Дьєпю

Дьєпю
Країна	Угорське королівство

Дьє́пю (угор. gyepű) — прикордонна система оборони угорців у Середньовіччі, що існувала з X до середини XIII століття. Угорське слово gyepű походить від тюркського слова yapı (укр. «палісад»).

Від 899 року відбувалися напади угорців на сусіднє Східно-Франкське королівство. У 955 році угорці були розбиті Оттоном I Великим у битві на річці Лех та відтиснуті на схід.

Великий князь Геза після цього розпочав формування угорської державності, яка також перейняла елементи слов'янського та франкського управління. Цей процес продовжив його син Стефан I. Основою державної організації новоствореного Угорського королівства стали комітати. На чолі комітату стояв ішпан (лат. comes), призначений королем. Із перших 44 комітатів 23 були прикордонними (пор. марка). Ішпани прикордонних комітатів мали титул comes confiniorum (пор. маркграф), їхня резиденція містилася в замку комітату. Населення комітатів поділялося на вільних і кріпаків. Допомагали ішпанам урядовці, зокрема йобагіони (службові люди) та прикордонники (лат. custodes). Йобагіонів і прикордонників разом із їхніми родинами селили у «десятках» — організації, успадкованої від угорських кочовиків.

Формування угорської державної організації вимагало ефективного прикордонного захисту, створеного за зразком угорських кочовиків. Дьєпю захищало, з одного боку, угорські внутрішні землі від зовнішніх загроз, а з іншого — окремі племінні поселення угорців між собою. Це була система кількох послідовно розташованих ліній прикордонної оборони з земляними укріпленнями та поселеннями вартових у місцях, що були найзручнішими для оборони. Між ними простягалися важкодоступні й малозаселені пустки — дьєпюелве (угор. gyepűelve). Ширина цих пустельних смуг становила приблизно від 10 до 40 кілометрів. Крайню внутрішню лінію утворював кордон поселень. Проте ще за династії Арпадів ці пустки поступово заселялися.

На території дьєпюелве вартові займалися обороною рубежів. Вони мали дві основні функції: лучники (лат. sagittarii) стерегли прикордонні території, а дозорці (лат. speculatores) спостерігали за ворожими військами. Невеликі набіги вартові відбивали самостійно, а до відбиття більших залучали також війська замків. Якщо ж і цього було недостатньо, доводилося втручатися королівським військам. У разі угорського наступу прикордонні пустки використовувалися як район зосередження, а замки — як бази для забезпечення. Вартові належали до вільних мешканців комітату. Латинськими назвами керівників вартових були decurio та centurio, їхні угорські назви не збереглися. Декуріони та центуріони отримували накази від ішпана.

Від середини XIII століття система дьєпю поступово занепала. Зокрема, невдала оборона під час монгольської навали 1241 року засвідчила, що ця система вже втратила актуальність. На зміну дьєпю прийшли міцніші кам'яні замки^[1].

Західноугорська прикордонна зона була укріплена після поразки угорців від короля Східно-Франкського королівства Оттона I Великого в битві на річці Лех 955 року^[2]. Дьєпю в цьому регіоні слугувало захистом від німецьких нападів із заходу. Угорці заселяли регіон вартовими. Зона дьєпю вздовж державного кордону зі Східно-Франкським королівством мала дві лінії оборони. Крайню внутрішню становив ланцюг замків від Карлбурга через Айзенбург на південь. Ця лінія оборони була укріплена валами й палісадами. Лише на головних дорогах були вузькі проходи, так звані «Portae regni», які мали окремі укріплення. Крайню зовнішню лінію становила прикордонна пустка на заході з навмисно непрохідними лісами, болотами й затопленими територіями, що простягалася від Мурасомбата (нині Словенія) до Регеде (нині Штирія)^[3]. Значна частина сучасної австрійської землі Бургенланд в Австрії входила до складу дьєпюелве^[4].

Внутрішня лінія оборони замків на західному угорському кордоні проходила вздовж річки Раб. Перед нею в пустках уздовж долин річок Пінка, Лафніц, Штрем та Ціккенбах були розселені вартові. Поселення вартових здебільшого були заселені угорцями. На західному угорському кордоні до системи дьєпю було включено давні земляні укріплення (наприклад, замок у Пурбаху), а також повторно використано укріплення слов'ян, укріплені палісадами, такі як Мосапурк, Девін, Брезалауспурк. Крім того, угорці зводили й нові земляні замки, зокрема комітатські замки Шопрон (нім. Ödenburg), Візельбург та Котенбург.

Низка населених пунктів Бургенланду, наприклад Петчинг, Оберпуллендорф, Оберварт, Ліцельсдорф і Мішендорф, виникли з поселень прикордонників. Бургенландські угорці вважаються нащадками вартових західноугорського дьєпю. Поселення прикордонників зберігалися протягом століть, а їхні мешканці користувалися королівськими привілеями аж до 1848 року. Залишки західноугорської системи дьєпю й досі можна побачити, наприклад, біля Бухберга в Нижній Австрії^[5]. У Вашварі було відтворено частину воріт (проходу) внутрішньої лінії укріплень.

Топоніми Бургенланду й Західної Угорщини з закінченням «wart» і досі вказують на поселення «прикордонної варти»:

• Оберварт
• Унтерварт
• Зігет-ін-дер-Варт
• Штефансдорф-ін-дер-Варт (Апатіштванфалва в Угорщині)

Назви поселень із компонентом Schützen нагадують про населені пункти, де мешкали тодішні озброєні прикордонники:

• Обершюцен
• Унтершюцен
• Дойч-Шюцен
• Кроатіш-Шюцен (Горватльовьо в Угорщині)
• Гроссшюцен (Вельке Леваре у Словаччині)
• Кляйншюцен (Мале Леваре у Словаччині)

Лише частково до цього ряду належить Шюцен-ам-Гебірге, що до 1924 року називався Гшісс, однак у цій місцевості існували села Обер- та Унтершюцен, які занепали в пізньому Середньовіччі.

Угорська назва Дьєпюфюзеш для поселення Кофідіш також нагадує про колишню угорську прикордонну охорону.

• Endre Marosi: Burgen im österreichisch-ungarischen Grenzraum, Verlag edition roetzer, Eisenstadt 1990
• Hansgerd Göckenjan: Hilfsvölker und Grenzwächter im mittelalterlichen Ungarn, Steiner Franz Verlag, Wiesbaden 1972, ISBN 978-3-515-00775-7
• Tagányi Károly: Gyepű és Gyepűelve, (dt. Grenzschutzvorrichtungen und Grenzödland) in der Fachzeitschrift Magyar Nyelv 9, in ungarischer Sprache, Budapest 1913
• Ferenc Fodor: Adatok a magyar Gyepűk földrajzához (dt. Geographie der ungarischen Gyepűk), in ungarischer Sprache, Budapest 1936

• Archäologische Funde aus der Frühen Arpadenzeit auf der Homepage Atlas-Burgenland.at http://www.atlas-burgenland.at abgerufen am 6. Oktober 2018