Гайдучок Степан Степанович

Гайдучок Степан
Псевдо	«Гакстен», «Blue Boy», «Blue Bou», «Русин», «Г.», «УСК», «Старшина УГА», «Степан на Боровім», «М. Т.», «(хх)»[⇨]
Народився	13 березня 1890 Підтемне
Помер	16 березня 1976 (86 років) Львів
Поховання	Личаківський цвинтар[1]
Громадянство	Австро-Угорщина →  ЗУНР →  Польща → →  УРСР
Національність	українець
Діяльність	педагог, громадський активіст, викладач університету, футболіст
Відомий завдяки	співзасновник спортового товариства «Україна», діяч спортового товариства «Сокіл», пропагандист руханкових товариств
Alma mater	Львівський університет
Заклад	Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького
Членство	Сокіл, Пласт і Луг (товариство)
Посада	завідувач кафедри фізкультури Львівського державного медичного інституту (1939—1941)
Військове звання	Збройні сили Австро-Угорщини: Лейтенант  УГА:  Поручник
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Степа́н Степа́нович Гайдучо́к (нім. Hajduczok Stephan; 13 березня 1890, Підтемне — 16 березня 1976, Львів) — український педагог, лікар, громадський діяч, футболіст, письменник, архівіст. Був активним організатором українського руханково-спортивного життя першої половини ХХ ст. Співзасновник спортового товариства «Україна», активний діяч пластового руху та спортивного товариства «Сокіл». Учасник Першої світової війни та польсько-української війни як військовий лікар спершу цісарсько-королівського війська, а після завершення Першої світової — Української Галицької армії (УГА).

Перебував у польському полоні з 1919 по 1920 рік. Після полону відновив громадську та педагогічну кар'єру. Професор. Почесний член Карпатського лещетарського клубу (1929). Завідувач кафедри фізичної культури Львівського державного медичного інституту (1939—1941). Автор численних праць із методики фізичного виховання, історії українського спорту й пластового руху, що зробило його одним із провідних популяризаторів української фізичної культури ХХ століття.

Народився 13 березня 1890 року в селі Підтемне селянській сім'ї Степана та Марії^[2]. Був наймолодшою дитиною родини. Залишившись дуже рано без батька, він швидко привчився до самостійного життя. Навчався в початковій школі у рідному селі, згодом у Львівській академічній гімназії з 1901 до 1910 років^{[прим. 1]}. За цей проміжок навчання, з вересня 1909 по травень 1910, Гайдучок відбув на державні студії з фізвиховання в Празі. 10 червня склав матуру^[3], а 28—29 грудня 1910 року у Львівському університеті^{[прим. 2]} склав іспит й тим самим здобув фах педагога фізвиховання. З 1912 по 1914 роки паралельно з педагогічною діяльністю навчався на медичному факультеті Львівського університету^[8]. Тоді він познайомився з професором Іваном Боберським, який вплинув на його формування та вибір майбутньої професії — учителя фізичного виховання^[9].

Щоб мати змогу оплатити навчання та забезпечити себе матеріально, з 1 лютого 1911 по 1 липня 1913 роки він працював учителем гімнастики в приватній учительській жіночій семінарії, дівочій школі ім. Шевченка та Сестер Василіанок у місті Львів^[10][8]. Так, у другому півріччі 1910/1911 навчального року Степан Гайдучок працював учителем руханки у дівочій школі імені Шевченка Руського товариства педагогічного (РТП), де проводив уроки руханки у цьому навчальному закладі 5 годин тижнево. У 1911/1912 роки, він навчав руханки на 1—4-х курсах приватної учительської жіночої семінарії РТП, яка містилася на вул. Мохнацького, 12 (нині — вул. Драгоманова). Оскільки окремого гімнастичного залу для занять не було, уроки відбувалися в рухівні спортивно—руханкового товариства «Сокіл-Батько» («СБ») на вул. Руська, 20^[11]. З 30 грудня 1912 по 21 січня 1913 року (з перервою) в дівочій школі ім. Шевченка викладав санітарні курси^[12]. Працюючи учителем гімнастики у приватній учительській жіночій семінарії, дівочій школі імені Шевченка та гімназії Сестер Василіанок у Львові, Степан Гайдучок організовував та проводив руханкові вечори^[13].

В період навчання у Львівській академічній гімназії 1906—1910 років був членом першого осередку розвитку і популяризації спорту в навчальних закладах українців Галичини «Українського спортового кружка», де займався різними видами спорту, допомагав організовувати професорові Іванові Боберському спортові змагання, виступав як суддя змагань, виголошував лекції з актуальних питань тіловиховання тощо^[14][15].

В старших класах гімназії заробляв на своє утримання активно включившись у роботу «Сокіла-Батька»^[10]. З 8 жовтня 1910 року член українського гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові, де брав активну участь в організаційній праці, зокрема вишколював інструкторів тіловиховання, організовував та проводив спортові змагання, руханкові покази, поїздки по сокільських осередках тощо. Він також входив до української скаутської організації «Пласт», був членом Товариства прихильників музею Наукового товариства імені Шевченка, Українського Студентського Спортового Клюбу та опікун спортового клубу «Сагайдачний»^[14][16].

Тоді, ще до початку Першої світової війни, Гайдучок був одним із провідників «Учительського кружка» «СБ»^[17]. У 1909 році, він разом із Іваном Боберським, Петром Франком та А. Лукасевичем, ініційовували та популяризували лещетарські змагання в Галичині^[18]. Степан Гайдучок у 1911 році брав участь у створенні першого на західно-українських землях спортивного часопису «Вісти з Запорожа», який був органом українського сокільства^[19]. 22 вересня 1911 року відбулося зібрання студентів вищих шкіл Львова, членів українського спортового гуртка, де було проголошено про створення нового товариства — спортового товариства «Україна». 12 листопада того року за участю перших 43 членів товариства вибрано керівництво, Степана Гайдучка було обрано начальником змагової комісії ^[19][20]. Восени того ж року входив до першого складу львівського футбольного клубу «Україна»^[21]. Від 29 червня по 1 липня 1912 року був учасником делегації українських соколів на VI-му Всесокільському злеті у Празі^[14][22]. З грудня 1912 року член «Міжпартійного комітету». В ньому Гайдучок був один з тих, хто брав участь у заснуванні українського стрілецького товариства^[23]. 1914 року входив до складу підготовчого комітету Шевченківського здвигу — від «СБ»^[21][24].

Степан Гайдучок — один з організаторів викупу земельних ділянок у Львові для створення українського руханково-спортового майдану «Український город» (1911–1939), І-го та ІІ-го Краєвих здвигів — українських сокільських та сокільсько-січових злетів у Львові (9–10 вересня 1911 р.; 27–29 червня 1914 років), «Запорожських Ігрищ» — українських національних комплексних спортивних змагань у Львові (1911–1939)^[14][22].

З початку Першої світової війни й до 1915 року перебував на посаді молодшого лікаря у словенському 87-му піхотному полку цісарсько-королівського війська Австро-Угорщини в Целє^{[прим. 3]}. Згодом, у 1915 році був направлений до Італійського фронту в якому перебував майже до кінця війни — 1 листопада 1918 року. За цей проміжок, 1 січня 1917 року був підвищений до санітарного лейтенанта резерву^[26]. А також у цьому році, в часи відпустки одружився з учителькою початкової школи Стефанією Богуславською із села Глиняни^[19][8].

Станом на 10 листопада 1918 року, Гайдучок разом зі своїми побратимами перебував на сербсько—боснійської границі у місті Власениця, згодом вони продовжили свій напрямок до Вінковець через долину Дриначі й річкою Дрина^[27]. Першу вістку про польську-українську війну він дізнався з хорватських часописів. У своїх споминах Гайдучок зазначав, що «як звичайно у жовніра, заволоділо мною почуття обов'язку. Чим скоріше туди. Однак, в Загребі відраяли мене знайомі хорвати вертати на Будапешт. Рішив я їхати через Польщу, сподіваючись все-таки дістати до своїх». Гайдучок продовжував свій напрямок через Дзедзиці, та вже 17 листопада прибув до Ярослава, де був заарештований через його знайомого поляка, який за словами Гайдучка «казав мене арештувати». Після арешту його відвезли до Кракова на Домб’є^[28]. В пару днів опісля перебування в неволі був звільнений. Згодом, з Кракова вже спокійно виїхав до Перемишля, а до Львова направлялся вже пішки^[29].

На початку грудня 1918 року Степан Гайдучок вибрався зі Львова до села Солонка через Залізну воду, Зубрецький ліс. Згодом він продовжив свій напрямок через Підтемне—Старое Село—Куровичі. В Куровичах застав штаб групи «Схід», який реорганізувався у 4-ту Золочівську бригаду^[30]. З 14 грудня 1918 по 15 червня 1919 роки служив в Українській Галицькій Армії (УГА), як санітарний четар, згодом поручник у 4-ї Золочівської бригади та 1-го куреня імені князя Лева^[31][8]. У проміжку служби в УГА, перебуваючи у Вінниці разом зі своєю дружиною захворів на сипний тиф; Стефанія також інфікувалася. Він, як лікар, намагався врятувати її, проте безуспішно^[32].

Степан Гайдучок відомий тим, що надавав медичну допомогу Олені Степанів, яка також хворіла на сипний тиф, внаслідок чого вона одужала^[33]. З 15 червня 1919 по 7 листопада 1920 років перебував у польському полоні в таборах Домб'є, Тухоля ще хворим на тиф. Виздоровівши від нього, Гайдучок повернувся до Львова^[8][34].

Степан Гайдучок був позбавлений польською владою можливості продовжити навчання у Львівському університеті^{[прим. 4]} та роботи за фахом. Тоді з 7 листопада 1920 по 15 лютого 1922 років, він працював у сільському господарстві в своєму рідному селі, а також в рідному селі його дружини^[8]. В цьому проміжку він мав спробу продовжити навчання на теренах Чехословаччини, однак цього не сталося^[36]. Вже з 15 лютого 1922 по 18 грудня 1939 працював професором у філії Академічної гімназії як учитель фізвиховання. За сумісництвом працював в українській учительській семінарії, а також у проміжку 1925—1927 років у євреїській гімназії Ґолдблат-Камерлінґ^[8][37]. 20 травня 1929 року був обраним почесним членом Карпатського лещетарського клубу^[14][38]. З січня по 15 липня 1930 року відбував студії фізвиховання у Відні^[8].

Коли Альфред Будзиновський у 1922 році відновив діяльність «СБ»^[39] Степан Гайдучок уклав програму курсів з навчання керівників добровільних пожежних команд, котрі входили до складу сільських осідків «СБ». Ця програма складалася як з теоретичної, так і практичної частини, яка складалася із занять про «пожежогасіння»; «суспільну гігієну»; «організаційний стан, завдання, мету й ідеологію української сокільської організації». За нею «Пожарницька Секція» «СБ» 9—14 травня 1922 року провела перший повоєнний протипожежний курс для українців Галичини^[40]. 23 березня 1923 року члени сокільської організаційної секції запропонували Степану Гайдучку разом із Володимиром Кузьмовичем розробити план фізичного виховання в українських приватних школах. На цьому ж засіданні підіймалось питання щодо того, що «СБ» повинно стати «Союзом всіх українських спортових, руханкових і пожежних товариств», а свій «круг ділання» поширити на всіх українські землі, які належали до Польщі. Тоді Гайдучок запропонував внести проект змін до статуту і до наступного засідання підготувати новий статут українського товариства «СБ»^[41]. Цей статут був затверджений у 1926 році^[42].

У 1925 році «СБ» розпочали збір коштів для викупу земельної ділянки, на якій планувалося викупити спортивний комплекс «Український Город». З метою швидшого залучення необхідних коштів старшина «СБ» з ініціативи Степана Гайдучка підготувала оздоблену орнаментом «золоту книгу». У ній кожен жертводавець міг зафіксувати навіть найменший внесок як пам’ять для майбутніх поколінь і як приклад для інших. Проте відновлена діяльність не дала очікуваних результатів. Імовірною причиною була відсутність достатньо активних організаторів збору. До грудня 1926 року до каси «СБ» надійшло лише 115 доларів США і 142 злотих. Наприкінці 1926 року старшина «СБ» обрала збіркову секцію на якій було обрано Гайдучка як члена. Ситуація змінилася у 1927 році. Обсяг пожертв значно зріс, що дало підстави розраховувати на придбання щонайменше двох нових паїв із наявних коштів. У 1927 році, особливо в його другій половині, перебіг збіркової кампанії ускладнився. Негативно вплинули кілька чинників: масштабна повінь у Галичині, що охопила понад десяток повітів, проведення громадських виборів у краї, а також підготовка до виборів до сейму. Унаслідок цього очікуваний рівень пожертв тимчасово знизився. Попри це, завдяки постійній діяльності збіркової секції — зокрема публікаціям у пресі, розсиланню листів-нагадувань, оприлюдненню списків жертводавців, веденню «золотої книги» та особистій агітаційній роботі — вдалося забезпечити подальше надходження коштів. У період від грудня 1926 року до кінця 1927 року було зібрано 1 282,5 долара США (з них 8 — канадських)^[43], а загалом за цей період — 1726 доларів США^[44]. Станом на 25 березня 1928 року ця сума зросла до 1712,50 долара США, загалом за цей рік було зібрано — 1250 доларів США. Окремо враховуються кошти, зібрані у 1925 році та до грудня 1926 року^[43].

На засіданні організаційної секції «СБ» 26 січня 1926 року із прогамою подальшої діяльності товариства виступив Гайдучок, який після короткого екскурсу в історію товариства напередодні Першої світової, акцентував на значенні сокільства як виховного чинника суспільства, наголосив, що «сокільські організації повинні виховувати свідомих українців — сам сокільський гімн вказує, до чого ми повинні стреміти. Нам треба працювати щоби при помочі руханки виховувати наші покоління зорганізовано і привчати до послуху». Підбиваючи підсумки діяльності товариства в першій половині 1920-х років, він зауважив: «Робота по війні йде мляво, деморалізація зробила своє». Після цього він запропонував власний план відновлення сокільських осередків у Галичині: 1. «Пропаганда діяльності українського сокільства шляхом видання часопису товариства»; 2. «Зв'язки з сокільськими організаціями інших країн, зокрема Чехословаччини та США»; 3. «„Правова оборона“ — комітет юристів та адвокатів, які б відстоювали права членів товариства „Сокіл“ на сфабрикованих поляками судових засіданнях»^[45].

28 квітня 1928 року був обраний референтом фізичного виховання^[46]. Станом на цей рік товариство «СБ» у Львові, де Гайдучок активно сприяв відновленню та створенню осередків, налічувало 174 філії (14 001 особу)^[47]. Того року Гайдучок також очолював спортивний комплекс «СБ» розміром 190x120 метрів (м), що на той час був найбільшим у Львові. До його складу входило футбольне поле розміром 160х70 м із трибуною на 270 місць, три тенісні корти, легкоатлетичні доріжки й велосипедний трек із довжиною кола 400 м^[48]. У ніч 2 на 3 листопада 1928 року парамілітарна польська організація «Стрілецький союз» підпалили спортивну площу «Український Город» зазнавши значних збитків «СБ». У березні 1929 року організатори українського сокільського руху створили «Збірковий комітет», який мав збирати пожертвування на відновлення спаленого комплексу. Для досягнення кращого результату було створено повітові комітети, які й зібрали більшу частину коштів для відбудови спортивної площі. Крім того, Степан Гайдучок, який на той час був директором «Українського Города», створив «Золоту книгу жертводавців», до якої записував усіх, хто, пожертував кошти на відбудову спортивної площі. На 120 сторінках книги було записано 6000 прізвищ приватних осіб, які зробили фінансовий вклад у її відновлення^[49].

2—12 черня 1931 проводив організацію крайового курсу у Львові^[50]. Плани курсів дуже ґрунтовно опрацьовував Гайдучок у видрукуванні в «Сокільських вістях», стали практичним порадником у житті товариств Львівського повіту і сусідніх: Городецького, Янівського, Перемишлянського, Ходорівського та Жидачівського^[51]. З лютого по березень 1935 року був учасником Першого українського педагогічного конгресу у Львові, де виступав у II-ій секції «позашкільного виховання» із доповіддю про «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді». Згодом, текст доповіді був опублікований у матеріалах конгресу, а також накладом 300 примірників окремою відбиткою^[8][52]. З 22 березня по 1 квітня 1939 брав участь у двотижневих курсах з фізичного виховання для дівчат, як історик та ідеолог українського сокільства^[53].

У вересні 1939 року з приходом більшовиків до Львова Степана Гайдучка було запрошено організувати кафедру фізпідготовки у новоствореному Львівському державному медичному інституті. На ній як завідувач та викладач він пропрацював з 18 грудня 1939 до 30 червня 1941 років. Також з 1939 року у медінституті був членом профспілки «Медсантруд». У період нацистської окупації був призначений референтом охорони спортивних споруд у відділі тіловиховання у Львові, в якій працював з 15 серпня 1941 по 1 листопада 1941 року. А вже з 6 листопада 1941 до 25 липня 1944 років був викладачем руханки в I-ій державній гімназії у Львові^[8][54].

З 1 серпня 1944 по 1 січня 1946^{[прим. 5]} старший викладач. Далі з 1 січня 1946 по 1947 роки^{[прим. 6]} був доцентом, згодом на короткий проміжок часу в 1947 році знову старшим викладачем, а вже з 8 вересня 1947 по 26 серпня 1954 роки викладачем кафедри фізпідготовки у Львівському державному інституті^{[55][прим. 7]}.

Останні роки свого життя Степан Гайдучок прожив у Львові по вул. Пісковій, 28/1. До останніх днів їздив на лещетах, мандрував. Помер у Львові 16 березня 1976 року, незадовго до того впавши при їзді лижами взимку, на яких він традиційно катався і в своєму досить поважному віці, нещасливо при тому зламавши ногу. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 80^[57][8][58].

Степан Гайдучок є збирачем документів і матеріалів, укладачем фотоархіву з детальними описами, які ілюструють історію українського гімнастично-спортового руху Галичини, участь українців у складі австро-угорської армії в період Першої світової та подіях Української революції 1917—1923 років, Легіону Українських січових стрільців, УГА; культурно-просвітнього та економічного життя українців в окупованій Польщі тощо. Фотоархів Гайдучка висвітлює період кінця з XIX століття до 1945 року^{[прим. 8][8]}.

У періодичних виданнях Галичини вийшла друком низка його праць — в часописах «Діло», «Вісти з Запорожа», «Громадський Вісник», «Готові», «Ілюстрована Україна», «Молоде життя», «Новий Час»^{[прим. 9]}, «Нова хата», «Наша Батьківщина», «Народне слово», «Літопис Червоної Калини», «Рада», «Світло і тінь», «Січові Вісти», «Сокільські Вісти»^{[прим. 10]}, «Спорт» а також і в закордонних українських виданнях — «Канадійському Фармері» та «Українському Соколі» (Прага)^[10][62][63].

Тематика статтей у Степана Гайдучка була різною: героїчні сторінки визвольної боротьби українського стрілецтва, розповідь про особистості УГА, про громадську діяльність Івана Боберського, який був учителем Гайдучка. Він також висвітлював проблеми медичного обслуговування населення, питання жіночого спорту, значення спорту і загартування організму, гімнастичні вправи, розвиток спорту в УРСР. Степан Гайдучок багато років присвятив праці в товаристві «Сокола-Батька», де він активно пропагував справу викупу його спортового майдану у Львові; у пресі подавав інформацію про свята «Сокола» і товариства «Луг»; торкався питання зародження пластового руху в Галичині; друкував матеріали з методики фізичного виховання^[64][62].

У своїх працях Степан Гайдучок використовував криптоніми — «Гакстен» (Га[йдучо]к Сте[па]н), «Blue Boy»^{[прим. 11]}. Останній криптонім він використовував через те, що один із його найближчих приятелів був Петро Франко, який використовував криптонім «Red Boy»^[64][62]. У 1920—1940-х років серед гімназистів мав псевдонім «Русин», через його радикальні погляди на те яким русин не повинен бути. Він часто говорив про чотири біди «галицького русина»: «не знав», «заспав», «забув», «спізнився». За оцінкою Романа Крип'якевича він намагався «нещадно випалювати їх з нашого [русинського] “національного характеру„»^[65]. Інші псевдоніми Гайдучка які він використовував: «Г.», «УСК», «Старшина УГА», «Степан на Боровім», «М. Т.», «(хх)»^[14][66].

За його авторством було надруковано близько його 10 книг із проблем спортивного виховання^[67][62]. Він також є автором близько 200 різних публікацій^[14][68].

• «Вільні вправи» (1913);
• «Вправи вільноруч» (1923);
• «103 вежі» (1925);
• «Вправи вільноруч ч. 1—4» (1927);
• «Відбиванка» (1930);
• «Вправи вільноруч ч. 5» (1932);
• «Свобідний дручок» (1935);
• «Фізичне виховання українського народу», «Сокільські Вісти» (частина 3, 4; 1935);
• «Долівкові вправи» (1936);
• «Півстоліття сокільських видань» (1937);
• «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді: монографія» (1938);
• «Вільноручні вправи. Мужеські, жіночі й хлопячі з піснями та нотами» (1940; спільно з Іваном Боберським та Дарією Навроцькою)
• «Путівник туриста по західних областях України: рукопис» (1947);
• «Погляди Івана Франка на туризм» — рукопис: рукопис» (1949).

Оксана Вацеба та Роман Мозола характеризували Гайдучка як людину, яка у «найскладніших періодах української історії наближали нашу самостійність»^[10].

За оцінкою Вацеби та Мозоли, період навчання в старших класах коли він приєднався до «Сокола» був «найважливішим у формуванні поглядів молодого Степана Гайдучка. Юнацьке захоплення ідеями всебічного фізичного виховання стало згодом основою усього його життя»^[10]. Характеризуючи його педагогічну діяльність вони відзначили що «Основою Гайдучкового впливу на учнів була його любов до руханки і спорту. Не одного гімназиста на довгі роки зародилось особливе ставлення до фізичного загартування, як до основи життєвого і духовного поступу.. Крім самовідданої праці в гімназії, та ще й у приватній єврейській гімназії, весь свобідний час присвячував справам спортивним і сокільським. В 20—30-і роки Гайдучок фактично був найавторитетнішою людиною в спортивному і сокільському житті. Він був свідомий тих проблем, які повсюдно ширились в українських селах в часи польського панування — злигодні, бідність, брак лікарського забезпечення — а звідси й погане здоров'я молоді. Тому таким вагомим своїм помічником вважав у цій ситуації спорт, фізичну культуру, фізичне загартування як засіб боротьби за сильне, здорове, красиве молоде покоління»^[64].

Керівниця жіночої групи «СБ» Ірина Оглій-Благітка вказувала, що Степан Гайдучок пропагував тверезий спосіб життя, навчаючи молодь «веселитися без горілки»^[69]. Доктор історичних наук Андрій Сова зазначав, що праця Гайдучка в дівочій школі імені Шевченка, ще до початку Першої світової «дала помітні результати у сфері тіловиховання». Він також охарактеризував Гайдучка, який пильно приглядався до руханкових вечорів, де «давав свої поради та висловлював конструктивну критику»^[70]. Про творчу спадщину Андрій Сова вказував: «Степан Гайдучок упродовж життя вивчав досвід німецької, шведської, чеської, англійської та французької національних гімнастичних систем, популяризував різні види спорту серед українців Львова та Галичини»^[71]. Роман Крип'якевич характеризував Гайдучка як професора «зіркою першої величини» та як «Вчителя з великої літери»^[72]. Брат Романа Крип'якевича — Петро-Богдан — один із учнів Гайдучка, про свого вчителя казав: «він дав нам солідні знання з краєзнавства, топографії, а на своїх годинах в клясі, він був нашим господарем, умів розповісти багато цікавого з життя свого та своїх сучасників, водив нас на прогулянки по околицях Львова, які знав до найменших подробиць. ... С[тепан] Гайдучок вів заняття з фізкультури виключно по-українськи, хоч згідно з офіційним розпорядженням вони повинні були вестися “урядовою мовою„». На завершення Петро-Богдан зазначив що Гайдучок «прищепив нам знання і любов до історії рідного міста, сам — феноменальний краєзнавець, знаток і учасник визвольних змагань, знаток і літописець історії спортового руху в Галичині (“Соколи„ й “Січі„) — заслуговує не просто доброї пам'яті, а публікації його праць, рукописів, архівів»^[73]. У липні 1951 року керівництво Львівського державного інституту характеризувало Степана Гайдучка як «дисциплінованого, точного і сумлінного працівника»^[74].

Добрим словом про Гайдучка вказували також старшина-провідник вправ «СБ» Тиміш (Тимотей) Білостоцький^[75], член «СБ» Іван Саврук^[76], почесний ректор Львівського державного інституту фізичної культури (нині — Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського) Мирослав Герцик^[77] а також учні Степана Гайдучка — Іван Костюк^[78], Омелян Волинець, Олександр Кіцера^[32]. На прохання Андрія Гречило останні двоє зголосилися надати відомості про нього й тоді ж подали відповідну оцінку (див. розділ Пам'ять).

Письменницьку діяльність Вацеба та Мозола оцінювали як цінною та заслуженою: «Не тільки як талановитий педагог виділявся Степан Гайдучок. Його ім'я залишиться в історії як історіографа, аналітика українського сокільства й спортового руху в Галичині, яскравого публіциста ... Його посібник “Відбиванка„ став, фактично, першим українським підручником з волейболу в Галичині. Заслуговує введенням в науковий обіг одна з останніх його книг “Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді„». Вацеба та Мозола також вказували що «невідомою є доля двох рукописів його книг, написаних вже у радянські часи», мова йде про “Путівник туриста по західних областях України„ та “Погляди І. Франка на туризм„». Найціннішою на їх погляд «в творчому доробку Степана Гайдучка є унікальна в біографічному чи радше в історіографічному плані, збірка “Півстоліття сокільських видань„», де Гайдучок подає анотовану характеристику усіх сокільських видань, афіш, листівок, відзнак від 1887 до 1937 років^[67]. Кандидат історичних наук Євгеній Папенко зробив оцінку, що своїми статтями про спорт («Сокільства та спорт», (частина 3, 1993 рік), «Спортовий Вавилон у нас» (1—3 частина, 1934)) Гайдучок «застерігав від надмірного захоплення спортом тільки заради перемоги»^[79]. Крип'якевич у своїх споминах згадував «основний набуток його літописної діяльності — це велетенський і чудово впорядкований фонд фотогоафій». Він мав велике коло знайомих: учні, спортсмени, громадські діячі, які передавали йому фотодокументи. Доповнюючи Крип'якевич зауважив, що «Гайдучок не лінувався старанно розміщувати ці фотографії в альбомах, пронумерувати їх, і що найважливіше, додати до кожного альбому підписи до фотографій, часто з обширними дигресіями, біографіями показаних осіб, коментарями, історичними узагальненнями»^[57]. Про цінність цього фотоальбому вказував також Ярослав Дашкевич^[33].

• У часи Першої світової був нагороджений Бронзовою медаллю «За військові заслуги» на стрічці Хреста «За військові заслуги» з мечами (6 грудня 1917)^[80].
• У радянський період двічі відзначений подяками директорів Львівського державного медичного інституту^{[прим. 12]} за «проведення фізкультурно-масових заходів та високі показники в навчанні работи» (14 липня 1945; 3 листопада 1953). А також один раз як «Народного комісара охорони здоров'я УРСР за работу в справі відбудови та підготовки кадрів Львівського державного інституту» (4 грудня 1945)^[8][83].

Батьки

• Гайдучок Степан (?—1893) — батько^[2].
• Гайдучок Марія (1856—1916) — мати^[2].

Брати та сестри

• Гайдучок Йосип — старший брат (?—1943)^[2].
• Гайдучок Єва — старша сестра (?— імовірно 1946)^[2].

Дружина, діти, онуки, правнуки

• Богуславська-Гайдучок Стефанія (19 січня 1896 — 19 лютого^{[прим. 13]} 1919, Немирів) — дружина. Пішла до війська разом зі своїм чоловіком і допомагала раненим. Після її смерті вдруге не одружувався^[19][84].
• Гайдучок Богдана — донька. Дружина Клавдія Білинського. У подружжя народилось 3 дітей^[85].
  • Білинський Богдан —внук. професор Сіднейського університету, юрист. Має одного сина: Микола, який також отримав юридичну освіту^[85].
  • Білинський Клавдій —внук. Юрист. Має двох дітей: Даню і Генрі^[85].
  • Білинський Андрій —внук. Спеціаліст телезв'язку. Має трьох дітей: Наталю, Богдану, Адріяна^[85].

У 1993 році на його честь названо вулицю у Львові (у 2004 році уточнена, а вже 2011 році підтверджена).

У жовтні 2004 на XIII Науковій геральдичній конференції, очолюваній кандидатом історичних наук Андрієм Гречилом у Львові на стенді були вивішені фотографії подружжя Гайдучків з проханням подати про них відомості^[32].

Заходами Лесі Крип'якевич та родини Гайдучка, яка проживає в Австралії, у березні 2016 року встановлено новий пам'ятник на якому викарбувано: «Степан Гайдучок професор тіловиховання * 13.03.1890 † 16.03.1976 / Стефанія з Богуславських Гайдучок * 19.01.1896 † 19.02.1919». Викладачи і студенти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського та члени Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ кожного року вшановують Степана Гайдучка^[86].

• Спортове товариство «Україна»
• УСК (футбольний клуб)
• Володимир Лаврівський
• Іван Боберський
• Йозеф Кленка

---

• Гайдучок С. Воєнні спомини / Вацеба О.; Якимович Б. — Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка; Інститут літературознавчих студій, 2002. — 59 с.
• Енциклопедія українознавства / Кубійович В. — Париж—Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — 2805—3200 с.
• Зіменковський Б., Павловський М., Різничок С. Кузьменко Леонід Миколайович Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. — Т. 15 : Кот — Куз. — 711 с. — ISBN 978-966-02-7305-4.
• Словник. Львівський державний медичний інститут. — 1994.
• Трофим'як Б. Гімнастично-спортивні організації в національно-визвольному русі: друга пол. ХІХ ст. — перша пол. ХХ ст.: монографія / Богдан Трофим'як; ТДПУ імені В. Гнатюка. — Тернопіль : Економічна думка, 2001. — 694 с. — ISBN 966-9995-38-0.
• Історичні аспекти реалізації української національної ідеї молоддю Галичини через фізичне виховання // Магльований А. В., Гриновець В. С., Неворотіна Н. А. та колектив авторів. — Львів, 2005.
• Котов С. Український сокільський рух у 1923-1939 р / НАН України; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. — Львів, 2015. — 198 с.
• Литвин М. Гайдучок Степан [Архівовано 13 березня 2018 у Wayback Machine.] // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1966. — Кн. 2, [т. 5] : Місто (продовження) — Перемиська Єпархія. — С. 309. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 1: А—Ґ. — 656 с. — ISBN 978-966-7007-68-8.
• Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. — 488 с. — ISBN 956-02-0559-7.
• Паска Б. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія: До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки / Інститут Історії України. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2018. — Т. 1. — 688 [192] с. — ISBN 978-966-2067-44-6.
• Папенко Є. Український сокільський рух у Галичині (1890—1930-ті рр.). — Київ : МОН України; Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2017. — 241 с.
• Сварник Г.; Фелонюк А. Олена Степанів - Роман Дашкевич: Спогади і нариси / Львівське відділення ІУАД ім М. С. Грушевського НАНУ. — ЛА «Піраміда». — Львів, 2009. — 680 с.
• Сова А. Атрибутика Спортивного товариства «Україна» / Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. — 13–14. — 2012—2013. — 279—287 с. — ISBN 2078-6077.
• Сова А. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія: До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки / Інститут Історії України. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2018. — Т. 1. — 688 [309-310] с. — ISBN 978-966-2067-44-6.
• Сова А. Степан Гайдучок (1890—1976): діяльність знаного українського педагога. — Львів : Простір-М, 2022. — 56 с. — ISBN 978-617-8055-44-8.
• "Сокіл-Батько": спортивно-руханкове товариство у Львові. Альманах 1894-1994 / упоряд. Благідка А. — Основа. — Львів, 1996. — 269 с. — ISBN 5-7704-6429-7.
• Служинська С. Степан Гайдучок і його родина / Наукова електронна бібліотека періодичних видань НАН України. — 200-205 с.
• Терещенко Т. Скосогоренко Григорій Пилипович / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. — Енциклопедія Сучасної України, 2025.
• Ehnl M. Die österreichisch-ungarische Landmacht nach Aufbau, Gliederung, Friedensgarnison, Einteilung und nationaler Zusammensetzung im Sommer 1914 : [нім.]. — Wien : Verl. d. Militärwiss. Mitteilungen, 1934. — S. 103.
• Ranglisten des kaiserlichen und königlichen Heeres : [нім.] / Austro-Hungarian Monarchy. Reichskriegs-ministerium. — Wien : K. K. Hof- und Staatsdruckerei, 1918. — S. 2286.

• Гайдучок Степан
• У Львові відбудеться Всесвітня Україніада