Історія Києва

Історія Києва охоплює розвиток поселень на території сучасного Києва від доісторичної доби до становлення міста, його ролі як політичного й церковного центру Русі, подальших змін державної належності та історії столиці незалежної України. Важливе для виникнення міста місце мало розташування на Дніпрі, поблизу перетину сухопутних і річкових шляхів. Археологічні дослідження засвідчують заселення київських пагорбів у різні епохи, проте безперервну історію власне Києва не можна механічно починати від найдавніших стоянок.^[1]

У IX—XIII століттях Київ був столичним осередком Русі й одним із її найбільших торговельних, ремісничих і культурних центрів. У XII — на початку XIII століття політична роздробленість і боротьба князів за київський стіл послабили його загальнодержавне значення. Монгольське завоювання 1240 року спричинило масштабні руйнування та людські втрати, однак міське життя не припинилося. У XIV столітті Київ поступово перейшов під владу Великого князівства Литовського, згодом перебував у складі Речі Посполитої, Гетьманщини та Російської імперії.^[2]

У XIX — на початку XX століття місто пережило інтенсивну модернізацію та зростання населення. У 1917—1921 роках Київ неодноразово переходив під контроль різних політичних і військових сил, був осідком урядових установ Української Народної Республіки й Української Держави. Із 1934 року — столиця радянської України, а з 1991 року — незалежної України. Місто було центром Помаранчевої революції та Революції гідності; у 2022 році відбило наступ російських військ на початку повномасштабного вторгнення Росії.^[3][4]

Відомості про ранню історію Києва походять із матеріалів археологічних розкопок, писемних свідчень, нумізматичних знахідок та історичної топографії. Серед письмових джерел важливі «Повість минулих літ», русько-візантійські договори, повідомлення візантійських та арабських авторів, а для XIII століття — Галицько-Волинський літопис і свідчення європейських подорожніх. Літописи створювалися й редагувалися пізніше описуваних подій, тому їхні оповіді не в усіх подробицях можна приймати як безпосередні свідчення сучасників.^[5][6]

Точної дати заснування Києва немає. Згідно з літописною легендою, місто заснував Кий разом із братами Щеком і Хоривом та сестрою Либідь. Переказ пов'язує назву міста з іменем Кия, але не дає достовірної дати події. Окрема церковна традиція розповідає про перебування на київських горах апостола Андрія Первозваного; її не слід розуміти як доведений факт відвідин міста у I столітті.^[1]

У 1982 році урочисто відзначили 1500-річчя Києва. Звідси походить умовний 482 рік, який часто називають роком заснування міста. Проте ця конкретна дата не засвідчена ані писемними джерелами, ані археологією. Її необхідно відрізняти від наукових датувань появи ранньослов'янських поселень і поступового формування міського центру. Дослідники також розрізняють виникнення поселень на київських горах і перетворення їх на місто із розвиненими адміністративними, ремісничими та торговельними функціями.^[1][7]

У минулому висловлювалися гіпотези, що ототожнювали Київ із згаданими в античних джерелах поселеннями або зі скандинавським Данпарстадом. Так само спроби виводити заснування міста безпосередньо від готів, гунів чи булгар не мають достатньої незалежної археологічної й писемної аргументації, щоб подавати їх як встановлені версії його походження. Знахідки римських монет засвідчують контакти регіону, але самі по собі не доводять існування тут великого міста в римську добу.^[1]

На території сучасного Києва та його околиць відомі пам'ятки багатьох археологічних епох. До пізнього палеоліту належить Кирилівська стоянка, відкрита Вікентієм Хвойкою наприкінці XIX століття. Поселення доби неоліту та енеоліту, зокрема пам'ятки трипільської культури, а також знахідки зарубинецької, київської та черняхівської культур свідчать про тривале освоєння місцевості. Водночас ці різночасові пам'ятки належать до різних суспільств і не становлять доказу безперервного існування одного міста від кам'яного віку.^[1]

Знахідки ранньослов'янського часу на Старокиївській горі та інших київських висотах стали підставою для гіпотези про зародження тут поселень наприкінці V — на початку VI століття. Зокрема, археологи виявили житло празько-корчацької культурної традиції. Подальший розвиток місцевої поселенської мережі простежують за пам'ятками VI—IX століть. Питання про точний час її перетворення на міський організм залишається предметом наукової дискусії.^[7][5]

Природні умови сприяли заснуванню укріплених поселень: високі пагорби правого берега Дніпра були зручними для оборони, а річка забезпечувала шлях сполучення з іншими землями. Майбутнє місто формувалося не тільки на Старокиївській горі, а й на Замковій горі, у долині Почайни та інших ділянках. Для дослідження цих процесів особливо важливі багатошарові археологічні комплекси Подолу.^[8]

У IX столітті Київ розвивався як укріплений, ремісничий і торговельний осередок Середнього Подніпров'я. «Повість минулих літ» оповідає про правління Аскольда та Діра і пов'язує 882 рік із захопленням міста Олегом, який зробив його своїм осідком. Зміст і хронологія ранніх літописних повідомлень є предметом історіографічних дискусій, проте в IX—X століттях Київ справді стає центром політичної влади, що об'єднувала дедалі ширші території уздовж торговельних шляхів.^[5]

Розташування на шляху «із варягів у греки» забезпечувало зв'язки з Константинополем, Причорномор'ям і північними землями. Відносини князівської влади з Візантійською імперією відображені в літописних текстах русько-візантійських договорів X століття. За князів Ігоря, Ольги та Святослава Ігоровича Київ залишався осередком князівської адміністрації, збирання данини та міжнародних контактів. Княгиня Ольга пов'язана з упорядкуванням князівських доходів; її поїздка до Константинополя та християнство належать до важливих епізодів передісторії офіційного хрещення Русі.^[5]

У другій половині X століття зміцнилися князівські укріплення й почалося монументальне кам'яне будівництво. За правління Володимира Святославича відбулося запровадження християнства як державної релігії (традиційна літописна дата — 988 рік). У 989—996 роках споруджували Десятинну церкву, один із найважливіших храмів раннього Києва. У місті утверджувалися церковні інституції та розвивалися зв'язки з християнським світом.^[5]

За князювання Ярослава Мудрого у XI столітті значно розширилася укріплена частина міста. Із його добою пов'язують спорудження Софійського собору, Золотих воріт та низки церков. Київ став одним із центрів книжності, перекладів, літописання, церковного мистецтва й освіти. Монументальні мозаїки й фрески Софії Київської, архітектурні рештки храмів і численні написи є важливими джерелами до історії тогочасного міського суспільства.^[7][5]

У середині XI століття виник Києво-Печерський монастир, пов'язаний із діяльністю Антонія та Феодосія Печерських. Обитель стала значним духовним і літературним осередком. Окрім неї, у місті та довкола нього діяли Михайлівський Золотоверхий монастир, Видубицький монастир й інші монастирі. Київ був осідком Київської митрополії у складі Константинопольського патріархату. Розвиток церковної мережі, а також князівське меценатство підтримували будівництво та ремесла.^[5]

У цей час місто охоплювало кілька функціонально пов'язаних частин. На висотах містилися князівські двори, укріплення та головні храми; на Подолі зосереджувалися торгівля, гавань, ремісничі майстерні, житлові садиби й ринки. Археологи дослідили на Подолі дерев'яні будівлі, вулиці, склади, ковальські та інші виробничі об'єкти. Вологі ґрунти забезпечили добру збереженість деревини й дали можливість застосувати дендрохронологічне датування.^[8][7]

Після смерті Ярослава 1054 року між його нащадками розгорнулася боротьба за князівські столи, яка відбивалася й на житті Києва. У другій половині XI — на початку XII століття тут князювали Ізяслав Ярославич, Святослав Ярославич, Всеволод Ярославич, Святополк Ізяславич та Володимир Мономах. За Мономаха та його сина Мстислава Володимировича зберігався значний авторитет київського князя, але формування самостійних регіональних князівських центрів уже обмежувало можливість одноосібного управління всіма руськими землями.^[5]

У XII столітті Київ залишався престижним князівським столом, але його політичне становище дедалі більше залежало від міждинастичних союзів і воєн. За владу в місті боролися представники різних гілок Рюриковичів, часто за участю половців. У 1169 році військо коаліції князів на чолі із сином Андрія Боголюбського захопило та пограбувало Київ. Сам Андрій не переїхав до міста і зберіг свій осідок у Володимирі на Клязьмі, а в Києві посадив князювати брата Гліба Юрійовича. Ці події засвідчували зміну політичного балансу між князівськими центрами, але не означали автоматичного «перенесення столиці Русі» в сучасному державному розумінні.^[5]

У 1203 році місто знову зазнало великого погрому — цього разу під час походу Рюрика Ростиславича та його союзників. Попри воєнні потрясіння, Київ залишався осідком митрополії, важливим ринком та осередком ремесла і паломництва. У першій половині XIII століття князівська влада часто змінювалася. Військова поразка об'єднаних руських і половецьких сил від монголів у битві на Калці 1223 року стала попередженням нового масштабного вторгнення, але внутрішні князівські конфлікти тривали.^[5]

Наприкінці 1230-х років монгольська армія, що здійснювала західний похід під проводом Батия, наблизилася до Київщини. У 1239 році монгольські загони вже проводили розвідку підступів до міста. На час великої облоги Києвом від імені князя Данила Романовича керував воєвода Дмитро. Монголи використали облогові машини проти міських укріплень; головний удар припав на ділянку біля Лядських воріт. Після прориву оборони захисники відступили в район Десятинної церкви, яка була зруйнована під час боїв. Дату падіння Києва традиційно визначають як 6 грудня 1240 року, хоча в історіографії обговорюється також датування 19 листопада. Тривалість облоги точно не встановлена; поширена категорична звістка про «дев'ять днів» не відображає всієї джерельної проблеми.^[6]

Завоювання спричинило масштабні людські втрати, пожежі та руйнування житлових кварталів, укріплень і храмів. За оповіддю Плано Карпіні, який проїздив через Київ у 1246 році, місто зазнало тяжкого спустошення. Однак його свідчення не є переписом населення або всіх будинків і не дає підстав обчислювати точну кількість мешканців після катастрофи. Новітні археологічні дослідження засвідчили продовження життя в різних частинах міста: на Подолі, Старокиївській та Замковій горах, у монастирських осередках і передмістях. Тому твердження про повне й тривале запустіння Києва після 1240 року не відповідає сучасним археологічним даним.^[2][8]

У другій половині XIII та протягом XIV століття Київ перебував у сфері політичної зверхності ханів улусу Джучі (в історіографії — Золотої Орди). Характер місцевого управління змінювався, а джерел про окремих князів та їхні повноваження збереглося небагато. Надання ханського ярлика на титул чи володіння не завжди доводить, що його одержувач фактично перебував у Києві й безпосередньо керував міською адміністрацією. Тому реконструйовані списки київських правителів XIII—XIV століть, особливо щодо князів, відомих лише з пізніших родоводів, не слід подавати як безсумнівну послідовність правління.^[9]

У пізньосередньовічному Києві зберігалися ремесла, торгівля, церковні установи та міжрегіональні зв'язки. Археологічні знахідки кераміки, монет, предметів побуту й виробництва дозволяють простежити зміни міської економіки. Різні райони пережили завоювання неоднаково: зруйнований князівський центр довго не відновив колишнього значення, натомість Поділ залишався найважливішою населеною й торговельною частиною міста.^[8][2]

У 1299 році митрополит Максим залишив київський осідок і переїхав до Володимира на Клязьмі, зберігши титул митрополита Київського і всієї Русі. Зміна фактичного місця перебування митрополита не означала зникнення Київської митрополії або переходу Києва під владу князя, в чиєму місті оселився ієрарх. Причини переїзду розглядають у контексті безпекової ситуації, економічного послаблення Києва та політичних змін після монгольського завоювання; не варто зводити їх до недоведеного твердження, ніби місто перестало існувати.^[9]

З початком XIV століття відомості про князів Києва залишаються уривчастими. Серед небагатьох правителів, безпосередньо засвідчених тогочасним літописанням, — князь Федір, згаданий під 1331 роком: поруч із ним у джерелі фігурує ординський баскак. Це свідчення про ханську зверхність, але не підстава без додаткових доказів ототожнювати Федора з князями, відомими з пізніших генеалогій.^[10] Оповідь про перемогу Гедиміна над київським князем у битві на річці Ірпінь, традиційно датованій 1320-ми роками, спирається переважно на пізніші тексти і не є надійною основою для точного датування зміни влади. Під час розширення Великого князівства Литовського на південь у 1360-х роках Київ опинився під зверхністю Ольгерда. Цей перехід часто пов'язують із Синьоводською битвою, однак конкретні обставини та хронологія переходу Києва залишаються дискусійними.^[9]

У другій половині XIV століття Київ увійшов до складу Великого князівства Литовського. Князем став Володимир Ольгердович, який карбував власні монети. Київське князівство зберігало певну політичну окремішність, а важливим укріпленим осередком поступово став замок на Замковій горі. У пізньому XIV столітті в житті міста відчувалися наслідки воєн князів Великого князівства Литовського й походів військ улусу Джучі. Після битви на Ворсклі 1399 року Київ виплатив викуп військам Тимура-Кутлуга.^[9]

У XV столітті Київ продовжував залишатися важливим центром руської культури й православного церковного життя у Великому князівстві Литовському. За Олельковичів, зокрема князювання Олелька Володимировича та Семена Олельковича, відновлювалися монастирі та укріплення. Після смерті Семена 1470 року окреме князівське правління було скасоване, а 1471 року утворено Київське воєводство, очолюване воєводою. Ця зміна означала інтеграцію міста в систему урядування Великого князівства Литовського.^[9]

У 1482 році місто спустошило військо кримського хана Менґлі Ґерая. Напад пошкодив міські оборонні споруди, житлову забудову й монастирі. Водночас Київ не втратив значення регіонального ринку та переправи через Дніпро. Відбудова відбувалася поступово, а протягом XV—XVI століть у міському житті дедалі помітніше місце посідали ремісничі об'єднання та купецтво.^[9]

Наприкінці XV століття Київ здобув Магдебурзьке право, яке визначало засади самоврядування частини міщан. Датування найпершого привілею залишається предметом дослідження: у наукових працях фігурують 1494, 1498 і 1499 роки, а пізніші грамоти підтверджували й конкретизували права.^[11] Головним осередком міського самоврядування був Поділ із магістратом та ратушею. Юрисдикція магістрату не охоплювала автоматично все населення Києва: на території міста існували також замкова, монастирські й інші юрисдикції. Це спричиняло майнові, торговельні та судові суперечки.^[8]

За Люблінською унією 1569 року Київське воєводство було передане від Великого князівства Литовського до Корони Польської у складі Речі Посполитої. Місто залишалося багатоконфесійним: поруч із православними громадами діяли католицькі монастирі, а також, у певні періоди, вірменська громада з власним храмом. Ділові зв'язки поєднували Київ із містами Речі Посполитої та ширшим регіоном Дніпра.^[8]

Після 1569 року Київ був центром воєводства в Речі Посполитій. Міське суспільство складалося з міщан різних юрисдикцій, духовенства, шляхти, козаків, купців і ремісників. У цей час посилювалися економічні та конфесійні контакти й суперечності. Берестейська унія 1596 року призвела до тривалого суперництва православних та унійних церковних структур за храми, майно й церковне представництво.^[8]

На початку XVII століття Київ став одним із центрів православного братського руху. Київське братство утримувало школу, а братський монастир на Подолі став важливим духовним та освітнім осередком. 1620 року за участю єрусалимського патріарха Феофана III відбулося відновлення православної ієрархії Київської митрополії; митрополитом став Іов Борецький. Значну політичну підтримку православним колам надавав гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. У 1622 році його поховали в Києві, біля братського монастиря.^[8]

1632 року об'єднання братської та лаврської шкіл започаткувало Києво-Могилянську колегію, пов'язану з діяльністю митрополита Петра Могили. Колегія стала важливим центром освіти, богослов'я, філософії та книжної культури, а згодом розвинулася в Києво-Могилянську академію. За Петра Могили також проводили відновлювальні роботи в стародавніх храмах, зокрема Софії Київській та Десятинній церкві. Свідчення про виявлення ним поховань князів необхідно відрізняти від сучасної наукової атрибуції решток.^[5][8]

Протягом першої половини XVII століття Київ залишався містом із переважно дерев'яною забудовою, що не раз потерпала від пожеж. На Подолі діяли ремісничі цехи, ринки, склади й міські урядові установи; довкола нього існували монастирські та шляхетські володіння. Плани й описи, пов'язані з Ґійомом Левассером де Бопланом та Атанасієм Кальнофойським, є важливими джерелами для вивчення міського простору цього часу.^[8]

У 1648 році, на початку повстання Богдана Хмельницького, влада Речі Посполитої в Києві була повалена. У грудні місто урочисто зустрічало гетьмана Богдана Хмельницького. Київ став центром Київського полку Війська Запорозького. Водночас міщани продовжували відстоювати свої магдебурзькі права, а територію міста поділяли між собою різні інституції влади та церковні землевласники. У 1651 році під час наступу війська польного гетьмана Великого князівства Литовського Януша Радзивілла Київ зазнав великих руйнувань, зокрема від пожежі на Подолі.^[12]

Після укладення домовленостей 1654 року в Києві розташувався московський військовий гарнізон, який споруджував нові укріплення у Верхньому місті. Поряд із московським воєводою діяли козацькі, міські та церковні органи. Їхні повноваження не збігалися, а залежність міста від Москви формувалася поступово й була предметом політичних конфліктів між гетьманським урядом та царською адміністрацією. Андрусівське перемир'я 1667 року передбачало тимчасове утримання Києва Московською державою; за умовами «Вічного миру» 1686 року Річ Посполита визнала його перехід під владу московського царя. Ці міждержавні договори не усували автоматично всіх прав гетьманської адміністрації або міського магістрату.^[12]

Поряд із політичними змінами Київ залишався важливим церковним і освітнім осередком. Києво-Могилянська колегія, видавнича діяльність Києво-Печерської лаври та мережа монастирів мали вплив далеко за межами міста. У 1686 році відбулися зміни підпорядкування Київської митрополії, пов'язані з актами Константинопольського патріархату та Московського патріархату; канонічне тлумачення цих актів залишається предметом церковних суперечок. Їх не варто ототожнювати з політичним договором між Московією та Річчю Посполитою, хоча обидва процеси відбувалися в близькому історичному контексті.^[12]

У другій половині XVII — першій половині XVIII століття відбувалася масштабна перебудова церковних і житлових споруд, поширювалися форми українського бароко. За гетьмана Івана Мазепи здійснювали значні пожертви на відбудову та оздоблення київських храмів. Після Полтавської битви 1709 року посилилося військове й адміністративне втручання царської влади в українські справи. Водночас у Києві продовжували діяти козацькі та міські правові традиції, хоча їхня автономія поступово звужувалася.^[12]

Наприкінці XVIII століття, у зв'язку з ліквідацією автономних установ Гетьманщини та адміністративними реформами Російської імперії, Київ дедалі більше інтегрувався в імперську систему управління. Місто отримало нові функції губернського центру, хоча Магдебурзьке право та окремі місцеві міські інституції ще певний час зберігалися. Важливу роль у культурі й забудові продовжували відігравати монастирі, торгівля та освітні установи.^[12]

У 1797 році Київ став центром Київської губернії, а в XIX столітті — одним із головних адміністративних і військових центрів Правобережної України. На початку століття міська забудова була розділена рельєфом на три великі частини: Печерськ, Верхнє місто й Поділ. Між ними пролягали яри та схили, які ускладнювали транспортне сполучення. Значна частина будинків залишалася дерев'яною. З 1790-х років Київ став також центром великих контрактових ярмарків, що перенесли сюди з Дубно.^[13]

Пожежа 1811 року знищила значну частину забудови Подолу, зокрема ратушу й численні житлові будинки. Під час відбудови за проєктом архітектора Вільяма Гесте стару мережу вулиць значною мірою замінили регулярною прямокутною сіткою. Реалізацією нового планування керував київський архітектор Андрій Меленський. У 1817 році на Контрактовій площі з'явився новий Контрактовий будинок, а в наступні десятиліття змінювалися ринкові та житлові квартали.^[13][8]

У 1830—1850-х роках розпочали масштабну реконструкцію міста, пов'язану з будівництвом Нової Печерської фортеці, переплануванням Верхнього міста та прокладанням нових вулиць. Імперський уряд розглядав Київ як військовий і адміністративний опорний пункт. У 1834 році було скасовано магдебурзьке самоврядування. Того ж року відкрито Університет Святого Володимира, який згодом став великим науковим і освітнім центром. Забудова в районі університету та Хрещатика поступово змінила розміщення ділового й громадського центру міста.^[13]

У другій половині XIX століття Київ швидко зростав завдяки розвитку залізничного сполучення, підприємництва, торгівлі, банківської справи та промисловості. З'являлися механізовані заводи, залізничні майстерні, великі склади, нові навчальні заклади й лікарні. Спорудження залізничних мостів через Дніпро поєднало місто з великими економічними районами імперії. На Подолі та поблизу пристаней розвивалися промислові квартали, а центральна частина забудовувалася багатоповерховими прибутковими будинками.^[13]

Комунальна модернізація охоплювала водопровід, каналізацію, газове й електричне освітлення, розширення мережі вуличного транспорту. У 1892 році в Києві почав працювати електричний трамвай, один із найперших у Європі. На межі XIX—XX століть помітно змінився Хрещатик: поруч із крамницями та банками зводилися готелі, театри й адміністративні споруди. У 1901 році відкрито будинок Київського оперного театру.^[13]

Київ був також одним із центрів українського культурного руху. Тут працювали Микола Лисенко, Михайло Старицький, Микола Костомаров та інші діячі науки, літератури, музики й театру. У 1870-х роках діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який досліджував історію, мову та етнографію українських земель. Водночас імперська влада обмежувала українськомовну культурну діяльність, зокрема Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським указом 1876 року. Попри ці заходи, українські видавничі, театральні та громадські ініціативи продовжували розвиватися.^[12]

Міське населення було багатонаціональним і багатоконфесійним. Поряд з українцями, росіянами та поляками значну роль у господарському й культурному житті відігравали єврейські громади, що діяли в умовах імперських обмежень, пов'язаних зі смугою осілості. Місто пережило антиєврейські погроми 1881 та 1905 років. Соціальні суперечності посилювалися нерівністю в доступі до житла, санітарної інфраструктури й політичних прав. У роки революції 1905—1907 років у Києві відбувалися страйки, мітинги та збройні виступи.^[12]

Після Лютневої революції 1917 року Київ став провідним центром Української революції. У березні було створено Українську Центральну Раду на чолі з Михайлом Грушевським, яка поступово перетворилася на представницький орган українського національного руху. Центральна Рада проголошувала універсали, а в листопаді 1917 року — Українську Народну Республіку. У січні 1918 року IV Універсалом проголошено незалежність УНР.^[14]

Наприкінці 1917 — на початку 1918 року більшовицькі сили розгорнули наступ на Українську Народну Республіку. У Києві відбулося повстання на заводі «Арсенал»; під час наступу більшовицьких військ місто зазнало артилерійського обстрілу, пожеж і руйнувань. У лютому 1918 року більшовицькі війська зайняли Київ. На початку березня українські війська за підтримки німецьких союзників відновили контроль над містом, куди повернулися Центральна Рада та урядові установи УНР.^[15]

29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот, після якого владу перебрав гетьман Павло Скоропадський. За Української Держави Київ залишався центром уряду, дипломатичних представництв, культурних і наукових установ. 14 листопада було ухвалено закон про заснування Української академії наук, першим президентом якої обрали Володимира Вернадського.^[16] Після поразки Німеччини в Першій світовій війні розгорнулося антигетьманське повстання. У грудні 1918 року до Києва ввійшли війська Директорії УНР, а Скоропадський зрікся влади.^[12]

У 1919 році контроль над містом неодноразово змінювався між військами УНР, більшовиків та білогвардійськими військами Антона Денікіна. Після здобуття Києва білогвардійцями восени 1919 року в місті відбувалися репресії та погроми. У травні 1920 року Київ ненадовго зайняли об'єднані польсько-українські війська під час Київської операції, але в червні його знову захопила Червона армія. До завершення основних бойових дій війни місто зазнало втрат населення, руйнування інфраструктури й економічного занепаду.^[12]

Після остаточного утвердження радянської влади почалася відбудова міського господарства. У роки нової економічної політики відновлювалися торгівля, комунальні служби та промисловість. У 1920-х роках Київ залишався великим культурним центром: тут діяли Академія наук, університети, музеї, видавництва й театри. Водночас у місті встановлювалася система однопартійного управління та органів радянської державної безпеки. Політика українізації сприяла розвиткові українськомовних закладів, але наприкінці 1920-х — у 1930-х роках її поступово згорнули.^[12]

Голодомор 1932—1933 років позначився і на Києві. До міста прибували голодні селяни з навколишніх районів, багато з яких помирали на вулицях, у притулках та лікарнях. Дослідники зафіксували також нестачу харчів серед самих містян, особливо малозабезпечених груп населення, збільшення кількості безпритульних дітей і погіршення санітарного становища. Київські органи влади застосовували обмеження на в'їзд людей із сільської місцевості, охопленої голодом.^[17]

У 1934 році найвищі партійні та державні установи УСРР перевели з Харкова до Києва. Рішення ухвалили в січні, а урочистий переїзд відбувся 24 червня 1934 року. Так місто знову стало столицею української радянської республіки. Підготовка до нової столичної функції супроводжувалася розширенням промислових підприємств, спорудженням урядових будівель, реконструкцією магістралей та новим житловим будівництвом.^[3]

Разом із модернізацією відбувалися сталінські репресії проти науковців, письменників, священнослужителів та інших груп населення. Частину історичних храмів було закрито або зруйновано. Зокрема, у 1930-х роках знесли Михайлівський Золотоверхий собор і низку інших пам'яток київської архітектури. Масові арешти та розстріли в добу Великого терору торкнулися й киян; одним із місць таємних поховань жертв НКВС стало Биківнянське поховання на околиці міста.^[18]

Після нападу нацистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року Київ опинився в зоні воєнних дій. Улітку й на початку осені тривала Київська оборонна операція, під час якої німецькі війська оточили значні сили Червоної армії. 19 вересня 1941 року німецькі війська ввійшли до міста. Радянські органи влади й частина населення були евакуйовані; частина промислових підприємств також вивозила обладнання.^[19]

У перші дні окупації серія вибухів від радянських мін, залишених під час відступу, спричинила пожежі та руйнування у центрі Києва, зокрема на Хрещатику. Нацистська влада використала вибухи як привід для масового вбивства єврейського населення. 29—30 вересня 1941 року підрозділи СС, німецької поліції та їхні допоміжні формування розстріляли в Бабиному Яру 33 771 єврея — за даними звітів самих нацистських виконавців. Пізніше в Бабиному Яру вбивали також інших євреїв, ромів, радянських військовополонених, пацієнтів психіатричних лікарень і цивільних. Загалом за час окупації там загинули десятки тисяч людей; повний підрахунок жертв залишається предметом дослідження.^[19]

Нацистський режим встановив примусову працю, арешти, розстріли та систему таборів. Частину мешканців вивезли на примусові роботи до Німеччини. У місті існували осередки підпілля й різні форми спротиву окупації. Важливо відрізняти окупаційну політику Німеччини від дій окремих місцевих організацій, а узагальнені характеристики колаборації чи опору підтверджувати конкретними дослідженнями.^[19]

6 листопада 1943 року радянські війська знову зайняли Київ у ході Київської наступальної операції. Під час бойових дій місто та його комунальне господарство зазнали масштабних руйнувань; були пошкоджені чи знищені житлові квартали, промислові об'єкти, мости та транспортні мережі. Точні втрати під час усієї операції не слід ототожнювати з кількістю загиблих безпосередньо під час входження військ у Київ, як це нерідко трапляється в популярних переказах.^[12]

У повоєнні роки головним завданням стало відновлення зруйнованого міста. Зводили житло, ремонтували мости, відновлювали водопостачання, залізничні вузли та підприємства. Під час реконструкції Хрещатика сформувався його повоєнний архітектурний ансамбль. У 1953 році відкрито Міст Патона, що став одним із символів інженерної модернізації міста. Київ перетворився на великий промисловий, науковий та освітній центр Української РСР.^[12]

У Києві працювали великі інститути Академії наук УРСР, зокрема колективи, які досліджували обчислювальну техніку. У 1948—1951 роках під керівництвом Сергія Лебедєва створили Малу електронну обчислювальну машину (МЕСМ), яка стала одним із перших електронних цифрових комп'ютерів у континентальній Європі.^[20] 6 листопада 1960 року відкрилася перша черга Київського метрополітену, що зв'язала центральну частину міста із залізничним вокзалом та правобережними районами.^[21]

У 1950—1980-х роках швидко зростало населення, розбудовувалися нові житлові масиви. На лівому березі Дніпра виникли великі райони Русанівка, Березняки, Воскресенка, Лісовий масив, а згодом Троєщина та інші. Правобережні райони також інтенсивно забудовувалися. Нове житлове будівництво вирішувало частину проблем із житлом, але супроводжувалося типовою масовою забудовою, зростанням транспортного навантаження й нерівномірним розвитком міської інфраструктури.^[12]

13 березня 1961 року сталася Куренівська трагедія — прорив дамби з потоком пульпи, який затопив житлову й промислову забудову в районі Куренівки та призвів до людських жертв. Радянська влада тривалий час обмежувала публічне обговорення масштабів катастрофи.^[22] Водночас у 1960-х роках розвивалися українські література, кіно й музика: у Києві працювали Ліна Костенко, Іван Драч, Сергій Параджанов та інші митці, пов'язані з рухом шістдесятників.^[12]

Після короткочасного послаблення політичного контролю в період «відлиги» розгорнулися нові репресії проти діячів українського руху. У 1965 та 1972 роках відбувалися арешти інтелігенції. Із Києвом пов'язана діяльність Івана Дзюби, В'ячеслава Чорновола, Василя Стуса та інших дисидентів. У 1976 році було створено Українську Гельсінську групу. Державний контроль над релігійними громадами та політика русифікації залишалися важливими чинниками культурного життя міста.^[12]

Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 року вплинула на повсякденне життя Києва, стан довкілля, систему цивільного захисту й суспільну довіру до радянської влади. Наприкінці 1980-х років у місті активізувалися незалежні громадські організації та український національно-демократичний рух. У 1989 році був заснований Народний рух України. У жовтні 1990 року центральна площа Києва стала місцем студентського голодування, відомого як Революція на граніті.^[23]

24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила незалежність України; Київ став столицею незалежної держави. У 1990-х роках формувалися нові органи державної влади, дипломатичні представництва, інституції ринкової економіки та місцевого самоврядування. Економічна криза після розпаду СРСР спричинила скорочення промислового виробництва та погіршення добробуту значної частини населення. Водночас місто поступово перетворювалося на центр українських фінансів, послуг, освіти та інформаційних технологій.^[12]

Відновлення історичної та релігійної спадщини стало одним із важливих напрямів культурного життя. У другій половині 1990-х відбудували Михайлівський Золотоверхий собор, а 2000 року — Успенський собор Києво-Печерської лаври, зруйнований під час Другої світової війни. Водночас відновлення історичних споруд викликало дискусії щодо методів реконструкції й збереження автентичної речовини пам'яток.^[18]

Протягом 1990—2000-х років посилювалася роль київських громадських просторів у політичному житті України. На Майдані Незалежності відбувалися масові акції: студентське голодування 1990 року, протести «Україна без Кучми» 2000—2001 років та Помаранчева революція 2004 року, що стала відповіддю на фальсифікації президентських виборів. У 2010 році тут відбулися протести підприємців проти Податкового кодексу.^[23]

21 листопада 2013 року на Майдані Незалежності почалися акції на підтримку європейської інтеграції, які після силового розгону учасників переросли у загальноукраїнський протестний рух. У грудні 2013 — лютому 2014 року Майдан і прилеглі вулиці стали осередком Революції гідності. Протистояння на вулиці Грушевського, а згодом масові розстріли й насильство 18—20 лютого 2014 року призвели до численних жертв. Загиблих протестувальників ушановують як Героїв Небесної сотні. Після втечі президента Віктора Януковича у лютому 2014 року в Україні відбулася зміна центральної влади.^[23]

Після початку російсько-української війни 2014 року Київ залишався головним політичним, дипломатичним і гуманітарним центром України. 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, одним із основних напрямків якого був наступ на столицю. Війська РФ атакували підступи до Києва з півночі й північного заходу, намагалися захопити аеродром у Гостомелі та прорвати оборону в районах Ірпеня, Бучі й інших населених пунктів Київської області. Битва за Київ завершилася відступом російських військ із північної частини України на початку квітня 2022 року. Безпосередньо Київ російські сухопутні сили не захопили; слід відрізняти бойові дії в області від подій усередині міста.^[4]

Після відбиття сухопутного наступу Київ залишився об'єктом російських ракетних і безпілотних атак. Удари завдавали жертв цивільному населенню, пошкоджували житло, транспорт, енергетичну та культурну інфраструктуру. Зокрема, у липні 2024 року під час російського ракетного удару постраждала дитяча лікарня Охматдит. Моніторингова місія ООН з прав людини документувала жертви серед цивільних і під час подальших масованих ударів 2025—2026 років.^[24]

Війна створила додаткові загрози для історичної забудови Києва. У вересні 2023 року ЮНЕСКО внесла комплекс Софії Київської та Києво-Печерської лаври до Списку всесвітньої спадщини в небезпеці. У червні 2025 року організація повідомила про пошкодження східного фасаду Софійського собору внаслідок російської атаки. Поряд із завданнями воєнної оборони та відновлення інфраструктури перед містом постали довгострокові питання збереження архітектурної спадщини, доступності громадського простору та адаптації до нових демографічних і безпекових умов.^[25][26]

Система управління Києвом неодноразово змінювалася. За доби Русі місто було князівським осідком із підвладними йому міськими громадами та церковними установами; за литовської та польської влади поряд із князівською, воєводською та замковою адміністраціями існувало міське самоврядування на магдебурзькому праві. В умовах Гетьманщини діяли козацькі, міські й московські владні структури, а з кінця XVIII століття утвердилася імперська адміністрація. У XX столітті Київ був поділений на міські райони, межі й назви яких багаторазово змінювалися.^[12]

За реформою 2001 року було сформовано десять сучасних адміністративних районів: Голосіївський, Дарницький, Деснянський, Дніпровський, Оболонський, Печерський, Подільський, Святошинський, Солом'янський і Шевченківський. Докладну хронологію створення, ліквідації та перейменування районів винесено до окремої статті.^[12]

Погляди на походження та історію Києва змінювалися разом із розвитком джерелознавства й археології. У XIX столітті дослідники збирали літописні тексти, давні акти та плани міста, вивчали пам'ятки архітектури й старожитності. Відкриття Кирилівської стоянки та інших пам'яток стало одним із початків систематичного археологічного вивчення території Києва. У XX столітті масштабні розкопки Старокиївської гори, Подолу, монастирських комплексів та околиць міста значно розширили наукове уявлення про його топографію і розвиток.^[2][7]

Особливе значення мали дослідження Гліба Івакіна та його колег, які виявили археологічні комплекси XIII—XVII століть і поставили під сумнів давнє уявлення про повне запустіння Києва після монгольської навали. Історична реконструкція ґрунтується нині на поєднанні писемних, археологічних, картографічних, нумізматичних та епіграфічних джерел. Тому традиційні історичні схеми — від точної «дати заснування» до безперервних списків київських правителів XIII—XIV століть — потребують критичного зіставлення з наявними свідченнями, а не лише відтворення старої хронології.^[2][9]

• Київські князі
• Київська митрополія
• Адміністративно-територіальний устрій Києва
• Історія України
• Архітектура Києва
• Історія євреїв Києва

• Толочко П. П., Івакін Г. Ю., Верменич Я. В. Київ // Енциклопедія історії України. Київ: Наукова думка, 2007. Т. 4. С. 201—218.
• Івакін Г. Ю., Вортман Д. Я. Поділ // Енциклопедія історії України. Київ: Наукова думка, 2013. Т. 9.
• Івакін Г. Ю. Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст.: історико-топографічні нариси. Київ, 1996. 272 с. ISBN 5-85654-047-6. Онлайн-видання.
• Білоус Н. Київ наприкінці XV — у першій половині XVII століття: Міська влада і самоврядування. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008.
• Сагайдак М. А. Давньокиївський Поділ. Київ, 1991.
• Історія Києва. В 3-х томах, 4-х книгах. Пер. з рос. Гол. ред. Ю. Ю. Кондуфор. Академія наук Української РСР, Інститут історії. Київ, Наукова думка, 1986–87.
  • Том перший. Стародавній і середньовічний Київ. — 1986. — 382 с. : іл.
  • Том другий. Київ періоду пізнього феодалізму і капіталізму. — 1986. — 439 с. : іл.
  • Том третій. Книга перша. Київ соціалістичний. — 1987. — 474 с. : іл.
  • Том третій. Книга друга. Київ соціалістичний. — 1987. — 456 с. : іл.

• Історія міста Києва з найдавніших часів до 2000 року: науково-допоміжний бібліографічний покажчик. Київ: Інститут історії України НАН України, 2009—2010. 3 т., 14 кн.
• Вортман Д. Я. Київ, штурм Батиєм 1240 // Енциклопедія історії України. Додатковий том. Кн. 1. Київ: Наукова думка, 2021.
• Київ у XIX ст. // Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.
• Масові розстріли в Бабиному Яру // Енциклопедія Голокосту. Меморіальний музей Голокосту США.