Людвік Флек

Людвік Флек
пол. Ludwik Fleck
Народився	11 липня 1896[1][3][…]  Львів, Цислейтанія, Австро-Угорщина[1]
Помер	5 червня 1961[1][2] (64 роки)  Нес-Ціона, Ізраїль або Яффа, Тель-Авів, Ізраїль[4]  ·інфаркт міокарда
Країна	Польща
Діяльність	біолог, імунолог, лікар, соціолог, філософ, викладач університету, письменник, мікробіолог, науковець
Галузь	філософія, імунологія, біологія, історія, мікробіологія, медицина[4], філософія науки[4], філософія медициниd[4] і серологія[4]
Alma mater	ЛНУ ім. І. Франка і Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького
Знання мов	польська[5], німецька[4] і українська
Заклад	ЛНУ ім. І. Франка
Членство	Польська академія наук[6]
Нагороди	Державна премія Польської Народної Республікиd

Лю́двік Флек (іноді Людвік Флєк^[7], пол. Ludwik Fleck, також Ludwig Fleck); 11 липня 1896^[8], Львів — 5 червня 1961, Нес-Ціона^[9] — лікар, мікробіолог, бактеріолог, імунолог, філософ науки. В'язень львівського гетто, Аушвіцу та Бухенвальду. Дослідник висипного тифу та винахідник вакцини від нього.

Народився у Львові в єврейській ремісничій родині. Випускник медичного факультету Львівського університету. У міжвоєнний період був пов'язаний із науковим середовищем Львова, займався дослідженнями інфекційних захворювань, працював у лабораторіях і лікарнях міста. На основі лабораторної практики розвивав власні філософські погляди на природу науки, поєднуючи медичні дослідження з теоретичними роздумами над механізмами формування наукових фактів.

Magnum opus Людвіка Флека стала праця «Як постає та розвивається науковий факт» (1935), у якій він доводив, що наукові знання формуються не ізольовано, а в межах певних інтелектуальних спільнот, які виробляють власні способи мислення й інтерпретації дійсності. Ці ідеї значно випередили свій час і згодом вплинули на праці Томаса Куна та розвиток сучасної філософії науки. Флек є автором концепцій «мисленнєвого стилю» та «мисленнєвого колективу».

Під час Другої світової війни Флек перебував у Львівському гетто, а пізніше був ув'язнений у нацистських концтаборах Аушвіц і Бухенвальд. Після війни продовжив наукову діяльність у Польщі, а наприкінці життя емігрував до Ізраїлю.

Предки майбутнього науковця походили зі штетлів Львівщини. Його дідусь Симха Люзер Флек народився у Самборі й був маляром. Разом із дружиною Хіндою (також самбірянкою) мали трьох синів: Мавриція/Ісаака Мойжеша (1859—1932), Ерика/Айзека/Ейсига та Ізидора/Ісаака/Якуба. Мавриція, як найталановитішого, батьки відправили на навчання до Відня. Повернувшись додому, Маврицій заснував із братами фірму, що спеціалізувалася в ужитковому мистецтві, ліпнині, фресках та олійному живописі^[10][11].

У 1886 році в Дрогобичі Маврицій Флек одружився з Симою Гершдорфер, розлученою донькою годинникаря з Дрогобича. Саме в Дрогобичі 24 листопада 1886 року народилася їхня старша донька, Генрієтта/Генрика Флек^[12].

Незабаром брати Флеки вирішили підкорити ринок Львова, де в ті часи тривав будівельний бум. Вони були залучені до декорування корпусу Львівської політехніки, займались інтер'єром Галицької ощадної каси та одного з львівських театрів (можливо, єврейського), оздобили фресками й ліпниною інтер'єр залізничного вокзалу^[13]. Участь у Галицькій крайовій виставці 1894 року стала черговим поштовхом для фірми Флеків: саме вони за проєктами Альфреда Захаревича та Францішека Сковрона виготовили головну браму виставки та квиткові каси, оздобили Музичний павільйон та концертну залу, виконали декорування фасаду й фрески в інтер'єрах Промислового павільйону^[14]. Фірма розросталася й змінювала назви: початково називалася «Брати Флек», у 1910 — «Брати Флек та сини», після Першої світової війни — «Брати Флек та спілка»^[15]. Саме вони розписали інтер'єр синагоги Осе Тов на Знесінні, відновили інтер'єр знищеної погромом 1918 року Передміської синагоги, декорували Єврейську лікарню^[16].

Перший час після переїзду до Львова Флеки жили в орендованому житлі на вулиці Сикстуській (нині — Дорошенка), 33. У 1894 році вони придбали кам'яницю на вулиці Бема (нині — Ярослава Мудрого), 8^[17]. 1911 року Флеки купили ділянку на вулиці Личаківській, де збудували дві прилеглі чотириповерхові кам'яниці з номерами 34 (належала Маурицію) та 36 (належала Айзекові). Перед переїздом на Личаківську деякий час жили також на Глиняній, 8 (яка належала Айзекові)^[16].

Людвік Флек народився 11 липня 1896 року у Львові, на вулиці Бема (нині — Ярослава Мудрого), 8, як четверта, наймолодша дитина, у Мавриція та Сими Флеків^[18].

Від 1903 до 1906 року Людвік навчався у початковій школі. Найімовірніше, це була нововідкрита школа ім. Кордецького (нині — Львівська українська гуманітарна гімназія ім. О. Степанів) на вулиці Кордецького (нині — Олени Степанівни), 13^[19]. Потім продовжив навчання в IV державній гімназії імені Яна Длугоша, яка містилася в будинку по вулиці Нікоровича (нині — Професорській), 2^[20]. 1909 року гімназія орендувала дві будівлі на вулиці Хотинській 4 та 6 і Людвік, як учень класу з літерою «Б», продовжував навчання вже там^[21]. Релігію в нього викладав Маєр Балабан, природознавство — Войцех Рогаля, фізику — Вітольд Рибчинський, німецьку мову — Артур Шредер, давньогрецьку — Бонавентура Грашинський, польську — Казімеж Кольбушевський, історію та географію — Владислав Подляха^[22]. Окрім уроків, Людвік Флек відвідував історичний гурток і гурток природничих наук^[23]. Кожен клас Людвік завершував із відмінними оцінками, а в травні 1914 року успішно здав матуру^[24]. Планам вступу на філософський факультет Львівського університету завадила Перша світова війна^[25].

На відміну від близько 40 тисяч львів'ян, родина Флеків не покинула місто. Протягом 10 місяців, від 3 вересня 1914 до червня 1915 року, вони перебували під російською окупацією^[26].

1 жовтня 1915 року Людвік Флек став студентом медичного (а не філософського, як хотів раніше) факультету Львівського університету^[27]. Після першого курсу був мобілізований до австро-угорського війська; від 1 червня 1916 до січня 1917 року служив санітаром запасного батальйону 58-го піхотного полку. Опісля повернувся до Львова й зарахував другий курс навчання^[28]. Восени 1917 року повернувся до війська й служив як лікар 8-ї гірської бригади. Уже в ранзі підпоручника перейшов до 54-ї дивізії піхоти, а згодом — до 3-ї дивізії кавалерії. З військом побував у Тіролі й Трансильванії^[29]. В травні 1918 року у львівському польовому госпіталі № 315 пройшов технічний курс при 11-му армійському корпусі^[30].

До університетського навчання Людвік Флек повертався у короткі відпустки^[31]. Восени 1918 року вкотре повернувся до університету, але навчання перервала польсько-українська війна^[30]. У травні 1919 року почав службу в 6-му санітарному батальйоні в Епідемічному шпиталі Війська Польського у Львові, де очолив бактеріологічну лабораторію. Служив там до березня 1920 року. Під час служби у війську (і австрійському, і польському) мав численні нагоди для спостереження за хворими на висипний тиф у польових та клінічних умовах^[32]. Зі Львова керівництво направило Флека до 10-го окружного шпиталю в Перемишлі, де він потрапив до очолюваної професором Рудольфом Вайглем лабораторії Військової санітарної ради^[33] й залишався його асистентом кілька років^[34]. Коли восени 1920 року Вайгль очолив кафедру біології Львівського університету, то за кілька місяців до нього приєднався й Флек (котрий 25 грудня 1920 року був демобілізований з війська у безтермінову відпустку)^[35].

Протягом часу військової служби Флек кілька разів отримував підвищення: у 1919 році з санітарного підпоручника став підпоручником підлікарем, двома роками пізніше став санітарним поручником. У серпні 1922 року перейшов до резерву в званні лікаря поручника. Згодом кілька разів проходив навчання для резервістів. У 1932 році отримав звання капітана санітарного корпусу Війська Польського^[36].

Перші серйозні наукові статті — «O pewnej statystycznej okresowości przy durze powrotnym» (укр. Про певну статистичну періодичність при поворотному тифі), Polska Gazeta Lekarska, та «Doświadczenia nad zdolnością aglutynacyjną surowic ogrzewanych» (укр. Експерименти з дослідження аглютинуючої здатності сироваток, які слід нагрівати), Przegląd Epidemiologiczny, Флек опублікував ще до отримання диплома про вищу освіту^[37].

Університет закінчив 6 травня 1922 року^[38], отримавши диплом доктора всіх медичних наук. Науковим керівником його докторської роботи був професор Влодзімеж Серадський^[39]. За кілька місяців Флек звільнився з посади асистента Вайгля й покинув університет^[39]; найімовірніше, не став продовжувати університетську кар'єру через антисемітську ендецьку атмосферу (саме тоді впроваджувався numerus clausus, а можливості кар'єрного зростання для євреїв були вельми ускладнені)^[40].

У липні 1922 року Людвік Флек очолив бактеріологічно-хімічну лабораторію в Другому відділенні внутрішньої медицини Львівської загальної лікарні. Наступного, 1923 року, відкрив першу приватну бактеріологічно-аналітичну серологічну лабораторію у місті^[41] за адресою вулиця Охоронок (нині — Кониського), 9. Лабораторія розташовувалася на першому поверсі, тоді як Людвік мешкав поверхом вище. І квартира, і приміщення лабораторії належали йому і ймовірно були подарунком від батьків^[42].

23 липня 1923 року у Стриї одружився з Ернестиною (до шлюбу — Вальдман), з котрою був знайомий із 1918 року. Це був шлюб за домовленістю^[43]. Після шлюбу Людвік Флек повернувся до родинної кам'яниці по вулиці Личаківській, 34^[42]. Разом із дружиною та сином Ришардом (котрий народився 17 грудня 1924 року) проживав там у чотирикімнатній (за іншими джерелами — у трикімнатній) квартирі на третьому поверсі (вікна виходили на вулицю)^[44]. Мали служницю, окремо приходила праля. Відколи Ришардові виповнилося два роки, дитиною займалася няня^[45].

Бактеріологічно-хімічну лабораторію Львівської загальної лікарні очолював до 1925 року. Опісля в 1925—1927 роках керував бактеріологічною лабораторією при Відділенні шкірно-венеричних хвороб цієї ж лікарні^[46].

Типовий будній день Флека починався з чергування в лікарняній лабораторії. О 14 годині він обідав удома, а потім йшов працювати у власній лабораторії (всі три будівлі знаходилися неподалік)^[47]. Повертався додому близько 18-ї години й працював у власному кабінеті — читав чи писав^[47].

Приватна лабораторія Флека була прибутковою, але, окрім зиску, давала багатий дослідницький матеріал, на основі якого публікувалися наукові статті^[48]. Флек дбав про те, аби його лабораторні послуги були максимально повними й сучасними. До прикладу, коли у 1927 році був розроблений тест Ашгейма — Цондека, його дуже швидко почали виконувати на Охоронок, 9. Співробітницею в лабораторії та співавторкою наукових досліджень Флека була бактеріологиня та фахівчиня з лабораторної діагностики Ольга Ельстер^[49].

У 1927 році провів кілька тижнів (в окремих джерелах йдеться про кілька місяців) на стажуванні у віденському Державному серотерапевтичному інституті, де навчався у професора Рудольфа Крауса^[51]. Опісля звільнився з лікарні, аби очолити бактеріологічно-серологічну й гематологічну лабораторію новоствореної Каси хворих у Львові, де пропрацював наступні сім років^[52]. При Касі хворих (як загальнодержавній інституції) видавався місячник «Wiadomości Lekarskie». Флек був однією з головних осіб львівської редакції цього часопису й сам регулярно видавався там до 1939 року^[53]. Крім того, заснував науковий гурток Львівського товариства лікарів Кас хворих^[54]. Був заступником голови секції аналітиків Спілки лікарів Польської держави. Від середини 1930-х років діяв у Товаристві охорони здоров'я єврейського населення в Польщі^[55] й очолив наукову секцію львівського відділення організації^[56].

Після смерті Юзефа Пілсудського влада в Польщі ставала все більше націоналістичною, що означало й антисемітизм. 1 липня 1935 року Флека звільнили з Каси хворих: формально йшлося про скорочення штату, але на практиці посади втратили лише євреї та українці^[57]. Спілка лікарів Польської держави у 1937 році змінила статут, аби позбутися зі свого грона євреїв — так її членом перестав бути, зокрема, Людвік Флек^[58].

Унаслідок цих подій Флекові стали ближчими сіоністські погляди, хоча, ймовірно, офіційно членом жодної з сіоністських організацій він не став. Натомість активніше діяв у Товаристві охорони здоров'я єврейського населення, фінансово допомагав жертвам антисемітських атак (наприклад, після погрому в Бересті), разом із Ольгою Ельстер підтримував стипендіями здібних студентів-євреїв із бідних родин^[59].

Від 1935 року Флек працював лише у власній лабораторії, паралельно публікуючи чергові наукові тексти^[60].

Після нападу Німеччини на Польщу Флек був мобілізований. Найімовірніше, як і більшість лікарів, служив у санітарному корпусі. 17 вересня його служба завершилася^[61]. Після приходу до Львова радянської влади Флеки як власники нерухомості й приватних бізнесів боялися можливих репресій. Приватна лабораторія Флека ймовірно була націоналізована^[62] (за іншою версією Флек міг її втратити вже під час німецької окупації)^[63]. Водночас перестала існувати скляна стеля для євреїв і вони змогли займати державні посади^[64].

В грудні 1939 року Людвік Флек очолив філію Санітарно-бактеріологічного інституту. Директором інституту був призначений росіянин Віталій Терехов, а науковим керівником — Рудольф Вайгль. Нова філія, якою керував Флек, розташувалася в приміщенні колишньої державної гімназії для дівчат імені королеви Ядвіги на вулиці Потоцького (нині — Генерала Чупринки), 45^[65].

У травні 1940 року Флек став доцентом кафедри мікробактеріології Львівського медичного інституту (у цьому йому допоміг знайомий із часів роботи в Касі хворих, українець Максим Музика)^[66]. Також став консультантом із питань серології у львівському Інституті матері й дитини, який очолював його друг, професор Францішек Ґроер^[67].

Попри можливості кар'єрного зростання, Людвік Флек не переконався до візій «комуністичного раю». З документів Джойнту відомо, що у 1940 році родина Флеків прийняла рішення емігрувати до США й навіть отримала місця у списку осіб, що чекають на еміграційну візу. Проте вони не встигли виїхати: почалася німецько-радянська війна і Львів окупували німецькі війська^[68].

Вже на початку німецької окупації Людвік Флек втратив усі посади^[70]. З вікон будинку Флеків на Личаківській було видно колони німецьких вояків, які йшли далі на схід^[71].

Під час першого з погромів в околиці, де мешкала родина Флеків, було відносно спокійно^[71]. Натомість під час «Днів Петлюри» вони забарикадувалися у квартирі, а на вхідних дверях повісили табличку з написом українською «Інфекційна хвороба»^[72]. Коли німецькі окупанти наклали на єврейську громаду Львова величезний «податок» у 20 мільйонів рублів золотом і взяли у заручники близько 20 відомих представників громади, Флеки передали на цю «контрибуцію» золотий годинник і два срібні свічники. Попри те, що Юденрат зібрав необхідну суму до визначеної дати, заручників стратили^[73]. Якогось дня німці увійшли в житло Флеків і забрали речі, які їм сподобалися (Ришард згодом згадував, зокрема, про валізу). Після цього візиту Флеки зібрали частину коштовностей і передали на зберігання своїм польським сусідам^[70].

В серпні або вересні 1941 року Флеки мусили покинути власне житло: їхню квартиру на Личаківській зайняв українець Бойко. Їм дозволили забрати лише одяг і постільну білизну^[74]. Невідомо, де родина проживала наступні кілька місяців^[75]. Коли наприкінці року було створене Львівське гетто, Флеки замешкали у кімнаті будинку по вулиці П'ястовській (нині — Союзу Українок), 4. Кімнату їм здавав поляк за величезну суму — 10 тисяч злотих (річний заробіток професора університету)^[76]. В тому ж будинку, у квартирі № 3, замешкали Ольга та Едвард Ельстери^[77]. Навесні 1942 року, після першої великої операції з вивезення львівських євреїв до табору смерті у Белжеці, територію гетто зменшено. Флеки переїхали на вулицю Вибрановського (нині — Тесленка), 4^{[78][прим. 1]}.

Одразу після переїзду до гетто Людвік Флек очолив діагностичну лабораторію в II загальній єврейській лікарні, організованій у будівлі колишньої П'ятої гімназії (вул. Кушевича, 5)^[79]. Лабораторія містилася в приміщенні, де станом на початок 2020-х років знаходилася мала зала бібліотеки Львівської філії Київського національного університету культури і мистецтв^[80]. Дружина Людвіка Ернестина почала працювати лаборанткою, а сімнадцятилітній син Ришард — дезінфектором (мив і знезаражував лабораторне начиння). Усі троє також були зареєстровані у санітарному відділі Юденрату^[81].

У переповненому Львівському гетто, де не було каналізації, а можливості помитися та випрати одяг були обмежені, санітарна ситуація швидко стала критичною. Крім того, в гетто бракувало їжі й частина його мешканців голодувала (що знижувало імунітет). В таких умовах вже восени 1941 року в гетто почали з'являтися перші випадки висипного тифу, котрий, імовірно, принесли ті, хто повертався з таборів примусової праці. Досить швидко хвороба поширилася до величезних масштабів: наприкінці листопада протягом тижня зареєстровано 900 нових випадків тифу, причому п'ята частина хворих померла^[82]. Для фахівців, у тому числі для Флека, було очевидним, що єдиним ефективним методом боротьби з епідемією є масова вакцинація^[83].

Водночас вакцин було мало і їх потребували також німці. В Інституті Вайгля, який за німецької окупації змінив назву на «Інститут досліджень над висипним тифом і вірусами Сухопутних військ, Краків-Львів, відділ у Львові», початково вдавалося виготовляти лише 12-15 тисяч порцій «вайглівської» вакцини на місяць, у 1943 році — 20 тисяч на місяць^[84]. У грудні 1942 року на вулиці Зеленій, 12 відкрито львівський відділ Інституту Берінга (нім. Behring Institut — Lemberg), в якому вакцини виготовлялися методом Вайгля та шляхом вигодовування бактерій Rickettsia prowazekii, збудників висипного тифу, на курячих ембріонах^[84]. До гетто нелегально потрапляла мала кількість вакцин, тому на чорному ринку почали з'являтися дорогі й цілковито неефективні підробки^[85].

Вперше Флек ознайомився з припущенням про те, що в сечі заражених висипним тифом осіб містяться антигени, ще на початку 1920-х років у лабораторії Рудольфа Вайгля^[86]. Тепер він повернувся до цієї ідеї, аби опрацювати дешевшу й простішу у виготовленні вакцину на основі цих антигенів^[84].

Лювік Флек проводив дослідження у лікарні на території гетто (Кушевича, 5); для цього використовував отриману від Вайгля суспензію з Rickettsia prowazekii^[87]. Лабораторія містилася у двох невеликих приміщеннях. До групи, що проводила досліди, окрім Флека, входили також: його багаторічна співробітниця Ольга Ельстер, біохімік Бернард Умшвайф, доктор Александер Ангальт та мікробіолог Ландесман (найімовірніше Маврицій) із Лодзі. Восени 1942 року до них приєдналися лаборант Овсій Абрамович та хімікиня Анна Зееман (до війни вона працювала в школі Цецилії Клафтен). Менш відповідальні завдання виконували навчені цьому члени родин, як-от дружина й син Флека або чоловік Анни Зееман, Якуб (котрий до війни був учителем та мав ступінь доктора філософії)^[88].

Досліди йшли у двох напрямках: перший стосувався методу швидкої діагностики висипного тифу на ранніх етапах за допомогою аналізу сечі. Тут вдалося досягти суттєвого успіху: опрацьований метод дозволяв виявити хворобу ще на тому етапі, коли заражена особа не мала жодних клінічних проявів тифу^[89]. У вересні 1942 року схожі тести описав мексиканський бактеріолог Альберто П. Леон, однак Флек випередив його на пів року^[90].

Другий напрямок стосувався опрацювання ефективної вакцини із сечі заражених висипним тифом. Умови в лабораторії лікарні гетто були дуже обмеженими. Флек згадував, що імпровізований діалізатор працював завдяки лобзиковому водяному колесу, енергію якому давала вода з водогону. Вакуумний насос дивом вдалося організувати «в місті». Бракувало навіть місткостей для збору сечі. 31 січня 1942 року львівський Юденрат закликав мешканців гетто приносити до Відділу здоров'я порожні пляшки об'ємом до одного літра; можливо, вони були потрібні для дослідів із вакциною. Сечу збирали від хворих з лікарень гетто у простерилізовані пляшки^[85].

Флекові вдалося влаштуватися на роботу в Інституті Вайгля, де він мав змогу проводити технологічно складніші етапи дослідження^[84]. Посвідка працівника Інституту з печаткою ОКГ дозволяла Флекові виходити поза гетто й оберігала його від облав і вивезення до табору смерті в Белжеці^[92], але саме́ перебування єврея на «арійській» вулиці могло становити для нього небезпеку. Тому під час пересування Флека до Інституту й назад його супроводжував Вацлав Шибальський, тоді студент-хімік. Іноді Шибальський забирав Флека біля Янівського концтабору: Флек приїжджав туди кілька разів на місяць після того, як наприкінці весни 1942 року німці дозволили відкрити там «лікарню»^[93].

31 січня 1942 року у львівському гетто відбулася наукова конференція на тему висипного тифу. Флек виголосив на ній доповідь про бактеріологію та серологію цієї хвороби^[94]. У заході взяло участь понад 100 осіб, а серед доповідачів були й неєвреї (Збігнев Стухлий та Вітольд Ліпінський), що ще більше підвищило статус цієї й без того виняткової події^[95].

Флекові зрештою вдалося сублімувати антиген із сечі хворих. Прототип вакцини він перевіряв на кавіях та кролях: одну групу спершу вакцинував отриманим препаратом, а згодом заразив її кров'ю хворої на тиф людини. Друга група тварин одразу отримала кров. Гарячка з'явилася лише у другої групи — вакцина діяла^[96].

Флек поділився відкриттям на зборах лікарів у своїй лікарні, а також повідомив про нього Францішека Ґроера й Людвіка Гіршфельда. 27 травня 1942 року на першій шпальті часопису Gazeta Żydowska жирним шрифтом опубліковано статтю про результати дослідження Флека^[97].

Флек тестував вакцину й на собі: 28 липня 1942 року вштрикнув препарат із серії К20 рудому кролеві та собі. Виявилося, що цей конкретний зразок, окрім антигенів, містив забагато білків, що спричинило у дослідника набряк та почервоніння, які, однак, скоро минули^[98]. Препарат із серії К14, який називав «вакциною для людей», він увів собі, дружині й синові. Це була світло-коричнева, майже прозора рідина, майже позбавлена «зайвих» білків. Вштрикував її підшкірно у трьох дозах. Цим же препаратом вакцинувалися його співробітники й група добровольців з інфекційної лікарні на Замарстинівській^[99]. Під приводом тестування нового препарату на більшій дослідній групі вдалося вакцинувати ним близько 500 в'язнів Янівського концтабору^[100].

Опрацьовану вакцину можна було продукувати швидко й у великих кількостях. Сечі одного хворого за період хвороби було достатньо, аби виготовити близько 40 порцій вакцини^[101]. Щоправда, вакцина Флека виявилася дещо слабшою за вакцину Вайгля, але оберігала від важкого перебігу хвороби^[102]: частина вакцинованих узагалі не хворіла попри регулярний контакт зі збудником^[103], а ті, хто захворів, висипний тиф переносили приблизно як грип^[102].

Для промислового виробництва вакцини необхідні були виробничі потужності, яких у гетто не було. Флек та директор єврейської лікарні Максиміліан Кужрок запропонували директорові хімічної фабрики «Лаокоон», докторові Шванненбергові, угоду: Флек отримує змогу виготовляти на фабриці вакцину, а Шванненберг може запатентувати її як власний винахід^[104]. Той зацікавився такою співпрацею, але повідомив про це гестапо. Кужрок і Флек мусили пояснювати гестапівцям сенс відкриття, зокрема, тлумачити, чи вакцина з сечі діятиме й на арійців. Зразки вакцини німці вислали на перевірку до бактеріолога й очільника Інституту експериментальної терапії Ріхарда Отто^[105]. Незабаром до невеликої лабораторії у гетто прибула комісія під керівництвом Гайнріха Роберта Кудіке, комісара Рейху з боротьби з тифом у Генеральній губернії^[106]. Зрештою, Флек отримав дозвіл на промислове виготовлення вакцини, проте мусив регулярно звітувати про результати гестапо^[107].

Колектив Флека поділено на дві частини: одна громадила сечу в гетто, інша працювала з нею на фабриці. Сечу збирали у лікарні на вулиці Кушевича та в інфекційній лікарні на Замарстинівській. Хворі-донори сечі отримували статус Urinspender та були захищені від терору гестапівців. Щодня вдавалося отримати до 150 літрів сечі, котру зливали до п'ятдесятилітрових бутлів, розмішували з хлороформом та тримали в холодному приміщенні до моменту транспортування. У другій половині дня возом бутлі з сечею відвозили з гетто до фабрики «Лаокоон» на Знесінні^[108].

Під час акції з серпня 1942 року, коли нацисти вислали кілька десятків тисяч євреїв зі Львівського гетто до табору смерті в Белжеці, а частину вбили на місці, родина Флеків переховувалася у криївці (можливо, в будівлі лікарні)^[109]. Однак тоді загинули подруга й співробітниця Флека Ольга Ельстер із чоловіком^[110], а також Александер Ангальт^[111]. У той період застрелено й хворих-донорів сечі, які перебували у лікарняних палатах^[112]. Після цього територію гетто зменшили й обгородили парканом. Флеки ділили одну кімнату зі ще двома родинами^[113].

Як тільки це стало можливим, група Людвіка Флека повернулася до праці з виготовлення вакцини. Усі його співробітники отримали спеціальні печатки в документах та пов'язки з літерою «W» (як ті, що працювали для Вермахту). Колектив поділено на дві частини: одна підгрупа збирала сечу в лікарні, тоді як інша (включно з Флеком) працювала в «Лаокооні»^[114], куди їх щоденно привозили з гетто^[115]. Так праця колективу виглядала з вересня по листопад 1942 року. Натомість у листопаді щодо Флека з родиною та тією частиною його співробітників, котрі перебували на фабриці, застосовано превентивний арешт: вони на постійній основі перебували на «Лаокооні» й мусили виготовляти вакцину, але не мали змоги покидати фабрику. Ймовірно, це була ідея директора закладу Шванненберга, який боявся втратити своїх цінних працівників у черговій акції в гетто. Умови і проживання, і роботи на «Лаокооні» були цілком прийнятними^[116].

4 лютого 1943 року Флекові повідомили, що його з колегами зі Львова заберуть до Третього Рейху до праці. Окрім Людвіка Флека з дружиною Ернестиною та сином Ришардом до групи на виїзд потрапили Бернард Умшвайф з дружиною Наталею та сином Олесем, Анна Зееман з чоловіком Якубом та сином Бруно, а також Овсій Абрамович. Вони отримали змогу забрати валізи з речами та гроші. З 4 до 7 лютого перебували в одній камері в підвалі тюрмі на Лонцького, де їх трактували як особливих в'язнів (нім. Sonderhäftlinge). 7 лютого 1943 року вони виїхали до Освенцима^{[прим. 2]}, причому мали самі придбати собі квитки у касі^[117]. Науковці з родинами їхали під конвоєм СС у двох купе пасажирського вагона з пересадками у Ряшеві та Кракові^[118].

Адміністрація Аушвіцу не знала, що робити з новоприбулими, котрі потрапили до табору не у вантажному вагоні, а яких із залізничного вокзалу привезли автомобілем есесівці. Усіх залишили у блоці № 26 на ніч. Наступного дня вдалося припустити, що, можливо, ці медики мають потрапити до Інституту гігієни Ваффен-СС і поліції, філія котрого власне формувалася у таборі. Ще наступного дня цивільний працівник політичного відділу прийшов у блок із есесівцем та наміром прийняти новоприбулих до табору, але повідомив, що діти з батьками не залишаться і мають «повернутися до Львова» або «потрапити під опіку Червоного Хреста». Батьки активно протестували, що (разом із нез'ясованим статусом прибулих, через який із ними узагалі розмовляли, а не брутально змусили до послуху) вочевидь урятувало хлопцям життя. В'язнів залишили у блоці № 26 на ще одну ніч «для роздумів». Наступного дня, 11 лютого, чоловіків відокремили від жінок і дітей (Ришард Флек на той час уже був дорослим): чоловіки залишились у головному таборі, тоді як решту відправили у Біркенау^[119].

На цьому привілеї Людвіка Флека закінчились: у нього забрали всі речі, взуття та одяг (дозволили залишити виключно пасок та ложку), постригли, змусили викупатись, видали смугасту робу з жовто-червоною зіркою Давида та витатуювали на лівому передпліччі номер 100967. Людвіка з сином (та інших чоловіків із «львівської групи») поселили у кімнаті 4 блоку № 20, який був частиною табірного шпиталю для чоловіків^[120]. Попри високу медичну кваліфікацію, науковця відправили до фізичних робіт — вантажити пісок, чистити бараки чи носити тіла загиблих. Флекові дошкуляв голод: на добу він отримував їжу (бруквяний суп та глевкий хліб), що мала близько 500 калорій^[121].

У березні 1943 року Людвік Флек та його син Ришард заразилися тифом (минуло близько семи місяців після вакцинації). В обох хвороба минула за тиждень й протікала легко. Людвік перебув зараження «на ногах» і увесь час міг працювати фізично; Ришард провів кілька днів у ліжку. Найобтяжливішим симптомом була висипка. За два місяці захворіла дружина Ернестина; у її випадку ситуація була важчою, бо додатково розвинулася дизентерія. Та за три тижні Ернестина почала одужувати^[99].

Значно гірше Людвік Флек переніс побої іншого в'язня, поляка Мечислава Паньщика: той копняком зламав Флекові два ребра, унаслідок чого у Флека розвинувся плеврит, а згодом холецистит і науковець потрапив до шпиталю як пацієнт^[122]. Ослаблений організм підхопив бешиху, додатково розпочалися голодний набряк та серцева недостатність. Попри все лікарям за кілька тижнів вдалося його виходити^[123].

3 квітня 1943 року жінкам із «львівської групи» (котрі до того працювали у табірному шпиталі в Біркенау^[124]) наказали пакувати речі. Разом із дітьми та навіть багажем, із яким приїхали до Освенцима, їх відвезли до головного табору, де родини знову поєдналися. Виявилося, що німці забрали львівських особливих в'язнів із фізичних робіт та включили до командо лабораторії Інституту гігієни Ваффен-СС і поліції у субтаборі Райсько. Але поки Райсько не було готове, вони тимчасово працювали у бактеріологічно-хімічній лабораторії блоку № 10. Флек керував серологічною лабораторією на першому поверсі, тоді як його дружина Ернестина виконувала обов'язки лаборантки у невеликій аналітичній лабораторії поверхом вище. Після роботи Флек та інші чоловіки поверталися до блоку № 20. Виконання типових аналізів було заняттям нижче рівня компетенцій Людвіка Флека, проте це врятувало його від виснажливої фізичної праці. Про вакцину науковця ніхто не запитував^[125].

Наприкінці квітня, після великодніх свят, в Райську почав діяти Інститут гігієни. Флеки та інші працівники-в'язні Інституту проводили ніч у Аушвіц, а на світанку маршували до Райська^[126]. Людвік Флек працював на другому поверсі будівлі, виконуючи численні реакції Вассермана (методу діагностики сифілісу)^[127]. Наприкінці року він дізнався, що його переводять у філіал Інституту гігієни Ваффен-СС і поліції у Бухенвальді — цього разу без родини й решти колективу^[128].

На початку січня 1944 року Людвіка Флека легковим автомобілем з мінімальним ескортом відвезли до концтабору Бухенвальд. Через особливий статус науковця йому дозволили взяти валізу та наплічник з особистими речами (одягом, взуттям, рушником, годинником, портсигаром) та гаманець із 600 марками. На місце прибув 6 січня^[129]. Отримав номер 4934^[130].

Після проходження карантину у блоці № 43 розпочав працю у Відділі досліджень висипного тифу та вірусів Інституту гігієни Ваффен-СС^[131]. Бухенвальдську філію Інституту очолював есесівець Ервін Дінг-Шулер^[132], а його секретарем був в'язень, німецький інтелектуал єврейського походження Ойґен Коґон^[133]. В'язні-працівники Інституту на відміну від «звичайних» в'язнів Бухенвальду могли користуватися власними речами, мали окремі ліжка з чистою постільною білизною, одержували додаткові пайки (цукор, жир і хліб) та були звільнені від табірних перекличок^[134]. В таємниці від есесівців готували та їли лабораторних тварин — кролів, кавій та білих мишей^[135]. Крім того, праця з вірусами та бактеріями знеохочувала гестапо від зайвого заглядання до Інституту й забезпечувала відносний спокій^[134].

Людвік Флек очолив практичний процес виготовлення вакцини від тифу в лабораторії, що містилася у блоці № 50^[136], тоді як адміністративними справами займався Мар'ян Цепельовський^[137]. Вакцина в Бухенвальді виготовлялася за методом французького науковця Поля Жіру (підвалини методу заклали Гелена Спарро і Поль Дюран^[138]): кролів заражали збудником тифу через трахею, а потім з легень тварини, в яких намножилися бактерії, виготовлялася вакцина^[139]. Досить швидко Флек зорієнтувався, що колектив в'язнів лише думав, що виготовляє вакцину: фактично в отриманих препаратах не було навіть сліду Rickettsia prowazekii. Причина цього полягала в тому, що ніхто з них раніше не займався вакцинами; вони навчалися цього процесу вже в концтаборі, за підручниками й науковими статтями й не вміли відрізнити у мікроскопі збудника тифу від візуально схожих бактерій^[140]. Коли Флек повідомив про це кільком в'язням-науковцям, ті нажахалися: за виготовлення псевдовакцини їм загрожувала смерть. Увечері того дня до Флека підійшли двоє в'язнів (хімік-француз та бактеріолог-чех) із ножем, вимагаючи мовчання. Флекові вдалося переконати їх у своїй надійності^[141].

Група з п'яти-шести в'язнів, серед яких були Флек, Цепельовський та Коґон, вирішила продовжувати виготовляти недієвий препарат, який би йшов до солдатів Вермахту. Натомість для в'язнів концтабору та для звітності виготовлялася справжня вакцина. Інші в'язні в Інституті продовжували працювати як раніше, несвідомі змови. Авторитет Флека як експерта з питань тифу й вакцин робив цей акт саботажу вірогідним для німців^[142]. Неефективне щеплення протягом півтора року отримали близько 30 тисяч солдатів^[143].

Додатково Людвік Флек мусив писати замість очільника філії Інституту, Ервіна Дінга-Шулера, його габілітаційну роботу. Статті, які під власним іменем публікував Дінг-Шулер, виходили також з-під пера в'язнів Мар'яна Цепельовського та Робера Елі Веца^[137]. Ймовірно, на потреби габілітації колектив в'язнів-працівників Інституту розробив модифікацію методу Жіру, за якою збудників тифу пасажували у мозочок кавій, а звідти — у легені кролів та мишей. Флек розумів, що такий процес пасажування бактерій не працює, але в'язні-науковці свідомо фальшували результати, показуючи його «ефективність»^[144]. Ситуація стала небезпечною, коли Дінг-Шулер отримав статтю, в якій румунський вчений Думітру Комб’єску доводив, що процес пасажування Rickettsia prowazekii, який починається з мозку кавій, неможливий. Цепельовський, блефуючи, заявив есесівцю, що румун помиляється і що він, Цепельовський, напише статтю, в якій це обґрунтує. Підписана Дінгом публікація вийшла у липні 1944 року, а в серпні Румунія перейшла на бік антигітлерівської коаліції й дискусія з Комб'єску далі не розвивалась^[145].

18 січня 1945 року Ернестина Флек вийшла із маршем смерті з Райська^[146]. 21 січня дісталася до Равенсбрюк^[147]. У травні 1945 року її вислали звідти до субтабору Мальхов, де вона дочекалася звільнення^[148].

Ришард Флек вийшов з маршем смерті з Аушвіцу того ж дня, що й мати — 18 січня. За три доби дістався табору Ґросс-Розен. За кільканадцять днів його вислали звідти до Бухенвальду^[149]. До цього табору Ришард доїхав 12 лютого 1945 року. Швидко потрапив під опіку батька, Людвіка^[150]. Останні тижні в Бухенвальді були критичними для в'язнів-євреїв, котрих нацисти заповзялися винищити наостанок. Батька й сина Флеків (як і багатьох інших) врятували, сховавши в криївці, члени бухенвальдського руху опору. 11 квітня до табору увійшли солдати Третьої армії США^[151].

Людвік Флек не покинув табору одразу: від 14 до 24 квітня 1945 року лежав, важко хворий, у шпиталі: від нестерильної ін'єкції ліків для серця почалося зараження крові^[152]. Флек із сином отримали статус «Ді-Пі» й після падіння Третього Рейху могли обирати, до якої країни виїхати. Початково планували їхати до США, де мешкав кузин Людвіка, Леон. Проте остаточно зареєструвалися на виїзд до вже радянського Львова: саме там вони домовилися зустрітися після війни з Ернестиною Флек, з якою не було контакту^[153]. Фактично ж до Львова вирушив лише Людвік — Ришарда як громадянина СРСР призовного віку мобілізували до Червоної армії^[154]. Дорогою Людвіка знову затримала хвороба: через проблеми з серцем він провів певний час у лікарні в Болеславці^[155]. Зрештою у Львові він справді зустрів дружину, котра приїхала туди першою^[156]. Людвік та Ернестина провели у Львові кільканадцять тижнів, ймовірно, чекаючи на сина. У жовтні 1945 року виїхали до Польщі^[157].

Ймовірно, на запрошення мікробіолога Людвіка Гіршфельда Флеки переїхали до Любліна: Людвік Флек отримав пропозицію праці на кафедрі мікробіології у новоствореному Університеті Марії Кюрі-Склодовської^[158]. Замешкали в кімнаті на першому поверсі кам'яниці на вулиці Шопена, 17^[159]. Вже в лютому 1946 року до батьків приєднався син Ришард, демобілізований з Червоної армії^[160]. Довго в Любліні не залишився: після погрому в Кельцях напівлегально покинув Польщу та дістався до Франції. Звідти у липні на судні Ексодус Ришард безрезультатно намагався потрапити до Британського мандату в Палестині. Після того опинився у таборі для переміщених осіб у Бад-Зальцуфлені. До Палестини зрештою потрапив нелегально на початку 1948 року^[161].

Університет Марії Кюрі-Склодовської початково не мав постійного приміщення, тому заняття відбувалися у розкиданих Любліном будівлях, а його відділи переносилися з будинку до будинку. Спершу кафедра мікробіології Флека містилася в палаці Любомирських, після чого переїхала до приміщення ліцею імені Сташиця^[162]. Лише в 1947 році Медичний факультет УМКС отримав у постійне розпорядження будівлю колишньої єшиви. Кафедра мікробіології зайняла там два просторі приміщення на першому поверсі^[163]. Іншою проблемою вченого була хронічна нестача обладнання та дидактичних матеріалів^[164].

Людвік Флек швидко підготував набір документів для габілітації та 4 лютого 1946 року у Вроцлавському університеті отримав титул доцента^[165]. Основою для габілітації став його довоєнний текст про імунологію висипного тифу^[166]. Після того як у 1946 році створено науковий часопис «Rocznik Uniwersytetu Marii Curie-Skodowskiej» (двома роками пізніше перейменований на «Annales Universitatis Mariae Curie-Sklodowska»), Флек став одним із редакторів розділу «медицина та ветеринарія»^[167]. У серпні 1947 року отримав вчене звання надзвичайного професора^[166]. В люблінському університеті викладав історію медицини (до 1948 року^[168]) та медичну мікробіологію^[169]. Продовжував дослідження явища, яке відкрив ще у львівському гетто та назвав левкергією — «злипання» лейкоцитів. Завдяки йому можна діагностувати запальні стани ще до настання зовнішніх проявів^[170]. В 1946—1947 роках опрацював спосіб покращення чутливості реакції Вассермана^[171].

Після неповних трьох років у кімнаті на вулиці Шопена Флеки переїхали в невелику квартиру на Любартовській, 57, неподалік від місця праці^[172].

У січні та лютому 1948 року Людвік Флек перебував у Нюрнберзі, де був свідком та експертом у процесі у справі IG Farben. Як експерт, на основі аналізу згромаджених трибуналом документів та свідчень, прийшов до висновку, що експерименти на в'язнях концтаборів відбувалися нефахово, неетично і без конкретної наукової мети^[173].

Попри кар'єрні успіхи, Флек не був задоволений Любліном, який називав «великим селом» та «ultima Thule», себто краєм світу. Заздрив можливостям колег у Вроцлавському університеті^[174]. Майже одразу Флеки намагалися виїхати з Польщі на захід — до США (від 1946 року), Швеції (у 1947) або ж до сина в Ізраїль (від 1948 року). Усі спроби еміграції блокувало Міністерство громадської безпеки, яке не було зацікавлене у тому, аби фахівці рівня Флека покидали країну. Людвік мав паспорт, але Ернестина все його не отримувала. Не допомогли ані протекції міністра охорони здоров'я Єжи Штахельського та очільниці закордонного відділу ЦК Польської об'єднаної робітничої партії Теодори Федер, ані написаний Флеком у 1950 році лист до прем'єра Юзефа Циранкевича^[175]. Єдиним «результатом» зусиль Людвіка стала підозра щодо нього з боку МГБ — за ним вели негласне спостереження та читали його кореспонденцію^[176]. Флека не випустили на наукову стипендію до США у 1949 році^[177], на науковий конгрес до Рима в 1953 році та конференцію в Парижі у 1954 році^[178].

У 1950 році Флек отримав звання звичайного професора. Тоді ж влада виокремила з УМКС медичний та фармацевтичний факультети й утворила Лікарську академію, де продовжив працювати Людвік Флек^[179]. 1951 року він отримав Державну нагороду другого ступеня^[180].

З Любліна Людвік та Ернестина Флеки виїхали у середині 1952 року: на запрошення Францішека Ґроера Флек очолив відділ мікробіології та імунології в Інституті матері й дитини у Варшаві. Замешкав із дружиною у двокімнатній квартирі на вулиці Заменгофа, 1^[181]. Ернестина працювала лаборанткою під керівництвом свого чоловіка^[182].

13 січня 1953 року Флекові присуджено Медаль 10-річчя Народної Польщі^[183]. Того ж 1953 року Людвік Флек став членом наукової ради Інституту гематології, 1954 року — членом наукової ради Інституту гігієни. Того ж року став членом-кореспондентом Польської академії наук, а в 1955 році увійшов до президії ПАН^[180].

Починаючи з 1954 року, Людвіка Флека почали частіше випускати за кордон, але дружина залишалася в Польщі — таким чином влада гарантувала собі повернення науковця із відряджень. Під час виїзду на алергологічний конгрес у Ріо-де-Жанейро наприкінці 1955 року у Флека стався інфаркт. Провів два тижні у бразильській лікарні. Звідти полетів до Парижа, де мав читати лекції, але їх довелося скасувати через чергове погіршення стану здоров'я. З Франції до Варшави повернувся потягом й одразу потрапив на два місяці до лікарні, де йому діагностували низку хвороб, включно з атеросклерозом. До праці повернувся наприкінці березня 1956 року, але працював уже значно менше, ніж перед інфарктом^[184].

Лише влітку 1956 року Ернестині Флек (без чоловіка) вдалося поїхати до Ізраїлю й побачити сина^[185]. Разом за кордон влада поки їх і далі не відпускала^[186]. Тільки після Відлиги Гомулки, 31 липня 1957 року, Людвік та Ернестина Флек врешті отримали дозвіл на виїзд до Ізраїлю. Протягом місяця завершили справи в Польщі й у вересні потягом перетнули польсько-чеський кордон у Зебжидовицях. Через Австрію потрапили в Італію, а звідти кораблем у жовтні дісталися Хайфи^[187].

За традицією після приїзду Людвік та Ернестина отримали імена івритом — Еліягу та Ривка. Жодне з них не вживало цих імен. Початково замешкали в Домі Бродецького — гуртожитку для іммігрантів у Рамат-Авіві на півночі Тель-Авіву^[188].

Перші спроби знайти працю (в Єврейському та Тель-Авівському університетах) були невдалими. Зрештою, 1 грудня 1957 року Людвік Флек очолив відділ експериментальної патології Ізраїльського інституту біологічних досліджень^[189]. Переїхав з дружиною до трикімнатної квартири в Нес-Ціоні, де розташовується Інститут^[190]. У лабораторії повісив два портрети: Айнштайна з висолопленим язиком та Домініка-Жана Ларрея^[191]. Там продовжував свої раніші дослідження. Також став запрошеним лектором Тель-Авівського університету^[192]. Філософ Натан Ротенстрейх запросив Флека протягом семестру чи двох почитати англійською мовою лекції про нові філософські ідеї у Єврейському університеті, проте Флек, зі здоров'ям котрого було все гірше, мусив відмовити^[193].

Так і не зумів опанувати іврит. У випадках, коли необхідно було виголосити промову цією мовою, він записував її текст фонетично^[194].

У 1959 році Флекові діагностовано лімфогранульоматоз. Променеву терапію не можна було використовувати через серцеву недостатність пацієнта. Хвороба прогресувала, Людвік Флек все більше часу проводив у лікарні, а в інституті працював лише на пів ставки. 5 червня 1961 року помер у лікарні внаслідок інфаркту міокарда^[195]. Похований в алеї № 50 муніципального цвинтаря в Нес-Ціоні^[196].

Людвік Флек не був релігійним. Мав ліберально-демократичні погляди, проте в 1930-х роках, коли в Польщі зростав агресивний націоналізм, наблизився до сіонізму^[197]. Наприкінці 1940-х був близьким до партії Іхуд^[198]. До комунізму ставився прохолодно^[94]. У вересні 1959 року писав з Ізраїлю до колишньої співробітниці Барбари Нарбутович: «Басю, не вір у відлигу, [цей] лист спали після прочитання, а стороннім людям говори лише загальники: що все гаразд і тільки. Невідомо, що й коли вигулькне»^[199].

Був курцем; перестав палити лише після Другої світової^[200]. Багато читав — і наукову, і художню літературу. Особливо любив «Фауста» Гете (навіть після війни)^[200].

До кола його друзів з міжвоєнного періоду належали математик Гуго Штейнгауз, математик та філософ Леон Хвістек (швагро Штейнгауза), співробітниця в лабораторії та співавторка досліджень Ольга Ельстер з чоловіком Едвардом, педіатр Францішек Ґроер, лікар-ларинголог Самуель Лем, філософ Роман Інгарден^[201]. Під час перебування в Бухенвальді його близьким товаришем, котрого Флек трактував як названого сина, був чеський єврей-кондитер Вільгельм Єллінек^[202]. В ізраїльський період життя познайомився й потоваришував з епідеміологом Маркусом Клінгбергом^[203]. Саме Клінберг був із Флеком в останні хвилини його життя та згодом організував похорон науковця^[204].

Перші серйозні наукові статті («O pewnej statystycznej okresowości przy durze powrotnym», Polska Gazeta Lekarska та «Doświadczenia nad zdolnością aglutynacyjną surowic ogrzewanych», Przegląd Epidemiologiczny) Флек опублікував ще до отримання диплома про вищу освіту. Вже в них активно використовував статистичні методи^[37]. До 1941 року світ побачило близько 40 публікацій Людвіка Флека на медичну тематику. Переважно вони виходили у польських та німецьких фахових журналах, проте кілька опубліковано у Великобританії та Франції. Вони стосувалися загальної серології, серології висипного тифу, медичної мікробіології, гематології, імунології, венерології, дерматології, вакцинології та окремих випадків пацієнтів. Його частими співавторками були Ольга Балік, Гіза Дікман та Ольга Ельстер^[205].

Опублікував статтю у сфері мікробіології зі Самуелем Лемом, батьком Станіслава^[206]. Вона стосувалася складного для діагностики випадку пухиря на язиці пацієнта. Зрештою виявилося, що той заразився коров'ячою віспою, коли цілував свою недавно вакциновану однорічну дитину^[207].

У 1929 році світ побачив підручник «Zarys hematologii praktycznej: stosowanie hematologii do rozpoznawania lekarskiego» (укр. Основи практичної гематології: застосування гематології в медичній діагностиці) авторства Людвіка Флека^[208]. Наступний підручник, цього разу з імунології, він написав уже після Другої світової^[50].

На відміну від довоєнного періоду, коли існувала більша можливість обміну науковими ідеями, після війни Флек писав переважно у польських часописах^[209]. Його співавторкою часто була асистентка Данута Борецька^[182]. В ізраїльський період життя Людвік Флек писав уже значно менше^[192].

Філософські зацікавлення Флек проявляв уже в гімназії, проте більш серйозними вони стали в університеті — можливо, завдяки лекціям Казімежа Твардовського чи Владислава Шумовського^[210]. Під час навчання у віденському Державному серотерапевтичному інституті 1927 року ймовірно перетинався з учасниками Віденського гуртка, елітою тогочасної філософської науки^[210]. Філософській тематиці Флек присвятив низку праць, написаних польською, німецькою та англійською мовами:

• O niektórych swoistych cechach myślenia lekarskiego (укр. Про деякі характерні риси лікарського мислення), доповідь, виголошена на засіданні Товариства друзів історії медицини у Львові, 1927^[211][212].
• Zur Krise der «Wirklichkeit» (укр. Про кризу «дійсності»), стаття, опублікована в часописі «Die Naturwissenschaften», 1929^[213].
• Entstehung und Entwicklung einer wissenschaftlichen Tatsache (укр. Як постає та розвивається науковий факт), 1935.
• O obserwacji naukowej i postrzeganiu wogóle, 1935, опублікована у «Przegląd Filozoficzny».
• Zagadnienie teorii poznawania, 1936, опублікована у «Przegląd Filozoficzny».
• Problemy naukoznawstwa, 1946, опублікована у «Życie Nauki». Цей текст цитував у своєму виданому 1968 року есе «Філософія випадку» Станіслав Лем^[214].
• Parzeć, widzieć, wiedzieć, 1947, опублікована у «Życie Nauki».
• Crisis in Science. Towards a Free and More Human Science, 1960 чи початок 1961, неопублікована стаття^[193].

Головна праця Флека — Entstehung und Entwicklung einer wissenschaftlichen Tatsache (укр. Як постає та розвивається науковий факт), видана 1935 року. Роботу над цим твором Людвік Флек розпочав наприкінці 1920-х, а завершив у 1933 році. Писав польською, а згодом переклав увесь текст німецькою (з редагуванням йому допомагав єврей-біженець із Німеччини чи Австрії). Польськомовний рукопис твору не зберігся^[215]. Німецькомовний рукопис, як і лист із проханням про публікацію, Флек надіслав до Моріца Шліка, засновника Віденського гуртка^[216]. Флек сподівався, що його книга пасуватиме до оголошеного «гуртківцями» конкурсу наукових робіт. Відповідь надійшла аж за 8 місяців: у датованому 16 березня 1934 року листі Шлік повідомив, що не погоджується з висновками Флека, а його текст не відповідає тематиці й умовам конкурсу. Попри це він готовий посприяти виданню книги, якщо Флек знайде рецензента-фахівця з медицини^[217]. Найімовірніше, Флек не шукав рецензентів. Натомість він видав книгу у базельському видавництві Benno Schwabe накладом у 640 примірників^[218].

Попри сподівання автора, книга не здобула успіху читачів і не спричинила жвавих дискусій (про неї було лише кілька згадок у пресі). Наприкінці 1959 року на складі видавництва далі лежала майже половина накладу^[218]. Скорочену версію своїх тез із цієї книги Флек опублікував у статті «Jak powstał odczyn Bordet-Wassermanna i jak w ogóle powstaje odkrycie naukowe», яка побачила світ у номерах 10 та 11 часопису «Polska Gazeta Lekarska» за 1934 рік^[219]. У 1957 році він повідомив журналістові «Трибуни Люду», що працює над другим томом цієї праці. Щоправда, жодних матеріалів цього другого тому не знайдено^[220]. Восени 1959 року міркував над виданням осучасненої версії «Як постає та розвивається науковий факт», але видавець відмовив його від цієї ідеї через низьке зацікавлення попереднім виданням^[221]. В 1966 році видавець прийняв рішення здати непродані 256 екземплярів публікації на макулатуру^[222].

Книга перекладена польською й видана в Любліні у 1986 році^[223]. Український переклад праці здійснений Стефанією Пташник та опублікований у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» у 2019 році^[224].

Упродовж довгого часу Людвік Флек як філософ залишався зовсім невідомим для наукового світу. 1962 року в Чикаго світ побачила головна праця Томаса Самуеля Куна «Структура наукових революцій», у якій Кун назвав Флека своїм попередником. Проте на думку філософині Еви Біньчик Кун «надихався» ідеями Флека настільки, що можна замислитися про плагіат — у них обох описані ті самі явища, лише названі інакше. Мисленнєвий стиль Флека відповідає парадигмі Куна, мисленнєвий колектив Флека — науковій революції Куна, мисленнєвий примус Флека — соціалізації до канону Куна тощо^[225]. Олег Шепетяк натомість вважав, що «Томас Кун перейняв найважливіші ідеї Людвіка Флєка, проте переосмислив кожну з них»^[226]. Павел Ярніцький та Хайо Ґрейф розглянули чотири основні можливості впливу Флека на Куна й прийшли до висновку, що «рівень схожості теорій надто значний, аби бути випадковим»^[227]. Ще раніше разючу схожість між двома працями помітив британський соціолог німецького походження Вільгельм Балдамус, котрий назвав Куна «Флеком для чайників»^[228].

Німецькою мовою він став відомим завдяки Томасу Шнеллє, який перевидав у Німеччині з власною передмовою «Entstehung und Entwicklung einer wissenschaftlichen Tatsache»^[229], написав та видав дисертацію про Флека під назвою Ludwik Fleck — Leben und Denken (укр. Людвік Флек — життя і думка), Фрайбург-ім-Брайсгау, 1982^[230] та переклав на німецьку мову шість філософських статей Флека, видавши їх у збірнику Erfahrung und Tatsache (укр. Досвід та факт), Франкфурт-на-Майні, 1983^[231].

Ще коли Флек був в'язнем Бухенвальда, то набув собі затятого ворога. Ним був інший в'язень, ентомолог Альфред Балаховський, російський емігрант у Франції, расист й антисеміт^{[прим. 3]}. Високий авторитет єврея Флека (і науковий, і серед в'язнів), який ще й контролював роботу Балаховського, був для нього нестерпним: Балаховський постійно шукав конфлікту з Флеком. Ця ситуація тривала аж до звільнення табору^[232]. Після війни, у 1946 році, Балаховський був свідком на Нюрнберзькому процесі над лікарями й розповідав про злочинні експерименти у Бухенвальді. Вже після повернення до Парижа за власним бажанням доповнив свідчення тим, що буцімто Людвік Флек мав надихнути есесівця Дінга-Шулера на досліди, які закінчилися смертю групи в'язнів^[233]. Флек ніби повідомив Дінгові-Шулерові про раптовий сплеск аглютинації в тесті Вейла — Фелікса на третій та четвертий день зараження тифом, а есесівець розпорядився дослідити цю тему детальніше. Тоді тифом заразили 20 в'язнів, реакція проявилася у двох із них, але 19 заражених зрештою померли^[234]. Ця теза не була підкріплена ніякими доказами, а жоден інший свідок цього не підтвердив (попри те, що більшість в'язнів блоку 50, котрі могли би бути свідками такої події, вижила). До того ж інші співв'язні, зокрема Робер Елі Вец та Ойґен Коґон, згадували поведінку Флека в таборі виключно з повагою. Попри це, звинувачення Балаховського повторив у виданій 1950 року книзі «Croix gammée contre caducée» француз Франсуа Байль^[233].

Флек, котрий опинився за Залізною завісою, не одразу дізнався, хто і які плітки розпускає про нього. До Флека лише доходили відгомони того, що щодо його поведінки лунають якісь закиди^[235]. Про книгу Байля й наклеп Балаховського йому стало відомо лише в середині 1958 року, вже в Ізраїлі^{[прим. 4][236]}. Початково Флек вирішив подати на наклепника в суд, але зрештою обмежився написанням тексту «W sprawie Buchenwaldzkiej. Komentarz do książki F. Bayle „Croix gammée contre caducée“» (укр. «Щодо бухенвальдської справи. Коментар до книжки Ф. Байля „Croix gammée contre caducée“»). Там Флек писав, що реакція Вейла — Фелікса настільки рідкісна, що проведення експерименту на двадцятьох людях узагалі не має сенсу, що Дінг-Шулер не радився з в'язнями про те, які досліди проводити, а Балаховський, який не знав німецької мови й до того ж був ентомологом, не міг розуміти суті розмов між есесівцями та в'язнями-науковцями. Флек описав перебіг тривалого конфлікту з Балаховським, послався на численних свідків його, тобто Флека, доброчесності, й зазначив, що якби щодо неї були якісь сумніви, то сторона захисту на Нюрнберзькому процесі (де був експертом і свідком сторони обвинувачення Флек) хотіла б це використати на власну користь^[237]. Директор Інституту матері й дитини та приятель Флека Францішек Ґроер обіцяв йому публікацію «Коментаря…» у часописі Polski Tygodnik Lekarski. Проте Tygodnik… тексту не видав. Він побачив світ аж 2007 року в збірці «Style myślowe i fakty. Artykuły i świadectwa»^[238].

• Брат Філіп Флек (19 липня 1892 — 20 грудня 1896^[239]).
• Сестра Генрієтта Флек-Зільбер (народилася 24 листопада 1886 року в Дрогобичі^[12]); вивчала німецьку мову в Мюнхені, доктор наук, вчителька польської мови та літератури в школі Цецилії Клафтен про вулиці Пекарській, 9^[240]. Загинула разом із чоловіком у серпні 1942 року; ймовірно, у Белжеці^[241].
• Сестра Антоніна Флек-Кесслер (народилася 29 листопада 1894^[242]), навчалася ужиткового мистецтва у Відні, згодом була вчителькою в школі Цецилії Клафтен^[240]. Загинула разом із чоловіком у серпні 1942 року; ймовірно, у Белжеці^[241].
• Дружина Ернестина Флек (до шлюбу — Вальдман), народилася 4 квітня 1899 року в місті Стрий. Походила з заможної родини. Батько — Адольф Абрам Вальдман, мати — Роза (до шлюбу — Гершдорфер). Ернестина і Людвік були далекими родичами зі сторони матерів їх обох. Ернестина мала щонайменше дві сестри та брата, котрий був лікарем і після Другої світової мешкав у Гливицях під зміненим ім'ям Адам Боровіч^[43]. Після смерті Людвіка переїхала до Петах-Тікви, ближче до сина й невістки^[243]. Померла у 1990 році^[191]. Похована біля чоловіка^[196].
• Син Ришард/Арі (народився 17 грудня 1924 року у Львові, помер 9 липня 2011 року в Ізраїлі)^[244]. Єдина дитина Людвіка та Ернестини^[245]. Мав дружину Сару; шлюб був бездітним^[246].

Людвік Флек незабаром після приїзду до Ізраїлю залишив власні свідчення в інституті Яд Вашем^[247]. Значний обсяг матеріалів про люблінський період життя Флека, включно зі спогадами його учнів та колег, зібрано в центрі «Брама Ґродська — Театр NN»^[248]. Ймовірно, єдиним записом голосу Флека є радіотрансляція його виступу на засіданні Польської академії наук 11 червня 1956 року^[220][249].

На стіні лабораторії Ізраїльського інституту біологічних досліджень, де працював Флек, знаходиться меморіальна таблиця на його честь, проте доступ до неї для людей з-поза інституту ускладнений^[250].

Товариство соціальних досліджень науки щороку присуджує премію Людвіка Флека за «найкращу книгу в галузі науки й техніки»^[251].

Детальну біографію Флека «Fleck. Ocalony przez naukę» (укр. «Флек. Врятований наукою») у 2025 році опублікували польські авторки Анна Вацлавік та Марія Цесельська^[252][253].

• Wacławik, Anna; Ciesielska, Maria (2025). Kumór, Waldemar; Świąder, Jacek (ред.). Fleck: ocalony przez naukę (пол.) (вид. Wydanie pierwsze). Warszawa: Wydawnictwo Agora. ISBN 978-83-8380-207-7.

• Löwy, Ilana (9 червня 2020). Typhus in Buchenwald: Can the Story Be Told?. Ethics in Progress (англ.) (11(1)). doi:10.14746/eip.2020.1.1.
• Wacławik, Anna; Ciesielska, Maria (30 вересня 2025). Fleck. Ocalony przez naukę. dzieje.pl (пол.). Процитовано 22 березня 2026.
• Sady, Wojciech (19 березня 2012). Ludwik Fleck. Стенфордська філософська енциклопедія (англ.). Процитовано 9 травня 2026.