Роберт Луїс Стівенсон

Роберт Луїс Стівенсон
Robert Louis Stevenson
Ім'я при народженні	Robert Lewis Balfour Stevenson
Народився	13 листопада 1850 Единбург, Шотландія, Сполучене Королівство[1][2]
Помер	3 грудня 1894 (44 роки) Vailimad, Туамасага, Самоа[3]  ·геморагічний інсульт[4]
Поховання	Mount Vaead і Grave of Robert Louis Stevensond
Громадянство	Велика Британія
Національність	Шотландець
Місце проживання	Нове місто (Единбург)[5] Борнмут[6] Самоа (архіпелаг)[6]
Діяльність	письменник
Сфера роботи	творче та професійне письмоd[7], проза[7], Тревелог[7], мандри[7], есей[7] і поезія[7]
Alma mater	Единбурзький університет і University of Edinburgh School of Lawd
Знання мов	англійська[8][9]
Мова творів	англійська
Роки активності	1866 — 1894[10]
Жанр	гостросюжетний та історичний роман, оповідання
Magnum opus	Острів скарбів
Конфесія	пресвітеріанство
Батько	Томас Стівенсон[11]
Мати	Margaret Isabella Stevensond[12][11]
Родичі	D. E. Stevensond і Роберт Луїс Стівенсон
У шлюбі з	Fanny Stevensond[11]
Автограф
Роберт Луїс Стівенсон у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у Вікіджерелах

Ро́берт Луїс Сті́венсон (також іноді Роберт Лу́їс Белфо́р Стівенсон; англ. Robert Louis Balfour Stevenson; 13 листопада 1850, Единбург — 3 грудня 1894, Апіа, Самоа) — шотландський письменник, есеїст, поет і мандрівник. Здобув світову славу завдяки роману «Острів скарбів», який є класичним зразком пригодницької літератури, а також романам «Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом» (1886) та «Викрадений» (1886). Автор збірки віршів «Дитячий сад віршів» (1885) та численних оповідань. Автор історичних романів («Чорна стріла», «Принц Отто» тощо), психологічних повістей тощо.

Стівенсон народився в Единбурзі, там же здобув освіту. Більшу частину свого життя він страждав від серйозних бронхіальних захворювань, але, попри слабке здоров'я, встиг написати багато творів й активно подорожував. У молодості обертався в літературних колах Лондона; його підтримували письменники й літературні критики Сідні Колвін, Ендрю Ленг, Едмунд Госс^[13], Леслі Стівен та Вільям Ернст Генлі (останній, імовірно, став прототипом Джона Сільвера в романі «Острові скарбів»).

У 1890 році Стівенсон оселився на Самоа; там його почав непокоїти дедалі більший вплив європейської та американської культури на острови Південних морів, через що тематика його творчості змінилася: від романтики й пригод він перейшов до більш похмурого реалізму.

У 1894 році Стівенсон у віці 44 років помер від інсульту у своєму будинку на острові^[14]. Він став знаменитістю ще за життя, але після смерті мав неоднозначну репутацію серед критиків, хоча нині його твори користуються загальним визнанням. У 2018 році посів 26-те місце серед найбільш перекладаних авторів світу^[15].

Роберт Луїс Стівенсон народився 13 листопада 1850 року в Единбурзі за адресою Говард-плейс, 8, Единбург, Шотландія, у родині Томаса Стівенсона (1818—1887), провідного інженера, будівельника маяків і портів, та його дружини Маргарет Ізабелли (уродженої Балфур, 1829—1897). Роберт був єдиною дитиною в сім'ї. При народженні був охрещений як Роберт Льюїс Балфур Стівенсон (Robert Lewis Balfour Stevenson).

Приблизно у віці 18 років він змінив написання імені Lewis на Louis (в українській мові ця зміна спричинює розбіжність у написанні — Льюїс^[16][17] або Луїс^[18], іноді Люїс^[19]). Фахівець із творчості Стівенсона Ернест Джеймс Мехью (Ernest James Mehew)^[20] у своїй статті про Роберта Луїса Стівенсона для Національного біографічного словника (2004) вказує, що написання Lewis Стівенсон змінив через те, що його батько дуже не любив іншу людину з таким ім'ям, причому зміна написання не супроводжувалася зміною вимови^[21]. У 1873 році Стівенсон відмовився від прізвища Балфур.

Традиційною справою родини Стівенсонів було проєктування маяків. Дід Роберта, якого теж звали Роберт Стівенсон, був інженером-будівельником, а брати Томаса (дядьки Роберта) Алан і Девід, теж працювали в цій галузі. Дід Томаса по материнській лінії Томас Сміт також займався цією професією. Однак родина матері Роберта належала до джентрі, а її родовід сягав Олександра Балфура (Alexander Balfour), який у XV столітті володів землями Інчрі у Файфі^[22]. Батько його матері, Льюїс Балфур (1777—1860), був пастором Церкви Шотландії в сусідньому Колінтоні^[23] (нині це передмістя Единбурга), а серед її братів і сестер були лікар Джордж Вільям Балфур і морський інженер Джеймс Балфур.

Більшу частину дитячих канікул маленький Стівенсон проводив у будинку свого діда по материнській лінії. Пізніше він писав^[24]:

Тепер я часто замислююся, що саме я вспадкував від цього старого пастора. Мушу припустити, що він любив проповідувати, та і я теж, хоча ні про нього, ні про мене ніколи не казали, що ми любили їх слухати.

Дід Роберта Льюїс Балфур і його мати були схильні до легеневих захворювань, тому для зміцнення здоров'я їм часто доводилося переїжджати в тепліші кліматичні умови. Від них Стівенсон успадкував схильність до кашлю й лихоманки; у 1851 році, після переїзду родини до вологого й прохолодного будинку за адресою 1 Inverleith Terrace^[25], вона посилилася. Коли Стівенсону виповнилося шість років, родина знову переїхала до сонячнішого будинку за адресою 17 Heriot Row, але схильність до сильних захворювань узимку супроводжувала його аж до 11-річного віку.

Хвороби постійно супроводжували Роберта аж до дорослого життя і зробили його надзвичайно худим. Сучасники вважали, що він хворів на туберкульоз, але нині вважають, що це була бронхоектазія^[26] або саркоїдоз^[27]. Заради здоров'я Стівенсона та його матері сім'я також проводила літо в курортному містечку Брідж-оф-Аллан, у Норт-Бервіку та в Піблзі. Вважається, що «Печера Стівенсона» в Брідж-оф-Аллан стала прообразом печерного житла Бена Ганна, персонажа роману Стівенсона 1883 року «Острів скарбів»^[28].

Обидва батьки Стівенсона були ревними пресвітеріанами, але суворе дотримання кальвіністських принципів у родині не практикували. Набагато релігійнішою була няня Стівенсона Елісон Каннінгем (Alison Cunningham), яку в родині називали Каммі^[30][31]. Хоча вона була глибоко відданою та вірною родині Стівенсонів і дуже любила маленького Роберта^[32], притаманне їй поєднання кальвінізму й народних вірувань стало для нього першим яскравим проявом релігійних почуттів і джерелом перших кошмарів. Елісон ніжно доглядала за ним під час хвороб, читаючи йому твори Джона Баньяна та Біблію і розповідаючи казки про ковенантерів. Пізніше Стівенсон згадував цей час у вірші «Країна ковдр» (The Land of Counterpane)^[33] у збірці «Дитячий сад віршів» (1885), присвятивши книгу своїй няні^[34].

Стівенсон мав незвичну зовнішність і був ексцентричним, і коли його у віці 6 років віддали до найближчої школи, йому було важко там адаптуватися. Ця проблема повторилася у 11 років, коли він перейшов до Единбурзької академії, але під час літніх канікул у Колінтоні він жив у злагоді зі своїми двоюрідними братами, з якими жваво грав.

Через постійні хвороби він часто пропускав заняття у школі, тому тривалий час його навчали приватні репетитори. Читати він пізно навчився, у 7 або 8 років, але ще до цього він диктував своїй матері та няні придумані ним історії, які він нестримно писав упродовж усього дитинства. Його батько пишався цим захопленням: він також писав історії у вільний час, але його ж власний батько, знайшовши їх, наказав йому: «кинь ці дурниці і займися ділом». Він оплатив друк першої публікації Роберта у віці 16 років під назвою «Повстання в Пентленді: сторінка історії, 1666 рік» (The Pentland Rising: A Page of History, 1666). Це був опис повстання ковенантів, опублікований у 1866 році, до 200-ї річниці цієї події.

У вересні 1857 року, у шестирічному віці, Стівенсон пішов до Школи містера Хендерсона (Mr. Henderson's School) на Індія-стріт в Единбурзі, але через слабке здоров'я пробув там лише кілька тижнів^[35]. Він повернувся туди лише в жовтні 1859 року, уже у восьмирічному віці^[36]. Під час своїх численних пропусків занять він навчався з приватними репетиторами.

У жовтні 1861 року, у віці десяти років, він пішов до Единбурзької академії, незалежної школи для хлопчиків, і навчався там із перервами протягом приблизно 15 місяців^[37]. Восени 1863 року він провів один семестр в англійській школі-інтернаті у Спрінг-Гроув в Айзелворті в Міддлсексі (нині це міська територія Західного Лондона). У жовтні 1864 року, коли його здоров'я поліпшилося, 13-річного Стівенсона відправили до приватної школи Роберта Томсона на Фредерік-стріт в Единбурзі, у якій він навчався аж до вступу до університету^[38].

У листопаді 1867 року Стівенсон вступив на інженерний факультет Единбурзького університету^[39]. Він від самого початку він не виявляв особливого ентузіазму до навчання, а натомість присвячував багато сил тому, щоб уникати лекцій. Важливим аспектом цього етапу життя Стівенсона стала дружба, яку він зав'язав з іншими студентами в дискусійному клубі під назвою «Споглядальне товариство» (The Speculative Society) — зокрема, з Чарльзом Бакстером (Charles Baxter), який згодом стане його фінансовим агентом, та професором Флімінгом Дженкіном, у будинку якого влаштовували аматорські вистави (у них брав участь і Стівенсон) і чию біографію він пізніше напише. Імовірно, найважливішою людиною на цьому етапі його життя був двоюрідний брат, Роберт Алан Моубрей Стівенсон («Боб»)^[40] — жвавий і безтурботний молодий чоловік, який замість сімейної професії вирішив вивчати мистецтво^[41].

У 1867 році родина Стівенсонів уклала договір на оренду котеджу «Свонстон» у селі Свонстон, розташованому біля підніжжя Пентлендських пагорбів, з метою використовувати його як літній будинок для відпочинку. Вони орендували котедж до 1880 року^[42]. У ці роки молодий Роберт Луїс часто відвідував котедж: його приваблювало тихе сільське життя й відчуття віддаленості від цивілізації. Проведений там час, імовірно, справив вплив на його пізніші твори і взагалі на життя, зокрема на любов до природи й необжитих місць. Нині вважають, що цей будинок і його романтичне розташування надихнули Стівенсона на створення кількох творів^[43][44].

Щороку під час університетських канікул Стівенсон влаштовував подорожі й оглядав інженерні споруди своєї родини. Зокрема, у 1868 році він приїхав в Анструтер, а також провів шість тижнів у містечку Вік в окрузі Кейтнесс, де його родина будувала морську дамбу і маяк. Він повертався до Віка кілька разів протягом свого життя і згадував це місце у своїх подорожніх записах^[45]. Крім того, у 1869 році він супроводжував свого батька під час його офіційної поїздки до маяків на Оркнейських і Шетландських островах, а в 1870-му провів три тижні на острові Еррейд^[46][47]. Пізніше ця місцевість стала місцем дії оповідання «Веселі хлопці» та пригод Девіда Балфура у романі «Викрадений»^[48].

Робертові подобалося життя мандрівника, але подорожував він не стільки з цікавості до інженерії, скільки через те, що мандрівки постачали багатий матеріал для творчості. Ідея подорожування з батьком йому сподобалася, оскільки подібна подорож Вальтера Скотта з Робертом Стівенсоном надихнула того на написання роману «Пірат» (1822).

У квітні 1871 року Стівенсон повідомив батька про своє рішення присвятити себе літературі. Хоча старший Стівенсон, вочевидь, був розчарований, це не стало для нього сюрпризом, і мати Стівенсона повідомила, що той «чудово змирився» з вибором сина. Щоб забезпечити певну фінансову стабільність, родичі погодилися на компромісному рішенні: Роберт може відмовитися від вивчення інженерії, але повинен вивчати право, у тому ж Единбурзькому університеті, а потім отримати дозвіл на адвокатську діяльність у Шотландії. Про свою відмову продовжувати сімейну справу Стівенсон розмірковує у збірці віршів Underwoods, виданій у 1887 році^[49].

Обґрунтовуючи свою відмову від традиційної професії своєї родини, Стівенсон у 1877 році опублікував твір «Захист ледарів» (An Apology for Idlers)^[50]. У ньому він писав:

Саме зараз, коли кожен змушений, під загрозою заочного вироку за порушення респектабельності, обрати якусь прибуткову професію й працювати в ній майже з ентузіазмом, вигук з боку протилежної сторони — тих, хто задоволений, маючи достатньо, і воліє тим часом спостерігати та насолоджуватися, — має в собі дещо від бравади та хвастощів. <…> Щаслива людина — це знахідка, краща за п'ятифунтову банкноту. Вона — справжній осередок доброзичливості, що випромінює світло та практичним підтвердженням великої теореми про придатність життя до життя. <…> Вона на практиці демонструє велику Теорему про життєздатність життя. Отже, якщо людина не може бути щасливою, не залишаючись бездіяльною, вона повинна залишатися бездіяльною^[51].

Стівенсон відходив від традицій свого виховання і в інших аспектах. Його манера вдягатися стала більш богемною; він і раніше носив довге волосся, але тепер почав одягати вельветові жакети і рідко приходив на вечірки у традиційному вечірньому вбранні^[52]. Оскільки батьки обмежували його у грошах, він відвідував дешеві паби й борделі. Однак ще важливішою була внутрішня зміна: він почав відкидати християнство і проголосив себе атеїстом^[53].

Стівенсон багато читав, і під впливом прочитаного відкинув суворі доктрини кальвіністського християнства, які палко сповідував його батько. Розбіжності в поглядах на релігію стали основною причиною гострого внутрішньосімейного конфлікту. Листи Стівенсона свідчать про гострі суперечки між ним і його батьком, а також про його біль через те, що його світогляд завдавав страждань батькам. Хоча він відкинув релігійні догмати (зокрема, віру в безсмертя душі), його виховували в пресвітеріанському оточенні, яке справило на нього великий вплив. Стівенсона завжди цікавили моральні принципи, якими людина повинна керуватися у своїх рішеннях.

У січні 1873 року, коли Робертові було 22 роки, його батько натрапив на статут клубу LJR (Liberty, Justice, Reverence  — «Свобода, справедливість, шанування»), членами якого були Стівенсон і його двоюрідний брат Боб. Статус починався так: «Забудьте про все, чого навчили нас батьки». Розпитуючи сина про його переконання, батько зрозумів: Роберт більше не вірить у Бога і втомився удавати із себе того, ким він не був: «Чи маю я перетворити все своє життя на брехню?». Батько зізнався, що ця новина його розбила: «Ти перетворив все моє життя на провал». Мати Роберта назвала це одкровення «найтяжчим горем», яке її спіткало. Пізніше Роберт писав своєму другові Чарльзу Бакстеру^[54]:

О Господи, як же це приємно — просто взяти й змарнувати щастя (ймовірно) єдиних двох людей у світі, яким ти хоч трохи не байдужий.

Утім, здається, що заперечення Стівенсоном віри своїх батьків не переросло в довічний атеїзм чи агностицизм. У примирливому листі до батька, датованому лютим 1878 року, 27-річний Стівенсон писав^[55]:

Християнство — це, серед іншого, дуже мудре, благородне й дивне вчення про життя… Розумієте, я ставлюся до нього як до вчення про життя і як до мудрості для цього світу… У мене добре серце і я вірю в себе, у своїх ближніх та в Бога, що створив нас усіх… У Біблії є чудовий текст, не знаю де саме, — про те, що все сприяє на благо тим, хто любить Господа. Яким би дивним це вам не здавалося, усе так чи інакше наближало мене до того, яким, на мою думку, ви самі хотіли б мене бачити. Це справді дивний світ, але для тих, хто прагне його знайти, Бог явлений відкрито.

Відвідувати церкву в Шотландії Стівенсон так і не повернувся, але в останні роки свого життя, уже на Самоа, викладав у недільній школі, а також писав і проголошував молитви, які були опубліковані посмертно^[57]. Проте в 1888 році, ще до початку подорожі, унаслідок якої він опинився на Самоа, журнал Scribner's Magazine опублікував твір Pulvis et Umbra^[58] (назва походить від рядка з твору Горація: «Ми — лише пил і тінь»)^[59]. У цьому есе Стівенсон висловлює таку думку^[60]:

Наші релігії та моральні настанови підігнані, щоб лестити нам, аж поки вони не стали безсильними й сентиментальними, і лише догоджають і послаблюють. <…> Рід людський давніший за десять заповідей; а кістки та кругообіги Космосу, у суглобах якого ми лише мох та грибки, — ще давніші.

Один із критиків, намагаючись узгодити ці суперечливі духовні погляди Стівенсона, висловив думку, що автора цікавила лише мова релігії і що він прагнув

…викликати почуття трепету й натхнення, пов'язані з глибокою духовністю та великою літературною красою Біблії короля Якова^[61].

Поворотним моментом у житті Стівенсона стало літо 1873 року, проведене в Кокфілд, графство Саффолк, у резиденції професора Черчилля Бабінгтона, дружина якого, Мод, була двоюрідною сестрою Стівенсона. Там 23-річний Стівенсон зустрів двох людей, які стали для нього дуже важливими: міс Френсіс Джейн Сітвелл (Фанні) та Сідні Колвін. Сітвелл у той момент була розлученою 34-річною жінкою, яка виховувала сина. Вона викликала прихильність до себе в багатьох, хто її зустрічав, зокрема Колвіна, і врешті-решт, у в 1901 році, він із нею одружився. Стівенсон також відчував до неї симпатію: протягом двох років вони вели тепле листування, у якому його ролі змінювалися від залицяльника до сина (він називав її «Мадонна»). Колвін став літературним радником Стівенсона, а після його смерті був першим редактором його листів. Він розмістив перший оплачений матеріал Стівенсона в журналі The Portfolio — есе під назвою «Дороги» (Roads), опубліковане під псевдонімом L. S. Stoneven^[62].

Невдовзі Стівенсон поринув у лондонське літературне життя і познайомився з багатьма його представниками, зокрема з Ендрю Ленгом, Едмундом Госсом та Леслі Стівеном, редактором журналу Cornhill Magazine, якого зацікавили твори Стівенсона. Одного разу Стівен запросив Стівенсона відвідати в Единбурзькій лікарні пацієнта на ім'я Вільям Ернст Генлі — енергійного й балакучого поета з дерев'яним протезом замість ноги. Згодом Генлі став близьким другом Стівенсона, а час від часу навіть його літературним співпрацівником, аж поки в 1888 році їхню дружбу не припинила сварка. Генлі часто вважають прообразом пірата Джона Сільвера у романі Стівенсона «Острів скарбів»^[63].

У листопаді 1873 року, страждаючи від нервового виснаження та зіткнувшись із загрозою розвитку захворювання легенів, Стівенсон за рекомендацією лікарів приїхав до містечка Ментона на Французькій Рив'єрі. Там йому дійсно стало легше; у квітні 1874 року він повернувся й присвятив себе навчанню, але потім ще кілька разів повертався до Франції. Він здійснював часті й тривалі поїздки в околиці лісу Фонтенбло, зупиняючись у Барбізоні, Грез-сюр-Луені та Немурі і стаючи членом тамтешніх поселень художніків. Він також їздив до Парижа, де відвідував галереї та театри. У Франції він завжди почувався як вдома; він вільно володів французькою мовою та любив французьку літературу^[64].

14 липня 1875 року, у 24-річному віці, Стівенсон склав випускний іспит із права, а через два дні був прийнятий до Шотландської колегії адвокатів і отримав дозвіл на адвокатську діяльність у Шотландії^[65]. Його батько навіть повісив на будинку на Геріот-Роу мідну табличку з написом «Р. Л. Стівенсон, адвокат». Знання юриспруденції відбилося у творах Стівенсона, але юридичною практикою він ніколи не займався: усю свою енергію він витрачав на подорожі та письменництво.

Однією з мандрівок, які здійснив Стівенсон, була подорож на каное по Бельгії та Франції із сером Волтером Сімпсоном^[66], його другом по "Споглядальне товариство, частим супутником у подорожах та автором книги «Мистецтво гольфу» (1887)^[67]. Ця подорож стала основою його першої книги про подорожі «По внутрішніх водах» (1878)^[68]. Поєднання описового стилю та дещо сором'язливих особистих спостережень у цій книзі отримало схвальні відгуки читачів.

У вересні 1876 року, подорожуючи на каное з Волтером Сімпсоном, Стівенсон опинився у Грез-сюр-Луені, де познайомився з Фанні Ван де Гріфт Осборн (1840—1914).

Фанні народилася у США, в Індіанаполісі, у 17 років вступила в шлюб і переїхала до Невади, до чоловіка Семюеля після його участі в Громадянській війні. В шлюбі народила троє дітей — Ізобель Осборн («Белль»), Ллойд та Гарві (який помер у 1875 році). Шлюб не був щасливим: через зради чоловіка він постійно перебував на межі розпаду. У 1875 році Фанні вивезла дітей до Франції, де разом з Ізобель почала вивчати мистецтво^[69]. На момент, коли Стівенсон познайомився з Фанні, вона вже була визнаною авторкою коротких оповідань для журналів.

Невдовзі після цієї першої зустрічі Стівенсон повернувся до Британії, але, судячи з усього, Фанні запала йому в душу. Свої почуття він описав в есе «Про закоханість» (On falling in love) для журналу Cornhill Magazine^[70]. На початку 1877 року вони знову зустрілися і стали коханцями. Більшу частину наступного року Стівенсон провів з нею та її дітьми у Франції. У серпні 1878 року вона повернулася до Сан-Франциско, а Стівенсон залишився в Європі. Він здійснив свою знамениту пішу подорож з осликом через Севенни, яка згодом лягла в основу книги «Мандрівки з осликом у Севеннах» (1879)^[71].

У серпні 1879 року Стівенсон, не порадившись із батьками та попри заперечення друзів, вирушив у ризиковану подорож до Каліфорнії, до Фанні. Він купив квиток другого класу на пароплав «Девонія»^[72] — частково щоб заощадити гроші, а частково щоб дізнатися, як подорожують інші, та заради пригодницького духу. Далі він перетнув Північну Америку від Нью-Йорка до Каліфорнії на жахливому емігрантському поїзді. Пізніше він написав про цей досвід у книзі «Емігрант-аматор»^[73]. Це був хороший досвід для його письменницької діяльності, але подорож підірвала його здоров'я.

У Монтерей, Каліфорнія, Стівенсон прибув, уже перебуваючи на межі смерті, але місцеві фермери його виходили, і він повністю одужав. Деякий час він проживав у готелі French Hotel, розташованому за адресою 530 Houston Street (нині в цій будівлі розташовується музей Роберта Стівенсона Robert Louis Stevenson House)^[74]. Живучи в ньому, Стівенсон часто обідав у борг у сусідньому ресторані, яким керував француз на ім'я Жюль Сімоно (Jules Simoneau); нині на місці, на якому він стояв, розташована площа Сімоно Плаза. Стівенсон був рішуче налаштований жити за рахунок власних коштів і наполегливо працював над своїми творами, напівголодуючи, щоб заощадити гроші. Кілька років по тому він відправив Сімоно примірник свого роману «Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом» (1886) із присвятою, у якій зазначив, що якби Роберт Луїс Стівенсон коли-небудь забув Жюля Сімоно, це була б ще дивніша історія^[75]. Перебуваючи в Монтереї, Стівенсон написав проникливу статтю про «стару тихоокеанську столицю».

До грудня 1879 року Стівенсон відновив здоров'я настільки, що наважився поїхати далі, до Сан-Франциско. Там, намагаючись забезпечувати себе за рахунок письменницької діяльності, він перебував у стані боротьби із самим собою^[76]:

Жодна душа ніколи не розповідає мені НОВИН про людей чи події; усі пишуть мені проповіді; це добре для мене, але навряд чи це необхідний харч для людини, яка живе зовсім сама на сорок п'ять центів на день, а іноді й менше, маючи безліч важкої роботи та багато тяжких думок.

До кінця зими його здоров'я знову погіршилося, і він опинився на межі смерті. Фанні на той час оформила розлучення зі своїм попереднім чоловіком і одужала від власної хвороби, тож вона приїхала до Стівенсона і доглядала його, доки він не одужав. Пізніше він писав про цей час^[77]:

Це був дивний, жалюгідний період мого життя; і за всіма законами він мав би призвести до моєї смерті; але через деякий час мій дух знову піднявся в божественному запалі й відтоді з великою енергією та успіхом штовхає й підганяє моє нікчемне тіло вперед.

Батько Стівенсона, дізнавшись про стан сина, відправив надіслав йому телеграмою гроші, щоб допомогти йому пережити цей період. У травні 1880 року Роберт і Фанні одружилися; їй було 40, йому — 29. Про одруження Роберт писав^[78]:

Коли я одружувався, мене не цікавило моє щастя; це був свого роду шлюб «на межі смерті»; і якщо я зараз тут, то це завдяки турботі тієї жінки, яка одружилася зі мною, коли я являв собою лише купу кашлю й кісток, схожу радше на символ смертності, ніж на нареченого.

Зі своєю дружиною та її сином Ллойдом Стівенсон помандрував на північ від Сан-Франциско до долини Напа. Літній медовий місяць подружжя провело в покинутому гірничому таборі на горі Сент-Гелена (нині це Державний парк імені Роберта Луїса Стівенсона). Цей досвід він пізніше описав у книзі «Скватери Сільверадо» (1883)^[79].

Стівенсон познайомився з Чарльзом Ворреном Стоддардом, співредактором журналу Overland Monthly та автором збірки есе «Ідилії Південного моря» (South-Sea Idyls)^[80]. Той закликав Стівенсона зробити подорож у Південну частину Тихого океану — багато років по тому він ще повернеться до цієї ідеї.

У серпні 1880 року Стівенсон разом із Фанні та Ллойдом відплив із Нью-Йорка до Великої Британії. На причалі в Ліверпулі їх зустріли батьки Стівенсона та його друг Сідні Колвін, які раділи його поверненню додому. Поступово його дружині завдяки своєму шарму й дотепності вдалося владнати суперечки між батьком і сином та стати частиною його родини.

Будинок Стівенсона «Скеррівор» у прибережному містечку Борнмут на півдні Англії, де він написав більшу частину своїх найпопулярніших творів.

Меморіальна дошка в Борнмуті, де Стівенсон проживав у 1884–1887 роках.

Стівенсони жили, постійно переміщаючись між Шотландією й континентальною Європою, і провели дві зими в Давосі. У 1884 році вони врешті-решт оселилися у Вестборні — англійському містечку на південному узбережжі Борнмута. Стівенсон переїхав туди заради того, щоб дихати морським повітрям^[81]. Сім'я жила в будинку, який Стівенсон називав «Скеррівор», — на честь шотландського маяка, який побудував його дядько Алан^[82].

З квітня 1885 року 34-річному Стівенсону склав компанію романіст Генрі Джеймс. Вони вже зустрічалися в Лондоні раніше і незадовго до цього обмінювалися думками в журнальних статтях про «мистецтво художньої літератури», а згодом і в листуванні, висловлюючи захоплення творчістю один одного. Джеймс переїхав до Борнмута, щоб допомагати своїй недієздатній сестрі Алісі, і прийняв запрошення щодня відвідувати Скеррівор для спілкування зі Стівенсонами за обіднім столом^[83].

Через слабке здоров'я Стівенсон здебільшого був прикутий до ліжка; про своє тодішнє життя він казав: «як довгоносик у печиві»^[84]. Утім, саме впродовж трьох років, проведених у Вестборні, він написав більшу частину своїх найпопулярніших творів — «Острів скарбів», «Викраденого», «Химерну пригоду з доктором Джекілом та містером Гайдом» (яка закріпила його широку популярність) та збірки «Дитячий сад віршів» та «Підлісок».

У 1887 році помер Томас Стівенсон, батько Роберта. Відчувши себе вільним, він вирішив дослухатися до порад свого лікаря та спробувати повністю змінити клімат. Разом зі своєю овдовілою матір'ю та родиною Стівенсон вирушив до Колорадо. Але після приземлення в Нью-Йорку вони вирішили провести зиму в Адірондаках, у лікувальному котеджі (нині він називається «Котедж Стівенсона») у містечку Саранак. Під час надзвичайно холодної зими Стівенсон написав деякі зі своїх найвідоміших есе, зокрема Pulvis et Umbra^[85]. Він також розпочав роботу над романом «Володар Баллантре» і безтурботно планував на наступне літо круїз до південної частини Тихого океану^[86].

У збірці есе «Спогади й портрети» Стівенсон згадував свої перші письменницькі кроки^[87]:

Щоразу, коли я читав книгу чи уривок, який мені особливо подобався, де щось було сказано або передано дотепно, де стиль вирізнявся явною силою або вдалим колоритом, я мусив одразу сідати й намагатися повторити цю якість. Нічого не виходило, і я це знав; я пробував знову, і знову не виходило — не виходило ніколи; але в цих марних спробах я принаймні набув певний досвід у ритмі, гармонії, побудові та узгодженні частин. У такий спосіб я старанно копіював Газліта, Лема, Вордсворта, сера Томаса Брауна, Дефо, Готорна, Монтеня, Бодлера й Обермана.

У своїх критичних есе про літературу Стівенсон рідко ґрунтовно аналізував стиль і зміст^[88]. У творі A Penny Plain and Two-pence Coloured (1884) він припускає, що його власний підхід багато в чому завдячує перебільшеному й романтичному світу, у якому він опинився ще дитиною як гордий власник Skelt's Juvenile Drama^[89] — іграшкового набору картонних акторів-персонажів для мелодраматичних п'єс^[90]. У A Gossip on Romance (1882)^[91] та A Gossip on a Novel of Dumas's (1887)^[92] він натякає, що розважати — це краще, ніж повчати.

Себе Стівенсон вбачав послідовником традицій сера Вальтера Скотта — оповідача, який вправно переносив своїх читачів далеко від їхнього повсякденного життя й обставин. Його не вабив французький реалізм, оскільки він, на його думку, був схильний до брутальності й потворності. В оповіданні «Носій ліхтаря» (The Lantern-Bearer, 1888) він критикує Еміля Золя за те, що той не намагався віднайти у своїх героях благородство^[93].

В оповіданні «Скромне заперечення» (A Humble Remonstrance, 1884)^[94] Стівенсон заперечує твердження Генрі Джеймса, висловлене тим в оповіданні «Мистецтва прози» (The Art of Fiction, 1884)^[95], що роман конкурує із життям. На думку Стівенсона, жоден роман не здатен навіть сподіватися зрівнятися за складністю із життям: роман просто абстрагується від життя, щоб створити власний гармонійний візерунок^[96]:

Єдиний метод людини — чи то вона розмірковує, чи творить — полягає в тому, щоб напівзакрити очі від сліпучого сяйва та хаосу реальності <…> Життя — річ жахлива, нескінченна, нелогічна, груба й зворушлива; натомість твір мистецтва — охайний, обмежений, самоізольований, раціональний, плавний і вихолощений… Роман — твір мистецтва — існує не завдяки своїй схожості з життям, яка є вимушеною й матеріальною, <…> а завдяки своїй безмірній відмінності від життя, умисній і показовій.

Утім, не зовсім зрозуміло, чи існували реальні підстави для розбіжностей із Джеймсом^[97]. Стівенсон подарував Джеймсові примірник роману «Викрадений», але тому більше подобався овіяний романтикою «Острів скарбів». Стівенсон писав цей твір для хлопчиків і вважав, що ця книга «не потребує ні психологічності, ні вишуканості», але саме їй приписують заслугу у звільненні дитячої літератури від «кайданів вікторіанського дидактизму»^[98].

У студентські роки Стівенсон упродовж короткого часу називав себе «затятим соціалістом». Але вже у 26-річному віці він писав^[99]:

Що ж до мене, то я з певним жалем згадую той час, коли я був соціалістом. <…> Тепер я знаю, що, перетворюючись із роками на консерватора, я проходжу через нормальний цикл змін і рухаюся звичайною орбітою людських думок.

Двоюрідний брат і біограф Роберта Стівенсона сер Грем Балфур стверджував, що Стівенсон^[100]…

…імовірно, протягом усього життя, якби його змусили голосувати, завжди підтримував би консервативних кандидатів.

У 1866 році 15-річний Стівенсон дійсно проголосував за Бенджаміна Дізраелі, демократа від партії торі і майбутнього прем'єр-міністра Великої Британії, на посаду лорда-ректора Единбурзького університету — тобто він був проти явно неліберального суперника, історика Томаса Карлайла^[101], відомого своїми антидемократичними та прорабськими поглядами^[102]. У статті «Післязавтра» (The Day After Tomorrow), опублікованій у The Contemporary Review у квітні 1887 року, Стівенсон висловив таку думку^[103][104]:

Ми всі стаємо соціалістами, навіть не усвідомлюючи цього. <…> Наше законодавство стає дедалі авторитарнішим, набуває благодійного забарвлення, переповнюється новими обов'язками й новими штрафами і породжує цілу зграю інспекторів, які тепер із блокнотами в руках починають затьмарювати обличчя Англії.

Тут Стівенсон посилається на постійне розростання соціального законодавства у Великій Британії після ухвалення першого з ініційованих консерваторами Законів про фабрики (на підставі яких у 1833 році було засновано професійну Фабричну інспекцію). Стівенсон застерігав, що цей «вагон нових законів» зумовлює погане майбутнє^[105]:

Така дурна й егоїстична тенденція, мабуть, виявиться непереможною; і якщо соціалізм взагалі є практичним правилом життя, то є всі шанси, що наші онуки ще побачать той день і ще скуштують радощів існування в суспільстві, яке набагато більше нагадує мурашник, ніж будь-яка попередня політична спільнота людей.

Утім, посилаючись на цей нарис, сучасні шанувальники-лібертаріанські оминають той факт, що Стівенсон вказував на необхідність відмовитися від класичних ліберальних вігістських уявлень про laissez-faire. Він писав^[106]:

Свобода слугувала нам довгий час, але, можливо, настав час шукати нових кумирів. Як і всі інші принципи, вона з часом виявилася суперечливою. Крім того, вона, як і всі інші чесноти брала свою плату. <…> Багато благ, які ми звикли вважати дарами свободи й спільними для всіх, насправді були благами багатства і черпали свою цінність із бідності нашого ближнього. <…> Щоб свобода була бажаною, вона має включати доброту, мудрість та всі чесноти вільних; але вільна людина, як ми бачили її в дії, була, як і колись, лише господарем багатьох ілотів; а раби й досі погано харчуються, погано одягаються, погано навчаються, погано живуть, з ними поводяться зухвало, а до шахт і майстерень їх жене батіг голоду.

У січні 1888 року 37-річний Стівенсон, реагуючи на те, як американська преса висвітлює Земельну війну в Ірландії, написав політичне есе, у якому що висував загалом консервативну тезу: необхідність «припинення внутрішнього насильства за допомогою суворого закону». Журнал Scribner's відмовився публікувати це есе; воно так і не було опубліковане за життя Стівенсона. Воно називалося «Сповідь юніоніста», але, незважаючи на його назву, Стівенсон не захищав ані союз із Британією (вона «велично продемонструвала свою нездатність керувати Ірландією»), ані «лендлордізм» (який в Ірландії майже неможливо захистити більше, ніж, як він бачив на власні очі, на золотих копальнях Каліфорнії). Натомість він протестував проти готовності «легко» пропускати злочини — «негідні вбивства та найжорстокіші прояви бойкотування» — там, де їх вважають «політичними^[107]». На його думку, це означає «зневажати закон» (який завжди є «компромісом») і сприяти «анархії»: це «сентименталіст, що готує шлях для грубіяна»^[108].

Стівенсон відкликав цей есе ще до його публікації, і за його життя його так і не було опубліковано. Лише в останні роки життя, ставши свідком колоніальних зазіхань у Південних морях, він почав висловлювати прямі політичні вислови^[109].

У червні 1888 року Стівенсон орендував у Семюела Меррітта яхту «Каско» і разом із сім'єю відплив на ній із Сан-Франциско. Про цю подорож він писав^[110]:

У зухвалій самоті іграшкова шхуна прокладала собі шлях крізь сніг над порожньою глибиною, далеко від усіх торгових шляхів, далеко від будь-якої допомоги.

Морське повітря та гострі відчуття пригод на певний час відновили його здоров'я: майже три роки він мандрував східною й центральною частинами Тихого океану, роблячи тривалі зупинки на Гавайських островах, де він став добрим другом короля Калакауа. Там він подружився з племінницею короля, принцесою Каюлані, яка, як і він сам, мала шотландське коріння. Крім того, Стівенсон провів багато часу на островах Гілберта, на Таїті, у Новій Зеландії та на островах Самоа. У цей період він завершив роботу над «Володарем Баллантре», склав дві балади на основі легенд остров'ян та написав оповідання «Пекельна пляшка». Події цих років він зафіксував у численних листах та в книзі «У Південних морях»^[111], яку було опубліковано вже після його смерті.

У 1889 році Стівенсон здійснив подорож разом із Ллойдом на торговій шхуні «Екватор»; на ній він відвідав атоли Бутарітарі, Марікі, Абаянг та Абемама на островах Гілберта^[111]. На Абемамі вони пробули кілька місяців з тиранічним вождем Тембінокою, якого Стівенсон описав у книзі «У Південних морях»^[111].

У квітні 1890 року Стівенсон на борту корабля «Джанет Ніколл» вирушив із Сіднея (Австралія) у свою третю, останню подорож островами Південного моря^[112]. Він мав намір написати ще одну книгу про подорожі як продовження своєї попередньої книги «У Південних морях», але врешті-решт щоденник цієї третьої подорожі опублікувала його дружина Фанні (у своєму оповіданні «Круїз на „Джанет Ніколл“» вона помилково вказала назву корабля)^[113]. Одним із пасажирів був Джек Бакленд; його розповіді про життя острівного торговця стали натхненням для створення персонажа Томмі Гаддена у романі «Потерпілі корабельну аварію» (англ. The Wrecker, 1892), який Стівенсон і Ллойд Осборн написали спільно^[114]. У 1894 році Бакленд відвідав Стівенсонів у Вайлімі.

У грудні 1889 року 39-річний Стівенсон разом зі своєю великою родиною прибув у порт Апіа, столиці островів Самоа, де він і Фанні вирішили оселитися. У січні 1890 року вони придбали 314,25 акрів (127,2 га) землі у Вайлімі, за кілька кілометрів углиб острова від столиці. На цій ділянці вони побудували перший на островах двоповерховий будинок. Сестра Фанні, Неллі Ван де Гріфт Санчес, писала^[115]:

Саме на Самоа слово «дім» вперше почало набувати справжнього значення для цих циган-мандрівників.

Улюбленим місцем письменника, крім робочого кабінету й бібліотеки, став зал із каміном. Стівенсон не уявляв життя без каміна, хоча на Самоа він непотрібний: температура на острові рідко опускається нижче +20 °C. Вайліма і нині залишається на Самоа єдиним будинком з каміном.

У травні 1891 року до Роберта й Фанні приєдналася мати Стівенсона, Маргарет. Управлінням і роботами на маєтку займалася Фанні.

40-річний Стівенсон взяв собі місцеве ім'я Тусітала (самоанською мовою «розповідач історій») і почав збирати місцеві оповіді. Часто він отримував їх «в обмін» на власні оповідання. Першим літературним твором самоанською мовою став переклад його оповідання «Пекельна пляшка» (1891), у якому острівна спільнота виступає тлом для повчальної історії.

Занурення в культуру островів Самоа спричинило «політичне пробудження» Стівенсона і налаштувало його проти великих держав, які конкурували за владу над архіпелагом — Великої Британії, Німецької імперії і Сполучених Штатів, військові кораблі яких були звичним видовищем у гаванях Самоа^[116][117]. Стівенсон зрозумів, що, як і в Гайлендсі, гористому регіоні на півночі Шотландії (порівняння з батьківщиною у нього «виникали мимоволі»), місцеве кланове суспільство було не готове до нашестя іноземців, які грали на існуючих суперечностях і розколах. У міру зростання зовнішнього тиску на самоанське суспільство напруженість переросла у кілька міжусобних воєн^[118].

Не бажаючи й надалі залишатися просто «романтиком», Стівенсон став репортером і агітатором. Він надсилав листи в газету «Таймс», у яких «з іронічним підтекстом, безсумнівно, частково зумовленим його юридичною освітою в Единбурзі», викривав неправомірні дії європейців і американців^[119]. Небайдужість Стівенсона до полінезійців простежується також у «Листах з Південного моря», опублікованих у журналах у 1891 році (а пізніше, у 1896 році, у вигляді книги під назвою «У Південних морях»)^[120]. Стівенсон навіть допоміг організувати відкликання двох європейських чиновників, через що побоювався власної депортації. Докладно хроніку суперництва між великими державами і першої громадянської війни в Самоа він описав у своїй документальній книзі «На полях історії: вісім років неспокою на Самоа» (1892)^[121].

Стівенсон стверджував, що зневажає політику, — своєму другові Сідні Колвіну він писав^[122]:

Раніше я погано ставився до водопровідників, але як же вигідно вони вирізняється на тлі політиків!

Водночас Стівенсон відчував себе зобов'язаним обрати певну сторону. Він відкрито приєднався до вождя Матаафи, суперника якого, Маліетоа, підтримували німці, чиї компанії вже починали монополізувати переробку копри та какао-бобів^[123].

Найбільше Стівенсона турбувало те, що він сприймав як економічну наївність самоанців, — їхню нездатність відстоювати свої права власності на землю (у локківському розумінні) шляхом вдосконалення управління й праці. У 1894 році, за кілька місяців до своєї смерті, він звернувся до острівних вождів^[124]:

Є лише один спосіб захистити Самоа. Послухайте мене, поки не стало запізно. Цей спосіб — будувати дороги, вирощувати сади, доглядати за деревами, розумно продавати їхні плоди, — одним словом, освоювати й використовувати свою країну… Якщо ви не освоюєте і не використовуєте свою країну, це зроблять інші. Вона не належатиме ні вам, ні вашим дітям, якщо ви її не освоюватимете. Тим самим ви виштовхуєте себе і своїх дітей у зовнішню темряву.

Стівенсон «бачив ці Божі суди» не лише на Гаваях, де занедбані церкви корінних жителів височіли, наче надгробки, «над могилою посеред цукрових полів білих людей», а й в Ірландії та «в горах моєї рідної Шотландії».

Раніше це були чудові люди — хоробрі, безтурботні, сумлінні і дуже схожі на самоанців, за винятком одного: вони були набагато мудрішими і кращими у тій справі, про яку ви так багато думаєте, — війні. Але час настав для них, як зараз настає для вас, і він застав їх неготовими…

Через п'ять років після смерті Стівенсона Самоанські острови були розділені між Німеччиною і США^[125].

Загальний обсяг тексту, написаного Стівенсоном за час перебування на Самоа, становить, за оцінками, близько 700 000 слів. Він завершив роботу над «Берегом Фалеза» — розповіддю від першої особи про шотландського торговця копрою на острові в Південному морі, який не був героєм ані у своїх вчинках, ані у своїй душі. Навпаки: це людина з обмеженим світоглядом і уявою, яка мириться із власними упередженнями: де, він запитує себе, він має шукати «білих» для своїх «мішаних» дочок. Лиходії — білі, їхня поведінка щодо остров'ян безжально підступна.

«Берег Фалеза» Стівенсон вважав новаторським твором, що ознаменував його перехід від романтизму до реалізму. Своєму другові Сідні Колвіну Стівенсон писав^[126]:

Це перша реалістична розповідь про Південні моря; я маю на увазі справжній колорит Південних морів і подробиці життя тамтешніх мешканців. Усі інші, хто намагався це описати — з тих, що я бачив, — занадто захоплювалися романтикою і врешті-решт створювали щось на кшталт солодкувато-фальшивої епопеї, і через це весь ефект щезав… Натомість я досить добре вловив атмосферу і вигляд цих місць. У моїй невеличкій розповіді інформації про Південні моря більше, ніж у цілій бібліотеці.

«Відплив»^[127] (1894) — розповідь про пригоди трьох нероб, які опинилися в ізоляції в таїтянському порту Папеете — відображає

…мікрокосм імперіалістичного суспільства, очолюваного жадібними і некомпетентними білими, а робочу силу становлять багатостраждальні тубільці, що виконують свої обов'язки без наказів і залишаються вірними місіонерській вірі, яку європейці навіть не намагаються поважати^[128].

Цей твір підтвердив перехід Стівенсона від романтики й підліткових пригод до реалізму. Уже перше речення роману звучить так^[129]:

По всьому тихоокеанському острову вештаються люди багатьох європейських рас і майже всіх верств суспільства; вони ведуть активну діяльність і поширюють хвороби.

Стівенсон більше не писав про людську природу «у термінах боротьби між доктором Джекілом і містером Гайдом»: натомість «межі моральної відповідальності та кордони морального судження стали занадто розмитими»^[130]. Як і в «Березі Фалеза», у «Відпливі» сучасні рецензенти знаходять паралелі з кількома творами Джозефа Конрада: «Олмейрова примха», «Вигнанець з островів», «Негр з „Нарциса“», «Серце пітьми» та «Лорд Джім»^{[131][132][133]}.

Оскільки Стівенсона все ще цікавила Шотландія і подумки він повертався до колишньої форми, Стівенсон написав роман «Катріона» (1893) — продовження свого попереднього роману «Викрадений» (1886), у якому описані подальші пригоди його героя Девіда Балфура^[134].

Хоча як письменник він відчував, що «жодна людина ніколи не мала стільки справ одночасно»^[135], у кінці 1893 року Стівенсон побоювався, що «перепрацював» і вичерпав свою творчу енергію. Писав він принаймні почасти тому, що мав покривати витрати на «Вайліму». Утім, в останньому сплеску енергії він розпочав роботу над романом «Вейр Гермістон». За свідченням, про свій твір він сам сказав: «Він настільки хороший, що мене це лякає»^[136]. Він відчував, що це буде найкращий з усіх його творів. Дія роману відбувається у Шотландії XVIII століття; це історія суспільства, у якому, як і на Самоа, відбувається розпад соціальних правил і структур, через що перед його героями дедалі сильніше постають проблеми морального вибору^[137].

3 грудня 1894 року, відпочиваючи у своєму будинку у Вайлімі, Стівенсон, розмовляючи з дружиною, намагався відкрити пляшку вина, але раптом вигукнув: «Що відбувається?», а потім запитав дружину: «У мене нормальний вигляд?», після чого знепритомнів^[138] (у деяких джерелах зазначається, що в цей момент він намагався приготувати майонез). За кілька годин Стівенсон помер — імовірно, внаслідок крововиливу в мозок^[139]; йому було 44 роки. Дослідження, опубліковане у 2000 році, показало, що Стівенсон міг страждати на спадкову геморагічну телеангіектазію (синдром Ослера — Рандю — Вебера). Такий висновок водночас пояснює його скарги на хронічні респіраторні захворювання, періодичні епізоди легеневої кровотечі та передчасну смерть. Крім того, він пояснює інсульт його матері, про який майже не говорили, але який вочевидь стався, коли їй було 38 років^[140].

Самоанці наполягли на тому, щоб уночі тіло Стівенсона охороняли, а також щоб його перенесли на плечах до сусідньої гори Ваеа. Біля неї, на землі, яку подарував британський виконуючий обов'язки віцеконсула Томас Труд, Стівенсона й поховали, вибравши місце з видом на море. На основі вірша Стівенсона «Реквієм» на його могилі викарбувано епітафію (переклад Андрія Рубана)^[141]:

Під небом, що зірок на ньому не злічити,

Зготуйте ложе, де би міг я відпочити.

В житті є радість, а у смерті є життя,

Хоча ізвідти не буває вороття.

Напишуть епітафію просту:

Подорожуючий знайшов свою мету…

Моряк із рейсу повернувсь додому,

Мисливець з гір зійшов, здолавши втому.

Самоанці любили Стівенсона. Епітафію з його надгробка вони переклали самоанською мовою, подавши її у вигляді скорботної пісні^[142]. Цей реквієм викарбувано на східній стороні могили, а на західній стороні викарбувано уривок із Книги Рут, 1:16–17^[143] (переклад Івана Огієнка^[144]):

…Бо куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я. Народ твій буде мій народ, а Бог твій — мій Бог. Де помреш ти, там помру й я, і там буду похована^[145].

Прапор, яким було накрито труну Стівенсона на Самоа, повернули до Единбурга; нині він зберігається за скляною вітриною над каміном у кімнатах Старого коледжу Единбурзького університету, що належать "Споглядальному товариству, членом якого колись був Стівенсон^[146].

Половина оригінальних рукописів Стівенсона втрачена — зокрема, рукописи романів «Острів скарбів», «Чорна стріла» та «Володар Баллантре». Під час Першої світової війни спадкоємці Стівенсона продали його папери; багато документів було розпродано на аукціоні у 1918 році^[147].

Стівенсон був знаменитістю свого часу: його шанували багато інших письменників, зокрема Марсель Пруст^[148], Артур Конан Дойл^[149], Генрі Джеймс, Джеймс Баррі^[150], Редьярд Кіплінг та Еміліо Сальгарі, а пізніше Чезаре Павезе, Бертольд Брехт, Ернест Хемінгуей, Джек Лондон і Володимир Набоков^[151]. Гілберт Честертон сказав, що Стівенсон, «здавалося, підбирав потрібне слово на кінчику пера, наче людина, яка грає в бирюльки»^[152].

Протягом більшої частини XX століття до Стівенсона ставилися як до другорядного письменника. Його твори вважали дитячою літературою та літературою жахів^[153]. До них зневажливо ставилися, зокрема, Вірджинія Вулф (за іронією долі, донька раннього наставника Стівенсона Леслі Стівена) та її чоловік Леонард Вулф, і поступово їх вилучили з канону літератури, що викладається у школах^[154]. Зневага досягла апогею в 1973 році, коли у 2000-сторінковій Оксфордській антології англійської літератури (Oxford Anthology of English Literature) його взагалі не згадали^[155]; у перших семи виданнях Антології англійської літератури Нортона (1968—2000) його твори взагалі не згадувалися; вони з'явилися там лише у 8-му виданні (2006)^[156].

Наприкінці XX століття відбулася переоцінка Стівенсона: його почали сприймати як вдумливого митця із широким кругозором, літературного теоретика, есеїста та соціального критика, свідка колоніальної історії тихоокеанських островів і гуманіста^[157]. Схвально до нього ставився Роджер Ланселін Грін, один із членів оксфордського гуртка «Інклінгів»: він називав Стівенсона письменником, що постійно демонстрував високий рівень «літературної майстерності та чистої уяви», а також піонером «Епохи оповідачів» нарівні з Генрі Райдером Гаґґардом^[158]. Нині Стівенсона ставлять в один ряд із такими письменниками, як Джозеф Конрад (на творчість якого вплинули твори Стівенсона про Південні моря) та Генрі Джеймс^[159]; з'являються нові наукові дослідження, присвячені йому, та організації, які досліджують його творчість. Попри всі перипетії його сприйняття науковою спільнотою, Стівенсон залишається популярним у всьому світі. За даними Index Translationum, Стівенсон посідає 26-те місце серед найбільш перекладаних авторів у світі, випереджаючи Оскара Уайльда та Едгара Аллана По^[160].

Щодо сучасної репутації Стівенсона американський кінокритик Роджер Еберт у 1996 році писав^[161]:

Нещодавно один мій друг сказав, що ніколи не зустрічав дитини, якій подобалося б читати «Острів скарбів» Роберта Луїса Стівенсона. Я теж таких не зустрічав — відповів я. Він також не зустрічав дитини, якій сподобався «Викрадений» Стівенсона. Я сказав: «І я теж». З обома цими книгами я познайомився через комікси Classics Illustrated. Але читав я ці книги пізніше, уже вийшовши з дитячого віку, і отримав від них величезне задоволення. Те саме стосується «Доктора Джекіла і містера Гайда» Стівенсона. Річ у тім, що Стівенсон — чудовий автор оповідань для дорослих, і його слід ставити на одну полицю із Джозефом Конрадом і Джеком Лондоном, а не між Вінні-Пухом і Пітером Пеном.

У Музеї письменників, розташованому поблизу Королівської милі в Единбурзі, Роберту Стівенсону присвячена окрема зала; у ній зберігаються його особисті речі, якими він користувався від дитинства і аж до зрілого віку^[162].

У нефі Марі (Moray Aisle) в Единбурзькому соборі встановлено бронзовий барельєф Стівенсона^[163], створений американським скульптором Огастесом Сент-Годенсом у 1904 році^[164]. Зменшена версія цього барельєфа зберігається в колекції Монтклерського художнього музею в Нью-Джерсі^[165]. Ще одна невелика версія, на якій Стівенсон зображений із сигаретою в руці замість пера, експонується в Музеї Ніколс-Хаус у Бікон-Гіл, Бостон^[166][167].

У садах Вест-Принсес-стріт, розташованих нижче Единбурзького замку, встановлено простий вертикальний камінь із написом "RLS — A Man of Letters 1850—1894 («Роберт Луїс Стівенсон, письменник, 1850—1894»), створений скульптором Яном Гамільтоном Фінлеєм у 1987 році^[168].

У 2013 році письменник Ян Ренкін відкрив біля Парафіяльної церкви Колінтона пам'ятник Стівенсону в дитячому віці з його собакою^[169]. Скульптором пам'ятника був Алан Герріот (Alan Herriot), а кошти на його встановлення зібрав Колінтонський громадський фонд охорони пам'яток.

Будинок Стівенсона «Скеррівор», розташований у верхній частині Алум-Чайна, зазнав серйозних пошкоджень від бомб під час руйнівного й смертоносного «Борнмут-Бліцу» — серії авіанальотів люфтваффе на Борнмут^[170][171]. Незважаючи на кампанію за збереження будинку, його знесли. У 1957 році муніципалітет Борнмута спроєктував сад на честь Стівенсона на місці його будинку «Скеррівор» у Вестборні, де він мешкав з 1885 по 1887 рік. На цій ділянці встановлено статую маяка острова Скеррівор^[172]. На честь Стівенсона названо також проспект Роберта Луїса Стівенсона у Вестборні^[173][174].

Невеликий готель у містечку Вік, де Стівенсон зупинявся влітку 1868 року, сьогодні називається «Стівенсон-Гаус» (Stevenson House); він позначений меморіальною дошкою. Будинок розташований неподалік від гавані, у частині Віка, відомій як Пултнітаун^[175].

У 1994 році, з нагоди 100-річних роковин по смерті Стівенсона, Королівський банк Шотландії випустив серію пам'ятних банкнот номіналом 1 фунт, на аверсі яких було зображено перо та підпис Стівенсона, а на реверсі — його обличчя^[176]. Поряд із портретом Стівенсона зображено сцени з деяких його книг і його будинок у Західному Самоа. Було випущено два мільйони банкнот, серійний номер кожної з яких починався індексом RLS^[177]. Першу надруковану банкноту надіслали до Самоа до 3 грудня 1994 року — дня, коли там проводили урочистості заходи з нагоди 100-ї роковини^[178].

У 2024 році було оголошено, що поблизу місця, де колись стояв Скеррівор, буде споруджено скульптуру зі сценою із «Джекіла і Гайда»^[179].

Музей Роберта Стівенсона Robert Louis Stevenson House («Будинок Стівенсона») за адресою 530 Х'юстон-стріт у Монтереї, Каліфорнія, розташовується в будинку, який раніше називався French Hotel^[74]. Він присвячений перебуванню Стівенсона у 1879 році в «Старій столиці Тихого океану» — періоду, коли він перетинав Сполучені Штати, ідучи до своєї майбутньої дружини Фанні Осборн. У музеї представлено барельєф, на якому зображено хворого письменника, що пише, лежачи в ліжку.

На честь місця, описаного в романі Стівенсона «Острів скарбів», Семюель Морс (1885—1969), засновник компанії Pebble Beach, перейменував поле для гольфу Spyglass Hill Golf Course^[180], яке спочатку називалося Pebble Beach Pines Golf Club, на «Спайглас-Гілл» (в українському перекладі «Підзорна труба»^[181]). Усі лунки на полі «Спайглас-Гілл» названі на честь персонажів роману і згадуваних у ньому місць.

У Музеї Роберта Луїса Стівенсона (Robert Louis Stevenson Museum) в місті Сент-Геліна, штат Каліфорнія, зберігається понад 11 000 предметів і артефактів^[182], більшість із яких належала самому Стівенсону. Музей, відкритий у 1969 році, містить такі скарби, як дитяче крісло-гойдалка, письмовий стіл, іграшкові солдатики та особисті записи, а також багато інших експонатів. Відвідування музею безкоштовне^[183]; він слугує науковим архівом для студентів, письменників і шанувальників Стівенсона.

Котедж Роберта Луїса Стівенсона (Robert Louis Stevenson Cottage Museum)^[184] — невеликий меморіальний музей, присвячений Стівенсону, у якому зібрано безліч експонатів та довідкових матеріалів, що дають хороше уявлення про письменника та його твори. Музей розташований у місті Саранак-Лейк, штат Нью-Йорк, за кілька кілометрів від Лейк-Плесіда^[185].

У Сан-Франциско на Портсмут-сквер розташований відкритий Меморіал Роберта Луїса Стівенсона^[186]. У 2024 році навколо статуї в Сан-Франциско розгорілася суперечка. Дженні Льюнг (Jenny Leung), виконавча директорка Китайського культурного центру, заявила^[187]:

Було багато гучних висловів про те, що… Роберт Луїс Стівенсон не мав жодного стосунку до Чайнатауну.

Ім'ям Стівенсона названо щонайменше шість державних і приватних шкіл у США, зокрема:

• на Верхньому Вест-Сайді на Мангеттені в Нью-Йорку^[188];
• у Фрідлі, штат Міннесота^[189];
• у Бербанку, штат Каліфорнія^[190];
• у Грандв'ю-Гайтс, штат Огайо^[191];
• у Сан-Франциско, штат Каліфорнія^[192];
• на острові Меррітт, штат Флорида^[193].

Середні школи імені Роберта Стівенсона є в Гонолулу на Гаваях і в Сент-Геліні, Каліфорнія. У 1952 році була заснована Школа Стівенсона в Пеббл-Біч, Каліфорнія; вона досі існує як інтернат, який готує учнів до вступу до коледжу.

У Державному парку імені Роберта Луїса Стівенсона поблизу Калістоги, Каліфорнія, є місце, де він із Фанні провели свій медовий місяць у 1880 році^[194].

Вулиця в районі Вайкікі в Гонолулу, де Стівенсон мешкав під час перебування на Гавайських островах, названа на честь його самоанського прізвиська — Тусітала^[195].

Колишній будинок Роберта Стівенсона у Вайлімі на Самоа нині перетворено на музей, присвячений останнім рокам його життя, — Музей Роберта Луїса Стівенсона^[196]. Будинок збережено в тому вигляді, який він мав на момент смерті письменника. Крім того, до складу музею входять дві інші будівлі, завдяки яким його загальна площа збільшилася втричі. Біля музею починається стежка, яка веде до могили Стівенсона на вершині гори Ваеа.

«Шлях Стівенсона» (GR 70) — популярний пішохідний маршрут великої протяжності у Франції, який приблизно повторює маршрут Стівенсона, описаний у книзі «Мандрівки з осликом у Севеннах»^[197]. Уздовж маршруту встановлено численні пам'ятники й пам'ятні знаки на його честь, зокрема фонтан у містечку Сен-Жан-дю-Гар, де Стівенсон продав свого ослика Модестіна і сів на диліжанс до Алеса^[198].

• 
  З Калакауа в королівському човновому ангарі.
• 
  Портрет Роберта Луїса Стівенсона, Джон Сінгер Сарджент, 1887.
• 
  Стівенсон ходить по своїй їдальні. У правому нижньому куті видно його дружину Фанні, яка сидить в індійському вбранні. Джон Сінгер Сарджент, 1885.
• 
  Ще один портрет, виконаний Барнеттом, який дещо відрізняється від більш відомого знімка. 1893.
• 
  Портрет Роберта Луїса Стівенсона, Вільям Блейк Річмонд, 1886.
• 
  Роберт Луїс Стівенсон та його дружина Фанні, Нан Ток і Натаканті, острів Бутарітарі, Кірибаті, бл. 1890 року.

• 1877: The Hair Trunk or The Ideal Commonwealth — незавершена і неопублікована робота. Видання оригінального рукопису з коментарями, під редакцією Роджера Г. Сверінгена (Roger G. Swearingen), що містить його вступну статтю, вийшло у серпні 2014 року під назвою The Hair Trunk or The Ideal Commonwealth: An Extravaganza.

• 1883: Treasure Island^[200] (в українському перекладі «Острів скарбів») — перший великий успіх Стівенсона — історико-пригодницька розповідь про піратство і захований скарб. Твір неоднократно екранізований. У листі до Вільяма Генлі від 1881 року Стівенсон навів найдавнішу з відомих назв: «Корабельний кок: історія для хлопчиків»^[201].

• 1885: Prince Otto^[202] — третій повноцінний роман Стівенсона. Пригодницький роман, дія якого розгортається у вигаданій германській державі Грюневальд.
• 1886: Strange Case of Dr Jekyll and Mr Hyde^[203] (в українському перекладі «Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом») — роман про роздвоєння особистості; який неодноразово екранізували і ставили на сцені. Роман справив значний вплив на розвиток розуміння підсвідомості завдяки зображенню доброго й розумного лікаря, який після вживання препарату, призначеного для відокремлення добра від зла в особистості, перетворюється на монстра-психопата.
• 1886: Kidnapped^[204] (в українському перекладі «Викрадений») — історичний роман про боротьбу хлопчика Девіда Балфура за свою спадщину та його союз з Аланом Бреком Стюартом у вирі інтриг, пов'язаних із якобінськими заворушеннями в Шотландії.
• 1888: The Black Arrow^[205] (в українському перекладі «Чорна стріла») — історико-пригодницький роман та романтична історія, дія якої розгортається на фоні війни Червоної та Білої троянд.
• 1889: The Master of Ballantrae^[206] (в українському перекладі «Володар Баллантре») — історія про помсту, дія якої відбувається в Шотландії, Америці та Індії. Екранізований у 1953 («Володар Баллантре»^[207], у головній ролі Еррол Флінн) і в 1984 («Володар Баллантре»^[208], у головній ролі Майкл Йорк) роках.
• 1889: The Wrong Box^[209] — комічний роман про тонтину, написаний у співавторстві з Ллойдом Осборном. Екранізований у 1966 році^[210]; головні ролі зіграли Джон Міллс, Ральф Річардсон і Майкл Кейн.
• 1892: The Wrecker^[211] — пригодницький роман, написаний у співавторстві з Ллойдом Осборном. Його остання частина була екранізована в 1957 році як епізод телесеріалу «Меверік»^[212] з Джеймсом Гарнером і Джеком Келлі у головних ролях, причому Стівенсон і Осборн були зазначені в титрах як автори сценарію.
• 1893: Catriona^[213] (в українському перекладі «Катріона», також відомий під назвою David Balfour; продовження роману «Викрадений», розповідає про подальші пригоди Балфура.
• 1894: The Ebb-Tide^[214] (в українському перекладі «Відплив») — написаний у співавторстві з Ллойдом Осборном.
• 1896: Weir of Hermiston^[215] (в українському перекладі «Вейр Гермістон») — на момент смерті Стівенсона твір залишився незавершеним; вважається, що він передбачав значний художній розвиток.
• 1897: St Ives^[216] — на момент смерті Стівенсона залишався незавершеним; його написання завершив письменник Артур Квіллер-Кауч^[217].
• 1892: Sophia Scarlet — нотатки до незавершеного роману, опубліковані під редакцією Роберта Госкінса у збірці Sophia Scarlet and Other Pacific Writings (Auckland: AUT Media, 2008).

• Діамант Раджі (1878)
• Викрадач тіл (1884)

• Вересовий трунок

Дитячі роки Роберта Луїса описані в книзі для дітей «Андрій Кокотюха про Луї Буссенара, Томаса Майна Ріда» / А. Кокотюха; художник М. Німенко. — Київ : Грані-Т, 2008. — 88 с. : ілюстр.; 20 см. — Серія «Життя видатних дітей». — 3000 примірників — ISBN 978-966-465-126-1 (в оправі)

• Роберт Луїс Стівенсон. Твори в 5 томах. Переклад з англійської. — Київ: Українознавство, 1995 (прим.: вийшло лише 2 з 5 томів).
  • Том 1: Острів скарбів; Нові арабські ночі^[218]. Переклад з англійської: Петро Таращук, Ростислав Доценко, Юрій Корецький, Юрій Лісняк. — Київ: Українознавство, 1995. — 384 стор. ISBN 5-7770-0855-0.
  • Том 2: Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом; Вечірні розмови на острові; Викрадений^[219]. Переклад з англійської: Іван Коваленко, Максим Стріха, Олександр Терех, Юрій Лісняк. — Київ: Українознавство, 1995. — 350 стор. ISBN 5-7770-0856-9

• Роберт Л'юіс Стівенсон. Дивний винахід д-ра Екілла: повісті. Переклад з англійської: ?. — Львів: ?, 1921. — 125 стор. (Бібліотека «Нового Часу» ; чис. І)^[220].
• Роберт Луїс Стівенсон. Химерна пригода з доктором Джеком та містером Гайдом. Острів Голосів. Переклад з англійської: М. Стріха та Ю. Лісняк. — Київ: Знання, 1993. — 64 стор.
• Франкенштайн: готичні повісті. Переклад з англійської: Наталя Тисовська, Катерина Плугатир, Антоніна Нішта. — Київ: KM Books, 2010. — 315 стор. (Золотий бестселер). ISBN 978-617-538-022-2
  • Роберт Луїс Стівенсон. Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда (пер. Катерина Плугатир)
  • Мері Шеллі. Франкенштайн (пер. Антоніна Нішта)
  • Джон Вільям Полідорі. Вурдалак (пер. Наталя Тисовська)

• Роберт Л'юіс Стівенсон. Остров з закопаними скарбами. Переклад з англійської: не вказано. — Львів: Товариство «Українська літературна скарбниця», 1918. — 191 стор. — (Українська літературна скарбниця; ч. 1)^[220].
• Роберт Л'юіс Стівенсон. «Острів скарбів». Переклад з англійської: Сергій Буда (вірш «Незважливому читачеві» переклав Максим Рильський); вступна стаття та редакція: М. Калинович. — Київ: Слово, 1929. — 232 стор. (перевидання 1957 року)^[221][222].
• Роберт Л'юіс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький. — Київ — Одеса: Молодий більшовик, 1936. — 275 стор.^[222]
  • (передрук) Роберт Л'юіс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький. — Київ: Молодь, 1974. — 191 стор.
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький. — Київ: Веселка, 2003. — 204 стор. (серія «Пригоди. Фантастика»). ISBN 966-01-0242-9
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка. — Київ: Школа; НКП, 2005. — 287 стор. (серія «Світ неймовірних пригод»). ISBN 966-661-444-8 («Школа»). ISBN 966-339-256-8 (НКП)
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка; ілюстрації: Роберт Інґпен. — Київ: Махаон-Україна / Рідна мова, 2009. — 238 стор. (серія «Шукачі пригод»). ISBN 978-611-526-073-7 (передрук з однаковим ISBN у 2010)
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка. — Київ: НКП, 2010. — 287 стор. (серія «Бібліотека шкільної класики»). ISBN 978-966-339-879-2
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка. — Київ: НКП, 2011. — 287 стор. (серія «Дитячий світовий бестселер. Англія»). ISBN 978-617-592-139-5
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка; ілюстрації: Роберт Інґпен. — Київ: Махаон-Україна / Рідна мова, 2014. — 238 стор. (серія «Шукачі пригод»). ISBN 978-617-526-073-9
• Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: І. Толока, С. Тугай. — Харків: КСД, 2006. — 160 стор. (Моя улюблена класика). ISBN 966-343-357-4; ISBN 978-966-343-357-8 (додатковий наклад)
• Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла; Острів скарбів. Переклад з англійської: Н. Б. Клименко, О. А. Росінська. — Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2006. — 416 стор. (Бібліотека світового бестселера). — ISBN 966-338-446-8
• Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переказ з англійської: Л. Кузнєцова; художник: В. Котляров. — Київ: Країна мрій, 2009. — 256 стор. (Серія «Улюблені книжки», «Всеволод Нестайко радить прочитати»). ISBN 978-966-424-170-7 (передрук з однаковим ISBN у 2010, 2011, 2012, 2013)
• Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: І. Базилянська; малюнки: Н. Козлова. — Харків: Школа, 2009. — 544 стор. ISBN 966-8114-48-5 (Золота серія «Бібліотека пригод»)
• Роберт Луїс Стівенсон [автор адаптації тексту для дітей: Андрій Клімов]. Острів скарбів. Переклад з російської: Світлана Скляр; художник: Михайло Курдюмов. — Харків: КСД, 2010. — 237 стор. (Серія «Бібліотека пригод»). ISBN 978-966-14-0883-7; ISBN 978-966-14-0883-7 (додатковий наклад у 2011 році).
• Роберт Луїс Стівенсон [автор адаптації тексту для дітей: Е. Дамі]. Острів скарбів: Переклад з французької: С. А. Гордієнко; худож. Тоні Вульф. — Харків: Ранок, 2013. — 48 стор. (Світова класика — дітям). ISBN 9786170905574
• Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Олександр Гончар. — Київ: Знання, 2015. — 253 стор. ISBN 978-617-07-0234-0
• Роберт-Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської та примітки: Віктор Губарев; обкладинка та ілюстрації: Юрій Симотюк. — Львів: Урбіно, 2018. — 272 стор. ISBN 978-966-2647-52-5

• Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла. Переклад з англійської: І. Коваленко; ілюстрації: В. Колтунов. — Київ: Дитвидав, 1958. — 224 стор.
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла. Переклад з англійської: І. Коваленко^[223]. — Харків: ТОВ Septima, 2006. — 288 стор. (серія «У світі пригод»). — ISBN 966-674-123-7
• Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла. Переклад з англійської: Микола Дмитренко; малюнки: Ольга Воронкова. — Київ: KM Books, 2015. — 272 стор. ISBN 978-966-923-003-4
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла. Переклад з англійської: Микола Дмитренко. — Київ: KM Books, 2017. — 280 стор. ISBN 978-617-7409-72-3

• Роберт Луїс Стівенсон. Викрадений. Переклад з англійської: І. Коваленко. — Київ: Молодь, 1960. — 215 стор. (Серія «Бібліотеки пригод та наукової фантастики»)
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Викрадений. Переклад з англійської: І. Коваленко; упорядник серії: Юрій Винничук. — Львів: ЛА «Піраміда», 2006. — 352 стор. (Серія «Піраміда пригод»). ISBN 966-8522-79-6

• Роберт Луїс Стівенсон. Катріона. Переклад з англійської: І. Коваленко; Художник: М. Штаєрман. Київ: Молодь, 1961. 260 стор. (Серія «Бібліотеки пригод та наукової фантастики»)
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Викрадений. Катріона: романи. Переклад з англійської: Іван Коваленко. Київ: Наш Формат, 2015. 478, стор. (Серія «Класика»). ISBN 978-617-7279-19-7

• Роберт Л'юіс Стівенсон. Корабельна катастрофа. Переклад з англійської: В.Бойченко. Київ: Веселка, 1984. 359 стор.

• Роберт Л. Стівенсон. Пекельна пляшка / Переклад з англійської. Гайденав: Заграва, 1947. — 82 с.
• Книга пригод. Оповідання / Упор. Олександр Терех; Мал. Володимира Савадова. – К.: Веселка, 1983. — 320 с. (Бібліотечна серія)
  • Роберт Льюіс Стівенсон. Сатанинська пляшка: [Оповідання] (с. 142—172., пер. з англ. Олександра Тереха)
• Роберт Луїс Стівенсон. Сатанинська пляшка: оповідання. Переклад з англійської: О. І. Терех. — Київ: Веселка, 2003. — 54 с. (Серія «Золотий жук. Диво-пригоди»). ISBN 966-01-0252-6
• Жінка зі сну. Антологія англійських готичних оповідань / Упоряд. Юрій Винничук. — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2025. — 496 с. — ISBN 978-617-585-302-3.
  • Роберт Стівенсон. Пекельна пляшка (с. 183-214, анонімний переклад за виданням 1947 р. у літературній редакції Юрія Винничука)

• Роберт Л. Стівенсон. Клюб самовбийників / Переклад з англійської. — Вінніпег: Canadian-Ukrainian Pub. Co., 1920. — 27 с.
• Роберт Луїс Стівенсон. Філдінг і Річардсон. // Всесвіт, 1969, № ^{[джерело?]}
• Роберт Луїс Стівенсон. Вересовий трунок: поезії. // Всесвіт, 2000, № 5—6.

• Мегела К. І. Чинники Множинності Відтворення Дискурсивних Маркерів (на матеріалі українських перекладів твору Р. Л. Стівенсона «Острів скарбів») // Мовні і концептуальні картини світу. Київ: Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка, Бібліотека інституту філології, Випуск 37 2011. 517 стор.: стор. 55—62.
• Б. Б. Бунич-Ремізов. Стівенсон Роберт Льюїс Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Рокаш О. Стівенсон Роберт Льюїс // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. У 2 т. Т.2: Л-Я. / За ред. H. Михальської та Б. Щавурського. Тернопіль: НК-Богдан, 2006. стор. 573—576.

• Українські переклади творів Роберта Ль'юіс Стівенсона у е-бібліотеці «AeLib»
• Українські переклади творів Роберта Люїс Стівенсона у е-бібліотеці «Читанка»
• Українські переклади творів Роберта Люїс Стівенсона у е-бібліотеці «Чтиво»

Ілюстрація з «Викрадений». Підпис: «Хосезон миттєво обернувся до нього» (розділ VII, «Я вирушаю в море на бригу „Ковенант“ з Дісарта»)

Це незавершена стаття про письменника. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.