YaChudo

Нова хвиля британського хеві-металу

Переглядів: 0. Оновлено 24.10.2026.

Нова хвиля британського хеві-металу
Виступ Iron Maiden в концертному залі Manchester Apollo. 1980 рік
Стилістичні походження
Походження
Друга половина 1970-х, Велика Британія
Типові інструменти
Похідні жанри
Споріднені жанри
стріт-панк
Локальні сцени
Велика Британія

Нова хвиля британського хеві-металу (англ. New wave of British heavy metal), скорочено NWOBHM — це загальнонаціональний музичний рух, що виник в Англії в середині 1970-х і привернув світову увагу на початку 1980-х років.

Термін «нова хвиля британського хеві-металу» був вперше вжитий 1979 року в музичному тижневику Sounds, щоб описати появу молодих гуртів важкого металу, коли панк-рок занепав на тлі домінування музики нью-вейв. Рух охоплював різні стилі, поєднуючи ранній хеві-метал з інтенсивністю панк-року, створюючи швидкі та агресивні пісні із сирим звучанням. Тексти були присвячені ескапістським темам, таким як міфологія, фентезі або жахи, та рок-н-рольному способу життя.

Розпочавшись як андеграундне явище, завдяки просуванню тижневиком Sounds та рок-діджеями нова хвиля британського хеві-металу отримала визнання та успіх у Великій Британії та інших країнах. Попри критику через надмірний медійний ажіотаж навколо переважно безталанних музикантів, рух призвів до відновлення жанру важкого металу та сприяв розвитку субкультури металістів.

NWOBHM породила близько тисячі хеві-метал-гуртів, лише одиниці з яких пережили появу MTV та розквіт комерційного глем-металу у другій половині 1980-х років. Iron Maiden та Def Leppard стали суперзірками; Motörhead та Saxon також мали значний успіх; інші гурти, такі як Diamond Head, Venom та Raven, мали менший успіх у чартах, але вплинули на піджанри екстремального металу середини-кінця 1980-х та 1990-х років. Багато зниклих колективів возз'єдналися у 2000-х роках і продовжили виступати та випускати нові записи.

Передісторія

Соціальний контекст

Страйк шахтарів у 1984 році

У другій половині 1970-х років Сполучене Королівство перебувало в стані соціальних заворушень та повсюдної бідності[1] внаслідок неефективної соціальної політики урядів як Консервативної, так і Лейбористської партій протягом трирічного періоду економічної рецесії[2]. Результатом деіндустріалізації став надзвичайно високий рівень безробіття, особливо серед молоді робітничого класу[3]. Він продовжував зростати на початку 1980-х років, досягнувши піку в лютому 1983 року[4]. Невдоволення багатьох людей спричинило соціальні заворушення з частими страйками та завершилося серією зіткнень із поліцією, зокрема у Брікстоні та у Токстеті[5]. Молоді люди, позбавлені перспективи отримати навіть низькокваліфіковану роботу, доступну попереднім поколінням, шукали способи заробітку в музичному та розважальному бізнесі[6]. Вибухова поява нових гуртів та нових музичних стилів у Великій Британії наприкінці 1970-х років стала результатом їхніх спроб заробити на життя під час економічної депресії, яка вразила країну до та під час правління уряду Маргарет Тетчер[6].

Відчай та жорстока реакція покоління, позбавленого безпечного майбутнього, були представлені британським панк-рухом 1977—1978 років, чий бунт проти системи продовжувався у новій хвилі та постпанку 1980-х років[7]. Самопроголошені політично войовничі панки насолоджувались своїм анархічним ставленням та втілювали його на сцені за допомогою танців пого[8]. Вони носили короткі зачіски зі спайками або голили голови, носили порваний одяг з металевими застібками[9], та цінували виконавчу майстерність менше, ніж простоту та гучність музики[3]. Проте не вся молодь з робітничого класу прийняла панк-рух; дехто шукав порятунок від похмурої реальності у хеві-металі, що став одночасно і розвагою, і засобом зняття стресу та спілкування з однолітками, якого їм не вистачало через безробіття[10].

Важкий рок у Великій Британії

Британський рок-гурт Black Sabbath вважають одним з засновників музичних стилів хард-рок й хеві-метал

Велика Британія була колискою першої хвилі хеві-металу, яка зародилася наприкінці 1960-х і розквітла на початку 1970-х[11]. Серед багатьох британських гуртів, що здобули популярність у той період, світового успіху та визнання критиків досягли Led Zeppelin, Black Sabbath та Deep Purple[12]. Успіх музичного жанру, який у той час зазвичай називали «хеві-роком» (важким роком)[13], породив спільноту британських фанатів, тісно пов'язаних з психоделією, доктринами хіпі та байкерською субкультурою[14]. В другій половині 1970-х років кожен з трьох провідних гуртів переживав кризу: Led Zeppelin різко скоротили діяльність після особистих трагедій[15]; Black Sabbath звільнили харизматичного, але ненадійного фронтмена Оззі Осборна[16]; Deep Purple розпалися[17]. Як наслідок, увесь рух втратив значну частину динаміки та інтересу ЗМІ, які переорієнтувалися на те, що британський письменник Малк Макміллан називав «більш модними чи прибутковими ринками того часу», такими як диско, глем, мод-рівайвал, нью-вейв та електронна музика[18]. Музична преса, захоплена панк-роком та новою хвилею, вважала гурти важкого року «незграбними динозаврами»[19][20], а деякі автори навіть оголосили передчасний занепад хеві-металу[21].

Попри кризу британських гігантів важкого року, у середині 1970-х років їхнє місце посіли інші рок-гурти[22], серед яких Queen[23], Hawkwind[24], Budgie[25], Bad Company[26], Status Quo[27] та Nazareth[28]. Всі вони неодноразово потрапляли до британських хіт-парадів та успішно проводили світові концертні турне[29]. Тогочасні чарти демонстрували, що в країні все ще існував величезний попит на важку музику, а молоді британські гурти, такі як UFO[30] та Judas Priest[31], мали відчутний успіх та висвітлення в ЗМІ наприкінці 1970-х років[32]. Водночас у британських чартах все вище опинялися іноземні хард-рокові гурти, такі як Blue Öyster Cult та Kiss зі Сполучених Штатів[33][34], Rush з Канади[35], Scorpions із Західної Німеччини[36], Thin Lizzy з Ірландії[37], та особливо AC/DC з Австралії[38][29].

Motörhead

Lemmy onstage playing bass guitar
Ієн «Леммі» Кілмістер з Motörhead був орієнтиром для руху NWOBHM

У 1975 році був заснований гурт Motörhead, що складався з вже досвічених музикантів[39]. Їхній лідер Ієн «Леммі» Кілмістер був колишнім учасником спейс-рокового гурту Hawkwind[40], Ларрі Волліс грав з Pink Fairies[41], а Едді Кларк був учасником гурту Кертіса Найта Zeus[42]. Саме через попередній досвід музикантів існують різні погляди на те, чи належить гурт до нової хвилі британського хеві-металу[43].

Частина критиків та шанувальників вважала, що гурт слід розглядати як натхнення для руху, але не його частину, оскільки вони підписали контракти на запис, гастролювали країною та мали успіх у чартах ще до того, як будь-який гурт NWOBHM залишив місцеву клубну сцену[43][44]. Motörhead були єдиним метал-гуртом того періоду, який записував пісні з радіодиджеєм BBC Джоном Пілом для його програми Peel Sessions[45], і першими, хто досяг вершини британського чарту альбомів з концертним записом No Sleep 'til Hammersmith у червні 1981 року[44]. Сам Леммі казав: «NWOBHM …не принесла нам багато користі», бо Motörhead «з'явилися трохи зарано для цього»[46].

Інші називали Motörhead першим значним представником цього руху[47][48] та першим гуртом, який повністю поєднав панк-рок та хеві-метал[49]. Їхня швидка музика, відмова від технічної віртуозності на користь прямолінійної гучності та безкомпромісне ставлення схвально сприймалися як панками, так і металістами[49]. Motörhead залучали багато гуртів NWOBHM до своїх концертних турів[50] та ділили сцену з панк-гуртом друзів Леммі The Damned[51]. Музичний стиль Motörhead став вкрай популярним під час NWOBHM, зробивши їх фундаментальним орієнтиром як для руху, що зароджувався, та для музикантів інших піджанрів металу протягом наступних десятиліть[52][53].

Характеристики

Ідентичність та стиль

Музиканти та шанувальники NWOBHM були переважно молодими білими чоловіками та мали спільне класове походження, етичні та естетичні цінності[54]. Американський соціолог Діна Вайнштейн у своїй книзі «Хеві-метал: музика та культура» описала піднесення та зростання руху як досягнення зрілості хеві-металу після його народження на початку 1970-х років і до того, як протягом наступних років від нього відгалузилися різні піджанри[55]. Британські фанати хеві-металу, широко відомі як muthas[56], metalheads[57], або headbangers[58], відкинули спрощений образ бунтівної молоді, успадкований від контркультури 1960-х[59], та психоделічні прихильності, характерні для рок-музики 1970-х, [60], оновивши принципи субкультури важкого металу[61] та остаточно відокремивши її від мейнстрімного суспільства[62].

Ближче до кінця 1970-х років британські металісти об'єдналися в закриту спільноту однолітків, які звеличували владу та прославляли маскулінність[63][64]. Разом з тим, згідно з аналізом Вайнштейн, чоловіче товариство та майже повна відсутність жінок у їхніх рядах не перетворилися на мачизм або мізогінію[65]. Дослідниця писала, що британський хеві-метал «не є расистським, попри одноманітно білих виконавців, а його тексти позбавлені расових посилань»[65]. Ще однією характеристикою субкультури була прихована гомофобія, хоча й менш жорстока, ніж у британських скінхедів[66]. У своїй книзі «Біжи з дияволом: влада, гендер та божевілля в музиці хеві-металу» Роберт Волзер називав це «колективним ствердженням гетеросексуальності»[67], а британський соціолог Джон Кларк в журнальній статті розглядав як «реакцію проти розмиття традиційно доступних стереотипів маскулінності»[68].

Хедбенгери мало цікавилися політичними та соціальними проблемами. В товаристві один одного, споживанні пива та музиці вони шукали засіб втекти від похмурої реальності[69], через що їх часто звинувачували в нігілізмі[19][64][70] або ескапізмі[71]. На відміну від панків, металісти поважали музичну майстерність та знаходили кумирів у віртуозних гітаристах та вокалістах[72], розглядаючи концертні виступи як повноцінну реалізацію їхнього статусу[73]. Фанати були дуже віддані музиці, одне одному та гуртам, з якими мали спільне походження та від яких вимагали узгодженості із власними цінностями[74][75]. Ті, хто відхилявся від цього суворого кодексу поведінки, позначалися як «запроданці» або «позери» та певною мірою виключалися зі спільноти[76]. Текст пісні «Denim and Leather» (укр. «Денім та шкіра») гурту Saxon точно відображав стан британських металістів у ті роки[77]. Для жінок-музиканток та фанаток доступ до світу, в якому домінували чоловіки, був нелегким; приймалися лише ті, які адаптувалися до стандартів та кодексів своїх колег-чоловіків[78]. Єдиними повністю жіночими хеві-метал гуртами тієї епохи стали Girlschool[79] та Rock Goddess[80][81].

Музика, філософія та спосіб життя гуртів важкого металу та їхніх шанувальників часто піддавалися критиці як з боку лівих, так і з боку консервативної громадської думки[82]. Металістів вважали безглуздими, смішними на межі самопародії[83], та навіть небезпечними для молодого покоління[64][84]. Псевдодокументальний фільм 1984 року This Is Spinal Tap продемонстрував багато особливостей британських метал-гуртів, висвітлюючи комічні сторони їхнього життя; сторонні спостерігачі могли б вважати це абсурдом[85], але самі метал-музиканти називали зміст фільму аж занадто реалістичним[86].

Візуальні аспекти

На джинсових куртках металістів часто присутні нашивки з логотипами гуртів та обкладинками альбомів

Дрес-код британських хедбенгерів відображав новознайдену єдність руху та нагадував образи рокерів та американських байкерів 1960-х років[87]. Спільними елементами були довге волосся та джинси, чорні або білі футболки з логотипами гуртів та обкладинками альбомів, а також шкіряні куртки або джинсові жилети, прикрашені нашивками[58]. Наслідуючи приклад Judas Priest, до металевого гардеробу 1980-х років увійшли елементи садомазохізму, стали поширеними металеві шипи та прикраси, а музиканти почали носити спандексні чи шкіряні штани[88]. У цей час також були запроваджені елементи мілітарі, такі як пояси з патронами та знаки розрізнення[89]. Цей стиль одягу швидко став ознакою металістів у всьому світі[90].

Більшість гуртів NWOBHM мали такий самий вигляд, як і їхні фанати[87], і створювали рок-шоу без спеціальних візуальних ефектів[91]. Осібно стояв гурт Iron Maiden, який вигадав моторошного маскота Едді, щоб збагатити свої виступи на самому початку кар'єри[92][93]. Іншими винятками були Demon[94], Cloven Hoof[95] та Samson[96], які використовували у своїх шоу різноманітний реквізит, костюми та трюки, тоді як Pagan Altar[97] та Venom стали відомими своєю ретельно продуманою сценографією, натхненною шок-роком та сатанізмом[98][83].

Музичні та ліричні елементи

Нова хвиля британського хеві-металу — рух, що складався з багатьох гуртів з різними стилями[99], – просувалася як окремий музичний жанр лише в роки свого становлення, в другій половині 1970-х років[18]. В цей час з'являлося багато нової музики із сирим звучанням, значною мірою через низькобюджетне виробництво та дилетантизм молодих гуртів[100]. Музикантів об'єднувало спільне натхнення творчістю успішних хеві-рокових гуртів кінця 1960-х і 1970-х років, і вони зберігали певну спадкоємність з виконавцями, чия музика тимчасово вийшла з моди, але все ще процвітала в андеграунді[101][102]. Проте ЗМІ 1980-х років і рекламні матеріали звукозаписних лейблів зазвичай називали будь-яку рок-музику, яка використовувала гучні гітари, але не класифікувалася як «панк», загальним терміном «хеві-метал», об'єднуючи весь спектр гуртів NWOBHM в один музичний жанр[103].

Багато нових гуртів неусвідомлено поєднували класичний хеві-метал з безпосередністю паб-року та інтенсивністю панк-року, продовжуючи змішування жанрів, започатковане Motörhead[104]. Зазвичай вони уникали балад та складних гармоній, створюючи коротші пісні зі швидким темпом та дуже агресивним звучанням, заснованим на рифах та павер-акордах, з вокалом в діапазоні від високочастотних завивань до грубого та низького гроулу[105]. Примітними виконавцями цього стилю стали Iron Maiden[106], Angel Witch[107], Saxon[108], Holocaust[109], Tygers of Pan Tang[110], Girlschool[111], Tank[112] та More[113], а такі гурти, як Atomkraft[114], Jaguar[115], Raven[116] та Venom[117][83], вирізнялися ще більш екстремальним виконанням. Музичні критики згодом назвали цей новий підхід до хеві-металу найбільшим музичним досягненням NWOBHM та важливим еволюційним кроком для всього жанру[118].

Маскот гурту Iron Maiden Едді, створений у жанрі жахів та наукової фантастики; ці теми повторювалися на текстах пісень, в сценографії концертів та на обкладинках гуртів NWOBHM

Не менш поширеним серед гуртів NWOBHM був мелодійний стиль, більше схожий на хард-рок таких колективів, як Rainbow, Magnum, UFO, Thin Lizzy та Whitesnake[119]. Музика Def Leppard[120], Praying Mantis[121], White Spirit[122], Demon[94], Shy[123], Gaskin[124] та Dedringer[125] мала не лише гучні рифи, але й привабливі гуки, нерідко зберігаючи тісний зв'язок з блюз-роком[126]. В їхній творчості зустрічалися павер-балади, використовувалися клавішні й акустичні інструменти, а співаки мали більш мелодійний й піднесений вокал. Після піку руху в 1981 році саме цьому стилю почали надавати перевагу ЗМІ та аудиторія слухачів. Навіть гурти, які до цього грали більш агресивно, призвичаїлися до популярного звучання, що нагадувало мейнстрімних американських виконавців[127][128]. Ці зміни музичного напрямку засмутили деяких шанувальників і змусили їх відмовитися від підтримки гуртів, які, як вважалося, поступилися ключовими елементами музичної ідентичності в гонитві за успіхом[129].

Ці два стилі не вичерпували усіх піджанрів, що існували в британському хеві-металі початку 1980-х років, оскільки багато гуртів також були натхненні прогресивним роком (Iron Maiden[106], Diamond Head[130], Blitzkrieg[131], Demon[94], Saracen[132], Shiva[133], Witchfynde[134]), бугі-роком (Saxon[135], Vardis[136], Spider[137], Le Griffe[138]) та глем-роком (Girl[139], Wrathchild[140]). Альбоми гуртів Pagan Altar та Witchfinder General, що також були частиною NWOBHM, вважаються одними з найкращих прикладів піджанру дум-метал[141].

Британський письменник Джон Такер писав, що члени гуртів NWOBHM надихалися своїм першим досвідом дорослого життя, тому «їхні тексти пісень згортали все в одну велику юнацьку фантазію»[142]. Зазвичай автори пісень уникали соціальних та політичних тем[143], або трактували їх поверхово, «на вуличному рівні»[144], віддаючи перевагу темам, пов'язаним із міфологією, окультизмом, фентезі, науковою фантастикою або фільмами жахів[145]. Пісні про романтику та пристрасть були рідкістю[146], але тексти про чоловічу дружбу та рок-н-рольний спосіб життя містили багато сексистських алюзій[147]. У піснях та на обкладинках альбомів часто зустрічалася християнська символіка[148], як і фігура Сатани, проте остання використовувалася радше як шокуюча та моторошна тема, ніж як антирелігійний прийом субкультури блек-металу 1990-х років[83][149].

Історія

Андеграунд (1975—1978)

Пол Ді'Анно та Стів Гарріс з Iron Maiden; зовнішність та особистість Ді'Анно робили його більше схожим на панка, ніж на металіста

В той час, як популярні хеві-рок гурти, такі як Thin Lizzy, UFO та Judas Priest, вже мали великий успіх та виступали на міжнародних аренах[150], нові хеві-метал гурти, що складалися з вчорашніх підлітків, дебютували у невеликих клубах міст Великої Британії[8]. Більші майданчики країни зазвичай були зарезервовані для дискомузики, що очолювала чарти, тож їхнє використання як рок-клубів вважалося менш прибутковим[151]. Як і більшість британських гуртів до цього, нові колективи провели свої роки становлення, граючи наживо в клубах, пабах та танцювальних залах. Цей досвід відточив їхні навички, створивши віддану місцеву фан-базу, та дозволив встановити зв'язок із менеджерами та агентами звукозаписних компаній[152].

Перші представники новонародженого музичного руху конкурували за місце на майданчиках з панк-командами, що часто змушувало клуби спеціалізуватися, представляючи лише панк, або лише рок та хард-рок[153]. Різниця в ідеології, ставленні та зовнішності призводила до запеклого суперництва між двома аудиторіями[8][153]. Спільним для панк-музикантів та музикантів NWOBHM було їхнє ставлення до музичного бізнесу за принципом «зроби сам» та практика самостійного виробництва й розповсюдження записаного матеріалу у вигляді демо-версій на аудіокасетах або самостійно надрукованих синглів, спрямованих на місцевих прихильників[5]. Це призвело до народження та поширення невеликих інді-лейблів, часто заснованих у магазинах платівок або в незалежних студіях звукозапису, які іноді випускали як панк-, так і метал-релізи[154]. Незалежні лейбли вважалися важливими для еволюції руху, оскільки вони дозволили уникнути втручання корпоративного бізнесу, яке гальмувало рок-музику наприкінці 1970-х років, та дали місцевим гуртам можливість експериментувати з більш екстремальними формами музики[155].

Найважливіші метал-гурти, що були засновані між 1975 і 1977 роками та оживили клубну сцену у своїх містах та селищах:

До 1978 року британські та міжнародні ЗМІ інтенсивно висвітлювали лише панк-рок, а новий рух металістів залишався в андеграунді, проігнорований і популярними музичними журналами, такими як New Musical Express, The Face та Melody Maker, і радіостанціями[4]. Новини про гурти та їхню музику поширювалися з уст в уста, фензинами[166] або через зацікавлених діджеїв, які подорожували країною з клубу в клуб[167]. Одним із таких діджеїв був Ніл Кей, який в 1975 році почав працювати в дискоклубі під назвою The Bandwagon у Кінгсбері, на північному заході Лондона. Клуб розташовувався в задньому приміщенні пабу Prince of Wales та був обладнаний потужною звуковою системою[168]. Кей перетворив свої зміни в The Bandwagon на вечірки The Heavy Metal Soundhouse, що спеціалізувалися на хард-року та хеві-металі, ставши місцем для прослуховування альбомів відомих виконавців та демо-версій нових гуртів[169], які поширювалися серед фанатів[170].

Окрім участі у змаганнях з гри на повітряній гітарі[171] та перегляду концертних виступів[172], глядачі також могли голосувати за композиції, які програвав Кей[173]. Діджей щотижня складав список зі 100 пісень у жанрі хеві-метал, які найчастіше замовляли у The Soundhouse, і надсилав його до магазинів платівок та до музичного журналу Sounds, єдиної газети, яка виявляла інтерес до нової сцени[173]. Багато молодих музикантів усвідомили, що вони не єдині, хто грає метал, лише завдяки цьому щотижневому списку, який включав гурти з усієї країни[174][175].

Ключову роль у спрямуванні розвитку субкультури металістів відіграв співробітник Sounds Джефф Бартон, який писав статті про нові перспективні метал-гурти[176]. За пропозицією редактора видання Алана Льюїса, намагаючись знайти спільний стилістичний елемент у музиці цих гуртів, він вперше використав термін «Нова хвиля британського хеві-металу» у своєму огляді концерту туру Metal Crusade, що відбувся 8 травня 1979 року у клубі The Music Machine у Лондоні за участю Angel Witch, Iron Maiden та Samson[177]. Цей термін незабаром став визначним для усього руху[178].

Перші контракти (1979—1981)

Збірки за участю гуртів нового руху першими почали поширювати такі компанії, як Neat Records, Heavy Metal Records та Ebony Records, невдовзі ставши лідерами на ринку незалежних метал-лейблів 1980-х років[179]. Свіжі примірники хіт-парадів Ніла Кея, увага Sounds та численні збірки, видані незалежними лейблами, підштовхнули нові гурти створювати більше демо-версій та синглів[180]. Однією з найвідоміших колекцій таких записів став мініальбом The Soundhouse Tapes гурту Iron Maiden[181]. Як згадував Бартон: «Цих гуртів були сотні. Можливо, навіть тисячі. Не було жодного дня, щоб до офісу Sounds не надходила куча нових синглів NWOBHM»[182].

Радіоведучий BBC Томмі Венс першим звернув увагу на цей феномен та став грати сингли гуртів NWOBHM у своєму вечірньому п'ятничному рок-шоу на BBC Radio 1[182]. За винятком передачі Джона Піла[183], шоу Венса шоу було єдиною мейнстрімною радіотрансляцією, в якій звучали пісні андеграундних метал-гуртів, багатьох з яких запрошували грати наживо в студіях BBC під наглядом продюсера Тоні Вілсона[184]. Піратська радіостанція Alice's Restaurant Rock Radio з Лондону[185] також підтримувала нові гурти в ефірі та під час власних шоу в рок-пабах та клубах[186].

Стів «Стімінг» Кларк, соло-гітарист гурту Def Leppard, чиї тривалі віртуозні гітарні соло були характерною рисою хеві-метал музики 1980-х років

Коли молоді гурти вже перейшли від локальних виступів до активних гастролей країною, A&R-агенти великих лейблів звукозапису не поспішали звертати на них увагу[187][188]. Через це більшість нових гуртів підписували контракти з невеликими незалежними лейблами, які могли дозволити собі обмежений тираж синглів та альбомів і зазвичай пропонували лише розповсюдження всередині країни[189]. Інші гурти, такі як Iron Maiden, Def Leppard та Diamond Head, випускали свої перші релізи самостійно та розповсюджували їх поштою або на концертах[190]. Saxon були першими, хто підписав контракт з міжнародним лейблом — французьким Carrere Records[191]. Наступними стали Def Leppard, яких підписав лейбл Phonogram у серпні 1979 року[192], та Iron Maiden, що домовилися з EMI у грудні 1979 року[193]. На початку 1980 року EMI перевірили реакцію ринку, випустивши збірку Metal for Muthas, складену Нілом Кеєм, та організувавши тур по Великій Британії за участю гуртів, чиї пісні увійшли до альбому[194]. Зрештою вони підписали Angel Witch (хоча і відмовилися від гурту після їхнього першого синглу) [195] та Ethel the Frog[196].

Попри погану рецензію в журналі Sounds, альбом Metal for Muthas мав комерційний успіх[197] і, ймовірно, відіграв важливу роль у заохоченні великих лейблів підписати контракти з іншими гуртами[198]. Дебютні альбоми A II Z[199], Fist[200], White Spirit[200] та Praying Mantis[201] вийшли невдалими, тоді як Tygers of Pan Tang[200], Samson[202], More[113], Demon[203] та Girlschool[204] мали більший успіх і довше протрималися в каталогах великих лейблів. Нові релізи були краще спродюсовані, і деякі з них, завдяки інтенсивним концертним турам по Великій Британії та Європі[205], отримали хороші результати в чартах[206]. Найкращі показники в хіт-парадах того періоду мав дебютний альбом Iron Maiden Iron Maiden та платівка Wheels of Steel гурту Saxon, які досягли 4-го та 5-го місця у британському чарті альбомів; а їхні сингли «Running Free», «Wheels of Steel» та «747 (Strangers in the Night)» увійшли до 50 списку кращих британських синглів[207]. Внаслідок цього висвітлення метал-гуртів у ЗМІ суттєво зросло[208], вони почали з'являтися у британських музичних телешоу Top of the Pops[209][210] та The Old Grey Whistle Test[211].

У 1978-1980 роки з'явилися Savage[212], Girlschool[213], Trespass[214], Demon[215], Mama's Boys[216], Fist[217], Witchfinder General[218], Satan[219], Grim Reaper[220], Venom[221], Persian Risk[222], Sweet Savage[223], Blitzkrieg[224], Jaguar[225] та Tank[226].

Зростання популярності NWOBHM також пішло на користь вже відомим гуртам, які повернули собі колишню увагу завдяки новим релізам[227]. Ексвокаліст Deep Purple Іен Гіллан повернувся до хеві-металу з альбомом Mr. Universe у 1979 році[228] і протягом наступних років знаходився на передовій британської метал-сцени зі своїм гуртом Gillan[229]. Його колега по гурту Deep Purple Річі Блекмор також засвітився у британських чартах завдяки альбомам хард-рокового гурту Rainbow Down to Earth (1979) та Difficult to Cure (1981)[230]. Відновлені Black Sabbath успішно повернулися з альбомами Heaven and Hell (1980) та Mob Rules (1981)[231], записаними за участі колишнього вокаліста Rainbow Ронні Джеймса Діо[232]. 1980 рік ознаменувався ще кількома гучними досягненнями хард-рок та хеві-метал гуртів, які потрапили до верхньої десятки британських чартів: перший альбом Michael Schenker Group піднявся на восьму позицію[233], Ready an' Willing гурту Whitesnake — на шосту[234], бестселери Judas Priest British Steel [31] та Motörhead Ace of Spades стали четвертими[44], а альбом Back in Black гурту AC/DC очолив британський чарт[38].

Підтвердженням відродження британської хард-рок та метал-сцени стали тури та концерти старих і нових виконавців, на які були розпродані всі білети, як вдома, так і в інших європейських країнах, де поширився рух[235]. Гурти NWOBHM все частіше брали участь у світових турах, виступаючи на розігріві у великих гуртів на аренах і стадіонах. Iron Maiden виступали перед Kiss у Європі в 1980 році[236], наступного року розпочали своє перше світове турне як хедлайнери[237], а також грали на розігріві у Judas Priest та UFO у США[238]. Def Leppard вперше відвідали США 1980 року для тримісячного туру на розігріві у Пета Треверса, Judas Priest, Теда Ньюджента, AC/DC та Семмі Хагара[239]. 1981 року Saxon виступали на розігріві у Judas Priest у Європі та у Rush та AC/DC у США[240]. В 1980 році гурти NWOBHM взяли участь у відомому фестивалі в Редінгу[241], а два наступних роки були його хедлайнерами[242][243]. 1980 рік також запам'ятався бурхливими протестами проти Def Leppard, чий заявлений інтерес до американського ринку був негативно сприйнятий британськими фанатами[244]. На додаток до Редінга, у 1980 році в англійському Касл-Донінгтоні було створено новий фестиваль Monsters of Rock, який зосереджувався лише на хард-рок та хеві-метал виконавцях[245].

Мейнстрім (1981—1985)

Зрештою, NWOBHM знайшлося місце в інших газетах та музичних журналах, окрім Sounds, оскільки журналісти спостерігали за «наступною великою річчю», що тривала у Великій Британії[246][247]. Melody Maker навіть почав публікувати щотижневий чарт хеві-металу, заснований на продажах у музичних магазинах[248]. Видавник Sounds не проминув нагоди та у червні 1981 року випустив перший номер кольорового журналу Kerrang!, яким керував Джефф Бартон, присвяченого виключно хард-року та хеві-металу[249]. Kerrang! мав несподіваний успіх і незабаром з його зразком вийшли видання для металістів по всьому світу:[249] в США — Circus та Hit Parader, в Нідерландах — Aardschok, в Німеччині — Metal Hammer, в Британії — Metal Forces[250]. Увага міжнародних ЗМІ означала збільшення продажів платівок та більше світових турів для гуртів NWOBHM[251][252], чиї альбоми потрапляли до багатьох іноземних чартів[253]. Кульмінацією став альбом Iron Maiden The Number of the Beast, який очолив британський чарт альбомів 10 квітня 1982 року та залишався на першому місці протягом двох тижнів[254]. Альбом також посів 33 місце в чартах США[255], де гурт здобув репутацію дияволопоклонників завдяки зображенню пекельної сцени на обкладинці платівки[256].

Після 1981 року популярними стали гурти Avenger[257], Rock Goddess[80], Tysondog[258], Tokyo Blade[259], Elixir[260], Atomkraft[261] та Rogue Male.[262].

Успіх музики, створеної цим рухом, та його перехід від андеграундного феномену до мейнстрімного жанру спонукали його головного зачинальника Джеффа Бартона оголосити про припинення існування NWOBHM у 1981 році[263]. Він був розчарований низькою якістю нових гуртів та легкістю, з якою звукозаписні лейбли експлуатували захоплення хеві-металом[264]. За збігом обставин, того ж року клуб Bandwagon був закритий, а паб Prince of Wales згодом знесли, щоб побудувати ресторан[265]. Хоча рух втратив частину привабливості для відданих шанувальників, про що свідчило зростання популярності AOR-релізів у національних опитуваннях[266], він зберіг достатньо життєвої сили, щоб запустити чергову хвилю гуртів, які піднялися з андеграунду та випустили свої перші альбоми в 1982 та 1983 роках[267].

Гурти NWOBHM постійно гастролювали по Сполучених Штатах, але довгий час не отримували достатньої кількості ефірів на радіо, щоб це знайшло відображення в американських чартах[268]. Виправили це Def Leppard, випустивши на початку 1983 року альбом Pyromania з більш мелодійними та зручними для радіо піснями, порівняно з агресивним звучанням їхньої ранньої музики[269]. Гурт намагався охопити ширшу міжнародну аудиторію, до якої входило багато фанаток, і зміг повністю досягнути мети в США[270], де Pyromania посіла друге місце в чарті Billboard 200, поступившись лише альбому Майкла Джексона Thriller[271]. Завдяки низці хітів та інтенсивній ротації музичних відеокліпів на нещодавно запущеному телеканалі MTV, до 1984 року альбом був проданий у США накладом у понад шість мільйонів примірників та зробив Def Leppard суперзірками[272]. Приголомшливий міжнародний успіх альбому Pyromania спонукав як американські, так і британські гурти наслідувати приклад Def Leppard[273], давши вирішальний поштовх більш комерційному та мелодійному глем-металу та сповістивши про кінець NWOBHM[274].

Занепад (середина 1980-х)

Blitzkrieg — один із гуртів NWOBHM, який возз'єднався у 2000-х

Коли кабельний канал музичних відео MTV розпочав мовлення у 1982 році, різко зросла важливість відеокліпів, що перетворились з епізодичного рекламного інструменту на незамінний засіб охоплення аудиторії[275]. MTV наповнив свої програми багатьма відео в стилі хард-рок та хеві-метал[276], але вони були занадто дорогими для гуртів, які не мали контрактів або співпрацювали з невеликими незалежними лейблами[277]. Щобільше, музичні відео підкреслювали візуальну привабливість гурту, якої бракувало деяким британським метал-гуртам[278]. Через це нова хвиля британського хеві-металу зазнала такого ж занепаду, як і інші музичні феномени, що базувалися на низькобюджетному виробництві та андеграундній аудиторії[279]. Багато лідерів руху, таких як Diamond Head, Tygers of Pan Tang, Angel Witch та Samson, не змогли розвинути початковий успіх; їхні спроби оновити зовнішність та звучання, щоб відповідати новим очікуванням ширшої аудиторії, не тільки зазнали невдачі, але й відвернули існуючих шанувальників[280].

До середини 1980-х років глем-метал, в якому важливу роль відігравала зовнішність гурту, а тексти пісень розповідали про кохання та секс, швидко витіснив інші стилі металу для багатьох британських рок-шанувальників. Цей піджанр, що виник у Голівуді, був започаткований ще наприкінці 1970-х років гуртом Van Halen, за яким послідували такі колективи, як Mötley Crüe, Quiet Riot, Dokken, Great White, Ratt та WASP[274]. Американці з гурту Bon Jovi та шведи з Europe, які успішно поєднували хард-рок та романтичну попмузику[281], також стали дуже популярними у Великій Британії, причому перший з гуртів навіть став хедлайнером фестивалю Monsters of Rock 1987 року[282]. Звукозаписні компанії захопилися більш відшліфованим глем-металом, а гурти NWOBHM, які зберегли фан-базу в інших частинах Європи, були витіснені з ринків Великої Британії та США[274]. Одночасно з цим почала з'являтися нова низка менш мейнстрімових металевих піджанрів, які приваблювали багатьох британських слухачів[283]. Павер-метал і треш-метал, які походили від NWOBHM і зберігали значну частину його характеру[284], здобули визнання критиків і комерційний успіх у другій половині 1980-х років завдяки ще швидшому та важчому звучанню. Такі гурти, як Helloween[285], Savatage[286], Metallica[287], Slayer[288], Megadeth[289], та Anthrax, захопили значну частину ринку, що складалася з металістів, незадоволених звучанням чи стилем більш мейнстрімових, попорієнтованих метал-гуртів[290].

Одними з останніх популярних гуртів NWOBHM були Baby Tuckoo[291], Chrome Molly[292], Tredegar[293] та Battlezone[294].

The N.W.O.B.H.M. Encyclopedia Малка Макміллана описує понад 500 гуртів, створених між 1975 і 1985 роками та пов'язаних з цим рухом[248]. Ймовірно, ще стільки ж гуртів виникли в той самий період, але так і не вийшли за межі місцевої клубної сцени або записали лише демо-касети чи обмежені тиражі синглів власного виробництва[295]. Відсутність зацікавленості з боку звукозаписних лейблів, поганий менеджмент, внутрішні суперечки та музичні рішення, що відштовхнули значну частину початкової фан-бази, призвели до розпаду та зникнення більшості колективів до кінця десятиліття[296]. Кілька найвідоміших груп, такі як Praying Mantis у Японії та Saxon, Demon й Tokyo Blade у континентальній Європі, вижили на іноземних ринках[297]. Деякі інші, зокрема Raven[298], Girlschool[299] та Grim Reaper[300], намагалися пробитися на ринок США, підписавши контракти з американськими лейблами, але їхні спроби були невдалими. Значного та тривалого успіху досягли лише два гурти нової хвилі британського хеві-металу: Iron Maiden перетворилися на один із найуспішніших та найвпливовіших хеві-метал гуртів усіх часів[301], навіть перейшовши до більш прогресивного стилю[106], а Def Leppard стали ще успішнішими завдяки орієнтації на американський ринок мейнстрімного року зі своїм більш вишуканим хард-роковим звучанням[302].

Відродження (після 1990-х)

Виступ гурту Saxon на арені «Вемблі» у 2024 році

Широка популярність Інтернету наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років допомогла фанатам та музикантам NWOBHM відновити зв'язок та відродити спільний ентузіазм[303]. Рух пережив незначне андеграундне відродження, що супроводжувалося помітним зростанням продажів старого вінілу та колекційних предметів, а також попитом на нові концертні виступи[304]. Слова вдячності визнаних рок-зірок метал-гуртам 1990-х[305], успіх триб'ют-гуртів, перевидання старих альбомів та випуск нових ретельно відредагованих збірок привернули увагу ЗМІ та спонукали багато оригінальних гуртів возз'єднатися для виступів на фестивалях та концертних турів[306]. На думку Макміллана та рецензента AllMusic Едуардо Рівадавії, мабуть, найважливішою із цих збірок була компіляція New Wave of British Heavy Metal '79 Revisited, упорядкована барабанщиком Metallica Ларсом Ульріхом та колишнім журналістом Sounds та Kerrang! Джеффом Бартоном[307]. Альбом вийшов у 1990 році на подвійному компакт-диску, представивши як маловідомі гурти, такі як Hollow Ground, так і головних виконавців епохи[308].

1998 року було засновано нове видання під назвою Classic Rock, у якому взяли участь Бартон та багато інших колишніх авторів Kerrang! Журнал підтримав відродження NWOBHM і зосередив увагу на рок-виконавцях 1980-х років[309]. Починаючи з 2000-х років, багато возз'єднаних гуртів записали нові альбоми, повернулися до своїх оригінальних стилів, від яких відмовилися у другій половині 1980-х років[310], та постійно виступають на метал-фестивалях та у рок-клубах[182].

Спадщина та вплив

Кронос з гурту Venom, що вважається попередником як блек-металу, так і треш-металу[83][311].

Нова хвиля британського хеві-металу започаткувала відродження стагнуючого рок-жанру, але зазнала жорсткої критики за надмірний ажіотаж у місцевих ЗМІ навколо зазвичай посередніх музикантів[312]. Багато критиків вважали, що, на відміну від хеві-металу попередніх десятиліть, їхня музика була неоригінальною[313] і не призвела до появи рок-записів, які б вважались «класичними»[312]. З усім тим, творчість цих гуртів пізніше наслідували та розширювали їхні колеги по всьому західному світу[314]. З часом зіткнення стилів, що характеризувало NWOBHM, почали вважати ключовим елементом виокремлення з хеві-металу різних піджанрів, які вийшли на перший план у 1990-х роках[315][316]. Зірковість Def Leppard у США стала каталізатором для зростання глем-металу[317], а музика, тексти й обкладинки Angel Witch, Witchfynde, Cloven Hoof та Venom започаткували блек-метал у його різних формах у Європі та Америці (альбом Venom Black Metal 1982 року дав назву всьому жанру)[83][318]. Motörhead, Iron Maiden, Raven, Tank, Venom та кілька інших гуртів вважаються попередниками спід-металу та треш-металу, двох піджанрів, які продовжили поєднання з панк-металом, додавши елементи хардкору, одночасно посилюючи гучність, швидкість та агресивний тон[319][320].

Починаючи з 1982 року такі віддалені регіони, як Північна Америка[321], Західна Німеччина[322] та Бразилія[323], стали осередками власних самобутніх музичних сцен, таких як Бей-Еріа треш-метал, тевтонський та бразильський треш-метал. Вплив нової хвилі британського хеві-металу визнавав, зокрема, Ларс Ульріх з Metallica, активний шанувальник та завзятий колекціонер записів та сувенірів NWOBHM[324]. Під його впливом сет-листи ранніх концертів Metallica були наповнені каверами британських метал-гуртів[325]. Звучання NWOBHM навіть «перехресно запилювало» піджанри панку, оскільки гурти стріт-панку, такі як Discharge, змішували панк-рок з елементами металу[326]. Народження спід-металу на початку 1980-х років також мало вирішальне значення для еволюції павер-металу в другій половині десятиліття[327], прикладом чого є Helloween з Німеччини та Manowar[328], Savatage[286] й Virgin Steele з США[329].

З початку існування NWOBHM північноамериканські гурти, такі як Anvil[330], Riot[330], Twisted Sister[331], Manowar[330], Virgin Steele[332], The Rods[333], Hellion[334], Cirith Ungol[335] та Exciter[336], постійно обмінювалися записами з іншим боком Атлантики, де їхню музику оцінювали британські металісти[337]. У такому сприятливому «кліматі» Manowar та Virgin Steele підписали контракт з британським інді-лейблом Music for Nations[338], а Twisted Sister записали свої перші два альбоми в Лондоні[331].

NWOBHM також вплинув на звучання японських гуртів Earthshaker, Loudness, Anthem та інших, бо британські звукорежисери записували їхні ранні альбоми[339]. Японський гурт Bow Wow навіть переїхав до Англії, щоб стати частиною британської метал-сцени[340]. Німеччина, Швеція, Данія, Бельгія, Нідерланди, Франція, Іспанія, Югославія та Мексика одразу ж прийняли нові британські гурти та породили наслідувачів[337]. Такі гурти, як Accept, Grave Digger, Sinner та Warlock з Німеччини[341], E. F. Band зі Швеції[342], Mercyful Fate з Данії[343], Killer та Ostrogoth з Бельгії[344], Picture та Bodine з Нідерландів[345], Trust, Sortilège та Nightmare з Франції[346], Barón Rojo, Obús та Ángeles del Infierno з Іспанії[347][348], Gordi, Pomaranča, Divlje Jagode та Warriors з Югославії[349], Luzbel з Мексики[350] або «Арія» з Радянського Союзу[351], сформувалися між 1978 та початком 1980-х років та зазнали значного впливу звучання NWOBHM. Багато з цих гуртів підписали контракти з голландським Roadrunner Records або бельгійським Mausoleum Records, незалежними лейблами, які також публікували записи британських виконавців NWOBHM[352].

Див. також

  • Нова хвиля американського хеві-металу
  • Нова хвиля традиційного хеві-металу

Примітки

  1. ↑ Zarnowitz та Moore, 1977.
  2. ↑ BBC News, 2005(a) ; BBC News, 2005(b)
  3. ↑ а б Christe, 2004, с. 30.
  4. ↑ а б Tucker, 2006, с. 22.
  5. ↑ а б Macmillan, 2012, с. 21.
  6. ↑ а б Tucker, 2006, с. 24—25.
  7. ↑ AllMusic staff та n.d.(a).
  8. ↑ а б в Barton, 2005.
  9. ↑ Barton, 2005; Weston Thomas, n.d.(a)
  10. ↑ Bayer, 2009, с. 145–146; Macmillan, 2012, с. 21
  11. ↑ Weinstein, 2000, с. 14—18.
  12. ↑ Erlewine, n.d.(d); Welch, 1988
  13. ↑ Hatch та Millward, 1987, с. 167—168.
  14. ↑ Walser, 1993, с. 3; Weinstein, 2000, с. 18
  15. ↑ Erlewine, n.d.(d); Mitchell, 2014
  16. ↑ Welch, 1988, с. 85.
  17. ↑ Thompson, 2004, с. 191.
  18. ↑ а б Macmillan, 2012, с. 19.
  19. ↑ а б Bushell та Halfin, 1984, с. 24.
  20. ↑ Punk77.co.uk, n.d.(a)
  21. ↑ Johnson, 1979, с. 42; Smith, 1978, с. 17–30
  22. ↑ Thompson, 2004, с. 201.
  23. ↑ Queen Charts та n.d.(a).
  24. ↑ Hawkwind Charts та n.d.(a).
  25. ↑ Budgie Charts та n.d.(a).
  26. ↑ Bad Company Charts та n.d.(a).
  27. ↑ Status Quo Charts та n.d.(a).
  28. ↑ Nazareth Charts та n.d.(a).
  29. ↑ а б Macmillan, 2012, с. 19; Christe, 2004, с. 16, 23
  30. ↑ UFO Charts та n.d.(a).
  31. ↑ а б Judas Priest Charts та n.d.(a).
  32. ↑ Macmillan, 2012, с. 19; Tucker, 2006, с. 32
  33. ↑ BOC Charts та n.d.(a).
  34. ↑ Kiss Charts та n.d.(a).
  35. ↑ Rush Charts та n.d.(a).
  36. ↑ Scorpions Charts та n.d.(a).
  37. ↑ Thin Lizzy Charts та n.d.(a).
  38. ↑ а б AC/DC Charts та n.d.(a).
  39. ↑ Kilmister та Garza, 2004, с. 99.
  40. ↑ Kilmister та Garza, 2004, с. 69—95.
  41. ↑ Kilmister та Garza, 2004, с. 98.
  42. ↑ Erlewine та n.d.(b).
  43. ↑ а б Anon., 2008, 94:00; Macmillan, 2012, с. 19; Tucker, 2006, с. 47
  44. ↑ а б в Motorhead Charts та n.d.(a).
  45. ↑ BBC staff та n.d.(a).
  46. ↑ Kilmister та Garza, 2004, с. 150.
  47. ↑ AllMusic staff, n.d.(e) ; Christe, 2004, с. 35
  48. ↑ Dunn, McFadyen та Wise, 2005, 12:00.
  49. ↑ а б Waksman, 2009, с. 170—171.
  50. ↑ Mitchell, 2014; Millar, 1980
  51. ↑ Kilmister та Garza, 2004, с. 119—120.
  52. ↑ Kilmister та Garza, 2004, с. 181, 197, 211, 252.
  53. ↑ McIver, 2006, с. 42.
  54. ↑ Weinstein, 2000, с. 101—102.
  55. ↑ Bayer, 2009, с. 21; Weinstein, 2000, с. 8
  56. ↑ Vaughan, 2010.
  57. ↑ Weinstein, 2000, с. 122.
  58. ↑ а б Christe, 2004, с. 37.
  59. ↑ Weinstein, 2000, с. 110.
  60. ↑ Bayer, 2009, с. 145—146.
  61. ↑ Weinstein, 2000, с. 97—98.
  62. ↑ Weinstein, 2000, с. 139.
  63. ↑ Bayer, 2009, с. 24—25, 145—146.
  64. ↑ а б в Moynihan та Søderlind, 1998, с. X.
  65. ↑ а б Bayer, 2009, с. 18.
  66. ↑ Weinstein, 2000, с. 105—106.
  67. ↑ Walser, 1993, с. 130.
  68. ↑ Duncombe та Tremblay, 2011, с. 119.
  69. ↑ Weinstein, 2000, с. 135.
  70. ↑ Walser, 1993, с. 112.
  71. ↑ Bayer, 2009, с. 37
  72. ↑ Waksman, 2009, с. 178, 219—220.
  73. ↑ Weinstein, 2000, с. 217—218.
  74. ↑ Bayer, 2009, с. 163—165.
  75. ↑ Dunn та McFadyen, 2011, 30:18.
  76. ↑ Weinstein, 2000, с. 137.
  77. ↑ Bayer, 2009, с. 19.
  78. ↑ Weinstein, 2000, с. 105.
  79. ↑ Makowski, 1980; Mitchell, 2014
  80. ↑ а б Macmillan, 2012, с. 484—485.
  81. ↑ Weinstein, 2000, с. 68
  82. ↑ Weinstein, 2000, с. 237–239.
  83. ↑ а б в г д е Moynihan та Søderlind, 1998, с. 11—14.
  84. ↑ Weinstein, 2000, с. 237—239.
  85. ↑ Mitchell, 2014; Rotten Tomatoes, n.d.(a)
  86. ↑ Mitchell, 2014; Yabroff, 2009
  87. ↑ а б Weinstein, 2000, с. 30.
  88. ↑ Daniels, 2010, с. 72–74; Weinstein, 2000, с. 30
  89. ↑ Kilmister та Garza, 2004, с. 224.
  90. ↑ Bayer, 2009, с. 27.
  91. ↑ Weinstein, 2000, с. 215.
  92. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 13—16.
  93. ↑ Christe, 2004, с. 35
  94. ↑ а б в Rivadavia та n.d.(g).
  95. ↑ Miller, 1986a.
  96. ↑ Christe, 2004, с. 39.
  97. ↑ Rivadavia та n.d.(t).
  98. ↑ Christe, 2004, с. 42; Dunn, 1982
  99. ↑ Waksman, 2009, с. 209; Weinstein, 2000, с. 44
  100. ↑ Christe, 2004, с. 34; Tucker, 2006, с. 173
  101. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 32.
  102. ↑ Tucker, 2006, с. 36
  103. ↑ Rivadavia, n.d.(s); NWOBHM30; Tucker, 2006, с. 33–34
  104. ↑ Waksman, 2009, с. 209.
  105. ↑ Christe, 2004, с. 30, 34–36; Weinstein, 2000, с. 80
  106. ↑ а б в Waksman, 2009, с. 197—202.
  107. ↑ Christe, 2004, с. 40–42; Tucker, 2006, с. 65
  108. ↑ Dunn та McFadyen, 2011, 14:40.
  109. ↑ Macmillan, 2012, с. 294–295.
  110. ↑ Rivadavia та n.d.(a2).
  111. ↑ Corich, 1998.
  112. ↑ Rivadavia, n.d.(z); Tucker, 2006, с. 36
  113. ↑ а б Rivadavia та n.d.(r).
  114. ↑ Rivadavia та n.d.(b).
  115. ↑ Tucker, 2006, с. 178.
  116. ↑ Christe, 2004, с. 37; Waksman, 2009, с. 189–192
  117. ↑ Christe, 2004, с. 42; Waksman, 2009, с. 192–195
  118. ↑ Barton, 2005; Tucker, 2006, с. 100
  119. ↑ Bayer, 2009, с. 39—41.
  120. ↑ Erlewine та n.d.(c).
  121. ↑ Rivadavia та n.d.(u).
  122. ↑ Rivadavia та n.d.(a4).
  123. ↑ AllMusic staff та n.d.(h).
  124. ↑ Rivadavia та n.d.(j).
  125. ↑ Rivadavia та n.d.(f).
  126. ↑ Popoff, 2005, с. 96–97; Sinclair, 1984
  127. ↑ Dunn та McFadyen, 2011, 36:30.
  128. ↑ Macmillan, 2012, с. 22; Tucker, 2006, с. 129–154
  129. ↑ Tucker, 2006, с. 129–154; Watts, 1988
  130. ↑ Popoff, 2005, с. 96—97.
  131. ↑ Rivadavia та n.d.(e).
  132. ↑ Rivadavia та n.d.(w).
  133. ↑ AllMusic staff та n.d.(g).
  134. ↑ Rivadavia та n.d.(a5).
  135. ↑ а б Macmillan, 2012, с. 526.
  136. ↑ Rivadavia та n.d.(a3).
  137. ↑ AllMusic staff, n.d.(j); Christe, 2004, с. 40
  138. ↑ AllMusic staff та n.d.(d).
  139. ↑ Rivadavia та n.d.(k).
  140. ↑ AllMusic staff та n.d.(k).
  141. ↑ Christe, 2004, с. 40; Rivadavia, n.d.(t)
  142. ↑ Tucker, 2006, с. 173.
  143. ↑ Bayer, 2009, с. 155.
  144. ↑ Christe, 2004, с. 36.
  145. ↑ Bayer, 2009, с. 110–122, 127–133; Weinstein, 2000, с. 40
  146. ↑ Bayer, 2009, с. 25.
  147. ↑ Weinstein, 2000, с. 37.
  148. ↑ Weinstein, 2000, с. 39.
  149. ↑ Waksman, 2009, с. 192—195.
  150. ↑ Sharpe-Young, n.d.(a); Sharpe-Young, n.d.(c); Thin Lizzy Guide, n.d.(a)
  151. ↑ Anon., 2008, 38:31.
  152. ↑ Christe, 2004, с. 32.
  153. ↑ а б Dunn та McFadyen, 2011, 5:48.
  154. ↑ Dunn та McFadyen, 2011, 13:20.
  155. ↑ Waksman, 2009, с. 186—189.
  156. ↑ Macmillan, 2012, с. 34, 307, 446, 501–502.
  157. ↑ Macmillan, 2012, с. 169.
  158. ↑ Macmillan, 2012, с. 379.
  159. ↑ Macmillan, 2012, с. 717–718.
  160. ↑ Macmillan, 2012, с. 732.
  161. ↑ Macmillan, 2012, с. 680—681.
  162. ↑ Macmillan, 2012, с. 148.
  163. ↑ Macmillan, 2012, с. 467, 663.
  164. ↑ Macmillan, 2012, с. 294.
  165. ↑ Anon., 2008, 36:48.
  166. ↑ Tucker, 2006, с. 89; Weinstein, 2000, с. 137
  167. ↑ Radio Rewind.co.uk та n.d.(a).
  168. ↑ Anon., 2008, 31:16; HMSoundhouse staff, n.d.(a)
  169. ↑ Anon., 2008, 32:53; HMSoundhouse staff, n.d.(a)
  170. ↑ McGee, 1992.
  171. ↑ Anon., 2008, The Origin of Air-guitar with Neal Kay.
  172. ↑ HMSoundhouse staff та n.d.(a).
  173. ↑ а б HMSoundhouse staff та n.d.(b).
  174. ↑ Considine, 1990.
  175. ↑ Dunn та McFadyen, 2011, 16:48.
  176. ↑ Mitchell, 2014; Waksman, 2009, с. 175–181
  177. ↑ Barton, 1979; Barton, 2005
  178. ↑ Kirkby, 2001, 8:90.
  179. ↑ Roland, 1984; Tucker, 2006, с. 95–102; Waksman, 2009, с. 186–189
  180. ↑ Tucker, 2006, с. 81—88.
  181. ↑ Christe, 2004, с. 34.
  182. ↑ а б в Mitchell, 2014.
  183. ↑ Mitchell, 2014; Fricke, 1987, с. 33–35
  184. ↑ Tucker, 2006, с. 55—56.
  185. ↑ AMFM staff та n.d.(a).
  186. ↑ Noble та n.d.(a).
  187. ↑ Dunn та McFadyen, 2011, 13:18.
  188. ↑ Tucker, 2006, с. 32.
  189. ↑ Roland, 1984; Tucker, 2006, с. 95–102
  190. ↑ Fricke, 1987, с. 25–27; Macmillan, 2012, с. 24–27; Matthews, 2004, 33:20; Tucker, 2006, с. 120–121
  191. ↑ Tucker, 2006, с. 29.
  192. ↑ Fricke, 1987, с. 39.
  193. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 31.
  194. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 67.
  195. ↑ Rivadavia та n.d.(a).
  196. ↑ Rivadavia та n.d.(i).
  197. ↑ Tucker, 2006, с. 82.
  198. ↑ Macmillan, 2012, с. 756, 21.
  199. ↑ Rivadavia та n.d.(c).
  200. ↑ а б в Tucker, 2006, с. 95—102.
  201. ↑ Macmillan, 2012, с. 448.
  202. ↑ Johansson et al. та n.d.(a).
  203. ↑ Barton, 1981a.
  204. ↑ Ling, 1999.
  205. ↑ Tucker, 2006, с. 64—65, 69.
  206. ↑ Def Leppard Charts, n.d.(a); Girlschool Charts, n.d.(a) ; Tygers of Pan Tang Charts, n.d.(a)
  207. ↑ Iron Maiden Charts, n.d.(a); Saxon Charts, n.d.(a)
  208. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 70, 74, 77–78.
  209. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 70.
  210. ↑ Girlschool video, 2006 ; Wilkinson, 2009
  211. ↑ BBC Genome та n.d.(a).
  212. ↑ Macmillan, 2012, с. 520—521.
  213. ↑ Macmillan, 2012, с. 244.
  214. ↑ Macmillan, 2012, с. 647.
  215. ↑ Macmillan, 2012, с. 155–156.
  216. ↑ Macmillan, 2012, с. 371.
  217. ↑ Macmillan, 2012, с. 220.
  218. ↑ Macmillan, 2012, с. 729.
  219. ↑ Macmillan, 2012, с. 514–515.
  220. ↑ Macmillan, 2012, с. 261.
  221. ↑ Macmillan, 2012, с. 684–685.
  222. ↑ Macmillan, 2012, с. 439.
  223. ↑ Macmillan, 2012, с. 601.
  224. ↑ Macmillan, 2012, с. 81.
  225. ↑ Macmillan, 2012, с. 319–320.
  226. ↑ Macmillan, 2012, с. 608.
  227. ↑ Thompson, 2004, с. 213; Tucker, 2006, с. 30–31
  228. ↑ Thompson, 2004, с. 217—219.
  229. ↑ Charles, 1981; Popoff, 2005, с. 131–132
  230. ↑ Popoff, 2005, с. 279; Rainbow Charts, n.d.(a); Thompson, 2004, с. 221–222
  231. ↑ Black Sabbath Charts, n.d.(a); Popoff, 2005, с. 48–49
  232. ↑ Iommi та Lammers, 2011.
  233. ↑ MSG Charts та n.d.(a).
  234. ↑ Whitesnake Charts та n.d.(a).
  235. ↑ Macmillan, 2012, с. 22; Sinclair, 1984; Tucker, 2006, с. 129–154
  236. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 78.
  237. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 89.
  238. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 92—93.
  239. ↑ Fricke, 1987, с. 50—55.
  240. ↑ Macmillan, 2012, с. 527; Sharpe-Young, n.d.(b)
  241. ↑ Tucker, 2006, с. 62–64; Reading staff, 1980
  242. ↑ Reading staff, 1981.
  243. ↑ Reading staff, 1982.
  244. ↑ Fricke, 1987, с. 57; Waksman, 2009, с. 202–206
  245. ↑ Christe, 2004, с. 37; Monsters of Rock staff, 1980
  246. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 74, 77—78.
  247. ↑ Johnson, 1984a
  248. ↑ а б Tucker, 2006, с. 19.
  249. ↑ а б Christe, 2004, с. 38; Macmillan, 2012, с. 21
  250. ↑ Christe, 2004, с. 85; Johnson, 1984b
  251. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 97.
  252. ↑ Fricke, 1987, с. 58–64; Sharpe-Young, n.d.(b)
  253. ↑ AllMusic staff, n.d.(b); Infodisc.fr, n.d.(a); Infodisc.fr, n.d.(b) ; Swedishcharts, n.d.(a); Swedishcharts, n.d.(b)
  254. ↑ Popoff, 2005, с. 170–171; The Number of the Beast Chart, n.d.(a)
  255. ↑ AllMusic staff та n.d.(c).
  256. ↑ Bushell та Halfin, 1984, с. 101.
  257. ↑ Macmillan, 2012, с. 51–52.
  258. ↑ Macmillan, 2012, с. 672—673.
  259. ↑ Macmillan, 2012, с. 627—628.
  260. ↑ Macmillan, 2012, с. 199.
  261. ↑ Macmillan, 2012, с. 46.
  262. ↑ Macmillan, 2012, с. 489.
  263. ↑ Barton, 1980b; Tucker, 2006, с. 79
  264. ↑ Tucker, 2006, с. 154; Waksman, 2009, с. 191
  265. ↑ Watts, 1992.
  266. ↑ Crampton, 1982.
  267. ↑ Tucker, 2006, с. 81.
  268. ↑ Kirkby, 2001, 35:12.
  269. ↑ Bayer, 2009, с. 44; Fricke, 1987, с. 83–84; Popoff, 2005, с. 92
  270. ↑ Fricke, 1987, с. 50; Waksman, 2009, с. 202–206
  271. ↑ Fricke, 1987, с. 12.
  272. ↑ RIAA database та n.d.(a).
  273. ↑ Bayer, 2009, с. 47; Macmillan, 2012, с. 528; Rivadavia, n.d.(d)
  274. ↑ а б в Tucker, 2006, с. 129—154.
  275. ↑ Konow, 2003, с. 133—134.
  276. ↑ Lane, 2006, с. 126.
  277. ↑ Dunn та McFadyen, 2011, 35:40.
  278. ↑ AllMusic staff, n.d.(d1); Rivadavia, n.d.(l); Rivadavia, n.d.(m)
  279. ↑ Tucker, 2006, с. 90.
  280. ↑ Bayer, 2009, с. 22–23; Sinclair, 1984; Tucker, 2006, с. 123–124
  281. ↑ Walser, 1993, с. 120—121.
  282. ↑ Monsters of Rock staff, 1987.
  283. ↑ AllMusic staff, n.d.(f); AllMusic staff, n.d.(i)
  284. ↑ Weinstein, 2000, с. 49—50.
  285. ↑ Rivadavia та n.d.(o).
  286. ↑ а б Huey та n.d.(a).
  287. ↑ Erlewine та n.d.(f).
  288. ↑ Huey та n.d.(b).
  289. ↑ Erlewine та n.d.(e).
  290. ↑ AllMusic staff, n.d.(i); Erlewine, n.d.(a)
  291. ↑ Macmillan, 2012, с. 55.
  292. ↑ Macmillan, 2012, с. 120—121.
  293. ↑ Macmillan, 2012, с. 645—646.
  294. ↑ Macmillan, 2012, с. 63.
  295. ↑ Macmillan, 2012, с. 24–27; Rivadavia, n.d.(s)
  296. ↑ Sinclair, 1984; Tucker, 2006, с. 129–154; Watts, 1992
  297. ↑ Macmillan, 2012, с. 22, 528; Rivadavia, n.d.(u); Rivadavia, n.d.(y)
  298. ↑ Miller, 1986c; Tucker, 2006, с. 101
  299. ↑ Johnson, 1986.
  300. ↑ Macmillan, 2012, с. 262—263.
  301. ↑ Weber та n.d.(a).
  302. ↑ Bayer, 2009, с. 44.
  303. ↑ Macmillan, 2012, с. 24—27.
  304. ↑ Tucker, 2006, с. 157—162, 167.
  305. ↑ Macmillan, 2012, с. 22–23; Metallica news, 2008(a); Tucker, 2006, с. 169–172
  306. ↑ Tucker, 2006, с. 163—169.
  307. ↑ Macmillan, 2012, с. 765; Tucker, 2006, с. 159
  308. ↑ Rivadavia та n.d.(s).
  309. ↑ Brand Republic staff та 2004 (a).
  310. ↑ Freeman, n.d.(a); Rivadavia, n.d.(p)
  311. ↑ McIver, 2010, с. 20—21.
  312. ↑ а б McIver, 2006, с. 19; Miller, 1986a; NWOBHM30
  313. ↑ Daniels, 2010, с. 83.
  314. ↑ Bayer, 2009, с. 190–191
  315. ↑ Dunn та McFadyen, 2011, 42:53.
  316. ↑ Rivadavia, n.d.(s); Weinstein, 2000, с. 44
  317. ↑ Popoff, 2014, с. 38; Tucker, 2006, с. 129–154
  318. ↑ Popoff, 2005, с. 74, 417.
  319. ↑ AllMusic staff, n.d.(i); McIver, 2006, с. 18–22; McIver, 2010, с. 20–21
  320. ↑ Mustaine та Layden, 2010.
  321. ↑ Christe, 2004, с. 88, 92–93,108–111, 132–135.
  322. ↑ Christe, 2004, с. 136–139.
  323. ↑ Christe, 2004, с. 106.
  324. ↑ McIver, 2006, с. 23—25.
  325. ↑ McIver, 2006, с. 23–25, 32; Tucker, 2006, с. 41–43
  326. ↑ Glasper, 2004, с. 47; Waksman, 2009, с. 238
  327. ↑ AllMusic staff та n.d.(i).
  328. ↑ Monger та n.d.(a).
  329. ↑ Reesman та n.d.(a).
  330. ↑ а б в Christe, 2004, с. 44.
  331. ↑ а б Christe, 2004, с. 50.
  332. ↑ DeFeis та n.d.(a).
  333. ↑ Barton, 1981b; Rivadavia, n.d.(v)
  334. ↑ Rivadavia та n.d.(n).
  335. ↑ Miller, 1986b.
  336. ↑ Hammonds, 1983.
  337. ↑ а б Macmillan, 2012, с. 22.
  338. ↑ Bonutto, 1983; DeFeis, n.d.(a)
  339. ↑ Christe, 2004, с. 44; Macmillan, 2012, с. 22; Tucker, 2006, с. 129–154
  340. ↑ Johnson, 1983.
  341. ↑ Christe, 2004, с. 43; Popoff, 2005, с. 325; Simmons, 1986
  342. ↑ Rivadavia та n.d.(h).
  343. ↑ Decibel, 2011, с. 48—54.
  344. ↑ Rivadavia, n.d.(a7); Rivadavia, n.d.(a6)
  345. ↑ Picture official, n.d.(a); The BNR Metal Pages
  346. ↑ Drum Lessons staff, n.d.(a); Stein, 2010
  347. ↑ Fouce та del Val, 2013, с. 128.
  348. ↑ Heavy Rock, 1982, с. 18–22
  349. ↑ Radovanović, 2019.
  350. ↑ Smith-Engelhardt, 2020.
  351. ↑ Rivadavia та n.d.(a8).
  352. ↑ Falckenbach, 2002; Roadrunner Records staff, n.d.(a)

Джерела

Література

  • Barton, Geoff (19 травня 1979). If You Want Blood (and Flashbombs and Dry Ice and Confetti) You Got It. Sounds. с. 28—29.
  • Barton, Geoff (4 жовтня 1980). Scrap Metal. Sounds. с. 39.
  • Barton, Geoff (Вересень 1981). The Night of the Demon. Kerrang!. № 3. с. 6—7.
  • Barton, Geoff (Вересень 1981). Armed & Ready. Kerrang!. № 3. с. 12.
  • Bayer, Gerd та ін. (2009). Heavy Metal Music in Britain. Farnham, Surrey, UK: Ashgate Publishing. ISBN 978-0-7546-6423-9.
  • Bonutto, Dante (28 липня 1983). Male Orientated Rock. Kerrang!. № 47. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 1 травня 2016.
  • Bushell, Garry; Halfin, Ross (1984). Iron Maiden – Running Free. London, UK: Zomba Books. ISBN 978-0-946391-50-9.
  • Charles, D. W. (Грудень 1981). Captain Gillan. Kerrang!. № 6. с. 10, 12.
  • Christe, Ian (2004). Sound of the Beast: The Complete Headbanging History of Heavy Metal. !t Books. New York City: HarperCollins. ISBN 978-0-380-81127-4.
  • Considine, J. D. (15 листопада 1990). Metal Mania. Rolling Stone. № 591. с. 100—104.
  • Corich, Robert M. (1998). The Collection (CD booklet). Girlschool. England: Sanctuary Records (CMDD014).
  • Crampton, Luke (30 грудня 1982). Best Sellers of 1982. Kerrang!. № 32. с. 3.
  • Daniels, Neil (2010). The Story of Judas Priest: Defenders of the Faith. New York City: Omnibus Press. ISBN 978-1-84772-707-7.
  • Decibel Hall of Fame – No. 74 -Mercyful Fate Melissa. Decibel. № 78. Квітень 2011. Архів оригіналу за 17 листопада 2015. Процитовано 13 травня 2014.
  • Duncombe, Stephen; Tremblay, Maxwell та ін. (25 липня 2011). White Riot: Punk Rock and the Politics of Race. London, UK: Verso Books. ISBN 978-1-84467-688-0.
  • Dunn, Jeffrey (30 грудня 1982). Kwotes of the Year. Kerrang!. № 32. с. 13. We don't do gigs, we do shows. It's fucking massive. If you stand at the front of the stage you're gonna get your head blown off!
  • Fouce, Héctor; del Val, Feràn (2013). From el Rollo to Heavy Metal. У Martinez, Sìlvia; Fouce, Héctor (ред.). Made in Spain: Studies in Popular Music. New York City: Routledge. ISBN 978-0-203-12703-2.
  • Fricke, David (1987). Animal Instinct: The Def Leppard Story. London, UK: Zomba Books. ISBN 978-0-946391-55-4.
  • Glasper, Ian (1 серпня 2004). Burning Britain: The History of UK Punk 1980–1984. London, UK: Cherry Red Books. ISBN 978-1-901447-24-8.
  • Hammonds, Steve (Серпень 1983). Exciter. Metal Forces. № 1. с. 33. Архів оригіналу (PDF) за 15 лютого 2021.
  • Explosion Heavy en el Norte. Heavy Rock (ісп.). № 10. 1982. Архів оригіналу (JPG) за 17 листопада 2015. Процитовано 26 квітня 2015.
  • Hatch, David; Millward, Stephen (1987). After the Flood. From Blues to Rock: An Analytical History of Pop Music. Manchester, UK: Manchester University Press. ISBN 978-0-7190-1489-5.
  • Iommi, Tony; Lammers, T. J. (2011). Bill goes to shits. Iron Man: My Journey through Heaven and Hell with Black Sabbath. Cambridge, Massachusetts: Da Capo Press. ISBN 978-0-306-82054-0.
  • Johnson, Howard (19 травня 1983). Warning from Tokyo. Kerrang!. № 42. с. 24—26.
  • Johnson, Howard (5 квітня 1984). Don't Fear the Reaper ... Kerrang!. № 65. с. 11.
  • Johnson, Howard (1984). The Big Read. Extra Kerrang!. № 1. с. 38.
  • Johnson, Howard (30 жовтня 1986). Hear No Evil. Kerrang!. № 132. с. 10—11.
  • Johnson, Rick (Жовтень 1979). Is Heavy Metal Dead? Last Drum Solo at the Power Chord Corral. Creem. Т. II, № 5.
  • Kilmister, Ian; Garza, Janiss (2004). White Line Fever. New York City: Simon & Schuster. ISBN 978-0-684-85868-5.
  • Konow, David (2 січня 2003). Bang Your Head: The Rise and Fall of Heavy Metal. New York City: Three Rivers Press. ISBN 978-0-609-80732-3.
  • Lane, Frederick S. (2006). The Decency Wars: The Campaign to Cleanse American Culture. Amherst, New York: Prometheus Books. ISBN 978-1-59102-427-9.
  • Ling, Dave (18 грудня 1999). Interview with Gerry Bron. Classic Rock. № 9.
  • Macmillan, Malc (2012). The N.W.O.B.H.M. Encyclopedia. Iron Pages Books (вид. 3). Berlin, Germany: I.P. Verlag Jeske/Mader GbR. ISBN 978-3-931624-16-3.
  • Makowski, Pete (9 серпня 1980). Back to Schooldays. Sounds. Архів оригіналу за 27 липня 2010.
  • McGee, Hal (2 червня 1992). Cause and Effect. У James, Robin (ред.). Cassette Mythos. New York City: Autonomedia. ISBN 978-0-936756-69-1.
  • McIver, Joel (9 січня 2006). Justice for All: The Truth About Metallica (вид. 2). London, UK: Omnibus Press. ISBN 978-1-84449-828-4.
  • McIver, Joel (1 жовтня 2010). The Bloody Reign of Slayer (вид. 2). London, UK: Omnibus Press. ISBN 978-1-84938-386-8.
  • Millar, Robbi (1 березня 1980). The Dinosaur's Daughters. Sounds. Архів оригіналу за 27 липня 2010.
  • Miller, Paul (1986). UK Dekay?. Mega Metal Kerrang!. № 1. с. 30—31.
  • Miller, Paul (1986). The Men from Ungol. Mega Metal Kerrang!. № 4. с. 18—19.
  • Miller, Paul (1986). The Madder They Come ... Mega Metal Kerrang!. № 4. с. 29.
  • Monsters of Rock (JPG) (Пресреліз). Monsters of Rock. Серпень 1980. Процитовано 26 квітня 2016.
  • Monsters of Rock (JPG) (Пресреліз). Monsters of Rock. Серпень 1987. Процитовано 26 квітня 2016.
  • Moynihan, Michael; Søderlind, Difdrik (1998). Lords of Chaos – The Bloody Rise of the Satanic Metal Underground. Port Townsend, Washington, US: Feral House. ISBN 978-0-922915-48-4.
  • Mustaine, Dave; Layden, Joe (2010). Lars and Me, or What Am I Getting Myself Into?. Mustaine – A Heavy Metal Memoire. New York City: HarperCollins. ISBN 978-0-06-199703-7.
  • Popoff, Martin (1 листопада 2005). The Collector's Guide to Heavy Metal: Volume 2: The Eighties. Burlington, Ontario, Canada: Collector's Guide Publishing. ISBN 978-1-894959-31-5.
  • Popoff, Martin (15 серпня 2014). The Big Book of Hair Metal: The Illustrated Oral History of Heavy Metal's Debauched Decade. Minneapolis, Minnesota: Voyageur Press. ISBN 978-0-7603-4546-7.
  • Radovanović, Bojana (2019). Heavy metal na jugoslovenski način': Nastanak i razvoj metal scene u Jugoslaviji. У Veselinović Hoffman, Mirjana; Atanasofski, Srdan; Sovtić, Nemanja (ред.). Yugoslav Idea About Music (PDF) (Serbian) . Matica: Muzikološko društvo Srbije. с. 249—256. ISBN 978-86-7946-306-7. Процитовано 9 серпня 2023.
  • Reading Rock '80 (JPG) (Пресреліз). Reading and Leeds Festivals. Серпень 1980. Процитовано 26 квітня 2016.
  • Reading Rock '81 (GIF) (Пресреліз). Reading and Leeds Festivals. Серпень 1981. Процитовано 26 квітня 2016.
  • Reading Rock '82 (JPG) (Пресреліз). Reading and Leeds Festivals. Серпень 1982. Процитовано 26 квітня 2016.
  • Roland, Paul (1984). The State of Independents. Extra Kerrang!. № 1. с. 23, 24, 26, 46.
  • Simmons, Sylvie (1986). 'Lock Jaw. Mega Metal Kerrang!. № 4. с. 8—11.
  • Sinclair, David (5 квітня 1984). Only the Strong Survive. Kerrang!. № 65. с. 29.
  • Smith, Richard (11 травня 1978). Will Heavy Metal Survive the Seventies?. Circus. № 181.
  • Thompson, Dave (Серпень 2004). Smoke on the Water: The Deep Purple Story. Toronto, Canada: ECW Press. ISBN 978-1-55022-618-8.
  • Tucker, John (2006). Suzie Smiled ... The New Wave of British Heavy Metal. Shropshire, UK: Independent Music Press. ISBN 978-0-9549704-7-5.
  • Waksman, Steve (2009). This Ain't the Summer of Love: Conflict and Crossover in Heavy Metal and Punk. Berkeley, California: University of California Press. ISBN 978-0-520-94388-9.
  • Walser, Robert (15 травня 1993). Running with the Devil: Power, Gender and Madness in Heavy Metal Music. Middletown, Connecticut: Wesleyan University. ISBN 978-0-8195-6260-9.
  • Watts, Chris (19 листопада 1988). Once Bitten ... Twice Dry. Kerrang!. № 214. с. 28—29.
  • Watts, Chris (19 грудня 1992). Where Are They Now?. Kerrang!. № 423. с. 36—37.
  • Weinstein, Deena (2000). Heavy Metal: The Music and Its Culture. Da Capo Press. ISBN 978-0-306-80970-5.
  • Welch, Chris (1988). Black Sabbath. London, UK: Bobcat Books. ISBN 978-0-7119-1738-5.
  • Zarnowitz, Victor; Moore, Geoffrey H. (Жовтень 1977). The Recession and Recovery of 1973–1976. Explorations in Economic Research, Volume 4, number 4 (PDF). Cambridge, Massachusetts: National Bureau of Economic Research. с. 1—87.

Фільмографія

  • Anon. (10 червня 2008). Iron Maiden and the New Wave of British Heavy Metal (Documentary). New Malden, UK: Prism Films. ASIN B0016GLZ4M.
  • Dunn, Sam; McFadyen, Scot; Wise, Jessica Joy (2005). Metal: A Headbanger's Journey (Documentary). Montreal, Canada: Seville Pictures. ASIN B000EGEJIY.
  • Dunn, Sam; McFadyen, Scot (10 грудня 2011). New Wave of British Heavy Metal. Metal Evolution (Documentary). Toronto, Canada: Banger Films, Inc. ASIN B007GFYC0Q.
  • Kirkby, Tim (26 листопада 2001). Classic Albums: Iron Maiden – The Number of the Beast (Documentary). London, UK: Isis Productions / Eagle Vision. ASIN B00005QJIA.
  • Matthews, Amos (8 листопада 2004). The History of Iron Maiden – Part 1: The Early Days (Documentary). London, UK: EMI. ASIN B0006B29Z2.

Вебсайти

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).