Менгу-Тимур
| Менгу-Тимур | |
|---|---|
| монг. ᠮᠥᠩᠬᠡᠲᠡᠮᠦᠷ | |
 Менгу-Тимур на мініатюрі з родовідного рукопису початку XV століття | |
| хан Золотої Орди | |
| Початок правління: | 1266 або 1267 |
| Кінець правління: | 1280 або 1282 |
| Попередник: | Берке |
| Наступник: | Туда-Менгу |
| Дата народження: | невідомо |
| Місце народження: | невідомо  |
| Дата смерті: | імовірно 1282 |
| Місце смерті: | невідомо |
| Діти: | Токта |
| Династія: | Чингізиди (Джучиди) |
| Батько: | Тукан |
Менгу-Тимур (також Мунке-Темур, у руських літописах — Мангутемір; дата народження невідома — імовірно 1282) — хан Золотої Орди (Улусу Джучі) у 1266/1267—1280/1282 роках, онук Батия. За його правління остаточно утвердилася політична самостійність Золотої Орди від центральної влади Монгольської імперії: хан почав карбувати власну монету й видавати грамоти без затвердження великим ханом. Менгу-Тимур підтримував відносини з руськими князями, державами Центральної Азії та Єгиптом, а його правління припало на розширення торговельних зв'язків у Причорномор'ї.[1][2]
Походження та прихід до влади
Менгу-Тимур належав до Чингізидів — правлячої династії нащадків Чингісхана. Його батьком був Тукан, син Батия. Після смерті хана Берке в 1266 році Менгу-Тимур очолив Улус Джучі. У науковій літературі початок його правління датують 1266 або 1267 роком; існують також розбіжності щодо року смерті — 1280 чи 1282.[1][3]
Утвердження незалежності Золотої Орди
До середини XIII століття Улус Джучі формально залишався частиною Монгольської імперії. Після смерті великого хана Мунке в 1259 році боротьба за верховну владу між Чингізидами послабила зв'язки між окремими улусами. Менгу-Тимур продовжив самостійну політику свого попередника Берке, почав карбувати монети від власного імені, з тамгою династії, та видавати ханські ярлики без погодження з великим ханом.[1][3]
У 1268—1269 роках Менгу-Тимур втрутився в боротьбу між монгольськими володарями в Центральній Азії, підтримавши Хайду проти Барака. На курултаї в долині річки Талас 1269 року правителі улусів Джучі, Чагатая та Уґедея визнали самостійність своїх володінь щодо великого хана Хубілая. Ці події закріпили відокремлення Золотої Орди від загальноімперського центру.[1][3]
Зміцнення ханської влади супроводжувалося розвитком міст у Поволжі, насамперед Сарая, та міжнародної торгівлі. Менгу-Тимур також розподіляв окремі території між представниками династії, посилюючи контроль над улусами.[3][2]
Зовнішня політика та воєнні походи
Менгу-Тимур успадкував суперництво Золотої Орди з державою Хулагуїдів за землі на Кавказі. Він підтримував дипломатичні зв'язки з Мамелюцьким султанатом Єгипту, започатковані Берке, зокрема із султаном Бейбарсом. У 1268 році ординські війська відновили боротьбу проти Хулагуїдів, проте після невдачі хан відмовився від продовження цієї кампанії та уклав мир.[1]
У західній частині Орди важливу військово-політичну роль відігравав Ногай, чиї володіння охоплювали степи Північно-Західного Причорномор'я й Нижнього Подунав'я. Його війська втручалися у справи Болгарії та інших балканських держав; ці дії не слід ототожнювати з особистими походами Менгу-Тимура.[2]
У 1277—1278 роках відбувся похід Орди проти аланів на Північному Кавказі. Ординське військо за участю підвладних руських дружин здобуло аланське місто Дедяків, місце розташування якого остаточно не встановлене.[1][4]
Імовірно, у 1275—1276 роках Менгу-Тимур також підтримував дипломатичні контакти з чеським королем Пржемислом Отакаром II. Історик Владислав Гулевич звернув увагу на згадку про ординське посольство в листуванні чеського монарха; на його думку, посли могли прямувати через землі князя Льва Даниловича. Обставини й наслідки цієї місії залишаються недостатньо з'ясованими.[5]
Відносини з руськими землями
Руські князівства й надалі залежали від хана Золотої Орди: їхні правителі мусили рахуватися з ханськими рішеннями щодо князювання, сплачувати данину та надавати військові сили для ординських походів. Менгу-Тимур підтверджував повноваження окремих князів і втручався в їхні суперечки. Водночас він підтримував торгівлю, зокрема дозволив проїзд західноєвропейських купців через землі великого князя владимирського Ярослава Ярославича.[1][4]
Похід Льва Даниловича на Литву
Особливо важливими для історії українських земель були відносини Менгу-Тимура з князями Руського королівства. Після захоплення литовцями Дорогичина у 1274 році князь Лев Данилович звернувся по допомогу до хана для боротьби з литовським правителем Тройденом. У відповідь Менгу-Тимур надіслав військо на чолі з воєводою Ягурчином і наказав князям з-за Дніпра приєднатися до походу. В експедиції взяли участь, зокрема, брянський князь Роман з сином Олегом, смоленський князь Гліб, а також князі галицьких, волинських та інших руських земель.[2][4]
Спільне військо рушило на литовські володіння взимку 1275—1276 років, зокрема в напрямку Новогрудка. Відомості Галицько-Волинського літопису про цей похід засвідчують і військове співробітництво руських князів з Ордою, і підлегле становище князів щодо хана. Натомість наступний похід на Литву наприкінці 1277 року був організований уже Ногаєм, який мав власні інтереси на західних кордонах Орди.[2][4]
За реконструкцією історика Бориса Черкаса, після утвердження незалежності Золотої Орди Менгу-Тимур перерозподілив частину західних володінь Чингізидів: Київ та район Кафи були передані Тука-Тимуру, тоді як Ногай посилював свої позиції на Нижньому Дунаї. Це є дослідницькою реконструкцією територіального устрою Орди, а не свідченням безпосереднього правління Менгу-Тимура в Києві.[2]
Ярлик православному духовенству
Із правлінням Менгу-Тимура пов'язують найдавніший зі збережених у перекладах ярликів ординських правителів на користь православного духовенства, традиційно датований 1267 роком. Його адресатом вважають київського митрополита Кирила II. Хан підтверджував податкові та майнові пільги церкви, звільняючи духовенство й церковні установи від низки податків і повинностей, серед яких згадувалися данина, мита, надання підвід та участь у військових походах.[1][6]
Оригінал ярлика не зберігся. Відомий текст походить із перекладів і пізніших збірників, укладених наприкінці XIV — у XV столітті; під час переписування його могли доповнювати та редагувати. Датування також дискусійне: дослідник Юрій Сочнєв вважає, що збережений переклад стосується другої грамоти Менгу-Тимура, виданої 1279 року, тоді як перша могла бути надана невдовзі після його вступу на престол. Тому докладні приписи пізнього тексту, зокрема про покарання порушників церковних привілеїв, не можна без застережень приписувати початковому ханському документові.[7][6]
Торгівля та генуезька Кафа
За Менгу-Тимура зростала роль торговельних шляхів, що з'єднували Поволжя, Крим і Середземномор'я. З його правлінням традиційно пов'язують дозвіл купцям Генуезької республіки закріпитися в Кафі (сучасна Феодосія) у Криму. Згодом місто стало одним із головних осередків генуезької колоніальної торгівлі в Причорномор'ї.[1][3]
Водночас точний час заснування генуезького поселення та особа хана, який дав згоду на його створення, залишаються предметом дослідження. Історик Євген Хвальков зазначає, що традиційне датування 1266 роком не підтверджене збереженим актом передачі Кафи; цей дозвіл міг походити як від Берке, так і від Менгу-Тимура.[8]
Смерть і наступництво
Менгу-Тимур помер, найімовірніше, 1282 року, хоча в частині праць наведено 1280 рік. За повідомленнями історичних джерел у переказі дослідників, його смерть настала після невдалої спроби видалити утворення на горлі. Наступним ханом став його брат Туда-Менгу. Син Менгу-Тимура Токта очолив Золоту Орду пізніше, у 1291 році.[1][3]
Примітки
- ↑ а б в г д е ж и к л Немировський О. О. (2021). Менгу-Тимур. Енциклопедія історії України. Додатковий том. Кн. 1. Інститут історії України НАН України. Процитовано 2 листопада 2026.
- ↑ а б в г д е Черкас Б. (2014). Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (XIII—XIV ст.) (PDF). Київ: Інститут історії України НАН України. с. 116—119. ISBN 978-966-02-7344-3.
- ↑ а б в г д е Измайлов И. Л. Менгу-Тимур. Татарская энциклопедия TATARICA (рос.). Процитовано 2 листопада 2026.
- ↑ а б в г Dąbrowski Dariusz (2023). The Formation and Characteristics of Mongol Supremacy over Rusia (PDF). Quaestiones Medii Aevi Novae (англ.). 28: 115—136. doi:10.57632/QMAN.2023.28.06.
- ↑ Гулевич В. П. (2023). Малоизвестный эпизод чешско-ордынских отношений 1270-х годов (PDF). Qazaq Historical Review (рос.) (1 (4)): 468—477.
- ↑ а б Маслова С. А. (2024). Термин «данщики» в ярлыке хана Менгу-Тимура. Золотоордынское обозрение (рос.). 12 (3): 529—539. doi:10.22378/2313-6197.2024-12-3.529-539.
- ↑ Сочнев Ю. В. (2018). К изучению ярлыка Менгу-Тимура и оценке его влияния на русские великокняжеские акты (PDF). Древняя Русь. Вопросы медиевистики (рос.) (2 (72)): 65—73.
- ↑ Khvalkov I. A. The Colonies of Genoa in the Black Sea Region: Evolution and Transformation. Vol. 1. PhD thesis. European University Institute, 2015. P. 81—82.
Література
- Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (XIII—XIV ст.). — Київ: Інститут історії України НАН України, 2014. — ISBN 978-966-02-7344-3.
- Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. (1950). Золотая Орда и её падение (рос.). Москва; Ленинград.
- Favereau M., Pochekaev R. Yu. The Golden Horde, c. 1260–1502 // The Cambridge History of the Mongol Empire. — Cambridge University Press, 2023. — P. 243—318.
Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).