Волоське князівство

Волоське князівство рум. Țara Românească рум. кирил. Цѣ́ра Рꙋмѫнѣ́скъ
васал Османської імперії (1415 — XIX ст.) протекторат Російської імперії (XVIII—XIX ст.)
1330 – 1859
Прапор Герб
Волоське князівство в 1789 році
Столиця	Кимпулунг-Мусчел, Куртя-де-Арджеш 1317—1418 Тирговіште 1418—1659[1] Бухарест 1659—1859
Мови	середньоболгарська, церковнослов'янська (на початку офіційна), Румунська мова (у широкому вжитку, пізніше офіційна)
Форма правління	Князівство
воєвода, господар
• 1310—1352 (перший)	Басараб I
• 1859—1862 (останній)	Александру Йоан Куза
Історія
• Об'єднання під      владою Бесараба І	1330
• Мехмед I відновив     Османську владу	1419
• Третя Австро-Турецька війна і Молдавські війни магнатів	1593—1621
• Договори:     - Кючук-Кайнарджійський     - Едірнський	21 липня 1774 14 вересня 1829
• Органічний регламент	1834—1835
• Унія з:     - Молдавським князівством	5 лютого (24 січня) 1859
Населення
Наступник Об'єднане князівство Волощини та Молдови
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Волоське князівство

Волоське князівство (рум. principatul Țării Românești) — історична європейська держава, яка разом з Молдавією та Трансільванією була однією із трьох середньовічних держав з румуномовним населенням. Разом з Молдавією було одним з двох «Дунайських князівств», а після об'єднання Волоського і Молдавського князівств в 1859 році, його територія увійшла до новоствореного Румунського королівства. Волоське князівство складалось з жудеців (повітів), керованих волоським правом, на чолі з воєводою (пізніше господарем), обраним зборами бояр, якому допомагала господарська рада (рум. Sfat domnesc). Князівство мало законодавство (рум. Pravila), армію (рум. Oastea), флот на Дунаї (рум. Bolozanele) і дипломатичний корпус (рум. Logofeții). Волоське князівство ніколи не було турецькою провінцією, як неточно вказується в деяких історичних працях. З 1330 року держава існувала як незалежне князівство, з 1460 року (з перервами) — як автономна васальна держава Османської імперії. Волоське князівство мало три столиці: Куртя-де-Арджеш, Тирговиште та Бухарест.

Волоське князівство охоплювало південь сучасної Румунії, від Карпат на півночі (кордон з Трансільванією, спочатку васалом Угорського королівства, потім Австрійської імперії) до Дуная на півдні (кордон з Болгарією, потім з Османською імперією). Кордон з Молдавським князіством на сході проходив переважно по річці Мільков (притока Сірету). З часом межі князівства змінювалися: у 1390 році воно поширилося до Чорного моря, включаючи регіони Бессарабії (у початковому сенсі назви, що відповідає сучасному Буджаку і названого так після перемоги воєводи Басараба над татарами в 1328 році) і Добруджі (названої так на честь її засновника Добротіча). Перший був переданий Молдавії в 1421 році, другий був анексований Османською імперією наступного року. Волоські воєводи також тривалий час володіли (особисто, а не від імені князівства) землями в Трансільванії (Селіште, Чичеу, Фегераш і Хацег).

Волощина традиційно поділяється на Мунтенію на сході (іноді її називають «Велика Волощина») і Олтенія на заході (іноді її називають «Мала Волощина»). Олт утворює кордон між двома регіонами. У міру того як небезпека татарських набігів зменшувалася, столиця держави «спускалась» від Карпат до Дунайської рівнини вздовж торгового шляху з Центральної Європи до Константинополя (і по якому у XX ст. столітті було збудоване перше румунське автомобільне шосе): у 1330 році столицею став Кимпулунг, у 1348 році вона перемистилась до Куртя де Арджеш, потім до Тирговіште у 1396 році і, нарешті, до Бухареста у 1698 році.

Назва «Волощина» — це екзонім, який зазвичай не використовується самими мешканцями, які використовували назву «Țara Românească» – Румунська країна або Румунська земля, хоча в деяких текстах вона зустрічається як «Valahia» або «Vlahia», що походить від волоха. Походить від терміна walhaz, що використовували германські народи та ранні слов'яни для позначення мешканців Дунайськго регіону й частково Балкан.

У текстах руських князівств раннього Середньовіччя назва «Унгро-Волоська земля» також використовувалася як позначення регіону. Він залишався у вжитку до Новітнього періоду в релігійному контексті, маючи на увазі румунсько-православну митрополитську резиденцію Угорщини-Волощини, на відміну від Фессалійської або Великої Влахії в Греції чи Малої Волохії (Мала Влашка) в Сербії^[2]. Традиційна угорська назва — Гавасалфельд, тобто «Снігові низовини», давніша форма якої — Гаваселве, що означає «Земля за сніговими горами» («снігові гори» відносяться до Південних Карпат^[3][4].

У латинських документах воно було відоме як лат. Transalpina (тобто за Трансільванськими Альпами). За іменем першого правителя, Басараба I, деякі називали Бесарабією до правління Олександра Доброго. Піддані Моловського князівства називали Волощину Мунтенія, а у Польському королівстві (а потім у Речі Посполитій) Волоське князівство звали Бесарабією, а Молдовське князівство — Волохією^[5]

Арабські хроніки XIII століття використовували назву «Волощина» замість Болгарії. Вони наводили координати Волощини та уточнювали, що Волоське князівство називалася аль-Авалак, а мешканці — улакут або улаг^[6]. Область Олтенії у князівстві також була відома османською мовою як Кара-Ефлак («Чорна Валахія») та Кючюк-Ефлак («Мала Валахія»)^[7], тоді як перше також використовувалося для позначення Молдавського князівства^[8].

Історія Румунії
Доісторичний час
Культура Кукутені-Трипілля
Культура Хаманджія
Бронзова доба у Румунії
Дакія
Гети
Римська Дакія
Виведення Римських військ з Дакії
Середньовіччя
Етногенез румунів
Переселення готів
Печенізький каганат
Перше болгарське царство
Золота Орда
Угорське королівство
Волоське князівство
Молдавське князівство
Новий час у Румунії
Трансильванське князівство
Габсбурзька Трансильванія
Фанаріоти
Дунайські князівства
Органічний регламент
Молдавська революція (1848)
Волоська революція (1848)
Війна за незалежність Румунії
Румунське королівство
Румунська кампанія (1916—1917)
Велика унія
Унія Бессарабії і Румунії
Велика Румунія
Бесарабсько-буковинський похід (1940)
Румунія в Другій світовій війні
Соціалістична Республіка Румунія
Радянська окупація Румунії
Студентський рух (1956)
Румунська революція (1989)
Сучасність
Питання возз'єднання
Румунія
Портал «Румунія» переглянути обговорити редагувати

Згідно з Геродотом та іншими античними джерелами, з найдавніших часів, територія на північ від нижньої течії Дунаю, вважалася частиною західної Скіфії. У ході другої війни римлян з даками (105 рік н. е.) західна Олтенія стала частиною римської провінції Дакія, а частина Волощини була включена в провінцію Мезія. Римський лімес був спочатку побудований вздовж річки Олт (119 рік н. е.), перш ніж змістився трохи на схід у II столітті — в цей час смуга укріплень тяглася від Дунаю до річки Рукар у Карпатах. Лімес повернувся назад до річки Олт 245 року, а 271 року римляни залишили регіон.

У період римського панування область була предметом романізації. Висловлюються припущення про те, що і в процесі Великого переселення народів, коли в III столітті землі на північ від нижньої течії Дунаю перейшли під контроль готових і союзних ним племен (далі: з кінця IV століття — гунів, з V століття — слов'ян), у цій частині Дакії нібито проходила романізація. Проте таку думку не підтримують багато представників «міграційної» теорії походження східнороманського населення. У 328 році римляни побудували міст між каструмом Суцидава та Еском (поблизу Гигена), яким йшла активна торгівля з народами на північ від Дунаю^[9][10]. У 332 році імператор Костянтин I Великий напав на готів, що оселилися за Дунаєм. Період готського правління перервався, коли гуни прибули до Паннонії та атакували близько 170 населених пунктів по обидва боки Дунаю. Однак після смерті Аттіли владу над Дакією, за повідомленням Йордана, знову повернули собі готи.

Територія Волощини в V—VI століттях знаходилась під владою або впливом Візантійської імперії. Протягом цих сторіч візантійський вплив очевидний, як, наприклад, пам'ятки культури Іпотешті-Киндешть, але з другої половини VI століття і в VII столітті слов'яни перетнули територію Валахії та оселились у межах Візантії на південному березі Дунаю^[11]. Вже у VI столітті на північному березі нижньої течії Дунаю (на території майбутньої Волощини) також існувало якесь слов'янське князівство — візантійський історик VI ст. Менандр згадує слов'янського князя Даврита (інше прочитання його імені — Доврат чи Лавр), до якого прибули посли аварського хана Баяна.

У 593 р. візантійський головнокомандувач Пріск розгромив слов'ян, аварів і гепідів на території майбутньої Волощини, а в 602 р. слов'яни зазнали тут вирішальної поразки і були змушені відступити за Дунай. Імператор Флавій Маврикій Тиберій намагався зміцнити римські позиції північному березі Дунаю, розгорнувши там свою армию, але наштовхнувся на сильний спротив своїх військ^[12].

Перше болгарське царство контролювало територію Волощини від свого заснування в 681 році до завоювання угорцями Трансільванії наприкінці Х століття. Із занепадом і подальшим візантійським завоюванням Болгарії (з другої половини X століття до 1018 року) Волощина потрапила під контроль печенігів, тюркського народу, який поширював своє панування на захід у X та XI століттях. Близько 1091 року печеніги зазнали поразки від куманів (половців) з степів південної Русі, які в свою чергу взяли під свій контроль землі Волощини^[13].

Романізоване тубільне населення Середнього та Нижнього Подунав'я у східнослов'янських джерелах називалося волохами (влахами). Починаючи з X століття, візантійські, болгарські, угорські та пізніші західні джерела згадують про існування невеликих державних утворень влахів на чолі з князями та воєводами.

Значна частина волохів у IX—X століттях прийняла християнство за візантійським обрядом. Разом із християнством поширилася слов'янська писемність, унаслідок чого церковнослов'янська мова аж до середини XVIII століття залишалася тут офіційною мовою церкви та державного діловодства^[14]. Вже в X—XI століттях біля сучасної Румунії стали виникати земельні володіння (кнезати), власники яких називалися по-слов'янськи князями. Проте, більшість сільського населення до XIV століття становили вільні общинники.

У 1241, під час монгольського вторгнення до Європи, половецьке панування закінчилося. Монгольське панування на територіях майбутнього Волоського князівства не зафіксовано документально, але залишається вірогідним^[15]. Ймовірно, якісь території Волощини були об'єктом претензій угорців і болгар^[15], але відчутне ослаблення Угорського королівства внаслідок монгольської навали сприяло виникненню на його околицях нових політичних утворень^[16].

Перекази називають засновником Волоського князівства Раду Негру, який нібито жив наприкінці XIII століття. Проте першим місцевим правителем, що згадується у писемних джерелах, є воєвода Литовой (1272), який правив землями по обидва боки Південних Карпат (у тому числі частиною Трансільванії) та відмовився платити данину угорському королю Ласло IV Половцю. Його наступником став його брат Барбат (1285—1288).

Ослаблення угорської держави після монгольського вторгнення і падіння династії Арпадів відкрило шлях для об'єднання волоських земель та їх незалежності від угорців^[16]. В 1310 році воєвода Арджешу та Олтенії^[17] Басараб повстав проти угорського короля Карла Роберта, захопив землі з обох боків від річки Олт і зробив столицею своїх володінь Кимпулунг-Мусчел^[18]. Басараб відмовився передати Угорщині Фегераш, Алмаш і Дробета-Турну-Северін, розбив Карла Роберта в Битві під Посадою (1330 рік) і захопив землі на сході — Буджак, який згодом став частиною історичної області, що отримала назву від його імені — Бессарабія^[19]. Правління тут Басараба I припинилося із захопленням Кілії ногайцями в 1334^[20].

Басараба I в 1352 році наслідував його син Ніколає Александру, а відтак в 1364 році онук Владислав I. Останній напав на Трансільванію, після того як Людовик Угорський в 1368 окупував землі на південь від Дунаю і змусив волоського правителя визнати свій сюзеренітет. У правління Владислава I також відбулася перша конфронтація між Волощиною та турками-османами^[21]. При Раду I та його наступнику Дані I на Трансільванію та Дробета-Турну-Северін, як і раніше, претендувало Угорське королівство^[22].

Коли більша частина Балканського півострова була захоплена Османською імперією (процес, який почався з османської висадки в Румелії в 1354 році і закінчився завоюванням Константинополя в 1453 році), Волощина опинилася втягнутою в протистояння з Османами, перш ніж остаточно стати одним з їхніх васалів наприкінці правління Мірчі Старшого. Мірча, який правив з 1386 по 1418 рік, спочатку переміг османів у кількох битвах на власній території (зокрема, при Ровіне в 1394 році), а потім вступив з ними в боротьбу за Добруджанське князівство, яке він успадкував у 1388 році. Він вагався між союзами з Угорщиною чи Польщею, перш ніж прийняти османський сюзеренітет у 1415 році, після того як Мехмед I взяв під контроль Добруджу та дунайські порти Турну-Магуреле та Джурджу. Тоді гирло Дунаю відійшли до сусіднього Молдавського князівства під назвою Бессарабія, а Волощина отримала назву Țara Rumânească («румунська країна»). Два порти на Дунаї залишалися османськими до 1829 року, а Добруджа — до 1878 року.

До 1390-х років війська Османської імперії вийшли до Дунаю, форсували його і вторглися в межі Валахії. Господар Мірча I Старий (1386—1418) розбив турків-османів у кількох битвах (у тому числі в битві при Ровині в 1394) і вигнав їх з Добруджі^[24]. 1396 року Мірча Старий брав участь на боці угорців у хрестовому поході проти турків, що закінчився поразкою хрестоносців 25 вересня під болгарським містом Никополем. У 1397 та 1400 роках Мірча успішно відбивав набіги турків на свою країну. Однак, в 1417 Мірча Старий був змушений укласти мирний договір з турками, за яким Мехмед I взяв під свій контроль Турну-Мегуреле і Джурджу^[25]. Ці два міста залишалися частиною Османської імперії, з невеликими перервами, до 1829 року.

У 1418—1420 роках Михайло І Басараб переміг османів у Северині, проте був убитий у битві у відповідь. У 1422 османська загроза на якийсь час була відвернена, коли Дан II за допомогою Піппо Спано завдав поразки Мураду II^[26].

У 1428 був підписаний мирний договір з турками, що ознаменувало початок періоду внутрішньої кризи. Почалася міжусобна війна між Даном II та її двоюрідним братом Раду II^[27]. В 1431 на престолі утвердився Олександру I Алдя, проте його позиціям став загрожувати Влад II Дракул. У цих війнах претенденти на трон намагалися використати підтримку і Порти, і Священної Римської империи^[28].

Наступне десятиліття ознаменувалося конфліктом між конкуруючими домамаи, Денешті і Дракулешті, впливом Яноша Гуньяді, регента Угорщини, і сходженням до влади Влада III, більш відомого як Влад Дракула або Влад Цепеш. Цепеш зробив своєю столицею Бухарест і здійснював терор проти бунтівних бояр, які спиралися турецьку підтримку. У 1462 році він переміг Мехмеда II у нічній битві під Тирговіште, але незабаром був змушений відступити і зобов'язатися платити туркам підвищену данину^[29]. У 1462 Цепеша повалив його брат, ставленик турків, Раду III Вродливий^[30]. Раду IV Великий (1495—1508) досяг компромісу з боярами, забезпечивши період внутрішньої стабільності^[31].

В 1593 на трон зійшов Міхай Хоробрий. Об'єднавшись із князем Трансильванії Жигмондом Баторі, він напав на війська Мурада III під Келагурені. Незабаром Міхай Хоробрий визнав себе васалом імператора Священної Римської імперії Рудольфа II і в 1599—1600 роках вторгся до Трансільванії та Молдавії, щоб не дозволити польському королю Сигізмунду III Вазі взяти ці території під свій контроль^[32]. Ненадовго Міхай Хоробрий об'єднав усі території, де жили волохи, відновивши межі давньої держави Дакія^[33]. Після його загибелі Волоське князівство було окуповане польсько-молдавською армією, яка займала регіон до 1602 року^[34].

Останній етап зростання Османської імперії приніс збільшення навантаження на Волоське князівство. Політичний контроль супроводжувався турецькою економічною гегемонією, перенесенням столиці з Бухареста в Тирговиште (ближче до османської кордону), запровадженням кріпосного права та зниженням значимості місцевих бояр^[35]. З іншого боку, турецька адміністративна політика призвела до припливу у регіон призначених високі посади греків і левантійців, що викликало обурення місцевих жителей^[36]. Обраний боярами правителем Матей Басараб приніс тривалий період відносного миру (1632—1654), крім битви під Фінтою 1653 року, коли волохи-трансильванці боролися проти молдаван і запорозьких козаків. Тісний союз між новим молдавським правителем Стефаном Георге і наступником Матея Басараба Константином Щербаном підтримав князь Трансільванії Дєрдь II Ракоці, але їхню спробу домогтися незалежності від османів було припинено військами Мехмеда IV в 1658^[37]. Правління Георге Гіки та Григорі Гіки, ставлеників султана, ознаменувалося збройною боротьбою між родами Баляну та Кантакузенов. Боротьба боярських сімей завершилася перемогою Кантакузенов — члени цього Антонія Попесті і Георгій Дука на короткий час зайняли престол господарів Волощини^[38].

У період Великої турецької війни Волоське князівство стало мішенню для Габсбурзької монархії, незважаючи на те, що її правитель Константін Бринковяну таємно і безуспішно намагався домовитися з нею про боротьбу проти Османської імперії. Правління Константіна Бринковяну (1688—1714), відзначене культурним підйомом, збіглося з посиленням Московського царства за царя Петра I. Волоський господар симпатизував Росії в Прутському поході, через що втратив трон і життя за наказом султана Ахмеда III^[39]. Незважаючи на формальне засудження політики свого попередника, новий правитель Волощини Штефан Кантакузіно підтримав антитурецькі ініціативи Габсбургів та надав право проходу армії принца Євгена Савойського. За це Штефан Кантакузен був повалений і страчений турками в 1716 році^[40].

Відразу після повалення Штефана Кантакузена турки відмовилися від суто номінальної виборної монархії у Волощині та Молдавії і почали призначати правителів із числа фанаріотів — греків, вихідців із Константинополя. Першим правителем-фанаріотом Волощини став Ніколаос Маврокордатос, котрий до того займав престол Молдавії^[41].

Паралельно Волощина стала полем битви під час війн між Османською імперією з одного боку та Росією та Габсбурзькою монархією з іншого. Ніколаоса Маврокордатоса було повалено внаслідок боярського заколоту та заарештовано габсбурзькими військами під час Австро-турецької війни 1716—1718 років, коли османам довелося поступитися Олтенію Карлу VI Габсбургу по Пожаревацькому миру^[42][43]. Бояри Олтенії незабаром розчарувалися в нових порядках і область була повернута Волощині в 1739 році.

Смерть князя Александра Суцу в 1821 збіглася з початком Грецької революції. У цих умовах місцеве боярство утворило регентську раду, намагаючись блокувати прихід до влади Скарлата Каллімакі. У 1821 року у Олтенії почалося повстання під керівництвом Тудора Владимиреску, спрямоване повалення панування фанаріотів у Волощині^[44].

21 березня 1821 року Тудор Володимиреску вступив до Бухаресту. Однак протягом наступних тижнів його відносини з прихильниками погіршилися, особливо після того, як він спробував укласти угоду з турками^[45]. Лідер грецьких революціонерів Олександр Іпсіланті зробив невдалу спробу підняти проти Османської імперії та Дунайські князівства. Турки стали підозрювати фанаріотів у зв'язках з Олександром Іпсіланті та султан Махмуд II зважився на окупацію Дунайських князівств^[46] та ліквідацію фанаріотського правління. Новим правителем Волощини став Григоре IV Гіца, проте його було повалено під час Російсько-турецької війни 1828—1829 років^[47].

Адріанопольський мирний договір 1829 року надав Дунайським князівствам автономію. Волощині повернули Бреїлу, Джурджу і Турну-Мегуреле^[48]. Договір також дозволив Молдові та Волощині вільно торгувати з іншими державами, що сприятливо позначилося на економіці двох країн^[49]. Багато положень було уточнено 1826 року в Аккерманській конвенції між Росією та Османською імперією^[50]. Обов'язок контролювати території Дунайських князівств було покладено російського генерала П. Д. Кисельова. У цей час було відновлено волоська армія (1831), проведено податкову реформу, і навіть проведені містобудівні роботи у Бухаресті та інших містах^[51]. У 1834 році трон Волоського князівства зайняв Александру II Гіцаца. Це суперечило Адріанопольському договору, оскільки його не було обрано Законодавчими зборами. В 1842 він був замінений обраним князем Георге Бібеску^[52].

На початку 1840-х років у Волощині почали наростати революційні настрої^[53]. У 1843 році молодими офіцерами, такими як Ніколає Белческу і Мітіце Філіпеску^[54], було створено підпільне товариство «Батьківщина» (рум. Frăţia), що почало планувати революцію для повалення Бібеску. Цей державний переворот спочатку мав успіх лише у Турну-Мегуреле, де натовп вітав Іслазьку прокламацію, яка проголошувала політичні свободи, незалежність, необхідність проведення земельної реформи, а також створення національної гвардії^[55]. 11-12 червня 1848 повсталі повалили Бібеску і утворили Тимчасовий уряд. Турки, що із співчуттям ставились до антиросійської риторики революціонерів, під тиском Росії перейшли до придушення повстання. Османські війська увійшли до Бухаресту 13 вересня^[56]. Російські та турецькі війська, присутні в країні до 1851 року, звели на трон Барбу Штирбея, більшість учасників революції були відправлені у вигнання.

За результатами Кримської війни (1853—1856) Волощина і Молдова були передані під спільну опіку Османської імперії та Конгресу Великих держав (Великої Британії, Франції, Сардинії, Австрійської імперії, Пруссії, і, частково, Росії)^[57].

1859 року за результатами виборів до Особливої ​​ради була оформлена унія Волощини та Молдови. Александру Йоан Куза був обраний князем Молдови у січні 1859 року, а 5 лютого він також став князем Волощини. Підтвердження його обрання було отримано від султана лише 1861 року, і 24 грудня цього року Александру Йоан Куза оголосив себе князем Об'єднаного князівства Волощини та Молдови, яке з наступного року почало називатись Румунією. У 1866 правителем став Кароль I, який оголосив в 1881 Румунію королівством.

Сучасні історики оцінюють населення Волоського князівства у XV столітті у 500 тис. осіб^[58]. У 1859 році населення Валахії становило 2 400 921 осіб (1 586 596 у Мунтенії та 814 325 в Олтенії)^[59].

Політична система балансувала між боярською олігархією та автократією. Це була монархія на чолі з воєводою (пізніше господарем), обраним до епохи фанаріотів (до XVIII ст.) зборами бояр, якому допомагала господарська рада (рум. Sfat domnesc). Мав право видавати закони, карбувати монету, жалувати землі та виносити смертні вироки. На початках існувала васальна залежність волоських воєврд від угорських королів у трансільванських феодах^[60]. Проте деякі вчені визнавали, що угорський король претендував на суверенітет над усією Волощиною, і що волоські володарі повинні були визнати, принаймні за певних обставин, цю претензію до того часу, як стали визнавати зхверхність Османської імперії.

Вищим урядовим та судовим органом, який діяв при господарі був диван. Намісником господаря в Олтенії (Малій Волосії) був маре-бан (або маре-ворнік, друга за значенням особа в державі (перший міністр дивану), яка керувала цією областю та командувала власним військом. Іншим бан керував Мултенією. Маре-логофат (на кшталт канцлера) був головою господарської канцелярії та дипломатичного відомства, відповідав за державну печатку і найважливіші документи. Слуг двору господаря очолював кемерар, що діяв за допомогою апрода (пристава). Іншими важливими посадовцями були маре-вістернік (міністр фінансів, який відповідав за збір податків та державну скарбницю), маре-постельник (міністр закордонних справ), маре-стольнік (міністр економіки, наглядав за княжими запасами їжі та відповідав за організацію пишних бенкетів), маре-шпатар (військовий міністр, головнокомандувач збройними силами князівства), маре-пагарнік (чашник, підносив вино господарю під час урочистостей, а також керував виноробством), вістернік (податківець).

На початку існування князівства (з XIV по XVI століття) волоський воєвода одноосібно призначав посадовців, іноді пропонованих господарською радою. Усі вони підлягали відкликанню. З XVII ст. господарі виставляли на аукціон цивільні посади і облагороджували покупців, створюючи таким чином боярство одягу (boieri mici). У цих випадках власники зберігали посаду довічно, і якщо вони самі не мають необхідних навичок, делегують роботу заступникам (кустозі), які також можуть бути в кінцевому підсумку підвищені.

Волоське князівство (зі змінами з часом) складалось з 21 жудця (повіта): 8 в Олтенії, 13 в Мунтенії, керовані жудом (рум. jude — суддя), що виконував судові і адміністративні функції, призначеним воєводою (господарем), якому допомагала рада місцевих бояр: жуд та його рада призначали ворників (сільських старост), світських керівників парафій. Жуду допомагав логофеті (на кшталт сенешаля) і паркалаб (очільник фортеці).

Було яскраво вираженим станово-феодальним. Воно спиралося на землеволодіння та унікальне «волоське право». Структура базувалася на жорсткій ієрархії: панівну верхівку представляли великі землевласники (бояри), духовенство, особисто вільні селяни та кріпаки. Панівним соціально-політичним станом було боярство. Вони володіли величезними земельними наділами, формували господарську раду і обирали воєводу (господаря), обіймали ключові адміністративні та військові посади. Ділилися на вищих (великих) та дрібних бояр. Духовенство мало значний політичний та економічний вплив, оскільки православна церква була великим землевласником і культурним осередком.

Містяни (сегменти бюргерства та ремісники) платили податки та займалися ремеслами або торгівлею. Селяни (рум. răzeși) були найчисельнішою соціальною групою, що поділялася на особисто вільних селян, які володіли землею, та залежних селян. Останні згодом потрапляли у кріпацьку залежність від бояр і монастирів. Селяни-скотарі активно мігрували, засновуючи нові поселення далеко за межами князівства (зокрема на Карпатах та Поділлі)

Рабство (рум. robie) було частиною суспільного ладу ще до заснування князівства, до його поетапного скасування протягом 1840-х і 1850-х років. Більшість рабів були циганського походження^[61]. Раби юридично вважалися людьми та мали обмежену правоздатність^[62]. Точне походження рабства у Волощини невідоме. Рабство було поширеною практикою у Східній Європі в той час, і існують певні суперечки щодо того, чи прибули цигани до князівства як вільні люди, чи як раби. Дослідники пов'язують прибуття циган із монгольським вторгненням до Європи 1241 року, а їхнє рабство пережитком тієї епохи, коли волохи забрали циган у монголів як рабів та зберегли їхній статус. За іншою теорією їх поневолили, коли вони були захоплені під час битв з монголами. Практика поневолення полонених також могла бути запозичена від монголів^[63]. Можливо, що деякі цигани були рабами або допоміжними військами монголів, основна їхня частина прибула з півдня Дунаю наприкінці XIV століття, через деякий час після заснування Волоська князівства. Прихід циган зробив рабство поширеною практикою^[64].

Рабів поділяли на три категорії. Найменша належала господарям і мала румунськомовну назву țigani domnești («цигани, що належать пану»). Дві інші категорії складалися з țigani mănăstirești («цигани, що належать монастирям»), які були власністю румунських православних та грецьких православних монастирів, та țigani boierești («цигани, що належать боярам»), яких поневолила категорія землевласників^[65][66].

Скасування рабства було здійснено після кампанії молодих революціонерів, які прийняли ліберальні ідеї епохи Просвітництва. Найдавніший закон, який звільнив певну категорію рабів, було прийнято у березні 1843 року. Він передав контроль над державними рабами, що належали тюремній владі, місцевій владі, що призвело до їхнього осілого способу життя та перетворення на селян. Під час Волоської революції 1848 року порядок денний Тимчасового уряду включав звільнення (дезробире) циган як одну з головних соціальних вимог. До 1850-х років рух отримав підтримку майже всього румунського суспільства, а закон від лютого 1856 року зрівняв усіх рабів до статусу платників податків (громадян)^[67][68].

Система звичаєвого права, яка регулювала внутрішнє самоврядування, господарювання та судочинство. У 1451 році було прийнято рішення перекласти старорумунською мовою і поширити алфавітний довідник візантійських законів «Алфавітну синтагму». Раніше її перевели у Сербії з грецької на старослов'янську мову, потім цей переклад потрапив із Сербії до Болгарії, а вже звідти прийшов до Волощини.

Базувалася на високопродуктивному сільському господарстві, розвинених ремеслах та вигідному розташуванні на перетині європейських торговельних шляхів. Переважало землеробство (вирощування жита, пшениці, ячменю, вівса) із застосуванням трипілля та вдосконаленого плуга із залізним лемешем. Важливу роль відігравали тваринництво, рибальство, бортництво (збір меду) та мисливство. За Адріанопольським договором 1829 року отримала приблизно 230 тис. га родючих придунайських земель, а Бреїла стала найбільшим волоським портом. Частина цих земель була перетворена на державну власність, яка на самому початку приносила волоській скарбниці дохід у 500 тис. леїв^[69].

Ремесло було високорозвиненим. Ремісники виготовляли знаряддя праці, зброю, ювелірні вироби та кераміку. Відомі волинські майстри, особливо ковалі та зброярі, славилися своєю майстерністю далеко за межами регіону.

У перші півтора століття свого існування князівство мала власну валюту, а саме гірський дукат. Було два монетних двори: один заснований Владиславом I у Тирговіште, а другий — у Турну-Северині, заснований Раду I. Проте грошові випуски стануть нерегулярними, вартість складових металів почне змінюватися починаючи від панування Дана I^[70]. За панування Владислава II у 1452 році відновився випуск волоської срібної монети. В результаті реформ склалася подвійна грошова система: османський аспр і новий волоський дукат. Геральдичні щити на аверсах волоських дукатів мають іспанську, або французьку форми. Написи на монетах складаються з двох грецьких літер (IѠ) і болгарських слів: IѠВЛАДНСЛАВОНВОДАГNъ (Божа милість Владислав воєвода господар). Дукати складаються переважно зі срібла і міді: срібла в них від 83% до 97%, міді від 1,5% до 15,3%. У всіх монетах простежуються сліди свинцю (0,11%-0,69%) і золота (0,25%-0,60%), а також сліди іридію (0,44%-0,93%) і цинку (0,03%-0,05%), трохи заліза (0,11%-0,19%). За рахунково-вагову одиницю на монетному дворі при Владиславі II взяли візантійську літру (327,60 г). Середня вага дукатів за Владислава II була 0,60 г , монетна стопа була 600 дукатів з літри (50 дюжин).

У ранній період (XIV–XV ст.) були популярними срібні празькі гроші. Високо цінувалися угорські та німецькі золоті дукати, а також срібні талери. Найдовше в князівстві використовували османські акче та пара, оскільки Волощина перебувала у васальній залежності від Османської імперії. З нідерландської монети «левендалер» (талер із зображенням лева), яка масово проникала в регіон у XVII столітті, походить назва грошової одиниці. Мешканці називали цю монету «левом», звідси пішли сучасні лей .

Під час російсько-турецької війни 1768–1774 років, коли російські війська окупували князівства, барон Гартенберг-Садогурський карбував мідні російсько-волоські монети у селищі Садгора із трофейних османських гармат.

Складалося з постійної княжої гвардії, найманців та ополчення, а у часи війн збирало десятки тисяч воїнів. Їхня організація та тактика тісно перепліталися з історією запорозького козацтва. Професійні найманці (сеймени) та бояри складали ядро армії. Селяни та вільні общинники, яких мобілізували в екстрених випадках (так зване «велике військо»). Дунайська флотилія використовувалася для патрулювання кордонів по Дунаю.

У XIV–XVI ст. військо спиралося на легку та важку кавалерію. У XV–XIX ст. власна армія була обмеженою, але її вдалося значно реформувати та відновити до 30 тис. осіб до середини XIX століття.

Між 1688 та 1730 pp. у мистецтві формується новий стиль, який згодом отримав ім'я господаря Костянтина Бринковяну. Цей період, на думку низки дослідників, є найважливішим в історії архитектури^[71]. Це епоха розквіту поствізантійської традиції, коли мистецтво Дунайських князівств, зберігаючи типово балканські елементи релігійної та світської архітектури, поступово звертається до західних зразків (насамперед до спадщини італійського Ренесансу) та досвіду Османської імперії, найближчої загрози і найближчого сусіда^[72]. У цей час відбувається справжнє «Візантійське відродження», вплив якого поширюється на всі сфери культури, виявляючись найяскравіше в архітектурі.

Мова найдавніших світських грамот князівства дуже відрізняється від мови сучасних їм болгарських грамот. І ці відмінності досить глибокі. Валаські грамоти передають такі особливості живої болгарської мови, які у самій Болгарії грамоти не відбивають. У волоських грамотах також зустрічаються форми та слова, які добре відомі лише пам'ятникам пізньої (новоболгарської) мови, тоді як середньоболгарська писемність їх не знає. У другій половині XIV століття літературною мовою була болгарська мова: нею писалися дарчі грамоти, скарги, видавалися охоронні грамоти купцям, писали на надгробках (напр. на могилі Миколи Басараба 1364), написи на печатках і монетах. У мові грамот відображено місцеві слов'янські говірки, книжкову середньоболгарську мову, сербську мову «ресавської» писемності та мови неслов'янські (насамперед угорську)^[73].

Разом з тим більшість населення у побуті використовувало волоську мову, відому також як старорумунська.

Найдавніші пам'ятки церковної писемності складено сучасною ним болгарською церковною мовою лише з деякими орфографічними особливостями. Початок слов'янської писемності у Волощині поклали болгарські біженці у 1393—1396 роках. Потім вона набула власних особливостей, яких болгарська церковна писемність не знала. Найдавніша волоська грамота збереглася від часів господаря Владислава^[74].

Розвивалася переважно релігійна література, житія святих та літописання (наприклад, літописи монастиря Бістріца). Літописні зводи та переклади релігійних текстів сприяли стандартизації літературної мови.

Стіни храмів покривалися унікальними розписами. Характерною рисою є поєднання візантійського канону з місцевим колоритом і зображеннями світських правителів.

За правління Матея Басараба (1632–1654) та Шербана Кантакузіно (1678–1688) оформилася остаточно румунська архітектурна^[75]. Архітектура цього періоду дедалі більше зверталася до зразків минулих епох. За Шербана Кантакузіно було зроблено спроби «розвинути» новий стиль, який згодом розквітнув під час правління Костянтина Бринковяну. Стиль Бринковяну, запозичуючи певні архітектурні елементи італійського ренесансу (ман'єризму) і австрійського бароко, продовжував візантійську традицію, що давно вкоренилася на Балканах. Це група пам'яток релігійної та світської архітектури, зведена однією і тією ж артіллю майстрів або їх учнями, які дотримувалися вказівок замовника. Поява стилю єдиного, що поширився як на світську, так і на релігійну архітектуру, була на той момент необхідним просуванням ідей воєводи, який був упевнений у тому, що міг собі це дозволити. Архітектура мала «представляти» самого господаря, свідчити про його смак та рівень освіти. Зодчі зверталися до досвіду європейського бароко та ман'єризму, прикладів константинопольських резиденцій та деяких трансільванських палаців угорської знаті^[76], переробляючи їх по-своєму у скульптурній декорації. Використовуючи традиційні типи будівель, майстри приділяли особливу увагу орнаменту, який стане важливою відмінністю стилю.

Його прикладами були Хурезький, Сінайєський, Антимський, Симбетський монастирі^[77], церква Богоматері Фундені у Бухаресті, Старий палац патріарха. У них повторюються багато композиційних і декоративних елементів, зокрема колони (особливо їх бази, а також обрамлення вікон та дверей), оздоблення (рослинні мотиви рельєфу та декор фасадів, схожий на внутрішнє оздоблення зі стуку). Титорські споруди членів родини Кантакузіно відрізнялися значно більшою декоративною розкішшю, ніж спорудження самого господаря (наприклад, маєток Пашкані). Кам'яне різьблення, що часто виконувалося в техніці високого рельєфу, стає майже автономним. Колони та обрамлення вікон виконані у традиційній манері Бринковяну, але скульптурна декорація неймовірно різноманітна, багата та виконана у техніці високого рельєфу. Тут присутні і силуети птахів, імітація кам'яної кладки, і зображені вази з квітами, і навіть справжні пейзажі.

Серед найвідоміших пам'яток світської архітектури цього періоду – резиденція Костянтина Бринковяну в Могошоайї, господарський палац у Бухаресті (тепер неіснуючий), палац у Потлоджі^[78].

Маєтки, що будувалися в XVII–XVIII ст., при всій гармонії зовнішнього вигляду, зберігали товсті стіни, характерні для архітектури кріпацтва, і не мали більше трьох рівнів. Характерними для світських будівель (не тільки маєтків, а й веж-будинків – кул) стають невисокі чотирисхили покрівлі. В епоху Костянтина Бринковяну з'являється ще один важливий елемент, який стає відмінною рисою цього стилю – своєрідні лоджії, притвори, галереї та ганки. Ці елементи дуже нагадують, з одного боку, житлові споруди італійського ренесансу, а з іншого – константинопольські резиденції. Подібність між будівлями стилю Бринковяну та ренесансною архітектурою можна помітити і в скульптурному оздобленні «лоджій» і «балконів», і в плануванні будинків знаті, де, як і в італійських палаццо, обов'язково був присутній перший рівень з кімнатами прислуги, кухнею та підсобними приміщеннями, і «піанобіле» — другий поверх, де жили та приймали гостей господарі.

Значним культурним зрушенням став розвиток книгодрукування — з 1508 року в Тирговіште почала діяти перша друкарня, заснована ченцем Макарієм, яка видавала літургійні книги (видання «Палеї» 1581 року, «Коресієвого Євангелія» 1560-х років). У XVI столітті завдяки диякону Корезі почали друкуватися перші книги румунською мовою з використанням кирилиці. У Снаговському монастиреві було надруковано двомовноий, арабогрецький, служник, виданому у 1701 році.

• Berza, Mihai. «Haraciul Moldovei și al Țării Românești în sec. XV—XIX», in Studii și Materiale de Istorie Medie, II, 1957, pp. 7–47.
• Brătianu, Gheorghe I (1980). Tradiția istorică despre întemeierea statelor românești (The Historical Tradition of the Foundation of the Romanian States). Editura Eminescu.
• Cazacu, Matei (2017). Reinert, Stephen W. (ред.). Dracula. East Central and Eastern Europe in the Middle Ages, 450–1450. Т. 46. Переклад: Brinton, Alice; Healey, Catherine; Mordarski, Nicole; Reinert, Stephen W. Leiden: Brill Publishers. doi:10.1163/9789004349216. ISBN 978-90-04-34921-6.
• Djuvara, Neagu. Între Orient și Occident. Țările române la începutul epocii moderne, Humanitas, Bucharest, 1995.
• Giurescu, Constantin. Istoria Românilor, Vol. I, 5th edition, Bucharest, 1946.
• Giurescu, Constantin. Istoria Bucureștilor. Din cele mai vechi timpuri pînă în zilele noastre, ed. Pentru Literatură, Bucharest, 1966.
• Ștefănescu, Ștefan. Istoria medie a României, Vol. I, Bucharest, 1991.