Бунаки

Бунаки
Самоназва	індонез. suku Bunak
Регіон	Східний Тимор,  Індонезія: провінція Східна Нуса-Тенґара
Кількість	85 тис. (2015)
Раса	суміш південних монголоїдів та меланезійців
Близькі до	макасаї, фаталуку
Входить до	папуаські народи
Мова	бунацька, тетум
Релігія	християнство, традиційні вірування
Бунаки у Вікісховищі

Бунаки або марае — папуаський за мовою народ на острові Тимор, етнічна територія якого розділена між Індонезією та Східним Тимором.

Бунаки — єдиний папуаський народ у центральній частині Тимору, споріднені з ними макасаї, фаталуку, макалеро живуть на сході острова. Більш віддалені родичі — алоро-пантарські народи, розселені на островах Алор і Пантар, розташованих на північ від Тимору.

Сусідами ж бунаків є австронезійські народи (кемаки, мамбаї, тетуми), але вони дуже мало взаємодіють з ними. Обидві сторони чітко ідентифікують себе як «інші». Сусіди зазвичай ставляться до бунаків із зневагою, їх часто характеризують як грубих та агресивних людей. Зокрема звертається увага на запальну вдачу бунаків, яка контрастує із тихим характером їхніх сусідів кемаків.

Бунаки розселені на нагір'ї центрального Тимору, по обидва боки від кордону між Індонезією (провінція Східна Нуса-Тенґара) та Східним Тимором. Вони живуть в оточенні народів, що розмовляють австронезійськими мовами. На захід та південь від них проживають тетуми, на північ — кемаки, на схід — мамбаї.

Сучасне розселення бунаків відображає довгу історію рухів та розселення, викликаних політичними потрясіннями та конфліктами. Основна територія народу займає північну частину району Кова-Ліма та південну частину району Бобонару в Східному Тиморі, але вони розселені також ще на доволі значній території, де живуть мішано з іншими народами, часто невеликими групами. На півночі етнічний масив бунаків сягає Мальяни в центральній частині району Бобонару, на півдні — морського узбережжя в районі Кова-Ліма, на сході — району Мануфагі. На заході (в Індонезії) бунаки займають райони (індонез. kecamatan) Ламакнен (індонез. Lamaknen), Південний Ламакнен (індонез. Lamaknen Selatan), Східне Тасифето (індонез. Tasifeto Timur) і частково Райгат (індонез. Raihat) на сході округу Белу (індонез. Kabupaten Belu).

На південному заході територія бунаків простягається коридором на захід району Кова-Ліма, аж до кордону з Індонезією, утворюючи анклав Маукатар (порт. Maukatar) посеред району розселення тетумів. На периферії цього району бунацькі села розташовані між селами тетумів. По той бік кордону, в районах Кобаліма (індонез. Kobalima), Східна Малака (індонез. Malaka Timur) в окрузі Малака та Райманук (індонез. Raimanuk) на півдні округу Белу, що історично також належить до анклаву Маукатар, бунацькі села так само розкидані серед тетумської більшості.

Південно-центральний район розселення бунаків охоплює території між Суаї (порт. Suai) та Зумалай (порт. Zumalai) на півдні Кова-Ліми. Бунацькі села тут були засновані нещодавно. Їхні жителі ще добре пам'ятають, з якої з гірської місцевості вони походять. Підтримуються зв'язки між старими та новими селами. Найновіші бунацькі села розташовані в низинах уздовж узбережжя між Суаї та кордоном, це переселенці індонезійської доби. В прикордонній зоні на заході Кова-Ліми тетуми становлять більшість, бунацькі села розташовані між їхніми селами.

На схід від Зумалай коридор бунацьких сіл тягнеться через південь району Айнару до крайньої західної частини Мануфагі. Бунаки в Айнару населяють все суку (порт. suco, сільська громада) Мау-Нуно (порт. Mau-Nuno), що на заході округу. Живуть вони також в суку Касса (порт. Cassa), що далі на південь, в суку Фого-Айліку (порт. Foho-Ai-Lico) на південному сході округу. Крім того, є ще окремі бунацькі села, розташовані посеред мамбайського етнічного масиву в суку Леоліма (порт. Leolima). В окрузі Мануфагі є 4 бунацьких села, розкиданих уздовж дороги на південь від містечка Саме (порт. Same); це південний захід округу.

Бунаки живуть переважно в горах. Майже всі опади на острові випадають під час сезону мусонів, який триває з грудня по березень. Ґрунти, як правило, бідні, а природна рослинність рідкісна.

За даними перепису населення 2015 року на території Східного Тимору бунацьку мову визнали рідною 64 686 осіб (55 763 особи в селах і 8923 особи в містах), це 5,48 % населення країни. Більшість жила в районах Кова-Ліма — 31 296 осіб (47,97 % населення, найбільша етнічна група району), Бобонару — 24 427 осіб (25,14 % населення), менше в Айнару — 4703 особи, Ділі — 3136 осіб, Мануфагі — 795 осіб^[1]. Дані попереднього перепису населення 2010 року засвідчили 55 837 носіїв бунацької мови (5,3 % населення Східного Тимору)^[2]. Чисельність бунаків в Індонезії 2010 року оцінювалась у 21 тис. осіб^[3], 2025 року — в 25 тис. осіб^[4].

Бунацька мова належить до тиморо-алоро-пантарської гілки трансновогвінейської сім'ї папуаських мов, код ISO 639-3: bfn.

Бунацька мова суттєво відрізняється від австронезійських мов Тимору, що оточують її. Це помітно у граматичній структурі, формах морфем, займенниках, значній частині словникового запасу. Однак носії бунацької мови у великій кількості запозичували та адаптували лексику й граматичні конструкції мови своїх австронезійських сусідів. Як наслідок, бунацька мова має дивовижну гібридність; це мова з глибокими папуаськими рисами, але водночас її лексика та мовні конструкції несуть дуже помітні сліди тривалої й інтенсивної взаємодії з австронезійськими мовами та культурою. Запозичення зачепили навіть багато, як прийнято вважати, стійких елементів «основного словникового запасу»: із 200 слів базового списку Сводеша 40 у бунацькій мові мають австронезійське походження^[5].

Порядок слів у реченнях типовий для папуаських мов: SOV (підмет + додаток + присудок, англ. Subject–object–verb). Додаткові слова стоять у постпозиції, сполучник є фінальним елементом речення^[5].

Запозичення з австронезійських мов становлять понад 30 % сучасної бунацької лексики. Найдавніший шар австронезійських запозичень походить із мов сусідніх австронезійських народів: кемаків, тукудеде, даванів (атоні) та мамбаїв. Це, зокрема, численні терміни спорідненості, але майже виключно чоловічі. Значний австронезійський влив демонструють також бунацькі числівники.

Крім того, бунацька мова містить величезну кількість запозичень з тетумської, але вони з'явилися пізніше, вже після встановлення гегемонії тетумів у центральному Тиморі, яке відбулося незадовго до заснування європейських колоній на острові. В описі класу, рангу та ритуалу присутня майже виключно тетумська термінологія. Паралельна ритуальна мова бунаків також глибоко наповнена словами, запозиченими з тетумської. Багато предметів сучасної матеріальної культури в бунацькій мові мають назви тетумського походження. Тетумськими запозиченнями рясніють назви тварин, рослин тощо. Дуже багато бунацьких дієслів також мають тетумське походження, особливо, що стосується стану, когнітивних та перцептивних подій. Як і тетун-терик, бунацька мова має дієслівні префікси узгодження.

Величезна кількість запозичених слів і конструкцій у бунацьких діалектах вказує не лише на тисячоліття контактів з австронезійським населенням і багатомовність з боку бунаків, але й на їхню готовність до запозичень.

Бунацька мова також використовує кальковані конструкції з індонезійської, малайської, тетумської та інших австронезійських мов.

Бунацька мова поділяється на ряд територіальних діалектів, що різняться певними фонологічними і лексичними особливостями: діалект Ламакнена, або північно-західний, південно-західний діалект (західна група діалектів), північно-східний діалект, діалект Лолоту, діалект Айнару, діалект Мануфагі (східна група діалектів).

Північно-східний діалект поширений на центральному сході району Бобонару та на північному сході району Кова-Ліма. Ця територія найбільше відповідає первинній області поширення бунацької мови, але тут бунаки жили в тісному контакті з австронезійськими народами (кемаками, мамбаями, тукудеде), що стимулювало появу в їхньому діалекті великої кількості австронезійських запозичень. Більш ізольовано жили бунаки в районі Лолоту (порт. Lolotoe, південь Бобонару). На рівнинах між Суаї та Зумалай бунацькі села були засновані нещодавно. Їхні жителі зберігають мову районів свого походження.

Бунаки Айнару та заходу Мануфагі походять із північно-східного району поширення бунацької мови, але вони значною мірою змішалися з мамбаями, корінною австронезійською групою цієї місцевості. Східні бунаки, як правило, двомовні, говорять також мамбайською, а їхній діалект демонструє сильний мамбайський вплив. Бунаки в Айнару живуть окремими групами, що мають особливі лінгвістичні риси, але більшість їхніх говірок пов'язана між собою. Ще сильнішим є мамбайський вплив на мову бунаків в окрузі Мануфагі. Хоча вони є вихідцями з району міста Бобонару, тривалий контакт з мамбаями та ізоляція від інших бунацьких громад сформували особливий діалект, який радикально відрізняється від решти діалектів бунацької мови. В окрузі Айнару є ще дві невеликі групи бунаків-переселенців з району Зумалай доби індонезійської окупації; їхній діалект виявляє сильні риси північно-східного діалекту. Вихідцями із Зумалай є й жителі села Сесурай (порт. Sesurai) в окрузі Мануфагі. Їхня мова відповідає північно-східному діалекту, але увібрала деякі лексичні риси діалекту бунаків Мануфагі.

Південно-західний діалект поширений коридором на захід від Лолоту на півночі та Суаї на півдні через захід району Кова-Ліма, заходячи в округ Малака (індонез. Malaka) на індонезійській території (історичний анклав Маукатар). Фонологічно цей діалект бунацької мови є найконсервативнішим, він не зазнав звукових змін, характерних для північно-східного діалекту, а натомість зберіг оригінальні звуки прамови.

Територія поширення північно-західного діалекту бунацької мови охоплює історичну область Ламакнен, вона розташована переважно в окрузі Белу індонезійського Західного Тимору, але включає також землі на південь від Маліани в Східному Тиморі. За місцевою традицією, бунаки прибули сюди зі сходу, до них тут вже жили тетуми та атоні, з якими вони змішувались. Лінгвістичні ж дані свідчать, що місцеві бунаки є вихідцями з північно-східного та південно-західного діалектних регіонів, а ламакненський діалект є проміжним між ними. Лексично північно-західний діалект має багато спільного з південно-західним, але є й моделі, характерні для північного сходу. У фонетиці переважають особливості північного сходу, але є й власні риси. Загалом же в ламакненському діалекті домінують консервативні риси південного заходу. Тривала залежність області від тетумської держави Вегалі залишила помітні сліди на всіх аспектах ритуальної практики бунаків Ламакнена, зокрема в термінології.

Існує писемність для бунацької мови на базі латиниці, складена граматика, записані тексти^[3].

Майже всі бунаки вільно володіють однією або декількома австронезійськими мовами, найбільше поширена мова тетум. У той же час серед носіїв австронезійських мов у центральному Тиморі, навпаки, майже ніхто не знає бунацьку (й не намагаються її вивчити).

Більшість бунаків зберігає традиційні вірування, частина — християни (католики). В Східному Тиморі християн серед бунаків значно більше, в Індонезії, де основною релігією є іслам, їхня частка становить лише близько 5 %^[4]. Християнство стало активно проповідуватись серед бунаків лише після Другої світової війни.

Бунаки зберігають народні анімістичні вірування, вірять, що різні предмети мають духів. Також зберігають культ предків, моляться до померлих родичів з проханням про керівництво, благословення та захист. Кожне село в плані проведення релігійних обрядів є цілком автономною одиницею. На його території розташовані вівтарі, де відбувається весь річний цикл ритуалів. Є спеціальні особи, відповідальні за проведення обрядів. Проте один вівтар може належати кільком селам, які в даному випадку утворюють спільну ритуальну одиницю.

Ритуальною одиницею другого рівня є хата. Вона також має свій вівтар, де проводять ритуали, пов'язані зі домашніми святинями та предками мешканців хати.

Ще одним місцем проведення ритуалів є поле. Згідно з віруваннями бунаків проводяться регулярні сільськогосподарські церемонії, які підтримують зв'язок між людьми та їхніми предками, а також між сільською громадою та невидимими місцевими духами-кукунами. Бунаки вірять, що насіння культурних рослин їхні далекі предки отримали з «верхнього світу». Воно для них є священним, тому сівба завжди пов'язана з проведенням численних сільськогосподарських обрядів. Лише нащадок міфічного першопредка, який першим отримав насіння культурних рослин, регулює всі сільськогосподарські ритуали. Однак земля належить на лише місцевим громадам, а й кукунам, які також живуть там і не підвладні живим. Для спілкування з кукунами та духами предків бунаки споруджують спеціальні вівтарі.

Бунаки знають, що володіння насінням не гарантує отримання врожаю. Воно повинне прорости, а рослини — вирости, зацвісти й плодоносити, а для цього вони повинні мати життєві сили, які стимулюються проведенням регулярних ритуалів. Для відновлення потоку життєвої сили люди приносять на могили своїх предків подарунки у вигляді тістечок і фруктів.

Бунаки вірять у міфічне походження хвороб. Хвороби та смерть, на їхнє переконання, приносять злі істоти пуани, які викрадають людські душі та мають силу з'являтися в різних подобах. Ці істоти зійшли на землю одночасно з першими людьми. Тому, хоча люди й навчилися розмножуватись, вони все одно помирають і не стануть надто численними. Пуани й самі розмножилися, і їхні нащадки досі живуть на землі, змішані з людьми. Бунаки впевнені, що не можна позбутися цих шкідливих істот назавжди.

Археологічні, лінгвістичні та культурні дані свідчать про те, що найдавніші жителі острова Тимор розмовляли папуаськими мовами^[6]. Передбачається, що вони прибули на острів приблизно за 40–20 тис. років тому й належали до веддо-австралоїдного расового типу. Другу хвилю мігрантів становили меланезійці, споріднені із сучасними жителями Папуа Нової Гвінеї, Вануату та Соломонових островів. Їхнє прибуття датується приблизно 3000 р. до Р. Х. Потомками цієї групи мігрантів уважаються сучасні жителі Тимору, що розмовляють папуаськими мовами, серед них і бунаки^[7].

Приблизно 3000 років тому на острів прибули австронезійські народи^[6]. Дві групи населення тривалий час взаємодіяли між собою. В деяких випадках австронезійські мови витіснили папуаські, в інших — навпаки. Папуаські мови збереглися в центральному Тиморі (бунаки) та в східній частині острова (фаталуку, макасаї, макалеро).

Батьківщиною бунаків є центральний схід району Бобонару та північний схід району Кова-Ліма в Східному Тиморі. Найдавніші переміщення народу відбувалися з початкової батьківщини в прилеглі гірські райони Ламакнен (Lamaknen), Маукатар (Maukatar) і Мау-Нуну (Mau-Nuno), де бунаки поступово асимілювали тамтешнє австронезійське населення.

Незадовго до заснування європейських колоній на Тиморі свою гегемонію в його центральній частині встановили тетуми, здійснивши експансію зі своєї традиційної батьківщини на південно-центральному узбережжі в районі Вегалі (Wehali) на північ у гірську місцевість і на схід уздовж південного узбережжя острова. Ці рухи безпосередньо зачепили й бунаків.

Сучасний поділ острова корінням сягає колоніальної доби. Португальці з'явилися на Тиморі приблизно 1515 року, а голландці вперше висадилися на його заході 1613 року. Дві колоніальні держави змагалися за вплив, поки низка угод не встановила кордон між їхніми володіннями.

До прибуття європейців Тимор був поділений на багато тубільних держав. Формальне встановлення колоніальної влади відбувалося шляхом визнання місцевими правителями влади Португалії або Нідерландів. Такі «піддані» були ненадійними, сьогодні вірний союзник вже завтра міг стати повстанцем. Тим не менше, сучасні державні кордони значною мірою сформувалися на основі прихильностей правителів колишніх тубільних держав, зокрема й бунацьких. Проте межі держав корінних народів ніколи не були демарковані, претензії місцевих правителів на території в поєднанні з колоніальними зазіханнями голландців та португальців стали причиною постійних прикордонних суперечок і збройних конфліктів.

Лише в другій половині XIX ст. Голландія та Португалія офіційно поділили між собою острів. Договір про демаркацію та обмін територіями було укладено 1854, а ратифіковано 1859 року. Проте фіксовані кордони остаточно встановив лише Міжнародний арбітражний суд 1914 року.

За договором 1859 року, бунацькі князівства, зокрема Ламакнен та Маукатар, які належали до тетумської держави Вегалі, відійшли до голландських володінь. Натомість бунацькі райони на північному сході, які визнавали себе історичною частиною держави Ликусен (Likosaen, сучасний Ликіса, порт. Liquiçá), центр якої був розташований безпосередньо на захід від Ділі, в районах розселення кемаків та тукудеде, стали португальськими. Проте дрібні держави бунаків (Ламакнен, Тагакай (Tahakay), Ламахіту (Lamakhitu), Лакмарас (Lakmaras), Маукатар) у складі цих великих союзів були далекі від стабільності. Протягом 1897—1914 років населені бунаками прикордонні землі були ареною численних суперечок і кількох збройних конфліктів між голландцями та португальцями. Після поділу острова 1914 року на західну (голландську) та східну (португальську) частини близько 5 тис. бунаків з Маукатара, незадоволені тим, що опинилися під португальською владою, переселилися до Голландського Тимору на землі, де проживали тетуми.

Ситуація в португальській частині острова була складнішою. 1891 року група бунаків з Бобонару втекла від репресій місцевої влади до району Мануфагі. Після придушення антиколоніального повстання Боавентури 1911—1912 рр. португальці переселили частину цих бунаків до узбережжя. Це було останнє повстання корінного населення Тимору проти португальської влади. Надалі колоніальний уряд інтенсивніше втручався у внутрішні справи, на місце традиційних лідерів призначалися лояльні колоніальній адміністрації особи. Колишні «королівства» були збережені, але як суто адміністративні одиниці. Головами адміністративних районів ставали лише європейці або метиси.

Останній великий конфлікт між місцевими громадами відбувся на початку XX ст., після чого дві колоніальні держави, що окупували Тимор, нав'язали тубільцям мир. Відтоді все більше бунаків стало залишати свої старі більш-менш укріплені села, розташовані на височині, й засновувати нові поселення поблизу річок та інших джерел води.

Японці вторглися на Тимор 20 лютого 1942 року й за кілька днів розбили невеликі загони австралійських і голландських військ, що базувалися на острові. Частині цих військ вдалося уникнути полону й відійти в гори, звідки вони вели партизанську кампанію проти окупантів. Партизани базувалися в гірському районі Бобонару, в центрі розселення бунаків, і спиралися на підтримку місцевого населення. В серпні 1942 року японці провели серію каральних заходів проти бунацького населення Бобонару. Вважається, що десятки тисяч бунаків були вбиті, а багато інших повтікало подалі від японської армії. Нащадки цих біженців живуть зараз у різних частинах острова. Проте не всі бунаки співпрацювали з голландськими та австралійськими військами; деякі стали на бік японців. Після закінчення Другої світової війни 1945 року ці «колаборанти» втекли зі своїх сіл у Східному Тиморі на територію Ламакнена в Західному Тиморі, де отримали землі від раджи округу Белу.

1949 року Західний Тимор став частиною незалежної Індонезії. Натомість Португалія за підтримки союзників відновила після війни колоніальний контроль над Східним Тимором.

Після політичних змін, що відбулися в Португалії у квітні 1974 року, Східний Тимор 1975 року став незалежним. Проте ситуація в країні була нестабільною, міжпартійні чвари дуже скоро переросли в збройне протистояння. Багато бунаків, побоюючись, що вони стануть об'єктом міжпартійного насильства, втекло до Західного Тимору. Частина їх згодом повернулася додому, інші ж залишилися жити серед тамтешніх бунаків. Щоб запобігти втечі, вздовж кордону були розміщені урядові війська. Під час наступних зіткнень були знищені прикордонні бунацькі села по обидва його боки. Вже наприкінці 1975 року Східний Тимор був окупований Індонезією. 1976 року бунаки стали масово кидати свої домівки й тікати до лісу. Вони протрималися там більше 3 років, після чого здалися, але їхнє повернення до рідних сіл тривало аж до 1999 року.

24-річна індонезійська окупація виявилась для Східного Тимору жорсткішою за 400 років португальського колоніального правління. Перші роки після військового вторгнення були найгострішими. Понад 370 тис. осіб було переселено до таборів, розташованих у районах, які було легше контролювати^[6]. Індонезійська адміністрація намагалася замінити старих вождів (байнпана) на сільських голів (кепала-деса), яких обирали за рівнем освіти. Водночас значно розширилась мережа шкіл. Бунаків переселяли з гірських районів на рівнини. Прокладання доріг покінчило з ізоляцією окремих регіонів.

Проте, незважаючи на примусові та заохочувальні заходи, індонезійська армія не змогла встановити ефективний контроль над Східним Тимором. 1983 року почав діяти підпільний рух опору. Політична напруженість у регіоні призвела до різанини, яку влаштували індонезійські солдати в 1991 році проти незадоволених. Є твердження, що понад 100 тис. людей могли бути вбиті індонезійською армією під час анексії Східного Тимору^[8]. Бунаки відчули на собі всю силу цих потрясінь, які змітали цілі села. Численні хвилі біженців у 1975—1999 рр. тікали через кордон із Східного Тимору в Західний Тимор під загрозою збройного насильства.

30 серпня 1999 року більшість східнотиморців проголосувала за незалежність від Індонезії. Проте були й прибічники інтеграції з Індонезією. Прикордонні бунацькі села знову зазнали руйнувань через конфлікт між протиборчими сторонами. Нова хвиля бунацьких біженців прибула в індонезійську частину Тимора. Розселившись на новій території, бунаки-переселенці мали часті земельні суперечки з місцевими тетумами. 20 травня 2002 року Східний Тимор знову став незалежним.

Суперечки колоніальної доби призвели до того, що народ бунаків виявився розділеним державним кордоном. Більше того, з моменту появи цього кордону бунаки неодноразово шукали притулку від конфліктів, щоразу перетинаючи його. В результаті цих переміщень територія розселення народу значно розширилась. Багато бунацьких поселень розкидано тепер на величезних ділянках етнічних територій австронезійських народів.

Разом і з тим, поділ державним кордоном сполучається зі стійким збереженням власної ідентичності бунаків, вони відчувають себе як єдину спільноту, пов'язану походженням та мовою. Бунаки — це єдина папуаськомовна група центрального Тимору, яка чітко позначається як «інші» серед своїх сусідів, що є носіями австронезійських мов.

Основне заняття бунаків — ручне тропічне землеробство. Користуються традиційним підсічно-вогневим способом обробітку землі. Вирощують кукурудзу, бульби (таро, ямс, батат, маніок), рис, а також каву, манго, свічкові горіхи, з кокосових горіхів отримують копру.

Сільськогосподарський сезон починається до початку сезону дощів, який зазвичай триває з жовтня по грудень. Спочатку розчищають поля, для цього на вибраній ділянці вирубують дерева, зрізають іншу рослинність, все спалюють. Попіл залишається на полях як добриво. Випалену ділянку засівають без обробки землі. Насіння закладають за допомогою палиці-копачки (нут) з металевим лезом шириною 8—10 сантиметрів на кінці. Цим інструментом користуються й для прополювання. В районах, де є зрошувані поля, землю готують за допомогою водяних буйволів або корів.

Розчищення ділянки — це суто чоловіча справа. Натомість сівба зернових є справою жінок, вона не вимагає значних зусиль. Бульби саджають чоловіки або жінки. Полють чоловіки, але за потреба жінки допомагають їм. Основними сільськогосподарськими інструментами є нут (палиця-копачка) та турік (мачете). Якщо першим користуються як чоловіки, так і жінки, то другим володіють майже виключно чоловіки. Під час збирання врожаю кукурудзи та рису чоловіки та жінки працюють разом; перші зрізають рослини, другі носять. Стебла в'яжуть у снопи, це роблять чоловіки й жінки. Тоді чоловіки їх молотять, а жінки віють.

Сільськогосподарський рік передбачає проведення певних ритуалів і дотримання різних табу. До дозрівання посівів діє загальна заборона на збирання врожаю, й це суворо контролюються, є навіть спеціальні особи, як слідкують за дотриманням цього правила (капітан та його помічники). Першими збирають урожай манго та свічкових горіхів. Розподіл плодів здійснює капітан відповідно до позиції людини в ієрархії суспільства. При переході від сезону дощів до сухого сезону проводять низку ритуалів, які мають відвернути дощ і залучити сонце, що сприятиме дозріванню рису. Того ж вечора скасовується заборона на збір горіхів ареки. Горіхи так само розподіляються за позицією в ієрархії. Наступного ранку знімається заборона на збирання насінної кукурудзи. Так само проводять відповідні церемонії. Тепер залишилося зібрати тільки рис. Замість колективного ритуалу зняття заборони на жнива, на полях виконується ритуал виклику «духа» рису, приносять жертви. Після завершення збору врожаю рису в кожному деу проводять останній ритуал сільськогосподарського циклу, він стосується споживання перших зерен рису. «Запрошують» предків із верхнього світу, визначають дати проведення різних робіт та ритуалів на наступний рік.

Тримають буйволів, коней, свиней, кіз, курей. Свиня вважається жіночим надбанням, тварини ходять вільно селом, жінки годують їх раз на день. Доглядом за буйволами та коровами займаються чоловіки, ці тварини вважаються їхньою власністю. В окремих селах велику рогату худобу випасають на волі, доглядають за нею громадські пастухи. З великої рогатої худоби традиційно на Тиморі тримали лише буйволів, але в період між двома світовими війнами голландці завезли на острів ще балійську корову.

Дуже важливе місце в традиційному житті бунаків займало ткацтво. Воно не лише єдине забезпечувало матеріал для одягу, але й пропонувало один із важливих продуктів традиційного обміну. Ткацтвом займаються в сухий сезон. Всі роботи, від очищення бавовни та прядіння до власне ткацтва та дуже делікатних операцій з фарбування тканини за технологією ікат, виконують виключно жінки. Єдине, що мають зробити чоловіки, — це посадити в землю стовпи, на яких встановлюють ткацький верстат. Зазвичай ткацький верстат ставлять біля хати, а над ним зводять невеличкий навіс, щоб жінка була захищена від сонця. Всередині хати занадто темно, щоб займатися цим видом діяльності.

Основу соціальної організації бунаків становить матрилінійний рід (деу). Кожен деу має свою назву. Кожна дитина при народження стає членом деу своєї матері. Деу становлять базову одиницю бунацького суспільства як у ритуальному, так і в господарському сенсі.

Не всі деу мають однаковий статус. Існують шляхетні деу (сісалтул, «шматок кістки»), які змогли зберегти реліквії, принесені першопредками з «верхнього світу». Члени цих деу стають вождями, мають перевагу при розподілі дичини, вбитої під час ритуального полювання, займають керівні посади в сільській громаді. Існує також ієрархія серед шляхетних деу, зокрема вожді володіють «широкою владою». Ритуальні вожді стоять над звичайними вождями, вони є охоронцями священних реліквій і володіють «обмеженою владою». В той же час у багатьох громадах усі деу вважаються рівними.

Роди-деу згруповані в села (тас), і кожне село має свою територію. Крім того, кожне село або група сіл утворюють автономну ритуальну одиницю. Вони мають спільний вівтар, який є уособленням життєвої сили громади, тут проводиться весь річний цикл ритуалів.

Кожен деу є екзогамною одиницею, яка пов'язана шлюбними стосунками з іншими деу. Шлюби вкладаються пізно, в 20-25 років для жінок та 25-30 років для чоловіків. Бунаки знають дві форми шлюбу: тонтерел (що означає «володіти разом») та сулсулік («спис і шабля»).

Форма тонтерел передбачає, що жінка після вкладання шлюбу продовжує належати до свого деу, як і її діти, народжені у шлюбі; чоловік же має перебратися жити до своєї дружини. Майно, нажите домогосподарством у такому шлюбі, належить в рівних частках обом з подружжя. Чоловік, особливо якщо він одружений в іншому селі, обмежений у контактах з рідним деу. Рідну хату він відвідує зазвичай лише під час проведення традиційних ритуалів або якщо його викликають з певної причини.

У шлюбі сулсулік дружина залишає свій деу, а її діти належать до деу чоловіка. В такому шлюбі дружина метафорично — це живець, який пересаджують до хати чоловіка. Шлюби сулсулік дуже часто вкладаються за домовленістю кланів, але за згоди майбутнього подружжя. Між відповідними деу встановлюються стосунки малуай, коли один клан (малу) «дає дружину», а інший (айбака) — «бере дружину». Завжди можна створити новий союз, але ніколи не можна взяти дружину з клану айбака, якщо між двома деу вже існує зв'язок малуай. Під час вкладання шлюбу сулсулік деу чоловіка має сплатити значний викуп, що складається із золота, срібла та буйволів (чоловіче майно); на допомогу приходять родичі. Певною мірою це компенсується пожертвами деу дружини у вигляді побутових речей, тканин і свиней (жіноче майно); тут також допомагають родичі. Подарунки так само перерозподіляються між родичами. Крім того, дружина приходить у хату чоловіка з коштовностями, деякі з яких (наприклад, намиста зі скляного бісеру) вважаються дуже цінними на Тиморі. Стосунки малуай («обіг жінок і майна») підтримують «потік життя» й символічно поновлюються шляхом проведення домашніх урочистостей (наприклад, з нагоди побудови чи реконструкції хати) або під час поховальних церемоній.

Дружина в шлюбі сулсулік стає членом деу свого чоловіка, в якому вона відкриває або продовжує окрему спадкову лінію, що називається діл. В старі часи всі члени діл, крім чоловіків, одружених за формою тонтерел, жили в одній родовій хаті. Виникло глобальне суспільство, що складається з патрилінійних деу, які самі складаються з матрилінійних діл. Діл розпізнаються як групи, що походять від різних малу, і зберігаються всередині деу шляхом укладення уксорилокальних шлюбів. Носячи назву свого деу за походженням, кожен діл зберігає власні майно та священні предмети.

У минулому шлюби сулсулік траплялися значно частіше, але сьогодні вони стають рідкісними, а діл увічнюються за материнською лінією.

Для обох форм шлюбу діють спільні заборони. По-перше, заборонений шлюб між молодими людьми, що живуть під одним дахом, навіть якщо вони не належать до одного деу. Неприпустимим є також шлюб між нащадками рідних сестер, незалежно від рівня покоління.

З початку XX ст., коли бунаки почали залишати свої укріплені гірські села й розселятися в інших районах, члени багатьох деу виявилися розпорошеними й збираються разом лише для проведення церемоній. В інший час вони живуть у різних селах більш-менш розширеними сім'ями й дотримуються звичаєвих правил, залежно від того, до якого типу належить шлюб (сулсулік чи тонтерел).

Шлюби сулсулік є міцнішими. Якщо між подружжям виникають розбіжності, члени відповідних діл відразу втручаються в ситуацію й докладають зусиль, щоб дружина не покинула родину, адже це означатиме розрив стосунків малуай. У шлюбі тонтерел все набагато простіше, можна легко розлучитися та повторно одружитися.

Часто співжиття передує офіційному оформленню шлюбу, поки не буде виплачена компенсація за дружину. Жінка може отримати її лише раз у житті. Дошлюбні статеві стосунки поширені серед молоді. Проблема жінки полягає в тому, щоб у разі, коли вона завагітніла, чоловік визнав дитину своєю, тоді його родина має виплатити компенсацію за дружину. Однак бувають також випадки, коли чоловіка неправомірно звинувачують у тому, що він є батьком дитини.

Подружні зради є відносно частими, тому що чоловік і дружина з різних причин, чи то через роботу в полі, чи через відвідини родичів, певний час лишаються наодинці. Однак скандали з цієї причини трапляються рідко, зраджений партнер часто воліє закривати очі на цю ситуацію, й робить це більш-менш свідомо. Сварки між подружжям, як правило, спалахують з матеріальних причин, особливо, коли роман на стороні змушує чоловіка чи жінку нехтувати своїми сімейними обов'язками або робити коштовні подарунки об'єкту свого захоплення.

В усіх приватних справах жінки відіграють таку ж важливу роль, як і чоловіки. Вони беруть участь в обговоренні проблем, пов'язаних із проведенням обрядів. Стосунки із «зовнішнім» світом є справою виключно чоловіків. Проте це не заважає жінкам висловлювати свою думку та намагатися впливати на чоловіків і в таких питаннях. Оскільки ізольованість бунацьких громад залишилася в минулому, контакти з іншими громадами та державною адміністрацією значно розширились, а певна частина ритуальних форм поведінки зникла, роль чоловіків у сучасному суспільстві постійно зростає.

В минулому, в умовах постійних війн, бунацькі села мали скупчене планування й розташовувались на вершинах пагорбів, іноді були укріплені. За традицією, всі члени роду жили в одній клановій хаті. Сучасна ситуація відрізняється від традиційної. Житлові хати все більше розпорошуються по території села, а в клановій хаті тепер живуть лише священники-охоронці.

Кожна кланова (священна) хата має свої вівтарі, деякі з яких встановлені всередині, інші — надворі. Усередині хати головний вівтар знаходиться біля основи одного з двох головних стовпів, що тримають гребінь. Зовнішні вівтарі розташовані біля джерел, вони використовувались під час війни.

Тепер бунаки вважають за краще селитися ближче до водойм і на землі, яку можна обробляти. Бунацькі села зазвичай складаються з окремих садиб. Люди тримають досить великі городи, розташовані біля своїх хат, що було неможливим у минулому, в умовах обмеженого простору.

У горах люди частину року живуть у тимчасових хижах, які ставлять на полях, однак після збору врожаю вони повертаються до своїх сіл.

Існує чіткий розподіл праці. Полювання та війна — суто чоловічі види діяльності, але лише перша з них досі практикується. До числа жіночих справ належать домашні справи: приготування їжі та забезпечення водою. Проте нарізанням м'яса займаються чоловіки. Чоловіки також готують святкові страви, за винятком рису. Що стосується заготівлі дров, то часто чоловік йде рубати їх, а коли жінка повертається з поля, вона по дорозі приносить дрова додому.

Жіночий одяг — зшитий трубкою шматок тканини. Чоловіки носять відкриті й драпіровані сорочки.

Немовлят майже завжди носять на руках. Матері тримають їх біля грудей і, таким чином, не можуть виконувати сільськогосподарські роботи, а домашніми справами займаються лише коли хтось інший візьме дитину на руки. Після того, як дитину відлучили від грудей, її дуже часто залишають на бабусь і дідусів, поки батьки працюють у полі. Коли в домі немає старих людей, батьки по черзі лишаються з дітьми.

Бунаки проводять різноманітні обряди, пов'язані із сільськогосподарськими роботами, спрямовані на отримання успішного врожаю. Серія цих обрядів розпочинається з початку сівби й продовжується до споживання перших плодів. На початку сільськогосподарського року «Володар насіння» (нащадок першопоселенців села) та «Господарі рису» (охоронець священних об'єктів) встановлюють дати цілої низки церемоній.

Церемонія, що передує посіву, передбачає кілька днів ритуального полювання. Чоловіки ходять володіннями сільської громади в пошуках дичини, зокрема диких свиней. Мисливці не отримують тієї частки м'яса, яка належить їм на звичайному полюванні. Усю дичину передають «Володареві насіння», який у супроводі «Господаря рису» з'їсть її під час ритуального обряду. На третій день після обіду члени кожного деу відвідують могили своїх предків, приносять фрукти та спеціально приготовлені пироги. Наступного дня, після завершення останнього виходу полювання, виконується фінальний колективний ритуал. Жінки з усіх деу села приносять до вівтаря варений рис і передають його «Володареві насіння». Цей рис розподіляють між усіма мисливцями, які поранили або вбили свиней. Очікується, що відразу після цього випадуть перші рясні дощі, й це зазвичай насправді відбувається. Наступного дня можна починати засівати поле.

При переході від сезону дощів до сухого сезону проводять низку ритуалів з метою відвернути дощ і залучити сонце, яке сприятиме дозріванню рису. Того ж вечора скасовується заборона на збір горіхів ареки. Горіхи, як і решта продуктів, під час проведення церемоній розподіляються за ієрархічним принципом. Наступного ранку знімається заборона на збирання насінної кукурудзи. Так само проводять відповідні церемонії. Останнім збирають рис. Замість колективного ритуалу зняття заборони на жнива, на полях виконується ритуал виклику «духа рису», приносять жертви. Після завершення збирання врожаю рису в кожному деу проводиться останній ритуал, який стосується споживання перших зерен рису. «Запрошують» предків із верхнього світу, визначають дати проведення різних робіт та ритуалів на наступний рік.

На свята виконують епічні пісні (бейгуа — «сліди предків»), в яких помітні мотиви переселення предків народу з-за моря. Бунаки зберігають народні оповідання про обман, зраду та жорстокість. Бунацький фольклор підкріплює їхню репутацію лютих людей.

Зазвичай бунаки не взаємодіють із сусідніми народами. В минулому вони були мисливцями за головами й жили в умовах майже постійних воєн. Коли воїни-переможці поверталися з відрубаними головами ворогів, жінки також виконували переможні танці зі зброєю в руках. Жінки спонукали чоловіків до військових дій, але самі не приймали участі в сутичках, адже війна — це чоловіча справа. В багатьох хатах і досі зберігаються так звані калуки, «ліки» або амулети, які, як вважають, приносять перемогу та лікують рани. Калуки можуть бути «денними», тобто для війни, або «нічними», для грабунку.

В бунацьких селах не вистачає надійної електроенергії, водопроводу, хороших шкіл, медичних закладів.

• Claudine Friedberg. Social relations of territorial management in light of Bunaq farming rituals. In: Bijdragen tot de Taal-, Land- en Volkenkunde, Rituals and Socio-Cosmic Order in Eastern Indonesian Societies; Part I Nusa Tenggara Timur 145 (1989), no: 4, Leiden, pp. 3548–563 (англ.)
• Claudine Friedberg. La femme et le féminin chez les Bunaq du centre de Timor. Archipel, Année 1977, volume 13, pp. 37–52 (фр.)
• Antoinette Schapper. Crossing the border: Historical and linguistic divides among the Bunaq in central Timor. Wacana Vol. 13 No. 1 (September 2011) doi:10.17510/wjhi.v13i1.8 (англ.)
• Antoinette Schapper. Finding Bunaq: The homeland and expansion of the Bunaq in central Timor. In: Andrew McWilliam, Elizabeth G. Traube (eds.). Land and Life in Timor-Leste. Ethnographic Essays. ANU Press, Dec 2011, ISBN 9781921862601 doi:10.22459/LLTL.12.2011 pp. 163–186 (англ.)
• Andrew McWilliam and Elizabeth G. Traube. Land and Life in Timor-Leste: Introduction. In: Andrew McWilliam, Elizabeth G. Traube (eds.). Land and Life in Timor-Leste. Ethnographic Essays. ANU Press, Dec 2011, ISBN 9781921862601 doi:10.22459/LLTL.12.2011 pp. 1–21 (англ.)
• Bunak in Indonesia, Bunak in Timor-Leste. People Group Profile, Joshua Project (англ.)
• А. Членов. Бунак [Архівовано 24 грудня 2017 у Wayback Machine.]. Народы и религии мира: Энциклопедия [Архівовано 30 червня 2016 у Wayback Machine.]. Гл. ред. В. А. Тишков — М: Большая Российская энциклопедия, 2000, с. 113. ISBN 5-85270-155-6 (рос.)