Улус Джучі́

Улус Джучі (Золота Орда)
Улус Монгольської імперії, з 1260-х років — фактично незалежна держава
1240 – 1502 ↓
Приблизні володіння Улусу Джучі близько 1300 року
Столиця	Ханська ставка; Сарай-Бату; згодом Сарай ал-Джадід
Мови	монгольська (раннє династичне й адміністративне середовище), кипчацькі тюркські мови; інші місцеві мови
Релігії	Тенгріанство, іслам (державне значення за Узбека), християнство та інші вірування
Форма правління	Монархія, степова імперія
Хан
• бл. 1240—1255	Батий
• 1313—1341	Узбек-хан
• 1380—1395	Тохтамиш
Історія
• Формування на основі володінь Джучі та завоювань Батия	1240
• Розгром Великої Орди	1502
Населення
Валюта	Дирхем (зокрема данг), пул
Попередник Наступник Монгольська імперія Велика Орда Кримське ханство Казанське ханство Астраханське ханство Ногайська орда Сибірське ханство
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Улус Джучі́

Улус Джучі (монг. Зүчийн улс, традиційним монгольським письмом ᠵᠦᠴᠢ ᠶᠢᠨ ᠤᠯᠤᠰ;^[1][2] перс. اولوس جوجی, ulūs-i Jūchī; у тюркськомовних ханських грамотах — uluğ ulus (арабським письмом اولوغ اولوس, «великий улус»); також Золота Орда) — монгольська держава степового імперського типу, що сформувалася в середині XIII століття на основі володінь Джучі, старшого сина Чингісхана, та земель, завойованих під час західного походу монголів під проводом Батия. Спочатку становила один з улусів Монгольської імперії, а в другій половині XIII століття стала фактично самостійною державою під владою Джучидів. Її володіння та залежні території охоплювали значну частину Східної Європи, зокрема українські землі, степи Центральної Азії та частину Західного Сибіру.^[3][4][5]

Найбільшого піднесення Улус Джучі досяг у першій половині XIV століття за хана Узбека (1313—1341). Після династичних криз і воєн другої половини XIV століття його єдність поступово ослабла; у XV столітті сформувалися самостійні ханства. Умовною кінцевою датою існування держави вважають 1502 рік, коли кримський хан Менглі-Гірей розгромив Велику Орду.^[3][4]

Означення «Улус Джучі» належить до монгольської династичної традиції називати володіння за іменами представників роду Чингізидів. У цій політичній традиції улус означав не лише територіальний уділ, а й сукупність підданих і владних прав певної гілки правлячого роду. У перських працях монгольської доби, зокрема в «Джамі ат-таваріх» Рашид ад-Діна, держава позначалася як ulūs-i Jūchī («улус Джучі»). Проте дослідники Такуші Каваґучі та Хіроюкі Наґаміне зазначають, що це словосполучення поширене насамперед у джерелах інших частин Монгольської імперії, зокрема Улусу Хулагу, і не засвідчене в збережених власних ханських актах Джучидів. Тому вважати його єдиною офіційною самоназвою держави немає підстав.^[5]

У ханських грамотах натомість трапляються означення Ulugh Ulus («Улуг улус», «Великий улус») і Ulugh Orda («Улуг Орда», «Велика Орда»), зокрема в документах, пов'язаних із ханом Тохтамишем наприкінці XIV століття. Частина дослідників розглядає їх як близькі до тогочасних офіційних назв. Прикметник «великий» у степовій політичній традиції підкреслював верховенство і суверенність володаря.^[5][3] Ці найменування не слід автоматично ототожнювати з Великою Ордою — окремим державним утворенням XV—XVI століть, що виникло після розпаду центральної влади Джучидів.

Назва «Золота Орда» стала усталеним історіографічним позначенням держави значно пізніше за її виникнення. Найранішим загальновизнаним уживанням цього словосполучення як назви джучидської держави в московських письмових пам'ятках є «Казанська історія» (Історія Казанського царства) — твір другої половини XVI століття, створений після завоювання Казані Московським царством 1552 року. Давніші руські літописи переважно писали про «татар», «Орду» або називали окремих ханів. Пізня письмова фіксація словосполучення, однак, не доводить, що образ золотої ханської ставки виник лише в XVI столітті.^[3][5]

Слово «орда» (ordu, orda) у тюрксько-монгольському політичному середовищі означало ставку правителя, його двір, резиденцію та людей, які його оточували; згодом могло позначати політичне об'єднання чи державу. Означення «золота» пов'язують із символікою верховної влади й оздобленням церемоніальних ханських наметів. Вільгельм де Рубрук описував позолочений престол Батия, а Ібн Баттута — прикрашений золотом павільйон хана Узбека. Китайські описи 1230-х років згадують «золоту орду» при дворі великого хана Уґедея, тобто засвідчують давність відповідного образу в монгольській імперській культурі, але не є прямим свідченням такої офіційної назви саме Улусу Джучі.^[5]

Походження державної назви залишається предметом дискусій. Каваґучі та Наґаміне припускають, що традиція її вживання могла бути давнішою за відомі московські тексти. У дослідженні 2026 року Л. Воротинцев висунув гіпотезу про використання означення «Золота Орда» як одного з державних найменувань уже за правління Узбека, пов'язуючи його із символікою церемоніальних ставок і суверенітетом Джучидів. Це дослідницька інтерпретація, а не загальновизнаний факт.^[6]

У європейській науковій історіографії назва «Золота Орда» поширилася протягом XIX століття. Помітну роль у її закріпленні відіграла праця австрійського сходознавця Йозефа фон Гаммера-Пургшталя Geschichte der Goldenen Horde in Kiptschak, das ist: der Mongolen in Russland («Історія Золотої Орди в Кипчаку, тобто монголів у Росії»), опублікована 1840 року. Відтак назва ввійшла до європейської, російської, радянської та української історіографій.^[6][7] У сучасних академічних працях назви «Золота Орда» (Golden Horde) та «Улус Джучі» (Jochid Ulus, Ulus of Jochi) використовують паралельно.^[4][5]

У перських і арабських джерелах державу також описували через географічну назву Дешт-і-Кипчак (перс. دشت قپچاق — «Кипчацький степ»; араб. بلاد القفجاق — «землі кипчаків»). Звідси походить історіографічне означення «Кипчацьке ханство», але Дешт-і-Кипчак був насамперед географічним поняттям, а не усталеною офіційною назвою держави. Назви «Біла Орда» (Ак-Орда) та «Синя Орда» (Кок-Орда) стосувалися окремих частин володінь Джучидів, пов'язаних із поділом на праве і ліве крила, насамперед за нащадками Батия та Орда-Іхена. Їхнє територіальне співвідношення по-різному подане в середньовічних джерелах і працях дослідників, тому їх не можна без пояснень ототожнювати з усім Улусом Джучі.^[5][3]

За життя Чингісхана його старшому синові Джучі було виділено улус, що охоплював частину монгольських завоювань на заході імперії. Після смерті Джучі 1227 року спадкові володіння розподілили між його синами. Провідну роль у наступних завоюваннях відіграв Батий. Західний похід монголів 1236—1242 років привів до підкорення Волзької Булгарії, значної частини кипчацьких степів, руських князівств та походів у Центральну Європу. Ці завоювання сформували територіальну основу держави Джучидів.^[3][4]

Перші правителі Улусу Джучі визнавали верховенство великих ханів Монгольської імперії. Їхня влада спиралася на кочову військову знать, підлеглі народи та розподіл володінь між представниками династії. Основний район перебування ханського двору склався в Нижньому Поволжі, де згодом розвинувся Сарай.^[3]

Після смерті великого хана Мунке 1259 року та початку боротьби за верховну владу між Ариг-Бугою і Хубілаєм політична єдність Монгольської імперії почала руйнуватися. Великі спадкові улуси поступово перетворювалися на фактично незалежні держави, хоча продовжували належати до спільного династичного світу Чингізидів.^[4]

За Берке (1257—1266) самостійність Улусу Джучі посилилася. Його протистояння з Хулагу, засновником Улусу Хулагу, за вплив у Закавказзі переросло у війну між двома монгольськими державами. Берке підтримував дипломатичні зв'язки з Мамлюцьким султанатом у Єгипті, який також протистояв Хулагу.^[3][8]

За Менгу-Тимура (1266—1282) фактичний суверенітет улусу закріпився, зокрема в карбуванні монет від імені хана. У другій половині XIII століття Улус Джучі існував поряд з іншими великими монгольськими державами — Улусом Хулагу, Улусом Чагатая та Великим Юанським улусом, правителі якого продовжували претендувати на верховенство в монгольському політичному світі. Окреме становище мав Улус Уґедея, де впливу набув Хайду.^[4]

Після смерті Менгу-Тимура престол послідовно посідали Туда-Менгу (1282—1287) та Тула-Буга (1287—1291). Зміни правителів супроводжувалися боротьбою між родичами хана й впливовими воєначальниками, які очолювали окремі частини улусу. Важливу роль у цих конфліктах відігравав Ногай — Джучид, що не обіймав ханського престолу, але керував великими військовими силами на західних рубежах держави, у степах між Дніпром і Нижнім Дунаєм. Його вплив поширювався на політику руських князівств, Візантії та балканських держав.^[9][10]

Ногай брав участь у зміні влади 1291 року, коли престол отримав Токта (1291—1312), однак згодом між ними почалася відкрита боротьба. Причинами конфлікту були суперечності щодо розподілу влади, підпорядкування військ та впливу на західні території. У війні наприкінці 1290-х років Ногай зазнав поразки й загинув близько 1300 року. Токта відновив контроль над значною частиною його володінь. Водночас історик Джек Вілсон застерігає від традиційного зображення Ногая як цілком незалежного правителя, що одноосібно призначав ханів: його реальні повноваження були значними, але обмежувалися іншими центрами влади Джучидів.^[9]

Боротьба за престол поновилася після смерті Токти. Переможцем став Узбек, який утвердився 1313 року. Його прихід до влади означав не лише чергову зміну хана, а й посилення центрального двору та переорієнтацію його релігійної політики.^[3][4]

За хана Узбека (1313—1341) посилилася центральна влада й зміцніли мусульманські інституції при ханському дворі. Стабільність ханської влади та пожвавлення міжрегіональної торгівлі сприяли розвитку міст Нижнього Поволжя й Криму.^[3][11]

Після смерті правителя Улусу Хулагу Абу-Саїда 1335 року та послаблення влади в Ірані Джучиди отримали нові можливості для просування у Закавказзі. 1357 року Джанібек здійснив похід на Азербайджан, здобув Тебриз і усунув місцевого правителя Маліка Ашрафа. Проте вже невдовзі він помер; його наступник Бердібек повернувся до Поволжя, тож тривалої влади Джучидів над цими землями встановити не вдалося.^[8][4]

Після смерті Бердібека 1359 року почалася тривала боротьба за владу, відома як Велика зам'ятня. Із припиненням прямої лінії нащадків Батия, що раніше переважно утримувала верховний престол, право на нього заявили представники інших гілок Джучидів. У Сараї швидко змінювалися хани, тоді як регіональні володарі здобували дедалі більшу самостійність. Протистояння охопило як західні землі улусу, так і східні володіння нащадків Орда-Іхена, Тука-Тимура й Шибана. Монетні випуски різних претендентів допомагають відтворити події, які неповно висвітлюють літописи.^[12]

Особливо впливовим став Мамай, який не належав до Чингізидів і тому не міг безпосередньо претендувати на ханський титул. Спираючись на військові сили західної частини улусу, зокрема Північного Причорномор'я та Криму, він висував на престол залежних від себе ханів. Його суперниками були інші Джучиди й воєначальники, що контролювали Поволжя та східні області. За висновком Ішаягу Ланди, протистояння не зводилося до простого розпаду держави на незалежні частини: більшість учасників і далі визнавали принцип верховної влади хана з роду Чингізидів та прагнули контролювати центральний престол.^[12][10]

У 1380 році московське військо князя Дмитра Донського перемогло сили Мамая в Куликовській битві. Скориставшись ослабленням Мамая, Тохтамиш усунув його й відновив єдність основних джучидських володінь. Перемога Москви над Мамаєм не означала припинення її залежності від ханів: 1382 року Тохтамиш захопив місто й відновив його підлеглість.^[3]

Раніше Тохтамиш утверджувався в східній частині улусу за підтримки середньоазійського володаря Тимура. Однак боротьба за Хорезм, Азербайджан і контроль над торговельними шляхами спричинила конфлікт між колишніми союзниками. У походах 1391 та 1395 років Тимур розгромив джучидські війська; особливо тяжкою стала поразка на річці Терек 1395 року. Руйнування торговельних і адміністративних центрів послабило можливості хана утримувати владу над віддаленими володіннями.^[3][8][12]

Поразки Тохтамиша посилили вплив військового керівника Едигея, який підтримував власних претендентів на ханський престол. Одним із них був Тимур-Кутлуг, що виступив проти Тохтамиша. Останній шукав підтримки у великого князя литовського Вітовта, перебував на території Великого князівства Литовського і прагнув повернути собі владу над Улусом Джучі. Їхній військово-політичний союз завершився поразкою об'єднаного литовсько-татарського війська від сил Тимур-Кутлуга й Едигея в битві на Ворсклі 1399 року. Війна стала частиною боротьби за ханський престол і водночас за вплив на землі між Дніпром та Нижнім Поволжям.^[13][14]

Едигей не був Чингізидом, тому для утвердження влади в Сараї потребував ханів із правлячої династії. Його вплив змінювався залежно від успіхів у боротьбі з нащадками Тохтамиша та іншими претендентами. 1408 року він здійснив великий похід на землі Московського князівства: ординські війська спустошили низку міст і обложили Москву, проте не здобули її. На початку XV століття такі кампанії засвідчували, що ханський центр і впливові воєначальники ще могли втручатися у справи залежних сусідів, попри несталість власної верховної влади.^[10][15]

Протягом перших десятиліть XV століття боротьба між Джучидами тривала. Вплив на Сарай намагалися поширити різні династичні групи; частина ханів опиралася на місцеві військові об'єднання, а частина — на зовнішніх союзників. Влада над окремими степовими районами, Кримом і містами Поволжя дедалі рідше зосереджувалася в одних руках. У цих умовах регіональні політичні центри поступово перетворювалися на окремі ханства.^[12][4]

Крим був важливим улусним осередком Джучидів задовго до виникнення незалежного ханства. У XIII—XIV століттях тут діяли ханські урядовці, місцева знать і торговельні центри, а в періоди міжусобиць Крим ставав опорою претендентів на престол у Сараї. На початку XV століття особливу роль відігравали беї місцевих родів, зокрема Ширінів. Вони підтримували тих Джучидів, із якими пов'язували збереження своїх володінь і привілеїв.^[16]

Виокремлення ханства було поступовим. Кримські володарі першої половини XV століття ще брали участь у боротьбі за верховну владу над усім Улусом Джучі. Серед таких діячів були Улуг-Мухаммед і Саїд-Ахмед II. Пізніше кримська знать підтримала Хаджі-Ґерая, представника однієї з гілок Джучидів, який перебував у Великому князівстві Литовському. За реконструкцією історика Владислава Гулевича, посольство кримських беїв до Казимира Ягеллончика навесні 1442 року сприяло його поверненню, а утвердження Хаджі-Ґерая як кримського хана відбулося близько березня—квітня 1442 року. В енциклопедичній і довідковій літературі традиційною датою заснування ханства також називають 1441 рік; точна хронологія перших подій залишається предметом досліджень.^[16][17]

Хаджі-Ґерай спирався на підтримку місцевої знаті та дипломатичні контакти з Великим князівством Литовським, однак мусив продовжувати боротьбу з іншими Джучидами, насамперед Саїд-Ахмедом II. Утворене ханство поступово встановлювало власні зовнішньополітичні зв'язки з Молдавським князівством, Генуєю й Османською державою. Його формування означало виникнення нового незалежного політичного центру в Криму та Північному Причорномор'ї, а не одномоментне зникнення всіх зв'язків із рештою джучидського світу.^[18][16]

У XV столітті постали або остаточно відокремилися Сибірське ханство, Казанське ханство, Кримське ханство й Ногайська орда, пізніше Астраханське ханство; у Центральній Азії сформувалися Ханство Абулхаїра та Казахське ханство. Ці держави успадкували окремі території, населення й політичні інституції Улусу Джучі, але мали власних правителів і різні зовнішньополітичні інтереси. Загальна династична спадщина не забезпечувала їхньої політичної єдності.^[3][4]

Правителі Великої Орди, що утримували частину центральних джучидських володінь, претендували на верховенство над іншими ханствами та руськими князівствами. За хана Ахмата спроба відновити зверхність над Московською державою завершилася відступом ординських військ після стояння на річці Угрі 1480 року. Традиційно цю подію вважають завершенням залежності Москви від Орди, хоча історики наголошують на складніших і триваліших процесах зміни данинних та дипломатичних відносин з іншими ханствами.^[19]

На межі XV—XVI століть за спадщину Улусу Джучі змагалися насамперед Велика Орда й Кримське ханство. 1502 року кримський хан Менглі-Гірей розгромив Велику Орду; цю подію зазвичай вважають кінцем історії Улусу Джучі як єдиної держави. Проте інші держави-наступниці Джучидів існували й надалі, а суперництво між ними визначало політику Східної Європи протягом наступних століть.^[3][4]

Одним із найтриваліших напрямів зовнішньої політики Улусу Джучі було протистояння з Улусом Хулагу за володіння на південь від Кавказу. Джучиди претендували на частину закавказьких земель, насамперед Азербайджан, посилаючись на розподіл завоювань між нащадками Чингісхана. Після заснування власної держави Хулагу ці претензії спричинили тривалу війну. За Берке відбулося кілька великих зіткнень; у наступні десятиліття походи й прикордонні сутички неодноразово відновлювалися. Попри успіхи окремих кампаній, Джучидам не вдалося надовго приєднати більшість спірних областей.^[8][4]

Від 1260-х років Берке підтримував дипломатичний союз із Мамлюцьким султанатом у Єгипті, який також воював із Хулагуїдами. Обидві сторони обмінювалися посольствами, узгоджували політичні наміри та підтримували торгівлю. Для мамлюкських султанів важливими були також контакти зі степовими землями, звідки походила значна частина тюркомовного військового населення Єгипту. Воєнне співробітництво не завжди переростало в одночасні наступальні операції, але змушувало правителів Улусу Хулагу враховувати загрозу з півночі й заходу.^[8]

Відносини Улусу Джучі з Візантією коливалися між військовим тиском і домовленостями. Для візантійських імператорів важливими були безпека балканських володінь, проходження морських шляхів через протоки та взаємини з монгольськими правителями Чорноморського регіону. У 1260-х і на початку 1270-х років джучидські війська брали участь у діях проти візантійських територій. Близько 1273 року імператор Михаїл VIII Палеолог уклав домовленість із Ногаєм, скріплену шлюбом останнього з імператорською дочкою Єфросинією Палеолог. Така династична політика дозволяла Константинополю одночасно підтримувати контакти з Джучидами й правителями Улусу Хулагу, що ворогували між собою.^[20][21]

Наприкінці XIII століття військова сила західних улусів суттєво впливала на становище Болгарського царства, Сербії та земель Нижнього Дунаю. Ногай втручався у суперечки місцевих правителів, домагався визнання своєї переваги та підтримував зручні для себе політичні угруповання. Водночас науковці застерігають від беззастережного ототожнення його особистого впливу із безпосереднім адміністративним управлінням усіма цими державами з Сарая.^[9][20]

Участь Джучидів у політиці Центральної Європи розпочалася ще за єдиної Монгольської імперії. Під час західного походу Батия 1241 року монгольські війська завдали поразки польським силам під Легницею та вторглися до Угорського королівства. Вже після становлення самостійного Улусу Джучі відбулися нові походи на польські землі 1259—1260 та 1287—1288 років, а також на Угорщину 1285 року. За Ногая й хана Телебуги в кампаніях брали участь і залежні від них руські князі, зокрема Лев Данилович. Прикордонна політика поєднувала військовий примус, союзи та участь у суперечках сусідніх династій.^[22][23]

Контакти із західноєвропейським світом мали також дипломатичний і релігійний вимір. У 1245—1247 роках посольство папи Інокентія IV на чолі з Плано Карпіні пройшло через ставку Батия дорогою до двору великого хана. У 1253 році мандрівник і францисканець Вільгельм де Рубрук, який вирушив за підтримки французького короля Людовика IX, відвідав землі Джучидів. Його опис зберіг відомості про ханські ставки та народи степу. У XIV столітті в торговельних центрах улусу діяли католицькі місії, становище яких значною мірою залежало від політики ханів та відносин із генуезькими громадами.^[24][25]

Генуя та Венеція розглядали володіння Джучидів як важливу частину торговельної системи між Середземномор'ям і внутрішніми районами Євразії. Найважливішими осередками італійської присутності стали Кафа в Криму та Тана біля гирла Дону. Італійські купці домовлялися з ханами про право проживання, торгівлі та розв'язання суперечок, тоді як ханська влада контролювала мита і юридичні умови діяльності колоній. За дослідженням Романа Гаутали, навіть за наявності власної генуезької адміністрації Кафа визнавала зверхність Джучидів.^[25][26]

Відносини між ханами та італійськими громадами не завжди були мирними. За Токти 1307—1308 років стався військовий конфлікт, після якого генуезці тимчасово залишили Кафу; їхнє становище відновилося вже за Узбека. Нове загострення розпочалося після сутички в Тані 1343 року й переросло у війну з Генуєю та Венецією, під час якої джучидські війська облягали Кафу. Мир і відновлення торговельного обміну припали на 1347 рік.^[25][27][28]

Історію облоги Кафи традиційно пов'язували з поширенням «Чорної смерті» до Європи, зокрема через пізнішу оповідь про перекидання до міста тіл померлих від чуми. Проте історикиня Ганна Баркер наголошує, що автор цієї розповіді не був очевидцем подій. Дослідження торговельних документів засвідчує складніший шлях поширення епідемії через чорноморські порти й торговельне судноплавство. Тому згадану оповідь не слід подавати як доведений факт застосування біологічної зброї.^[28]

Після завоювання Києва 1240 року та походів Батия більшість руських князівств опинилася в залежності від монгольських правителів. Форми цієї залежності різнилися: князі зазвичай зберігали місцеву владу, але мусили домагатися визнання хана, сплачувати данину та виконувати інші повинності. Натомість степи Північного Причорномор'я та частина прилеглого лісостепу ввійшли безпосередньо до системи улусних володінь Джучидів. Отже, вплив Орди на землі нинішньої України не обмежувався воєнними походами або збиранням данини.^[3][10]

У Галицько-Волинському князівстві Данило Романович прагнув зберегти простір для власної дипломатії та військової політики. Після відвідин ханської ставки він був змушений рахуватися з верховенством монголів, але згодом виступав проти окремих монгольських воєначальників, зокрема Куремси. У 1258—1259 роках похід воєначальника Бурундая змусив князів погодитися на руйнування укріплень низки міст, зокрема Володимира, Луцька та Львова. Ця кампанія засвідчила воєнні можливості ханської влади, хоча прямої ординської адміністрації в усіх галицько-волинських містах створено не було.^[29][10]

Залежність руських князівств не виключала їхньої участі у військових акціях Джучидів або дипломатичних відносин із сусідніми державами. Впродовж другої половини XIII століття окремі князі Русі виступали союзниками ординських воєначальників у конфліктах із Польщею, Угорщиною та іншими руськими правителями. Подібні союзи не завжди означали рівноправність сторін: місцеві династії намагалися використовувати військову підтримку ханів, тоді як ординські володарі через них посилювали вплив на прикордонні території.^[10][3]

У XIII—XIV століттях степи між Дніпром, Дністром і Нижнім Дунаєм були простором кочувань і володінь представників джучидської знаті. Впливові улусні володарі мали власні війська, ставки й підлеглі групи населення. Серед них особливо вирізнявся Ногай, який наприкінці XIII століття провадив активну політику на землях, що нині належать Україні, Молдові, Румунії та Болгарії. Власне степові володіння Джучидів слід відрізняти від залежних руських князівств, де зазвичай зберігалася місцева князівська адміністрація.^[10][9]

Кримський півострів, Азак і міста нижньої течії Дністра були пов'язані з ханськими ставками військовими та торговельними маршрутами. У Криму важливе місце посідав Солхат (Кирим); на узбережжі розвивалися італійські торговельні поселення. Їхня діяльність залежала від домовленостей з ханською владою, а часом ставала причиною воєнних конфліктів. Через ці регіони проходив обмін між причорноморськими містами, степовими улусами та князівствами Центральної й Східної Європи.^[10][25]

У першій половині XIV століття Велике князівство Литовське поширювало свій вплив на руські землі, які раніше перебували під зверхністю Джучидів. Цей процес супроводжувався не лише зіткненнями, а й домовленостями з ординськими правителями та місцевою знаттю. Після загибелі 1340 року князя Юрія II Болеслава за спадщину Галицько-Волинської держави змагалися литовські й польські правителі. У Волині утвердився Любарт-Дмитро, представник династії Гедиміновичів, а Галичина поступово перейшла під владу Польського королівства. При цьому претензії Джучидів на верховні права щодо частини цих земель не зникли негайно.^[30]

За великого князя Ольгерда (1345—1377) литовська влада поширилася на Київщину й Поділля. З битвою на Синіх Водах, яку традиційно датують 1362 роком, пов'язують поразку кількох ординських володарів і зміцнення литовських позицій у Подніпров'ї та Поділлі. У Києві правив Ольгердів син Володимир Ольгердович, а важливі центри Поділля опинилися під владою князів Коріатовичів — представників іншої гілки Гедиміновичів. Водночас хід походу, масштаби змін і питання про те, коли саме остаточно припинилося ханське верховенство над окремими землями, залишаються предметом дискусій.^[31][32]

Історик Віталій Михайловський показує, що формування Поділля як окремого історичного регіону було пов'язане з установленням влади Коріатовичів над містами й торговельними шляхами між Дністром і Південним Бугом. Раніше ці території не становили єдиного князівства, а контролювалися різними степовими володарями. Отже, литовське просування означало не просто зміну династії в готовій адміністративній одиниці, а поступове формування нової територіальної системи.^[32]

Питання про те, чи продовжували литовські князі сплачувати данину ханам, не має однієї відповіді для всіх земель і періодів. На частині територій, які перейшли під контроль Литви або Польщі в XIV столітті, ординська зверхність і данинні зобов'язання певний час зберігалися. Фелікс Шабульдо характеризував таке становище поняттям кондомініум — фактичного поєднання місцевої литовської або польської адміністрації з визнанням певних прав хана та можливістю подальшого сплачування данини («виходу»). Це дослідницька модель для окремих територій, а не назва єдиного формального договору про спільне управління всією Україною.^[30]

У подільських князівських грамотах другої половини XIV століття, зокрема в акті Олександра Коріатовича від 1375 року, згадано можливість сплати «татарської» данини. Проте умовне формулювання цих актів саме по собі не доводить, що платіж на той момент справді регулярно здійснювали. Георгій Козубовський, дослідивши писемні, археологічні та нумізматичні джерела, обґрунтовує припинення ординського «виходу» на значній частині Поділля після зміцнення влади Коріатовичів і кампанії Ольгерда. Шабульдо також пов'язував припинення регулярної данини на широкому просторі литовської Русі з подіями 1362 року, але наголошував на складності переходу від ханської до литовської влади.^[30][33]

Водночас наявні свідчення спроб джучидських ханів відновити або підтвердити колишні права. У листуванні Тохтамиша з польсько-литовськими правителями на початку 1390-х років порушувалося питання виплат із руських земель, які раніше віддавали «вихід» Орді. Суперечки довкола цих платежів показують, що встановлення литовської адміністрації не завжди означало негайне й безспірне припинення претензій ханів. Отже, для Київщини, Поділля, Волині та інших регіонів потрібно розрізняти фактичне збирання данини, формальне визнання ханської зверхності та дипломатичні претензії, що могли зберігатися після втрати безпосереднього контролю.^[30][13]

Відносини Джучидів із Великим князівством Литовським не зводилися до війни. В період Великої зам'ятні різні угруповання Улусу Джучі шукали зовнішніх союзників. Участь литовських сил у протистояннях за руські землі й контакти з Мамаєм були частиною цієї політики; питання про конкретний зміст домовленостей Ольгерда з Мамаєм історики трактують неоднаково.^[30][10]

Найкраще задокументованим прикладом став союз Тохтамиша з Вітовтом у 1390-х роках. Після поразок від Тимура хан шукав притулку в литовських володіннях; за реконструкцією Бориса Черкаса, навесні 1397 року Тохтамиш перебував із прибічниками на Київщині. Він розраховував за допомогою Вітовта повернути престол, натомість великий князь прагнув зміцнити контроль над руськими землями та дістати вихід до причорноморських торговельних шляхів. Ханські підтвердження прав на землі, що раніше належали Джучидам, були важливою складовою їхніх домовленостей.^[13]

12 серпня 1399 року в битві на Ворсклі військо Вітовта та його татарських союзників зазнало поразки від армії хана Тимур-Кутлуга й Едигея. Ця битва зірвала спробу негайного повернення Тохтамиша до влади й обмежила литовські плани просування в степу. Проте дипломатична участь литовських князів у джучидських міжусобицях не припинилася: у першій половині XV століття правителі ВКЛ підтримували різних претендентів на ханський престол, а згодом сприяли утвердженню Хаджі-Ґерая в Криму.^[14][16]

Занепад влади Сарая не означав зникнення степового чинника з історії українських земель. Після виокремлення Кримського ханства політичні зв'язки князівств і воєводств Великого князівства Литовського з Джучидами продовжувалися, але тепер дедалі більшою мірою залежали від відносин із кримськими ханами. У XV столітті Крим і Північне Причорномор'я перетворилися на простір суперництва кримських правителів, Великого князівства Литовського, Польського королівства та інших сусідніх держав.^[18][3]

Після походів Батия князівства Північно-Східної Русі визнавали зверхність монгольських правителів, сплачували данину та брали участь у політичній системі Улусу Джучі. Одним із найважливіших інструментів ханської влади були ярлики на князювання. Право обіймати великокнязівський престол у Володимирі-на-Клязьмі залежало від ханського визнання, тому місцеві династії змагалися не лише між собою, а й за підтримку ординського двору. Ця система давала ханам змогу впливати на розстановку сил у регіоні без постійної прямої адміністрації в кожному князівстві.^[15]

У першій половині XIV століття головними суперниками за великокнязівську владу стали Тверське та Московське князівства. Після антиординського виступу у Твері 1327 року хан Узбек підтримав каральну кампанію проти цього князівства. Московський князь Іван Калита скористався зміною співвідношення сил, зміцнив свої позиції при ханському дворі та отримав можливість відігравати дедалі помітнішу роль у збиранні данини з руських земель. Надалі саме контроль над надходженням «виходу» став одним із чинників зростання Московського князівства.^[15][34]

Під час Великої зам'ятні московські князі використовували суперництво між ординськими угрупованнями. Перемога Дмитра Донського над військом Мамая 1380 року стала важливою подією у відносинах Москви з Джучидами, але не усунула ханської зверхності: невдовзі Тохтамиш відновив її військовою силою. Навіть у XV столітті князі Північно-Східної Русі продовжували, хоч і рідше, звертатися до ханів по підтвердження своїх прав та здійснювати виплати. Тому процес послаблення залежності від Орди був поступовим, а значення подій на Угрі 1480 року в історіографії оцінюють по-різному.^[34][19]

Новгородська республіка мала інший досвід відносин із монголами. На відміну від значної частини руських земель, сам Великий Новгород не був захоплений військом Батия під час походу 1237—1240 років. Однак відсутність безпосереднього завоювання не означала повної незалежності від ханської влади. У 1259 році за участю князя Олександра Невського Новгород був змушений допустити перепис населення й виконувати ординські данинні повинності.^[35][15]

Республіка зберігала власні виборні органи управління та широку автономію у внутрішніх справах. Зобов'язання перед ханами часто здійснювалися через князів, які водночас претендували на владу у Володимирі та інших землях Русі. У XIV—XV століттях новгородці сперечалися з московськими великими князями щодо розмірів і порядку сплати данини; іноді зверталися по князів до Великого князівства Литовського. Ці конфлікти були складовою ширшого суперництва за владу над Північно-Східною Руссю. 1478 року Новгород увійшов до складу Московської держави, що змінило і його політичне становище у відносинах зі степовими ханствами.^[35]

Верховна влада належала ханові з роду Чингізидів. Важливі династичні питання, зокрема визнання нового правителя, вирішували за участю знаті на курултаях. Ханський двір поєднував політичні, військові, дипломатичні й судові функції. Значну роль відігравали беклярбек, який опікувався передусім військовими справами, та візир із підлеглими урядовцями, відповідальними за фінанси, діловодство і збирання податків.^[3]

Територія держави поділялася на улуси, якими управляли представники династії та впливової знаті. Історично значущим був поділ на праве й ліве крила, пов'язані з нащадками Батия та Орда-Іхена. Межі володінь і ступінь їхньої залежності від центрального двору змінювалися внаслідок династичних конфліктів. Військово-адміністративна організація спиралася на десятковий поділ на десятки, сотні, тисячі й тумени; воєначальники могли виконувати також адміністративні обов'язки.^[3][5]

Важливе значення мали ханські ярлики — грамоти, що підтверджували повноваження, привілеї або звільнення від повинностей. У правовій практиці співіснували степові звичаї, постанови правителів і норми мусульманських та місцевих громад. Уявлення про «Велику Ясу» як єдиний укладений Чингісханом письмовий кодекс є спірним: у сучасних дослідженнях її розглядають радше як сукупність владних приписів і традицій, ніж як достовірно засвідчений систематичний звід законів.^[36][37]

Населення Улусу Джучі було етнічно й конфесійно різноманітним. Поряд із монгольською правлячою верхівкою в степах мешкали кипчаки й інші тюркомовні спільноти; у містах і землеробських регіонах — нащадки населення Волзької Булгарії, Хорезму, Північного Кавказу, Криму та інших земель.^[3]

На початковому етапі монгольська мова мала династичне й адміністративне значення. Згодом дедалі більшу роль у державному діловодстві відігравали кипчацькі тюркські мови, хоча мовна ситуація різнилася за регіонами та періодами. Для її дослідження важливі збережені ханські грамоти, дипломатичне листування та монетні написи.^[38]

Серед релігійних практик співіснували тенгріанство та інші степові вірування, іслам, різні течії християнства й юдаїзм. Хан Берке особисто прийняв іслам, а за Узбека іслам сунітського напряму набув загальнодержавного значення. Це не означало одномоментного навернення всього населення: джерела засвідчують і конфлікти довкола релігійної політики, і подальше існування різних релігійних громад.^[3][11]

Руські православні церковні установи могли отримувати ханські підтвердження майнових і податкових привілеїв. Їхні відносини з ханською владою були частиною ширшої системи домовленостей між правлячим двором і залежними політичними та релігійними елітами.^[3]

У релігійних практиках раннього Улусу Джучі, як і в інших частинах Монгольської імперії, важливе місце посідали віщування, обряди очищення, уявлення про духів і захисну силу певних дій та предметів. Ритуальні спеціалісти, яких у тюркських джерелах називали камами, а монгольською — bö'e, могли визначати сприятливі дні для переїздів і походів, брати участь у жертвопринесеннях, лікуванні та обрядах, пов'язаних із померлими. Дослідники застерігають, що термін «магія» часто відображає погляд християнських і мусульманських авторів на незвичні їм обряди: самі монголи розрізняли визнані ритуальні практики та шкідливе чаклунство, в якому могли звинувачувати окремих людей.^[39][40]

Одне з безпосередніх свідчень стосується ставки Батия. У 1246 році папський посланець Джованні да Плано Карпіні повідомив, що перед допуском до ханського двору йому та супутникам запропонували пройти між двома вогнищами. За поясненням ординських урядовців, цей обряд мав усунути небезпеку, якщо прибульці принесли отруту або мали намір завдати правителеві шкоди. Вогняне очищення застосовували також до речей і дарунків. Таким чином, обряд виконував не лише релігійну, а й захисну функцію при ханському дворі.^[41][42]

Вільгельм де Рубрук, який 1253 року відвідав володіння Батия, а згодом двір великого хана Мунке, описав віщунів, що визначали сприятливі й несприятливі дні, виконували очищення вогнем і застосовували замовляння під час лікування. Такі свідчення показують значення обрядових спеціалістів у монгольській політичній культурі XIII століття. Водночас докладний опис їхньої організації у Рубрука стосується передусім двору Мунке, тому його не можна без застережень переносити на всі землі Улусу Джучі або на пізніші століття його існування.^[39][40]

Поширення ісламу не означало зникнення віри в чудеса, обереги й надприродне. Історик Девін ДеВіз дослідив перекази про навернення хана Узбека, зокрема оповідь про змагання, у якому мусульманський святий Баба Туклес (Baba Tükles) продемонстрував свою духовну силу. Ці сюжети важливі передусім як свідчення пізнішої релігійної пам'яті та поєднання ісламських уявлень із попередніми степовими традиціями; їх не слід сприймати як дослівний опис реальних подій при ханському дворі.^[43]

Археологічні знахідки засвідчують існування захисних практик і в мусульманському міському середовищі Улусу Джучі. На Водянському та Увецькому городищах у Поволжі виявлено амулети, на одному боці яких розміщено числові «магічні квадрати» розміром три на три клітинки, а на другому — написи арабським письмом. Дослідники Андрій Лапшин та Ірина Лапшина тлумачать написи як захисні молитви дуа, а поєднання молитов із числовою символікою пов'язують із поширенням суфійських практик у джучидських містах. Це свідчить, що ординські уявлення про надприродний захист не обмежувалися доісламськими шаманськими обрядами.^[44]

Основу збройних сил становила кавалерія, організована за десятковим принципом. Військові загони формували з людей, підлеглих окремим улусним володарям; у походах могли брати участь також допоміжні сили залежних земель. Система спиралася на рухливість степової кінноти, узгоджені дії підрозділів і можливість здійснювати далекі походи.^[3][4]

Війська окремих улусних володарів могли діяти як спільно під керівництвом хана, так і самостійно під час міжусобної боротьби. Коли ханська влада слабшала, військові сили впливових воєначальників ставали важливим чинником боротьби за престол, як це було за Мамая та Едигея.^[3]

Господарство поєднувало різні економічні уклади. У степах провідним залишалося сезонне кочове скотарство, насамперед розведення коней, овець та іншої худоби. Важливими землеробськими районами були Волзька Булгарія, Хорезм, частини Північного Кавказу, Криму, Середнього й Нижнього Поволжя. Археологічні знахідки свідчать про вирощування зернових і бобових культур у міських округах та поселеннях.^[3]

У XIII—XIV століттях розвивалися міста, пов'язані з караванною торгівлею, державною адміністрацією, карбуванням монет і ремеслами. Археологічні дослідження джучидських городищ виявили залишки гончарних майстерень, металургійного та ювелірного виробництва; поширеними були керамічне й скляне виробництво, обробка металів та виготовлення прикрас.^[45][3]

Одним із найважливіших центрів став Сарай у Нижньому Поволжі. Традиційно історики розрізняють Старий Сарай і Новий Сарай (Сарай ал-Джадід), однак їхня точна археологічна локалізація та співвідношення залишаються предметом дискусій. Державний центр не зводився до одного міста: велике значення зберігали сезонні переміщення ханського двору.^[46]

Розташування Улусу Джучі давало змогу контролювати сухопутні й водні шляхи між Чорним морем, Надволжям, Хорезмом, Близьким Сходом і Центральною Азією. Предметами міжнародного обміну були тканини, шовк, хутра, ремісничі вироби, худоба, зброя та невільники. Ханська влада отримувала митні надходження і сприяла функціонуванню караванних шляхів та торговельних осередків.^[3][4]

У чорноморському обміні брали участь генуезькі й венеційські купці, місцеві міські громади, кочова знать і ханські митні урядовці. Завдяки сухопутним маршрутам степових і поволзьких районів та морським перевезенням купці могли переміщувати товари між різними господарськими зонами. Тому економічне значення улусу не обмежувалося зборами з міжнародних караванів: у торговельні мережі були залучені його власні міста, ремісники й скотарські спільноти.^[3][26]

На міське життя й торгівлю в другій половині XIV століття вплинули епідемії та пов'язані з ними демографічні втрати. Зокрема, історик Улі Шамілоглу розглядає поширення «Чорної смерті» як один із чинників господарської та соціальної кризи в Улусі Джучі.^[47]

Державні надходження складалися з податків населення, данини залежних земель, митних і торговельних зборів та військової здобичі. На руських землях збирання повинностей спочатку контролювали спеціальні ханські представники — баскаки; пізніше значну частину цієї роботи передали місцевим князям. Контроль над перерозподілом податкових надходжень сприяв посиленню окремих князівських династій.^[3]

Грошовий обіг включав срібні дирхеми, відомі також як данги, і мідні пули. Монети карбували в Сараї, Гюлістані, Азаці та інших містах. Монетні написи з іменами ханів і позначеннями монетних дворів є важливими джерелами з політичної історії, адміністративного устрою та економіки держави.^[38][3]

У 2012—2013 роках дослідники Східноукраїнського національного університету повідомили про виявлення поблизу села Шипилівка на Сіверському Дінці залишків кочової ставки XIV століття. Знайдені монети, заготовки для карбування, елементи кінського спорядження та прикраси дали підстави пов'язати пам'ятку з двором хана Абдаллаха, який правив за підтримки Мамая. Археолог Сергій Санжаров припустив, що на цьому місці діяла пересувна монетна майстерня; точний статус ставки залишається предметом досліджень.^[48]

У державах-наступницях Улусу Джучі важливим джерелом легітимності правителів залишалося походження від Чингісхана через Джучі. Зберігалися окремі практики ханського правління: надання грамот, дипломатичні зв'язки з осілими сусідами та взаємодія кочової знаті з міськими центрами. Тривалі відносини руських князівств із джучидськими ханами вплинули також на розвиток місцевих політичних інституцій.^[4][3]

• Монгольська імперія
• Розпад Монгольської імперії
• Хани Золотої Орди
• Кримське ханство
• Велика Орда
• Монети Золотої Орди
• Монгольська навала на Русь

• Галенко О. І. Золота Орда, улус Джучі // Енциклопедія історії України. — Т. 3. — Київ: Наукова думка, 2005.
• Kawaguchi T., Nagamine H. Rethinking the Political System of the Jöchid // Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae. — 2016. — Vol. 69, no. 2. — P. 165–181.
• Vorotyntsev L. V. When Did the Horde Become Golden? On the Question of When the Ceremonial Yurts of the Chinggisids Appeared // Golden Horde Review. — 2026. — Vol. 14, no. 2. — P. 260–284.
• Hammer-Purgstall J. von. Geschichte der Goldenen Horde in Kiptschak, das ist: der Mongolen in Russland. — Pesth: C. A. Hartleben, 1840.
• Favereau M., Pochekaev R. Yu. The Golden Horde, c. 1260–1502 // The Cambridge History of the Mongol Empire. — Vol. 1. — Cambridge University Press, 2023. — P. 243–318.
• Favereau M. The Horde: How the Mongols Changed the World. — Harvard University Press, 2021.
• Черкас Б. В. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (XIII—XIV ст.). — Київ: Інститут історії України НАН України, 2014. — ISBN 978-966-02-7344-3.
• Шабульдо Ф. М. Кондоминатный статус украинских земель в XIV в.: от первых территориальных приобретений Польши и Литвы во владениях Золотой Орды до ярлыка Мамая // Balcanica Posnaniensia. Acta et Studia. — 2007. — Т. 14. — С. 157—182.
• Михайловський В. М. Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. // Український історичний журнал. — 2017. — № 3. — С. 67—82.
• Козубовський Г. А. About One Debatable Question of Ukrainian History of the 14th Century // Археологія. — 2022. — № 1.
• Черкас Б. В. Токтамиш — Вітовт: з історії політичного союзу кінця XIV ст. // Ukraina Lithuanica. — 2015. — Т. 3. — С. 31—43.
• Гулевич В. П. Северное Причерноморье в 1400–1442 гг. и возникновение Крымского ханства // Золотоордынское обозрение. — 2013. — № 1. — С. 110—164.
• Гулевич В. П. Кримське ханство й Північне Причорномор’я в період правління Гаджи Ґірея (1442–1466 рр.) // Український історичний журнал. — 2014. — № 6. — С. 4—28.
• Wilson J. R. The Role of Nogai in the Golden Horde: A Reassessment // Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae. — 2022. — Vol. 75, no. 4. — P. 609–637.
• Landa I. Between the Chinggisid Principle, Loyalty, and Self-aggrandisement: Jochid Elites in the ‘Time of Troubles’ (1359 to circa 1380) // Journal of the Royal Asiatic Society. — 2025. — Vol. 35, no. 1. — P. 23–58.
• Langer L. N. The Rus′ Principalities // The Cambridge History of the Mongol Empire. — Vol. 1. — Cambridge University Press, 2023. — P. 753–776.
• Hautala R. The Loss and Reacquisition of Caffa: The Status of the Genoese Entrepôt within the Borders of the Golden Horde // Golden Horde Review. — 2021. — Vol. 9, no. 2. — P. 247–263.
• Barker H. Laying the Corpses to Rest: Grain, Embargoes, and Yersinia Pestis in the Black Sea, 1346–48 // Speculum. — 2021. — Vol. 96, no. 1. — P. 98–126.
• Atwood C. P. Encyclopedia of Mongolia and the Mongol Empire. — New York: Facts On File, 2004. — С. 494—495 (стаття «Shamanism»).
• Golev K. Witchcraft and Politics in the Court of the Great Khan: Interregnum Crises and Inter-factional Struggles among the Mongol Imperial Elite. The Case of Fāṭima Khatun // Annual of Medieval Studies at CEU. — 2017.
• Pochekaev R. Yu. The Law of the Mongols as Seen by John of Plano Carpini: Historical Legal Verification // Golden Horde Review. — 2022. — Vol. 10, no. 1. — P. 8—31.
• Гарустович Г. Н. Кого почитали «Правдивый хан», «Вожделенный хан» и их потомки // Золотоордынское обозрение. — 2017. — Т. 5, № 1. — С. 6—28.
• Лапшин А. С., Лапшина И. Ю. Амулеты с надписями и «магическими квадратами» из находок на золотоордынских городищах // Поволжская археология. — 2025. — № 2 (52). — С. 46—53.
• DeWeese D. Islamization and Native Religion in the Golden Horde: Baba Tükles and Conversion to Islam in Historical and Epic Tradition. — Pennsylvania State University Press, 1994.
• Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — Киев, 1987.
• Федоров-Давыдов Г. А. Общественный строй Золотой Орды. — Москва, 1973.
• Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв. — Москва, 1985.
• Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды (PDF). Т. 1. Санкт-Петербург. 1884.