YaChudo

Хубілай

Переглядів: 0. Оновлено 05.11.2026.

Хубілай
незакод. ᠬᠦᠪᠢᠯᠠᠢ
незакод. Хубилай Редагувати інформацію у Вікіданих
Хубілай
Хубілай
Посмертний портрет Хубілая, створений близько 1294 року; традиційно приписується художнику Араніко
Попередник:Мунке
Спадкоємець:Оладжейту-Темур
Попередник:— (засновник династії)
Спадкоємець:Оладжейту-Темур
 
Народження:23 вересня 1215[1][2][…] Редагувати інформацію у Вікіданих
Монгольська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть:18 лютого 1294[1][2][…] (78 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Ханбалик, Юань[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Поховання:Бурхан Халдун Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна:Юань Редагувати інформацію у Вікіданих
Релігія:тибетський буддизм Редагувати інформацію у Вікіданих
Рід:Борджигін Редагувати інформацію у Вікіданих
Батько:Толуй[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
Мати:Соркактані Редагувати інформацію у Вікіданих
Шлюб:Tëgülund, Chabid, Nambuid, Talahai khatund, Nuhand, Bayaujin Khatund, Khökhlun Khatand, Qoruchin Khatund і Sugedasid Редагувати інформацію у Вікіданих
Діти:Dorji Khand, Chinkimd[5], Mangalad[5], Nomugand[5], Khökhechid[5], Ayachid[5], Kuokuochud[5], Togoond[5], Hutulu Temürd[5], Tamachid, Princess Jegukd[5], Yuelied[5], Wuluzhend[5], Yuelad[5], Wanzed, Nangjiazhend[5], Qoridaid[6], Asudaid[5], Bantud[5], Boyalund[5], Shirekid[5], Shilind[5] і Zanzed[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Хубілай у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Хубілай (монг. Хубилай; кит.: 忽必烈; піньїнь: Hūbìliè; 23 вересня 1215 — 18 лютого 1294) — монгольський державний діяч і полководець, п'ятий великий хан Монгольської імперії (1260—1294), засновник і перший імператор династії Юань у Китаї (1271—1294). Походив із роду Борджигін, був онуком Чингісхана, сином Толуя та Соркактані. У китайській історичній традиції відомий за храмовим ім'ям Шицзу (кит.: 世祖; піньїнь: Shìzǔ), у монгольській — як Сецен-каган (монг. Сэцэн хаан).[7][8]

Хубілай переміг свого брата Аріг-Бугу в боротьбі за верховну владу, проте громадянська війна сприяла відокремленню західних частин Монгольської імперії. Він зосередився на управлінні Китаєм: створив двір у Ханбалику (Даду, нинішній Пекін), 1271 року проголосив династію Юань, а 1279 року завершив завоювання держави Південна Сун. Його правління поєднувало монгольські політичні традиції з китайською системою державних установ.[9][8]

За Хубілая розширилися обміни товарами, людьми й технологіями між Китаєм та іншими частинами Євразії, але тривалі війни, невдалі морські експедиції та значні державні видатки створили фінансові труднощі. Його двір став відомим у Європі передусім завдяки описові Марко Поло.[10][11]

Біографія

Походження і початок діяльності

Хубілай народився в родині Толуя, молодшого сина Чингісхана, та Соркактані, яка належала до караїтського середовища й відіграла важливу роль у політичному піднесенні своїх синів. Його братами були Мунке, Хулагу й Аріг-Буга. Після смерті Чингісхана 1227 року верховна влада перейшла не до Толуя, а до його брата Уґедея. Ситуація змінилася 1251 року, коли великим ханом став Мунке, старший брат Хубілая.[7]

Мунке доручив Хубілаєві управління частиною вже завойованих територій Північного Китаю, де після падіння чжурчженської держави Цзінь співіснували монгольська військова адміністрація та китайські місцеві установи. Хубілай залучав до управління китайських радників, зокрема Лю Бінчжуна, намагаючись зберегти сільське господарство й податкові надходження. Цей досвід надалі вплинув на його державну політику.[12][7]

У 1253 році Хубілай очолив похід проти держави Далі на території сучасної Юньнані. Після її капітуляції подальше придушення опору здійснювали інші монгольські воєначальники, зокрема Уріангкадай. Підкорення Далі забезпечило монголам опорний район на південно-західних підступах до держави Сун.[13]

У 1250-х роках Хубілай облаштував резиденцію Кайпін, яка згодом стала відомою як Шанду («Верхня столиця»). 1258 року Мунке розпочав великий наступ на Південну Сун; Хубілай командував одним із монгольських угруповань. Смерть Мунке під час кампанії 1259 року перервала наступ і спричинила суперечку про спадкоємство між його братами.[7][14]

Боротьба за великоханський престол (1260—1264)

Навесні 1260 року прихильники Хубілая скликали курултай у Кайпіні й проголосили його великим ханом. Інше зібрання монгольської знаті в Каракорумі обрало його молодшого брата Аріг-Бугу, який спирався на частину правлячої родини та війська, розміщені в монгольському осередді імперії. Обидва претенденти вважали своє обрання законним. Сучасний історик Майкл Гоуп наголошує, що поширений у прихильних до Хубілая джерелах образ Аріг-Буги як самовільного узурпатора не відповідає широті підтримки, яку той отримав серед чингізидської знаті.[14]

Перевагою Хубілая був доступ до продовольства, податків і людських ресурсів Північного Китаю. Його війська перекривали шляхи постачання до Монголії, витісняючи супротивника з землеробських районів. Аріг-Буга намагався отримати кошти та військову підтримку з Центральної Азії, але посварився із союзником Алгу, представником гілки Чагатая. Виснаження війська, нестача продовольства і втрата союзників змусили Аріг-Бугу капітулювати; завершення громадянської війни зазвичай датують 1264 роком. Аріг-Буга залишався під владою брата й помер 1266 року.[14][9]

Перемога Хубілая не відновила попередньої єдності імперії. Золота Орда, Чагатайський улус та держава ільханів стали фактично самостійними політичними центрами. Хулагу підтримував зв'язки з Хубілаєм, натомість хан Золотої Орди Берке воював із Хулагу. У Центральній Азії одним із головних супротивників Хубілая став Хайду, представник роду Уґедея. Великий хан зберігав престиж старшого чингізидського правителя, але не міг безпосередньо управляти всіма монгольськими володіннями.[9][14]

Заснування Юань і завершення завоювання Китаю

У 1260-х роках Хубілай поступово переніс політичний центр своїх володінь до Північного Китаю. Він утримував резиденцію в Шанду, а поблизу колишнього міста Чжунду розбудував нову столицю — Даду, відому в монгольській традиції як Ханбалик («місто хана»). Згодом вона стала ядром сучасного Пекіна. Даду слугувало основною столицею, Шанду — літньою резиденцією.[15][8]

18 грудня 1271 року Хубілай проголосив назву своєї династії — «Велика Юань» (кит.: 大元; піньїнь: Dà Yuán). Це рішення, підготовлене за участю китайських радників, мало вписати монгольську владу до китайської імператорської традиції. Проголошення Юань не означало ні втрати Хубілаєм титулу великого хана, ні закінчення війни з Південною Сун: обидва титули він поєднував до смерті, а Південний Китай залишався непідкореним до 1279 року.[8][10]

Вирішальний етап війни із Сун розпочався тривалою облогою Сян'яна (1268—1273) — важливого укріпленого вузла на шляху до басейну Янцзи. Після падіння міста монгольські війська під командуванням Баяна посилили наступ на південь. У 1276 році вони зайняли сунську столицю Ханчжоу (Ліньань); імператорський двір капітулював, але частина сановників і військ продовжила опір на південному узбережжі.[16][17]

У 1279 році юаньський флот завдав вирішальної поразки останнім військам Південної Сун у битві при Ямені. Загибель малолітнього імператора Чжао Біна поклала край династії Сун. Таким чином, під владою Хубілая вперше після кількох століть політичного поділу опинилися Північний і Південний Китай; проте це об'єднання відбулося внаслідок тривалого військового завоювання.[16][11]

Відносини з Кореєю

Корейська держава Корьо потерпала від монгольських вторгнень із 1230-х років, задовго до сходження Хубілая на престол. 1259 року, наприкінці правління Мунке, корейський спадкоємець престолу прибув до монгольського двору, а після вступу Хубілая на престол відносини перейшли від тривалої війни до політичної залежності й переговорів. Король Вонджон зберіг престол і частину внутрішнього управління, але Корьо зобов'язалася сплачувати данину, надавати ресурси та виконувати вимоги юаньського двору.[18]

У 1270 році частина корейських військових виступила проти повернення королівського двору з острова Канхвадо на материк. Повстання Самбьольчхо тривало до 1273 року й було придушене спільними силами Корьо та монголів. Підготовка монгольських походів проти Японії вимагала від Корьо будівництва кораблів, постачання зерна, фуражу та іншого забезпечення, що створювало значне навантаження на населення.[18]

Політичну залежність закріпив шлюб корейського спадкоємця, майбутнього короля Чхунньоль, із дочкою Хубілая Кутлуг-Келміш (у корейській традиції — Чегук). Як показує дослідження корейського історика Ко Мьон Су, династичне зближення підтримували також самі корейські правителі, які прагнули посилити становище своєї монархії в боротьбі з військовою знаттю. Тому становище Корьо точніше визначати як залежне союзницьке королівство, а не як звичайну провінцію Юань.[19][10]

Походи на Японію та в Південно-Східну Азію

Уявне зображення флоту Хубілая в Малайському архіпелазі з англійського видання подорожей Марко Поло, 1871 рік

Після відмови японської влади визнати зверхність монгольського хана Хубілай організував два морські вторгнення до Японії — у 1274 та 1281 роках. У походах брали участь монгольські, китайські та корейські війська, а базами для спорядження флоту слугували, зокрема, порти Корейського півострова. Обидві експедиції завершилися невдачею через поєднання японського опору, труднощів координації та постачання і сильних штормів. Тайфун 1281 року увійшов до японської історичної пам'яті як «божественний вітер» — камікадзе.[11][20]

Поширене пояснення, нібито флот загинув винятково через невдало побудовані «річкові кораблі», спрощує картину. Підводні археологічні дослідження виявили рештки суден і озброєння поблизу японського острова Такашіма, а походження й конструкції кораблів різнилися; роль штормів слід розглядати поряд із військовими та логістичними обставинами.[20][21]

Хубілай намагався встановити зверхність над державами материкової Південно-Східної Азії. Монгольсько-юаньські війська здійснювали походи до Дайв'єту (північна частина сучасного В'єтнаму), Чампи та Паганського царства в Бірмі. У В'єтнамі спроби тривалого військового підкорення зазнали невдачі; під час кампанії 1288 року в'єтнамські сили здобули важливу перемогу на річці Батьданг. Відносини з місцевими володарями коливалися між війною, даниною та дипломатичним визнанням, і їх не можна зводити до однакового «завоювання» цих країн.[10][20]

У 1293 році юаньська експедиція висадилася на острові Ява. Попри початкові успіхи, утримати там владу не вдалося, і військо повернулося до Китаю. Неодноразові невдалі експедиції обтяжували фінанси держави й показали обмеженість військових можливостей Юань за межами Китаю.[11][10]

Внутрішня політика

Державне управління та суспільство

Хубілай намагався поєднати монгольський спосіб правління, заснований на владі чингізидського правителя й військової знаті, з китайською бюрократичною традицією. За його правління використовувалися центральний секретаріат, відомства за китайським зразком та регіональні адміністрації. Ці установи забезпечували збір податків, постачання армії, судочинство й управління величезними завойованими територіями.[12][8]

Правитель залучав китайських конфуціанських учених, але не передав їм монополії на державні посади. В адміністрації служили також монголи, уйгури, мусульмани з Центральної й Західної Азії, тибетці, корейці та християни. Відмінності у становищі різних груп населення зберігалися, а найвищу політичну владу утримував монгольський правлячий прошарок. Водночас китайські освічені еліти брали участь у місцевому й центральному управлінні.[22][8]

Хубілай підтримував китайські придворні ритуали, заснував храми предків для членів своєї династії та забезпечив китайську конфуціанську освіту спадкоємцю Чженцзіню. Проте його держава не стала просто продовженням попередніх китайських династій: монгольські правителі зберігали власні військові інституції, двір і особливий статус родової знаті.[12][8]

Економіка, гроші та шляхи сполучення

Хубілай підтримував сільське господарство, ремісництво, внутрішню й далеку торгівлю, розбудову доріг, поштових станцій, каналів і столиці. Проєкти поліпшували зв'язок між північними політичними центрами та економічно розвиненими південними областями, але вимагали великих ресурсів і праці. Важливими для постачання Даду були водні транспортні шляхи, зокрема Великий китайський канал.[15][10]

1260 року Хубілай започаткував загальнодержавну систему обігу паперових грошей, спочатку пов'язаних із запасами срібла. Після 1276 року, коли юаньська влада почала об'єднувати грошовий обіг завойованих сунських земель, випуск банкнот збільшився, а їх фактичне забезпечення сріблом ослабло. Наприкінці правління зростали фінансові труднощі, пов'язані з військовими витратами, утриманням двору й будівництвом. Економічні наслідки цієї політики не були однозначними: торгівля та культурні обміни розширювалися водночас із податковим тиском і грошовою нестабільністю.[23][15]

Релігія, писемність і наука

Хубілай особливо підтримував тибетський буддизм і представників школи Сак'я, серед яких вирізнявся Пагба-лама. Буддійські наставники мали значний вплив при дворі та брали участь у зв'язках із Тибетом. Водночас держава надавала можливості для діяльності мусульман, послідовників Церкви Сходу й інших релігійних громад. Ця політика не означала повної рівності конфесій: зокрема, у суперечках між буддистами та даосами імператор нерідко підтримував перших.[24][25]

За наказом Хубілая Пагба-лама розробив квадратне письмо для передавання звуків різних мов імперії. Представлене 1269 року письмо використовували в офіційних написах, на печатках, монетах і паперових грошах, хоча воно не витіснило інших уживаних писемних систем. Ініціатива відбивала прагнення двору забезпечити багатомовне діловодство в державі з різнорідним населенням.[26]

При дворі працювали вчені з різних культурних середовищ. Перський астроном Джамал ад-Дін і китайський математик та інженер Ґо Шоуцзін належали до фахівців, чия праця сприяла розвитку астрономічних спостережень. За дорученням двору Ґо Шоуцзін та його співробітники створили новий календар Шоуши, завершений близько 1280 року й запроваджений 1281 року. Система спостережень і календарної реформи мала також державне значення, оскільки точний календар був однією з традиційних ознак законної імператорської влади в Китаї.[27][28]

За правління Юань взаємодія китайських, центральноазійських і тибетських мистецьких традицій відобразилася в живописі, скульптурі, кераміці та текстилі. Хубілай підтримував придворне мистецтво, а також майстрів, які прибували з інших регіонів імперії, серед них непальського художника й архітектора Араніко.[25]

Родина та останні роки

Монгольська правляча родина мала кілька придворних господарств — орд, якими керували головні дружини хана. У джерелах названо Тегулун, Чабі, Тарахан і Баягучин. Після смерті Чабі важливе місце при дворі посіла Намбуй. Докладні відомості збереглися насамперед про Чабі — другу головну дружину, активну учасницю придворного життя й радницю Хубілая.[29]

Чабі підтримувала буддійські монастирі й цікавилася китайськими державними традиціями. За свідченнями, переданими дослідником Моррісом Россабі, вона виступила проти перетворення землеробських угідь навколо столиці на пасовища, а під час конфлікту з Аріг-Бугою закликала Хубілая звернути увагу на загрозу його владі. Такі епізоди свідчать про участь жінок правлячої родини у політичних рішеннях, хоча конкретні обставини відомі переважно з придворної історіографії.[29][14]

Серед синів Хубілая відомі Дорджі, Чженцзінь (Джинґім), Манггала, Номуган і Тогон. Чженцзінь, який здобув китайську освіту й готувався до престолонаступництва, помер 1285 року, раніше за батька. Смерть Чабі 1281 року й втрата спадкоємця стали тяжкими подіями останнього періоду життя Хубілая. Наступником у 1294 році став його онук Оладжейту-Темур — син Чженцзіня.[29][8][23]

Хубілай помер 18 лютого 1294 року в Ханбалику. У монгольській традиції місця поховання представників великоханської родини охоронялися й не позначалися відкритими надгробками. Точне місце його могили не встановлено; пов'язування ханських поховань із районом священної гори Бурхан-Халдун не слід розуміти як археологічно підтверджену локалізацію гробниці Хубілая.[7][30]

Образ в історії та культурі

Ім'я Хубілая стало відоме європейським читачам завдяки Книзі чудес світу Марко Поло, у якій описано палаци, міста, дороги, торгівлю та двір великого хана. Твір містить цінні відомості про Юань, але дослідники дискутують про ступінь особистої участі Марко Поло в описаних подіях і достовірність окремих епізодів. Тому його свідчення потребують зіставлення з китайськими, перськими й археологічними даними.[31]

У європейській літературі ім'я правителя закріпилося, зокрема, у формі «Кубла-хан» завдяки поемі Семюела Тейлора Колріджа Кубла-хан (опублікована 1816 року). 2006 року перед Палацом уряду Монголії в Улан-Баторі встановили статуї Чингісхана, Уґедея та Хубілая.[32]

Примітки

  1. ↑ а б Большая российская энциклопедия — Москва: Большая российская энциклопедия, 2004.
  2. ↑ а б Gran Enciclopèdia Catalana — Grup Enciclopèdia, 1968.
  3. ↑ а б Brockhaus Enzyklopädie — F.A. Brockhaus, 1796.
  4. ↑ Хубилай // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  5. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц China Biographical Database
  6. ↑ https://archive.org/stream/Boyle1971RashidAlDin/Boyle_1971_Rashid_al_Din_djvu.txt
  7. ↑ а б в г д Rossabi, Morris (1994). The reign of Khubilai khan. У Franke, Herbert; Twitchett, Denis C. (ред.). The Cambridge History of China. Т. 6: Alien Regimes and Border States, 907—1368. Cambridge University Press. doi:10.1017/CHOL9780521243315.007. Процитовано 2 листопада 2026.
  8. ↑ а б в г д е ж и Mote, Frederick W. (1994). Chinese society under Mongol rule, 1215–1368. У Franke, Herbert; Twitchett, Denis C. (ред.). The Cambridge History of China. Т. 6: Alien Regimes and Border States, 907—1368. Cambridge University Press. doi:10.1017/CHOL9780521243315.011. Процитовано 2 листопада 2026.
  9. ↑ а б в Jackson, Peter (20 липня 2002). Mongols. Encyclopaedia Iranica. Процитовано 2 листопада 2026.
  10. ↑ а б в г д е Walton, Linda (2023). Yuan China in the Mongol Eurasian Empire. Middle Imperial China, 900–1350: A New History. Cambridge University Press. с. 324—356. doi:10.1017/9781108355025.014. Процитовано 2 листопада 2026.
  11. ↑ а б в г The Mongols in China: Beginnings of Mongol Collapse — Military Successes and Failures. Asia for Educators, Columbia University. Процитовано 2 листопада 2026.
  12. ↑ а б в The Mongols in China: Khubilai Khan in China. Asia for Educators, Columbia University. Процитовано 2 листопада 2026.
  13. ↑ Ha, Yiming (2026). Emperor of the Seas: Kublai Khan and the Making of China. By Jack Weatherford. Journal of Chinese History. Процитовано 2 листопада 2026. У рецензії окремо уточнено, що капітуляція Далі відбулася 1253 року, а подальші дії Уріангкадая тривали до 1256 року.
  14. ↑ а б в г д Hope, Michael (2025). An ulus within an ulus: the afterlife of Ariq Böke's appanage in the Mongol Empire (1252–1336). Bulletin of the School of Oriental and African Studies. 88 (1). doi:10.1017/S0041977X24000612. Процитовано 2 листопада 2026.
  15. ↑ а б в The Mongols in China: Beginnings of Mongol Collapse — Public Works Failures. Asia for Educators, Columbia University. Процитовано 2 листопада 2026.
  16. ↑ а б von Glahn, Richard (2016). The heyday of the Jiangnan economy (1127 to 1550). The Economic History of China. Cambridge University Press. doi:10.1017/CBO9781139343848.008. Процитовано 2 листопада 2026.
  17. ↑ Nakajima, Gakusho (2017). The naval power of the Yuan dynasty. The Sea in History: The Medieval World. Boydell & Brewer. doi:10.1017/9781782049104.070. Процитовано 2 листопада 2026.
  18. ↑ а б Ryu, Donghwa (2025). The Mongol Requisition of Goryeo’s Grain and Its Impact during the Reigns of King Wonjong and King Chungnyeol of Goryeo. SARIM, The Historical Journal (92): 139—181. Процитовано 2 листопада 2026.
  19. ↑ Koh, Myung Soo (2026). Factors Contributing to the Establishment of Mongol-Goryeo Royal Marriage: Focusing on the Reason Qubilai Gave His Own Daughter Away in Marriage. SA-CHONG (118): 1—36. doi:10.16957/sa..118.202605.1. Процитовано 2 листопада 2026.
  20. ↑ а б в Kimura, Jun; Staniforth, Mark; Lê, Thi Lien; Sasaki, Randall (2014). Naval Battlefield Archaeology of the Lost Kublai Khan Fleets. International Journal of Nautical Archaeology. doi:10.1111/1095-9270.12033. Процитовано 2 листопада 2026.
  21. ↑ Sasaki, Randall J. (2008). The Origin of the Lost Fleet of the Mongol Empire. Texas A&M University, thesis repository. Процитовано 2 листопада 2026.
  22. ↑ Khubilai Khan's Approach to Ruling China. Asia for Educators, Columbia University. Процитовано 2 листопада 2026.
  23. ↑ а б Guan, Hanhui; Palma, Nuno; Wu, Meng (2024). The rise and fall of paper money in Yuan China, 1260–1368. The Economic History Review. 77 (4): 1222—1250. doi:10.1111/ehr.13305. Процитовано 2 листопада 2026.
  24. ↑ The Mongols in China: Life in China under Mongol Rule — Religion. Asia for Educators, Columbia University. Процитовано 2 листопада 2026.
  25. ↑ а б The World of Khubilai Khan: Chinese Art in the Yuan Dynasty. The Metropolitan Museum of Art. Процитовано 2 листопада 2026.
  26. ↑ Rossabi, Morris (2025). Communications and “Communicators” in the Yuan and Early Ming. Journal of Chinese History. Процитовано 2 листопада 2026.
  27. ↑ Mongol Support for Science: the Beijing Observatory. Asia for Educators, Columbia University. Процитовано 2 листопада 2026.
  28. ↑ Guo Shoujing. MacTutor History of Mathematics, University of St Andrews. Процитовано 2 листопада 2026.
  29. ↑ а б в Rossabi, Morris (1988). Khubilai Khan: His Life and Times. University of California Press. с. 16, 67—69. Процитовано 2 листопада 2026. Університет Колумбії опублікував уривки з указаних сторінок.
  30. ↑ Karakorum, the first capital of the Mongol world empire: an imperial city in a non-urban society. Asian Archaeology. 2020. doi:10.1007/s41826-020-00039-x. Процитовано 2 листопада 2026.
  31. ↑ Lin, Meicun; Zhang, Ran (2017). A Chinese Porcelain Jar Associated with Marco Polo: A Discussion from an Archaeological Perspective. European Journal of Archaeology. Процитовано 2 листопада 2026.
  32. ↑ Sükhbaatar Square. Lonely Planet. Процитовано 2 листопада 2026.

Джерела та література

  • Jackson, Peter. Mongols // Encyclopaedia Iranica. 2002.
  • Mote, Frederick W. Chinese society under Mongol rule, 1215–1368 // The Cambridge History of China. Vol. 6: Alien Regimes and Border States, 907–1368 / ed. Herbert Franke, Denis C. Twitchett. Cambridge University Press, 1994.
  • Rossabi, Morris. Khubilai Khan: His Life and Times. University of California Press, 1988.
  • Rossabi, Morris. The reign of Khubilai khan // The Cambridge History of China. Vol. 6: Alien Regimes and Border States, 907–1368. Cambridge University Press, 1994.
  • Walton, Linda. Yuan China in the Mongol Eurasian Empire // Middle Imperial China, 900–1350: A New History. Cambridge University Press, 2023. P. 324–356.
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).