YaChudo

Енотикон

Переглядів: 0. Оновлено 30.10.2026.

Не плутати з Емотикон.
Золотий солід із зображенням імператора Зенона, за правління якого було видано Енотикон.

Енотико́н (від д.-грец. ἑνωτικόν — «об'єднавчий [документ]»; також Енотікон, Акт єднання) — імператорське послання з питань христології, видане в липні 482 року імператором Східної Римської імперії Зеноном. Документ, підготовку якого пов'язують із константинопольським патріархом Акакієм, мав примирити прихильників Халкедонського собору 451 року та християн, які відкидали його віровчительне визначення, насамперед міафізитів Єгипту. Початково його адресували єпископам, духовенству, ченцям і мирянам Александрії, Єгипту, Лівії та Пентаполіса в Киренаїці.[1][2]

Енотикон визнавав авторитет перших трьох Вселенських соборів, засуджував Несторія та Євтихія й підтверджував єдність Ісуса Христа, але не відтворював халкедонського визначення про дві природи Христа. Він не досяг загальноцерковного примирення: його прийняття стало одним із безпосередніх приводів Акакіанської схизми (484—519) між Римом і Константинополем.[3][4]

Історичні передумови

Халкедонський собор 451 року затвердив учення про одного Христа у двох природах — божественній і людській. Цю формулу не прийняли численні християни Єгипту та частини Сирії й Палестини, для яких вирішальне значення мала богословська традиція Кирила Александрійського й наголос на єдності втіленого Слова. Суперечка стосувалася не лише богословських формулювань, а й визнання єпископів, церковного спілкування та відносин місцевих церков з імператорською владою. Водночас міафізитів, які визнавали повноту божества і людськості Христа, некоректно без застережень ототожнювати з послідовниками Євтихія, засудженого за інші христологічні погляди.[2][5]

У 475 році імператор Василіск, який тимчасово усунув Зенона від влади, оприлюднив церковне окружне послання, відоме як «Енкікліон». У ньому засуджувалися рішення Халкедонського собору та догматичне послання папи Лева I (Томос до Флавіана). Цій політиці протистояв Акакій, підтриманий частиною духовенства й населення Константинополя. Після повернення на престол у 476 році Зенон скасував розпорядження Василіска, проте протистояння між халкедонітами й нехалкедонітами не припинилося.[6][4]

Безпосереднім поштовхом до нової спроби примирення стала боротьба за александрійську патріаршу кафедру. Після смерті халкедонського патріарха Тимофія Салофакіола 482 року його наступником обрали Івана Талаю. Імператор і Акакій не підтримали цього обрання та погодилися визнати іншого претендента — Петра Монга, який раніше очолював нехалкедонську громаду. Умовою його визнання стали прийняття спільної формули віри та допущення до церковного спілкування прихильників Халкедонського собору. Іван Талая був усунений і згодом знайшов притулок у Римі.[6][4][7]

Укладення та зміст

Енотикон було видано від імені Зенона у формі імператорського листа до християн єгипетських провінцій у липні 482 року. Джерела пов'язують його підготовку з діяльністю Акакія, хоча безпосереднє авторство формулювань не встановлене однозначно. У вступі імператор пояснював необхідність церковної єдності турботою про мир у державі та наголошував, що спільність віри є підґрунтям її благополуччя.[1][6][7]

За основу послання бралося віровчення Нікейського собору (325), підтверджене Першим Константинопольським собором (381) та Ефеським собором (431); ключовим текстом був Нікейсько-Царгородський символ віри. Інші формули віри проголошувалися непотрібними. Енотикон засуджував Несторія та Євтихія, а також приймав дванадцять анафематизмів Кирила Александрійського, спрямованих проти вчення Несторія. Звернення до Кирилової спадщини мало зробити документ прийнятним для нехалкедонських богословів Александрії.[6][7][2]

У центрі христологічної частини стояло твердження, що Ісус Христос є істинним Богом та істинною людиною, «єдиносущним Отцю за божеством і єдиносущним нам за людськістю». Послання наголошувало, що Христос є «один, а не два», і приписувало чудеса та страждання одному й тому самому Христові. Водночас відкидалися як розділення, так і змішання, а також уявлення про примарність Його втілення. У документі також стверджувалося, що один зі Святої Трійці, Бог-Слово, втілився. Таким чином, автори прагнули сформулювати спільні положення, не вживаючи спірних висловів про «одну» чи «дві» природи.[6][7]

Халкедонський собор у посланні не засуджувався прямо, однак його догматичне визначення не підтверджувалося, а томос Лева I не згадувався. Назва Халкедона з'являлася лише в загальній анафемі проти тих, хто навчав інакше, ніж викладено в документі, «чи в Халкедоні, чи на будь-якому іншому соборі». Це залишало можливість різного тлумачення: прихильники собору могли сприймати Енотикон як виклад уже визнаної віри, тоді як його противники — як відмову від обов'язковості халкедонської формули.[6][3][7]

Сприйняття та Акакіанська схизма

Петро Монг прийняв Енотикон і був визнаний імператором та Акакієм очільником Александрійської церкви. Це дало змогу відновити церковне спілкування між Константинополем і значною частиною єгипетських нехалкедонітів. Примирювальну формулу підтримали також церковні ієрархи в Антіохії та Єрусалимі. Однак у самому Єгипті частина противників Халкедонського собору вважала поступки надмірними. Вони відмовилися визнавати Петра Монга і сформували угруповання, відоме як акефали («безголові», тобто без визнаного церковного очільника).[6][4][8]

У Римі Енотикон викликав заперечення через замовчування авторитету Халкедонського собору, але особливо гострим стало питання церковного спілкування Акакія з Петром Монгом. Усунутий Іван Талая звернувся по підтримку до римського престолу. Папа Фелікс III у 484 році оголосив Акакія відлученим від церковного спілкування; у відповідь константинопольський патріарх виключив ім'я папи з церковних диптихів (списків осіб, яких поминали під час богослужіння). Так розпочалася Акакіанська схизма — розрив церковного спілкування між Римом і Константинополем, що тривав до 519 року.[4][3]

Отже, документ не усунув розходжень ані між прибічниками та противниками Халкедонського собору, ані всередині нехалкедонського руху. Його прийняття не завжди означало згоду сторін щодо богословського змісту соборних постанов: кожна з них могла тлумачити формулу у власних термінах.[5][7]

Подальша доля та історичне значення

Після смерті Зенона в 491 році його наступник Анастасій I зберіг Енотикон як основу імперської церковної політики, хоча суперечності між церковними громадами загострювалися. Римські папи продовжували домагатися відкритого визнання Халкедонського собору та засудження Акакія; спроби відновити спілкування за Анастасія результату не дали.[4][5]

Ситуація змінилася після сходження на престол Юстина I у 518 році. Новий імператор підтримав халкедонську партію та переговори між Константинополем і Римом. У 519 році за константинопольського патріарха Івана II і папи Гормізда розкол було формально подолано: Константинополь прийняв так звану формулу Гормізда — документ про відновлення церковного спілкування, який передбачав визнання Халкедонського собору і засудження Акакія. Енотикон перестав бути чинною основою примирення з Римом. Проте завершення Акакіанської схизми не означало припинення розділення з нехалкедонськими християнськими громадами.[4][5][9]

Енотикон належить до найпомітніших спроб імператорської влади пізньої античності досягти церковної єдності за допомогою узгодженого віровчительного тексту. Його історія засвідчила обмеженість компромісу, який дозволяв оминути спірну термінологію, але не розв'язував питання про авторитет Халкедонського собору та про межі церковного спілкування. Повний текст послання зберігся в «Церковній історії» Євагрія Схоластика (книга III, розділ 14).[6][2][3]

Примітки

  1. ↑ а б Haarer, F. K. (2012). Henotikon. У Bagnall, Roger S. (ред.). The Encyclopedia of Ancient History (англ.). Wiley-Blackwell. doi:10.1002/9781444338386.wbeah03112.
  2. ↑ а б в г Storin, Bradley K. (2022). Emperor Zeno, The Henotikon. У DelCogliano, Mark (ред.). The Cambridge Edition of Early Christian Writings (англ.). Cambridge University Press. с. 187—190. doi:10.1017/9781009057103.009.
  3. ↑ а б в г Chadwick, Henry (2003). Zeno’s Henotikon, Rome’s Fury, and the Acacian Schism: Dionysius Exiguus. East and West: The Making of a Rift in the Church (англ.). Oxford University Press. с. 50—54. doi:10.1093/acprof:oso/9780199264575.003.0009.
  4. ↑ а б в г д е ж Грацианский М. В. Акакианская схизма. Православная энциклопедия (рос.).
  5. ↑ а б в г Chadwick, Henry (2001). The Aftermath of the Council of Chalcedon: Zeno’s Henotikon. The Church in Ancient Society: From Galilee to Gregory the Great (англ.). Oxford University Press. с. 592—611. doi:10.1093/0199246955.003.0055.
  6. ↑ а б в г д е ж и Evagrius Scholasticus (1846). Ecclesiastical History. Book III, chapters 4–17. The Tertullian Project (англ.). Переклад: E. Walford.
  7. ↑ а б в г д е Кожухов, С. А. (2022). Церковная политика императора Зинона и богословское содержание «Энотикона». Часть 2. Богословский вестник (рос.) (4 (47)): 79—102. doi:10.31802/GB.2023.47.4.006.
  8. ↑ Wace, Henry; Piercy, William C., ред. (1911). Acephali. Dictionary of Christian Biography and Literature to the End of the Sixth Century (англ.).
  9. ↑ Grane, Leif (30 січня 2009). henotikon. Den Store Danske (дан.).

Рекомендована література

  • Frend, W. H. C. (1972). The Rise of the Monophysite Movement: Chapters in the History of the Church in the Fifth and Sixth Centuries (англ.). Cambridge University Press.
  • Gray, Patrick T. R. (1979). The Defense of Chalcedon in the East (451–553) (англ.). Brill.
  • Meyendorff, John (1989). Imperial Unity and Christian Divisions: The Church 450–680 A.D. (англ.). St. Vladimir's Seminary Press.
  • Whitby, Michael (2000). The Ecclesiastical History of Evagrius Scholasticus (англ.). Liverpool University Press.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).