Еріка Манн

Еріка Манн
нім. Erika Mann
Народилася	9 листопада 1905[1][2][…]  Мюнхен, Німецький Рейх[4][5][…]
Померла	27 серпня 1969[1][2][…] (63 роки)  Цюрих, Швейцарія[4][5][…]  ·рак головного мозку[7]
Поховання	Kilchberg cemeteryd[8]
Країна	Велика Британія  Німеччина[9][5]  Німецький Рейх
Місце проживання	Мюнхен
Діяльність	акторка, сценаристка, письменниця, журналістка, автобіографка, есеїстка, кіноакторка, акторка театру, дитяча письменниця, публіцистка, військова кореспондентка, бійчиня опору, артистка кабаре, співачка, драматургиня, лібретистка
Галузь	есей, журналістика[10], публіцистика[10], воєнна журналістика[10], кабаре[10] і акторське мистецтво[10]
Знання мов	німецька[5][10][11]
Членство	Die Pfeffermühled[12]
Конфесія	reformedd[13]
Батько	Томас Манн[14]
Мати	Катя Маннd[14]
Брати, сестри	Елізабет Манн Боргезе[14], Monika Mannd[14], Голо Манн[14], Michael Mannd[14] і Клаус Манн[14]
У шлюбі з	Густаф Грюндгенс (актор)[14] і Вістен Г'ю Оден[14]
IMDb	ID 0542750
Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

Еріка Юлія Гедвіґ Манн (нім. Erika Julia Hedwig Mann; 9 листопада 1905, Мюнхен — 27 серпня 1969, Цюрих) — німецька акторка, артистка кабаре, письменниця та літературна редакторка. У 1933 році заснувала політичне кабаре Die Pfeffermühle («Млинок для перцю») і виступала проти націонал-соціалізму, зокрема з публічними лекціями, а після еміграції до Сполучених Штатів Америки продовжила цю діяльність як письменниця та журналістка. Крім роботи з літературною спадщиною свого батька Томаса Манна та брата Клауса Манна, залишила значний доробок політичних есе, репортажів, подорожніх нарисів і дитячих книжок.

Еріка Манн була старшою дочкою письменника, майбутнього лавреата Нобелівської премії з літератури Томаса Манна та його дружини Каті (уродженої Прінгсгайм), яка походила з німецької інтелігентної родини єврейського походження. Її назвали на честь передчасно померлого брата Каті Манн Еріка, сестри Томаса Манна Юлії Манн та прабабусі Гедвіґ Дом. Як і матір, Еріку охрестили за протестантським обрядом.

У листі до свого брата Генріха Манна Томас Манн висловив розчарування народженням первістка:

Утім, пізніше він відверто зізнався у своєму щоденнику, що серед шістьох дітей «із дивовижною рішучістю віддає перевагу трьом: двом старшим [Еріці та Клаусу] і маленькій Елізабет».^[16]

З Ерікою в нього склалися особливо довірливі стосунки, що згодом виявилося в її безпосередньому впливі на важливі рішення батька.^[17] Її особливу роль усвідомлювали й інші діти. Так, її брат Голо згадував: «Ері має посолити суп».^[18] Цей вислів про дванадцятирічну Еріку, що виник 1917 року, став одним із часто вживаних родинних висловів Маннів.

Після Еріки народився її брат Клаус, із яким вона зберігала тісний зв'язок протягом усього життя. Вони поводилися «як близнюки», а Клаус Манн характеризував їхню близькість словами: «Наша солідарність була абсолютною й беззастережною».^[19] Четверо молодших дітей у родині — Голо, Моніка, Елізабет і Міхаель. Діти виросли в Мюнхені. Родина їхньої матері належала до впливової міської великої буржуазії, а батько походив із купецької родини Маннів із Любека й уже 1901 року здобув успіх завдяки роману «Будденброки».

У 1914 році родина Маннів переїхала до вілли на вулиці Пошінґерштрасе, 1, у мюнхенському районі Боґенгаузен. У сім'ї будинок називали Poschi («Поші»). Із 1912 до 1914 року Еріка Манн разом із братом Клаусом відвідувала приватну школу Ебермаєра, потім протягом року навчалася в народній школі Боґенгаузена, а з 1915 до 1920 року — у Вищій школі для дівчат на площі Санкт-Анна. У травні 1921 року перейшла до мюнхенської гімназії Луїзи. У 1919 році разом із Клаусом та дітьми із сусідніх родин, серед яких були доньки Бруно Вальтера Ґретель і Лотте, а також Рікі Галльґартен, син із єврейської інтелігентної родини, вона заснувала аматорську театральну трупу Laienbund Deutscher Mimiker («Спілка німецьких акторів-аматорів»). Ще навчаючись у мюнхенській гімназії Луїзи, Еріка завдяки запрошенню Макса Райнгардта вперше вийшла на сцену Німецького театру у Берліні. Витівки, іноді доволі злі, які вона влаштовувала разом із Клаусом та сусідськими дітьми в так званій «банді Герцоґпарку», спонукали батьків відправити Еріку та Клауса до школи-інтернату реформаторської педагогіки Bergschule Hochwaldhausen у гірському районі Фоґельсберґ у Верхньому Гессені. Вона навчалася там із квітня до липня 1922 року, після чого повернулася до гімназії Луїзи. У 1924 році Еріка склала випускні іспити, хоча й отримала погані оцінки. Потім розпочала навчання акторської майстерності в Берліні, однак невдовзі покинула його через численні театральні ангажементи, зокрема в Гамбурзі, Мюнхені та Берліні.

У 1925 році Еріка Манн разом із Памелою Ведекінд зіграла лесбійську пару в п'єсі свого брата Клауса Anja und Esther («Аня й Естер»). Виставу, режисером і одним із виконавців якої був Густаф Грюндгенс, показали в Гамбурзькому камерному театрі. На той час Клаус Манн був заручений із Памелою Ведекінд, а Еріка Манн була закохана в неї не лише за сюжетом п'єси, а й у реальному житті. Завдяки участі так званих «дітей поета», нащадків знаменитого Томаса Манна, вистава мала великий успіх серед глядачів. Однак критики розгромили її за зміст і драматургію, а зображення одностатевого кохання визнали скандальним.

24 липня 1926 року Еріка одружилася з режисером і колегою-актором Густафом Грюндгенсом. Їхній шлюб було розірвано 9 січня 1929 року. У 1927 році вона зіграла в п'єсі Клауса Манна Revue zu Vieren («Ревю для чотирьох») у Лейпцизькому драматичному театрі. Режисером знову був Грюндгенс, склад виконавців залишився таким самим, як у виставі Anja und Esther. Після цього Еріка вирушила на гастролі разом із Клаусом Манном і Памелою Ведекінд. Revue zu Vieren також отримала негативні відгуки критиків. Тому Грюндгенс, як і Памела Ведекінд, відмовився надалі брати участь у виставах чи здійснювати їхню постановку. У 1928 році Памела Ведекінд розірвала заручини з Клаусом Манном, а у квітні 1930 року одружилася з Карлом Штернгаймом, батьком спільної подруги Еріки та Клауса — Доротеї Штернгайм, відомої як «Мопса», яка розробила декорації та костюми до Revue zu Vieren.

7 жовтня 1927 року Еріка та Клаус Манни поспіхом вирушили з Роттердама в навколосвітню подорож, яка тривала кілька місяців, до липня 1928 року. Їхній маршрут пролягав через США, Японію, Корею, Китай і Радянський Союз. Завдяки міжнародним знайомствам і славі батька вони зустрілися з багатьма знаменитостями американського культурного життя, зокрема з Емілем Яннінгсом, Ґретою Ґарбо та Ептоном Сінклером. Брат і сестра представлялися як «Літературні близнюки Манн», видаючи себе за близнюків, щоб привернути додаткову увагу. Одним із головних пунктів їхньої подорожі був Голлівуд, проте сподівання на те, що там їх помітять як майбутніх кінозірку чи сценариста, не справдалося.^[20] Вони намагалися заробляти на життя публічними лекціями, однак прибутків виявилося замало. Після повернення з подорожі брат і сестра мали значні борги, які сплатив їхній батько після отримання Нобелівської премії з літератури в 1929 році.

Клаус Манн запропонував сестрі також зайнятися письменницькою діяльністю, але спочатку Еріка відмовилася. У другій автобіографії Der Wendepunkt («Поворотний пункт») він передав її думку так: «У родині й без того вже достатньо письменників, — уперто стверджувала вона, — а сама вона за фахом акторка». Проте «родинне прокляття»^[21] письменництва не оминуло й Еріку. У 1929 році вона разом із братом опублікувала у видавництві S. Fischer Verlag книжку про їхню подорож під назвою Rundherum. Das Abenteuer einer Weltreise («Навколо світу. Пригода навколосвітньої подорожі»). Після подорожі Еріка вже не повернулася до свого чоловіка Густафа Грюндгенса. Як і її брат Клаус, вона вирішила відтоді не мати постійного місця проживання, натомість мешкала в готелях або зупинялася в батьків. Враження від подорожей вона також відобразила у своїй першій п'єсі «Готелі», написаній 1929 року, рукопис якої вважається втраченим.

Улітку 1930 року Еріка та Клаус Манни здійснили подорож до Північної Африки. У марокканському місті Фес вони вперше познайомилися завдяки своєму гідові з «чарівною травичкою» — гашишем.^[22] Цей досвід перетворився для брата й сестри на «жахливий наркотичний тріп», який Клаус Манн пізніше докладно описав у другій автобіографії Der Wendepunkt.

На початку 1930-х років Еріка Манн після численних театральних ангажементів — зокрема, 1929 року вона зіграла королеву Єлизавету в п'єсі Фрідріха Шиллера «Дон Карлос» у Мюнхені — отримала свої перші невеликі ролі в кіно. Вона зіграла фройляйн фон Аттемс у фільмі «Дівчата в уніформі» (1931), а також знялася у стрічці «Петер Фосс, крадій мільйонів». У 1931 році Еріка, яка захоплювалася автомобілями, разом з другом юності Рікі Галльґартеном перемогла в автомобільному ралі протяжністю 10 000 км через Європу.^[23] За участю Клауса Манна вона написала комедію «Плагіат», а також спільно з ним створила книжку «Книжка про Рив'єру. Те, чого немає в Бедекері». У журналістиці Еріка Манн дебютувала невеликими статтями та фейлетонами для берлінського журналу Tempo. У 1932 році вийшла її перша дитяча книжка «Штоффель летить через море» з ілюстраціями Рікі Галльґартена, а також написана ними спільно різдвяна п'єса «Янове диво-собаченя. Дитяча п'єса в семи картинах», прем'єра якої відбулася в Дармштадті. Галльґартен не дожив до виходу Stoffel: 5 травня 1932 року він вчинив самогубство. Спроби Еріки Манн відмовити друга від цього кроку виявилися марними.

Еріка Манн заробляла на життя ролями в кіно й театрі, а також письменницькою діяльністю, попри складну міжнародну ситуацію, спричинену світовою економічною кризою 1929 року. Коли грошей бракувало, вона, як і її брат Клаус, отримувала необхідну фінансову підтримку від батьків. Однак посилення націонал-соціалізму в Німеччині поклало край безтурботному, аполітичному й сповненому пригод життю Еріки Манн. Вона вперше почала відкрито займатися політичною діяльністю, що знайшло відображення і в численних газетних статтях. У січні 1932 року Еріка виступила з декламацією на жіночому пацифістському зібранні, організованому Констанце Галльґартен — матір'ю її друга Рікі. Захід намагалися зірвати праворадикальні угруповання. Через свій виступ Еріка, як і вся її родина, стала мішенню нападок у націонал-соціалістичній пресі. Галльґартен і Манн успішно подали позов про образу проти двох видань. Редакторів цих газет засудили до штрафу в розмірі 1500 райхсмарок кожного.^[24] Однак протистояння з націонал-соціалістами зрештою призвело до завершення її театральної кар'єри. На той час Еріка вже мала залежність від алкоголю та наркотиків, через що в наступні роки їй доводилося регулярно проходити лікування від залежності й відновлювальні курси.^[25]

Разом із братом Клаусом, своєю подругою та коханою Терезою Гізе^[26], піаністом і композитором Магнусом Геннінгом та кількома іншими друзями Еріка Манн 1 січня 1933 року заснувала політико-літературне кабаре Die Pfeffermühle («Млинок для перцю») у мюнхенському закладі Bonbonniere. Дебютна програма кабаре складалася з текстів Еріки та Клауса Маннів, а також Вальтера Мерінга. Усі квитки на вистави були розпродані. Прем'єра наступної програми відбулася 1 лютого 1933 року, однак вона стала останньою в Німеччині: після підпалу Рейхстагу в Берліні наприкінці лютого на початку березня націонал-соціалісти захопили владу в Баварії. У Мюнхені владу перебрав націонал-соціаліст Франц фон Епп, призначений рейхскомісаром Баварії.

Щоб уникнути арешту, учасникам трупи довелося переховуватися. Еріка та Клаус Манни листами й телефоном застерігали своїх батьків, які в березні 1933 року перебували на відпочинку в швейцарському курортному містечку Ароса, від повернення до Німеччини. 13 березня Клаус Манн вирушив до Парижа, тоді як Еріка поспіхом зібрала рукописи батькового романного циклу «Йосип та його брати» й виїхала до Швейцарії, де передала Томасові Манну рукописи, врятовані з родинного будинку в Мюнхені.^[27]

У червні 1933 року родина Маннів обрала місцем свого вигнання Санарі-сюр-Мер у Франції. У вересні вони повернулися до Швейцарії й оселилися в Кюснахті. 30 вересня Еріка та Клаус Манни разом із Терезою Гізе відновили діяльність кабаре Die Pfeffermühle у цюрихському готелі Hirschen. Із листопада до грудня 1933 року трупа здійснила успішне турне п'ятьма швейцарськими містами, а з травня до червня 1934 року відбулися другі гастролі з новою програмою. Третя програма, представлена восени 1934 року, зазнала нищівної критики у швейцарській пресі та спричинила заворушення. Тому трупа перенесла свої виступи до Чехословаччини, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. Наприкінці 1935 року Die Pfeffermühle знову гастролювало у Швейцарії.

Еріка Манн покладала відповідальність за негативні відгуки преси про третю програму на Рене Шварценбах-Вілле, матір своєї подруги Аннемарі Шварценбах і дочку генерала Ульріха Вілле. Рене вважала, що Еріка погано впливає на Аннемарі, і водночас сама симпатизувала націонал-соціалізму.^[28] Тим часом німецька влада визнала діяльність кабаре «ворожою до Німеччини», а Еріку Манн — його «ідейною натхненницею». Унаслідок цього 11 червня 1935 року її позбавили німецького громадянства.^[29] У списку осіб, позбавлених громадянства того дня, окрім Еріки Манн, фігурували, зокрема, Бертольт Брехт і Вальтер Мерінг.^[30] Вихід із ситуації знайшовся швидко: 15 червня 1935 року за посередництва друга Клауса Манна, Крістофера Ішервуда, Еріка вдруге вийшла заміж — за особисто незнайомого їй письменника Вістена Г'ю Одена, завдяки чому набула британського громадянства. До травня 1936 року Die Pfeffermühle продовжувало виступати у Швейцарії та країнах Бенілюксу, давши загалом 1034 вистави. Її політична діяльність, втілена в кабаретних постановках, здобула визнання. «Ви робите проти варварства вдесятеро більше, ніж усі ми, письменники, разом узяті», — писав Йозеф Рот Еріці Манн навесні 1935 року.^[31]

У вересні 1936 року Еріка Манн, її брат Клаус Манн, Тереза Гізе, Магнус Геннінг, Лотте Гослар і Зібілле Шлосс вирушили до США, щоб знайти новий майданчик для свого кабаре, виступи якого в Європі на той час дозволялися лише за суворих обмежень. Прем'єра Peppermill («Млинок для перцю») відбулася 5 січня 1937 року в Нью-Йорку.

Еріка Манн оселилася в готелі Bedford на Мангеттені, де згодом ще неодноразово зупинялася, як і її брат Клаус. Однак виступи Peppermill зазнали невдачі через брак зацікавлення американської публіки, незнайомої з таким видом сценічного мистецтва. Тому Еріка Манн продовжила боротьбу проти націонал-соціалізму іншими засобами: публікувала статті в газетах і здійснювала лекційні турне як професійна лекторка^[32], виступаючи перед різними товариствами та об'єднаннями. Зокрема, у березні 1937 року вона виступила на масовому зібранні Американського єврейського конгресу (American Jewish Congress). У перші роки її лекції мали великий успіх, і вона продовжувала цю діяльність до 1948 року. В автобіографії Der Wendepunkt («Поворотний пункт») Клаус Манн так описував роботу сестри як лекторки:

Починаючи з 1937 року, коли Еріка Манн офіційно іммігрувала до США, вона певний час жила разом із лікарем і письменником Мартіном Ґумпертом, який хотів одружитися з нею та переконати її відмовитися від непостійного способу життя і вживання наркотиків. Однак Еріка наполягала на збереженні свого звичного способу життя. Вона стверджувала, що її кохання до нього не передбачає жодних вимог, і хотіла такого самого ставлення з його боку.^[34]

Після наполегливих закликів і вимог доньки Томас Манн у відкритому листі від 3 лютого 1936 року до Едуарда Корроді, який 26 січня 1936 року виступив у газеті Neue Zürcher Zeitung із полемікою проти літератури німецьких емігрантів, однозначно заявив про свою солідарність з еміграцією та літературою вигнання, тим самим публічно засвідчивши остаточний розрив із націонал-соціалістичною Німеччиною. Таким чином було врегульовано конфлікт між Томасом Манном і його старшими дітьми, що тривав із 1933 року й стосувався необхідності такого публічного визнання. Зокрема, у серпні 1933 року Еріка Манн із гіркотою писала братові Клаусу: «На нас, таких молодих, лягла величезна відповідальність в особі нашого незрілого батька».^[35]

Унаслідок публічно висловленої солідарності з емігрантами Томаса Манна також позбавили німецького громадянства. Ще до початку Другої світової війни, у 1938 році, Томас Манн разом із дружиною переїхав до США, де отримав посаду запрошеного професора Принстонського університету.

У Сполучених Штатах Еріка Манн, окрім виконання власних професійних обов'язків, супроводжувала батька під час його лекційних турне. Завдяки доброму володінню мовами вона надавала йому неоціненну допомогу, коли після виступів під час обговорень зі слухачами він намагався знайти влучні формулювання й переконливі аргументи, які вона тоді озвучувала від його імені. Еріка Манн також редагувала й скорочувала батькові рукописи та перекладала його тексти англійською мовою. Крім того, вона відповідала за ліквідацію родинного домашнього господарства в Цюриху.

Також у 1938 році Еріка та Клаус Манни побували в Іспанії, щоб спільно підготувати репортажі про громадянську війну в Іспанії, які були опубліковані під назвою «Повернення з Іспанії». У вересні вийшла перша документальна праця Еріки Манн «Школа для варварів. Освіта за нацистської влади», яка здобула значний успіх: протягом трьох місяців у США було продано 40 000 примірників. Німецькомовне видання під назвою «Десять мільйонів дітей. Виховання молоді в Третьому рейху» того самого року опублікував її друг і видавець Фріц Гельмут Ландсгофф в емігрантському видавництві Querido в Амстердамі. Ландсгофф залицявся до Еріки Манн, проте вона віддавала перевагу дружнім стосункам і водночас докладала чимало зусиль, щоб допомогти йому подолати наркотичну залежність, хоча сама також уживала наркотики. Виконуючи роль своєрідної «психологічної доглядальниці», вона намагалася полегшити наслідки його депресивних епізодів. У 1939 році Еріка навіть запропонувала Ландсгоффу одружитися з нею, але він відмовився, що, на її полегшення, звільнило її від необхідності вступати в шлюб.^[36]

Спільно з братом Клаусом Еріка Манн випустила 1939 року книжку «Втеча до життя», а 1940 року — «Інша Німеччина». Того самого року в Лондоні та Нью-Йорку було опубліковано її другу ілюстровану «політичну навчальну книжку» — саме так вона називала свої документальні праці — The Lights Go Down («Світло згасає»; німецька назва — Wenn die Lichter ausgehen). Її темою було «повсякденне життя під свастикою».

Із серпня до жовтня 1940 року та з червня до жовтня 1941 року Еріка Манн працювала в Лондоні кореспонденткою британської радіомовної корпорації BBC, беручи участь у створенні пропагандистських радіопередач, які транслювалися на Німеччину.^[37] Під час німецьких повітряних бомбардувань Лондона у вересні 1940 року вона зверталася в ефірі до німців, пояснювала безглуздість цієї війни та пророкувала, що Німеччина неодмінно зазнає поразки. Еріка Манн і сама постраждала від бомбардувань: її рукописи та друкарську машинку було знищено. Вона закликала Сполучені Штати вступити у війну, оскільки Гітлер загрожував також американській нації. У проміжках між перебуванням у Лондоні вона здійснювала лекційні турне США.^[38]

Із 1942 року Еріка Манн працювала в Нью-Йорку в американському Управлінні військової інформації — державному відомстві, що займалося воєнною пропагандою. Того самого року нью-йоркське видавництво L. B. Fischer Verlag опублікувало її дитячу книжку «Банда десятьох». Сюжет книжки мав трагічне підґрунтя: 18 вересня 1940 року в північній частині Атлантичного океану німецький підводний човен потопив судно City of Benares, на якому сестра Еріки Моніка Манн та її чоловік Єне Ланьї мали вирушити до Канади. Моніку вдалося врятувати, проте її чоловік загинув. Із 90 дітей, які перебували на борту судна, вижили лише 13. Книжкою A Gang of Ten Еріка Манн увічнила їхню пам'ять. У ній розповідається історія десятьох дітей різних національностей, які знешкоджують містера Ікса — агента Гітлера.^[39]

Із 1943 до 1945 року Еріка Манн працювала військовою кореспонденткою різних газет, маючи статус і грошове забезпечення, прирівняні до американського офіцера у званні капітана.^[40] Як військова кореспондентка вона супроводжувала Дев'яту армію США та перебувала, зокрема, у Єгипті, Бельгії, Франції та Палестині. У 1943 році вона також розпочала роботу над автобіографією I of All People («Саме я»), яка, однак, залишилася незавершеною. Виконуючи обов'язки військової кореспондентки, Еріка Манн перебувала на місці подій 6 червня 1944 року, коли західні союзники здійснили висадку в Нормандії.^[41] Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року вона повернулася на батьківщину й побачила зруйновані міста. Зіткнувшись із безпосередніми виконавцями злочинів націонал-соціалістичного режиму та їхніми поплічниками, вона написала спогади «Чужа батьківщина», які так і не завершила. У цьому творі Еріка Манн із безкомпромісною суворістю засуджувала жалісливу поведінку деяких співвітчизників, які поринали в самоспівчуття й не бажали нічого чути про колективну відповідальність.^[42]

Під час роботи військовою кореспонденткою Еріка познайомилася з Бетті Нокс, яка займалася такою самою діяльністю, і між ними зав'язалися любовні стосунки. Водночас Еріка підтримувала таємний і нещасливий роман із диригентом Бруно Вальтером, старшим за неї на тридцять років, батьком її подруг дитинства Лотте та Ґретель Вальтер.

У 1945 році Еріка Манн висвітлювала для лондонської газети Evening Standard перший Нюрнберзький процес над воєнними злочинцями. Ще до початку судового процесу їй вдалося отримати доступ до в'язниці Кемп-Ешкен у Мондорф-ле-Бені (Люксембург), де утримували представників націонал-соціалістичного режиму. Як вона повідомляла в одному з листів, до неї жодній жінці ще не вдавалося потрапити до цього місця. Там вона на власні очі побачила, серед інших, Германа Герінга, Альфреда Розенберга та Юліуса Штрайхера. Однак розмовляти з ними їй не дозволили, тому пізніше вона передала ув'язненим інформацію про свою особу через співробітників, які проводили допити. Особливо враженим виявився Герінг, який заявив, що якби він займався справою Манна, усе склалося б інакше: «„Німця такого масштабу, як Т. М., безперечно, можна було б пристосувати до Третього рейху“. Про все це та багато іншого я повідомила телеграмою до London Evening Standard, і газета винесла це на першу шпальту великим заголовком». Протягом цілого року Еріка Манн подорожувала Німеччиною, своєю «чужою батьківщиною», і писала репортажі про відомих та маловідомих німців. До Ільзе Гесс, дружини Рудольфа Гесса, вона прийшла під ім'ям «Мілдред», удаючи нешкідливу допитливу журналістку.^[43]

Із 1946 року через погіршення здоров'я, спричинене багаторічним зловживанням алкоголем і наркотиками, Еріці Манн доводилося регулярно переривати роботу для проходження лікувальних та відновлювальних курсів у різних санаторіях і клініках.

Із травня до серпня 1947 року Еріка супроводжувала Томаса Манна під час його першої післявоєнної подорожі Європою. Однак цього разу маршрут ще не пролягав через Німеччину. Після закінчення війни Еріка дедалі більше працювала для батька як «секретарка, біографка, хранителька спадщини, дочка-ад'ютантка»,^[44] як він сам записав у щоденнику. Ця роль, імовірно, сприяла відчуженню між Ерікою та її братом: на відміну від Клауса Манна, який страждав через те, що був сином всесвітньо відомого батька, упевнена в собі Еріка не відчувала тягаря батькової слави, а навпаки, отримувала задоволення від роботи на його користь. Із 1948 року вона мешкала в батьківському будинку в районі Пасифік-Палісейдс.^[45]

Наприкінці 1948 року під час панельної дискусії у Стоктоні, штат Каліфорнія, вона поставила під сумнів здатність німців до демократії. Західнонімецька преса відреагувала обуренням. Зокрема, мюнхенська газета Echo der Woche назвала її «комуністичною агенткою», а її та брата Клауса — «сталінською п'ятою колоною».^[46] Еріка Манн намагалася домогтися публікації спростувань і подавала позови про наклеп. Однак через півтора року їй довелося з гіркотою відмовитися від цих спроб. Під час спільної європейської подорожі 1949 року, коли Томас Манн уперше після війни відвідав Німеччину, Еріка категорично відмовилася ступати на німецьку землю. Томас Манн, який вважав себе посередником між Сходом і Заходом за часів холодної війни, тому отримав премію Ґете від міст Франкфурта-на-Майні та Веймара без супроводу дочки.

Самогубство її брата Клауса 21 травня 1949 року в Каннах глибоко вразило Еріку Манн. Протягом тривалого часу вона намагалася протидіяти його прагненню покінчити з життям. Втрата улюбленого брата стала переломним моментом у її житті. Хоча дружба з Памелою Ведекінд обірвалася після її шлюбу з Карлом Штернгаймом, 16 червня, після багатьох років мовчання, Еріка Манн написала їй листа, у якому висловила свій смуток:

У 1950 році у видавництві Querido вийшла упорядкована Ерікою Манн книжка спогадів «Пам'яті Клауса Манна» з передмовою її батька та матеріалами друзів, серед яких були Герман Кестен і Ептон Сінклер. Вона переклала останнє есе свого брата «Випробування європейського духу» і включила його до збірки. Однак на титульній сторінці не було зазначено ані її перекладацької, ані редакторської роботи.^[48]

Як і майже всі німецькі емігранти, Еріка Манн та її брат Клаус перебували під наглядом Федерального бюро розслідувань (ФБР) із червня 1940 року. Водночас сама Еріка запропонувала ФБР свою співпрацю «у викритті фашистських шпигунів і диверсантів» після того, як вона та Томас Манн отримали листи з пронацистськими висловлюваннями й анонімні погрози. Імовірно, Еріка Манн особисто зв'язалася з міністром юстиції США Френсісом Біддлом. У майже двохсотсторінковому досьє, складеному на Еріку Манн, її, серед іншого, називали «сексуально збоченою» та «активною агенткою Комінтерну»».^[49] Лише 1948 року Еріка дізналася про стеження й спробувала спростувати звинувачення. Однак у період маккартизму політична атмосфера у США загострилася, що позначилося на всій родині Маннів. Якщо 1946 року Еріка Манн провела найуспішніше лекційне турне, яке включало 92 виступи, то наступного року їй запропонували лише 20. Упродовж 1949–1950 років її агент скасовував раніше погоджені виступи: Еріку Манн вважали небезпечною та неамериканською.^[50]

У грудні 1950 року Еріка Манн відкликала свою заяву на отримання американського громадянства, подану ще 1947 року й досі не схвалену, надіславши відповідному відомству листа зі скаргою:

У 1952 році Еріка Манн разом із батьками залишила США. Новою батьківщиною, як і 1933 року, вони обрали Швейцарію. Повернення до Німеччини було неприйнятним через те, що більшість співвітчизників, на їхню думку, не бажала належним чином осмислювати націонал-соціалістичне минуле. Оскільки Бруно Вальтер 1948 року розпочав стосунки зі співачкою Делією Райнгардт,^[52] роман Еріки з ним завершився. Не бажаючи більше вступати в постійні стосунки, Еріка вирішила оселитися разом із батьками. До 1954 року родина Манн мешкала в Ерленбаху поблизу Цюриха. Еріка Манн знову присвятила себе написанню дитячих книжок. У 1952 році вийшло перевидання «Наш чарівний дядечко Мук» (початкова назва — Muck, der Zauberonkel, 1934), а 1953 року — «Крістоф летить до Америки», перевидання Stoffel fliegt übers Meer, і перші частини чотиритомної серії «Перелітні птахи», що виходила до 1956 року. Крім того, вона брала активну участь у роботі над сценаріями екранізацій романів Томаса Манна: «Королівська високість», 1953, згодом «Зізнання авантюриста Фелікса Круля», 1957, та «Будденброки» (1959). Найбільше її турбувало точне відтворення літературних першоджерел на екрані; інших поглядів вона не терпіла. Еріка також впливала на добір акторів. У перших двох фільмах вона виконала другорядні ролі: у Königliche Hoheit зіграла старшу медичну сестру Амалію, а у фільмі Felix Krull режисера Курта Гофмана — гувернантку.

У 1954 році Еріка Манн разом із батьками переїхала до Кільхберга на березі Цюрихського озера, оселившись у віллі за адресою Альте-Ландштрассе, 39, яка стала «останньою адресою» Томаса Манна та її самої. Згодом у статті з такою самою назвою вона описала місця проживання родини Манн. На відміну від 1949 року, у 1955 році Еріка супроводжувала батька під час його останніх подорожей Німеччиною, зокрема до Штутгарта та Веймара в НДР, де з нагоди 150-ї річниці смерті Фрідріха Шиллера він виголосив доповідь «Нарис про Шиллера», а також до Любека, де йому присвоїли звання почесного громадянина міста.

Пізні роки свого життя Еріка присвятила впорядкуванню літературної спадщини батька Томаса Манна, який помер 12 серпня 1955 року, через кілька місяців після свого 80-річчя. У 1956 році вона опублікувала книжку «Останній рік. Розповідь про мого батька», у якій описала останній рік його життя з усіма подіями та вшануваннями. Того самого року її сестра Моніка Манн видала книжку спогадів «Минуле й сучасне», у якій із дещо скептичніших позицій розповіла про батька. Це спричинило напруження між сестрами, оскільки Еріка заперечувала здатність Моніки об'єктивно описувати історію родини. Обидві книжки отримали позитивні відгуки преси, хоча Ґустав Гіллард віддав перевагу спогадам Моніки, зазначивши, що «книжка Моніки має цілком своєрідний тон, у якому полягає її особлива привабливість, але водночас і небезпека», зокрема тому, що вона створювала реалістичний образ Томаса Манна.

Із 1961 до 1965 року Еріка Манн видала тритомне зібрання вибраних листів Томаса Манна. Вона також опікувалася творами свого брата Клауса. Зокрема, знайшла в особі Бертольда Шпангенберга видавця, а в особі Мартіна Ґреґора-Делліна — редактора для перевидання першого зібрання творів Клауса Манна окремими книжками у видавництві Nymphenburger Verlagshandlung, починаючи з 1963 року. Вона прагнула домогтися нового визнання брата як визначного письменника, якого, на її переконання, несправедливо ігнорували через реставраційні настрої в повоєнній Німеччині. До самої смерті Еріка брала участь у юридичних суперечках навколо перевидання його роману «Мефісто».

Навесні 1958 року Еріка Манн зазнала складного перелому плеснової кістки лівої стопи на сходах будинку в Кільхберзі, а у вересні 1960 року — перелому шийки стегнової кістки. Наслідком стало обмеження рухливості через прогресивну атрофію. Її здоров'я дедалі погіршувалося.^[53][54] Еріка дуже хотіла написати книжку про кабаре Die Pfeffermühle. «Та хіба мені дозволяють?» — писала вона 13 вересня 1963 року одному зі своїх друзів. «Я — бліда тінь хранительки спадщини, і на цьому світі мені більше не дозволено робити нічого, окрім як видавати збірки листів, антології та подібні твори моїх дорогих покійників».^[55]

Через схильність до судових процесів та агресивних суперечок в останні роки життя Еріка Манн втратила прихильність багатьох людей. «З амазонки вона перетворилася на еринію»», — писав літературний критик Марсель Райх-Раніцький у книжці «Томас Манн і його близькі».^[56] Стосунки з матір'ю, братами та сестрами дедалі більше загострювалися. Так, 5 серпня 1961 року Катя Манн скаржилася в листі своєму братові-близнюку Клаусу Прінгсгайму:

У січні 1968 року Еріка дала телевізійне інтерв'ю письменникові та есеїсту Фріцу Й. Раддацу, яке транслювала західнонімецька телерадіокомпанія WDR. На його запитання, чому після 1952 року вона більше не продовжувала своєї гострої публіцистичної діяльності, хоча її принциповість і красномовство, здавалося б, робили її особливо придатною для висловлювання щодо світової політики та студентських протестів, Еріка відверто відповіла: «Я дуже сильно обпеклася».^[58] Після пережитого в Німеччині, європейського вигнання, а згодом американської еміграції та потрясіння, спричиненого епохою маккартизму, вона не хотіла починати все спочатку вчетверте. Це була «сумна правда». Тепер, за її словами, вона опинилася «між двох стільців», хоча, можливо, це місце було не таким уже й поганим. Однак якби до неї звернулися по допомогу, вона не відмовилася б.

Еріка Манн померла 27 серпня 1969 року в Кантональній лікарні Цюриха від пухлини головного мозку. Її поховали в родинній могилі на цвинтарі в Кільхберзі. Під час жалобної церемонії 30 серпня 1969 року письменник і теолог зі Штутгарта Альбрехт Ґес виголосив надгробну промову, у якій процитував вірш Генріха Гейне «Добрий барабанщик», чий «святий неспокій» барабанним боєм пробуджує людей від сну.^[59]

Літературна діяльність Еріки Манн розпочалася 1928 року з журналістських публікацій. Передусім вона писала фейлетони для берлінської щоденної газети Tempo, а також окремі матеріали для Ford im Bild — рекламного журналу автомобільного концерну Ford.^[60] У 1929 році вона разом із братом Клаусом опублікувала сповнену гумору книжку подорожніх нарисів «Навколо світу», у якій вони описали враження від спільної навколосвітньої подорожі. У рекламному оголошенні, опублікованому 19 січня 1929 року в журналі Börsenblatt für den Deutschen Buchhandel, видавництво Fischer Verlag представляло книжку брата й сестри Манн такими словами: «У своїй книжці про подорожі вони не висловлюють критичних зауважень і не вдаються до роздумів про країни та людей. Вони дивляться навколо допитливими молодими очима й просто та жваво розповідають про те, що бачили і що з ними трапилося».^[61]

Ще однією спільною книжкою подорожніх нарисів раннього періоду стала «Книжка про Рив'єру», опублікована 1931 року.

До написання п'єси Еріки Манн «Плагіат, комедія в п'яти картинах», що також датується 1931 роком, долучився її брат. Рукопис Plagiat, у якому змальовано сцени з театрального та інтелектуального життя Берліна, протягом тривалого часу вважався втраченим. Його знайшли лише на початку 1990-х років серед матеріалів зі спадщини одного з колекціонерів творів Клауса Манна. Публічне читання п'єси, приурочене до сторіччя від дня народження Еріки Манн, відбулося 14 лютого 2005 року в театрі Ernst-Deutsch-Theater у Гамбурзі. Різдвяну п'єсу «Янове диво-собаченя. Дитяча п'єса в семи картинах», написану спільно з Рікі Галльґартеном, уперше поставили 1932 року в Дармштадті, проте згодом її більше не виконували.

Заснувавши на початку 1933 року кабаре Die Pfeffermühle («Млинок для перцю»), Еріка Манн успішно спробувала себе як авторка текстів, декламаторка та конферансьє в жанрі коротких кабаретних номерів. Тут вона змогла поєднати акторський хист із письменницькими й організаторськими здібностями. Die Pfeffermühle було театром малих форм, тексти якого створювалися за зразком творів Клабунда, Крістіана Морґенштерна та Йоахіма Рінгельнаца. Назву для кабаре запропонував Томас Манн. Приблизно 85 % текстів написала сама Еріка. Після надзвичайно успішного початку політичні обставини унеможливили подальші виступи в Німеччині. У січні 1934 року в газеті Pariser Tageblatt літературний критик Людвіг Маркузе, який на той час уже перебував у вигнанні в Парижі, дорікнув Die Pfeffermühle за надто «м'який» характер виступів. У відповідь Еріка Манн обурено написала братові Клаусу: «Кого ж виселять із країни — його чи нас, якщо ми додамо більше перцю?»^[63] Після загалом 1034 вистав, зіграних під час європейського вигнання, на початку 1937 року кабаре Peppermill зазнало невдачі в Нью-Йорку через недостатню зацікавленість американської публіки.

Файл:Stoffel fliegt übers Meer.jpg

Перша дитяча книжка Еріки Манн «Штоффель летить через море», опублікована 1932 року з ілюстраціями її друга дитинства Рікі Галльґартена, мала великий успіх. За короткий час вона витримала десять перевидань і була перекладена багатьма мовами. У 1934 році вийшла книжка «Мук, чарівний дядечко». Завдяки обом творам Еріка Манн здобула ширшу популярність серед німецьких читачів, хоча так і не досягла рівня відомості свого батька та брата. Друг родини Маннів, фахівець з англійської філології Ганс Райзіґер, у газеті BZ am Mittag від 12 грудня 1932 року високо оцінив Stoffel, назвавши її «найпрекраснішою, найбагатшою та найтеплішою дитячою книжкою з усіх, які я читав відтоді, як познайомився з „Емілем і детективами“ Еріха Кестнера та „Рибальськими хлопцями“ Редьярда Кіплінга».^[64]

Більшість творів Еріки Манн належить до літератури вигнання. Серед них — опублікована 1938 року праця «Десять мільйонів дітей. Виховання молоді в Третьому рейху»; англійське видання — «Школа для варварів. Освіта за нацистської влади»), яку сама авторка називала «політичним підручником». Ця книжка стала важливим засобом інформування американської громадськості про політичну ситуацію в Німеччині. Саме в ній Еріка Манн уперше виробила власну манеру оповіді, поєднавши документальні матеріали з історіями, пережитими особисто. Роком пізніше вийшла книжка «Втеча до життя. Німецька культура у вигнанні», написана спільно з братом Клаусом. Вона являла собою своєрідний біографічний довідник Who's Who про німецьких емігрантів. У 1940 році з'явилася публікація «Інша Німеччина», у якій брат і сестра Манн критично осмислювали свою батьківщину. Того самого року Еріка написала свій другий «політичний підручник» — «Світло згасає». Зворотний переклад цієї книжки німецькою з англійської, оскільки німецький рукопис вважається втраченим, було опубліковано лише 2005 року з нагоди сторіччя від дня народження письменниці під назвою Wenn die Lichter ausgehen. Geschichten aus dem Dritten Reich («Коли згасає світло. Історії з Третього рейху»). Крім того, працюючи професійною лекторкою та військовою кореспонденткою, Еріка Манн написала численні есе, заяви й коментарі для газет і журналів.

Ще одна її дитяча книжка, «Банда десятьох», вийшла 1942 року. Згодом у Німеччині її опублікували під назвою «Десятеро полюють на містера Ікса». Нове видання з післямовою Уве Наумана побачило світ у видавництві Rowohlt Verlag 2019 року, до 50-ї річниці смерті письменниці.^[66]

У повоєнний період Еріка Манн написала книжку «Останній рік. Розповідь про мого батька», 1956, та серію дитячих книжок «Перелітні птахи», 1953–1956, до якої увійшли T«Тілль серед перелітних птахів», «Подорож перелітних птахів Європою» та «Перелітні птахи співають у Парижі та Римі». Крім того, дитячі книжки Stoffel fliegt übers Meer та Muck, der Zauberonkel було перевидано в мюнхенському видавництві Franz Schneider Verlag під назвами «Крістоф летить до Америки», 1953, і «Наш чарівний дядечко Мук», 1952.^[68] У 1959 році бернське видавництво Scherz Verlag опублікувало всі чотири книжки серії Die Zugvögel в одному томі під назвою «Перелітні птахи. Хлопчики-хористи в сповненій пригод подорожі».

У 1996 році посмертно вийшла збірка листів та есе Еріки Манн під назвою «Мій батько — чарівник». Серед іншого, у ній простежується складний шлях, яким письменниця між 1933 і 1936 роками намагалася в листуванні переконати батька остаточно й відкрито відмежуватися від націонал-соціалістичного режиму. Ще однією посмертною збіркою есе стала «Блискавки над океаном», опублікована 2000 року. До неї також увійшла незавершена автобіографія «Саме я». Уперше найважливіші журналістські праці Еріки Манн, багато з яких раніше взагалі не друкувалися, були зібрані в одному виданні.

Після пацифістського жіночого зібрання, що відбулося 13 січня 1932 року в Мюнхені й на якому Еріка Манн виступила з промовою на початку своєї політичної діяльності, націонал-соціалістичне пропагандистське видання Völkischer Beobachter через три дні на першій шпальті обрушилося на неї з такими глузливими словами: «Особливо огидним епізодом став виступ Еріки Манн, яка […] присвятила своє „мистецтво“ справі миру. Своєю поставою й жестами вона нагадувала самовдоволеного молодого гульвісу й виголошувала свою пишномовну нісенітницю про „німецьке майбутнє“». Далі пролунала неприхована погроза також на адресу родичів Еріки Манн: «Розділ „Родина Манн“ дедалі більше перетворюється на мюнхенський скандал, який свого часу також неодмінно буде ліквідовано».^[70]

Описуючи заснування Die Pfeffermühle 1 січня 1933 року у автобіографії «Поворотний пункт», Клаус Манн наголошував на визначальній ролі сестри в успіху літературно-політичної програми кабаре: «Тексти більшості номерів — шансонів, декламацій, скетчів — належали Еріці (деякі також мені); Еріка була конферансьє, директором, організатором; Еріка співала, грала, надихала — словом, була душею всього цього».^[71]

Про різнобічну антифашистську діяльність Еріки Манн у вигнанні та після закінчення війни згадував її племінник Фрідо Манн, який сам виріс у Каліфорнії та знав її особисто. У його спогадах відчувається захоплення: «Вона здавалася амазонкою, загартованою перемогою над нацистським варварством. Я ще довго міг цілком виразно уявляти її в англійській військовій формі й ніяк не міг наслухатися її розповідей про пригоди під час бомбардувань Лондона, про бойові дії в частково ще окупованій Франції, а потім — про її воістину апокаліптичні зустрічі з нацистськими воєнними злочинцями, засудженими в Нюрнберзі». Проте наслідки її боротьби на двох континентах, що розпочалася з політико-літературного кабаре Die Pfeffermühle й продовжилася роботою військовою кореспонденткою, були очевидними. Вони проявилися «лише після повернення до Європи в 1950-х роках і прискорили її дедалі більший занепад та розвиток хвороб, особливо після смерті батька».^[72]

Про особисту харизму Еріки Фрідо Манн писав у біографічній книжці «Американські гірки»: «Навіть коли вона виступає на захист демократичних і гуманістичних цінностей, вона залишається акторкою від голови до п'ят. Її міміка, кожен рух тіла, добір слів та артикуляція здаються ретельно відрепетируваною театральною грою, однак без жодної штучності чи манірності». Далі він згадував родинне припущення, що Еріка Манн «у своїй поведінці та всій особистості особливо яскраво втілювала креольсько-бразильську спадщину своєї бабусі Юлії».^[73]

Проте в останні роки життя в Кільхберзі особливо виразно проявилися складні та своєрідні риси характеру Еріки Манн. Щоденники й листи свідчать про те, що члени родини страждали від її схильності завжди наполягати на власній правоті та прагнення панувати над іншими. Так, наймолодший брат Міхаель Манн невдовзі після смерті Еріки, відвідавши будинок у Кільхберзі, із полегшенням зауважив: «А тепер тут, власне, стало доволі затишно».^[74] А наймолодша сестра Еріки, Елізабет Манн Боргезе, у документально-ігровому фільмі Генріха Брелера «Манни — роман століття» висловила певне нерозуміння того, як склалося життя Еріки Манн:

Діяльність Еріки Манн з упорядкування літературної спадщини Томаса та Клауса Маннів згодом викликала критику, оскільки, готуючи тексти до запланованих видань, вона не вагалася вилучати з них окремі фрагменти. Дослідник творчості Клауса Манна Фредрік Кролль у післямові до перевидання Der Wendepunkt 2006 року зазначав, що в консервативній Німеччині 1950-х років навіть Томас Манн залишався суперечливою постаттю. Тому з вибраного зібрання листів Томаса Манна було вилучено уривки, які стосувалися його гомосексуальних схильностей. У книжці Клауса Манна Der Wendepunkt Еріка Манн, співпрацюючи з редактором видавництва Fischer (1950 року права на видання творів Клауса Манна перейшли від Querido до Fischer Verlag), зокрема пом'якшила фрагменти, присвячені Густафу Грюндгенсу, а також гомосексуальності Клауса Манна, його наркотичній залежності та думкам про смерть. Одним із мотивів таких змін могло бути прагнення представити авторів у якомога вигіднішому світлі. Імовірно, певну роль відігравало також побоювання судових позовів через образу честі й гідності.^[76]

18 січня 1986 року літературний критик Марсель Райх-Раніцкі підсумував у газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung: «Якщо враження не оманливе, ця надзвичайно обдарована й темпераментна жінка не мала здатності жити в мирі із самою собою: та, кого свого часу вигнали з Німеччини, так і залишилася людиною, що не знаходила собі спокою. До того ж, імовірно, їй не вдалося уникнути глибоких особистих розчарувань». Таке доволі критичне формулювання щодо особистості Еріки Манн підкреслює неоднозначність її життя та творчості. Водночас у книжці «Томас Манн і його близькі» Райх-Раніцкі продовжував: «Вона писала стрімкі репортажі та сміливі кореспондентські матеріали, була політичною публіцисткою, незалежність і рішучість якої доводилося визнавати навіть тим, хто не поділяв її поглядів».^[77]

У післямові до збірки «Блискавки над океаном», виданої 2000 року, яка вперше представила незавершену автобіографію Еріки Манн Ausgerechnet Ich, а також численні статті, промови й репортажі, як зазначено в підзаголовку видання, упорядники Ірмела фон дер Люе та Уве Науман описали письменницькі наміри Еріки Манн: «Матеріали для своїх книжок вона збирала під час подорожей і роботи військовою кореспонденткою; зазвичай вони також використовувалися для лекцій і публічних виступів. При цьому оригінальність мала для неї менше значення, ніж достовірність. Книжки й лекції, статті та радіорепортажі призначалися не для вічності чи посмертної слави, а для поточного моменту, для просвітництва щодо сучасності».

У 2000 році журналістка Марґріт Ґерсте із захопленням відгукнулася про Blitze überm Ozean у газеті Die Zeit, пояснюючи пізню публікацію текстів Еріки Манн у Німеччині наслідками холодної війни:

На думку письменниці Віоли Роґґенкамп, біографка Еріки Манн Ірмела фон дер Люе, а також відомі дослідники родини Манн, зокрема Інґе та Вальтер Єнси й Генріх Брелер, у своїх працях недостатньо уваги приділяли тому, як єврейське походження Каті Манн вплинуло на її дітей. Американська письменниця Рут Клюґер у рецензії під назвою «Зречення єврейства», опублікованій 2005 року в газеті Die Welt, розглянула книжку Роґґенкамп «Еріка Манн. Єврейська дочка. Про обране та замовчуване в родині Манн-Прінгсгайм», яка пропонувала новий, хоча, можливо, і надто однобічний погляд на родину Манн:

Манфред Кох оцінював книжку Роґґенкамп менш прихильно. У своїй рецензії, опублікованій 2005 року в газеті Neue Zürcher Zeitung, він наголосив на антифашистській діяльності Еріки Манн, яку вона здійснювала відповідно до власних переконань, а не через своє єврейське походження:

Початкова школа Еріки Манн в Берліні, яка виступає за соціальну рівність і приділяє особливу увагу театральному мистецтву, носить її ім'я з 8 листопада 1999 року.^[81] Покровителькою школи є її тезка, німецька політикиня Еріка Манн.

У 2004 році в Мюнхені з нагоди майбутнього сторіччя від дня народження Еріки Манн, яке припадало на 2005 рік, на її честь назвали вулицю Еріка-Манн-Штрасе поблизу мосту Доннерсбергербрюкке. Рішенням від 18 грудня 2006 року Сенат Вільного та ганзейського міста Гамбурга присвоїв назву Еріка-Манн-Боґен вулиці в районі Бармбек-Зюд. Це була одна з двох нових вулиць у житловому кварталі, збудованому на місці колишньої лікарні Айльбек. За пропозицією партії GAL, гамбурзького осередку зелених, назви цих вулиць мали відповідати критеріям «жертви переслідувань націонал-соціалізму» та «жінки». Вулицю на честь Еріки Манн назвали також у Цюриху.

Мюнхенський літературний архів «Монацензія» (Monacensia) присвятив Еріці Манн першу персональну виставку під назвою «Еріка Манн. Кабаретистка — військова кореспондентка — політична промовиця». Виставка тривала з 11 жовтня 2019 року до 13 вересня 2020 року, а згодом її експонували в Німецькій національній бібліотеці у Франкфурті-на-Майні з 9 жовтня 2020 року до 30 січня 2021 року. Патронатом над виставкою опікувався Фрідо Манн.^[82][83] Кураторка виставки Ірмела фон дер Люе представила Еріку Манн як «особистість виняткового масштабу».^[84] Крім того, «Монацензія» започаткувала мережеву ініціативу за участю різноманітних культурних установ, покликану розширити спектр заходів, присвячених Еріці Манн.^[85][86]

У 2023 році факультет мовознавства та літературознавства Мюнхенського університету Людвіга — Максиміліана спільно з партнерами започаткував щорічний цикл лекцій «Лекція Еріки Манн».^[87] У перший рік перед переповненою аудиторією Великої актової зали університету виступила письменниця Асаль Дардан, а у 2024 році — Каролін Емке.^[88]

• 
  Додаткова вулична табличка в Гамбургу з короткою інформацією про Еріку Манн, 2008 рік
• 
  Вулиця Еріки Манн у Цюриху
• 
  Зірка Еріки Манн на «Алеї слави сатири»

• Zehn jagen Mr. X. Переклад з англійської Ельґи Абрамовіц (Elga Abramowitz). Kinderbuch Verlag, Берлін, 1990. ISBN 3-358-01562-9; нове видання з післямовою Уве Наумана. Rowohlt, Гамбург, 2019. ISBN 978-3-499-21851-4.
  • Оригінальне видання: A Gang of Ten. L. B. Fischer, Нью-Йорк, 1942.
• Zehn Millionen Kinder. Die Erziehung der Jugend im Dritten Reich. Rowohlt, Райнебек, 1997. ISBN 3-499-22169-1.
• Mein Vater, der Zauberer. Rowohlt, Райнебек, 1998. ISBN 3-499-22282-5. Містить листування з Томасом і Катею Манн за 1919–1955 роки, а також есе, заяви, коментарі та книжку Das letzte Jahr. Bericht über meinen Vater.
• Briefe und Antworten. Упорядниця — Анна Цанко-Престель (Anna Zanco-Prestel). Нове видання: Rowohlt, Райнебек, 1998. ISBN 3-498-04420-6.
• Blitze überm Ozean. Aufsätze, Reden, Reportagen. Rowohlt, Райнебек, 2001. ISBN 3-499-23107-7. Містить незавершену автобіографію Ausgerechnet Ich та найважливіші журналістські праці письменниці, частину з яких раніше не публікували.
• Stoffel fliegt übers Meer. Ілюстрації Ріхарда Галльґартена, післямова Дірка Гайсерера (Dirk Heißerer). Rowohlt, Райнебек, 2005. ISBN 3-499-21331-1.
• Jan’s Wunderhündchen. Ein Kinderstück in sieben Bildern. У співавторстві з Ріхардом Галльґартеном. Із поясненням Еріки Манн. Упорядник і автор післямови — Дірк Гайсерер. Серія Thomas-Mann-Schriftenreihe, Fundstücke, вип. 1. Peniope, Anja Gärtig Verlag, 2005. ISBN 3-936609-20-9.
• Ausgerechnet Ich. Ein Lesebuch. Rowohlt, Райнебек, 2005. ISBN 3-499-24158-7.
• Das letzte Jahr. Bericht über meinen Vater. Нове видання: Fischer, Франкфурт-на-Майні, 2005. ISBN 3-596-16637-3.
• Wenn die Lichter ausgehen. Geschichten aus dem Dritten Reich. Rowohlt, Райнебек, 2006. ISBN 3-499-24413-6.

Спільно з Клаусом Манном:

• Rundherum. S. Fischer Verlag, Берлін, 1929. Нове видання: Rundherum. Abenteuer einer Weltreise. Rowohlt, Райнебек, 1996. ISBN 3-499-13931-6.
• Das Buch von der Riviera. Was nicht im „Baedeker“ steht. Т. XIV. Piper, Мюнхен, 1931. Репринт: Rowohlt, Райнебек, 2003. ISBN 3-499-23667-2; нове видання: Kindler, Гамбург, 2019. ISBN 978-3-463-40715-9.
• Escape to Life. Переклад із німецької англійською Мері Готтінґер-Маккі (Mary Hottinger-Mackie). Houghton Mifflin, Бостон, 1939. Німецьке оригінальне видання: Escape to Life. Deutsche Kultur im Exil. Edition Spangenberg, Мюнхен, 1991; Rowohlt, Райнебек, 1996. ISBN 3-499-13992-8.

• Manfred Berger: Erika Mann. У: Baumgärtner, A. C.; Kurt, F.; Pleticha, H. (ред.): Kinder- und Jugendliteratur. Ein Lexikon. Meitingen, 1999 (7-ме додаткове видання).
• Anna Beck, Christian Jauslin: Erika Mann. У: Andreas Kotte (ред.): Theaterlexikon der Schweiz. Т. 2. Chronos, Цюрих, 2005. ISBN 3-0340-0715-9. С. 1169–1170.
• Heinrich Breloer, Horst Königstein: Die Manns. Ein Jahrhundertroman. Fischer, Франкфурт-на-Майні, 2003. ISBN 3-596-15380-8.
• Daniela Chana: Erika Mann und die 'Pfeffermühle'. Dadaismus und die Anfänge des Cabarets in der Schweiz. Danzig & Unfried, Відень, 2015. ISBN 978-3-902752-10-9.
• Susanne Gisel-Pfankuch: Erika Mann. У: Historisches Lexikon der Schweiz («Історичний словник Швейцарії»). Редакція від 16 листопада 2007 року. (нім.)
• Anke Hertling: Eroberung der Männerdomäne Automobil. Die Selbstfahrerinnen Ruth Landshoff-Yorck, Erika Mann und Annemarie Schwarzenbach. Aisthesis-Verlag, Білефельд, 2013. ISBN 978-3-89528-941-5.
• Unda Hörner: Solange es eine Heimat gibt. Erika Mann. Ebersbach & Simon, Берлін, 2024. ISBN 978-3-86915-293-6.
• Helga Keiser-Hayne: Erika Mann und ihr politisches Kabarett „Die Pfeffermühle“ 1933–1937. Texte, Bilder, Hintergründe. Розширене нове видання. Rowohlt, Райнебек, 1995. ISBN 3-499-13656-2.
• Rita Kohlmaier: Erika Mann. У: Kriegsreporterinnen. Im Einsatz für Wahrheit und Frieden. Elisabeth Sandmann Verlag, Мюнхен, 2022. ISBN 978-3-949582-10-3. С. 94–101.
• Ute Kröger: „Wie ich leben soll, weiss ich noch nicht“. Erika Mann zwischen „Pfeffermühle“ und „Firma Mann“. Ein Porträt. Limmat, Цюрих, 2005. ISBN 3-85791-484-X.
• Marianne Krüll: Im Netz der Zauberer. Eine andere Geschichte der Familie Mann. Перероблене видання. Fischer Verlag, Франкфурт-на-Майні, 1999. ISBN 3-596-11381-4; переглянуте й доповнене перевидання: Fischer Verlag, Франкфурт-на-Майні, 2005. ISBN 3-10-042030-6.
• Tilmann Lahme: Die Manns. Geschichte einer Familie. S. Fischer, Франкфурт-на-Майні, 2015. ISBN 978-3-10-043209-4.
• Peter Lange: Prag empfing uns als Verwandte. Die Familie Mann und die Tschechen. Vitalis, Прага, 2021. ISBN 978-3-89919-703-7.
• Irmela von der Lühe: Erika Mann. Eine Biographie. Fischer Verlag, Франкфурт-на-Майні, 5-те видання, 2001. ISBN 3-596-12598-7; Erika Mann. Eine Lebensgeschichte. Rowohlt, Райнебек, 2009. ISBN 978-3-499-62535-0.
• Frido Mann: Achterbahn. Ein Lebensweg. Rowohlt, Райнебек, 2008. ISBN 978-3-498-04510-4.
• Klaus Mann: Der Wendepunkt. Ein Lebensbericht. Розширене нове видання з текстовими варіантами й чернетками в додатку. Упорядкування та післямова Фредріка Кролля (Fredric Kroll). Rowohlt, Райнебек, 2006. ISBN 3-499-24409-8.
• Hildegard Möller: Die Frauen der Familie Mann. Piper, Мюнхен, 2005. ISBN 3-492-24576-5.
• Barbara Murken: Gedanken zum Kinder- und Jugendbuchwerk von Erika Mann. Ein biographisches Puzzle. Antiquariat Geisenheyner, Мюнстер, 1995. ISBN 3-9804674-0-6.
• Uwe Naumann: Die Kinder der Manns. Ein Familienalbum. Rowohlt, Райнебек, 2005. ISBN 3-498-04688-8.
• Marcel Reich-Ranicki: Thomas Mann und die Seinen. Fischer, Франкфурт-на-Майні, 1990. ISBN 3-596-26951-2.
• Viola Roggenkamp: Erika Mann. Eine jüdische Tochter. Über Erlesenes und Verleugnetes in der Familie Mann-Pringsheim. Arche, Цюрих, 2005. ISBN 3-7160-2344-2.
• Michael Stübbe: Die Manns. Genealogie einer deutschen Schriftstellerfamilie. Degener, Нойштадт-ан-дер-Айш, 2004. ISBN 3-7686-5189-4.
• Renate Tebbel: Höllriegelskreuth. Erika Mann und ihr Klinikaufenthalt Sommer 1954. Романізована біографія. Renate Tebbel, Гоберг, 2022. ISBN 978-3-00-074167-8.
• Andrea Weiss: Flucht ins Leben. Die Erika und Klaus Mann-Story. Rowohlt, Райнебек, 2000. ISBN 3-499-22671-5.
• Gunna Wendt: Erika und Therese: Erika Mann und Therese Giehse – Eine Liebe zwischen Kunst und Krieg. Piper, Мюнхен, 2018. ISBN 978-3-492-30941-7.
• Kay Weniger: „Es wird im Leben dir mehr genommen als gegeben.“ Lexikon der aus Deutschland und Österreich emigrierten Filmschaffenden 1933 bis 1945. Eine Gesamtübersicht. ACABUS-Verlag, Гамбург, 2011. ISBN 978-3-86282-049-8. С. 328–329.
• Anna Zanco Prestel: Mann, Erika. У: Neue Deutsche Biographie. Т. 16. Duncker & Humblot, Берлін, 1990. С. 50–51. (нім.)

• Escape to Life – Die Erika und Klaus Mann Story («Втеча до життя — історія Еріки та Клауса Маннів»). Документальний фільм Андреа Вайс і Віланда Шпека за участю Марен Кройманн і Кори Фрост, 2001 рік. Містить інтерв'ю Еріки Манн із Фріцом Й. Раддацом, записане 1968 року.
• Die Manns – Ein Jahrhundertroman («Манни — роман століття»). Багатосерійний телевізійний фільм про історію родини Манн, створений Генріхом Брелером і Горстом Кеніґштайном, 2001 рік.
• Erik*a. Театральна п'єса, театр Schauburg у Мюнхені, лютий 2023 року.^[89]
• Vaterland («Батьківщина»). Художній фільм Павела Павліковського 2026 року. У центрі сюжету — німецький письменник Томас Манн та його дочка Еріка, які разом повертаються до повоєнної Німеччини. Роль Томаса Манна виконав Ганнс Цішлер, а Еріки — Сандра Гюллер. Фільм став спільним кінематографічним проєктом Польщі, Німеччини, Італії та Франції. Його світова прем'єра відбулася 14 травня 2026 року в основному конкурсі Каннського кінофестивалю.^[90] Сюжетна спільна подорож батька й дочки Німеччиною 1949 року є художнім вимислом, а не документальним відтворенням подій.^[91]

• Цитати Еріки Манн у німецьких Вікіцитатах.
• Еріка Манн у каталозі Німецької національної бібліотеки (GND 118747436).
• Еріка Манн у Німецькій цифровій бібліотеці (Deutsche Digitale Bibliothek).
• Еріка Манн на сайті IMDb (англ.)
• Біографія Еріки Манн у проєкті Lebendiges Museum Online Німецького історичного музею. Авторка — Клаудія Прінц. (нім.)
• Еріка Манн в Historisches Lexikon der Schweiz («Історичному словнику Швейцарії»). Авторка — Сюзанна Ґізель-Пфанкух, редакція від 16 листопада 2007 року. (нім.)
• Біографія Еріки Манн, література та джерела на сайті FemBio Інституту дослідження жіночих біографій. (нім.)
• Еріка Манн на літературному порталі Perlentaucher. (нім.)
• Листи, рукописи та біографічні документи Еріки Манн у цифровому архіві Monacensia. (нім.)
• Інтерв'ю Еріки Манн французькою мовою для журналу Images від 26 вересня 1943 року про її життя в еміграції, у цифровій бібліотеці Gallica Національної бібліотеки Франції.
• Еріка Манн у літературному довіднику порталу Literaturportal Bayern. (нім.)
• Радіоінтерв'ю з Ерікою Манн про вигнання та роботу військовою кореспонденткою, Швейцарське радіо, 4 березня 1946 року (8 хв 31 с). (нім.)