Філ Коллінз

Філ Коллінз
(англ. Phil Collins)
Філ Коллінз, фото 2025 року
Основна інформація
Повне ім'я	Філіп Девід Чарльз Коллінз (англ. Philip David Charles Collins)
Дата народження	30 січня 1951 (75 років)
Місце народження	Вондзверт, Лондон, Велика Британія
Роки активності	1963—2011, 2015—досі
Громадянство	Велика Британія
Професія	музикант, співак, автор пісень, продюсер звукозапису, актор
Співацький голос	тенор
Інструменти	вокал, ударні, клавішні
Мова	англійська
Жанр	поп[1][2] софт-рок[3] прогресивний рок[4] арт-рок[1] джаз-ф'южн[5] блакитноокий соул[6]
Членство	Genesis, Brand X, Flaming Youthd і The Phil Collins Big Bandd
Лейбл	Virgin Atlantic WEA Walt Disney Rhino
Нагороди	[⇨]
У шлюбі з	Андреа Бертоллі ​(1975—1980)​ Джилл Тевелмен (1984—1996)​ Оріанн Севі (1999—2006)
Діти (5 )	Джоелі, Саймон, Лілі, Ніколас, Метью
Автограф
philcollins.com
Цитати у Вікіцитатах  Файли у Вікісховищі

Філі́п Де́від Чарльз «Філ» Ко́ллінз (англ. Philip David Charles Collins; нар. 30 січня 1951, Лондон, Велика Британія) — британський співак, барабанщик, автор пісень, продюсер звукозапису та актор.

Здобув популярність як учасник рок-гурту Genesis, після чого зробив вражаючу сольну кар'єру, продавши понад 150 мільйонів своїх записів. Коллінз є одним із трьох унікальних виконавців (разом із Полом Маккартні та Майклом Джексоном), яким вдалося перетнути позначку у 100 мільйонів проданих записів як сольно, так і в складі гурту. У той час як за всю свою кар'єру Genesis лише одного разу зуміли піднятися на вершину чарту Billboard Hot 100, Коллінзу вдалося зробити це сім разів — із синглами «Against All Odds» (1984), «One More Night» (1985), «Sussudio» (1985), «Separate Lives» (1985), «A Groovy Kind of Love» (1988), «Two Hearts» (1988) і найвідомішою своєю піснею — «Another Day in Paradise» (1989). Своєрідною візитівкою Коллінза, як і раніше, залишається найперший сольний сингл, «In the Air Tonight».

Серед його нагород: вісім «Греммі», два «Золоті глобуси», шість Brit Awards, «Оскар», премія «Легенди Діснея», шість нагород Британської академії композиторів та авторів, включаючи «Міжнародну премію» за досягнення. Він отримав зірку на Голлівудській алеї слави 1999 року та був включений до «Зали слави авторів пісень» 2003 року. Коллінз був двічі включений до «Зали слави рок-н-ролу»: як учасник гурту Genesis 2010 року та як сольний виконавець 2026 року. У списку «100 найкращих барабанщиків усіх часів» журналу Rolling Stone він посів 43 місце.

Філіп Девід Чарльз Коллінз народився 30 січня 1951 року в лікарні Патні у Вондзверті, на південному заході Лондона^[7][8]. Його мати, Джун Вініфред (до шлюбу Стрендж, 1913—2011), працювала в магазині іграшок, а згодом стала театральною агенткою у школі виконавського мистецтва Барбари Спік. Батько, Гревілл Філіп Остін Коллінз (1907—1972), був страховим агентом у компанії London Assurance^[9][10]. Філ був молодшим із трьох дітей. Його сестра Керол виступала як професійна фігуристка, після чого, так само як і мати, стала театральною агенткою, а брат Клайв став карикатуристом^[10][11]. До того як Коллінзу виповнилося три роки, родина двічі змінювала місце проживання, зрештою оселившись у будинку 453 на Ганворт-роуд у муніципальному районі Брентфорд-енд-Чізик^[12].

На Різдво, коли Коллінзу було всього п'ять років, йому подарували іграшкову барабанну установку. Згодом двоє його дядьків змайстрували для нього саморобний набір із трикутників та бубнів, який легко вміщався у валізу^[13]. Коли Коллінз підростав, батьки купували йому вже повноцінні інструменти. Хлопець практикувався, підігруючи музиці з телевізора та радіо^[14]. Під час сімейного відпочинку в таборі Butlin's семирічний Коллінз узяв участь у конкурсі талантів із «Баладою про Деві Крокетта» («The Ballad of Davy Crockett»). Посеред виступу він навіть зупинив оркестр, щоб зауважити, що вони грають не в тій тональності^[15][9]. Великий ранній вплив на Коллінза справив гурт The Beatles, зокрема їхній барабанщик Рінго Старр^[16][17][18]. Крім того, Коллінз стежив за творчістю менш відомого лондонського гурту The Action. Він переймав манеру гри їхнього барабанщика Роджера Павелла, а завдяки самій творчості колективу відкрив для себе соул-музику від лейблів Motown та Stax Records^[16]. Також на Коллінза вплинув джазовий і біг-бендовий барабанщик Бадді Річ^[19], чиї погляди на важливість хай-хета переконали його відмовитися від другого бас-барабану на користь цієї тарілки^[20].

Коллінз отримав базові навички гри на фортепіано та теорії музики від тітки його батька приблизно в 12-річному віці^[21]. Основи барабанних рудиментів він опановував спочатку під керівництвом Ллойда Раяна, а згодом — Френка Кінґа. Цю підготовку музикант вважав «кориснішою за будь-що інше, оскільки рудименти використовуються постійно: у будь-якому фанку чи джазі вони є базою»^[20]. Коллінз так і не навчився читати чи писати ноти й вигадав власну систему запису, про що в дорослому віці шкодував: «Я завжди вважав: якщо можу це наспівати, то зможу й зіграти. Для мене цього було достатньо, але такий підхід є хибним»^[20].

Він навчався у початковій школі Нельсона в Твікенемі (графство Міддлсекс) до 1962 року, після чого вступив до Чізицької окружної класичної гімназії^[13]. Там він захопився футболом і створив шкільний гурт The Real Thing. На бек-вокалі в ньому співали його майбутня дружина Андреа Бертореллі та подруга Лавінія Ленг. Обидві жінки згодом суттєво вплинули на особисте життя музиканта^[22]. Наступним колективом Коллінза став Freehold, у складі якого він написав свою першу пісню «Lying, Crying, Dying»^[23]. Також він виступав у гурті під назвою The Charge^[24]. Коллінз із дитинства товаришував із Джеком Вайлдом, який згодом прославився роллю Спритного Пройдохи у музичній драмі «Олівер!» (1968). Згодом мати Філа влаштувала їх обох до школи виконавського мистецтва Барбари Спік^[25].

У 14 років Коллінз кинув школу, щоб повністю присвятити себе навчанню акторству в школі Барбари Спік. Він уперше з'явився на екрані в масовці фільму гурту The Beatles «Вечір важкого дня» (1964), де його можна побачити серед галасливих підлітків під час сцени телеконцерту (проте в титрах його ім'я не вказано)^[26]. Того ж року Коллінза затвердили на роль Спритного Пройдохи у двох вест-ендських постановках мюзиклу «Олівер!»^[27]. За це він отримував 15 фунтів на тиждень і згодом називав цю роботу «найкращою роллю для дитини в усьому Лондоні»^[28][10]. Проте Коллінз не зміг довго грати Пройдоху, оскільки під час одного з виступів у нього почав ламатися голос, через що до кінця вистави йому довелося просто проговорювати свої репліки^[11]. Згодом він зіграв у фільмі «Корова Каламіті» (1967), створеному Фондом дитячого кіно^[29]. Після суперечки з режисером Коллінз вирішив покинути акторство та зосередитися на музиці. Він також мав з'явитися у стрічці «Чих-Чих-Бум-Бум» (1968) у ролі одного з дітей, які штурмують замок, але сцену з його участю вирізали^[30]. Крім того, Коллінз проходив прослуховування на роль Ромео у фільмі «Ромео і Джульєтта» (1968), але її зрештою отримав Леонард Вайтінг^[31]. 1967 року він також подорожував Великою Британією, навчаючи людей танцю «кранч», який став популярним завдяки рекламній кампанії чипсів Smith's^[24].

У період акторської кар'єри захоплення Коллінза музикою лише зростало^[27]. Він настільки часто бував у клубі Marquee на Вордур-стріт, що зрештою менеджери попросили його допомагати: розставляти стільці, підмітати підлогу та працювати в гардеробі. Саме там Коллінз побачив виступи гурту The Action та тодішніх новачків Yes, які сильно вплинули на нього^[32]. Після невдалих прослуховувань у Vinegar Joe та Manfred Mann Chapter Three він влаштувався в гурт Cliff Charles Blues Band, з яким вирушив на гастролі країною^[33]. Після цього Коллінз деякий час грав у гурті Gladiators. Цей колектив супроводжував на виступах чорношкірий вокальний квартет, на гітарі у ньому грав його шкільний товариш Ронні Керіл. Приблизно тоді ж він дізнався, що Yes шукають нового барабанщика. Коллінз поспілкувався з фронтменом Джоном Андерсоном, який запросив його на прослуховування наступного тижня, однак він так і не з'явився на нього^[34].

1969 року Коллінз і Керіл приєдналися до бек-вокальної групи Джона Вокера під час європейського турне, в якому брали участь гітарист Гордон Сміт і клавішник Браян Чаттон^[35]. Тур завершився, і квартет утворив рок-гурт «Hickory», який записав один сингл («Green Light»/«The Key»). Того ж року музиканти перейменували гурт на Flaming Youth. Вони підписали контракт із лейблом Fontana Records і випустили альбом Ark 2 (1969). Це був концептуальний альбом, написаний і спродюсований Кеном Говардом та Аланом Блейклі, який розповідав історію евакуації людства з палаючої Землі та його подальшу подорож у космос. Вокальні партії в цьому альбомі виконував кожен учасник гурту^[36][37].

У травні 1970 року, після розпаду Flaming Youth, Коллінз зіграв на конґах у пісні Джорджа Гаррісона «Art of Dying», проте його партію зрештою вирізали з треку^[16]. Через багато років Коллінз поцікавився в Гаррісона щодо причини такого рішення. У відповідь Коллінзу надіслали запис його гри. Послухавши запис, Коллінз відчув сором за жахливе виконання, яке почув. Коли Коллінз вибачився, Гаррісон зізнався, що це був розіграш. Коллінз сприйняв усе з гумором^[38].

У липні 1970 року рок-гурт Genesis підписав контракт із Charisma Records і записав свій другий альбом Trespass (1970). Однак невдовзі музиканти зіткнулися із серйозними труднощами: колектив залишив гітарист Ентоні Філліпса. До того ж гурт дійшов висновку, що їхній барабанщик Джон Мейг'ю, попри всю його обдарованість, усе ж не відповідав тим високим критеріям, яких вони прагнули. Зрештою Genesis дали оголошення у видання Melody Maker, у якому вони шукали барабанщика «чутливого до акустичної музики», а також гітариста, що грає на 12-струнній акустиці^[39][40]. Коллінз помітив в оголошенні ім'я власника Charisma Тоні Страттона Сміта, з яким був знайомий багато років, і пішов з Керілом на прослуховування^[41]. Колектив, який існував як повноцінний гурт менше року, складався з друзів із приватної школи-пансіону Чартерхаус: вокаліста Пітера Гебріела, клавішника Тоні Бенкса та басиста/гітариста Майка Разерфорда. Оскільки Коллінз і Керіл приїхали раніше, Філ встиг поплавати у басейні в будинку батьків Гебріела і запам'ятати партії барабанщиків, які грали до нього^[42]. Він згадував: «Вони поставили Trespass, і моє перше враження було про дуже м'яку та плавну музику, не різку, з вокальними гармоніями, і я пішов, думаючи про Crosby, Stills and Nash»^[43]. Гебріел, як колишній барабанщик, сказав, що навіть по тому, як Коллінз сидів за ударною установкою, вже було видно його професіоналізм, а також був вражений, коли Філ згадав про сесію із Джорджем Гаррісоном^[44]. 8 серпня 1970 року Коллінз став четвертим барабанщиком гурту. Після цього Genesis взяли двотижневу перерву, під час якої Коллінз заробляв гроші, працюючи декоратором екстер'єрів^[45]. Резерфорд вирішив, що Керіл не підходить як гітарист, тому більше місяця Genesis писали пісні, репетирували та гастролювали як гурт із чотирьох осіб^[46]. У січні 1971 року до колективу приєднався Стів Гаккетт^[47].

Протягом 1970—1975 років Коллінз грав на барабанах, перкусії та виконував бек-вокал під час запису альбомів і концертних виступів Genesis. Разерфорд згадував, що «за барабанною установкою Філ став миттєвим і потужним поштовхом для гурту. Ми ніколи раніше не відчували такої енергії від нашої „ритм-секції“ — це був зовсім інший рівень»^[48]. Разерфорд і Бенкс продовжували виконувати вокальні гармонії в таких піснях, як «Harlequinn», але невдовзі Коллінз став головним бек-вокалістом колективу. Учасники гурту прийшли до висновку, що багаторазове накладання голосів Коллінза і Гебріела відбувалося швидше та давало кращий результат, ніж коли вони співали вчотирьох^[49]. Крім того, музиканти виявили дивовижну схожість їхніх голосів: коли вони співали одну партію разом, це звучало як один винятково потужний голос, а не як дует. Цей прийом був використаний в першому хітовому синглі гурту «I Know What I Like (In Your Wardrobe)»^[50].

У цей період Коллінз брав участь у джемах, під час яких створювалася більша частина матеріалу Genesis, проте, порівняно з іншими чотирма учасниками, він писав власні пісні значно рідше^[51]. Серед його найпомітніших авторських внесків 1970—1975 років — створення стакато-ритму, який став головною темою концертного хіта «Watcher of the Skies»^[52]. Перший альбом Коллінза у складі гурту, Nursery Cryme, містив акустичну композицію «For Absent Friends», де він виконав головну вокальну партію. Він також заспівав «More Fool Me» в альбомі Selling England by the Pound 1973 року^[53] та у наступному турі, що стало його першим досвідом у ролі фронтмена Genesis на живих виступах^[54]. 1974 року Коллінз записав партію барабанів для пісні «Mother Whale Eyeless», яка стала четвертим треком другого альбому Браяна Іно Taking Tiger Mountain (By Strategy). Це сталося після того, як Іно створив електронні ефекти для двох пісень в альбомі Genesis The Lamb Lies Down on Broadway^[55].

У серпні 1975 року було офіційно оголошено про вихід Гебріела зі складу гурту. Genesis розмістили оголошення про пошук нового вокаліста в журналі Melody Maker і отримали близько 400 відгуків. Після тривалого процесу прослуховувань, протягом якого Коллінз підспівував претендентам на бек-вокалі, він сам став фронтменом гурту під час запису альбому A Trick of the Tail^[56]. Альбом мав комерційний і критичний успіх, посівши 3 місце в чартах Великої Британії та 31 місце у США^[57]. Журнал Rolling Stone зазначив, що Genesis «вдалося перетворити потенційну катастрофу через відхід Гебріела на свій перший масштабний американський успіх»^[58]. Для концертного туру гурт запросив колишнього барабанщика Yes та King Crimson Білла Бруфорда, який грав на ударних у тих партіях, де співав Коллінз. 1976 року Коллінз залучив до Genesis американського барабанщика Честера Томпсона, який раніше співпрацював з Френком Заппою та гуртом Weather Report. Згодом Томпсон став незмінним учасником концертних складів як самого Genesis, так і сольних проєктів Коллінза аж до 2010 року. Коли 1977 року Коллінз, Бенкс і Разерфорд вирішили продовжити діяльність Genesis у форматі тріо, вони записали альбом ...And Then There Were Three... («…А потім їх стало троє…»). До нього увійшла пісня «Follow You Follow Me», яка стала першим в історії гурту синглом, що потрапив до британського Топ-10 та американського Топ-40^[59][60]. Комерційний успіх, якого Genesis досягли на той час, дозволив Коллінзу з дружиною навесні 1978 року переїхати до Олд-Крофту, будинку в селі Шалфорді (графство Суррей)^[61].

У період, коли Коллінз був барабанщиком гурту Genesis, він активно долучався до різноманітних гостьових та сольних проєктів. 1973 року він разом із Гакеттом взяв участь у записі сольного дебюту колишнього гітариста Yes Пітера Бенкса. 1975 року Коллінз співав і грав на барабанах, вібрафоні та перкусії в дебютному сольному альбомі Гакетта Voyage of the Acolyte^[62]; брав участь у створенні альбомів Іно Another Green World, Before and After Science та Music for Films^[63]; а також замінив барабанщика Філа Спінеллі в джаз-ф'южн гурті Brand X перед записом їхніх перших двох альбомів, Unorthodox Behaviour та Moroccan Roll. Крім того, Коллінз зіграв на ударних в альбомі Johnny the Fox гурту Thin Lizzy^[64] та виконав вокальні партії на дебютному сольному альбомі Ентоні Філліпса The Geese & the Ghost^[65]. 1978 року він грав на барабанах і перкусії на альбомі Variations Ендрю Ллойда Веббера^[66][67].

Після завершення гастролей Genesis у грудні 1978 року гурт оголосив перерву. Коллінз вирушив до Ванкувера (Канада), де тоді знаходилася його дружина, намагаючись урятувати свій шлюб, який опинився на межі розпаду^[68]. Ця спроба виявилася марною: дружина разом із дітьми повернулася до Англії, де оселилася окремо від Коллінза, який знову повернувся до їхнього сімейного будинку Олд-Крофт. Остаточно розлучення пари оформили 1981 року. Поки Бенкс і Разерфорд записували свої перші сольні альбоми, Коллінз приєднався до гурту Brand X для запису альбому Product та супроводжував супутній до нього тур. Також він зіграв в альбомі Джона Мартіна Grace and Danger і почав створювати вдома власні демо-записи^[68]. Після цього Genesis відновили свою діяльність, записавши 1980 року альбом Duke і влаштувавши гастролі на його підтримку. Роль Коллінза як автора пісень помітно зросла: за словами Бенкса, під час роботи над Duke він «значно наблизився до рівня рівноправного учасника» гурту^[69]. До цього альбому Коллінз написав композиції «Please Don't Ask» та «Misunderstanding»^[70]. Це перший альбом гурту, який очолив чарт Великої Британії і посів 11 місце в США, ставши на той час їхнім найбільшим комерційним успіхом^[69]. 1980 року Коллінз грав на ударних у композиціях «Taurus I» та «Sheba» для альбому Майка Олдфілда QE2^[71].

У лютому 1981 року Коллінз випустив свій дебютний сольний альбом Face Value. Він підписав контракти з лейблом Virgin Records та WEA на дистрибуцію в США, щоб дистанціюватися від компанії Charisma, і особисто контролював кожен етап виробництва платівки, зокрема власноруч написавши до неї і анотації^[72]. Головною темою текстів та назв пісень стало його розлучення: «У мене була дружина, двоє дітей, двоє собак, а наступного дня в мене не було нічого. Тож багато з цих пісень були написані тому, що я переживав такі емоційні зміни»^[73]. Коллінз спродюсував альбом разом з Г'ю Педгемом, з яким вони раніше працювали над однойменним альбомом Пітера Гебріела 1980 року^[74]. Face Value очолив чарти семи країн, включаючи Велику Британію^[57], а в США він посів 7 місце та розійшовся тиражем у 5 мільйонів копій^[75]. Головний сингл альбому, «In the Air Tonight», посів 2 місце у Великій Британії. Пісня стала відомою завдяки використанню Коллінзом ефекту «гейтед-реверберації» на барабанах. Цю техніку Педгем розробив ще під час роботи звукорежисером над піснею Гебріела «Intruder», де Коллінз грав на барабанах^[74].

На запрошення музичного продюсера Мартіна Льюїса у вересні 1981 року Коллінз виступив як сольний виконавець на благодійному вечорі The Secret Policeman's Other Ball, влаштованому організацією Amnesty International у лондонському Королівському театрі Друрі-Лейн, де виконав пісні «In the Air Tonight» і «The Roof Is Leaking»^[76]. Того ж року Коллінз знову співпрацював із Джоном Мартіном, спродюсувавши його альбом Glorious Fool^[77]. У вересні 1981 року Genesis випустили альбом Abacab^[78]. За ним послідували тур на його підтримку 1981 року та двомісячний тур 1982 року на підтримку концертного альбому Three Sides Live^[79]. На початку 1982 року Коллінз продюсував третій сольний альбом Анні-Фрід Лінгстад (вокалістки гурту ABBA) Something's Going On і грав на ударних у ньому; крім того, він виконав більшість ударних партій у першому сольному альбомі Роберта Планта (вокаліста Led Zeppelin) Pictures at Eleven^[80][81]. У жовтні 1982 року Коллінз взяв участь в одноразовому концерті-возз'єднанні Genesis, Six of the Best, у Мілтон-Кейнс-Боул (Бакінгемшир), який ознаменувався поверненням Гебріела на вокал і Гаккета на гітару^[82].

Другий сольний альбом Коллінза, Hello, I Must Be Going!, вийшов у листопаді 1982 року. У ньому Коллінз знову продовжив тему своїх сімейних проблем, зокрема у таких піснях, як «I Don't Care Anymore» та «Do You Know, Do You Care». Альбом посів 2 місце у Великій Британії та 8 місце у США, де його тираж сягнув 3 мільйонів копій^[59][75]. Другий сингл альбому, кавер на пісню «You Can't Hurry Love» гурту The Supremes, став першим синглом Коллінза, який очолив чарт Великої Британії, і посів 10 місце в США^[57]. На підтримку альбому Коллінз влаштував тур Hello, I Must Be Going!, який проходив з листопада 1982 по лютий 1983 року у Європі та Північній Америці. Після туру він грав на ударних в другому сольному альбомі Планта The Principle of Moments^[81], а також спродюсував і записав партії для двох треків до альбому Адама Анта Strip («Puss 'n Boots» і титульній пісні)^[83]. Навесні 1983 року Коллінз, Бенкс і Разерфорд записали однойменний альбом Genesis, який вийшов у жовтні. З листопада 1983 по лютий 1984 року на його підтримку були проведені гастролі The Mama Tour^[84]. Останні концерти в Бірмінгемі (Англія) були зняті і випущені на відео під назвою Genesis Live — The Mama Tour^[85].

1984 року вийшла пісня Коллінза «Against All Odds», яка стала головною музичною темою до однойменного романтичного фільму «Всупереч всьому», у ній було представлено більш поп-направлене та комерціалізоване звучання, ніж у його попередніх роботах. Випущений у лютому 1984 року, сингл став першим у сольній кар'єрі Коллінза, що очолив чарт Billboard Hot 100; у Великій Британії він посів 2 місце. Коллінз отримав премію «Греммі» за «Найкраще чоловіче поп-вокальне виконання»^[60]. «Against All Odds» принесла йому номінацію на премію «Оскар» у категорії «Найкраща оригінальна пісня», у зв'язку з цим він організував свій тур 1985 року так, щоб мати можливість виконати її на церемонії нагородження. Проте Коллінза не запросили заспівати свою пісню, організатори заходу пояснювали це тим, що «всі місця уже зайняті», натомість він сидів у залі і спостерігав, як замість нього її виконує танцюристка Енн Рейнкінг^[86]. Коллінз та оглядачі погано сприйняли її виступ, зокрема газета Los Angeles Times писала: «Рейнкінг проробила неймовірну роботу, повністю зіпсувавши прекрасну пісню»^[87]. На наступних концертах Коллінз представляв «Against All Odds», саркастично говорячи: «Мені шкода, що міс Енн Рейнкінг не змогла бути тут сьогодні ввечері; думаю, мені доведеться заспівати свою власну пісню»^[88].

Крім того, 1984 року Коллінз виступив співпродюсером альбому Chinese Wall вокаліста гурту Earth, Wind & Fire Філіпа Бейлі, а також записав із ним дует «Easy Lover». Пісня чотири тижні очолювала чарт Великої Британії та посіла 2 місце в США^[57][89]. Того ж року він спродюсував кілька треків для альбому Еріка Клептона Behind the Sun, записавши для них партії ударних. У листопаді Коллінз долучився до благодійного супергурту Band Aid, створеного для допомоги голодуючим в Ефіопії, і зіграв на барабанах у синглі «Do They Know It's Christmas?»^[90].

Третій сольний альбом Коллінза No Jacket Required, записаний 1984 року, став поворотним моментом у його творчості. У ньому він відійшов від текстів про своє особисте життя і написав більш оптимістичні, танцювальні пісні з приспівами і мелодіями, що добре запам'ятовуються. Перед випуском альбому Коллінз заявив: «Я чітко розумію, чого хочу: вирватися з цих рамок „любовних пісень“, у яких опинився. Я запишу танцювальний альбом. Або, принаймні, платівку з кількома швидкими треками»^[7]. Для запису альбому як бек-вокалістів запросили Стінга, Пітера Гебріела і Гелен Террі. No Jacket Required вийшов в лютому 1985 року й мав великий успіх у всьому світі, очоливши чарти кількох країн^[57]. Сингли «Sussudio» і «One More Night» очолили чарти США. Крім того, «One More Night» посіла 4 місце у Великій Британії, ставши четвертою сольною піснею Коллінза, що потрапила у Топ-10 чартів цієї країни. Синглам «Don't Lose My Number» і «Take Me Home» вдалося потрапити у Топ-10 чартів США. No Jacket Required залишається найуспішнішим альбомом у кар'єрі Коллінза, його продажі перевищили 12 мільйонів копій у США (де він став діамантовим), і 1,9 мільйона у Великій Британії (де він став другим найпродаванішим альбомом 1985 року)^[91].

Говорячи про успіх альбому, Девід Фріке з Rolling Stone писав: «Провівши багато років на задвірках арт-року, Коллінз міцно закріпився у мейнстрімі. Можливо, наступного разу йому варто кинути виклик собі та очікуванням своїх нових шанувальників»^[92]. «Sussudio» привернула хвилю критики через надто схоже звучання з піснею Прінса «1999», Коллінз не став заперечувати це звинувачення^[93]. Платівка No Jacket Required принесла йому дві нагороди Brit у номінаціях «Найкращий британський виконавець» та «Найкращий британський альбом»^[94]. 1985 року три пісні Коллінза очолювали американські чарти, що стало найкращим показником серед усіх артистів того року^[60]. Крім того, No Jacket Required здобув три премії «Греммі», зокрема й головну нагороду — «Найкращий альбом року»^[95].

У рамках світового туру The No Jacket Required, що проходив з лютого по липень 1985 року, Коллінз дав 85 концертів. 13 липня він взяв участь у Live Aid — благодійному марафоні, започаткованому Band Aid. Коллінз став єдиним артистом, який виступив в один день і на лондонському стадіоні «Вемблі», і на філадельфійському стадіоні JFK у США^[96]. Після концерту у Лондоні, який видання Ultimate Classic Rock назвало «особливо приємною для публіки добіркою пісень» (серед яких були «Against All Odds» та «In the Air Tonight», а також виступ зі Стінгом), Коллінз полетів літаком «Конкорд» на концерт до Філадельфії. Там він виконав свій сольний матеріал та зіграв на барабанах для Еріка Клептона і Роберта Планта з Джиммі Пейджем, які тимчасово возз'єдналися у рамках гурту Led Zeppelin^[96]. Останній виступ був погано сприйнятий публікою, і пізніше гурт відхрестився від нього^[97]. Надалі Пейдж казав, що Коллінз не вивчив свої партії для виступу^[98]. Коллінз відповів, що сам гурт «грав не дуже добре», а Пейдж, який «ледь тримався на ногах», змусив його почуватися ніяково, і він продовжив виступ лише для того, щоб не привертати зайвої негативної уваги через свій вихід зі сцени^[99]. У листопаді 1985 року вийшла пісня «Separate Lives» — дует Коллінза та Мерилін Мартін для музичної кінодрами «Білі ночі», яка стала хітом «номер один» у США^[60].

Наприкінці 1985 року музична преса відзначала, що шалений успіх Коллінза як сольного виконавця зробив його популярнішим за Genesis^[100]. Перед виходом No Jacket Required Коллінз наголошував, що не збирається залишати гурт, додаючи: «Я щасливіший через те, що ми робимо зараз, бо відчуваю, що це мені ближче»^[100]. У жовтні 1985 року він знову зібрався з Бенксом і Резерфордом для запису тринадцятого альбому Genesis — Invisible Touch. Випущена 1986 року, платівка стала найпродаванішим релізом гурту: у США розійшлося 6 мільйонів копій, а у Великій Британії — 1,2 мільйона. Головний сингл «Invisible Touch» очолив чарти США, ставши єдиною піснею Genesis, якій це вдалося. 1987 року гурт отримав нагороду «Греммі» (свою єдину) та номінацію на премію MTV Video Music Award у категорії «Найкраще відео року» за кліп на пісню «Land of Confusion», у якому були використані лялькові карикатури з британської сатиричної телепрограми Spitting Image^[101]. Частина музичних критиків порівнювала альбом із сольними роботами Коллінза, тоді як Дж. Д. Консідін з Rolling Stone відзначив його комерційну привабливість, зауваживши: «Кожна пісня ретельно вивірена так, що кожен пасаж видає не інструментальне одкровення, а незабутній мотив»^[102].

У березні 1986 року вийшов сингл Говарда Джонса «No One Is to Blame», який став справжнім хітом. Коллінз узяв участь у його записі як барабанщик і бек-вокаліст, а також виступив співпродюсером треку разом із Г'ю Педгемом. Того ж року він спродюсував більшу частину альбому Еріка Клептона August, записавши для нього партії ударних та бек-вокалу^[103]. На підтримку цієї платівки Коллінз вирушив із Клептоном у європейський тур. За матеріалами гастролей вийшло два концертних відео: Live at Montreux 1986 та Eric Clapton and Friends Live 1986. У кожному з цих записів Коллінз грав на барабанах, а також виконував свій хіт «In the Air Tonight» під акомпанемент самого Клептона, басиста Натана Іста та клавішника Грега Філлінгайнса^[104][105].

Після завершення гастролей з Genesis 1987 року Коллінз прийшов до висновку, що його музики стало занадто багато у медіапросторі, тому він вирішив на рік зробити перерву в написанні та записі нових творів. Натомість він уперше з кінця 1960-х років повернувся до акторства, зігравши головну роль Бастера Едвардса у романтичній кримінальній комедійній драмі «Бастер». Його екранну дружину Джун зіграла Джулі Волтерс, стрічка розповідала про Велике пограбування поїзда, що сталося 1963 року в Ледберні (Бакінгемшир)^[106]. Фільм отримав змішані відгуки критиків, а сама тематика спровокувала гучний скандал, через що принц Чарльз і принцеса Діана навіть відхилили запрошення на прем'єру, оскільки стрічку звинуватили в романтизації криміналу^[107]. Коллінз записав чотири пісні для саундтреку до фільму; його кавер-версія балади «A Groovy Kind of Love», яку першими виконали The Mindbenders, стала його єдиним синглом, що одночасно очолив чарти Великої Британії та США. Інша його композиція до фільму, «Two Hearts», яку він написав у співавторстві з Лемонтом Доузером, очолила чарт США і принесла їм обом «Золотий глобус» за «Найкращу оригінальну пісню», а також номінацію на «Оскар» у цій же категорії^[108]. Кінокритик Роджер Еберт зазначив, що Коллінз «зіграв [роль Бастера] напрочуд переконливо»^[109]. 1988 року Коллінз став головним героєм одного з випусків популярного британського телешоу «Це твоє життя»^[110]. Наступного року він долучився до відомих музикантів, які передали власний одяг для виставки «Рок-цирк мадам Тюссо» в Лондонському павільйоні. Ця експозиція була присвячена історії рок- і поп-музики та представляла воскові фігури її найвидатніших діячів^[111].

У серпні 1989 року Коллінз виступив як запрошений гість на двох концертах гурту The Who в рамках їхнього туру, виконавши партії дядька Ерні у пісні «Fiddle About» та композицію «Tommy's Holiday Camp» з альбому рок-опери Tommy (1969)^[112].

З квітня по жовтень 1989 року Коллінз записував у Великій Британії та США свій четвертий сольний альбом ...But Seriously, у текстах якого порушив гострі соціальні та політичні теми^[113]. Альбом, випущений у листопаді того року, здобув світовий комерційний успіх, очолюючи чарт Великої Британії п'ятнадцять тижнів, а в США — три. …But Seriously став найпродаванішим альбомом 1990 року у Великій Британії та увійшов до списку найпродаваніших платівок за всю історію британських чартів^[114]. Крім того, він став одним із найпродаваніших альбомів у Німеччині^[115]. Його головним синглом була «Another Day in Paradise» — пісня-протест проти бездомності, з Девідом Кросбі на бек-вокалі. Одразу після релізу в жовтні 1989 року пісня очолила чарт США, ставши там останнім синглом «номер один» у 1980-х роках. Попри великий успіх, пісня зазнала нищівної критики, а самого Коллінза через неї звинуватили в лицемірстві^[116][117]. Відповідаючи на критику пісні, Коллінз зазначив: «Коли я їду вулицею, то бачу те саме, що й усі інші. Те, що великі статки нібито відривають людину від реальності — це хибна думка»^[118]. 1991 року «Another Day in Paradise» здобула премію «Греммі» у номінації «Найкращий запис року»^[119][120]. Інші пісні з альбому …But Seriously також потрапили у Топ-5 чарту США: «Something Happened on the Way to Heaven», «Do You Remember?» та «I Wish It Would Rain Down», де партію гітари виконав Ерік Клептон^[59][60].

На підтримку …But Seriously Коллінз провів світовий тур Seriously, Live! World, який тривав з лютого по жовтень 1990 року і складався з 121 концерту. За матеріалами гастролей вийшов концертний альбом Serious Hits... Live!, наклад якого склав 1,2 мільйона копій у Великій Британії та понад 4 мільйони — у США^[121]. У лютому 1990 року на церемонії Brit Awards Коллінз виконав пісню «Another Day in Paradise», яка здобула перемогу в номінації «Найкращий британський сингл року». У вересні того ж року на сцені MTV Video Music Awards у Лос-Анджелесі він заспівав пісню «Sussudio»^[122]. Крім того, у 1989 році музикант записав партію барабанів для синглу «Woman in Chains» гурту Tears for Fears^[123].

1991 року Коллінз знову зібрався з Бенксом і Разерфордом для роботи над новим альбомом Genesis We Can't Dance. Він став п'ятим поспіль релізом гурту, який очолив чарт Великої Британії та посів 4 місце у США, де було продано понад 4 мільйони копій. До нього увійшли сингли «Jesus He Knows Me», «I Can't Dance», «No Son of Mine» та «Hold on My Heart»^[124]. 1992 року вирушив з Genesis у світовий тур на підтримку альбому. На церемонії American Music Awards 1993 року Genesis отримав нагороду в номінації здобули перемогу в номінації «Улюблений поп-/рок-гурт, дует або колектив»^[125]. 1993 року Коллінз став співавтором, співаком і виконавцем синглу Девіда Кросбі Hero 1993 року^[126].

Протягом 1992—1993 років Коллінз працював над своїм п'ятим сольним альбомом Both Sides^[127]. Він ознаменував його відхід від більш «відшліфованих» і швидких пісень останніх альбомів до матеріалу більш експериментального характеру, де Коллінз сам грав на всіх інструментах і продюсував запис, тому що за його словами написані ним пісні «ставали настільки особистими, настільки приватними, що я не хотів, щоб хтось інший в них втручався». Головною темою альбому став розпад його другого шлюбу^[128]. Випущений у листопаді 1993 року, Both Sides очолив чарти восьми країн, зокрема Великої Британії, і посів 13 місце у США. Цього разу, порівняно з попередніми релізами Коллінза, на американському ринку продажі його альбому помітно знизилися — до кінця року Both Sides отримав лише одну платинову сертифікацію. Головними хітами релізу стали сингли «Both Sides of the Story» і «Everyday». У рамках світового туру Both Sides of the World Коллінз дав 165 концертів, які пройшли у чотири етапи з квітня 1994 по травень 1995 року. Через щільний гастрольний графік співак був змушений відхилити пропозицію взяти участь у записі збірки кавер-версій пісень Леонарда Коена Tower of Song^[129].

29 березня 1996 року Коллінз публічно оголосив про рішення залишити Genesis і зосередитись на сольній кар'єрі^[130]. Перед своїм відходом з Genesis, він створив свій власний біг-бенд (Phil Collins Big Band), у якому став барабанщиком. Він давно хотів реалізувати цей проєкт, натхненням для якого став проєкт Burning for Buddy, організований легендарним барабанщиком Нілом Піртом^[131]. У липні 1996 року, після переїзду до Швейцарії, Філ Коллінз разом зі своїм біг-бендом вирушив у тур літніми європейськими фестивалями. Колектив виконував інструментальні джазові версії хітів гурту Genesis та сольних пісень самого музиканта. 11 липня відбувся дебютний виступ біг-бенду в лондонському Альберт-холлі. Цей концерт влаштували на честь офіційного візиту Нельсона Мандели до Великої Британії, а серед почесних гостей були сам південноафриканський лідер та королева Єлизавета II. 17 липня колектив презентував цю ж програму на престижному Джазовому фестивалі в Монтре, де виступив під керівництвом Квінсі Джонса та за участю Тоні Беннетта^[132][133]. Щоб вивчити свої партії, Коллінз розробив власну систему нотації на аркушах^[133]. Після цього гурт узяв творчу відпустку аж до літа 1998 року, коли провів тур по США та Європі, в ході якого був записаний концертний альбом A Hot Night in Paris^[134].

У жовтні 1996 року Коллінз випустив свій шостий сольний альбом Dance into the Light, який посів 4 місце у Великій Британії та 23 місце у США. Музична преса зустріла альбом негативно, а його продажі виявилися нижчими за попередні роботи артиста. Журнал Entertainment Weekly у своїй рецензії зазначив, що «навіть сам Філ Коллінз має розуміти, як сильно ми всі від нього втомилися»^[135]. Серед синглів альбому були однойменний «Dance into the Light», який посів 9 місце у Великій Британії, та натхненна творчістю The Beatles композиція «It's in Your Eyes»^[57]. У США альбом отримав золоту сертифікацію. Протягом 1997 року Коллінз провів світовий тур Trip into the Light на підтримку альбому, давши 82 концерти. Крім того, він виконав хіти «In the Air Tonight» і «Take Me Home» на благодійному концерті Music for Montserrat у Лондоні, у якому також взяли участь Пол Маккартні, Елтон Джон, Ерік Клептон, Марк Нопфлер та Стінг^[136].

У жовтні 1998 року Коллінз випустив свою першу збірку найкращих хітів ...Hits, до якої увійшов новий трек, кавер-версія до пісні Сінді Лопер «True Colors», спродюсований Кеннетом Едмондсом^[137]. Альбом мав великий комерційний успіх у всьому світі: він очолив чарт Великої Британії, а його продажі в США до 2012 року досягли 3,4 мільйона копій^[138].

У середині 1990-х років Коллінза залучили до написання та виконання пісень для пригодницького мультфільму Disney «Тарзан» (1999), які гармонійно доповнили оркестрову музику Марка Манчіни. Коллінз також самостійно виконав ці пісні французькою, італійською, німецькою та іспанською мовами для дубльованих версій саундтрека^[139]. Його хіт «You'll Be in My Heart», що вийшов у червні 1999 року, очолював Billboard Adult Contemporary протягом 19 тижнів, що стало одним із найвищих результатів в історії цього чарту. 2000 року цей хіт приніс Коллінзу премії «Оскар» та «Золотий глобус» у номінації «Найкраща оригінальна пісня». Того ж року він виконав на церемонії нагородження «Оскар» пісню «Two Worlds», а також виступив на шоу в перерві «Супербоулу», яке було присвячене тематиці Disney^[140].

У червні 1999 року Коллінз отримав зірку на Голлівудській алеї слави^[141]. 2000 року він частково втратив слух на одне вухо через вірусну інфекцію^[142]. У червні 2002 року Коллінз був запрошений зіграти на ударних у складі гурту на концерті Party at the Palace, що відбувся на території Букінгемського палацу на честь Золотого ювілею Єлизавети II^[143]. Того ж року він був удостоєний звання «Легенда Діснея»^[144].

11 листопада 2002 року Коллінз випустив свій сьомий сольний альбом Testify. За даними агрегатора рецензій Metacritic, на момент виходу альбом мав найнижчі оцінки критиків в історії сайту, хоча згодом цей антирекорд перевершили ще три релізи інших виконавців^[145]. Сингл «Can't Stop Loving You» (кавер-версія на пісню Лео Сеєра) очолив чарт Adult Contemporary. До кінця року в США було продано 140 000 копій Testify^[146].

Цього періоду Disney запросили Коллінза створити та виконати саундтрек до анімаційного фільму «Братик ведмедик», випущеного 2003 року, до якого увійшла пісня «Look Through My Eyes»^[147]. Того ж року його включили до Зали слави піснярів^[148]. 2004 року Коллінз випустив дві збірки: The Platinum Collection та Love Songs^[149]. З червня 2004 по листопад 2005 року Коллінз провів свій «Перший фінальний прощальний тур» (First Final Farewell Tour), що було іронічною відсилкою до численних «прощальних» гастролів інших популярних артистів^[150]. 2006 року він знову співпрацював з Disney, цього разу над мюзиклом «Тарзан»^[151].

7 листопада 2006 року, майже через 40 років після заснування Genesis, Коллінз возз'єднався з Бенксом і Разерфордом та оголосив про початок туру Turn It On Again. Гастролі пройшли влітку 2007 року в дванадцяти країнах Європи, після чого гурт вирушив із другою частиною туру до Північної Америки. Під час цих гастролей Genesis виступили на благодійному концерті Live Earth на лондонському стадіоні «Вемблі»^[152]. Того ж року колектив вшанували на другій щорічній церемонії VH1 Rock Honors у Лас-Вегасі, де музиканти виконали хіти «Turn It On Again», «No Son of Mine» та «Los Endos»^[153]. 22 травня 2008 року на церемонії в лондонському готелі Grosvenor House Британська академія авторів пісень, композиторів та авторів (BASCA) вручила Коллінзу його шосту нагороду Ivor Novello — цього разу за міжнародні досягнення^[154].

У жовтні 2009 року стало відомо, про плани Коллінза випустити восьмий сольний альбом, який буде складатися з кавер-версій хітів лейблу Motown. В інтерв'ю німецькій газеті він зазначив: «Я хочу, щоб пісні звучали точнісінько як оригінали», а також додав, що до альбому увійде близько 30 треків^[155]. У січні 2010 року Честер Томпсон оголосив, що роботу над альбомом уже завершено і він вийде найближчим часом. Він також розповів, що Коллінз зміг самостійно записати партії барабанів, попри нещодавню операцію на хребті^[156]. Альбом під назвою Going Back вийшов 13 вересня 2010 року і відразу очолив чарт Великої Британії^[157]. Улітку того ж року на підтримку релізу Коллінз дав шість концертів із новою програмою. Серед них було й телешоу Phil Collins: One Night Only, яке трансляціювали на каналі ITV1 18 вересня. Крім того, музикант презентував треки з Going Back під час свого першого й єдиного виступу в популярному музичному проєкті BBC Later... with Jools Holland, що вийшов в ефір 17 вересня^[158].

У березні 2010 року Коллінза включили до Зали слави рок-н-ролу як учасника гурту Genesis на урочистій церемонії в Нью-Йорку^[159]. Станом на січень 2011 року музикант провів у німецьких чартах загалом 1730 тижнів: 766 із них — з альбомами та синглами Genesis, і 964 — із сольними релізами^[160]. 4 березня 2011 року, посилаючись на проблеми зі здоров'ям та інші причини, Коллінз оголосив про творчу перерву, що спровокувало чутки про завершення його кар'єри^[161]. Уже 7 березня його британський представник заявив пресі: «Він не йде і не збирається йти зі сцени»^[162]. Проте пізніше того ж дня Коллінз опублікував звернення до шанувальників на своєму офіційному сайті, де підтвердив намір завершити кар'єру, щоб присвятити себе родині^[163][164]. У липні 2012 року його збірка найкращих хітів ...Hits знову повернулася до чартів США, посівши 6 місце в Billboard 200^[165].

У листопаді 2013 року Коллінз заявив німецьким ЗМІ, що розглядає можливість повернення на сцену. Він припустив, що це може провести й нові концерти з Genesis, додавши: «Усе можливо. Ми могли б поїхати в тур Австралією та Південною Америкою. Ми там ще ніколи не були»^[166]. У грудні того ж року на благодійному заході в Маямі (Флорида) Коллінз зазначив у розмові з репортерами, що знову пише музику і, ймовірно, знову вирушить на гастролі^[167].

24 січня 2014 року в інтерв'ю програмі Inside South Florida Коллінз повідомив, що пише нові пісні разом з англійською співачкою Адель^[168]. Він зізнався, що спочатку не знав, хто вона така, коли довідався про її бажання співпрацювати з ним^[169]. Коллінз зазначив: «Насправді я мало що знав про неї. Я наче в печері живу»^[168][170]. Проте, почувши її голос, він погодився на спільну роботу з нею в студії. Коллінз зазначив: «Вона досягла неймовірних успіхів. Мені дуже подобається її вокал, як і деякі з її робіт»^[171]. У вересні 2014 року Коллінз повідомив, що їхня співпраця припинилася, назвавши її спробою, яка «так і не зрушила з місця»^[172]. Перед цим, у травні того ж року, він наживо виконав хіти «In the Air Tonight» та «Land of Confusion» разом із юними вихованцями школи Miami Country Day у Флориді^[173]. Виступити там його попросили сини, які навчалися в цій школі^[174]. У серпні 2014 року повідомлялося, що Коллінз погодився виступити у грудні на благодійному концерті в Маямі на підтримку свого фонду Little Dreams Foundation, проте зрештою він пропустив захід через хворобу^[175].

У травні 2015 року Коллінз підписав контракт із Warner Music Group на ремастеринг і перевидання своїх сольних альбомів із додаванням раніше невиданого матеріалу^[176]. У жовтні того ж року він оголосив про повернення на сцену та поділився планами щодо нових гастролей і запису альбому^[177][178]. До середини 2016 року всі вісім його альбомів перевидали з оновленими обкладинками, на яких Коллінза зобразили у старшому віці; винятком став лише альбом Going Back, який отримав зовсім нову обкладинку.^[179] 2019 року цю серію доповнили цифрові релізи Other Sides та Remixed Sides^[180].

У жовтні 2016 року вийшла автобіографія Коллінза «Ще не помер» («Not Dead Yet»)^[181]. Того ж місяця на пресконференції в Альберт-холлі музикант анонсував однойменний тур, який спочатку планувалося як коротка серія європейських концертів, що розпочалися в червні 2017 року. Квитки на п'ять вечорів в Альберт-холлі розкупили за рекордні п'ятнадцять секунд. Це спонукало Коллінза оголосити про свій виступ як хедлайнера на фестивалі BST Hyde Park 2017, що став його найбільшим сольним концертом^[182]. У складі гурту на барабанах грав його син Ніколас. У рецензії видання The Telegraph зазначалося: «На відміну від тіла, голос майже не зазнав руйнівного впливу часу. Він усе такий же проникливий, часом ніжний, а подекуди — з надривом»^[183]. 2017 року географію туру розширили на весь світ, і він тривав до жовтня 2019 року, загалом було проведено 97 концертів^{[184][185][186]}.

У березні 2020 року Коллінз, Бенкс і Разерфорд оголосили, що гурт Genesis знову об'єднується для проведення туру The Last Domino?. Цього разу до колективу як барабанщик приєднався син Коллінза Ніколас, звільнивши батька від ударних для виконання сольних вокальних партій. Через пандемію COVID-19 тур двічі переносили, через що він розпочався лише у вересні 2021 року, а завершився 26 березня 2022 року в Лондоні^[187]. Під час фінального виступу на арені O2 Коллінз заявив зі сцени: «Це останній концерт „Genesis“»^[188].

20 серпня 2024 року музичний продюсер Саймон Нап'є-Белл зазначив, що Коллінз оновлює свою домашню студію біля Женевського озера і, можливо, готує нову музику^[189]. Проте вже у лютому 2025 року сам Коллінз заявив, що через постійні проблеми зі здоров'ям не планує повертатися до творчості, додавши, що йому «бракує запалу»^[190]. У липні 2025 року з'явилися чутки, нібито музикант перебуває в госпісі, але його представник спростував цю інформацію. У коментарі для журналу People він пояснив, що Коллінза справді госпіталізували, але для планової операції на коліні, а не через невиліковну хворобу^[191]. Згодом, у січні 2026 року, в інтерв'ю Зої Белл на радіо BBC Коллінз розповів, що переніс кілька важких операцій на колінах, але зараз його фізичний стан значно покращився, і він знову розглядає можливість запису нової музики^[192]. 2026 року Коллінза включили до Зали слави рок-н-ролу як сольного виконавця^[193].

Творчість Коллінза представлена стилями поп^[1], софт-рок^[3], прогресивний рок^[4], арт-рок^[1], джаз-ф'южн^[5], блакитноокий соул^[6]. Під його керівництвом як фронтмена й барабанщика, гурт Genesis на початку 1980-х років змінив звучання^[194]. Колектив поступово відійшов від складного прогресивного року до більш мелодійного і комерційного стилю, ближчого до поп-музики^[195]. Це збільшило світову популярність і принесло гурту багатомільйонні продажі альбомів. Його дебютний альбом Face Value став сенсацією, значною мірою завдяки пісні «In the Air Tonight» із культовим барабанним вступом, виконаним у техніці «гейтед-реверберації», що став одним із найвідоміших в історії поп-музики^[74]. Наступні альбоми: Hello, I Must Be Going!, No Jacket Required і …But Seriously — закріпили за Коллінзом статус суперзірки. Рок-критик Брюс Едер зазначав, що «Коллінз мав унікальне чуття до поп-музики, яке дозволяло його творам домінувати на мейнстримовому радіо та тогочасному новому телеканалі MTV»^[196]. У своїх піснях Коллінз часто звертався до тем особистих переживань, самотності, розлучень, соціальної несправедливості, поєднуючи емоційність із доступною музичною формою^[194][197].

У своїй книзі про «легенд», які визначили стиль гри на барабанах у прогресивному році, американський барабанщик Річ Лаковскі писав: «Груви Філа Коллінза в ранніх записах Genesis проклали шлях для багатьох талановитих барабанщиків майбутнього. Його здатність змушувати барабани буквально „взгавкувати“ з особливою музичністю та настільки переконливо звучати в непарних музичних розмірах змушувала багатьох ударників одягати навушники і підігрувати Філу»^[198]. 2014 року читачі журналу Rhythm визнали Коллінза четвертим за впливовістю барабанщиком прогресивного року (після Ніла Пірта, Майка Портного і Денні Кері) за його роботу над альбомом Genesis The Lamb Lies Down on Broadway 1974 року^[199]. 2015 року видання MusicRadar назвало Коллінза одним із шести барабанщиків-піонерів прогресивного року (поряд з Карлом Палмером, Біллом Бруфордом, Аланом Вайтом, Джоном Гайзменом і Нілом Піртом)^[200]. 2005 року слухачі радіостанції Planet Rock проголосували за Коллінза як за п'ятого найвидатнішого рок-барабанщика в історії^[201]. Коллінз також посів 10 місце у списку «Найвидатніших барабанщиків усіх часів» за версією видання Gigwise та 9 місце у списку «20 найвидатніших барабанщиків останніх 25 років» від MusicRadar 2010 року^[202][203]. 1987 року Коллінз, згадуючи свою швидкісну гру у складі Brand X та ранніх Genesis, зізнався: «Насправді я більше не можу так грати»^[204]. Rolling Stone помістив Коллінза на 43 місце у своєму списку «100 найвидатніших барабанщиків усіх часів»^[205].

Барабанщик Foo Fighters Тейлор Гокінс назвав Коллінза одним зі своїх кумирів^[206]. Він сказав: «Коллінз — неймовірний барабанщик. Кожен, хто хоче добре грати, повинен послухати його: ця людина — майстер»^[207]. У квітневому випуску журналу Modern Drummer за 2001 рік барабанщик Dream Theater Майк Портной згадав Коллінза в інтерв'ю, коли його запитали про музикантів, які вплинули на нього та яких він поважає^[208]. В іншій розмові 2014 року Портной високо оцінив його «приголомшливу прогресивну гру на барабанах» початку та середини 1970-х років^[209]. Барабанщик Rush Ніл Пірт також хвалив його «прекрасну гру» та «чудове звучання» в альбомі Genesis Selling England by the Pound 1973 року, назвавши платівку «вічним шедевром барабанного мистецтва»^[200]. Марко Міннеманн, барабанщик таких виконавців, як Джо Сатріані та Стівен Вілсон, назвав Коллінза «блискучим» за те, як «він складає свої партії та якого звучання досягає». Він зазначив: «Філ для мене майже як Джон Бонем. Я відчуваю його характер, його підхід». Він виділив партію у пісні «In the Air Tonight» як приклад «десяти нот, які знає кожен», і підсумував: «Філ — неймовірно талановитий барабанщик»^[210].

Серед інших барабанщиків, які називали його джерелом натхнення або захоплювалися його грою, — Бренн Дейлор з Mastodon^[211], Нік Д'Вірджіліо (Spock's Beard та Big Big Train)^[212], Джиммі Кіган (Spock's Beard)^[213], Метт Мінгус (Dance Gavin Dance)^[214], Джон Меррімен Cephalic Carnage^[215], Крейг Бланделл (Frost)^[216], а також Чарлі Бенанте (Anthrax)^[217]. За словами Джейсона Бонема, його батько (Джон Бонем) «дуже поважав Філа Коллінза як барабанщика», а однією з його улюблених пісень була «Turn It On Again» гурту Genesis, яку він обожнював грати разом із ним^[218].

Читачі журналу Modern Drummer щороку (з 1987 по 1991 рік) голосували за Коллінза як поп/мейнстрім-рок-барабанщика року. 2000 року його обрали біг-бенд-барабанщиком року^[219]. 2012 року Modern Drummer включив Коллінза до своєї Зали слави видатних барабанщиків^[220]. Окрім Бадді Річа та Рінго Старра, Коллінз назвав Біллі Кобема^[221], Чарлі Воттса, Кіта Муна, Джона Бонема^[222], Тоні Вільямса та Аїрто Морейру серед тих, хто вплинув на його гру на барабанах^[223].

Будучи шульгою, Коллінз грав на адаптованих під ліву руку ударних установках. Протягом більшої частини кар'єри його основною установкою була Gretsch, хоча в різні періоди він також використовував установки Premier (у 1970-х) та Pearl (у 1982—1983 роках). До числа його обладнання входили суцільнодерев'яні малі барабани Noble & Cooley, мембрани Remo, тарілки Sabian та іменні палички Promark^[224][225].

За час своєї кар'єри Коллінз також самостійно навчився грати на клавішних^[197]. Інструменти, які сформували фірмове звучання Коллінза (особливо у його сольній кар'єрі та творчості з гуртом Genesis після 1978 року), включають драм-машини Roland TR-808, TR-909 і CR-78, електронні ударні Simmons SDSV та ритм-бокс LinnDrum^[226]. Також музикант активно використовував синтезатор Sequential Circuits Prophet-5, електропіаніно Fender Rhodes і Yamaha CP-70, а у знаменитому треку «In the Air Tonight» застосував вокодер для обробки вокалу^[227]. Крім того, у його арсеналі були електронні інструменти від бренду Korg, зокрема моделі Wavestation, Karma та Trinity^[228].

Коллінз зіграв у 7 кінофільмах. У юності він виконав епізодичні ролі у фільмах «Вечір важкого дня» (1964), «Корова Каламіті» (1967) і «Я починаю рахувати» (1970)^[229]. Надалі він виконав головну роль у кримінальній комедійній драмі «Бастер» (1988) і знову грав в епізодичних ролях: у фільмі Стівена Спілберга «Капітан Гак» (1991) та телевізійній драмі про СНІД «А оркестр грав далі» (1993)^[229]. Він також виконав головну роль у стрічці «Шахраї», яка номінувалася на «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі 1993 року^{[230][231][232]}. Коллінз озвучив персонажів двох анімаційних фільмів: «Балто» (1995) від студії Amblin та «Книга джунглів 2» (2003) від Disney^[233][234]. Крім того, довго обговорюваним, але так і не втіленим проєктом став фільм «Три ведмеді», головні ролі в якому призначалися Коллінзу, Денні Девіто та Бобу Госкінсу^[235]. Музика Коллінза звучала у чорній комедії жахів «Американський психопат»: за сюжетом, головний герой-психопат Патрік Бейтман (у виконанні Крістіана Бейла) є його одержимим фанатом. Він глибоко аналізує творчість Genesis, а сольну творчість музиканта описує як «...більш комерційну й тому значно приємнішу у вужчому сенсі». Бейтман виголосив хвалебний монолог про Коллінза та Genesis у сцені, де наймає двох повій під треки «In Too Deep» і «Sussudio». Сам Коллінз зазначав у коментарі для New Musical Express: «Я не думаю, що його психопатія та любов до моєї музики пов'язані — моя музика просто лунала звідусюди в ту епоху»^[236].

У 1980-х Коллінз був серед знаменитостей, яких пародіювали в сатиричному ляльковому телешоу Spitting Image мережі ITV. Надалі творці телешоу отримали замовлення від Genesis на створення ляльок усіх членів гурту для їхнього відеокліпу до пісні «Land of Confusion» 1986 року^[237]. 1985 року він також з'явився в епізоді серіалу «Поліція Маямі» під назвою «Філ-замануха», де зіграв шахрая-афериста. Протягом 1980-х років він брав участь у кількох комедійних скетчах телешоу The Two Ronnies на BBC One^[238]. У 1992 і 1993 роках Коллінз вів телевізійну церемонію Billboard Music Awards, продюсерами та режисерами якої були його давні партнери з виробництва кліпів і спецвипусків Пол Флеттері та Джим Юкіч із компанії FYI (Flattery Yukich Inc)^[239].

2001 року Коллінз став однією з кількох знаменитостей, яких шляхом обману залучили до зйомок у скандальному британському комедійному серіалі Brass Eye, що транслювався на суспільному телебаченні Channel 4. В одному з епізодів він підтримав вигадану кампанію проти педофілії, одягнувши футболку з написом «Nonce Sense» («Нонсенс») і попередив дітей, щоб вони не розмовляли з підозрілими особами. За повідомленнями BBC, Коллінз консультувався з юристами щодо програми, випуск якої спочатку скасували, але зрештою все ж показали в ефірі. Артист заявив, що погодився на участь «з щирими намірами на благо суспільства», бо вірив, що це «соціальний проєкт для шкіл і коледжів, покликаний зупинити викрадення та насильство над дітьми». Також Коллінз звинуватив авторів у «серйозних проблемах із почуттям міри й смаку» та попередив, що подібне відіб'є в інших зірок охоту підтримувати «суспільно корисні ініціативи» в майбутньому^[240].

2006 року Коллінз зіграв вигадану версію самого себе у відеогрі Grand Theft Auto: Vice City Stories для PSP та PS2. Дія гри розгортається 1984 року, де він з'являється у трьох місіях: головний герой Віктор має врятувати його від найманих мафією кілерів, які намагаються вбити співака через те, що його менеджер відмовився віддати їм борг у 3 мільйони доларів. Фінальна місія відбувається під час його концерту — гравець мусить захищати риштування від диверсантів, поки Коллінз виконує «In the Air Tonight». Після цього гравець може переглянути цей виступ за 6 000 ігрових доларів^[241][242]. «In the Air Tonight» входить до офіційного саундтреку гри, а також звучить на внутрішньоігровій радіостанції Emotion 98.3. Пісня також з'являлася у таких фільмах, як «Команда Фастфуд» (2007) та «Похмілля у Вегасі» (2009)^[243][244].

Пісня «In the Air Tonight» була використана в рекламі шоколаду Cadbury's Dairy Milk 2007 року за участю горили. Багато хто вірив, що за барабанами сидів сам Коллінз. Коли музиканта запитали про цей ролик, він пожартував: «Він не лише грає на барабанах краще за мене, у нього ще й волосся більше. Цікаво, співати він теж уміє?»^[245]. Реклама, яка отримала золоту нагороду на British Television Advertising Awards 2008 poку, допомогла пісні знову потрапити до новозеландського чарту RIANZ, де вона одразу ж посіла 3 місце у липні того ж року, а наступного тижня — очолила його. Таким чином сингл побив свій власний рекорд 1981 року, коли він посів там лише 6 місце^[246]. Крім того, семпл із «In the Air Tonight» було використано в треку «I Can Feel It» із дебютного однойменного альбому американського співака Шона Кінгстона^[247].

Коллінз був зображений у мультсеріалі «Південний парк» в епізоді «Тіммі 2000», де протягом усієї серії тримав у руках свій «Оскар». Це було натяком на його перемогу 1999 року за пісню «You'll Be in My Heart», яка обійшла композицію «Blame Canada» з повнометражного мультфільму «Південний парк: Більший, довший і необрізаний». Творці серіалу зізналися, що образилися на Коллінза, оскільки вважали інших номінантів достойнішими за нього^[248]. Інший епізод вищевказаного мультсеріалу, «Безглуздий злочин Картмана на ґрунті ненависті 2000», розповідав про перегони на санчатах зі знаменитого «Пагорба Філа Коллінза», на схилі якого було висічено відбиток його обличчя. Надалі персонаж Коллінза з'явився у мультсеріалі ще раз, загинувши в ювілейному епізоді «200». Також образ Коллінза ненадовго з'явився у фінському анімаційному ситкомі «Пасіла» в епізоді «Похмілля Філа Коллінза». Музичний супровід цієї серії був пародією на його хіт «Another Day in Paradise»^[249]. Крім того, Коллінза згадували в серіалі «Ясновидець» (епізод «Диско не померло. Його вбили!»), зауваживши, що він схожий на Генрі — батька Шона Спенсера, якого зіграв актор Корбін Бернсен^[250].

Коллінз був одружений тричі. У 1975—1980 роках його дружиною була уродженка Канади Андреа Бертореллі. Вони познайомилися в 11-річному віці, коли навчалися в театральному класі в Лондоні, і відновили спілкування 1974 року, коли гурт Genesis виступав у Ванкувері. Вони одружилися в Англії 1975 року, коли обом було по 24 роки^[251], після чого Коллінз офіційно удочерив доньку Бертореллі, Джоелі (1972 року народження), яка стала акторкою та кінопродюсеркою^[252]. У них також народився син Саймон Коллінз (1976 року народження) — колишній вокаліст і барабанщик прогресив-рок-гурту Sound of Contact. 2016 року Бертореллі подала на Коллінза до суду через те, як він описав їхні стосунки у своїй автобіографії^[253].

1984 року Коллінз одружився з американкою Джілліан (Джілл) Тавелман. У них є донька Лілі Коллінз (1989 року народження), яка стала акторкою^[254]. Перебуваючи у шлюбі з Тавелман, під час гастролей гурту Genesis 1992 року Коллінз двічі зраджував дружину з Лавінією Ленг — своєю колишньою однокурсницею з театральної школи, з якою він свого часу був заручений^[254]. 1994 року Коллінз оголосив, що подав на розлучення з Тавелман, яке остаточно оформили 1996 року. У межах шлюборозлучної угоди Коллінз виплатив їй 17 мільйонів фунтів^[254][255].

1999 року Коллінз одружився з Оріаною Севі, громадянкою Швейцарії, яка працювала його перекладачкою на початку його туру 1994 року, коли їй було 22 роки, а йому — 43^[256][257]. У них є двоє синів, Ніколас і Метью^[258]. Ніколас — професійний барабанщик, а Метью — перспективний футболіст^[258]. Раніше Метью грав за молодіжні команди німецького клубу Бундесліги «Ганновер 96» та «Асторія Вальдорф»^[259], а згодом почав виступати за резервний склад австрійського клубу «Тіроль» у регіональній лізі^[260][261]. Сім'я жила в колишньому будинку Джекі Стюарта в Беньєні, Швейцарія. 2006 року Севі та Коллінз розлучилися. Коллінз виплатив Севі 25 мільйонів фунтів, що стало найбільшою сумою компенсації під час розлучення серед британських знаменитостей на той час^[262]. Після цього Коллінз залишився жити у Феші (Швейцарія), а також володів нерухомістю в Нью-Йорку та Дерсінгемі (Норфолк)^[263].

У 2007—2016 роках Коллінз мав стосунки з американською телеведучою Даною Тайлер^[142]. 2008 року Севі та двоє її синів переїхали до Маямі (Флорида). Коллінз згадував: «У мене були похмурі часи; я надто багато пив. Я вбивав час за телевізором і випивкою, і це мало мене не вбило». Після того як Коллінз перестав вживати алкоголь, у січні 2016 року він знову зійшовся із Севі, почавши жити разом у Маямі, куди він переїхав ще попереднього року, щоб бути ближче до двох своїх молодших синів^[264][265]. У жовтні 2020 року Коллінз подав позов на виселення Севі після того, як у серпні вона таємно одружилася з іншим чоловіком. 2021 року він продав свій будинок у Маямі за 39 мільйонів доларів^[266]. 2016 року Коллінз зізнався, що шкодує про зраду своїй другій дружині, і зазначив, що три розлучення свідчать про його «невміння будувати щасливе спільне життя та розуміти своїх партнерок»^[267].

Його рідний брат, Клайв, був карикатуристом. 2012 року Філ відвідав Букінгемський палац, де Клайву вручали Орден Британської імперії за заслуги у галузі мистецтва. Тоді музикант згадував: «У дитинстві ми жили в одній кімнаті, і він постійно щось малював — створював різдвяні та новорічні листівки для всієї родини»^[268]. Клайв пішов із життя 2022 року у віці 80 років^[269].

2012 року Коллінз посідав друге місце у списку найбагатших барабанщиків світу, поступаючись лише Рінго Старру^[270]. За даними рейтингу Sunday Times Rich List за 2021 рік, його статки оцінювали у 145 мільйонів фунтів, що робило його одним із 25 найзаможніших діячів британської музичної індустрії^[271].

29 березня 2000 року Коллінз звернувся до суду з позовом проти двох колишніх музикантів свого гурту, вимагаючи повернути 500 000 фунтів надлишково виплачених авторських відрахувань. Луїс Саттерфілд та Рамлі Девіс стверджували, що за умовами контракту вони мають право на 0,5% відрахувань від продажу концертного альбому Serious Hits... Live!, записаного під час світового туру Коллінза Seriously, Live! 1990 року. Музиканти наполягали, що зробили вагомий внесок у створення всього альбому. Натомість Коллінз заперечував це, зазначаючи, що вони мають отримувати відрахування лише за п'ять композицій, у записі яких безпосередньо брали участь. 19 квітня 2000 року Вищий суд Лондона ухвалив рішення, згідно з яким музиканти більше не отримають від Коллінза жодних авторських відрахувань. Водночас суму, яку вимагав повернути співак, зменшили вдвічі, а самого Саттерфілда та Девіса (які спочатку подали зустрічний позов у Каліфорнії) звільнили від зобов'язання повертати вже виплачені кошти. Суддя підтримав аргумент Коллінза про те, що робота музикантів мала оплачуватися лише за п'ять треків, де звучали їхні партії, зокрема у хіті «Sussudio»^[272].

Коллінз отримав кілька почесних наукових ступенів на знак визнання його музичних досягнень та особистих інтересів. 1987 року Університет Фейрлі Дікінсона присвоїв йому звання почесного доктора образотворчих мистецтв^[273]. 1991 року він став почесним доктором музики в Музичному коледжі Берклі^[274]. 12 травня 2012 року Університет МакМеррі в Абіліні (штат Техас) присудив йому ступінь почесного доктора історії за дослідження та збирання артефактів і документів часів Техаської революції (детальніше у розділі «Захоплення»)^[275]. 22 травня 2019 року Коллінз став почесний доктором джазової та поп-музики Університет музики та виконавського мистецтва в Граці в Австрії. Це був перший випадок в історії цього закладу, коли він надав почесний докторський ступінь^[276].

2000 року після сесії звукозапису в Лос-Анджелесі Коллінз раптово втратив слух на ліве вухо. Він звернувся до трьох лікарів, які, нічим не змогли йому допомогти та оцінили шанси на повне одужання як мінімальні. Проте за два роки слух майже повністю повернувся^[277]. Згодом Коллінз дізнався, що причиною була вірусна інфекція, яку вдалося подолати завдяки правильному лікуванню^[142].

У квітні 2009 року Коллінз переніс операцію на верхньому відділі шиї через травму, отриману під час гри на ударних в рамках туру Genesis 2007 року. Унаслідок хірургічного втручання музикант втратив чутливість у пальцях і міг тримати барабанні палички лише за умови їх фіксації клейкою стрічкою до долонь^[278]. 2010 року він зізнався, що в останні роки потерпав від депресії та низької самооцінки й навіть думав про самогубство, але утримався від цього заради своїх дітей^[279]. 2014 року Коллінз повідомив, що досі не може грати на ударних через недіагностовану неврологічну патологію, при цьому спростувавши припущення про артрит^[280]. 2015 року він переніс операцію на хребті^[281]. 2016 року Коллінз зазначив, що все ще не може грати на барабанах лівою рукою. Лікар порадив йому: якщо він хоче знову грати на ударних, йому потрібно діяти «крок за кроком» і «тренуватися»^{[142][282][283]} .

У своїй автобіографії 2016 року Коллінз зізнався, що після завершення кар'єри та третього розлучення боровся з алкоголізмом. Він писав, що вже три роки не вживав алкоголь^[284]. У січні 2017 року музикант повідомив, що хворіє на цукровий діабет 2-го типу та пройшов курс лікування в барокамері через інфікований діабетичний абсцес на стопі^[285]. У червні того ж року Коллінз скасував два концерти після того, як уночі в готелі спіткнувся й вдарився головою об стілець, отримавши глибоку рану біля ока, що потребувала накладання швів. Падіння сталося через синдром «звисаючої стопи», який розвинувся в нього після операції на спині^[286]. Через це згодом йому довелося ходити з тростиною^[287] та виступати на сцені сидячи^[288]. За даними подкасту BBC Eras, зараз Коллінз перебуває під цілодобовим наглядом доглядальниці^[289].

Коллінза часто помилково називають у британських медіа прихильником Консервативної партії та критиком лейбористів^[290][291]. Це упередження виникло після публікації в таблоїді The Sun у день парламентських виборів 1992 року cтатті під гучним заголовком: «Якщо Кіннок сьогодні переможе, нехай останній, хто виїжджатиме з Британії, вимкне світло». У матеріалі стверджувалося, що Коллінз був серед тих знаменитостей, які планували емігрувати з країни в разі перемоги Лейбористської партії^[292][293].

У британській пресі часто писали, ніби Коллінз виїхав з Великої Британії та оселився у Швейцарії на знак протесту проти перемоги Лейбористської партії на парламентських виборах 1997 року^[294][295]. Незадовго до виборів 2005 року, коли Коллінз уже мешкав у Швейцарії, інший відомий музикант і палкий прихильник лейбористів Ноел Галлагер публічно заявив: «Голосуйте за лейбористів. Бо якщо ви цього не зробите і до влади прийдуть торі, Філ Коллінз погрожує повернутися жити сюди. А давайте будемо відвертими, нікому з нас цього не хочеться»^[296][297]. Сам Коллінз, пояснюючи згодом ситуацію, зазначив, що за багато років до того справді обмовився, що може поїхати з Великої Британії, якщо більшу частину його прибутків забиратимуть у вигляді податків (що на той час було офіційною політикою лейбористів щодо найбагатших громадян). Проте він запевнив, що ніколи не підтримував Консервативну партію, а до Швейцарії переїхав ще 1994 року зовсім з іншої причини — через стосунки з жінкою, яка там жила. Згадуючи Галлагера, Коллінз додав: «Мені байдуже, подобається йому моя музика чи ні. Але мені не байдуже, коли він починає називати мене придурком через мої політичні погляди. Уся його думка будується на старій цитаті, яку просто вирвали з контексту й неправильно зрозуміли»^[298].

Попри заяву Коллінза про те, що він виїхав із Великої Британії не з метою ухилення від сплати податків, його включили до списку заможних людей, які проживали в офшорних зонах і стали об'єктом критики у звіті благодійної організації Christian Aid за 2008 рік^[299]. Газета The Independent зарахувала Коллінза до своїх «десяти зіркових податкових вигнанців», помилково повторивши твердження, що він нібито покинув країну, коли лейбористи перемогли на виборах 1997 року, та погрожував повернутися, якщо консерватори виграють 2005 року^[300]. Згадуючи вибори 1997 року у своїй статті «Відомі чоловіки та їхня незрозуміла політика» для MSN, Г'ю Вілсон зауважив: «Лейбористи перемогли з величезним відривом, що лише доводить, який вплив попзірки мають насправді». Він також написав, що оприлюднені висловлювання Коллінза та його подальший переїзд до Швейцарії викликали «звинувачення у лицемірстві», адже у своїй пісні «Another Day in Paradise» він «оплакував долю безхатьків», через що став «легкою мішенню з наближенням майбутніх виборів»^[117]. У пісні Пола Гітона та Жаккі Ебботт «When I Get Back to Blighty» з їхнього альбому What Have We Become? 2014 року містилося посилання на Коллінза як на «в'язня власних податкових декларацій»^[301].

Коли Марк Лоусон у інтерв'ю для BBC 2009 року запитав Коллінза про його політичні погляди, музикант зазначив: «Мій батько був консерватором, але за його життя, як мені здається, це було трохи іншим явищем. Зрештою, політика ніколи не посідала значного місця в нашій родині. Думаю, тогочасна політична ситуація в країні суттєво відрізнялася від теперішньої». У інтерв'ю газеті The Guardian 2016 року Коллінз назвав свої публічні висловлювання про політику в The Sun одним із найбільших розчарувань у житті^[302]. Відповідаючи на запитання, чи голосував він колись за Консервативну партію, виконавець зауважив: «Насправді я не брав участі в голосуваннях, і це не той факт, яким я пишаюся. Через високу зайнятість я просто рідко бував удома»^[303].

Коллінз є членом канадської благодійної організації «Митці проти расизму» (Artists Against Racism) і брав участь у їхніх кампаніях, зокрема у створенні соціальної реклами для радіо^[304]. У жовтні 2020 року Коллінз висунув офіційну вимогу до Дональда Трампа та його виборчого штабу припинити публічне використання пісні «In the Air Tonight» на політичних мітингах^[305][306].

Коллінз уже багато років серйозно цікавиться історією битви за фортецю Аламо в техаському місті Сан-Антоніо^[307]. За цей час він зібрав сотні унікальних артефактів, пов'язаних із цією історичною битвою 1836 року. Крім того, Коллінз озвучив тематичне світлозвукове шоу та неодноразово виступав спікером на заходах, присвячених Аламо. 2012 року він видав книгу «Аламо та поза ним: подорож колекціонера» (The Alamo and Beyond: A Collector's Journey). 26 червня 2014 року під час пресконференції безпосередньо у фортеці музикант оголосив, що безплатно передає всю свою колекцію штату Техас^[308]. На знак подяки за цей щедрий жест 11 березня 2015 року законодавчий орган штату офіційно надав Коллінзу звання почесного громадянина Техасу^[309].

Подібно до Рода Стюарта, Еріка Клептона та Ніла Янга, Коллінз захоплюється залізничним моделюванням. Він також цікавиться олов'яними солдатиками фірми King & Country^[310]. Крім того, він є почесним президентом яхт-клубу Ричмонда (західне передмістя Лондона), членами якого колись були його батьки^[311].

Перший благодійний виступ Коллінза відбувся 1981 року в лондонському Королівському театрі Друрі-Лейн на шоу The Secret Policeman's Ball, одним із засновників якого був учасник гурту Monty Python Джон Кліз. Цей захід організовували на підтримку правозахисної організації Amnesty International, після чого артист став благодійним активістом^[312]. 9 квітня 1989 року Коллінз виступив хедлайнером на благодійному концерті на підтримку англійського коміка Террі-Томаса в Театрі «Роял». Завдяки концерту вдалося зібрати понад 75 000 фунтів для Террі-Томаса та організації Parkinson's UK^[313]. 1994 року з нагоди дня народження королеви Коллінза нагородили званням лейтенанта Королівського Вікторіанського ордена (LVO) на знак визнання його діяльності на користь The Prince's Trust — провідної британської молодіжної благодійної організації, заснованої королем Чарльзом III (на той час — принцом Уельським), яка забезпечує навчання, особистісний розвиток, підтримку бізнес-стартапів, наставництво та консультування^[314]. Уперше Коллінз з'явився на рок-концерті цього фонду 1982 року, де, зокрема, грав у складі супроводжувального гурту співачки Кейт Буш. Відтоді він неодноразово брав участь у цих заходах, востаннє — у Королівському Альберт-холі 2010 року^[315].

У лютому 2000 року Коллінз і його дружина Севі заснували благодійний фонд Little Dreams — некомерційну організацію, яка має на меті «…втілювати в життя мрії дітей у сфері спорту та мистецтва». Вона надає майбутнім юним талантам віком від 4 до 16 років фінансову, матеріальну та наставницьку підтримку за допомогою експертів у різних галузях^[316]. Коллінз наважився на цей крок після того, як отримав листи від дітей із запитаннями про те, як пробитися в музичну індустрію. Серед наставників, які допомагали підопічним фонду, були Тіна Тернер та Наталі Коул. 2013 року він відвідав Маямі-Біч (Флорида), щоб посприяти розширенню діяльності своєї організації^[317].

Коллінз підтримує права тварин та організацію PETA («Люди за етичне поводження з тваринами»). 2005 року він пожертвував барабанні палички з автографом на підтримку кампанії PETA проти мережі ресторанів Kentucky Fried Chicken^[318].

Музикант підтримує благодійну організацію Topsy Foundation у [[Південно-Африканська Республіка |ПАР]], яка надає допомогу найбіднішим сільським громадам країни, застосовуючи комплексний підхід до вирішення проблем, пов'язаних із ВІЛ/СНІДом та крайньою бідністю. Він передає цій організації всі гонорари, отримані від продажу своєї музики у ПАР^[319][320].

Коллінз є одним із найуспішніших музикантів у світі, який продав за свою сольну кар'єру близько 150 мільйонів записів^[321]. Він входить до трійки унікальних виконавців (разом із Полом Маккартні та Майклом Джексоном), яким вдалося перетнути позначку у 100 мільйонів проданих записів як сольно, так і в складі гурту^[322][323]. Шість альбомів Коллінза очолили чарт Великої Британії Official Charts Company (загалом 12 із них потрапили у Топ-10). Також три його сингли очолили цей чарт (загалом 13 із них потрапили у Топ-10)^[324]. У США два альбоми Коллінза очолили чарт Billboard 200 (загалом шість із них потрапили у Топ-10)^[325], а також 7 синглів очолили чарт Billboard Hot 100 (загалом 14 із них потрапили у Топ-10)^[326].

У біографії Коллінза, опублікованій BBC News 2000 року, зазначалося, що «критики насміхалися з нього», а «поганий розголос створював проблеми», які «зашкодили його публічному іміджу»^[327]. Історик рок-музики Мартін К. Стронг писав, що Коллінз «із самого початку викликав різко протилежні оцінки, а його повсюдне самовдоволення та дедалі більш безлика поп-музика зробили його улюбленою мішенню для критиків»^[328]. За словами журналіста The Guardian Пола Лестера, Коллінз «регулярно» телефонував музичним оглядачам, щоб висловити незгоду з негативними рецензіями^[329]. З часом він почав викликати в частини публіки й особисту неприязнь^[330]. 2009 року журналіст Марк Лоусон розповів, як сильно змінився медійний образ Коллінза: із «найприємнішого хлопця у поп-музиці та кумира звичайних людей» він перетворився на людину, яку звинувачували у «посередності, втечі від податків та розірванні шлюбу через факс»^[302]. Коллінз відкидав звинувачення в ухиленні від сплати податків. Він також заперечував, що розірвав шлюб у такий спосіб, хоча й підтвердив, що частина листування щодо розлучення з його другою дружиною, Джилл Тавелман, дійсно велася факсом (повідомлення Коллінза стосовно прав на побачення з дочкою навіть потрапило на першу шпальту газети The Sun 1994 року)^[251][302]. Попри це, британські ЗМІ продовжували повторювати історію про «розлучення факсом»^{[327][290][331][263]}. Музичний критик The Guardian Керолайн Салліван у своїй статті 2007 року «Шкода, що я взагалі чула про Філа Коллінза» згадувала про цей накопичений негативний розголос навколо музиканта, зазначивши, що їй важко слухати його пісні, «не відчуваючи огиди до нього як до особистості»^[290].

Частина критиків звертали увагу на всюдисущість Коллінза, особливо у 1980-х та на початку 1990-х^{[330][332][333][334]}. Журналіст Френк Діджакомо у своїй статті 1999 року для The New York Observer під назвою «Загроза Коллінза» зазначав: «Навіть коли я намагався втекти від музики [Коллінза], яка звучала у мене в голові, і вмикав телевізор, містер Коллінз і там кривлявся перед камерами — з єдиною метою показати світові, як важко він працюватиме, аби продати мільйони платівок мільйонам дурнів»^[332]. У статті 2010 року «Любов дається нелегко: артисти, яких ми обожнюємо ненавидіти» критик The Irish Times Кевін Кортні висловив схожі думки. Зарахувавши Коллінза до десятки найбільш ненависних поп-зірок світу, він писав: «[Коллінз] виступив на Live Aid спочатку на стадіоні „Вемблі“, а потім прилетів до Філадельфії на „Конкорді“ — суто для того, щоб ніхто в США не зміг відбутися легким переляком. На початку 1990-х від Філа вже справді нудило»^[330]. Тім Честер із New Musical Express також згадував цю хвилю негативної реакції у статті «Чи не час нам усім перестати ненавидіти Філа Коллінза?». Описуючи безперервні насмішки, яких зазнавав музикант, Честер зауважив, що «багато в чому він сам винен». Він також додав, що Коллінз «створив одні з найдешевших попсових пісень, які коли-небудь записувалися на вініл»^[335]. Ерік Гедегард із Rolling Stone зазначав, що в інтернеті «розплодилися» сайти ненависників Коллінза. Він зауважив, що співака називали «запроданцем, який взяв Genesis Пітера Гебріела — цей еталон прогресивного року — і перетворив його на убогий поп-гурт, після чого наштампував купу супер-примітивних хітів, які й сформували обличчя 1980-х»^[336].

За словами публіциста Ділана Джонса у його книжці 2013 року про поп-музику 1980-х, чимало колег «зневажали» Коллінза^[337]. Дехто з артистів навіть публічно критикував музиканта. Так, 1990 року колишній фронтмен Pink Floyd Роджер Вотерс висловив невдоволення тим, що Коллінз став «надто повсюдним», згадавши, зокрема, його участь у ювілейному турі гурту The Who 1989 року^[338]. Девід Бові згодом зневажливо назвав частину своєї творчості 1980-х «періодом альбомів Філа Коллінза»^[339][340]. Окрім нищівних відгуків від музичної преси, на адресу Коллінза лунала й політична критика. Співак, автор пісень та активіст Біллі Брегг засудив хіт «Another Day in Paradise», заявивши: «Філ Коллінз може скільки завгодно писати про бездомних, але без реальних дій на допомогу цим людям — це просто паразитування на темі»^[341]. Проте найбільше випадів на адресу музиканта лунало з боку автора пісень гурту Oasis Ноела Галлагера^[342][296], який зазначав: «Величезні тиражі платівок ще не роблять тебе крутим. Погляньте хоча б на Філа Коллінза»^[343]. Сам Коллінз зізнавався, що випади Ноела «часом сильно його гнітили»^[344]. Брат Ноела, вокаліст Oasis Ліам Галлагер, теж скаржився на «нудне» домінування Коллінза в чартах 1980-х і додавав, що у 1990-х «настав час нормальним пацанам вийти вперед і взяти все у свої руки»^[345]. 2005 року, під час участі в комедійному шоу «Кімната 101» (Room 101) на телеканалі BBC, де відомим гостям пропонували назавжди позбутися речей або людей, які їх найбільше дратують, Коллінз запропонував відправити до однойменної кімнати братів Галлагерів. Музикант назвав їх «жахливими» й додав: «Вони хамовиті і далеко не такі талановиті, як їм здається. Скажу прямо: вони чіплялися до мене особисто»^[346].

2010 року Коллінз визнав, що свого часу був «всюдисущим». Коментуючи свій сценічний образ, він зазначив: «Цей персонаж на сцені з'явився через невпевненість у собі… Зараз за це навіть ніяково. Нещодавно я почав переписувати свої VHS-касети на DVD, щоб створити архів. Дивлячись на все це, я думав: „Боже, який же я надокучливий“. Я здавався дуже самовпевненим, хоча насправді таким не був»^[347]. Коллінз визнає, що для багатьох він став об'єктом презирства, і вважає це наслідком того, що його музика лунала буквально звідусіль^[344][342]. 2011 року він сказав: «Те, що люди так сильно від мене втомилися — насправді не моя провина… Тож не дивно, що мене зненавиділи. Мені прикро, що все це мало такий шалений успіх. Чесно кажучи, я не хотів, щоб усе так сталося!»^[344][348]. Він назвав критику його зовнішності протягом багатьох років «дешевим випадом»^[337], і визнав існування «дуже гучної меншості» фанатів Genesis, які вважають, що гурт «продався», коли він став фронтменом^[349]. Коллінз заперечив, що його відхід зі сцени 2011 року був пов'язаний із негативною увагою, і заявив, що його слова вирвали з контексту^[163]. Він додав: «Мене виставили якимось замученим диваком, який вірить, що в минулому житті був в Аламо, який дуже жаліє себе і ображений йде на пенсію через погані статті протягом усіх цих років. Усе це неправда»^[164][335].

Пол Лестер з The Guardian 2013 року зазначив, що Коллінз — один із тих поп-виконавців, які «колись були посміховиськом», а «тепер піднесені до рангу богів»^[329]. Коллінз став знаковою постаттю в американській урбан-музиці^[350], вплинувши на таких артистів, як Каньє Вест^[351], Аліша Кіз і Бейонсе^[352]. Його пісні активно семплювали різні виконавці хіп-хопу та сучасного ритм-енд-блюзу, а Ліл Кім, Келіс та співзасновник Wu-Tang Clan Ол Дарті Бастард записали кавери на його треки для триб'ют-альбому Urban Renewal 2001 року^[350].

2004 року Бен Гіббард, музикант гуртів Death Cab for Cutie та The Postal Service, назвав Коллінза «чудовим вокалістом»^[353]. Творчість Коллінза високо оцінював колега по сцені, хеві-метал-виконавець Оззі Осборн^[354], а Девід Кросбі називав його «дорогим другом», який «неймовірно допоміг» йому^[355]. Гітарист Queen Браян Мей відгукувався про нього як про «чудового хлопця і дивовижного барабанщика»^[356], а Роберт Плант, починаючи сольну кар'єру після розпаду Led Zeppelin, назвав його «найенергійнішою, найпозитивнішою і по-справжньому надихаючою силою»^[81]. Творчість Коллінза також підтримують сучасні артисти різних жанрів. Серед них інді-рок-гурти The 1975^[329], Generationals^[357], Unquiet Nights, Neon Indian, Yeasayer, St. Lucia^[358] та Sleigh Bells^[359], електропоп-виконавиця Lorde^[352], а також соул-співачка Даян Бірч, яка 2014 року зазначила: «Коллінз балансує на дуже тонкій межі між попсовістю та вишуканістю. Він може здаватися відштовхуючим, але водночас у нього приголомшлива якість продюсування, а його музика має особливе, насичене звучання. Він майстерно володіє інструментами та чудово відчуває мелодію»^[352].

Колега по гурту Genesis Майк Разерфорд високо відгукувався про особистість Коллінза, зазначаючи: «Він завжди мав імідж такого собі „хлопця з сусіднього двору“, компанійського й безтурботного: з тих, із ким можна випити по чарці в пабі, перекинутися жартами, викурити цигарку або косяк»^[360]. 2014 року колишній фронтмен Genesis Пітер Гебріел, який знову співпрацював із Коллінзом у 1980-х роках, назвав його «трудоголіком із трудоголіків»^[361]. Прихильні критики описували його як «рок-бога»^[360][362] та артиста, який попри все залишився «своїм у дошку»^[327]. У музичному довіднику The New Rolling Stone Album Guide, виданому 2004 року, Дж. Д. Консідін писав: «Свого часу Філ Коллінз лунав буквально з кожної праски і мав шалену популярність серед слухачів, через що, власне, й став мішенню для критиків. Проте, попри орієнтованість на невибагливий поп-мейнстрим, Коллінз — проникливий автор пісень і винахідливий музикант»^[333].

Тім Честер з New Musical Express назвав Коллінза «головною фігурою для іронічного захоплення та сороміцьких задоволень», додавши, що він створив «кілька справді геніальних речей (хоча, варто визнати, в супроводі відверто провальних треків)»^[335]. Засновник Creation Records Алан Макгі 2009 року зазначив, що наразі відбувається «цілком серйозне відродження Філа Коллінза». За словами Макгі: «Молоді вже байдуже до „інді-авторитету“. Для них крута поп-пісня — це просто крута поп-пісня. У нашу епоху римейків та камбеків більше немає священних корів, і для музики це лише в плюс». Коментуючи популярність Коллінза серед хіп-хоп артистів, він зауважив: «У цьому немає нічого дивного. Коллінз — барабанщик світового рівня, а його пісні ідеально лягають на семпли»^[363].

2010 року Гері Міллс із видання The Quietus виступив із палкою промовою на захист Коллінза: «У світі поп-музики навряд чи знайдеться багато постатей, які викликали б таку ж ненависть, що межує з масовими заворушеннями, як Коллінз. І так само мало хто спромігся розпродати понад 150 мільйонів копій своїх записів як сольний виконавець… Проте таврувати всю його кар'єру як таку, що повністю загрузла у безпросвітному шлаку альбому No Jacket Required, просто несправедливо — незалежно від того, як саме Коллінз здобув свої статки чи публічний імідж»^[364]. Девід Шеппард писав для BBC 2010 року: «Звісно, Коллінз іноді й сам був винен у тому, що малював мішень на власному лобі (ця самовпевнена історія з перельотом на „Конкорді“ заради Live Aid, відверто невдалі тексти пісні „Another Day in Paradise“, фільм „Бастер“ тощо). Але попри це, творчий доробок колишнього фронтмена Genesis настільки вагомий, а його хіти настільки численні, що відкидати його лише як пихатого постачальника страдницьких романтичних балад для середнього класу — це вияв короткозорості»^[365].

Журналіст Rolling Stone Ерік Гедегаард висловив невдоволення хвилею критики на адресу Коллінза, припустивши, що його «несправедливо й незрозуміло очорнили»^[336]. Мартін С. Стронґ 2011 року зазначив, що «загадковий і привітний Філ Коллінз за ці роки зазнав чимало насмішок та критики, але одне можна сказати напевно — його майстерність і талант беззаперечні»^[328]. Наступного року в статті «10 артистів, з яких найбільше глузували, але яких час пробачити» критик New Musical Express Анна Конрад зауважила, що з Коллінза зробили «лиходія», і додала: «Чи справді така злість була виправданою? … Ну ж бо, зізнавайтеся. Ви ж імітували гру на барабанах під „In the Air Tonight“ і вам це подобалося»^[366]. Журналіст The Guardian Дейв Сімпсон у своїй схвальній статті 2013 року визнав, що «мало хто з поп-зірок досяг такого успіху і водночас так зневажався, як Філ Коллінз», проте наголосив: «Час нарешті визнати колосальний вплив Коллінза як одного з хрещених батьків поп-культури»^[350].

На честь Коллінза було названо вулицю в Сен-Жан-д'Ер (сільській комуні у Франції)^[367].

Коллінз випустив 8 студійних альбомів, 2 концертні альбоми, 15 збірок, 3 альбоми-саундтреки, 4 мініальбоми, 68 синглів та 38 відеокліпів^[368].

• The Hello, I Must Be Going Tour (1982—1983)^[369]
• The No Jacket Required World Tour (1985)^[370]
• Seriously, Live! World Tour (1990)^[371]
• Both Sides of the World Tour (1994—1995)^[372]
• Trip into the Light World Tour (1997)^[373]
• The First Final Farewell Tour (2004—2005)^[374]
• Not Dead Yet Tour (2017—2019)^[375]

Фільми

Телебачення

Вшанування

• 1999 — зірка на Голлівудській алеї слави^[141]
• 2002 — звання «Легенда Діснея» за видатний внесок у The Walt Disney Company^[144]
• 2003 — включення до Зали слави авторів пісень^[148].
• 2010 — включення до Зали слави рок-н-ролу як учасника гурту Genesis^[159].
• 2026 — включення до Зали слави рок-н-ролу як сольного виконавця^[193].

Королівські нагороди

• 1994 — лейтенант Королівського Вікторіанського ордена на знак визнання його діяльності на користь The Prince's Trust^[314]

Почесні ступені

• 1987 — почесний доктор образотворчих мистецтв Університету Фейрлі Дікінсона^[273]
• 1991 — почесний доктор музики Музичного коледжу Берклі^[274]
• 2012 — почесний доктор історії Університету МакМеррі^[275]
• 2019 — почесний доктор джазової та поп-музики Університету музики та виконавського мистецтва в Граці^[276]

• Офіційний сайт
• Phil Collins на сайті IMDb (англ.)
• Філ Коллінз на сайті Discogs (англ.)
• Філ Коллінз на сайті AllMusic (англ.)