Коссак Григорій Йосипович

Григорій Коссак
Отаман (майор),  Полковник УГА  Комбриг
Загальна інформація
Народження	7 березня 1882 Дрогобич, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина
Смерть	3 березня 1939 (56 років) Розстрільний полігон «Комунарка», Московська область, РРФСР, СРСР (розстріл)
Національність	українець
Військова служба
Роки служби	1904—1905 1914—1919 1924—1931
Приналежність	ЗУНР
Вид ЗС	Збройні сили Австро-Угорщини  УСС  УГА  РСЧА
Рід військ	Сухопутні війська
Війни / битви	Перша світова війна Східний фронт Битва за Дрогобич Зимова битва в Карпатах Бої за гору Маківка Горлицький прорив Битва за Лисовичі Великий відступ Взяття Галича Семиківська битва Польсько-українська війна Битва за Львів Зимовий наступ в Україні (1918—1919) Битва за Хирів Вовчухівська операція
Командування
1914 Командир II куреня УСС 1914—1916 Командир I куреня УСС 1914—1915 в.о. командира фронтової формації УСС 1915—1916 Комендант Легіону УСС 1918 Командир Вишколу УСС 1918 Начальний вождь УГА 1918—? Комендант Стрийської ВО 1919 Командувач III та V корпусу УГА
Автограф
Нагороди та відзнаки
Герб
Коссак Григорій Йосипович у Вікісховищі

Григорій (Гриць^[1]) Йосипович Ко́ссак^{[прим. 1]} (7 березня 1882, Дрогобич, Львівська область — 3 березня 1939, Москва) — педагог, громадський діяч, комендант Українських січових стрільців (УСС), полковник, начальний комендант Української Галицької армії (УГА). Один із провідних старшин українських військових формувань періоду Першої світової війни та Українських визвольних змагань 1917—1921 років. Під час битви за Львів 1918 року командував українськими військами у цьому місті. Після заміни його з командування був призначений комендантом Стрийського військового округу (ВО), а з наступного року очолював III та V корпуси УГА. Брат Івана та Василя Коссаків.

До війни працював учителем і активно займався громадською діяльністю в Галичині. Безпосередньо був пов'язаний із галицькими українськими товариствами «Просвіта», «Січ» та «Сокіл», де сприяв розвитку українського національного руху. З початком Першої світової війни вступив до Легіону Українських січових стрільців, де командував II куренем (1914), а після жовтневої реорганізації УСС — I куренем (1914—1915). На початку 1915 року призначений на в.о. коменданта Легіону УСС, а після березневого скасування командної структури УСС, з серпня того року був призначений комендантом Першого полку УСС (1915—1916). Після утворення Західноукраїнської Народної Республіки став одним із командирів УГА та брав участь у польсько-українській війні.

Після поразки визвольних змагань перебував на еміграції, а в 1924 році переїхав до радянської України, де викладав у військових навчальних закладах. Комбриг Робітничо-Селянської Червоної армії (1930). У 1931 році був заарештований органами радянської влади у справі «Українського національного центру», засуджений до ув'язнення, а під час Великого терору розстріляний в «Комунарці» 1939 року. Як жертва сталінського терору, був реабілітований посмертно Верховним судом СРСР 3 квітня 1987 року за відсутністю складу злочину.

Григорій Коссак народився 7 березня 1882 року в Дрогобичі у родині^[7], яка належала до старовинного міщанського роду Коссаків гербу Кос^[8]. Його батько, Йосиф Коссак (1847 р. н.), був знаним у місті майстром ковальської справи. Мати Григорія, Розалія (Єфросинія) Віделін, разом із чоловіком виховала велику родину, яка згодом відіграла значну роль у визвольних змаганнях українського народу. Батько Григорія підтримував близькі дружні стосунки з Грицем Гавриликом із села Нагуєвичі — вітчимом Івана Франка. Саме в кузні Коссаків навчався ковальського ремесла молодший брат Каменяра — Онуфрій Франко^[7].

Оселя Коссаків була добре відома самому Івану Франку, який неодноразово відвідував родину дрогобицького майстра під час своїх приїздів до рідних Нагуєвичів у 1880—1882 роках. Тісне спілкування з колом Франка та його братом Онуфрієм сформувало в родині Коссаків стійкі національно-патріотичні переконання. Ця довіра була взаємною: під час виборчої кампанії до австрійського парламенту в 1897 році саме за підтримки родини Коссаків робітники нафтового басейну висунули кандидатуру Івана Франка на посаду посла^[7].

Виховання у середовищі, де фізична праця поєднувалася з інтелектуальними та політичними дискусіями, мало вирішальний вплив на формування особистості Григорія Коссака. Його походження з поважної ремісничої родини, яка користувалася авторитетом як серед простого люду, так і серед інтелігенції, стало фундаментом для його майбутньої кар'єри як коменданта Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) та одного з вищих офіцерів Української Галицької Армії (УГА)^[7].

Григорій Коссак з раннього дитинства поєднував фізичну працю в батьківській кузні з навчанням. Здобувши початкову освіту, він під впливом старшого брата Івана прагнув до здобуття фахових знань. Поза роботою в кузні юнак відвідував додатковий клас народної школи та вечірні курси у школі міського ремісництва. Процес здобуття педагогічної освіти був складним через національні упередження: під час навчання у Самбірській вчительській семінарії Григорій зіткнувся з неприязним ставленням викладачів польської національності до українських студентів. Через конфлікти та протести проти несправедливості він був змушений перевестися до Львівської вчительської семінарії, де повторно закінчив третій курс, втративши рік навчання^[9].

Період перебування у Львові став для Григорія Коссака часом політичного гартування. Він брав активну участь у діяльності таємних студентських гуртків, відвідував лекції провідних українських політичних та наукових діячів. У 1903 році Григорій склав іспит зрілості, отримавши атестат учителя народних шкіл із правом викладання українською, польською та німецькою мовами. Офіційний диплом педагога був виданий екзаменаційною комісією у Львові 6 березня 1907 року. Свою професійну діяльність він розпочав за скеруванням Шкільної ради на посаді вчителя початкової школи у німецькій колонії Кенігсау біля Дрогобича (нині село Рівне)^[10].

Відповідно до законодавства Австро-Угорщини про загальний військовий обов'язок, Коссак підлягав призову до армії. Як дипломованому вчителю, йому було запропоновано службу «річником» (однорічником) для поповнення офіцерського резерву. Протягом 1904—1905 років він відбув однорічну військову повинність, успішно закінчивши старшинську школу при третьому полку оборони (ландверу) в місті Грац. Після завершення навчання Григорій Коссак отримав статус кандидата на офіцерський чин, що заклало підґрунтя для його подальшої видатної кар'єри в лавах УСС^[10]. Так, 1 січня 1908 року Григорій Коссак був призначений резервним кадетом 17-го піхотного полку ландверу^[11]. 1 січня 1912 року його підвищили до лейтенанта запасу 16-го піхотного полку ландверу^[12], а згодом перевели до 36-го піхотного полку^[13].

Після завершення військової служби Григорій Коссак розпочав педагогічну кар'єру в селі Східниця — важливому на той час центрі нафтової промисловості Галичини. Тут він вперше зацікавився робітничим питанням, імовірно, під впливом відомого діяча Фелікса Кона, який проживав у будинку батька Коссаків у Дрогобичі. У Східниці Григорій вів активну ідеологічну боротьбу з місцевими русофілами, очолюваними парохом Г. Савицьким. У 1906 році він перевівся до міста Бережани на Тернопільщині, де повною мірою розкрився його організаторський талант. Разом із соратниками він заснував товариство «Взаємодопомога галицьких і буковинських учителів», сприяв призначенню українських педагогів у школи району та обіймав керівні посади в товаристві «Сокіл» і Руській бурсі^[14]. До 1908 року вчителював у Бережанах та Козові^[15][1], зокрема, якийсь час працював у Бережанській народній школі^[16], керував Бережанською філією товариства «Сокіл»^[17]. До 1914 року працював вчителем в Ясениці поблизу Дрогобича, брав активну участь у роботі товариства «Січових Стрільців» на Дрогобиччині^[18][19].

Після призначення управителем дворічної народної школи в Ясениці-Сільній, Григорій Коссак розгорнув масштабну громадську діяльність. За його наполяганням школу реорганізували у чотирикласну та присвоїли їй ім'я Тараса Шевченка, а перед будівлею встановили перший на Франковому підгір'ї бюст Кобзаря^[20]. Коссак організував сільський хор та аматорський драматичний гурток, де сам брав участь у виставах. Завдяки його ініціативі в селі було закрито дві корчми, натомість молодь проводила дозвілля у школі та читальні «Просвіти»^[21]. Дружина Ольга також долучилася до роботи, навчаючи селянок грамоти, куховарства та крою і шиття. У цей період Коссак став головою повітового відділу вчителів Дрогобиччини та активним діячем товариства «Взаємна поміч українського вчительства». 1 грудня 1912 року він організував у Дрогобичі величний ювілей на честь Івана Франка, під час якого письменник вперше прочитав поему «Мойсей»^[21]. У Ясениці-Сільній за сприяння Григорія відкрили будинок «Просвіти», на освяченні якого Франко був почесним гостем. У родинних альбомах Коссаків тривалий час зберігалися спільні світлини з Каменярем, які згодом були вилучені органами НКВД під час обшуків^[22].

На відміну від багатьох тогочасних діячів, Коссак надавав громадським організаціям військового спрямування. У Ясениці-Сільній він заснував товариство «Січ», яке, будучи під керівництвом офіцера австрійського резерву, мало виразний мілітарний характер. Григорій листувався з Кирилом Трильовським та Костем Левицьким, готуючи ґрунт для збройної боротьби за українську справу. Він активно займався підготовкою молодих кадрів у Бориславі, Тустановичах та Попелях, вбачаючи у стрілецькому русі реальну силу для майбутнього національного відродження^[23].

Навесні 1914 року Коссак разом із Климом Гутковським та Львом Лепким очолив польові вишколи бориславської нафтової заглибини. Йому вдалося сформувати, озброїти гвинтівками системи «Кропачка» та навчити військової справи близько 150 односельців. Вершиною цієї підготовки став знаменитий Шевченківський здвиг 28 червня 1914 року у Львові, де вихованці Коссака виступили окремим відділом із власною кінною чотою. Їхній виступ, що включав приступ на умовні ворожі позиції, викликав неописаний ентузіазм серед 12,5 тисяч учасників свята, символізуючи готовність українства до великої війни за волю^[24].

На початку Першої світової війни був мобілізований до австрійського війська. Згодом відкликаний з діючої армії на прохання Бойової Управи для формування Легіону УСС. З серпня 1914 року Коссак, як лейтенант запасу австрійського війська, був переведений до УСС^[25][26], а вже 7 вересня очолив його II курінь (батальйон)^{[прим. 2]}, до якого входили чотири сотні під командуванням Семена Ґорука, Осипа Семенюка, Михайла Барана та Осипа Букшованого^[28][29][30]. Опісля перших боїв проти військ Російської імператорської армії (РІА) у вересні 1914 року генерал Петер фон Гофман^{[прим. 3]} сказав Коссаку: «Твій курінь — моя еліта, а січовий стрілець — мій найкращий жовнір»^[31].

В перших днях жовтня 1914 року курінь Григорія Коссака виїхав з Чинадійова на бескидський фронт. 6 жовтня УСС був реорганізований: сотні Барана, Букшованого, Романа Дудинськського та Івана Коссака об'єднали в I курінь під командою Григорія Коссака. Наступного дня курінь вийшов на фронт у напрямку Верецьок, приділивши його до 129 бригади 55-ї піхотної дивізії австрійського війська^[32][29]. Після того як курінь вийшов на фронт, із нього було вилучено сотню Барана й перекинено до самостійної 131 бригади полковника Берґера, що діяла на околицях Волової^{[прим. 4][33]}. За наказом Гофмана, у першій третині жовтня було розгорнуто наступ на всіх лініях з Карпат на позиції РІА^[34]. У проміжку офензиви в напрямі Стрия, 8 жовтня курінь Григорія Коссака зустрівся з ворогом, тоді вони зайняли оборону між Верецьким перевалом і Климцем. Через успіх в обороні, курінь здобув визнання австрійського командування. В середині жовтня сотні, що входили до куреня Григорія Коссака, контролювали Козьове та Сколе, вели бої біля Коростова^[35]. Загалом, під час жовтневої офензиви курінь Коссака спільно зі 129 бригадою перебували у напрямку Козьове—Верхнє Синьовидне—Доброгостів—Стебник, далі курінь брав участь у битві за Дрогобич, в Добрівлянах та в нерівному бої між військами РІА в Губичі (нині у складі міста Борислав), тоді курінь Коссака відступив до Верхнє Синьовидного^[36].

На початку листопада 1914 року після відступу від Верхнього Синьовидного сотні, що входили до його куреня, перебували в німецьких колоніях Феліцентал (нині — Долинівка) та Аннаберґ (нині — Нагірне), окрім сотні Семенюка, яку розв'язали в коші^[37]. В листопаді Григорій Коссак був призначений в.о. командира фронтової формації УСС й був ним до січня наступного року^[1]. До 25 листопада УСС був задіяний для охорони фронту під час відступу 55 дивізії на Бескид та для стежної служби. Вже 25 листопада було стягнено усі боєві частини на Закарпаття й того дня всі сотні I куреня перейшли за Бескид до Завадки. Перед цим в ніч 24 листопада I курінь вийшов на ділянку біля Тухольки й наступного дня о 15 годині завдав удар по військах РІА, що перебували на цій ділянці бій тривав до вечора й завершився успіхом та «розмірно малими втратами»^{[прим. 5]}, повернулися через Климець до Завадки. Завдяки цій виправі наступ РІА було зупинено на декілька днів, а коли останні з'явилися на верхів'ях річки Стрия, австрійський фронт був готовий до оборони^[38]. 29—30 листопада, коли був стягнений фронт на Бескид, корпусна команда наказала евакуювати села в передпіллі та спалити їх. Ця подія і втрата останнього шматка Галичини призвело до зродження сумніву щодо повернення до Галичини. За оцінкою Степана Шухевича, цими настроями покористувались брати Василь та Петро Дідушки, «щоб звести свої розрахунки з Коссаком, а навіть пробувати розвести агітацію за переходом на московський бік»^[39]. З грудня 1914 до середини лютого 1915 року УСС, включно з куренем Григорія Коссака, виконував стежну службу^[40].

З 21 січня^[41] по березень 1915 року виконував обов'язки коменданта полку УСС^[42]. 27 січня Головна Українська Рада на засіданні вирішила згідно з вимогою Бойової Управи усунути Коссака від командування Легіону, а також отамана Михайла Галущинського відкликати до Відня до Бойової Управи, а провід УСС доручити комусь іншому. Проте Начальна команда (штаб) Південної армії призначила Галущинського референтом УСС при корпусі Гофмана, а на його місце поставила в лютому 1915 року Григорія Коссака^[43]. Але вже 14 березня 1915 року, згідно з наказом Начальної команди Південної армії, всю командну структуру УСС скасували, унаслідок чого курінь Коссака підпорядкували 129-й австрійській бригаді 55-ї піхотної дивізії^{[прим. 6][45]}. Григорія Коссака призначили офіцером легіону IX класу (нім. Legion-Hauptmann), що відповідало ступеневі сотника. Разом з цим він став курінним отаманом УСС^[46][47].

Наприкінці квітня — на початку травня 1915 року він відзначився під час бою за гору Маківка, за що нагороджений Хрестом «За військові заслуги»^[1]. У проміжку Горлицького прориву курінь Коссака рухався у складі II австрійського корпусу і 16 травня вступив у Болехів. 29 травня в районі села Лисовичі його курінь у тяжкому бою втратив убитими, пораненими та взятими в полон 180 стрільців. Уже в період відступу військ РІА влітку, 27 червня курінь Коссака зайняв місто Галич^[48]. 1 липня підвищений до офіцера легіону VIII класу (нім. Legion-Major^[49] / оберлейтенант^[50][51]). 23 липня 1915 року, коли на фронт прибув наслідник престолу архикнязь Карл I, отаман Григорій Коссак просив його дозволу реорганізувати Легіон у полк, що й було зроблено^[52]. Комендантом вже як Першого полку УСС Григорій Коссак став 21—22 серпня^{[прим. 7]} того року й був ним до 15—16 березня 1916 року^{[53][15][42][1]}.

В березні Григорія Коссака замінив Антін Варивода^[54]. Причиною цьому став конфлікт між іншими старшинами УСС^[⇨]. Протягом двох місяців після відставки з посади коменданта полку, Григорій Коссак все ще очолював I курінь, проте в травні 1916 року його замінив Омелян Лисняк^[55][1]. Під час битви над Стрипою у середині вересня 1915 року, ще бувши комендантом полку, Григорій Коссак стежив за ходом бою в Соколові з правого берега Стрипи. Війська РІА, перебравшись через річку, захопили Соколів і оточили три сотні куреня; були вже готові захопити самого Григорія Коссака в полон, однак завдяки стрілецькій сторожі соколівського мосту, зокрема стрільцеві Т. Тимчуку, Коссаку вдалося врятуватися^[56][57]. Під кінець битви, 10 жовтня прибуло тоді до Вівся 800 стрільців, з яких Григорій Коссак задумував створити III курінь, але команда корпусу Гофмана наказала розділити доповнення між іншими сотнями^[58]. У цій битві курінь Коссака зазнав 39 втрат серед стрільців і мав 100 поранених^[52].

Григорій Коссак є одним зі співзасновників Вишколу УСС^[59]. Від 18 липня 1916 року призначений помічником командира Вишколу. У проміжку 1917—1918 років був заступником командира Вишколу, а вже з квітня по липень 1918 рік як його командир^{[прим. 8][60][42][1]}. У днях 7 до 13 червня 1918 року разом із Вишколом виїхав на Наддніпрянщину через Станиславів (нині — Івано-Франківськ), Коломию, Бесарабію, і в Рибниці увійшов на територію Української Держави. Через два дні Вишкіл під його командуванням перебував у Єлизаветграді (нині — Кропивницький). Після кількох днів побуту в Єлизаветграді, Вишкіл переміщено на північний захід від цього міста — до села Грузьке. Тоді з похідних сотень Вишколу було створено за сприянням Вільгельма Габсбурга II курінь польової формації^{[прим. 9]}, під командою доктора Володимира Старосольського. За кілька днів новоутворений курінь був розформований, а його стрільців було перенаправлено до сотень I куреня. У Вишколі залишилися здебільша лише невишколені новобранці^[62][63]. Після командування Вишколом до початку визвольних змагань він не обіймав жодної військової посади, бо через наполягання старшин до Вільгельма Габсбурга був усунутий з УСС. Після цього Григорій Коссак перебував у відпустці^[64][65].

• 
  Григорій Коссак посередині зі старшинами Легіону УСС в Карпатах, 1914
• 
  Українські Січові Стрільці. Травень 1915. В центрі — Григорій Коссак.
• 
  Полковий курат о. А. Пшепюрський та три брати Коссаки (Григорій посередині). 1915.
• 
  Григорій Коссак (2-й зліва) спільно із іншими старшинами 1-го полку УСС, до 1918.

Прибув до Львова після Листопадового чину^[66]. Під час Польсько-української війни був на короткий час призначений командуючим українськими військами у Львові з 5 по 9 листопада 1918^[67][26].

Дмитро Вітовський, ще будучи комендантом УГА, вважав українську ситуацію під час битви за Львів поганою. Він не хотів нести відповідальности за подальші невдачі та вирішив невідклично уступити зі свого становища. 3 листопада він пішов до голови українського уряду Костя Левицького, заявив йому про це та запропонував кандидатуру свого заступника^[68]  Григорія Коссака, як наступника коменданта УГА. Цю пропозицію мала ще затвердити президія Національної Ради^[69][70]. В цей же день було прийнято такий розподіл обов'язків: Григорій Коссак вів оперативні справи, а Дмитро Вітовський тільки організаційні. В такому виді проіснувала команда військ всього два дні^[71].

Будучи комендантом УГА, Григорій Коссак намагався впорядкувати українське військо у столиці^{[прим. 10]}. Під його орудою сформувалися групи (відтинки) і підгрупи, а ланцюгом з 24 опорних пунктів утворено суцільну фронтову лінію, в якій було підсилено ключові вузли фронту: Цитадель, Головну пошту, Сейм (нині — Львівський національний університет імені Івана Франка), Підзамче. За оцінкою Миколи Литвина це впорядкування привело до стабілізації фронту і збереження конфігурації до кінця битви за Львів. Також, саме за Григорієм Коссаком в УГА розпочалися планові бойові операції^[72][73]. 5 листопада Львів охопило запеклі бої в районі Цитаделі, Головної пошти, Єзуїтського парку (нині — Парк імені Івана Франка) та біля казарм Фердинанда на вул. Городецькій, 40^[73]. Під вечір того дня, польською стороною було запропоновано перемир'я, що за оцінкою Литвина було спричинене через «радикальне посилення українського війська й відновлення його активізації»^[74]. 6 листопада о 1:30 годині Григорій Коссак офіційно оголосив про підписання угоди на 24 години, термін дії якої закінчувався о 3 годині 7 листопада. Угода була схвалена 6 листопада о 12:05 годині; її підписантами від української сторони були Зенон Носковський та Роман Перфецький, а від польської — Станіслав Відомський та Леонард Сталь^[75]. Попри це, за повідомленням Григорія Коссака, того ж дня угода була порушена польською стороною. Тоді польські війська розпочали наступ, захопивши повністю Левандівку, північну частину Львова, почали інтенсивний обстріл Головної пошти та перерізали шлях на Жовкву, що ним до Львова йшли транспорти з харчами^[76][74]. В цей день залога казарми Фердинанда під командуванням Петра Франка відкинула польське військо з нижньої частини Янівської (нині — Вулиця Шевченка), а також вулиці Красіцьких (нині — вул. Огієнка) і Святої Анни (нині — вул. Леонтовича). Іншими резервами було успішно відбито атаки супротивника на Підзамче, Цитадель, Головну пошту і Сейм. Через ці успіхи Григорій Коссак планував більш активні й організовані операції, яких постійно вимагало від нього керівництво держави^[77].

Згідно з планом першої наступальної операції Начальної Команди (НКГА) передбачалося пополудні 7 листопада силами III, IV і V груп українського війська перейти у наступ в напрямках вулиць Святого Юра, Городецької та Жовківської. Тоді Григорій Коссак ставив завдання першій групі силою двох сотень УСС зі складу залоги Сейму, зміцнених відділом резерву під загальною командою поручника Іллі Цьокана вибити польське військо з Єзуїтського парку, вулиць Міцкевича, Крашевської (нині — вул. Крушельницької), Сикстунської (нині — вул. Дорошенка) до собору Святого Юра включно. Друга група під командою Романа Купчинського з району казарми Фердинанда мала вибити вулицю Петра Скарґи (нині — вул. Озаркевича), далі об'єднатися з групою Цьокана й створити суцільний фронт. Третій групі залоги Підзамче під командою Северина Краснопери наказали зайняти район Жовківського передмістя і Замарстиново. Однак сили не відповідали масштабам оперативних завдань, зокрема війська УГА втратили Головну пошту. Провал цієї операції призвів до заміни Коссака з командування УГА^[78][79].

Григорій Коссак був комендантом УГА всього чотири дні й був усунутий через запропонований на нараді старшин план відступу де він заявляв про необхідність «покинути теперішні позицїі й обсадити новий фронт більше на сході»^{[прим. 11]}. Цей план, який ніхто із членів наради не підтримав, був піднятий до уваги через невдалий план наступу та погіршення загальної обстановки на всіх позиціях. Згодом запропонований план Коссака дійшов до відома українського фронту і викликав серед старшинства страшне обурення. Як наслідок, старшини підписали лист, вимагаючи від нього уступлення зі становища головного коменданта до 24 годин. Увечері 8 листопада гурт фронтових старшин несподівано з'явився в головній команді УГА, де вони зажадали від Григорія Коссака негайного уступлення. За оцінкою Олекси Кузьми «їхня постанова була така рішуча і недвозначна, що от[аман]. Коссак зрікся з місця свого становища, віддаючись в розпорядження президії Національної Ради»^[80]. 9 листопада був підвищений до полковника^[81]. Того ж дня, Григорія Коссака номінували комендантом Стрийського військового округу (ВО), а новим комендантом УГА став Гнат Стефанів^[82][83].

10 листопада був призначений комендантом Стрийської ВО^[84]. Коли 22 листопада війська УГА відступили зі Львова, польські війська намагалися розвинути успіх. Тоді особливо важливу роль зіграла Стрийська ВО під командуванням Григорія Коссака, яка перебрала на себе керування південним крилом фронту^[85]. Наступного дня він наказав Антіну Кравсу «негайно знищити мости між Лісько і Сяноком» і виділив для цієї мети 500 ручних гранат і 20 кілограмів вибухівки. 29 листопада, за словами Антіна Кравса, Григорій Коссак повідомив йому, що цього дня прибуло до Стрия «8 соток піхоти й півсотні їздців Наддніпрянців і цю силу хотів він післати в наступ на залізничний шлях Львів—Перемишль через Рогітно (нині — Рогізно), Гусаків, причому головний удар мав би бути спрямований на Перемишль». Однак Кравс переконав Коссака зайняти Хирів, і згодом останній підтримав його план наступу. 5 грудня Коссак приїхав до Кравса у село Глибока й був там до 7 грудня^[86].

У грудні 1918 — січні 1919 року було проведено докорінну реорганізацію війська, унаслідок якої воно отримало чітку структуру та організацію. Зокрема було реорганізовано південні групи — «Хирів», «Рудки»^{[прим. 12]}, «Крукеничі», внаслідок чого було створено III корпус УГА^{[прим. 13]}, який очолив Григорій Коссак^[89][90]. Він також очолював V корпус УГА^[91], згодом — її тилові служби^[1].

Під час Вовчухівської операції, завданням Григорія Коссака як командира III корпусу було оволодіння залізниці Львів—Перемишль. В ході наступу українські війська встановили контроль над залізницею, але подальші військові дії були припинені на вимогу місії Антанти під проводом французького генерала Жозефа Бартелемі. 2 березня 1919 року відновилися військові дії, в ході яких було зайнято село Вовчухи. Далі, замість наступу на Перемишль було отримано наказ розгорнути бойові дії у напрямі на Городок і далі на Львів^[92]. Командування УГА збиралося «намертво заблокувати Львів з боку Перемишля і розпочати другий етап операції наступ на недавню столицю [Львів]». Тоді насамперед було вирішено зайняти Городок і залізничний шлях Городок—Судова Вишня, де були зосереджені головні сили. Для реалізації цього плану 6 березня в штабі III корпусу на останній військовій нараді Григорія Коссака було сформовано три групи: «Городок» — два курені під командою Осипа Станіміра, «Вовчухи» — три курені під командою Осипа Букшованого, «Судова Вишня» — п'ять куренів під командою А. Ліськевича, а також резервний курінь Григорія Голинського. Командування операцією було покладено на Антіна Кравса^[93].

9—11 березня бойові дії ударної групи III корпусу були скеровані на виконанні наступного завдання операції — здобуття Городка. День 11 березня за оцінкою Миколи Литвина виявився «апогеєм Вовчухівської операції. І хоч військо досягло тоді найбільшого успіху, проте штурм Городка виявився дедалі безперспективнішим». Першим про це повідомив Антін Кравс, який звернувся до Григорія Коссака з пропозицією «негайно припинити штурм Городка і перенести головний удар на Судову Вишню—Перемишль, для цього перекинути на захід групу „Вовчухи“ (всю 1-шу бригаду УСС) і спільно з досить сильною групою „Судова Вишня“ перейти в наступ, а групам „Хирів“ і „Крукеничі“, які перебували в пасивній обороні, — різко активізувати бойові дії у напрямку Перемишля»^{[прим. 14][94]}. Згодом, Кравс довідавшись про появу нових частин у Судовій Вишні, зрозумів, якою небезпекою це загрожує його 8-й Самбірській бригаді та УГА загалом, знову звернувся до Коссака з пропозицією припинити бої за Городок і перекинути головні сили на захід, де наростала небезпека. Але пропозиція була проігнорована, через що Антін Кравс зняв із себе обов'язки командира бригади й ударної групи, тоді його замінив Володимир Генбачів. Григорій Коссак не змінював своїх планів до 17 березня, коли з дозволу НКГА припинив атаки Городка і почав перекидати курені, зокрема бригаду УСС, під Судову Вишню^[95]. 18 березня Вовчухівська операція завершилася поразкою УГА: під час польської наступальної операції було втрачено Вовчухи, Поріччя, Братковичі^[96][92].

Успіх військ УГА під час Чортківської офензиви за оцінкою Миколи Литвина та Кіма Науменка «сколихнув увесь край». Тоді за їхньою оцінкою до війська зголосилося 90 тисяч добровольців, через що НКГА на чолі з Олександром Грековим запланувала створити 8 бригад у складі двох нових корпусів (IV та V). Саме тоді, Григорій Коссак очолив V корпус, однак через польський наступ той не був до кінця сформований, а після переходу УГА за Збруч його розформували^[97][98]. 14—16 липня 1919 року Коссак забезпечував перехід УГА за Збруч. 16 листопада, напередодні офіційного підписання договору про тимчасовий союз між УГА та Добровольчою армією Антона Денікіна, він разом з групою старшин та стрільців покинув армію та виїхав з місця Кам'янець (нині — Кам'янець-Подільський) спочатку до Закарпаття, а згодом до Чехословаччини^[59][1].

На початку 1920-х років Коссак перебував у Чехословацьких таборах для інтернованих в Ліберцях^[26] та Німецьком Яблонному (нині — Яблонне-в-Под'єштеді)^[1]. В Чехословаччині він зазнавав постійного нагляду та переслідувань з боку місцевих органів влади. Як зазначає Роман Тарнавський, наприкінці 1923 року його було викликано до чехословацького політичного управління з вимогою залишити територію держави. Щоб уникнути депортації, Коссак у грудні 1923 року записався студентом Українського вільного університету в Празі, що дало йому право на легальне проживання^[99]. Водночас він залишався під постійним контролем поліції: у січні 1924 року був заарештований, а згодом знову ув'язнений, однак звільнений завдяки втручанню українських громадських діячів. Урешті-решт влада дозволила йому залишитися в Чехословаччині за умови невтручання в політичне життя, хоча обмежила пересування, зокрема заборонивши виїзд на Підкарпатську Русь. Згодом Коссака перевели до табору інтернованих частин Української галицької армії в Юзефові поблизу Праги. У таборі він викладав історію України та українську мову, брав активну участь у діяльності Стрілецької ради, входив до її Центрального комітету, а також організовував українське учительське середовище. Одночасно навчався на філософському факультеті Українського вільного університету, прослухавши кілька семестрів курсів провідних українських науковців^[100].

На еміграції Коссак виконував також обов'язки інспектора таборів інтернованих частин УГА. Володів польською, німецькою, чеською мовами та частково російською. На початку 1924 року він відвідав родину в Ужгороді, де знову був заарештований, однак після протестів українських організацій його звільнили, і він повернувся до Праги. Його дружина Ольга Йосипівна в цей час проживала у Стрию, де працювала викладачкою німецької мови. У 1924 році у Стрию під час обшуків польська влада вилучила з помешкання частину особистих речей родини^[101].

У 1924 році під час українізації переїхав до УСРР, де викладав українознавство, тактику і стратегію в школі червоних старшин у Харкові^[102][26]. У грудні 1924 року Григорій Коссак переїхав до УСРР з території Чехословаччини через польський кордон на чолі групи із колишніх вояків УГА чисельністю близько 200 осіб^{[прим. 15][103]}. Така еміграція була зумовлена складними матеріальними умовами перебування в еміграції та сподіваннями на кращі перспективи в радянській Україні, де в той час тривали процеси українізації та культурного відродження^{[прим. 16][105]}.

За спогадами Григорія Коссака, його переїзд до УСРР був пов'язаний із діяльністю радянських дипломатичних та спеціальних структур, спрямованою на залучення української військової еміграції до повернення на батьківщину. Як зазначає Роман Тарнавський, улітку 1924 року Коссака запросили до радянського посольства в Празі та запропонували йому сформувати групу колишніх старшин для подальшого виїзду через Польщу до СРСР. Процес репатріації відбувався в контексті ширшої політики амністії щодо діячів УНР та ЗУНР, започаткованої ще на початку 1920-х років. Після відповідних домовленостей і агітаційної роботи серед інтернованих вояків УГА, у жовтні 1924 року було сформовано групу політемігрантів для відправки в радянську Україну. 7 листопада 1924 року^{[прим. 17]} потяг вирушив із Праги, а 1 грудня того ж року прибув до Києва, де репатріантів урочисто зустріли представники уряду УСРР. Начальником першого транспорту був Григорій Коссак. За його власними спогадами, разом із ним прибуло близько 175 осіб, із яких 105 колишніх старшин було залучено до служби в Червоній армії, зокрема у 23-й та 80-й дивізіях Київського військового округу. Частину прибулих залишили в Києві, іншу — скерували до Харкова^[106].

З 1 листопада 1927 року Григорій Коссак обійняв посаду викладача курсів удосконалення командного складу при артилерійській технічній школі РСЧА. Це призначення було офіційно підтверджено наказом РВР СРСР № 109 від 27 лютого 1928 року. У сумісництві він працював штатним викладачем у Школі Червоних Старшин імені ВУЦВК, де зосереджувався виключно на професійній військовій справі без політичного контексту^[107].

Прагнучи поглибити військові знання, Григорій Коссак у жовтні 1927 року був відряджений до Москви для проходження навчання на старшому курсі стрілецько-тактичних курсів удосконалення командного складу РСЧА імені III Комуністичного Інтернаціоналу, відомих як курси «Постріл»^{[прим. 18]}. Під час вступу він успішно склав іспити з чотирьох ключових дисциплін: тактики, методики стрілецької справи, суспільствознавства та політроботи. Примітно, що іспит із тактики у нього приймав відомий теоретик, колишній генерал царської та денікінської армій Яків Слащов. Григорій Коссак успішно закінчив курси 17 серпня 1928 року^{[прим. 19]}. Під час навчання він перебував у колі майбутньої військової еліти СРСР. Серед його колег по курсах (на різних потоках) були майбутній Маршал СРСР Микола Крилов, генерал армії Павло Батов та майбутній заступник міністра оборони Микола Анісімов. Успішне завершення навчання дозволило Коссаку отримати високе службове призначення^[109].

Наказом РВР СРСР від 23 червня 1928 року Григорій Коссак був затверджений викладачем Школи Червоних Старшин імені ВУЦВК. Йому було присвоєно високу службову категорію К-9 (рівень комполка) з відповідним окладом за 14 розрядом. На цій посаді він перебував до вересня 1929 року, після чого наказом № 502 був переведений на посаду військового керівника до Дніпропетровського хімічного інституту^{[прим. 20][109]}.

З 1 вересня 1929 року Григорій Коссак розпочав роботу на посаді військового керівника (воєнрука) Дніпропетровського медичного інституту. Разом із ним до міста переїхала його родина — дружина та дві доньки, Марія та Олеся. Влітку 1930 року за розпорядженням штабу Українського військового округу (ВО) Коссака тимчасово відрядили до 25-ї Чапаєвської дивізії на посаду помічника командира дивізії з навчальної частини. Окрім основної роботи, він активно долучився до організації військових кафедр у новостворених навчальних закладах на базі Гірничого інституту — гірничому, металургійному та хіміко-технологічному. За успішну роботу в розбудові військового вишколу молоді він отримав чергове звання — комбриг (К-10)^[110].

У січні 1931 року Григорій Коссак став об'єктом репресивної операції ДПУ УСРР у межах сфабрикованої справи «Українського національного центру» (УНЦ). Органами ДПУ УСРР 15 січня 1931 року було проведено нічний арешт та детальний обшук у помешканні Коссака у Дніпропетровську. Під час обшуку слідчі вилучили велику кількість особистих речей й книг та унікальний фотоархів. За спогадами доньки Коссака Олександри, серед конфіскованого були цінні історичні світлини, зокрема портрети Коссака з вдовою Софією Тобілевич, кадри візиту Коссака до хворого Івана Франка у шпиталі та спільні фото з Франком, та переписка з видатними діячами культури^[111].

На думку Романа Тарнавського, для надання більшої правдоподібності міфу про «антирадянську змову» чекістам була потрібна авторитетна постать військового, безпосередньо пов'язаного з УСС та УГА. За сценарієм ДПУ, така людина мала очолювати військовий відділ УНЦ. Вибір впав на 49-річного комбрига Григорія Коссака — колишнього коменданта полку УСС та головнокомандувача УГА. Таким чином, його професійний досвід та високий авторитет серед українства були використані радянською каральною машиною для легітимізації репресій проти політичних емігрантів та знищення провідних діячів Західної України в УСРР^[111].

Під психологічним та фізичним тиском співробітників ДПУ Коссака змусили написати заяву про визнання провини. У матеріалах справи зафіксовано, що він нібито підтвердив існування підпільної організації під проводом Михайла Грушевського та Матвія Яворського, яка налічувала близько трьох тисяч осіб. Слідчі використовували виснажливі методи: багатоденне позбавлення сну, годування солоною рибою без надання води, яскраве світло прожекторів під час допитів. Це призвело до того, що Коссак власноручно переписував заздалегідь підготовлені слідчими «зізнання», які згодом підшивалися до багатотомної справи^[112].

Найбільшим ударом для Григорія Коссака стали свідчення про його причетність до УНЦ, надані Михайлом Грушевським та Матвієм Яворським. Для посилення звинувачення слідство змусило Коссака 29 січня 1931 року написати нову заяву на ім'я начальника особливого відділу Української Військової Організації (УВО) Доброзинського. У цих «свідченнях» стверджувалося, що третину організації УНЦ становили емігранти, які нібито були збройною силою у складі УВО. До складу цієї сили «вписували» близько 500 колишніх військовиків УГА, які переїхали до УСРР протягом 1924—1926 років. Арешт Коссака викликав глибоке занепокоєння серед української інтелігенції. Професор Михайло Лозинський, який проходив по справі «СВУ», згадував, що чутки про арешт Грицька Коссака поширилися восени 1930 року. Колишні побратими з Легіону УСС, в тому числі Андрій Мельник, висловлювали здивування, припускаючи, що Коссак міг «вплутатися в якусь військову історію». Ці свідчення підкреслюють, що навіть у колі близьких соратників арешт сприймався як трагічна несподіванка, спровокована виключно політичними маніпуляціями радянських спецслужб^[113].

За результатами слідства, Григорій Коссак був звинувачений у приналежності до підпільної терористичної організації «Українського національного центру». Був засуджений 7 лютого 1931 року до 6 років^{[прим. 21][114][115]}. У цій справі разом із Григорієм Коссаком було засуджено ще 74 особи^[116]. Спочатку він відбував покарання на Соловках, наприкінці 1933 року або на початку 1934 року був переведений до Малого Ірбіту на Уралі^{[104][108][117]}. Окремі протоколи допитів Григорія Коссака були використані для фальсифікації кримінальної справи УВО проти Антіна Крушельницкого^[118], Василія Олійника^[119], Василя Сірка^[120], Михайла Барана^[121], Михайла Полоза^[122], Осипа Букшованого^[123], Петра Демчука^[124], Степана Рудницького^[125], Тимофея Репи^[126]. Більшість осіб, проти кого «давав свідчення» Григорій Коссак, реабілітувала Військова колегія Верховного Суду СРСР, позаяк «свідчення, що викривали засуджених у цій справі в контрреволюційній діяльності, також не викликають довіри, оскільки встановлено, що вони водночас обмовили низку осіб, які взагалі не притягувалися до кримінальної відповідальності, а також те, що слідство у їхніх справах вели колишні працівники НКВС, засуджені згодом як фальсифікатори»^[127]. Після звільнення у 1937 році мешкав у Москві, викладав німецьку мову на фабриці імені Клари Цеткін^{[108][117][128]}.

22 лютого 1938 року Коссак був заарештований вдруге за звинуваченням у «шпигунстві» на користь польської та чеської розвідки й «участі у контрреволюційній діяльності»^{[129][108][130][128]}. 2 березня 1939 року Військова колегія Верховного суду СРСР ухвалила вирок, яким Григорія Коссака було засуджено за приналежність до УВО й по ст. 58-1а, 58-8, 58-11 КК РСФСР до найвищої міри покарання — розстрілу^[129][114]. Того ж дня заступник голови Військової колегії Верховного суду СРСР диввійськюрист Романічев видав розпорядження комендантові НКВС СРСР № 028/1 про негайне виконання вироку. У списку засуджених до страти, що додавався до цього документа, Григорій Коссак значився під 32-м номером^[116].

Вирок було виконано 3 березня 1939 року у розстрільному полігоні «Комунарка»^[108]. Місце поховання Григорія Коссака — Бутово-Коммунарка^[128][131]. У матеріалах слідчої справи зберігся акт про виконання вироку, складений комендантом НКВС СРСР, у якому зазначено, що вирок Військової колегії щодо сімдесяти чотирьох засуджених було приведено у виконання того ж дня^[116]. Згодом за «найгрубіші порушення соціалістичної законності» були засуджені до розстрілу декілька співробітників НКВС, які брали участь у слідстві по справі Григорія Коссака, а саме Михайло Фріновський, Микола Ніколаєв та Самуїл Деноткін^[129].

Постановою Пленуму Верховного суду СРСР від 3 квітня 1987 року вирок Військової колегії Верховного суду СРСР від 2 березня 1939 року щодо Григорія Коссака було скасовано, а самого його посмертно реабілітовано^[108][116].

• Хрест «За військові заслуги» 3-го класу з мечами та військовими відзнаками^[51] (14 вересня 1915 р.^[132][1]).
• Бронзова медаль «За військові заслуги» на стрічці Хреста «За військові заслуги» з мечами^[51] (15 вересня 1915 р.^[133]).
• Срібна медаль «За військові заслуги» на стрічці Хреста «За військові заслуги»^[51] (3 листопада 1917 р.^[134]).

Під час вчителювання у Бережанах у 1908 році Григорій Коссак познайомився з Ольгою Яцковською (1884—1950), донькою місцевого шляхтича та секретаря повітового староства Йосипа Яцковського. Батьки Ольги категорично виступали проти цього союзу через приналежність Коссака до українського руху (називаючи його «гайдамакою»). Попри заборону родини, пара взяла шлюб у 1908 році в Дрогобичі за дозволом окружного суду Бережан. Після одруження Ольга перейшла на українську мову та звичаї, через що батько офіційно відмовився від неї^[135].

• Батьки:
  • Коссак Йосип (1858 — 1927) — батько, відомий дрогобицький коваль, який проживав на Коссаківці, мав велику родину^[136].
  • Коссак Єфросинія (до шлюбу Коберська) (1860 — 1934) — мати, дружина коваля, домогосподарка^[136].

Батько Григорія Коссака змалку навчав синів ковальського ремесла, тоді як мати виховувала дочок як добрих господинь, водночас приділяючи увагу їхній освіті. Загалом у родині було до двадцяти дітей, однак до дорослого віку дожили восьмеро^[137].

• Брати та сестри:
  • Коссак Микола Йосипович — брат, батько члена ОУН Зенона Коссака та інженера-технолога Йосипа Коссака^[138];
  • Коссак Іван Йосипович — брат, видатний галицький педагог, старшина Легіону УСС, отаман УГА^[139];
  • Коссак Василь Йосипович — брат, старшина Легіону УСС, поручник УГА, жертва сталінських репресій^[136];
  • Коссак Тарас Йосипович — брат, боєць Легіону УСС^[138];
  • Коссак Емілія Йосипівна — сестра^[137];
  • Коссак Вікторія Йосипівна — сестра^[137];
  • Коссак Юлія Йосипівна — сестра^[137].
• Дружина:
  • Ольга Коссак (Яцковська) (1884—1950) — дружина, полька за походженням, яка опісля шлюбу з Григорієм Коссаком в 1908-му році стала справжньою українкою, адже перейшла на українську в побуті, а також прийняла греко-католицьку віру^[135]. Подружжя виховувало 4 дітей^[140].
• Діти:
  • Коссак Святослав Григорович — син; студент, у 1931 році відрахований з інституту як син «ворога народу» та примусово призваний до лав Червоної армії^[141], загинув за загадкових обставин у ДТП восени 1933 року^[142];
  • Коссак Ганна Григорівна — донька; студентка, виключена з навчального закладу після арешту батька у справі УНЦ^[141];
  • Коссак Марія Григорівна — донька; студентка, також зазнала переслідувань, залишила спогади про виселення родини з військового помешкання та неможливість побачень із батьком^[141];
  • Коссак (після шлюбу Питкянен^[104]) Олександра Григорівна — донька; у 1931 році закінчила технікум, через репресії проти батька була фактично вислана на роботу до Кузбасу (РРФСР)^[141]. Залишила спомини про свого батька^[143].
• Племінники:
  • Коссак Зенон Миколайович — племінник, видатний діяч ОУН^[144];
  • Коссак Йосип Миколайович — інженер-технолог, жертва сталінських репресій^[138].

Під час Першої світової у складі УСС, він разом із Михайлом Галущинським та іншими старшинами I куреня^{[прим. 22]} був переконаний, що УСС повинні «маніфестувати свої переконання та ідею відвагою і бойовими подвигами, здобуваючи при цьому визнання австрійського командування». Через ці погляди в УСС виникали міжусобиці з іншими старшинами^{[прим. 23]}, які виступали за збереження сил війська та очікування «відповідного моменту для виконання свого покликання»^[145][146]. За оцінкою Осипа Думіна в першому таборі «з вийнятком хиба сотника Ґорука, чималу ролю грали й особисті амбіції та бажання вирізнитись»^[147].

У 1915 році, за оцінкою Миколи Лазаровича, Григорій Коссак був причиною негативного фактору внутрішнього життя стрілецтва через виникнення міжстаршинських чвар: «Його амбітність та імпульсивність, а нерідко й грубе поводження з підлеглими призводили до зростання напруженості у стрілецькому середовищі, падіння військової дисципліни, переходу окремих частин УСС до австрійських частин». Підсумовуючи, Лазарович дійшов висновку, що саме через це 18 листопада^{[прим. 24]} 1915 року старшини надіслали листа до Загальної української ради, де йшлося про необхідність його усунення^[149]. У письмі старшини полку вказували, що спонукали їх до цієї акції дві причини: «загально-стрілецький інтерес» та «теперішні обставини»^[150]. Схожу оцінку надав Думін, який зазначив, що «через ті ідеольоґічні різниці [що зазначені вище] запанувала в легіоні незгода, що зверха виявилась у формі антаґонізму старшини II куреня, чи радше всіх старшин, що вийшли з довоєнних стрільців — до от[мана]. Гриця Коссака, репрезентанта „австрійщини“»^[151]. Думін, крім того, зауважив, що ворожнеча старшин проти нього загострилася після призначення останнього комендантом УСС. Більшість старшинства зверталася до отамана Степана Шухевича, щоб він перебрав провід УСС, але той відмовився^[152]. Семен Ґорук, який розумів і бачив міжусобиці старшин, у своєму деннику вказував, що між Григорієм Коссаком та Степаном Шухевичем «тривала безнастанна війна та жалоби йшли до Боєвої Управи у Відні»^[153]. Під час перебування стрілецтва під Маківкою на другий день Великодня Степан Шухевич бажаючи оминути подальших непорозумінь із Григорієм Коссаком, покинув УСС й перейшов до австрійського війська. Це прохання він вніс ще після Різдвяних свят до Бойової Управи в справі звільнення^[154]. 15—16 березня 1916 року новим комендантом Легіону був призначений Антін Варивода, який за оцінкою Лазаровича «припинив старшинські міжусобиці»^[149].

В 1916 році Загальна Українська Рада та Бойова Управа рішили вислати на Волинь^{[прим. 25]} вербувальних комісарів Дмитра Вітовського, Василя та Петра Дідушків, Миколу Саєвича і М. Гаврилюка. Григорій Коссак довідався про це та запротестував проти цієї постанови, мовляв, «названих старшин не можна висилати, бо вони не мають відповідного громадського стажу або вони в легіоні потрібні». Замість них він пропонував вжити до праці на Волині сотника Теодора Рожанковського, поручника Омеляна Левицького, четаря О. Новаківського, хорунжого Осипа Суховерського та хорунжого Івана Сіяка. Однак Бойова Управа свого проєкту не змінила^[155]. Після початку Лютневої революції в рядах УСС відбувалося братання на ділянках фронту Куропатники— Бишки—Конюхи з українцями, що перебували в РІА, а також посилювалася ворожнеча до Австро-Угорщини, яка за словами історика Лазаровича «не виявляла ніякої симпатії до української справи». За таких обставин з ініціативи Дмитра Вітовського 26 травня 1917 року скликано таємну нараду старшин бойових куренів, Вишколу і Коша у селі Пісочне, де більшість старшин, серед яких був Коссак, висловлювали пропозицію «розпустити полк УСС, а поскільки він складався з добровольців, повернутись на батьківщину і готуватися до боротьби за національну незалежність Галичини»^[156][157]. Однак представники Кость Левицький, Євген Петрушевич, а також сотник Никифор Гірняк та четар Володимир Старосольський наполягали на збереженні УСС, і врешті-решт було ухвалено відповідне рішення^[158][159]. Остаточно конфлікт між старшинами був розв'язаний тим, що влітку 1918 року Коссака усунули від усякої праці й впливу в УСС^[64][65].

Історик Роман Тарнавський характеризує Григорія Коссака як визначного діяча українського національного руху та команданта УСС. Дослідник підкреслює трагічність його долі, зазначаючи, що Коссак, повіривши обіцянкам радянської влади, повернувся до СРСР, де зрештою став жертвою сталінських репресій. За словами Тарнавського, життєвий шлях військового діяча завершився трагічно: він загинув у казематах Лефортовської в'язниці в Москві. Автор наголошує на вагомому внеску Коссака у формування та розвиток українського військового руху в роки Першої світової війни та Українських визвольних змагань, а також розглядає його постать як одну з помітних у середовищі старшин Українських січових стрільців^[116].

Микола Литвин та Кім Науменко дали спільну оцінку, назвавши його одним із відданих очільників ідеї національного відродження, а також як одного із досвідчених і авторитетних старшин^[160].

Богдан Лазорак, коментуючи роль участі Григорія Коссака в УСС, зазначав: «Особливу подяку в історичній пам’яті народу збережено полковнику УСС Григорію Коссаку, який одразу після входження до Дрогобича звернувся до громад довколишніх сіл та міста з проханням допомогти у реабілітації визволеного краю та підтримці УСС»^[161].

Осип Думін, коментуючи внутрішнє життя УСС з кінця 1915 року, зробив таку характеристику про Григорія Коссака: «Цей меткий і підприємчивий старшина, через свою імпульсивну, незрівноважену вдачу, не зумів зєднати в собі прихильности загалу Стрілецтва. Число його сторонників, або як звалося в леґіоні „коссаківців“, де-далі зменшилось до невеличкої жмінки. Боротьба проти особи команданта, що почалася ще в Карпатах, розгорілося тепер іще з більшою силою. Нарешті 16. листопаду в закопах над р. Студинкою, зійшлася старшинська „Чорна Рада“, що вирішила домагатися від австрійської військової влади зміни от. Г. Коссака иншим командантом». Думін вважав, що старшини що брали участь у цій акції пішли неправильним шляхом, «бо в першій мірі зі своїм домаганням повинні були звернутися до Боєвої Управи й Загальної Української Ради. Та від цього здержало їх мабуть переконання, що от. Г. Коссак має у „Відні сильні плечі“, а до того його брат Іван зв'язковий УСС при Боєвій Управі, зуміє їх заходи вдаремити. Зі старшинською „Чорною Радою“ не погодився з приявних тільки „непоправний льояліст“ от. Ґорук. Свою опозицію мотивував тим, що У. С. С., як військо, мусять слухати наказів а не „політикувати“»^[148].

Щодо спроби Григорія Коссака створити III курінь, Думін вказував, що формального дозволу на його сформування він не мав, однак, на його думку, «він на це не зважав». Дослідник доповнював, що «своєю вдачею був досить сміливий і мав у собі те, що по-німецьки називається Draufgängertum (укр. відчайдушність) та часто via facti (укр. фактичними діями) добивався свого». Роберт Лямезан спочатку підтримував спробу Коссака створити III курінь, але пізніше виступив проти неї, «щоб У. С. С. не поростали в пір'я» — щоб не виходили поза межі двокурінної формації. III курінь був розформований 28 жовтня 1914 року. Також, за оцінкою дослідника, «ляземановою заслугою було й те, що всупереч сподіванням Г. Коссак не одержав VII ранг»^[162].

Олекса Кузьма писав про Григорія Коссака, як коменданта УГА, що той «не відповідав свому завданню», бо «зробив цілий ряд тактичних похибок, які мстилися весь час львівської кампанії також на його насліднику. Нездарне вжиття УСС-ів на самому початку і невдачу стрілецьких наступів на головний дворець завинив от. Коссак як нефортунний шеф штабу уступаючого от. Вітовського. В таких складних операціях, як боротьба в місті, виказав цілковиту іґнорацію, а не здаючи собі справи ні зі ситуації ні з тактичних метод боротьби, не міг здобутися на доцільні пляни та рішення. Всі сили скупчував тільки біля себе, в місці зміцнював безпляново фронтові позиції УСС-ями, розриваючи їхню ударну силу, і ніде не почував себе сильним. Приділював УСС-ів не суцільними відділами, але дрібними фраґентами і розбив січово-стрілецьку організацію^{[прим. 26]}. Було таке, що стрільці опинились на фронті, під командою інших старшин, а їхні старшини лишились у запасі (в школі Сташіца, де збирались рештки відділів, порозкиданих по ріжних відтинках). Наслідком такого вжиття своїх боевих сил от. Коссак звязав собі руки і ноги, засудив себе на дефензиву, а ініціятиву полишив противній стороні»^[164].

Микола Литвин навпаки вважав, що попри «його помилки у діях та особисті недоліки», дії Коссака призвели до початку «реорганізації головної команди». На його думку, Коссак чітко усвідомлював, що українського війська для перемоги у Львові недостатньо, і тому, 5 листопада 1918 року надсилав накази Повітовим та Окружним військовим комісарам, у яких вказував на загрозу втрати міста й необхідність підкріплення^[81]. Щодо постанови поділення війська Литвин писав, що її «критикують більшість дослідників українсько-польської війни. Безперечно, дроблення полку УСС зменшило його бойовий потенціал як військової частини і прирекло вишколених січовиків на пасивні, здебільшого оборонні дії. І все ж помилку командувача можна до певної міри виправдити: по-перше, на цей крок Г. Коссак пішов вимушено, під тиском важких фронтових обставин; розвиток подій засвідчив, що поява січових сотень на ключових пунктах переднього краю міського фронту суттєво зміцнила позиції українського війська і забезпечила стабілізацію фронту, який дослівно тріщав під ударами поляків»^[74].

На честь Григорія Коссака названі вулиці у Дрогобичі, Стрию^[108], Коломиї^[165].

Григорій Коссак зображений на картинах Осипа Куриласа^[166][167]. За однією з картин було створено листівку УСС що увійшла до серії «January 1918». Сама картина не збереглася^[168]. Інші фотографії входили до серій «Berlin»^[169], «August 1917»^[170], «UMNA»^[171], «Austrian photographic society — Series 2 — no date»^[3]. Одна з фотографій, на якій Коссак зображується на коні, була зроблена Іваном Іванцем 27 березня 1916 року^[172]. За фотографією Іванця автор «Антології УСС» Лев Ґец змалював портрет Коссака, який увійшов до серії листівок «Lev Gets»^[173][174]. Григорій Коссак також зображується на картині «Побідний похід на Болехів (Цвітень 1915)» Юліана Буцманюка, що увійшла до серії листівок «Soyiuzniy Bazar»^[175].

На честь наради, на якій порушувалося питання усунення Григорія Коссака з посади коменданта Легіону, Пресова кватира УСС склала вірш, який згодом критикував Семен Ґорук. За оцінкою Осипа Думіна, «вірш правдиво характеризує відношення до справи та поведінку старшин II й I куреня під час наради»^[176].

У Дрогобичі пам'ять про родину Коссаків увічнена встановленням пам'ятної стели на місці їхньої колишньої родинної садиби за адресою вул. Лесі Українки, 74. Монумент, відкритий у вересні 1991 року (за іншими даними — 31 жовтня 1995 року), присвячений видатним діячам українського національно-визвольного руху, які народилися в цьому домі: полковнику УСС Григорію Коссаку, сотнику УСС Івану Коссаку та четарю УГА Василю Коссаку. Окрім цього, історична місцевість поблизу сучасних вулиць Лесі Українки та Івана Франка, де розташовувалося Лішнянське передмістя, до Першої світової війни мала народну назву «Коссаківка» на честь цього впливового міщанського роду^[177].

• Бойда А. Причини фізичної ліквідації Василя Івановича Порайка в 1937 р. // Сіверянський літопис. — 2022. — № 4. — С. 99–114.
• Бережанська Земля: Історично-Мемуарний Збірник. — Нью Йорк—Лондон—Сідней—Торонто : Наукове Товариство ім. Шевченка. Український Архів т. XIX. Комітет “Видавництва Бережани”, 1970. — Т. 1. — 877 с.
• Буравченков А. Вовчухівська операція 1919 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 591. — ISBN 966-00-0734-5.
• Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — 944 с.
• Дубиняк Р.; Цибаняк П. 1-6 // Поштові листівки Українських Січових Стрільців = Ukrainian Legion Postcard. — Лідс, 2005. — 86 с.
• Дубиняк Р.; Цибаняк П. 7-17 // Поштові листівки Українських Січових Стрільців = Ukrainian Legion Postcard. — Лідс, 2005. — 81 с.
• Дубиняк Р.; Цибаняк П. Поштові листівки про Українських Січових Стрільців 1914-1924 / Ukrainian Legion postcards of supporing organisations 1914-1924. — Лідс, 2008. — 120 с.
• Думін О. Історія лєґіону Українських Січових Стрільців. 1914—1918. — Львів, 1936. — 375 с.
• Кравчук М., Трофим'як Б. Коссак Григорій Йосипович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 192. — ISBN 966-528-199-2.
• Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — Львів, 1931. — 443 с.
• Лазарович М. Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба / Лановик, Б. Д. (науковий редактор). — Тернопіль : Джура, 2005. — 592 с.
• Лазарович М. Коссак Григорій (Гриць) Йосипович // Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія: До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки / Інститут Історії України. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2019. — Т. 2. — 832 [291-292] с. — ISBN 978-966-2067-61-3.
• Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с.
• Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с. — ISBN 5-7707-7867-9.
• Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. — 488 с. — ISBN 956-02-0559-7.
• Литвин М. П'ятий (Чортківський) корпус УГА // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А — Я (додатковий). — С. 495. — ISBN 978-966-528-318-8.
• Литвин М. Галицька Армія (ГА) // Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія: До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки / Інститут Історії України. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2018. — Т. 1. — 688 [311-315] с. — ISBN 978-966-2067-44-6.
• Лизень Є. Миротворчі місії під час польсько-української війни 1918–1919 рр. — Івано-Франківськ : ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» МОН України, 2021. — 295 с.
• Назарук О. Слідами Українських січових стрільців. — Львів : виданнє СВУ, 1916. — 156 с.
• Науменко К. Коссак Григорій Йосипович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. — Т. 14 : Кол — Кос. — 767 с. — ISBN 978-966-02-7304-7. [Архівовано 18 серпня 2016 у Wayback Machine.]
• Остання адреса. Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937—1938 роках: в 2 т. Том 1 / С. Богунов, В. Пристайко, О. Пшенніков, Ю. Шаповал (відп. ред.); Упоряд.: С. Кокін, П. Кулаковський, Г. Смирнов, Ю. Шаповал. — Київ : Сфера; Служба безпеки України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України, 2003. — С. 470. — ISBN 966-7841-40-5.
• Остання адреса. Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937—1938 роках: в 2 т. Том 2 / С. Богунов, В. Пристайко, О. Пшенніков, Ю. Шаповал (відп. ред.); Упоряд.: С. Кокін, П. Кулаковський, Г. Смирнов, Ю. Шаповал. — Київ : Сфера; Служба безпеки України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України, 2003. — С. 624. — ISBN 966-7841-70-7.
• Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. — Чернівці : Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства “Книга Пам’яті України”, 2007. — 960 с.
• Тарнавський Р. Коссаки (Гриць, Іван, Василь, Йосиф, Зенон). — Дрогобич : Посвіт, 2021. — 204 с.
• Черченко Ю. Коссак Гриць // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 217. — ISBN 978-966-00-0855-4. [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.]
• Шаповал Ю., Якубець. О. Помилування не просив... Доля Юліана Бачинського. — Львів : НАН України. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2020. — С. 264. — ISBN 978-966-02-9225-3.
• Feldblatt, 15. September : [нім.]. — 1915. — S. 2.
• Feldblatt, 3. November : [нім.]. — 1917. — S. 6.
• Ranglisten der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie : [нім.] / Austro-Hungarian Monarchy. Reichskriegs-ministerium. — Wien : K. K. Hof- und Staatsdruckerei, 1918. — S. 788.
• Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie : [нім.] / Austro-Hungarian Monarchy. Reichskriegs-ministerium. — Wien : K. K. Hof- und Staatsdruckerei, 1908. — S. 644.
• Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie : [нім.] / Austro-Hungarian Monarchy. Reichskriegs-ministerium. — Wien : K. K. Hof- und Staatsdruckerei, 1912. — S. 715.
• Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie : [нім.] / Austro-Hungarian Monarchy. Reichskriegs-ministerium. — Wien : K. K. Hof- und Staatsdruckerei, 1914. — S. 600.
• Verordnungsblatt für die kaiserlich-königliche Landwehr 15.09 : [нім.] / K. u. k. Kriegsministerium, 1870-1914. — Wien, 1915. — S. 1477—1488.
• Verordnungsblatt für die kaiserlich-königliche Landwehr 09.02 : [нім.] / K. u. k. Kriegsministerium, 1870-1914. — Wien, 1916. — S. 255—276.
• Verordnungsblatt für die kaiserlich-königliche Landwehr 03.11 : [нім.] / K. u. k. Kriegsministerium, 1870-1914. — Wien, 1917. — S. 2911—2942.

• Фото з надписом «У. С. С. Полковник Гринько Коссак.» [Архівовано 9 квітня 2015 у Wayback Machine.]
• Григорій Коссак [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]

Ця сторінка належить до вибраних статей української Вікіпедії.