YaChudo

Suillus brevipes

Переглядів: 0. Оновлено 31.10.2026.

?Suillus brevipes

Біологічна класифікація
Домен:Еукаріоти (Eukaryota)
Царство:Гриби (Fungi)
Відділ:Базидіомікотові (Basidiomycota)
Клас:Агарикоміцети (Agaricomycetes)
Порядок:Болетальні (Boletales)
Родина:Маслюкові (Suillaceae)
Рід:Маслюк (Suillus)
Вид:S. brevipes
Біноміальна назва
Suillus brevipes
(Peck) Kuntze (1898)
Синоніми
Boletus brevipes Peck (1885)

Boletus viscosus Frost (1885)

Rostkovites brevipes (Peck) Murrill (1948)
Посилання
Вікісховище:Suillus brevipes
EOL:190108
NCBI:48565
MB:291269
IF:291269

Suillus brevipes — вид грибів родини маслюкових (Suillaceae). Уперше описаний американськими мікологами наприкінці XIX століття, відомий під побутовими назвами «куций маслюк» або «коротконогий слизький Джек». Плодові тіла (гриби), що утворює гриб, характеризуються шоколадно- або червонувато-бурою шапинкою, вкритою липким шаром слизу, та короткою білуватою ніжкою без часткового покривала й помітних забарвлених залозистих цяток. Діаметр шапинки сягає близько 10 см, а ніжка завдовжки до 6,0 см і завтовшки до 2,0 см. Як і інші болетові гриби, S. brevipes утворює спори у вертикально розташованому шарі губчастих трубочок, отвори яких формують шар дрібних жовтуватих пор на нижній стороні шапинки.

Suillus brevipes утворює мікоризу з різними видами дво- і трихвойних сосен, особливо з скрученою та жовтою соснами. Гриб трапляється по всій Північній Америці й був інтродукований в кілька інших країн разом із пересадженими соснами. У послідовності мікоризних грибів, пов'язаних з відновленням банксової сосни після суцільної вирубки чи лісових пожеж, S. brevipes є багатостадійним грибом, який трапляється на всіх етапах розвитку дерева. Гриби їстівні та багаті на незамінну жирну кислоту лінолеву кислоту.

Таксономія

Вид уперше науково описав американський міколог Чарльз Фрост 1874 року під назвою Boletus viscosus. 1885 року Чарльз Хортон Пек, який знайшов зразки в соснових лісах округу Олбані (Нью-Йорк), пояснив, що ця видова назва є таксономічним омонімом (Boletus viscosus вже використовувалася для іншого виду, описаного Вантена 1863 року), і перейменував вид на Boletus brevipes.[1][2] Сучасну назву вид отримав від німецького міколога Отто Кунце 1898 року.[3] Вільям Альфонсо Мьюррілл перейменував його на Rostkovites brevipes 1948 року;[4] нині рід Rostkovites вважають синонімом роду Suillus.[5]

Спеціаліст з агарикальних Рольф Зінгер відносив Suillus brevipes до підсекції Suillus роду Suillus — інфрагенеричного угруповання видів, що характеризуються кориневим спороносним відбитком і порами завширшки менше 1 мм.[6]

Видовий епітет походить від латинського brevipes — «коротконогий».[7] Побутові назви гриба — «куций маслюк»[8] або «коротконогий слизький Джек».[9]

Опис

Шапинка глибоко-буро-червона, з віком вицвітає до тьмяно-жовтуватої,[10] і не змінює колір при доторканні. Поверхня шапинки гладенька, залежно від вологості середовища — від липкої на дотик до слизької. Діаметр шапинки становить 5,0—10,0 см,[11] кутикулу шапинки можна зняти з поверхні. Трубочки жовті, з віком стають оливково-зеленими, приєднання до ніжки — від приросле до низхідного; завглибшки до 1,0 см, з 1–2 отворами пор на міліметр.[12] Пори блідо-жовті, округлі, завширшки 1–2 мм, не змінюють колір при пошкодженні.[13]

Ніжка біла до блідо-жовтої, суха, суцільна, не змінює колір при доторканні. Характерна риса багатьох видів Suillus — залозисті цятки на ніжці; у S. brevipes вони можуть бути відсутні, слабко розвинені або нечітко сформовані з віком. Ніжка зазвичай коротка порівняно з діаметром шапинки — 2,0—6,0 см завдовжки і 1,0—2,0 см завтовшки.[14] М'якуш спочатку білий, з віком стає блідо-жовтим. Запах і смак м'які. Відбиток спор кориневий.[15]

Мікроскопічні ознаки

Спори еліпсоїдні до довгастих, гладенькі, розміром 7–10×3–4 мкм.[13] Базидії тонкостінні, булавоподібні, розміром 2–25×5–7 мкм, дво- або чотириспорові. Немає пряжок у гіфах.[13]

Схожі види

Кілька видів Suillus, що ростуть під соснами, можна сплутати з S. brevipes. S. granulatus має довшу ніжку з виразними зернистими цятками. S. brevipes відрізняється від S. albidipes відсутністю ватоподібного валика тканини часткового покривала на краю в молодому віці. S. pallidiceps вирізняється блідо-жовтим кольором шапинки, а S. albivelatus має покривало.[13] S. pungens має характерний різкий запах порівняно з м'яким запахом S. brevipes і, як і S. granulatus, має залозисті цятки на ніжці.[15]

Молекулярно-філогенетичний аналіз послідовностей рибосомної ДНК показує, що найближчими родичами S. brevipes є S. luteus, S. pseudobrevipes та S. weaverae.[16]

Поширення

Suillus brevipes росте поодиноко, розсіяно або групами на ґрунті наприкінці літа й восени. Це звичайний, подекуди численний гриб, що трапляється на більшій частині Північної Америки[11] (зокрема на Гаваях),[17] від Канади до Мексики.[18]

Вид виявлено в Пуерто-Рико під насадженнями Pinus caribaea, куди його, ймовірно, ненавмисно завезли з Північної Кароліни в рамках робіт Лісової служби США 1955 року.[19] Інтродукцію також зафіксовано в плантаціях екзотичних сосен в Аргентині, Індії, Новій Зеландії,[20] Японії та на Тайвані.[21]

Екологія

Suillus brevipes — мікоризний гриб, що утворює тісний симбіоз із коренями різних видів дерев, особливо сосен. Підземний міцелій формує оболонку навколо кореневих волосків дерева, а гіфи проникають між клітинами кори коренів, утворюючи ектомікоризу: гриб постачає дереву мінерали, а дерево — вуглеводи, вироблені фотосинтезом. У природі вид пов'язаний з дво- і трихвойними соснами, особливо зі скрученою та жовтою. За контрольованих лабораторних умов гриб також утворював ектомікоризу з ладанною, веймутовою,[22] та червоною соснами.[23] Ріст гриба пригнічують високі концентрації важких металів — кадмію (350 ppm), свинцю (200 ppm) і нікелю (20 ppm).[24]

Під час відновлення соснових лісів після порушень, таких як суцільна вирубка чи лісові пожежі, відбувається впорядкована зміна мікоризних грибів. Дослідження екологічної сукцесії ектомікоризних грибів у канадських лісах банксової сосни після пожеж показало, що S. brevipes є багатостадійним грибом: він з'являється відносно рано в розвитку дерева (плодові тіла були звичними вже в 6-річних насадженнях) і колонізує найбільшу частку кореневих кінчиків, залишаючись присутнім упродовж усього життя дерева, хоча його поширеність відносно знижується зі збільшенням віку насадження.[25] S. brevipes зазвичай позитивно реагує на лісогосподарські заходи, як-от проріджування та суцільна вирубка: дослідження 1996 року показало, що чисельність плодових тіл зростала зі збільшенням інтенсивності порушення.[26]

Гриб є звичним компонентом раціону грізлі в Єллоустоунському національному парку.[27]

Використання

Як і багато видів роду Suillus, S. brevipes — їстівний гриб, який дехто вважає добірним.[15] Запах м'який, смак м'який або злегка кислуватий.[7] Довідники зазвичай радять знімати слизьку кутикулу шапинки, а в старіших зразках — і шар трубочок перед вживанням.[7]

Жирнокислотний склад плодових тіл S. brevipes проаналізовано: у шапинці вміст ліпідів вищий, ніж у ніжці — 18,4 % сухої маси проти 12,4 %. У шапинці лінолева кислота становила 50,7 % загальної маси ліпідів (65,7 % у ніжці), олеїнова кислота — 29,9 % (12,4 % у ніжці), а пальмітинова кислота — 10,5 % (12,6 % у ніжці).[28] Лінолева кислота — представник групи незамінних омега-6 жирних кислот, необхідних у раціоні людини.[29]

Примітки

  1. ↑ Peck CH. (1885). Report of the Botanist (1884). Annual Report on the New York State Museum of Natural History. 38: 110.
  2. ↑ Halling RE. (1983). Boletes described by Charles C. Frost. Mycologia. 75 (1): 70—92. doi:10.2307/3792925. JSTOR 3792925.
  3. ↑ Kuntze O. (1898). Revisio Generum Plantarum (нім.). Т. 3. Leipzig: A. Felix. с. 535.
  4. ↑ Murrill WA. (1948). Florida boletes. Lloydia. 11: 29.
  5. ↑ Kirk PM, Cannon PF, Minter DW, Stalpers JA (2008). Dictionary of the Fungi (вид. 10th). Wallingford, Connecticut: CAB International. с. 607. ISBN 978-0-85199-826-8.
  6. ↑ Singer R. (1986). The Agaricales in Modern Taxonomy (вид. 4th). Koenigstein, Germany: Koeltz Scientific Books. с. 756. ISBN 978-3-87429-254-2.
  7. ↑ а б в Evenson VS. (1997). Mushrooms of Colorado and the Southern Rocky Mountains. Boulder, CO: Westcliffe Publishers. с. 158. ISBN 978-1-56579-192-3.
  8. ↑ McKnight VB, McKnight KH (1987). A Field Guide to Mushrooms, North America. Boston, Massachusetts: Houghton Mifflin. с. 118.
  9. ↑ Arora D. (1986). Mushrooms Demystified: A Comprehensive Guide to the Fleshy Fungi. Berkeley, California: Ten Speed Press. с. 501. ISBN 0-89815-169-4.
  10. ↑ Trudell, Steve; Ammirati, Joe (2009). Mushrooms of the Pacific Northwest. Portland, OR: Timber Press. с. 221. ISBN 978-0-88192-935-5.
  11. ↑ а б Miller HR, Miller OK (2006). North American Mushrooms: A Field Guide to Edible and Inedible Fungi. Guilford, Connecticut: FalconGuide. с. 357. ISBN 978-0-7627-3109-1.
  12. ↑ Healy RA, Huffman DR, Tiffany LH, Knaphaus G (2008). Mushrooms and Other Fungi of the Midcontinental United States. Iowa City, Iowa: University of Iowa Press. с. 171. ISBN 978-1-58729-627-7.
  13. ↑ а б в г Tylukti EE. (1987). Mushrooms of Idaho and the Pacific Northwest. Vol. 2. Non-gilled Hymenomycetes. Moscow, Idaho: The University of Idaho Press. ISBN 978-0-89301-097-3.
  14. ↑ Grund DW, Harrison AK (1976). Nova Scotian Boletes. Lehre, Germany: J. Cramer. с. 176–78. ISBN 978-3-7682-1062-1.
  15. ↑ а б в Orr DB, Orr RT (1979). Mushrooms of Western North America. Berkeley, CA: University of California Press. с. 88–90. ISBN 978-0-520-03656-7.
  16. ↑ Kretzer A, Li Y, Szaro T, Bruns TD (1996). Internal transcribed spacer sequences from 38 recognized species of Suillus sensu lato: Phylogenetic and taxonomic implications. Mycologia. 88 (5): 776—85. doi:10.2307/3760972.
  17. ↑ Hemmes DE, Desjardin D (2002). Mushrooms of Hawaiʻi: An Identification Guide. Berkeley, California: Ten Speed Press. с. 31. ISBN 978-1-58008-339-3.
  18. ↑ Cappello S, Cifuentes J (1982). New records of the genus Suillus (Boletaceae) from Mexico. Boletin de la Sociedad Mexicana de Micologia (17): 196—206.
  19. ↑ Miller OK Jr, Lodge DJ, Baroni TJ (2000). New and interesting ectomycorrhizal fungi from Puerto Rico, Mona, and Guana Islands. Mycologia. 92 (3): 558—70. doi:10.2307/3761516.
  20. ↑ Read DJ. (2000). The mycorrhizal status of Pinus. У Richardson DM (ред.). Ecology and Biogeography of Pinus. Cambridge, UK: Cambridge University Press. с. 333. ISBN 978-0-521-78910-3.
  21. ↑ Yeh KW, Chen ZC (1983). Boletes of Taiwan 4. Taiwania. 28: 122—27.
  22. ↑ Doak KB. (1934). Fungi that produce ectotrophic mycorrhizae. Phytopathology. 24: 7.
  23. ↑ Palm ME, Stewart EL (1984). In vitro synthesis of mycorrhizae between presumed specific and nonspecific Pinus + Suillus combinations. Mycologia. 76 (4): 579—600. doi:10.2307/3793215.
  24. ↑ McCreight JD, Schroeder DB (1982). Inhibition of growth of nine ectomycorrhizal fungi by cadmium, lead, and nickel in vitro. Environmental and Experimental Botany. 60 (9): 1601—5.
  25. ↑ Visser S. (1995). Ectomycorrhizal fungal succession in Jack Pine stands following wildfire. New Phytologist. 129 (3): 389—401. doi:10.1111/j.1469-8137.1995.tb04309.x.
  26. ↑ Kropp BR, Albee S (1996). The effects of silvicultural treatments on occurrence of mycorrhizal sporocarps in a Pinus contorta forest: A preliminary study. Biological Conservation. 78 (3): 313—18. doi:10.1016/S0006-3207(96)00140-1.
  27. ↑ Mattson DJ, Podruzny SR, Haroldson MA (2002). Consumption of fungal sporocarps by Yellowstone Grizzly Bears. Ursus. 13: 95—103.
  28. ↑ Sumner JL. (1973). The fatty acid composition of Basidiomycetes. New Zealand Journal of Botany. 11 (3): 435—42. doi:10.1080/0028825x.1973.10430293.
  29. ↑ Russo GL. (2009). Dietary n-6 and n-3 polyunsaturated fatty acids: from biochemistry to clinical implications in cardiovascular prevention. Biochemical Pharmacology. 77 (6): 937—46. doi:10.1016/j.bcp.2008.10.020. PMID 19022225.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).