YaChudo

Формула-2

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Ця стаття про категорію перегонів на одномісних автомобілях другого рівня. Про сучасний міжнародний чемпіонат із такою ж назвою див. Чемпіонат Формули-2 FIA (з 2017).

Формула-2 — категорія перегонів на автомобілях із відкритими колесами, регламент якої вперше кодифікували у 1948 році. У 1985 році її замінила Формула-3000, однак у період із 2009 по 2012 рік Міжнародна автомобільна федерація (FIA) відродила цю категорію у вигляді Чемпіонату Формули-2 FIA. Ця назва знову повернулася 2017 року, коли колишню серію GP2 перейменували на Чемпіонат Формули-2 FIA.

Йохен Ріндт за кермом боліда Формули-2 Lotus 69 на Нюргбургринзі в 1970 році.

Історія

Хоча Формулу-1 традиційно вважають вершиною автоперегонів на автомобілях із відкритими колесами, високі технічні характеристики болідів та значні витрати на участь у серії завжди зумовлювали потребу в підготовчому шляху до цієї вершини. Протягом більшої частини історії Формули-1 саме Формула-2 слугувала передостанньою сходинкою в автоспортивній ієрархії.

До війни

До Другої світової війни існував окремий клас автоперегонів для автомобілів, менших і менш потужних за боліди Гран-прі. Цю категорію зазвичай називали перегонами «вуатюрет» (від французького voiturette — маленький автомобіль), і вона давала змогу аматорам, менш досвідченим гонщикам та невеликим автовиробникам проявляти себе в змаганнях. На момент початку війни регламент перегонів «вуатюрет» дозволяв використовувати 1,5-літрові двигуни з нагнітачем, тоді як для болідів Гран-прі допускали 3,0-літрові двигуни з нагнітачем або 4,5-літрові атмосферні двигуни.

Офіційний початок (після війни—1953)

Ferrari 166 F2 в Музеї Феррарі.

У 1946 році регламент для 3,0-літрових двигунів з нагнітачем скасували та запровадили Формули А і В (які згодом стали Формулою-1 та Формулою-2), що набрали чинності з 1 січня 1947 року. Формула А допускала участь старих 4,5-літрових атмосферних автомобілів. Однак 3,0-літрові боліди з нагнітачем значно переважали їх за швидкістю, до того ж довоєнні німецькі та італійські машини вже були недоступними. Тому задля зрівняння можливостей замість 3,0-літрових компресорних двигунів застосували старий регламент «вуатюрет» для 1,5-літрових машин.

Унаслідок цього нижче за Формулу А (Формулу-1) не залишилося жодної категорії, тому FIA уперше офіційно кодифікувала Формулу-2 (початково відому як «Формула В») як менший і дешевший аналог болідів Гран-прі того часу з набуттям чинності з 1 січня 1948 року. Серед перегонів, проведених у перший рік існування Формули-2, був Гран-прі Стокгольма 1948 року. Цього ж року Scuderia Ferrari створила болід Ferrari 166 F2, який дебютував у перегонах на Гран-прі Флоренції 26 вересня того ж року.

Регламент обмежував об'єм атмосферних двигунів двома літрами, а двигунів з нагнітачем — 500 кубічними сантиметрами (цією можливістю користувалися вкрай рідко). У результаті боліди були меншими, легшими й дешевшими за автомобілі Формули-1. Це стимулювало нові марки, як-от Cooper, переходити до Формули-2 перед тим, як вступити в боротьбу з великими виробниками на кшталт Alfa Romeo та Maserati. У перші роки існування Формули-1 кількість учасників була настільки незначною, що в 1952 та 1953 роках усі перегони Гран-прі Чемпіонату світу, за винятком Індіанаполіса 500, проводили за регламентом Формули-2 (водночас позазалікові змагання Формули-1 все ж відбувалися).

Ера 1,5-літрових двигунів (1957—1960)

Porsche 718 з 1,5-літровим двигуном у Музеї Лаувмана.

Занепад Формули-2 настав із запровадженням 2,5-літрового регламенту у Формулі-1 1954 року, коли особливої популярності набули перегони малолітражних спортивних автомобілів, однак уже на 1957 рік ввели новий регламент Формули-2 для 1,5-літрових машин. У цій категорії домінували задньомоторні боліди Cooper, створені на основі їхніх моделей Формули-3 та спортивного авто Cooper T39, хоча певного успіху досягали й автомобілі Porsche на базі спортивної моделі RSK. Команда Ferrari початково розробляла свою Dino 156 саме як болід Формули-2, продовжуючи водночас змагатися в Гран-прі на передньомоторних автомобілях. Домінуючим силовим агрегатом у цій формулі був чотирициліндровий двигун Coventry Climax FPF, хоча рідкісний 16-клапанний мотор Borgward також мав певний успіх.

Трохи збільшена версія боліда Cooper Формули-2 здобула перемогу в перших двох Гран-прі Формули-1 1958 року, що ознаменувало початок ери задньомоторних машин у Формулі-1. 1,5-літровий регламент проіснував ненадовго, оскільки Формула-Юніор фактично витіснила спочатку Формулу-3, а згодом і Формулу-2 до 1963 року. Утім, 1,5-літрова Формула-1 1961 року за своєю суттю стала продовженням цієї Формули-2. У 1960 році в рамках підготовки до нової Формули-1 відбулися два міжнародні чемпіонати — Чемпіонат конструкторів Формули-2 та Чемпіонат пілотів Формули-2. У заліку пілотів переміг Джек Бребем, тоді як у заліку конструкторів Porsche та Cooper розділили перше місце.[1]

Формула-Юніор (1961—1963) та Формула-2 з 1-літровими двигунами (1964—1966)

Формулу-Юніор запровадили 1959 року як універсальну категорію, покликану поєднати функції навчальної серії замість Формули-3 та високорівневого міжнародного класу під Формулою-1 замість Формули-2. Однак невдовзі стало зрозуміло, що виникла потреба розділити її на дві окремі дисципліни. Унаслідок цього до сезону 1964 року Формулу-2 та Формулу-3 повернули. Регламент Формули-3 вимагав використання однолітрових серійних двигунів із дуже обмеженим доопрацюванням, що нагадувало регламент Формули-Юніор. Формула-2 також мала обмеження за об'ємом у 1,0 л, однак дозволяла використання спеціально розроблених гоночних моторів. У перегонах Формули-2 переважно змагалися зірки Формули-1 у вільні від основних Гран-прі дні. Двигуни постачали здебільшого компанії Cosworth (на базі блоків Ford) та Honda, хоча з'являлися й інші агрегати, зокрема на базі Fiat, а також спеціальні гоночні двигуни від BMC та BRM.

Ера 1,6-літрових двигунів та класифікація пілотів (1967—1971)

У 1967 році FIA збільшила максимально дозволений робочий об'єм двигунів до 1600 кубічних сантиметрів.[2] Через «повернення потужності» у Формулі-1 різниця між цими двома категоріями стала занадто відчутною, однак запровадження нового регламенту з 1,6-літровими двигунами на основі серійних повернуло Формулі-2 її початкову роль підготовчої серії для Формули-1. Крім того, у 1967 році FIA заснувала Чемпіонат Європи Формули-2. Переможцем першого сезону на боліді Matra MS5 став Жакі Ікс, який випередив австралійця Френка Ґарднера на 11 очок.[3]

Найпопулярнішим 1,6-літровим двигуном став Cosworth FVA з 16-клапанною головкою на чотирициліндровому блоці Cortina, який фактично став перевіркою концепції для мотора DFV,[4] одного з найбільш домінантних двигунів у Формулі-1.[5] Версія FVA 1967 року розвивала 220 к. с. (160 кВт) при 9000 об/хв. З'являлися й інші силові агрегати, зокрема чотирициліндровий BMW та V-подібний шестициліндровий Ferrari Dino.

Попри це, чимало пілотів Формули-1 продовжували змагатися на менших і легших болідах у незалікові вікенди, а стартові решітки окремих Гран-прі (зокрема в Німеччині, де довга траса Нюрбургринг могла вмістити велику кількість учасників) поєднували автомобілі Формули-1 та Формули-2. Жакі Ікс дебютував у Гран-прі на Нюрбургринзі за кермом боліда Формули-2 у 1966 році. Наступного року Ікс показав третій загальний час у кваліфікації, однак був змушений стартувати позаду повільніших машин Формули-1. Він швидко пробився назад у залікову зону, але згодом зійшов із дистанції через поломку підвіски.[6]

Формула-2 тих років була майже такою ж смертельно небезпечною, як і значно швидша Формула-1. Попри меншу потужність двигунів, боліди Формули-2 змагалися на тих самих швидкісних трасах із мінімальними бар'єрами безпеки. Джим Кларк, якого вважають одним із найвидатніших гонщиків усіх часів,[7][8] загинув під час перегонів Формули-2 на початку 1968 року на трасі Гоккенгаймринг.[9] Через рік Ґергард Міттер загинув на Нюрбургринзі під час тренування перед Гран-прі Німеччини 1969 року, також керуючи болідом Формули-2.[10]

Більш досвідченні пілоти Формули-1 допускалися до участі в перегонах Формули-2 завдяки унікальній системі класифікації. Будь-який гонщик із категорією «А» позбавлявся права здобувати очки в залік чемпіонату. Пілот міг отримати категорію «А» за кількома критеріями, які з часом дещо змінювалися, зокрема за фініш у заліковій зоні на двох Гран-прі Формули-1 або за потрапляння до першої трійки на двох етапах Чемпіонату світу з перегонів на спортивних автомобілях. Переможець Чемпіонату Формули-2 також отримував категорію «А» терміном на один рік, а Чемпіон світу Формули-1 зберігав цей статус протягом п'яти років. Така система дозволяла менш досвідченим гонщикам змагатися за титул і будувати кар'єру, водночас даючи змогу досвідченим пілотам підтримувати гоночну форму під час тривалих перерв між тогочасними етапами Гран-прі Формули-1.

У перші роки дії 1,6-літрового регламенту найчисленнішими конструкторами були Brabham та Lotus, хоча Ferrari періодично виставляла заводську команду, як і BMW (на шасі побудовані Lola та Dornier). Успіху також досягала низка менших конструкторів, зокрема Matra та Tecno. Свої боліди поставляла й компанія Chevron. Французька фірма Matra здобула перемогу у трьох перших розіграшах Чемпіонату Європи, а в четвертому першість виборола Tecno.

Ера 2-літрових двигунів (1972—1984)

Петер Шарманн за кермом March 782 з двигуном BMW в 1978 році.

У 1972 році регламент змінили задля збільшення потужності, дозволивши використання 2,0-літрових двигунів на основі серійних агрегатів. У перші роки домінували мотори Cosworth серії BD та чотирициліндрові двигуни BMW, а згодом шасі March із силовими агрегатами BMW поступово здобули повну перевагу. З 1976 року до змагань допустили гоночні двигуни, серед яких особливо потужним виявився V-подібний шестициліндровий мотор Renault. Завдяки цьому та спонсорській підтримці нафтової компанії Elf у серії на деякий час запанували французькі команди й пілоти. Наприкінці 1970-х років компанія BMW підняла ставки, підтримавши заводську команду March. На короткий час повернувся навіть двигун Ferrari Dino 206, хоча й без особливого успіху. Двигун Hart 420R, створений на базі Cosworth BDA, демонстрував певні успіхи на болідах March. Крім того, у 1972 році команда Surtees з пілотом Майком Гейлвудом здобула перемогу в Чемпіонаті Європи Формули-2 саме на моторах Hart, хоча найяскравіше вони проявили себе в болідах заводської команди Toleman. Домінуючими шасі цієї епохи були переважно машини March і Ralt, хоча короткочасного успіху досягали також британські боліди Chevron, французькі Elf і Martini та німецькі Maurer.

На початку 1980-х років Honda повернулася до Формули-2 із потужним V-подібним шестициліндровим двигуном. Проте цей силовий агрегат був суто заводським, а витрати на суперництво із заводською командою Ralt-Honda стали надто високими для інших команд. Унаслідок цього кількість учасників на стартових решітках скоротилася, а падіння інтересу до серії поставило її під загрозу зникнення.

Заміна

Після завершення сезону 1984 року FIA замінила Формулу-2 новоствореною категорією Формула-3000, покликаною знизити витрати на участь у змаганнях. Початковий регламент передбачав поєднання шасі за зразком Формули-2 з атмосферними 3-літровими V-подібними восьмициліндровими двигунами Cosworth DFV, які на той час уже застаріли у Формулі-1, що повністю перейшла на турбодвигуни. Провідною серією став Міжнародний чемпіонат Формули-3000 FIA, хоча за регламентом Формули-3000 проводили й низку інших чемпіонатів.

Відродження (2009—2012)

Чемпіон Формули-2 2010 року Дін Стоунмен за кермом Williams JPH1.

Після 25-річної перерви у 2009 році FIA відновила чемпіонат Формули-2.[11] На відміну від попереднього турніру, Чемпіонат Формули-2 FIA став моносерією, де всі учасники використовували однакові шасі та двигуни. Компанія Джонатана Палмера MotorSport Vision (MSV) керувала чемпіонатом, а також обслуговувала й утримувала боліди для усіх учасників.[12] У чемпіонаті не було команд — на відміну від інших професійних автоспортивних серій, кожен пілот натомість працював із інженерами, яких надавала MotorSport Vision. Боліди були спроєктовані компанія Williams Grand Prix Engineering, а силовою установкою слугував 1,8-літровий турбодвигун Audi, розроблений Mountune Racing, потужністю 480 к. с. (358 кВт). За своїми динамічними характеристиками автомобілі посідали проміжне місце між Формулою-1 та Формулою-3, а участь у сезоні коштувала кожному пілоту 195 000 фунтів стерлінгів.[13]

Чемпіонат 2009 року складався з восьми етапів у Європі, які проходили з травня по листопад. Щовікенду проводили дві гонки довжиною по 110 км кожна (тривалістю близько 40 хвилин). Обом заїздам передували дві 30-хвилинні тренувальні сесії та дві 30-хвилинні кваліфікації.[14] Переможцем дебютного сезону став Енді Соучек, однак турнір був затьмарений загибеллю Генрі Сертіса під час четвертого етапу на трасі Брендс-Гетч.[15]

Після сезону 2012 року FIA та MSV припинили проведення серії.[16] В останній рік існування чемпіонату виникли труднощі із залученням достатньої кількості пілотів, оскільки концепція єдиної організації-оператора виявилася непопулярною порівняно зі змаганнями з традиційнішою структурою.[17] Попри позиціонування як підготовчої категорії для Формули-1, конкуруючі серії GP2 та Формула-Рено 3.5 мали значно потужніші боліди,[17] і жоден із пілотів Формули-2 не зміг перейти до команди Формули-1 аж до 2016 року, коли Джоліон Палмер приєднався до команди Renault.[18]

Друге відродження (2017)

Чемпіон Формули-2 2018 року Джордж Расселл за кермом Dallara F2 2018.

У 2015 році FIA оголосила про плани реформувати систему Суперліцензій, спростивши кваліфікаційні критерії та встановивши нову вагомість підготовчих серій задля забезпечення більш послідовного просування пілотів. Серед цих заходів були й наміри відродити категорію Формула-2, якій надали пріоритет над іншими гоночними дисциплінами. Всесвітня рада автоспорту FIA розкрила додаткові подробиці, згідно з якими новий чемпіонат Формули-2 мали побудувати за аналогією до відродженого Чемпіонату Європи Формули-3 та новоствореної категорії Формула-4.[19] Серія мала увійти до структури програм підготовки FIA Global Pathway.

Замість того щоб відроджувати категорію через створення абсолютно нової серії, на початку 2017 року FIA вирішила провести ребрендинг серії GP2 на Чемпіонат Формули-2 FIA.[20] У першому сезоні зберегли використання шасі Dallara GP2/11, яке дебютувало ще у 2011 році, та двигуна Mecachrome V8108 GP2 V8, уперше представленого ще у 2005 році.[21] У сезоні 2018 року дебютував новий болід Dallara F2 2018, оснащений турбованим двигуном Mecachrome V634 та системою захисту голови пілота Halo, яку того ж року впровадили й у Формулі-1.[22] Наступне шасі Dallara F2 2024 дебютувало в сезоні 2024 року. Створене з метою максимального наближення до болідів Формули-1 поточного покоління, воно отримало передові технології безпеки, а також було спроєктоване так, щоб краще підходити для пілотес.[23][24]

Як і в серії 2009—2012 років, не обійшлося без фатальних випадків — під час етапу 2019 року на трасі Спа-Франкоршам загинув французький пілот Антуан Юбер, у болід якого під кутом майже 90 градусів врізався Хуан Мануель Корреа.[25] Пізніше того ж року на знак вшанування пам'яті гонщика FIA заснувала Нагороду імені Антуана Юбера, яку присуджують найкращому дебютанту за підсумками сезону. Першим володарем цієї премії став Чжоу Гуаньюй.[26]

З моменту заснування Чемпіонату Формули-2 FIA до Формули-1 перейшла низка гонщиків, зокрема Шарль Леклер, Джордж Расселл, Оскар Піастрі та Ґабріель Бортолето. В 2025 році Ландо Норріс став першим випускником серії, який здобув титул чемпіона Формули-1.[27][28]

Інші серії Формули-2

СРСР

У жовтні 1956 року Центральний автомотоклуб СРСР (ЦАМК) став членом FIA, прагнучи розвивати радянський автоспорт за прикладом міжнародних перегонів, таких як Гран-прі Великої Британії Формули-1. У 1959 році ЦАМК запровадив нову систему класифікації гоночних автомобілів у СРСР. Утім, боліди Формули-2 не увійшли до програми чемпіонату СРСР з автоспорту 1960 року через відсутність відповідних серійних двигунів, а спеціалізованих гоночних силових агрегатів у Радянському Союзі на той час не виготовляли. Як наслідок, категорія Формула-2 дебютувала в чемпіонатах СРСР з автоспорту лише у 1962 році. Через два роки було ухвалено оновлений регламент Формули-2. Автомобілі Формули-2 почали регулярно з'являтися на радянських трасах лише з 1971 року, а сама категорія залишалася в програмі чемпіонатів СРСР з автоспорту до 1977 року.[29]

Японія

До заснування серії Суперформула, у період дії 1,6-літрового регламенту 1967—1971 років, в Японії існував чемпіонат Формули-2. Японські команди конструювали власні боліди та силові агрегати. Як і у випадку з європейськими перегонами, ця серія називалася просто Формулою-2. Серед тогочасних марок найвідомішою була Mitsubishi Colt. З 1967 по 1970 рік автомобілі змагалися за паралельним регламентом FIA, використовуючи двигуни з робочим об'ємом 1600 кубічних сантиметрів.

З 1973 по 1977 рік в Японії проводили Чемпіонат Японії Формули-2000 за правилами, подібними до регламенту дволітрової Формули-2. Серійним двигунам з одним розподільним валом дозволяли мати робочий об'єм до 2,4 л, однак у середині 1970-х років регламент узгодили з вимогами FIA. Чемпіонат Японі Формули-2 проходив із 1978 по 1986 рік, після чого Японія також перейшла на регламент, дуже схожий на правила Формули-3000, а саму серію з 1987 року перейменували на Чемпіонат Японі Формули-3000. Нині цей турнір відомий як Суперформула, а з 1996 по 2012 рік він існував під назвою Формула-Ніппон. Крім того, в Японії проходила серія для повнокузовних версій болідів Формули-2 під назвою Fuji Grand Champion Series, яка певною мірою нагадувала відроджену серію Can-Am на базі Формули-5000.

Австралія

З 1964 року в Австралії існує власна категорія Формули-2.[30] З 1978 року регламент визначав, що боліди мають бути оснащені серійним двигуном з одним розподільним валом і робочим об'ємом від 1100 до 1600 кубічних сантиметрів.[31] Система впуску мала бути карбюраторною, двигун — обов'язково атмосферним, а максимальна частота обертів обмежена позначкою 8500 об/хв.[32]

Чемпіонат Австралійської Формули-2 був санкціонований Конфедерацією австралійського автоспорту у періоди з 1964 по 1965 рік, з 1969 по 1977 рік та з 1979 по 1988 рік.[30]

Мексика

Упродовж 12 років на початку 1990-х років у Мексиці проходила власна серія Формули-2 (раніше відома як Формула-K). Боліди за конструкцією були подібні до машин Формули-Атлантик та оснащувалися 2,2-літровими двигунами Chrysler.

Велика Британія

Перегони Формули-2 були популярними у Великій Британії наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років. В епоху 2,0-літрових двигунів серед конструкторів, які будували боліди для цього класу, були HWM, Connaught та Cooper, на які зазвичай встановлювали силові агрегати Bristol. Коли у 1956 році Формулу-2 відродили за 1,5-літровим регламентом, Cooper та Lotus першими створили боліди за новими технічними вимогами, скориставшись доступністю двигунів Coventry Climax.

Чемпіонати проводили з 1956 по 1960 рік, з 1964 по 1967 рік та знову у 1972 році.[33] Серед чемпіонів були видатні пілоти Формули-1, зокрема Стірлінг Мосс,[34] Джек Бребем, Джим Кларк та Нікі Лауда.[33]

Британську серію Формули-3000 ненадовго перейменували на «Формулу-2», намагаючись зробити її статус зрозумілішим для пересічних глядачів. Утім, серія перебувала в глибокому занепаді, і зміна назви не зарадила ситуації. Свого часу обговорювали можливість використання 4,2-літрових двигунів TVR на шасі Формули-3000 як потенційної Британської Формули-2, однак цей проєкт так і не реалізували.

Франція

До заснування Чемпіонату Європи Франція проводила власний чемпіонат у період із 1964 по 1967 рік. Попри те, що турнір існував лише чотири сезони, марка Brabham здобула три титули, а володарями чемпіонського титулу серед пілотів ставали Джек Бребем (двічі), Джим Кларк та Йохен Ріндт. Перегони проходили на трасах у По, Клермон-Феррані та Реймсі.

Утім, після успішного завершення першого сезону Чемпіонату Європи проведення французької версії чемпіонату припинили.

Чемпіони Формули-2

Сезон Пілот Команда / болід Поули Перемоги Подіуми Н/к Очки Перевага
Сезон Формули-2 1960 року
1960 Австралія Джек Бребем Cooper Car Company
Cooper–Climax 		1 2 3 0 20 2
Чемпіонат Європи Формули-2
1967 Бельгія Жакі Ікс Tyrrell Racing
Matra–Cosworth 		2 2 4 3 45 11
1968 Франція Жан-П'єр Бельтуаз Matra Sports
Matra–Cosworth 		2 3 5 1 48 17
1969 Франція Джонні Серво-Ґевін Matra International
Matra–Cosworth 		1 1 2 1 37 9
1970 Швейцарія Клей Реґаццоні Tecno Racing Team
Tecno–Cosworth 		2 3 5 1 44 9
1971 Швеція Ронні Петерсон March Engineering
March–Cosworth 		7 4 6 5 54 14
1972 Велика Британія Майк Гейлвуд Team Surtees
Surtees–Cosworth 		1 2 5 2 55 18
1973 Франція Жан-П'єр Жар'є March Engineering
March–BMW 		4 7 8 5 78 37
1974 Франція Патрік Депайє March Engineering
March–BMW 		3 4 6 2 54 11
1975 Франція Жак Лаффіт Ecurie Elf
Martini–BMW 		6 6 7 4 60 24
1976 Франція Жан-П'єр Жабуй Equipe Elf
Elf 2J–Renault 		4 3 6 1 53 1
1977 Франція Рене Арну Ecurie Renault Elf
Martini–Renault 		1 3 6 1 52 12
1978 Італія Бруно Джакомеллі Polifac BMW Junior Team
March–BMW 		8 8 10 6 82 31
1979 Швейцарія Марк Зурер Polifac BMW Junior Team
March–BMW 		2 2 6 1 38 2
1980 Велика Британія Браян Гентон Toleman Group
Toleman–Hart 		2 3 9 7 61 19
1981 Велика Британія Джефф Ліз Ralt Racing Ltd.
Ralt–Honda 		1 3 6 5 51 14
1982 Італія Коррадо Фабі March Racing Ltd.
March–BMW 		2 5 7 3 57 1
1983 Велика Британія Джонатан Палмер Ralt Racing Ltd.
Ralt–Honda 		4 6 10 3 68 17
1984 Нова Зеландія Майк Теквелл Ralt Racing Ltd.
Ralt–Honda 		6 7 8 9 72 28
Чемпіонат Формули-2 FIA (2009—2012)
2009 Іспанія Енді Соучек MotorSport Vision
Williams–Audi 		2 7 11 3 115 51
2010 Велика Британія Дін Стоунмен MotorSport Vision
Williams–Audi 		6 6 13 6 284 42
2011 Італія Мірко Бортолотті MotorSport Vision
Williams–Audi 		7 7 14 7 316 121
2012 Велика Британія Лучано Бакета MotorSport Vision
Williams–Audi 		3 5 10 5 231,5 21,5
Чемпіонат Формули-2 FIA (з 2017)
2017 Монако Шарль Леклер Prema Racing
Dallara-Mecachrome 		8 7 10 4 282 72
2018 Велика Британія Джордж Расселл ART Grand Prix
Dallara-Mecachrome 		5 7 11 6 287 68
2019 Нідерланди Нік де Вріс ART Grand Prix
Dallara-Mecachrome 		5 4 12 3 266 52
2020 Німеччина Мік Шумахер Prema Racing
Dallara-Mecachrome 		0 2 10 2 215 14
2021 Австралія Оскар Піастрі Prema Racing
Dallara-Mecachrome 		5 6 11 6 252,5 60,5
2022 Бразилія Феліпе Друґович MP Motorsport
Dallara-Mecachrome 		5 4 11 4 265 101
2023 Франція Тео Пуршер ART Grand Prix
Dallara-Mecachrome 		2 1 10 4 203 11
2024 Бразилія Ґабріель Бортолето Invicta Racing
Dallara-Mecachrome 		2 2 8 2 214,5 22,5
2025 Італія Леонардо Форнаролі Invicta Racing
Dallara-Mecachrome 		3 4 9 1 211 36

Див. також

Примітки

  1. ↑ Autocourse Review of International Motor Sport 1960 Part Two (англ.). Trafalgar Press Ltd. 1960. с. 110—122.
  2. ↑ Formula 2 (1967–1984) Retrieved from www.oldracingcars.com on 1 February 2011
  3. ↑ 1967 European Formula 2 Championship Races and Standings| Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 24 вересня 2026.
  4. ↑ Butcher, Lawrence (31 січня 2022). Ford Cosworth DFV: the greatest racing engine ever made. Motor Sport Magazine (брит.). Процитовано 24 вересня 2026.
  5. ↑ The power unit manufacturers with the most wins in F1. www.formula1.com (англ.). 17 вересня 2026. Процитовано 24 вересня 2026.
  6. ↑ Jenkinson, Denis (7 липня 2014). 1967 German Grand Prix race report: Brabham shows its steel. Motor Sport Magazine (брит.). Процитовано 24 вересня 2026.
  7. ↑ Sport, Motor (31 травня 2024). The 100 greatest racing drivers. Motor Sport Magazine (брит.). Процитовано 24 вересня 2026.
  8. ↑ The 10 best Formula 1 drivers ever: Hamilton, Schumacher & more. www.autosport.com (англ.). 24 вересня 2026. Процитовано 24 вересня 2026.
  9. ↑ Jim Clark dies in 170mph crash. The Guardian (брит.). 8 квітня 1968. ISSN 0261-3077. Процитовано 24 вересня 2026.
  10. ↑ Strasser, Siegfried C. (2010). Rennsportlegende Gerhard Mitter. Schneider Media. с. 208—211. ISBN 978-3931824433.
  11. ↑ World Motor Sport Council – Decisions. Fédération Internationale de l'Automobile. 25 червня 2008. Архів оригіналу за 28 червня 2008. Процитовано 22 січня 2015.
  12. ↑ Palmer's MSV wins F2 contract. ITV-F1.com. ITV Sport. 15 вересня 2008. Архів оригіналу за 24 липня 2009. Процитовано 22 січня 2015.
  13. ↑ Butcher, Lawrence (3 грудня 2008). F2: A closer look. Racecar Engineering. Chelsea Magazines. Архів оригіналу за 7 грудня 2008. Процитовано 22 січня 2015.
  14. ↑ How Formula 2 can work. grandprix.com. 18 липня 2008.
  15. ↑ Henry Surtees dies after F2 crash. Autosport. Haymarket Media. 19 липня 2009.
  16. ↑ Elizalde, Pablo (6 грудня 2012). MotorSport Vision cancels Formula 2 championship. Autosport.com. Haymarket Media. Процитовано 24 січня 2015.
  17. ↑ а б Formula 2 cancelled for 2013. ESPN F1. ESPN. 7 грудня 2012. Процитовано 24 січня 2015.
  18. ↑ Palmer secures Lotus race seat for 2016. www.motorsport.com (англ.). 23 вересня 2026. Процитовано 24 вересня 2026.
  19. ↑ FIA begins work on new Formula 2 feeder category for Formula 1. autosport.com. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 21 березня 2015.
  20. ↑ Baldwin, Alan (8 березня 2017). Liberty Media, FIA set to rebrand GP2 as Formula Two. Reuters (амер.). Процитовано 24 вересня 2026.
  21. ↑ Introduction of new GP2 car pushed back to 2018 (англ.). Архів оригіналу за 19 січня 2025. Процитовано 24 вересня 2026.
  22. ↑ F2 2018 unveiled in Monza - Formula 2. www.fiaformula2.com. Архів оригіналу за 5 листопада 2017. Процитовано 24 вересня 2026.
  23. ↑ FIA Formula 2 next generation car breaks cover in Monza. FIA Formula 2 (англ.). 31 серпня 2023. Процитовано 9 лютого 2024.
  24. ↑ Wood, Ida (1 грудня 2022). F2 will make sure new 2024 car "is not going to be an issue for female drivers". Race Fans. Процитовано 4 серпня 2023.
  25. ↑ Benson, Andrew (31 серпня 2019). Formula 2 driver Anthoine Hubert killed in Belgium crash. BBC Sport (брит.). Процитовано 24 вересня 2026.
  26. ↑ Allen, Peter (12 грудня 2019). F2 introduces Anthoine Hubert Award, presented to Guanyu Zhou. formulascout.com. Formula Scout. Процитовано 12 грудня 2019.
  27. ↑ Formula 2’s 10th season: Lando Norris on F2 preparation en route to World Championship in Formula 1. www.fiaformula2.com (англ.). Процитовано 21 вересня 2026.
  28. ↑ Benson, Andrew (7 грудня 2025). Lando Norris wins F1 drivers' title in Abu Dhabi Grand Prix won by Max Verstappen. BBC Sport. Процитовано 8 грудня 2025.
  29. ↑ Soviet Formula 2. teamdan.com. Архів оригіналу за 13 жовтня 2018. Процитовано 1 липня 2023.
  30. ↑ а б About CAMS. camsmanual.com.au (англ.). Архів оригіналу за 12 вересня 2009. Процитовано 25 вересня 2026.
  31. ↑ Davis, Pedr (1986). The Macquarie Dictionary of Motoring (англ.). Macquarie Library. с. 172. ISBN 978-0949757357.
  32. ↑ 1st Category – Racing Cars Australian Formula 2 (PDF). www.camsmanual.com.au (англ.). Архів оригіналу (PDF) за 12 вересня 2009. Процитовано 24 вересня 2026.
  33. ↑ а б British F1, F2, F3000, F5000 & F.Atlantic – 1957–1994. speedfreaks.org.
  34. ↑ Romito, Alessio (7 серпня 2020). The story of Stirling Moss' participation in the first ever F1 race weekend. www.insideF2.com (брит.). Процитовано 28 грудня 2021.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).