YaChudo

Квартирник

Переглядів: 0. Оновлено 27.10.2026.

«Квартирник» — формат творчого заходу, який виріс за зачиненими[1] дверима в підпільних (андеграундних) або напівпідпільних умовах з «„концерту“ на кухні» як частина радянського культурного життя. Це виступ, відмінний від камерного та концертного форматів.[2] Квартирник це не концерт.[3] Такий «концерт» не може відбутися у громадському місці.[1] Квартирники завжди були законспірованими заходами, а інформація про точне місце проведення виступу дуже часто повідомлялася учасникам та слухачам лише в останній момент.[4]

Цей архаїчний формат, що поєднував у собі елементи літературних читань, камерних концертів «у колі друзів»[5] чи підпільних художніх виставок, тісно переплітався із феноменом «кухонних розмов». У радянських реаліях кухня та приватна квартира стали місцем вільного обміну думками, символізуючи тотальну невідповідність між офіційною пропагандою та неофіційним спілкуванням людей («кухонні розмови були правдою, а радянська газета — ні»).[6]

У 1960–1980-х роках у Радянській Україні цей простір сформував явище так званого «усного самвидаву» та «магнітвидаву». На таких напівзакритих чи підпільних зустрічах поширювалася неофіційна інформація, читалися заборонені рукописи та промови шістдесятників, а також поширювалися магнітофонні записи (зокрема, гостросоціальна бардівська пісня, яскравим представником якої був Олександр Галич). Важливою рисою цього середовища було те, що тексти багатьох резонансних публічних виступів (як-от промови на забороненому вечорі Лесі Українки 1963 року чи відомий протест І. Дзюби, В. Стуса та В. Чорновола на прем'єрі «Тіней забутих предків» у 1965 році) спочатку обговорювалися, а згодом тиражувалися й зберігалися саме завдяки такій камерній «кухонній» культурі.[6]

У XXI столітті квартирники переживають своєрідне відродження як затишна, ретро-альтернатива масовим заходам, проте їхній первісний бунтарський, дисидентський та дефіцитний контекст залишився в радянському минулому.

Квартирники в СРСР

Акустичні квартирники

Як випливає з назви, концертним майданчиком слугувала звичайна радянська квартира. Зазвичай це було помешкання когось із друзів чи знайомих музиканта, достатньо просторе, щоб вмістити слухачів.[7] Характерним радянським явищем було проведення таких заходів, а також художніх виставок, у комунальних квартирах.[8]

Музичний квартирник — це невеликий «концерт», який проводився у звичайній комунальній квартирі, в домашніх умовах, в домашній атмосфері, для переважно вже сформованого кола глядачів,[9] де всі один одного знають.[10] На такі зустрічі приходила публіка здебільшого з однієї соціальної чи культурної ніші, об'єднана спільними інтересами, друзі та знайомі, які цінують автора.[3] Сторонні особи без рекомендацій на концерти не допускалися.[11] Такі заборонені концерти нерідко записувалися на бобінні плівки та касети, які передавалися з рук в руки.[12][13] Оскільки технічні можливості музикантів були обмежені до акустичних музичних інструментів, це було важливою особливістю музичних квартирників. Формат квартирника мав дві основні причини виникнення: брак належних інструментів та обладнання для великих виступів, та політична причина — цензура для концертів, які і так були рідкісними та під наглядом комсомолу — музиканти повинні були подавати тексти пісень до міськвиконкому.[7][14][12] Через обмежені технічні умови музиканти зазвичай грали невеликим складом на акустичних інструментах. Повна відсутність сценічної рампи також створювала невимушену атмосферу. На домашніх концертах зазвичай немає гримерки, немає дистанції, все відбувається дуже близько один до одного, стосунки з публікою більш інтимні, ніж на концертах, всім потрібний діалог, і у затишній атмосфері між музикантами та глядачами відбувалася жвава та щира розмова: в неформальній обстановці відвідувачі ділилися своїми враженнями, висловлювали свою думку, спілкувалися після або навіть під час виступу. Крім того, на квартирниках часто влаштовували так звані «джеми», коли збирається кілька музикантів, які імпровізують на задану музичну тему. Через заборони артистам виступати у радянські часи квартирники були вимушеним явищем.[9]

Традиція квартирників є дещо старшою за радянську рок-культуру, — ще на початку 1960-х років подібні заходи здобули велику популярність у середовищі «шістдесятників» і стали улюбленими місцями зустрічей творчої інтелігенції.[15] Попри те, що тогочасні радянські помешкання зазвичай не вирізнялися великою площею, вони збирали чимало слухачів.[15]

Важливу роль у супроводі таких зустрічей відігравав музичний самвидав. Через тотальну цензуру в СРСР від кінця 1940-х до початку 1960-х років записи заборонених виконавців нелегально тиражували на використаних рентгенівських плівках (так званий «рентгенвидав» або «музика на ребрах»). Попри низьку якість, такі кустарні платівки були доступною альтернативою дефіцитному вінілу і використовувалися для прослуховування музики на ранніх домашніх зібраннях.[16]

Ты готов был отдать душу за рок-н-ролл,
Извлечённый из снимка чужой диафрагмы.

— Віктор Цой (пісня «Когда-то ты был битником»), ретроспективна згадка про епоху підпільного «рентгенвидаву» 1950-х років, що з'явилася в рок-культурі через три десятиліття[16]

На таких квартирних вечорах виступали Володимир Висоцький, Белла Ахмадуліна та інші автори-виконавці (роль яких до появи рок-руху відігравали представники бардівської пісні та поезії[17]). Зокрема, Олександр Галич — один із найвідоміших радянських драматургів і кіносценаристів — після накладення на його творчість негласної офіційної заборони переважно виступав саме у такому форматі.[18] У 1970-х роках авторську пісню не підпускали до офіційних медіамайданчиків, а в Україні і подавно.[19]

Утім, самого слова «квартирник» тоді ще не існувало — такі виступи називали «домашніми концертами», а записи з них поширювали на магнітофонних стрічках.[20] Із поширенням побутових магнітофонів епоха «ребер» завершилася, поступаючись «магнітвидаву». Оскільки володіння магнітофоном було легальним, цей спосіб виявився менш ризикованим за літературний самвидав і став головним інструментом масового поширення записів бардів, а згодом — радянських рок- і панк-гуртів («Машина часу», «Громадянська оборона» тощо).[16] Квартирники є форматом самвидаву.[21]

Згодом цю підпільну традицію перейняло наступне покоління музикантів. Формат «квартирників» загартував ціле покоління відомих сьогодні рокерів, котрі через тодішні обмеження на публічні концерти були змушені виступати виключно у камерній атмосфері. Зокрема, у такому форматі активно давав концерти Борис Гребенщиков,[11] виступи легендарного лідера гурту «Кино» Віктора Цоя у 1980-х роках також дуже часто проходили у форматі квартирників.[22][23][24] Характеризуючи цей період, Олексій Ковжун також наголошував на значно більшій «затиснутості» тодішньої України, згадуючи тогочасну приказку: «Коли в Москві підстригають нігті, у Києві відрубують пальці», що змушувало підпільну музичну культуру та формат квартирників існувати у ще більш жорстких умовах, ніж у Росії.[25]

Квартирники, тобто концерти, що проводяться в домашніх умовах, були поширені в СРСР до кінця 1980-х років, коли деякі музиканти та рок-гурти не могли офіційно давати публічні виступи через конфлікт із радянською культурною політикою.[14] На межі 1970-х та 1980-х років це явище ще не мало широкого розповсюдження, а записи та виступи таких гуртів, як Аквариум, залишалися нішевими й доступними лише вузькому колу зацікавлених осіб.[26] Проте до 1986 року (початку розгорнутого етапу «перебудови» та гласності) легальних рок-концертів у країні практично не існувало, а саме слово «рок» перебувало під негласним табу.[11][27] Цензурні органи складали так звані «чорні списки» виконавців, чия музика заборонялася не лише на радіо і телебаченні, а й до живого виконання на концертах, у ресторанах чи на дискотеках.[27] Саме жорсткі заборони та масштабні антирокові кампанії першої половини 1980-х років парадоксальним чином стимулювали підпільну рок-культуру: через неможливість грати в клубах чи студентських кафе музиканти з подвійною старанністю записували домашні магнітоальбоми та масово переходили на практику конспіративних квартирних виступів, що набули статусу масового руху.[27] Тож квартирник став формою незалежності від кураторського чи інституційного відбору.

За квартирники музиканти отримували деякі гроші.[4][28][29] У тогочасному підпільному середовищі людей, які займалися менеджментом таких заходів, називали «упорядниками» (поняття «промоутер» чи «агент» тоді ще не використовувалися). За свідченнями очевидців, діяльність «упорядників» часто мала виражений комерційний інтерес, оскільки заробітки на нелегальних концертах («сейшенах») могли бути дуже високими.[30] Вхід на деякі закриті квартирники міг коштувати значно дорожче за офіційні заходи — наприклад, до 20 рублів, тоді як пересічний квиток у державний концертний зал обходився усього в 5 рублів.[11] Зокрема, прибутки приносила організація таємних виступів у будинках культури: за середньої місткості залу близько 300 осіб і вартості квитка від 3 до 10 рублів, сукупні збори були суттєвими, тоді як максимальний гонорар рок-колективу обмежувався 500 рублями, а решта суми залишалася організаторам.[31]

Квартирники або короткі уривки з них представлені у низці документальних і біографічних стрічок, присвячених життю Віктора Цоя. Зокрема, у фільмах «Голка Remix», (рос.)«Последний герой», (рос.)«Солнечные дни» та (рос.)«Просто хочешь ты знать» атмосферу цих заходів відтворено завдяки збереженим аматорським відеозаписам, а також спогадам близьких і колег музиканта.[32]

Квартирники в СРСР стали важливим явищем альтернативної культури,[33] проте їхнє проведення завжди було пов'язане з небезпекою стати об'єктом міліцейських облав та доносів з боку сусідів.[4] Через це заходи відбувалися в умовах суворої конспірації: Анонси про приїзд виконавців передавалися виключно з уст в уста між перевіреними людьми, точне місце проведення трималося в таємниці, впроваджувалися системи паролів, а слухачі заздалегідь збиралися групами у визначений час (наприклад, біля станцій метро), звідки спеціальний провідник («гід») вів їх таємними маршрутами та провулками до приватної квартири чи дачі.[11][27] Організатори ретельно обирали житло: господар квартири мав бути благонадійним для міліції, а сусіди — лояльними.[11] Через високу конспірацію та фінансові потоки у середовищі організаторів траплялося чимало інформаторів радянських спецслужб («стукачів») та прямих провокаторів.[30] Представники радянських силових органів відстежували підпільні концерти, вривалися на квартирники для перевірки документів і викликали людей на «співбесіди».[34][35] Під час кримінальних переслідувань основний удар каральних органів припадав саме на «упорядників» (організаторів) заходів, яких заарештовували та засуджували до ув'язнення за «незаконну підприємницьку діяльність» значно частіше, ніж самих рок-музикантів.[30] Ставлення радянських органів влади до таких заходів змінювалося з часом. В часи брежнєвської епохи до квартирників ставилися терпимо, і якщо органи влади дізнавалися про них, як правило, обмежувалися усною доганою. Наприклад, напередодні Олімпіади-80, СРСР, прагнучи продемонструвати міжнародній спільноті культурну свободу, легалізував частину підпільних рок-гуртів, і це було підхоплено молоддю так, що аж призвело до сплеску популярності рок-музики і занепаду ВІА.[36] Незабаром після цього ідеологічні відділи Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу посилили контроль, і будь-яка неслухняна творча діяльність могла бути осуджена або покарана, навіть якщо це дуже популярний ансамбль.[36] В часи масштабної антирокової кампанії в 1983–1985 роках, за ініціативи Костянтина Черненка, виступ на самодіяльних концертах був прирівняний до незаконної підприємницької діяльності, що порушує монополію Держконцерту СРСР (державне концертне агентство, в організації концертів для аматорських гуртів) і загрожувало адміністративними або навіть кримінальними санкціями, включно з ув'язненням.[37][38][36][35] Якщо музичні записи розповсюджувалися на комерційній основі, це кваліфікувалося як «нелегальна праця (незаконна трудова діяльність)», а якщо на ідейній основі, тоді каральні органи шукали «антирадянщину».[34] За відсутності відверто політичного матеріалу місцева влада піддавала цензурі або забороняла пісні меланхолійного або інтроспективного характеру, вважаючи ці «негативні» нахили небезпечними і підривними.[39] На першому київському квартирнику ленінградських рок-музикантів Віктора Цоя та Майка Науменка обох виконавців затримали й доправили до місцевого райвідділу міліції[40] за «незаконну трудову діяльність».[27] Загалом практика таких спільних поїздок музикантів містами Радянського Союзу виконувала роль підпільних «гастролей». Організовані у житлових помешканнях як самодіяльні концерти,[41] ці заходи повністю відтворювали камерний формат ленінградських квартирників, але водночас дозволяли розширювати авдиторію слухачів в умовах офіційних заборон.[42] Після піврічної офіційної заборони на концертну діяльність, Віктор Цой у 1985 році знову повернувся до Києва з виступами, але цього разу вже у складі повноцінного гурту «Кино».[11]

Санкт-Петербург, імперське місто, яке є неофіційною столицею музики,[43] ще з радянських часів, з часів Ленінграда, має славу міста, куди приїжджають творити незалежні, андеграундні художники.[8] До найвідоміших місць проведення квартирників належала квартира Бориса Гребенщикова в будинку на вулиці Софії Перовської у Ленінграді, де музикант орендував кімнату в комунальній квартирі.[44] Іншим відомим культовим осередком неофіційного музичного життя була котельня «Камчатка» на вулиці Блохіна, 15 у Санкт-Петербурзі, де працювали, а також виступали на «камчатських квартирниках» багато відомих музикантів.

«Що можна було в Москві, того не можна було в Києві, що можна було в Києві, того не допускали у Львові».[45]

— Алік Олісевич про різницю ідеологічного тиску в різних містах СРСР, про особливості радянської цензури в регіонах за часів «андропівщини» (1983)

Одним із ранніх організаторів квартирників у СРСР був Артемій Троїцький, який почав влаштовувати їх ще у 1980 році, до введення більшості офіційних заборон на неофіційні музичні виступи.[4][24] Вдома у нього відбувалися не лише домашні концерти, а й цілі «фестивалі» на 30–40 осіб, де один за одним виступали різні гурти. Артемій Троїцький відзначає, що політизованість російського класичного року в 1980-х роках була сильно перебільшена, і насправді майже не було пісень з таким прямим політичним посланням — їх було дуже мало.[46] Цой не мав політичних пісень, але гурт «Кіно» мав кілька пісень, які можна було лиш інтерпретувати як політичні.[46] Гурт «Акваріум» не мав політичних пісень, крім однієї з гімнів перебудови під назвою «Цей поїзд у вогні», яка може вважатися квазіполітичною, проте це вже були часи перебудови, це вже не було підпіллям, і тоді це було можна.[46]

За спогадами Віктора Морозова, важливу роль у неофіційному культурному житті того часу відігравали так звані квартирники — домашні зустрічі, на яких музиканти виконували свої твори, поети читали вірші, а художники демонстрували свої роботи.[47] Водночас він зазначав, що українських музикантів тогочасних вокально-інструментальних ансамблів не варто характеризувати як дисидентів.[47]

«ВВ» спочатку репетирували на кухні хрущовки Юрія Здоренка.

Магнітофонні записи пісень відомого російського поета та автора-виконавця Олександра Галича, які нелегально поширювалися в СРСР, були зроблені на його численних домашніх концертах. А коли у 80-х роках дехто вдома слухав Галича на магнітофоні — вони вмикали його подалі від вхідних дверей, і зачиняли двері до кімнати.[1] Ранні записи пісень Володимира Висоцького були зроблені на квартирниках 1960-х років.

На початку 1970-х років збірка віршів Бориса Чичибабіна, упорядкована літературознавцем Леонідом Пінським, вийшла в самвидаві, а магнітофонні записи з квартирних читань поета передавалися з рук в руки.

Такі рок-ідоли, як Цой, Шевчук, Макаревич чи Гребенщиков, як і свого часу Висоцький, здобули всенародне визнання завдяки магнітовидаву. Водночас офіційні радянські медіа тривалий час вдавали, що цих музикантів не існує.[17]

Першим студійним обладнанням, на якому «Воплі Відоплясова» записали свій дебютний акустичний альбом, був старий магнітофон "Маяк".

Вважливим феноменом альтернативної культури того часу була також поява та розвиток рок-н-рольного друкованого самвидаву: ленінградський альманах під назвою «Роксі», в Москві були журнали «Зеркало», «Вухо», «Контркультура».[4]

Квартирники на яких не співають

Окрім музичних акустичних квартирників існували поетичні квартирники, де поети могли прочитати аудиторії власні вірші чи твори інших авторів, а також висловити свою думку щодо почутого чи прочитаного. Також на неофіційному рівні, в умовах тотального державного контролю над громадянами, проводилися напівтаємні квартирники-виставки «неканонічного» візуального мистецтва, які влаштовувалися безпосередньо в помешканнях самих художників або митців їхнього кола.[48][49] Такі заходи стали формою «партизанської» самоорганізації андеграунду й виконували роль альтернативних мистецьких просторів, що заклали основи всього позацензурного художнього процесу в СРСР.[50] Адреси, дати та імена учасників ніколи не публікувалися в газетах, а оголошувалися лише перевіреним людям, оскільки поява сторонніх могла спричинити серйозні неприємності.[21]

У контексті української культури цей рух мав свої регіональні особливості й термінологію. Зокрема, відомий кінокритик і культуролог Роман Корогодський пригадував, що у Києві для подібних приватних інтелектуальних зібрань існували особливі «сальони».[51]

Творчість українських шістдесятників — підпільних авторів — довгі роки вважалася забороненою для широкого загалу через табуювання нонконформістського мистецтва в 1960–1970-х роках. Через неможливість виставлятися легально, художники практикували облаштування творчого підпілля, організовуючи квартирні експозиції та так звані «парканники» — виставки в будинках або на парканах, які могли тривати не більше кількох годин. Яскравим прикладом такої практики стала знаменита негалерейна виставка «Сичик+Хрущик», що відбулася в Одесі у 1967 році. Художники Валентин Хрущ і Станіслав Сичов розмістили свої роботи просто неба на тимчасовому дерев'яному паркані навколо Оперного театру. Подія увійшла в історію мистецтва як «парканна виставка» й отримала закономірну реакцію тоталітарної влади за спробу обійти офіційні звітні виставки Спілки художників та продемонструвати естетику, відмінну від соціалістичного реалізму: міліція брутально розігнала експозицію вже за три години після її відкриття.[52]

До класиків-шістдесятників українського андеграундного мистецтва та нонконформізму цієї доби належать Опанас Заливаха, Валентин Хрущ, Віктор Зарецький, Станіслав Сичов, Олег Соколов, Мойсей Вайнштейн, Іван Марчук, Алла Горська, Ігор Григор'єв, Ернест Котков, Сергій Параджанов, Зоя Лерман, Борис Плаксій, Анатолій Звєрєв та багато інших майстрів. Наприклад, нонконформіст Микола Малишко взагалі не міг виставляти свої роботи в радянський період. Єдиною можливістю експонувати нові скульптури, живописні чи графічні твори для нього залишалися так звані квартирники — одноденні «експозиції»-«виставки», які проводились у квартирі самого художника, або митців його кола, і супроводжувались обговоренням у дуже вузькому колі знайомих. Більшість найкращих робіт українських нонконформістів опинилася у приватних колекціях, тоді як у колекціях українських музеїв таких робіт майже немає.

В умовах жорсткої радянської цензури та ідеологічних переслідувань періоду Застою, квартирники в Україні стали чи не єдиною формою існування для представників літературно-мистецького андеграунду. Яскравим прикладом цього було культурне підпілля Львова кінця 1960-х — початку 1970-х років. Зокрема, помешкання видатного поета й видавця самвидаву «Скриня» Грицька Чубая слугувало «острівцем безпеки й свободи» для тогочасної львівської інтелігенції. На таких домашніх творчих вечорах Чубай виступав із авторським читанням поезій, що відзначалися особливою магнетичною енергетикою, а музикант Віктор Морозов влаштовував підпільні акустичні концерти. Через неформальний та антирадянський характер подібних зібрань, а також через звучання творів Чубая за кордоном, родина поета перебувала під постійним наглядом радянських спецслужб, зазнавала обшуків та допитів у КДБ, які загострилися під час хвилі арештів української інтелігенції (операція «Блок») у січні 1972 року.[53][54]

За свідченнями музичних критиків (зокрема Артемія Троїцького та Олександра Євтушенка), у першій половині 1980-х років тиск органів КДБ на рок-музикантів в УРСР був значно жорсткішим, ніж у РРФСР. Зокрема, О. Євтушенко зазначав, що за часів Щербицького радянська Україна була «заповідником брежнєвізму», де будь-які прояви вільнодумства каралися суворіше, ніж у Москві, що змушувало підпільну музичну культуру існувати у ще більш глибокому підпіллі.[55]

Окрім музичних та літературних вечорів, у підпіллі існував також формат кіноквартирників, які почали з'являтися ще у 1970-х роках. Їхніми організаторами ставали поодинокі на той час власники дефіцитних відеомагнітофонів та проєкторів, які влаштовували для вузького кола друзів закриті перегляди рідкісних або заборонених фільмів.[31]

Легалізація індустрії та вихід на велику сцену

Після XXVII з’їзду КПРС у 1986 році комсомольці отримали завдання очолити «рок-перебудову» і взяти під контроль неформалів. Ті, хто ще нещодавно вивчав списки заборонених гуртів, тепер самі відкривали рок-клуби, влаштовували регулярні концерти та дали поштовх появі музичного самвидаву.[56] Водночас українська партноменклатура залишалася консервативною: порівняно з ліберальнішими Москвою та Ленінградом, у Києві влада навіть в часи перебудови ставилася до неформальних рухів із надмірною критикою та підозрою.[56]

Новий етап у розвитку музичного процесу розпочався наприкінці 1980-х років. Ухвалений 26 травня 1988 року закон «Про кооперацію в СРСР» вперше з часів НЕПу дозволив створення приватних підприємств, що фактично започаткувало легальне приватне підприємництво.[57][58] Цей крок, разом із законами про індивідуальну трудову діяльність та державне підприємство, докорінно змінив правила гри в культурній сфері: праця рок-музикантів отримала офіційне визнання, а їхні заробітки декриміналізувалися.[59]

Юридичний прорив дозволив організаторам і артистам вийти за межі тісних квартир та підпільних концертів. Замість громіздкої державної монополії фірми «Мелодія», яка вимагала бюрократичної тяганини та «особливих знайомств», музиканти отримали змогу укладати угоди з першими незалежними кооперативами. Останні брали на себе звукозапис, рекламу, дистрибуцію касет та юридичний захист прав артистів.[60] На зміну таємним домашнім виступам прийшла мережа офіційно дозволених «музичних салонів»,[60] молодіжних центрів та неформальних клубів. Активний розвиток і розквіт рок-музики в Україні розпочався саме наприкінці 1980-х років, після завершення періоду ідеологічних переслідувань цього жанру.[61]

Попри те, що вже з грудня 1988 року радянська влада почала обмежувати діяльність кооперативів у певних галузях шляхом ухвалення заборонних постанов,[58] імпульс до легалізації індустрії вже неможливо було зупинити. Музичний простір остаточно перейшов до масштабних проєктів, а потужним поштовхом для остаточного виходу української сцени з підпілля на початку 1990-х років став фестиваль «Червона Рута».

Саме ця подія остаточно перенесла україномовну пісню з акустичних та ізольованих андеграундних квартирників на стадіонні майданчики, перетворивши її на маніфест свободи.[62] Фестиваль подарував суспільству віру в те, що рідне слово може звучати масштабно й незалежно. Попри пильний контроль з боку радянських спецслужб, під час заходу в Чернівцях уперше масово виконали майбутній гімн «Ще не вмерла Україна», а над глядачами замайоріли національні стяги під патріотичні вигуки аудиторії.[62]

Сучасні регіональні особливості

В Україні

Сьогодні термін «квартирник» зазнав суттєвого переосмислення. Він перетворився на своєрідний бренд,[21] який частіше позначає не місце проведення, а загальний формат камерного чи домашнього концерту, що робить ставку на затишок та ексклюзивність. На відміну від радянської доби, сучасні квартирники є абсолютно легальними, а анонси заходів відкрито публікують у соціальній мережі, або на афішах сайтів концертних майданчиків,[63] офіційних сайтах органів місцевого самоврядування,[64][65] офіційних вебсайтах закладів вищої освіти[66][67][68] та у ЗМІ.[69][70]

Для авторів оригінальної та альтернативної музики цей формат залишається важливим майданчиком. Сюди йдуть виконавці, котрим через власну «неформатність» закритий шлях на радіо, велику сцену чи розкручені фестивалі. Альтернативна акустична музика, представлена на таких заходах, зазвичай є оригінальною, нешаблонною та позбавленою комерційних чи цензурних обмежень у стилістиці, мелодиці й текстах.[71] Водночас, якщо в СРСР квартирники були вимушеним підпільним кроком, то сучасний інтерес до них зумовлений прагненням екзотики й камерності.

Жанрове й тематичне розмаїття сучасних квартирників в Україні є досить широким:

  • тематичні та просвітницькі заходи: організовуються закладами освіти, бібліотеками чи громадськими організаціями (наприклад, присвячені Дню Соборності України,[64] «Шевченківські квартирники» тощо).[72][66]
  • цифрові та онлайн-формати: поширення набули онлайн-події, прямі трансляції інтернет-видань та навіть міжнародні онлайн-фестивалі домашніх концертів за участю світових митців.[69][73][74][14][75]
  • масштабні комерційні шоу: відомі виконавці використовують назву «квартирник» або «Квартирник. Акустика» для своїх великих сольних програм у супроводі акустичних інструментів.

Сьогодні квартирники часто виходять далеко за межі приватного житла, дач, ресторанних залів, будинків культури,[65] переміщаючись на нестандартні локації: дахи торговельних центрів, бібліотеки чи підвали театрів. Формат адаптували навіть великі концертні майданчики. Наприклад, гурт «Воплі Відоплясова» свій 20-річний ювілей відзначив програмою «Всеукраїнський квартирник» на сцені Жовтневого палацу в Києві.[76][12] У 2017 році на фестивалі «Гогольfest» альтернативна музична програма проходила у вигляді «вуличного квартирника».[77] Крім того, київський клуб Caribbean Club спільно з Radio Jazz у 2021 році запустив серію вечорів «Джазовий квартирник» — масштабне джазове шоу з елементами імерсивного театру, проте з обмеженою кількістю квитків для збереження камерності атмосфери.[63]

Сучасні виставкові майданчики вже не підлягають такій жорсткій цензурі, і звичайні квартирні виставки можуть торкатися більш різноманітних тем.[52]

У Білорусі

Що стосується сучасної Білорусі, то відомі білоруські музиканти змушені проводити свої концерти в напівпідпільних умовах. Оскільки концертні зали були закриті для Левона Вольського, Дмитра Войтюшкевича та Олега Хоменка після внесення їх до чорного списку, у 2012 році в Могильові ці артисти давали лише акустичні концерти в приватному будинку в залі на 50 місць, хоча могли б зібрати повні зали з аншлагами, але через цензуру поява їхніх прізвищ на афіші зупиняла всі заходи.[14] У Білорусі незалежна культура фактично повернулася до практики радянських часів, перейшла в підпілля, в режим квартирників.[78]

Станом на 2015 рік актори білоруського «Вільного театру» були змушені влаштовувати квартирники понад 10 років.

В Росії

У Росії художник, який наважився публічно висловлювитися проти війни, втрачає будь-яку можливість репрезентації і може існувати лише у вигляді «квартирників», що також дуже ризиковано.[79] Художники, музиканти та письменники, які відкрито заявили про своє несхвалення агресії, піддаються наклепу в пресі та заносяться до реєстру «іноземних агентів», їх усувають з професійної діяльності, заносять до «чорних списків», скасовують їхні концерти та позбавляють доступу до засобів масової інформації.[80]

Історичний контекст та сучасні відповідники

Поняття «квартирник» виникло в умовах радянського тоталітаризму через підпільний статус незалежного мистецтва. Традиція приватних мистецьких зборів в Україні існувала задовго до появи радянського нонконформізму. У сучасному українському культурному дискурсі в рамках процесів деколонізації та відмови від радянських маркерів спостерігається тенденція до заміни цього терміна загальносвітовими чи питомими українськими відповідниками. Оскільки радянські квартирники виникли як вимушений формат через цензуру, у вільній культурі цей інститут трансформується у відкритіші, концептуальні камерні заходи.

Історичні передумови в Україні

За радянських часів, коли майже все XX ст. єдиним офіційним замовником і цензором мистецтва в УРСР була держава,[81] формат приватних зустрічей та кухонних зборів вимушено відродився у масовому форматі підпільних квартирників. Вони стали єдиним можливим альтернативним майданчиком для збереження національної пам'яті, вільного спілкування інтелігенції та розвитку незаангажованої культури поза пильним оком тоталітарної системи.

Сучасні аналоги та термінологія

До основних світових аналогів та сучасних українських відповідників явища належать:

  • Літературні та музичні салони (англ. Literary Salon, фр. salon) — формат із глибоким європейським корінням, що походить із XVII століття. Означає камерні збори інтелектуалів у приватній оселі з фокусом на дискусіях, читанні творів та обміні ідеями. В українському контексті близькими за змістом є поняття «літературна (або поетична) вітальня».[82] Подібні заходи під назвою «Музична вітальня», «Літературно-музична вітальня» або «Літературно-мистецька (художня) вітальня» мають в Україні вагомий просвітницький статус і регулярно проводяться на базі провідних культурних, бібліотечних, наукових та освітніх інституцій. Формат є вельми популярним у публічних та обласних універсальних наукових бібліотеках (ОУНБ) України, де він модифікується у літературні кафе, клуби чи художні вітальні (як-от художня вітальня «В гостях у 9 муз» у Миколаївській ОУНБ, що популяризує світову культуру та творчість земляків), зберігаючи при цьому своє головне призначення — соціокультурну діяльність та розвиток естетичного смаку відвідувачів.[82] Зокрема, цей формат представлений:
  • академічними тематичними вечорами у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського (Київ);[83]
  • соціокультурними та книжково-ілюстративними проєктами Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомилинського;[84]
  • виставково-мистецьким простором «Літературно-мистецька вітальня» у Національній науковій медичній бібліотеці України, де влаштовуються художні вернісажі та популяризується творчість (зокрема, літературна й музична) працівників медичної галузі;[85]
  • камерними музичними зборами у класичному розумінні, як-от салон фортепіанної музики в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки для дорослих міста Києва;[82]
  • регіональними культурно-дозвіллєвими ініціативами етнографічного та прикладного спрямування, на кшталт мистецької вітальні «АртМікс» в Олександрії, що об'єднує майстрів рукоділля та декоративно-ужиткового мистецтва;[86]
  • тематичними концертами класичної європейської музики (наприклад, програми епохи Бароко та Відродження до Дня Європи) в Одеському літературному музеї;[87]
  • концептуальними міждисциплінарними проєктами, як-от «Музична вітальня Василя Барвінського» у Львівській національній філармонії, де відтворення камерної атмосфери салону досягається через синтез музичного імпресіонізму, світлових ефектів та візуального мистецтва (зокрема, виставки полотен Ігоря Теплого у техніці пуантилізму);[88]
  • практикою творчих студентських вечорів та концертів у спеціалізованих закладах мистецької освіти (наприклад, регулярні заходи проєкту «Музична вітальня» в Київській дитячій школі мистецтв № 8).[89]
Окрім класичного спрямування, формат «віталень» має глибоку історію в контексті розвитку неакадемічних жанрів. Так, у другій половині XX століття клубні зустрічі у форматі музичних віталень відіграли помітну роль у становленні київської джазової сцени та популяризації джазової культури в місті.[90]
  • Домашній концерт (англ. House Concert) — загальноприйнятий у США та країнах Європи термін для музичних або літературних виступів у приватних помешканнях. Такі заходи зазвичай є некомерційними, мають обмежену кількість слухачів (до 30–40 осіб), передбачають акустичний формат та близьке спілкування з митцем. В Україні близькими за суттю є «акустичний вечір» або «творча зустріч».
  • Творчий вечір / Творча (або літературна) зустріч — традиційний для українського культурного простору формат камерного заходу, де фокус зміщено на спілкування з конкретним митцем (поетом, музикантом, актором), виконання авторських творів та відповіді на запитання публіки.[91] На великих культурних майданчиках (як-от міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал») такі зустрічі є частиною офіційної програми, проте вони зберігають високий рівень інтерактивності та близькості між автором і слухачами.[92]
  • Літературний вечір / Соаре (фр. Soirée, англ. Literary Soirée) — вечірній захід затишного, часто напівзакритого характеру для поціновувачів літератури. Формат використовується як у межах класичних поетичних читань всередині країни — наприклад, літературний вечір поетів Людмили та Бориса Херсонських, де презентували збірку «Будемо теплом та попелом»,[93] так і за кордоном як інструмент культурної дипломатії. Зокрема, Міжнародна літературна корпорація Meridian Czernowitz з нагоди Дня української писемності та мови організувала в Дубаї «Український літературний вечір», на якому Сергій Жадан презентував книги «Список кораблів» та «Хлібне перемир’я»,[94] а представники української громади у Парижі провели вечір «Поезія — це завжди неповторність», присвячений 90-річному ювілею Ліни Костенко.[95]
  • Концерт у вітальні (англ. Parlor Gig або Living Room Show) — сучасний американський розмовний формат, що підкреслює неформальність виступу «для своїх» удома.

У сучасному українському культурному просторі (зокрема, у середовищі молодіжних творчих рухів) паралельно із поняттям «квартирник» побутує розмовний термін «літературник»[96] (котрі фокусуються на поезії та прозі). Організатори таких камерних подій дедалі частіше відходять від суто приватних помешкань, переносячи формат у публічні, але затишні локації — незалежні книгарні, кав'ярні, артпростори чи кіноклубні майданчики.[96] При цьому для підкреслення неформальності, інтимності виступів або задля уникнення радянського ностальгійного контексту, замість традиційних назв нерідко використовуються описові чи метафоричні маркер-бренди: «близькі читання», «поезія за чаєм» або «книжковий затишок».

Характерною рисою таких сучасних заходів є поєднання виступів запрошених авторів із форматом «вільного мікрофона»,[97] де кожен охочий може презентувати власну творчість. Окрім суто некомерційних або аматорських ініціатив, у XXI столітті поняття «квартирник» в українському медійному та культурному просторі пройшло процес реконтекстуалізації. Організатори подій та преса нерідко використовують цей термін як маркетингову назву для камерних авторських вечорів відомих митців, що проходять на базі сучасних креативних просторів, івент-холів чи хабів (наприклад, для анонсування творчих зустрічей Леся Подерв'янського). У таких випадках захід зберігає затишну стилістику неформального спілкування, але реалізується як комерційний проєкт із продажем квитків.[92]

У соціокультурному вимірі формат квартирників, кухонних зустрічей та закритих майстерень традиційно виконує роль прихистку для альтернативної культури й авангарду в часи, коли офіційне або підконтрольне владі мистецтво зазнає цензури чи інституційного тиску. Як зазначає мистецтвознавець Олександр Ляпін, коли державні інституції чи академічне середовище намагаються канонізувати або підпорядкувати собі живі творчі рухи, справжній авангард деконструюється і зміщується в альтернативні, часто позбавлені комфорту простори й нові форми вираження, де «мислення змушене ризикувати».[98]

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б в Мещерякова, Елена; Самус, Евгения; Латухина, Наталья (26 лютого 2021). Аманда Горман: трудности перевода. golosameriki.com (рос.) . Голос Америки. Процитовано 14 вересня 2025.
  2. ↑ Долгіх, Я. (2022). Фахова академічна музична освіта та сучасне соціокультурне середовище: ціннісно-світоглядний аспект. Збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету, (2), 26–39. https://doi.org/10.31499/2307-4906.2.2022.262823 (Стор.: 33)
  3. ↑ а б Башкирова, Наталья; Прудовская, Светлана (10 жовтня 2013). Леонид Сергеев: «Я стараюсь быть стопроцентным в каждое время». golosameriki.com (рос.) . Голос Америки. Процитовано 14 вересня 2025.
  4. ↑ а б в г д (рос.) Курс лекций «История русского рока» с Артемием Троицким. Лекция (16.08.2025) 1.7. 1983-1984: гонения и открытия, аресты и квартирники; «Звуки Му», «ДДТ», Александр Башлачев на авторском YouTube-канале А.Троицкого «Веселый ветер!» (зокрема час 17:12 та 34:08)
  5. ↑ Ліщенко, Юлія (18 жовтня 2020). «Літак – це відчуття безмежності. А балет – спосіб почути внутрішню тишу». wz.lviv.ua (укр.) . Високий Замок. Процитовано 1 червня 2026.
  6. ↑ а б Мельникова, О. С. Самвидав як альтернативне джерело інформації в Радянській Україні (PDF). repository.mu.edu.ua (укр.) . Міжнародний гуманітарний університет. Процитовано 1 червня 2026.
  7. ↑ а б (рос.) Свєтлова А.С. (Краков) Феномен квартирного рок-концерта в СССР и в современной русской культуре. (Стор.: 90, 92-93)
  8. ↑ а б Рябко, Виолетта (1 липня 2014). Параллельно официальной программе: диалог с человеком. dw.com (рос.) . Deutsche Welle.
  9. ↑ а б Сулима, Марія (29 березня 2017). Концерт удома: український музикант може заробити на квартирниках від 300 до 2 тис грн. umoloda.kyiv.ua (укр.) . Україна молода. Процитовано 13 вересня 2025.
  10. ↑ Бернштейн, Дарья (12 липня 2024). "Привезли вам часть Беларуси". В Вильнюс приехала "Крама". dw.com (рос.) . Deutsche Welle.
  11. ↑ а б в г д е ж Сергушев, Михаил (21 вересня 2000). Первое выступление Виктора Цоя в Киеве проходило рядом со столичной прокуратурой, а второе — возле здания КГБ. fakty.ua (рус.) . Факти та коментарі. Процитовано 19 травня 2026.
  12. ↑ а б в Новосвітній, Валерій (13 листопада 2007), Олег Скрипка: «Я сподівався стати французом і співати французькою» (PDF), Київська муніципальна газета «Хрещатик» № 193 (3183), Київ, с. 13
  13. ↑ Гужва, Елена (20 січня 2015). Семен Рубчинский: "Песня Высоцкого "Если друг оказался вдруг..." — на все времена и для всех народов". fakty.ua (рус.) . Факты и комментарии. Процитовано 19 травня 2026.
  14. ↑ а б в г Бураков, Александр (25 червня 2012). Белорусские музыканты уходят "на квартиры". dw.com (рос.) . Deutsche Welle.
  15. ↑ а б Мартынова, Тамара (29 листопада 2011). Муж Беллы Ахмадулиной Борис Мессерер... fakty.ua (рус.) . Факты и комментарии. Процитовано 19 травня 2026.
  16. ↑ а б в Олег Дзюба, Лариса Татарінова (2021). Музичний самвидав. Вісник Книжкової палати (укр.). doi:10.36273/2076-9555.2021.7(300).9-12. Процитовано 1 червня 2026.
  17. ↑ а б Рильов, Костянтин (19 серпня 2005). Віктор Цой — вічний підліток і боєць. day.kyiv.ua (укр.) . газета «День».
  18. ↑ Константинова, Марина (11 квітня 2023). В Германии вышел спектакль... dw.com (рос.) . Deutsche Welle.
  19. ↑ Лемиш, Анатолій (27 січня 1995). «...По площади Высоцкого, проспекту Окуджавы...». zn.ua (рос.) . Дзеркало тижня. Процитовано 12 вересня 2025.
  20. ↑ Троицкий, Артемий (3 листопада 2019). Невесёлый разговор... svoboda.org (рос.) . Радіо Свобода. Процитовано 18 травня 2026.
  21. ↑ а б в Радіонова, Аріна (15 травня 2013). Багатоквартирний «ковчег» мистецтва. zbruc.eu (укр.) . Збруч. Процитовано 13 вересня 2025.
  22. ↑ У Києві з'явиться парк ім. Віктора Цоя. kmr.gov.ua (укр.) . Київська міська рада. 24 липня 2015.
  23. ↑ Кушнір, Олександр (19 листопада 2015). «Квартирник LNTU». lntu.edu.ua (укр.) . Луцький національний технічний університет. Процитовано 17 травня 2026.
  24. ↑ а б Копанева, Наталья (23 червня 2017). Отец Виктора Цоя: "Сын отдавал предпочтение черному цвету. В нем он находил защиту от внешнего мира". fakty.ua (рус.) . Факты и комментарии. Процитовано 19 травня 2026.
  25. ↑ Бывший пиарщик Юлии Тимошенко рассказал о дружбе с Виктором Цоем (ЭКСКЛЮЗИВ). antonina.detector.media (рос.) . Детектор медіа. 21 червня 2012. Процитовано 24 травня 2026.
  26. ↑ Кан, Александр (30 липня 2022). К 50-летию "Аквариума". Как все начиналось в андерграунде. bbc.com (рос.) . Русская служба Би-би-си. Процитовано 18 травня 2026.
  27. ↑ а б в г д Олевский Тимур (2 грудня 2018). "И советские рокеры, и российские рэперы презирают государство": Артемий Троицкий – о новых гонениях на музыкантов. currenttime.tv (рос.) . Настоящее Время. Процитовано 18 травня 2026.
  28. ↑ Документальний біографічний фільм «Виктор Цой. Вот такое "Кино" (2012)» Рік випуску: 2012 Жанр: документальний Автор: Юлия Шипицына Режиссер: Юлия Рябкова У фільмі беруть участь: засновник гурту Звуки Му Александр Ліпніцкій, скрипаль Сергій Риженко, музикант Сергій Бугаев, президент Ленінградського рок-клубу Микола Михайлов, художник Дмитро Шагін, директор музею «Камчатка» Сергій Фірсов, лідер групи «Аукцион» Олег Гаркуша, лідер групи «Чайф» Владімір Шахрин і ін.
  29. ↑ Гороховська, Лідія (19 липня 2012). Віктор Цой рятувався від армії у психлікарні. gazeta.ua (укр.) . Газета по-українськи.
  30. ↑ а б в Троицкий, Артемий (17 вересня 2014). Героизм мирной профессии. bbc.com (рос.) . Русская служба Би-би-си. Процитовано 18 травня 2026.
  31. ↑ а б Музыка, Лилия (31 травня 2016). Артемий Троицкий: «На одном из квартирников, где показывали порнофильмы, я встретил Кобзона». fakty.ua (рос.) . Факты.
  32. ↑ Друженко, Тетяна (18 серпня 2017). Розбиті зміни. zn.ua (укр.) . Дзеркало тижня. Процитовано 13 вересня 2025.
  33. ↑ Лариса Алексеенко. Последний герой // Журнал «Отдохни!» №33, 10.08.2010. — С. 40–41
  34. ↑ а б Нікітенко, Костянтин (14 квітня 2017). "Вдаримо хаєром по тоталітаризму". Рок-андеграунд в СРСР — "антирадянська" історія. zn.ua (укр.) . Дзеркало тижня. Процитовано 13 вересня 2025.
  35. ↑ а б Квартирник і момент вривання в квартиру міліції показано в серіалі «Вісімдесяті»
  36. ↑ а б в Самая, Т. В. (2019). Вокальне мистецтво естради України: монографія (укр.) . Київ: Четверта хвиля. с. 72—73. ISBN 978-966-529-335-4.
  37. ↑ Полная иллюстрированная энциклопедия рок-самиздата [Архівовано 2018-11-25 у Wayback Machine.]
  38. ↑ Времени машины / Євгений Ю. Додолєв. — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2014 ISBN 978-5-373-06167-4
  39. ↑ Gittins, Ian (22 серпня 1993). POP MUSIC; Has Glasnost Tamed Russian Rock's Muse?. nytimes.com (англ.) . The New York Times.
  40. ↑ Styler (25 червня 2017). "Пели песни, пили водку": Обнародована объяснительная Цоя после задержания в Киеве. rbc.ua (рос.) . РБК-Украина. Процитовано 18 травня 2026.
  41. ↑ Бахарева, Таисия (28 червня 2012). Отец Виктора Цоя: «Мне порой казалось, что сыну неловко из-за собственной популярности». fakty.ua (рус.) . Факты и комментарии. Процитовано 19 травня 2026.
  42. ↑ Кан, Александр (21 червня 2012). 50 лет со дня рождения Цоя: памяти "последнего героя". bbc.com (рос.) . Русская служба Би-би-си. Процитовано 18 травня 2026.
  43. ↑ Kishkovsky, Sophia (16 липня 2006). Notes From a Russian Musical Underground: The Sound of Chanson. nytimes.com (англ.) . The New York Times.
  44. ↑ (рос.) Дебижев С. Формат бытия // Сумерки Сайгона. — СПб., 2009. — С. 380
  45. ↑ Свентах, Анна (24 червня 2013). Алік ОЛIСЕВИЧ: «Потрібна революція свідомості». day.kyiv.ua (укр.) . газета «День».
  46. ↑ а б в Мортон, Маша (13 липня 2022). Артемий Троицкий: «Или ты с людоедами, или ты с ангелами? Одно из двух». golosameriki.com (рос.) . Голос Америки. Процитовано 14 вересня 2025.
  47. ↑ а б СучЦукрМуз. Віктор Морозов про смерть Івасюка, худради, «кріпкостій», суржик і конфлікти поколінь | СучЦукрМуз (музичний подкаст з Альбертом Цукренком, 25 грудня 2025; зокрема, час: 4:23, 5:24)
  48. ↑ Шульга, Ольга (14 лютого 2013). У "Мистецькому Арсеналі" стартувала виставка сучасного мистецтва Fine Art-2013. zn.ua (укр.) . Дзеркало тижня. Процитовано 13 вересня 2025.
  49. ↑ Чмелик, Ірина (2021–05). Виставкові локації для творів візуального мистецтва в Івано-Франківську у другій половині ХХ — на початку ХХІ століття (PDF). Українське мистецтво, культура, освіта: актуальні проблеми, тенденції та перспективи розвитку (укр.) . Навчально-науковий Інститут мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника. с. 142. Процитовано 17 травня 2026.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  50. ↑ Булавіна Н. Самоорганізація як альтернативний напрямок інституалізації мистецтва // Художня культура. Актуальні проблеми. — 2016. — Вип. 12. — С. 24–26. — https://doi.org/10.31500/1992-5514.12.2016.178863.
  51. ↑ Вишеславський, Гліб (2020). Особливості сучасного сприйняття діяльності клубів українських шістдесятників (PDF). Суб’єкт. Пам’ять. Символічне: Зб. наук. ст. та тез наук. повід. за матеріалами дистанційної Міжнародної наук.-теор. конф. та наук. круглого столу «Культурна спадщина радянського періоду в сучасній Україні: від ностальгії – до переосмислення», Київ, 28 травня 2020 р. (укр.) . К.: ІК НАМ України. с. 105. Процитовано 17 травня 2026.
  52. ↑ а б Сєгал, Аля (17 липня 2023). У себе вдома за зачиненими дверима: чому митці влаштовують квартирні виставки? (фото). suspilne.media (укр.) . Суспільне Культура. Процитовано 13 вересня 2025.
  53. ↑ Котубей-Геруцька, Олеся (23 січня 2023). «Одна з найзвабливіших і найзворушливіших леґенд українського безчасся». Життя й смерть поета Грицька Чубая. suspilne.media (укр.) . Суспільне Культура. Процитовано 20 травня 2026.
  54. ↑ Крупник, Ольга (11 серпня 2020). У Львові тривають зйомки телепроєкту "Чубай. Говорити знову". suspilne.media (укр.) . Суспільне Львів. Процитовано 20 травня 2026.
  55. ↑ 1 програма. 70-90-ті роки (Аудіо-версія) / Олександр Євтушенко. «Український рок — антологія» (зокрема час 0:24–0:39)
  56. ↑ а б Куделя, Володимир (20 січня 2022). «Було відчуття, що є наш Київ і інше місто»: київська рок-тусовка в роки перебудови. uamoderna.com. «Україна Модерна». Процитовано 26 травня 2026.
  57. ↑ Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР» від 26.05.1988 № 8998-XI (втратив чинність в Україні 07.05.2022 на підставі Закону № 2215-IX). zakon.rada.gov.ua. Верховна Рада України. Процитовано 22 травня 2026.
  58. ↑ а б Кречетніков, Артем (25 травня 2013). Кооперативи 80-х: хотіли як краще, вийшло як завжди. bbc.com. «BBC Україна». Процитовано Листопад 8, 8, 2025.
  59. ↑ Шрек, Карл (21 квітня 2014). Шпигуни і рок-н-рол у сутінках Холодної війни. radiosvoboda.org. «Радіо Свобода». Процитовано 8 листопада 2025.
  60. ↑ а б Григор'єв Г., Ткаченко Д. Михайло Борзикін. "Музика завжди підкаже вихід..." // «Молодий комунар»: орган Кіровоградського обкому ЛКСМУ. — 1989. — № 13 (4040) (29 березня). — С. 12.
  61. ↑ Мозгова, О. М. (2010). Сучасні напрями розвитку українського пісенного естрадного мистецтва (PDF). istvolyn.info (укр.) . Актуальні питання культурології : альманах наукового товариства „Афіна” кафедри культурології Рівненського державного гуманітарного університету. — Вип. 10, Т. 2. Процитовано 24 травня 2026.
  62. ↑ а б Мацегора, Катерина (17 вересня 2025). "Опір. Відродження. Новий подих. Це місце, де українська пісня стає маніфестом свободи", – директор легендарного музфестивалю "Червона Рута". fakty.ua (укр.) . Факти та коментарі. Процитовано 19 травня 2026.
  63. ↑ а б Афіша Київ » КОНЦЕРТИ » Caribbean Club (Карібіан Клаб) | Компанія Контрамарка Україна (Kontramarka.ua) — національний квитковий оператор і інтернет-сервіс з продажу електронних квитків на концертно-розважальні заходи в Україні
  64. ↑ а б У Вінниці відбудеться творчий квартирник до Дня Соборності України. vmr.gov.ua (укр.) . Вінницька міська рада. 17 січня 2025. Архів оригіналу за 18 січня 2025.
  65. ↑ а б Магія живої музики: акустичний квартирник у МЦ «СМАРТ». slobozhanska-gromada.gov.ua (укр.) . Офіційний вебсайт Слобожанської селищної ради та її виконавчих органів. 31 березня 2025.
  66. ↑ а б Студенти психолого-педагогічного факультету провели квартирник «Жінка — це запрошення в щастя». pnpu.edu.ua (укр.) . ПНПУ імені В.Г. Короленка.
  67. ↑ Квартирник Ukrainian edition у КПІ. kpi.ua (укр.) . КПІ ім. Ігоря Сікорського. 12 лютого 2023.
  68. ↑ Благодійний квартирник. fitm.kubg.edu.ua (укр.) . Київський столичний університет імені Бориса Грінченка.
  69. ↑ а б Від Coldplay до HARDKISS: добірка онлайн-концертів, яка вас здивує!. stb.ua (укр.) . СТБ. 23 березня 2020.
  70. ↑ Гришина, Даша (23 липня 2025). «Друга Ріка» у Києві: два концерти, які не схожі один на одного. vechirniy.kyiv.ua (укр.) . Вечірній Київ. Процитовано 14 вересня 2025.
  71. ↑ Бриж, Євген (24 лютого 2007). У Полтаві популярні «квартирники». day.kyiv.ua (укр.) . Газета «День».
  72. ↑ Басалига, Маріана; Весоловська, Наталія (9 березня 2024). В Івано-Франківську провели "Шевченківський квартирник". suspilne.media (укр.) . Суспільне Івано-Франківськ.
  73. ↑ Горлач, Поліна (17 лютого 2023). Суспільне Культура транслюватиме концерт «Лесі Квартиринки» на кіностудії Довженка. suspilne.media (укр.) . Суспільне Культура.
  74. ↑ Попович, Зоряна (24 травня 2020). Поетичний онлайн-квартирник організувала Закарпатська обласна бібліотека імені Ф. Потушняка. suspilne.media (укр.) . Суспільне Ужгород.
  75. ↑ Ткачук, Юлія (25 квітня 2025). «Ми втрачаємо чутливість до зла, коли воно стає буденністю»: 8 запитань до Dakh Daughters про альбом Pandora's Box. suspilne.media (укр.) . Суспільне Культура. Процитовано 14 квітня 2025.
  76. ↑ Лилик, Рита (6 листопада 2007). «ВВ» мінус Піпа. umoloda.kyiv.ua (укр.) . Україна молода. Процитовано 14 вересня 2025.
  77. ↑ Кабацій, Марія (30 червня 2017). Театр на Подоле, сквот и бомбоубежище. Влад Троицкий рассказал, когда и где пройдет юбилейный Гогольfest. life.nv.ua (рос.) . НВ.
  78. ↑ Богуславская, Александра (13 вересня 2023). Режим подполья. Как власти Беларуси давят на сферу культуры. dw.com (рос.) . Deutsche Welle.
  79. ↑ Константинова, Марина (21 вересня 2023). "(Анти)пропаганда": Россияне не молчат?. dw.com (рос.) . Deutsche Welle. Процитовано 17 травня 2026.
  80. ↑ Владимиров, Виктор (31 грудня 2023). Артемий Троицкий: «Государственный бульдозер стал загребать всех без разбора». golosameriki.com (рос.) . Голос Америки. Процитовано 14 вересня 2025.
  81. ↑ Давимука, С. А. (2021). Екосистема мистецтва: наукові засади становлення та сучасні практики: монографія (PDF) (укр.) . Львів: ДУ «Інститут регіональних досліджень імені М. І. Долішнього НАН України». с. 140. ISBN 978-966-02-9572-8. Процитовано 18 травня 2026.
  82. ↑ а б в Літературна вітальня. ube.nlu.org.ua (укр.) . Українська бібліотечна енциклопедія. 29 грудня 2014. Процитовано 17 травня 2026.
  83. ↑ Музична вітальня. nbuv.gov.ua (укр.) . Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.
  84. ↑ Літературно-мистецька вітальня. dnpb.gov.ua (укр.) . Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомилинського. Процитовано 19 травня 2026.
  85. ↑ Літературно-мистецька вітальня. library.gov.ua (укр.) . Національна наукова медична бібліотека України. Процитовано 19 травня 2026.
  86. ↑ Мистецька вітальня «АртМікс». cblib.alexandriya.com (укр.) . Центральна бібліотека Олександрійської міської ЦБС. Процитовано 19 травня 2026.
  87. ↑ Концерт літературно-музичної вітальні “Бароко. Відродження” присвячений до дня Європи. museum-literature.odessa.ua (укр.) . Одеський літературний музей. 17 травня 2025.
  88. ↑ Кузик, Анна (26 лютого 2025). Музична вітальня Василя Барвінського. zbruc.eu (укр.) . Збруч. Процитовано 19 травня 2026.
  89. ↑ Студентський концерт у «Музичні вітальні» КДШМ №8 (фото). svyat.kyivcity.gov.ua (укр.) . Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація. 16 травня 2016. Процитовано 19 травня 2026.
  90. ↑ Шеломенцев, Андрій (18 квітня 2020). «Музична вітальня» (з історії становлення джазу v Києві). mus.art.co.ua (укр.) . Інтернет-журнал «Музика». Процитовано 19 травня 2026.
  91. ↑ Лучшие события августа: куда пойти в Киеве в последний месяц лета. rbc.ua (рос.) . РБК-Украина (Styler). 1 серпня 2019. Процитовано 18 травня 2026.
  92. ↑ а б Подервянский: "В современной российской культуре я не вижу ничего такого, что стоило бы вообще печатать". rbc.ua (рос.) . РБК-Украина (Styler). 25 квітня 2016. Процитовано 18 травня 2026.
  93. ↑ Чадюк, Марія (2 липня 2020). Глибоке осмислення дійсності. day.kyiv.ua (укр.) . Газета «День».
  94. ↑ Збірка "Список кораблів" та "Хлібне перемир’я": Жадан презентував нові книги на Українському літературному вечорі. day.kyiv.ua (укр.) . Газета «День». 14 листопада 2021.
  95. ↑ Представники української громади у Парижі читали вірші Ліни Костенко. day.kyiv.ua (укр.) . Газета «День». 6 липня 2020.
  96. ↑ а б Де у Києві тусуються митці? 4 локації для творчої молоді, про які ти маєш знати. rbc.ua (ukr.) . РБК-Україна. 12 вересня 2023. Процитовано 18 травня 2026.
  97. ↑ Максим Місайлов (4 листопада 2024). Лунали пісні "Океану Ельзи", Скрябіна, Sting: у Миколаєві відбувся музичний вечір. suspilne.media (укр.) . Суспільне Миколаїв. Процитовано 18 травня 2026.
  98. ↑ Олександр Ляпін (24 жовтня 2025). Квадрат Малевича знову пішов у народ. tyzhden.ua (укр.) . Український тиждень. Процитовано 18 травня 2026.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).