Стіна смерті

Стіна смерті
Wall of death
Каскадер, що мчить стіною смерті на ярмарку, в містечку Маглін, в Шотландії, 2009 рік
Країна походження	США
Перша згадка	1911 — з похилою стіною 1915 — з вертикальною стіною
Перший виконавець	Ерл «Рудий» Армстронг
Інші назви	Гонки по вертикалі Колодязь смерті
Стіна смерті у Вікісховищі

Стіна смерті — трюковий атракціон, який виконується в спеціальному приміщенні, що складається з вертикальної стіни циліндричної форми, поєднаної з підлогою через перехідну конічну зону. Вгорі над краєм стіни знаходиться зона для глядачів. Всередині цієї конструкції каскадери на значній швидкості рухаються стіною по колу, виконуючи під час руху різноманітні трюки. Транспортні засоби, які використовуються для руху, утримуються на стіні завдяки тертю та відцентровій силі.

Першим задокументованим випадком використання подібного атракціону, з виконанням трюків на вертикальній стіні, стало шоу «Гонка за життя» (англ. «Race for Life»). Його було відкрито в зоні розважальних закладів Панамо-Тихоокеанської міжнародної виставки, в місті Сан-Франциско, в лютому 1915 року. Творцем цього атракціону вважається Ерл Армстронг, видатний американський мотогонщик початку XX століття, який досяг найбільших успіхів у перегонах на дощатих треках.

Пік популярності стіни смерті, прийшовся на 30-ті роки XX століття, на той час атракціон вже набув масовості і популярності в багатьох країнах світу, потрапивши навіть за межі залізної завіси в СРСР. А на батьківщині шоу, в Сполучених Штатах Америки, на той час працювало вже більше сотні пересувних мотодромів, які використовувалися на різноманітних ярмарках і в парках розваг.

Зафіксовано декілька офіційних світових рекордів, пов'язаних з роботою каскадера на «Стіні смерті».

Перші «карнавальні мотодроми», які з'явилися в США, називалися просто «Motordrome» (від англ. Motor — «двигун» + грец. Dromos — «дорога»^[1]) або «Silodrome» (від англ. Silo — «силос» + грец. Dromos — «дорога»^[2]). Спочатку ці споруди містили похилі треки. Трохи згодом почали з'являтися мотодроми з повністю вертикальними треками. Щоб їх розрізняти до назви почали додавати словосполучення «пряма стіна» (англ. Straight wall)., в свою чергу старі атракціони з похилим треком отримали означення «похила стіна» (англ. Slant wall)^[3].

У міру зростання популярності шоу збільшувалася кількість колективів які здійснювали подібні виступи, загострювалась конкуренція між ними. Це спонукало власників атракціонів вигадувати епатажні й промовисті власні назви для своїх шоу, які мали на меті привернути увагу глядачів: «Вихор смерті» (англ. Whirl of Death), «Гонка за життя» (англ. Race for Life), «Демони що кидають виклик смерті» (англ. Death defying demons), «Вершники смерті» (англ. The Death Riders), «Водії пекла» (англ. Hell Drivers), «Стіна смерті Воткінса» (англ. Watkins's Wall of Death), «Пекельний циліндр» (фр. Cylindre Infernal), «Безодня смерті» (фр. Le Gouffre de la Mort), тощо^[3][4][5][6]. Більшість таких назв містили в собі згадки про смерть чи пекло, як натяк на небезпеку подібного шоу. Смертельні випадки й справді мали місце в ранніх варіантах шоу, в тому числі й серед глядачів. А випадки травмування не є рідкістю і в наш час. Достатньо найменшої помилки чи несправності техніки, щоб каскадер впав зі стіни^[7][8][9]. Достеменно невідомо коли саме виникла назва Wall of Death і хто був її автором. Проте згодом ця назва стала загальновживаною для цього атракціону у більшості країн світу. Одна з перших відомих згадок словосполучення Wall of Death  — це інформація про карнавальний атракціон Watkins's Wall of Death, під цією назвою трупа Айри Воткінса гастролювала США на початку 1920-х років. Також відомо, що Watkins's Wall of Death була однією з перших повністю вертикальних стін, що може пояснити вживання слова «стіна» в назві атракціону^[6]. Також впродовж 1920-х років, відбувається поступове заміщення термінів Motordrome і Silodrome, у випусках часопису Billboard^{[прим. 1]}, новим на той час терміном Wall of Death. Таким чином можна дійти висновку, що орієнтовно з кінця 1920-х років, назва Wall of Death стала загальновживаною, майже повністю витіснивши альтернативні терміни^[11].

В деяких країнах англомовна назва не прижилась і були створені свої загальні назви для цього виду атракціонів. Наприклад в СРСР, на афішах і квитках масово застосовували назву «Мото-перегони вертикальною стіною» (рос. «Мото-гонки по вертикальной стене»), а серед людей ширились похідні скорочення офіційної назви, такі як: «Гонки по вертикалі» (рос. «Гонки по вертикали») чи «Гонки по стіні» (рос. «Гонки по стене»)^[12]. В Індії закріпилася і стала загальновживаною назва «Колодязь смерті» (гінді मौत का कुआँ чи пенджаб. ਮੌਤ ਦਾ ਖੂਹ)^[13][14].

Наприкінці XIX століття, циркові колективи почали запроваджувати у свої виступи, трюкові номери з використанням велосипедів^[15]. Серед широкого різноманіття таких номерів, окремо виділявся вид трюків, коли один чи декілька велосипедистів, рухались всередині конічного кільця, зібраного з дерев'яних дощок, утримуючись під значним кутом до горизонту завдяки тертю та відцентровій силі^[16]. Немає точних даних щодо того хто і коли виконав подібний трюк першим, відомо лиш, що подібні номери набули популярності і впродовж короткого періоду часу поширились по всьому світу. Номери велосипедистів на межі XIX—XX століть зазвичай створювалися колишніми спортсменами і були підкреслено спортивними. Вони одними з перших отримали назву «атракціон»^[15]. Подібні атракціони були в арсеналі багатьох відомих циркових колективів, вони різнилися назвами, мали певні відмінності і ускладнення^{[прим. 2]}, проте основна ідея залишалась незмінною, швидкий карколомний рух по колу, під кутом до горизонту, всередині конічно-циліндричної конструкції^[4][17][18]. Велосипеди розвивали занадто малу швидкість, і тому для створення достатньої сили, щоб каскадер міг утримуватися на треку, площину треку доводилося робити не вертикальною а похилою. Іншим способом підвищення притискної сили, було зменшення радіусу треку^{[прим. 3]}. Завдяки малим розмірам подібні треки могли розміщуватися всередині циркових манежів чи у різноманітних невеликих залах, на зразок театрів чи вар'єте. З іншого боку малий діаметр треку не залишав місця для глядачів, і тому треки виконувались з дерев'яних дощок, встановлених зі значними інтервалами між сусідніми елементами конструкції, це дозволяло глядачам, які перебували за зовнішнім краєм треку, споглядати видовище через щілини в полотні треку^[20].

Іншою предтечею появи стіни смерті були популярні на початку XX століття, в США, перегони на дощатих треках. Для цих перегонів будували замкнуті кільцеві треки, зовнішнє покриття яких було виготовлено виключно з дерев'яних дощок. В місцях поворотів, це треки мали значний нахил полотна траси^{[прим. 4]}, надаючи можливість транспортним засобам проходити повороти на повній швидкості, без гальмування, утримуючись на треку завдяки тертю і відцентровій силі^[16]. Спочатку дощаті траси призначалися для мотоперегонів і перші з них називалися мотодромами, проте згодом «на дошках» почали змагатися й автомобілі^[21]. Невдовзі після появи дощатих мотодромів, в парках розваг США почали з'являтися перші «карнавальні мотодроми». Це були конструкції, що містили невеликий похилий дерев'яний трек, всередині якого замість змагань на швидкість, каскадери на велосипедах, мотоциклах чи невеликих автомобілях виконували різноманітні трюки. На відміну від циркових велосипедних атракціонів, карнавальні мотодроми США наслідували особливості конструкції саме змагальних дощатих треків. Покриття треку виконувалося суцільним без інтервалів між дошками, а зона глядачів була розміщена вгорі над треком. Велосипеди поступилися місцем мотоциклам, а подекуди й невеликим автомобілям. Завдяки використанню моторизованого транспорту зросли швидкості, що дозволило застосовувати треки більшого діаметру, а також збільшувати кут нахилу полотна треку відносно поверхні землі^[22][23][24].

Перший в історії «карнавальний мотодром» з'явився у парку розваг Коні-Айленд 1911 року і саме його, деякі джерела, називають першою стіною смерті в світі^[25][26][27]. Проте «стіни» цей атракціон насправді ще не мав, то був мотодром з похилим треком, який мав кут нахилу близько 70°—80° відносно поверхні землі^[22]. Шоу мало успіх у глядачів і вже з наступного, 1912 року, подібні мобільні мотодроми почали з’являтися на численних мандрівних карнавалах по всій країні. Проте жоден з цих «карнавальних мотодромів», ще не міг похвалитися повністю вертикальною стіною, всі вони мали похилі треки^[23][24].

Людиною, яка створила першу повноцінну стіну смерті, вважається Ерл «Рудий» Армстронг^[28], видатний американський мотогонщик початку XX століття. Армстронг здобув славу і визнання змагаючись у перегонах на дощатих треках, а взимку, в період міжсезоння, коли змагань не було, він працював каскадером. Розпочавши свої виступи на «карнавальних мотодромах» з похилим треком, згодом Армстронг створив свій власний атракціон. Він побудував повністю вертикальний дерев'яний циліндр діаметром 19 футів (близько 5,8 м) і висотою 12 футів (близько 3,7 м), виготовлений з ялинових дощок встановлених на сталевому каркасі. Дошки розміщувалися на відстані 3 дюйми (близько 7,6 см) одна від одної, і завдяки цим проміжкам, глядачі, що знаходилися зовні циліндра, могли безперешкодно слідкувати за роботою каскадерів всередині конструкції. Конструкція отримала назву «Циліндр смерті» (англ. Cylinder of Death), а саме дійство яке відбувалося всередині цього циліндру назвали «Вихор смерті» (англ. Whirl of Death)^[20]. Для виступів використовувались спеціально модифіковані мотоцикли Excelsior BigX. Мотоцикли мали максимально спрощену жорстку підвіску, маленький паливний бак і не були обладнані гальмами, метою було максимально зменшити вагу мотоцикла і понизити його центр мас. Під час шоу, двоє мотоциклістів у блискучих костюмах, рухались стіною, на різних висотах, в протилежних напрямках, із зав'язаними очима. Безпеку руху контролював асистент, який подавав свистком гучний сигнал якщо каскадер наближався до верхньої межі своєї зони, або два сигнали, якщо мотоцикліст навпаки опускався дуже низько. Така примітивна система звукової сигналізації, виявилась дієвою, і за весь час виступів не було жодного серйозного інциденту. Впродовж 1914 року Армстронг гастролював з власним шоу, західним узбережжям США, встановлюючи циліндр смерті на сценах різних театрів^[20].

Згодом Ерл Армстронг оселився у Сан-Франциско де збудував інший атракціон, більший, складніший і значно міцніший. який давав змогу рухатися по стіні не лише мотоциклам, а й автомобілям. Новий атракціон отримав назву «Гонка за життя» (англ. Race for Life), його було встановлено в зоні розважальних закладів, Панамо-Тихоокеанської міжнародної виставки, яка проходила в Сан-Франциско, 1915 року. Атракціон «Гонка за життя» конструктивно вже був максимально близьким до того що ми звикли називати стіною смерті. Стіна складалася з чотирьох секцій з різним кутом нахилу, дві найбільші за шириною секції мали кути нахилу 78° і 90°, а зона для глядачів знаходилася вгорі, над треком. Діаметр конструкції в її найширшій частині складав 40 футів (близько 12,2 м)^[5].

Того ж 1915 року було відкрито ще принаймі 2 мотодроми, які мали повністю вертикальну стіну. Один з них було відкрито у парку розваг Коні-Айленд^[23], проте про дату його відкриття і особливості конструкції збереглося мало відомостей. Відомо лише, що парк розваг Коні-Айленд працював в ті часи сезонно і відкривався на весні, а «Гонка за життя» почала працювати, ще взимку, 20 лютого. Іншим мотодромом з вертикальною стіною було шоу Брідсона Гріна, відкрите на весні, в місті Баффало, штату Нью-Йорк. Шоу називалося «Силодром Брідсона Гріна Демони що кидають виклик смерті» (англ. Bridson Greenes Silo-Drome Death defying demons)^[3]. Все це дає підстави стверджувати, що «Гонка за життя» була першою стіною смерті в історії^[5][24][29].

Пік популярності стіни смерті в в Сполучених Штатах Америки прийшовся на 30-ті роки XX століття. В ті часи на території країни налічувалось більше сотні колективів з пересувними мотодромами, які гастролювали різноманітними ярмарками та парками розваг^[29][30]. Через бурхливий розвиток індустрії розваг і телебачення, з роками популярність стіни смерті занепадала. На початку XIX століття, в США залишилось лише три компанії, які пропонують публіці перегляд цього унікального історичного шоу^[30][31]:

• American Motor Drome Company — найстаріший з американських операторів стіни смерті, володіє найбільшою стіною, яка може одночасно вмістити до 200 глядачів. Використовує переважно вінтажні мотоцикли Indian та Harley-Davidson, виготовлені на початку XX століття^[31][32].
• Ives Brothers Entertainment — Сімейне шоу братів Кайла та Коді Айвз. Окрім виступів на стіні смерті, вони демонструють також більш сучасні трюки і стрибки на мотоциклах^[31][33].
• Wild Wheels Thrill Arena — наймолодша компанія, що була заснована лише 2015 року, з метою відродити американські традиції карнавальних шоу. Використовують старі мотоцикли і невеликі карти^[30][34].

Перший комплект обладнання для стіни смерті у Великій Британії було виготовлено, відомим на той час, англійським виробником ярмаркових атракціонів, компанією Orton & Spooner 1928 року^{[прим. 5]}. Саме шоу вперше було представлено публіці в червні 1929 року, в парку розваг Kursaal, прибережного містечка Саутенд-он-Сі. Першими відомими каскадерами було подружжя Біллі «Безстранший» Ворд (англ. Billy «Fearless» Ward) та Марджорі «Смілива дияволиця» Ворд (англ. Marjorie «Dare devil» Ward), які до того гастролювали в США та ПАР^[36][37].

Шоу сподобалось публіці і набуло значної популярності. Також стіна смерті привернула увагу британських підприємців, сера Вільяма Батліна та Пета Коллінза що працювали в галузі парків розваг і пересувних ярмарків. Повідомляють, що Вільям Батлін збудував десять стін смерті, на узбережжі Скегнесса, для навчання нових каскадерів, які потім працювали на його ярмарках і в парках розваг. До середини 30-х років XX століття жоден ярмарок на території країни не обходився без стіни смерті, на деяких заходах були навіть по декілька подібних атракціонів. Рівень конкуренції був настільки високим, що артистам доводилось постійно вигадувати нові ідеї, щоб переманити клієнтів. На шоу було залучено автомобілі і різноманітних тварин (мавпи, ведмеді, леви), які мчали стіною в спеціально облаштованих візках, поруч із каскадерами, а подекуди й просто сидячи попереду наізника, на паливних баках мотоциклів^[35][38][37].

Одним з найбільш відомих британських каскадерів тих часів, був Джордж «Торнадо» Сміт (англ. George «Tornado» Smith). Виступаючи в парі зі своєю дружиною Марджорі Дер (англ. Marjorie Dare) і власною левицею на ім'я «Брітон» (англ. «Briton»), що можна перевести з англійської як «Британка», він здобув шалену славу і визнання. В тридцяті роки XX століття ім'я «Торнадо» Сміта фактично було синонімом Стіни Смерті в парку розваг «Kursaal»^[38][39].

^[40]

^[41]

^[42]

Друга світова війна обірвала стрімкий розвиток галузі. Виробництво обладнання зупинилось. Більшість існуючих на той час атракціонів було втрачено. Тварини назавжди зникли з виступів. По завершенню війни вціліли лише поодинокі екземпляри цього атракціону.^[35]. Станом на 2026 рік у Великій Британії активно експлуатуються 3 екземпляра стіни смерті:

• The Demon Drome
• The Ken Fox Hell Riders
• Messham’s Wall of Death

окрім цього є ще одна стіна смерті — «Одкровитель» (англ. The Revelator), створена митцем-концептуалістом українського походження Стівеном Скринькою. «Одкровитель» може експлуатуватися як атракціон, і неодноразово був використаний для виступів мотоциклістів, проте все ж більшість часу цей об'єкт працює як незалежний мистецький простір, для організації виставок, творчих вечорів, кінопереглядів і концертів.

Вперше на території СРСР цей атракціон було представлено 1936 року групою британських каскадерів під керівництвом Роббі Хейхерста. Незважаючи на те, що в ті роки назва «Стіна смерті» вже була усталеною і впізнаваною для подібних шоу, в СРСР атракціон отримав власну назву «Гонки на мотоциклах вертикальною стіною» (рос. Гонки на мотоциклах по вертикальной стене)^[43]. Британці гастролювали зі своїм шоу, багатьма визначними місцями Радянського Союзу. Впродовж 1936-1937 років, їх виступи відбувалися в ЦПКВ ім. Горького в Москві, в саду Госнардома в Ленінграді, в Одесі, та інших великих містах. До складу трупи каскадерів окрім самого Роббі Хейхерста (англ. Robbie Hayhurst)^{[прим. 6]}, входили Єва Крейвен (англ. Eve Craven)^{[прим. 7]}, Кітті О'Ніл (англ. Kitty O'Neil), Рон Міллер (англ. Ron Miller) та Гаррі Холланд (англ. Harry Holland)^[43]. Обладнання атракціону було виготовлено відомою на той час англійською фірмою Orton & Spooner. Мотоцикли були американські —Indian Scout^{[прим. 8]}. Через тогочасну напруженість міждержавних відносин Великої Британії і СРСР, було вирішено на афішах і в рекламних матеріалах вказувати що це американський атракціон і артисти^[43]. Гастролі іноземних артистів територією радянського союзу були успішними, проте нетривалими. На межі 1937 і 1938 років колектив британців в повному складі полишив країну. І хоча точні причини їхнього від'їзду не розголошувались, проте ходили чутки, що їх змусили це зробити. Головне управління цирків СРСР проводило активну політику по витісненню іноземних циркових колективів, намагаючись замінити їх власними, радянськими артистами. Ймовірно саме тиск радянських офіційних установ і став причиною від'їзду британців, а вже в травні 1938 року на території ЦПКВ ім. Горького розпочав роботу перший атракціон «Мото-гонки вертикальною стіною» (рос. Мото-гонки по вертикальной стене) укомплектований виключно радянськими артистами^[45]. Серед піонерів радянської стіни смерті були: мотогонщик та цирковий акробат Олександр Смірнов, авто-мотогонщик Григорій Лєвітін, балерина й актриса Зінаїда Борисова^{[прим. 9][43]}.

Атракціон набув значного поширення в Індії, тут він більше відомий під назвою «Колодязь смерті» (гінді मौत का कुआँ чи пенджаб. ਮੌਤ ਦਾ ਖੂਹ).

Цікавість до мотоперегонів вертикальною стіною до початку 90-х років істотно знизилась, а після здобуття незалежності Україною, в зв'язку з глибокою економічною кризою подібний атракціон майже зник. Радянські комплекти обладнання були старими, руйнувалися, а нові будувати було нікому.

^[47]

^[48]

^[49]

^[50]

На транспортний засіб, що перебуває на стіні смерті діє композиція з чотирьох основних сил. Сила земного тяжіння направлена вниз, відцентрова сила направлена на стіну. Дія цих сил компенсується силою тертя, що направлена вгору і силою реакції опори, що спрямована перпендикулярно до поверхні стіни. Якби об'єкт, що рухається по стіні був матеріальною точкою то наявних сил було б достатньо для компенсації одна одної, що дозволило б об'єкту продовжувати рівномірне обертання стіною зі сталою кутовою швидкістю. Проте в реальному житті все складніше. По стіні рухається мотоцикл чи автомобіль, який має просторову форму і центр інерції цього об'єкта віддалений від точки опори на стіну. Відцентрова та гравітаційна сили прикладені до центру інерції об'єкту, а сила тертя і сила реакції опори діють в точках контакту об'єкту зі стіною. Рознесення точок прикладання сил одна від одної призводить до виникнення обертального моменту, який буде прагнути перекинути транспортний засіб. Для компенсації цього обертального моменту мотоцикліст мусить тримати свій мотоцикл не перпендикулярно стіні, а дещо нахиленим вгору відносно горизонту. За такого положення відцентрова сила, що направлена по нормалі до траєкторії руху компенсує цей крутний момент і дозволяє мотоциклісту продовжувати рівномірний рух по колу. Чим більше швидкість мотоцикла, тим більшу відцентрову силу він створює. Відповідно за більшої швидкості мотоцикліст може зменшувати кут нахилу мотоциклу. Проте розмістити мотоцикл повністю перпендикулярно треку все одно неможливо, якою б високою не була його швидкість^[16][51]. Автомобілем в цьому плані керувати легше, оскільки автомобілі мають 2 пари коліс і точка прикладання відцентрової сили як правило буде знаходитися вище нижньої пари коліс. Відтак крутний момент буде компенсуватися збільшенням навантаження на нижню пару коліс. Тож автомобіль може витримувати положення повністю перпендикулярне стіні і йому достатньо досягнути мінімальної швидкості утримання на стіні, після чого подальше збільшення швидкості вже не матиме практичного сенсу^[16][52].

Що стосується швидкості руку по стіні. Мінімальна швидкість утримання об'єкту на стіні залежить від радіусу кола яким здійснюється рух, коефіцієнту тертя між поверхнею стіни і колесами транспортного засобу та прискорення вільного падіння. Цікавим є той факт, що мінімальна швидкість утримання на стіні не залежить від маси транспортного засобу. Відцентрова сила обчислюється за формулою:

де ${\displaystyle m}$ ─ маса об'єкту, ${\displaystyle v}$ ─ швидкість об'єкту, ${\displaystyle r}$ ─ радіус кривини траєкторії.
Силу тертя можна дізнатись за формулою:

де ${\displaystyle \mu }$ ─ коефіцієнт тертя, ${\displaystyle F_P}$ ─ сила реакції опори.
Для об'єкту типу матеріальна точка сила реакції опори буде дорівнювати відцентровій силі, що діє на цю опору, відтак ми можемо стверджувати, що:

де ${\displaystyle \mu }$ ─ коефіцієнт тертя, ${\displaystyle m}$ ─ маса об'єкту, ${\displaystyle v}$ ─ швидкість об'єкту, ${\displaystyle r}$ ─ радіус кривини траєкторії.
Сила тертя направлена вгору, а протидіє їй сила сила земного тяжіння:

де ${\displaystyle m}$ ─ маса об'єкту, ${\displaystyle g}$ ─ прискорення вільного падіння поблизу землі.
Для утримання об'єкту на стіні сила тертя має дорівнювати чи перевищувати силу земного тяжіння:

де ${\displaystyle \mu }$ ─ коефіцієнт тертя, ${\displaystyle m}$ ─ маса об'єкту, ${\displaystyle v}$ ─ швидкість об'єкту, ${\displaystyle r}$ ─ радіус кривини траєкторії, ${\displaystyle g}$ ─ прискорення вільного падіння поблизу землі.
З цього співвідношення скоротивши масу, можна вивести фомулу, що дозволить обчислити мінімальну швидкість необхідну для створення сили тертя, достатньої для компенсації сили земного тяжіння під час руху стіною смерті:

де ${\displaystyle g}$ ─ прискорення вільного падіння поблизу землі, ${\displaystyle r}$ ─ радіус кривини траєкторії, ${\displaystyle \mu }$ ─ коефіцієнт тертя.
Розглянемо конкретний приклад. Шоу «Пекельні вершиники Кена Фокса», одна з небагатьох стін смерті, що активно експлуатується у Великій Британії. Радіус стіни, що використовується в цьому шоу складає 16 футів (приблизно 4,9 м)^[53], коефіцієнт тертя автомобільних шин по сухому дереву становить 0,8^[54], а прискорення вільного падіння поблизу землі можна вважати рівним 9,8 м/с²^[55], таким чином ми отримаємо:

Знайдена величина 27,9 км/год є приблизною оцінкою, яка не враховує цілу низку другорядних факторів. На практиці дошки стіни смерті можуть бути вологими, на них може потрапляти мастило з техніки, протектор коліс також може бути не в ідеальному стані. Все це буде знижувати коефіцієнт тертя відносно еталонного який застосований в розрахунках. Також у випадку використання мотоциклів, каскадер змушений нахиляти свій транспортний засіб вгору, щоб запобігти перекиданню мотоцикла, а це в свою чергу означає, що частина відцентрової сили буде витрачено не на збільшення тертя, а саме на компенсацію обертового моменту сил. Окрім того тримати мінімально допустиму швидкість просто небезпечно, бо навіть незначне чи випадкове гальмування може призвести до падіння зі стіни. Всі ці невраховані фактори змушують каскадерів їхати швидше, щоб забезпечити собі певний запас сили, яка тримає їх на стіні. Зі слів самих виконавців трюків реальні швидкості на стіні смерті лежать в діапазоні від 20 до 30 миль/год (від 32 до 48 км/год), в залежності від розмірів треку^{[26][51][52][56]}.

Під час руху стіною каскадер і його транспортний засіб зазнають значних перевантажень, які обернено пропорційно залежать від радіусу треку та прямо пропорційно від швидкості руху. Окрім того залежність коефіцієнту перевантажень від швидкості руху носить квадратичний характер, що призводить до різкого зростання коефіцієнту перевантажень при помірному збільшенні швидкості транспортного засобу^[56].

Коефіцієнт перевантаження  — це відношення ваги тіла, що рухається з прискоренням, до ваги тіла в стані спокою^[57]. Вага тіла в стані спокою:

де ${\displaystyle m}$ ─ маса об'єкту, ${\displaystyle g}$ ─ прискорення вільного падіння поблизу землі^[57][58].
Вага тіла, що рухається з прискоренням:

де ${\displaystyle m}$ ─ маса об'єкту, ${\displaystyle a_{0-x}}$ ─ різноманітні прискорення об'єкту, ${\displaystyle g}$ ─ прискорення вільного падіння поблизу землі^[57][58].
В нашому випадку маємо лише одне стороннє прискорення об'єкту викликане рухом по колу, направлене це прискорення доцентрово і у випадку з повністю вертикальним треком вектор цього прискорення буде знаходитися в горизонтальній площині, а отже формулу для знаходження ваги тіла, що рухається по стіні смерті можна спростити до наступного вигляду:

де ${\displaystyle m}$ ─ маса об'єкту, ${\displaystyle a}$ ─ доцентрове прискорення колового руху, ${\displaystyle g}$ ─ прискорення вільного падіння поблизу землі^[57][58].
Таким чином коефіцієнт перевантаження яке діє на каскадера і його транспортний засіб буде:

де ${\displaystyle a}$ ─ доцентрове прискорення колового руху, ${\displaystyle g}$ ─ прискорення вільного падіння поблизу землі^[57][58].
Модуль доцентрового прискорення об'єкту, що рухається по колу можна знайти наступним чином:

де ${\displaystyle v}$ ─ швидкість об'єкту, ${\displaystyle r}$ ─ радіус кривини траєкторії^[59].
Отже фінальна формула для знаходження коефіцієнту перевантаження буде мати наступний вигляд:

де ${\displaystyle v}$ ─ швидкість об'єкту, ${\displaystyle r}$ ─ радіус кривини траєкторії, ${\displaystyle g}$ ─ прискорення вільного падіння поблизу землі^[57][58].
На прикладі стіни смерті «Пекельні вершиники Кена Фокса», ми встановили, що теоретично допустима мінімальна швидкість для цього атракціону складає 27,9 км/год. На практиці каскадери рухаються дещо швидше теоретичного мінімума, тож оцінимо рівень перевантажень для умовної швидкості в 30 км/год (приблизно 8,3 м/с):

Це рівень перевантажень які діють на каскадера та його транспортний засіб фактично на мінімально можливій швидкості, достатній для утримання на стіні. Якщо ж збільшити швидкість вдвічі до 60 км/год (приблизно 16,7 м/с):

Як бачимо в такому випадку перевантаження зростає майже до 6g, що фактично робить неможливим такий рух, через фізіологічні обмеження людського організму витримувати навантаження^[60][61]. Таким чином робота на стіні смерті можлива лише в доволі вузькому діапазоні швидкостей, обмеженому знизу швидкістю яка здатна забезпечити утримання транспортного засобу на стіні, а верхню межу встановлює допустимий для людини рівень фізичних перевантажень^[56][62].

• Куля смерті
• Стантрайдинг

• SOME FREAK CYCLE-WHIRLS AND LOOP-THE-LOOPS // Scientific American : журнал. — Нью-Йорк, США : Munn&Co, 1903. — Vol. LXXXIX, no. 3 (18 липня). — P. 51. Архівовано з джерела 22 грудня 2023.
• McKennon Joe. A Pictorial History of the American Carnival. — Сарасота, США : Carnival Publishers of Sarasota, 1980. — ISBN 9780879721152.
• William P. Crummett; Arthur B. Western. University Physics Models and Applications. — Дюбюк, США : Wm. C. Brown, 1994. — ISBN 9780697111999.
• Lampel Joseph; Shamsie Jamal; Lant Theresa K. The Business of Culture Strategic Perspectives on Entertainment and Media. — Хов, Англія : Psychology Press, 2006. — ISBN 9781135609238.
• Allan Ford; Nick Corble. Riding the Wall of Death. — Страуд, Велика Британія : Tempus Publishing, 2006. — ISBN 9780752437910.
• Corble Nick. SOUTHEND LEGENDS Tornado Smith's Kursaal stuntriders // Essex Life : журнал. — Хай-Вікомб, Велика Британія : Newsquest Media Group, 2007. — No. 2 (лютий). — ISSN 2054-5525.
• Allan Ford; Nick Corble. You Can't Wear Out an Indian Scout: Indians and the Wall of Death. — Страуд, Велика Британія : Amberley Publishing, 2009. — ISBN 9781848680944.
• Gary Margerum. The Ken Fox Hellriders: A Journey with the Wall of Death. — Челтнем, Велика Британія : The History Press, 2012. — ISBN 9780752465739.
• David Gaylin. The Wall of Death: Carnival Motordromes. — Чарлстон, США : Arcadia Publishing, 2017. — ISBN 9781467127066.
• Ann Wright. The Wall of Death Todd and Soutter Families 1929 - 1960s. — Кембридж, Велика Британія : Janus Publishing Company Ltd, 2018. — ISBN 9781857568738.
• Лазарєв Л. Н; Зубова И. Л. Цирковая «Стена смерти» в СССР. — Москва, Росія : ІТРК, 2020. — ISBN 9785880106417.
• Sasha Shapiro; Gus Childres. The ‘Wall of Death’ returns // Brooklyn Magazine : журнал. — Бруклін, США : Thomas Franke, 2021. — Вересень. — ISSN 2473-6732. Архівовано з джерела 31 грудня 2024. Процитовано 30 жовтня 2025.
• Ann Wright; Alan Mercer. British Wall of Death 1929 - 1939. — Лондон, Велика Британія : Independent Publishing Network, 2022. — ISBN 9781800685932.
• Hammond Elaine. Wall of Death: History of sensational motorcycle act told by daughter of two of the riders // Sussex express : газета. — Лідс, Велика Британія : National World, 2022. — Серпень. — ISSN 0969-756X. Архівовано з джерела 4 жовтня 2024.