Виробництво

Виробництво
Виробництво у Вікісховищі

Дана серія є частиною серії з виробництва

ERP Відносини Господарська діяльність Виробничі відносини Економічні закони Засоби виробництва Засоби праці Знаряддя праці Матеріальні блага Предмети праці Продуктивні сили Натуральне виробництво Доморобне виробництво Індустріальне виробництво Товарне виробництво Суспільний поділ праці Фактори виробництва

Економічний портал ·

Виробництво (англ. production, нім. Produktion, пол. produkcja; в економіці) — це сукупна, цілеспрямована та організована діяльність людей із перетворення чинників виробництва (ресурсів) на матеріальні та нематеріальні блага, товари або послуги, які здатні задовольняти різноманітні людські потреби. У широкому соціоекономічному контексті виробництво є вихідною та вирішальною сферою життєдіяльності людини, основою суспільного життя та головним джерелом прогресу цивілізації^[1]:113.

Будь-якому процесу виробництва притаманні такі загальні ознаки, як суспільний характер, безперервність (циклічність відтворення) та виникнення в його процесі сталих економічних відносин, що формують структуру певної соціально-економічної системи^[1]:113. Кінцевою метою виробництва завжди є споживання, тому структура та обсяги створення благ безпосередньо залежать від шкали людських потреб та оцінки корисності цих благ споживачами.

У структурі суспільного виробництва традиційно виділяють дві великі сфери:

• Матеріальне виробництво — охоплює галузі, які безпосередньо створюють матеріально-речові блага або надають послуги матеріального характеру (Промисловість, Сільське господарство, Будівництво, Транспорт тощо)^[1]:116.
• Нематеріальне виробництво — спрямоване на задоволення духовних, інтелектуальних та соціальних потреб (Охорона здоров'я, Освіта, Наука, Культура, а також сфера духовного виробництва)^[1]:116.

Сучасний розвиток економічних систем характеризується дематеріалізацією виробництва. Це довгострокова тенденція, за якої роль визначального чинника розвитку та економічного зростання переходить від традиційних матеріальних ресурсів і фізичного капіталу до знань, інформаційних технологій та людського капіталу^[1]:11–12.

Еволюція виробництва є процесом послідовного подовження виробничих ланцюгів, поглиблення суспільного поділу праці, розширення часових горизонтів планування та нагромадження капітальних благ, що дозволило людству перейти від безпосереднього задоволення первинних потреб до створення надскладних технологічних систем. Великий шлях розвитку виробництва — це рух від пасивного очікування дарів природи до активного опанування дедалі складніших причинових ланцюгів, де добробут кожного безпосередньо залежить від добровільного обміну, спеціалізації, передбачливості, інтелектуального задуму та захисту прав власності^{[2]:Книга перша, Розділ І[3]:144, 159}.

У доіндустріальний період (аграрна епоха) домінувало натуральне господарство, за якого продукти вироблялися для власного споживання всередині замкненої господарської одиниці (сім'ї, общини, феодального маєтку)^[1]:135. З праксеологічного погляду, еволюція виробництва є насамперед духовним та інтелектуальним явищем^{[3]:141–142}. Як наголошував Людвіг фон Мізес у своєму фундаментальному трактаті «Людська діяльність», виробництво не є актом фізичного творіння, оскільки людина біологічно неспроможна створити нову матерію^{[3]:140–141}. Виробництво за своєю суттю є процесом трансформації елементів природи за допомогою людського розуму: зміною наявного природного середовища відповідно до суб'єктивних задумів і планів^{[3]:140–141}. Людина виступає творцем лише в думках, тоді як у зовнішньому світі вона лише поєднує наявні ресурси так, щоб отримати бажаний результат згідно з відомими їй законами природи^{[3]:140–141}. Тому головним чинником у розвитку виробництва є не стільки сукупність фізичних зусиль, скільки інтелектуальні ідеї та технологічні «рецепти», які спрямовують цю працю, а будь-які матеріальні зміни у процесах є прямим наслідком духовних зрушень суспільства^{[3]:141–142}. Оскільки будь-яке виробництво спрямоване на задоволення майбутніх потреб, воно історично завжди мало спекулятивний характер, вимагаючи від суб'єкті господарювання прогнозування та передбачення майбутніх умов ринку^[4]:222.

Один з засновників сучасної неокласичної економічної теорії Карл Менгер у праці «Принципи економічної науки» конкретизував цей процес через причиновий зв'язок блага вищого порядку (сировини, праці, інструментів) з благами нижчих порядків, і зрештою — з благами першого порядку, які безпосередньо здатні задовольнити людські потреби. Будь-кому виробничому процесу нерозривно притаманний елемент часу, оскільки трансформація завжди триває певний період, який неможливо усунути повністю. Доіндустріальна доба найгостріше відчувала чинник невизначеності (помилки): володіння факторами вищого порядку не гарантувало точної кількості чи якості майбутнього продукту, оскільки на кінцевий результат суттєво впливали зовнішні чинники (наприклад, кліматичні чи погодні умови), які людина ще не навчилася контролювати. Крім того, первинне виробництво суворо підпорядковувалося закону комплементарності: воно було можливим лише за наявності повної сукупності (комплементарності) благ, адже окреме благо вищого порядку повністю втрачало свій економічний характер, якщо у виробника не було інших необхідних для завершення процесу компонентів.

Найпростішою формою діяльності на світанку історії, за Менгером, було пасивне збиральництво — збирання готових благ першого порядку, які пропонувала природа. Справжній прогрес виробництва почався тоді, коли люди почали досліджувати причинові зв'язки у навколишньому середовищі та використовувати блага дедалі вищих порядків (3-го, 4-го і вище). Це дозволило здійснити підпорядкування природи: перетворити появу споживчих благ із випадкового природного збігу на керований процес, що перебуває під контролем людської волі, та подовжити період передбачливості — планувати задоволення потреб на дедалі віддаленіші періоди майбутнього. Для реалізації цих тривалих процесів знадобилося накопичення капіталу, під яким Мізес розумів працю, природу та час, що збережені й накопичені у минулому^[3]:490. Людвіг фон Мізес виділяв три основні категорії факторів, що історично використовуються в процесі виробничої трансформації ресурсів:

• Праця — свідома людська діяльність, що виступає як засіб. Праця є найбільш дефіцитним ресурсом, оскільки вона є обов'язковою передумовою для будь-кого виду виробництва^{[3]:131, 135}.
• Природні чинники — первинні матеріальні ресурси та копалини, надані в розпорядження людини безпосередньо землею^{[3]:631, 634}.
• Капітальні блага — проміжні продукти виробництва, створені в минулому шляхом комбінації праці та природних чинників; вони є «працею, природою та часом, що збережені (stored up)» для майбутніх процесів^[3]:490.

Як зазначав французький економіст Фредерік Бастіа, виробництво є основою людського життя і власності^[5]:103. Воно виникає з природної необхідності перетворювати ресурси на корисні продукти за допомогою інтелекту та зусиль^[5]:

За Бастіа, багатство суспільства складається з «реальних послуг, ефективних задоволень, корисних речей», які люди створюють взаємними зусиллями своєї праці^[5]:217.

У ході історичної еволюції форми організації виробництва пройшли кілька послідовних стадій забезпечення потреб суспільства, які детально описали Карл Менгер та Людвіг фон Мізес^{[6]:225–227[4]:182, 220}:

1. Ізольоване господарство: самозабезпечення, за якого виробництво здійснюється виключно для власних потреб всередині окремої сім'ї чи роду^[6]:225.
2. Робота на сировині замовника: первинна стадія ремесла, на якій майстер пропонує свої виробничі послуги, але всі матеріали для трансформації надає безпосередньо споживач^[6]:226.
3. Ремісники з власною сировиною: майстри самостійно закуповують матеріали, але працюють переважно на задоволення потреб конкретного, заздалегідь відомого замовника^[6]:226.

До появи промислового капіталізму виробнича діяльність (ремесла) у містах була орієнтована майже виключно на потреби заможних верств населення, тоді як широкі маси задовольнялися примітивним сільським господарством або вживаними речами^{[4]:182, 220}. Еволюційний погляд на цей процес розвивав шотландський економіст Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів», виділивши чотири фундаментальні етапи розвитку суспільства та виробничих відносин:

• мисливські народи (найнижчий ступінь панування загальної бідності, де приватна власність майже відсутня)^{[2]:Книга п'ята, Розділ І, Частини 1 та 2};
• скотарські народи (з'являється нерівність статків у вигляді володіння худобою, що вимагає цивільного врядування для захисту власності)^{[2]:Книга п'ята, Розділ І, Частини 1 та 2};
• хліборобські народи (передбачають осіле життя та постійне вкладення праці в землю)^{[2]:Книга п'ята, Розділ І, Частина 1};
• комерційне суспільство (найвища стадія повсюдного впровадження поділу праці, коли кожна людина певною мірою стає торгівцем)^{[2]:Книга перша, Розділ IV}.

Люди поступово усвідомили, що праця в умовах її поділу є значно продуктивнішою за ізольовану працю, і це усвідомлення, за Мізесом, перетворило людину з тварини на суспільну істоту^{[3]:144, 159}. Сміт залишив класичний опис суспільної кооперації, показавши, що навіть для створення найпростіших речей потрібне поєднання зусиль багатьох тисяч робітників^[2]:17–18:

За «природного перебігу речей» більшість капіталу суспільства, на думку Сміта, має спрямовуватися спочатку в сільське господарство (воно є найвигіднішим, оскільки тут «природа працює разом із людиною», створюючи не лише прибуток, а й ренту)^{[2]:Книга друга, Розділ V}, потім у мануфактури (промисловість) для переробки сировини та задоволення потреб у предметах зручності^{[2]:Книга третя, Розділ І}, і лише наприкінці — у зовнішню торгівлю для обміну надлишків власного продукту на іноземні товари^{[2]:Книга третя, Розділ І}. Проте в Європі через феодальні звичаї цей порядок виявився «перевернутим на голову»: зовнішня торгівля міст стимулювала розвиток мануфактур, а вони, своєю чергою — поліпшення сільського господарства^{[2]:Книга третя, Розділ І та Розділ IV}. При цьому мануфактури, пристосовані для збуту на віддалені ринки, виникали двома шляхами: через імітацію або через природний розвиток домашніх ремесел у місцевостях, віддалених від моря, де хліборобам було дешевше утримувати ремісників поруч, ніж везти сировину здалеку^{[2]:Книга третя, Розділ III}. Важливу роль у розвитку виробництва відіграли міста: вони стали осередками свободи та безпеки в часи свавілля феодалів^{[2]:Книга третя, Розділ III}, створили готовий ринок для сировини, дали можливість купцям купувати й поліпшувати землі та сприяли встановленню порядку й закону, що гарантували свободу особистості^{[2]:Книга третя, Розділ IV}.

Перехід від ручної мануфактури до фабрики наприкінці XVIII століття ознаменував Першу промислову революцію. Карл Менгер визначив виникнення фабрики як перехід до вищої історичної форми організації — виробництва для невизначеного продажу (фабрика), за якого товари виготовляються масово і заздалегідь тримаються на складах для негайного задоволення майбутнього попиту, що є найбільш ефективним для виробника і найзручнішим для споживача^[6]:227. З погляду теорії капіталу Ойґена фон Бем-Баверка та Людвіга фон Мізеса, індустріальна епоха перевела людство на обхідні (окольні) методи виробництва: накопичений завдяки заощадженням капітал дозволив інвестувати ресурси у тривалі виробничі процеси (створення машин, будівництво фабрик), які тривають довше, але є значно ефективнішими й забезпечують стрибкоподібне зростання випуску кінцевих споживчих благ першого порядку^{[7][4]:178–179}.

Мізес наголошував, що головною інновацією промислової революції став перехід від докапіталістичного елітарного випуску до принципу масового виробництва^[8]:3. Замість виготовлення дорогих предметів розкоші для привілейованих верств, нові фабрики почали виробляти дешеві товари для широкого загалу, повністю змінивши соціальну структуру суспільства^[3]:616. Адам Сміт зазначав, що технічний прогрес і зростання обсягів виробництва прямо залежали від трьох умов, що випливають із поділу праці: підвищення вправності робітника через спеціалізацію на одній простій операції, економії часу на перехід від одного виду роботи до іншого та винайдення машин, що полегшують працю^{[2]:Книга перша, Розділ І}. Мізес додавав, що механізація не є автономною причиною безробіття, а виступає безпосереднім плодом поділу праці: спеціалізоване обладнання та машини є результатом розвитку спеціалізації і можуть бути ефективно використані лише тоді, коли виробничий процес уже аналітично розбитий на найпростіші дрібні завдання^[3]:164.

Аналізуючи роль машин, Фредерік Бастіа спростував міф про те, що машини знищують працю робітників^[5]:66 (див. також Луддизм). Спочатку надприбуток (вигоду) отримує винахідник, але згодом ринкова конкуренція змушує його знизити ціну, і вигода від технічного прогресу стає «безкоштовним джерелом прибутку для всього людства»^[5]:66–67. Завдяки здатності людини брати до уваги не лише безпосередні наслідки дій («те, що видно»), а й віддалені результати («те, чого не видно»), виробництво долає первинне невігластво суспільства^[5]:14.

Наприкінці XIX — на початку XX століття (Друга промислова революція) завдяки електрифікації та хімічній промисловості виникає конвеєрне масове виробництво. Впровадження Генрі Фордом рухомого збирального конвеєра на базі принципів «наукового менеджменту» Фредеріка Тейлора дозволило розбити складні операції на найпростіші мікрорухи, максимізувавши ефект масштабу — різко знизивши граничні та середні витрати на одиницю товару та зробивши результати промислового виробництва загальнодоступними — наприклад, автомобілів.^[9]

У другій половині XX століття (Третя промислова революція / мікроелектронна) розпочався перехід до постіндустріального виробництва, де роль визначального чинника розвитку перейшла від традиційних матеріальних ресурсів до знань, інформаційних технологій, наукомісткості та людського капіталу, що сформувало глобальну тенденцію дематеріалізації виробництва.

Сучасний етап розвитку визначається концепцією Індустрії 4.0 (Четвертої промислової революції), яка базується на повній цифровізації та автоматизації ланцюжків створення вартості. Обладнання, оснащене датчиками та об'єднане в промисловий інтернет речей (IIoT), формує кіберфізичні системи, здатні комунікувати між собою без прямого втручання людини. На зміну жорстким фордівським конвеєрам приходять гнучкі автоматизовані виробничі системи (ГАВС): використання робототехніки, адитивних технологій (3D-друк) та цифрових двійників дозволяє миттєво переналаштовувати лінії під індивідуальні замовлення. Це забезпечує перехід до масової кастомізації — виробництво знову стає індивідуалізованим під потреби конкретного клієнта, зберігаючи низьку собівартість масових промислових виробів. У цифрову епоху виробництво перестає критично залежати від фізичної концентрації ресурсів в одному місці, відбувається глобальна децентралізація фабрик, що підтверджує тезу Фрідріха Гаєка про критичну роль розпорошеного знання у суспільстві.

В еволюційній точці капіталістичного виробництва контроль над процесами остаточно перейшов від волі цехів, правителів чи виробників до волі споживачів^{[3]:270–271}. Концепція суверенітету споживача описує ринкову демократію: кожен цент, витрачений споживачем на ринку, є його голосом у щоденному плебісциті, який визначає, що саме, якої якості та в яких обсягах має вироблятися^{[3]:270–271[4]:233}. Підприємці, які не підкоряються волі споживача, зазнають збитків і швидко втрачають контроль над засобами виробництва^{[3]:270–271}.

У цьому контексті ідеї Австрійської школи та Фредеріка Бастіа слугують фундаментальним попередженням проти державного інтервенціонізму у виробничу сферу^[5]:61. Бастіа наголошував, що справжнє виробництво можливе лише в умовах свободи, а будь-яке насильство (державний протекціонізм, податки чи субсидії) лише примусово переміщує виробництво й ресурси, не створюючи нового багатства^[5]:61:

Державні видатки завжди заступають місце приватних витрат і забезпечують життя одного робітника за рахунок іншого, тому весь робочий клас, що розглядається як ціле, не отримує жодної надбавки^[5]:39. Публічні витрати «лише переміщують виробництво, але не збільшують його», порушуючи природні закони розподілу населення та капіталу^[5]:81. Кінцевою точкою прогресу виробничих відносин є суспільство, де закон лише захищає правосуддя, дозволяючи людству розвиватися природним шляхом^[5]:168: лише під впливом свободи та відповідальності

В економічній теорії під факторами (чинниками) виробництва розуміють усі необхідні елементи та працюючі ресурси, які реально залучаються та використовуються для створення матеріальних і духовних благ, товарів чи послуг^[1]:120.

Згідно з неокласичним підручником, первинною основою будь-якого виробничого процесу є базові елементи праці:

• сама праця (свідома, доцільна діяльність людини);
• предмети праці (усі речовини природи, на які спрямована праця);
• засоби праці (речі, якими людина діє на предмет праці)^{[1]:114–115}.

Сукупність предметів та засобів праці становить засоби виробництва, які у поєднанні з людьми (їхньою працею) формують продуктивні сили суспільства.

У сучасних умовах усі чинники виробництва тісно переплітаються і взаємодіють між собою: жоден із них не здатний самостійно виробити продукт^[1]:126. Математичну залежність між сукупними витратами факторів виробництва та максимальним обсягом випуску продукції відображає виробнича функція^[1]:126. Сучасна економічна думка розглядає чинники виробництва в межах їхньої історичної еволюції — від класичної тріади до розширеної семифакторної моделі^[1]:122.

Класична економічна думка (зокрема Адам Сміт) та представники ранньої неокласики традиційно групує чинники виробництва у фундаментальну тріаду ("земля–праця–капітал"), де кожен елемент пов'язаний із певним типом економічного ресурсу, джерелом мінової вартості та формою доходу:

Земля (природні чинники) — включає в себе природні ресурси, надра, лісові та водні угіддя, які виступають загальним фундаментом для розміщення виробничих потужностей^[1]:123. Її специфічними ознаками є обмеженість, невідтворюваність, фізична непереміщуваність та здатність не зношуватися при належному використанні^{[1]:123, 124}. Адам Сміт зазначав, що земля стає фактором виробництва, коли вона перетворюється на приватну власність, і землевласники починають «пожинати там, де не сіяли», отримуючи дохід у вигляді ренти^{[2]:Книга перша, Розділ VI}. Рента є монопольною ціною, яку орендар спроможний сплатити за використання землі після покриття всіх витрат та отримання звичайного прибутку на фермерський капітал^{[2]:Книга перша, Розділ XI}. У сільському господарстві природа працює разом із людиною, тому капітал, вкладений у землю, додає до річного продукту більшу вартість, ніж аналогічний капітал у мануфактурі^{[2]:Книга друга, Розділ V}. Природні чинники, за Мізесом, стають економічними благами лише тоді, коли вони обмежені, а їхня експлуатація завжди пов'язана з вибором між задоволенням потреб у сьогоденні та в майбутньому, що робить час невід'ємним фактором їхнього використання^{[3]:631, 635}.

Праця (людські здібності) — свідома, цілеспрямована фізична та інтелектуальна діяльність людини, спрямована на виробництво благ та надання послуг^[1]:122. Адам Сміт визначав працю первісним фондом, що забезпечує народ усіма необхідними продуктами, і виступає дійсним мірилом мінової вартості всіх товарів, а її доходом є заробітна плата^{[2]:Книга перша, Розділ VI}. Найбільший прогрес у продуктивності праці досягається завдяки її поділу^{[2]:Книга перша, Розділ І}. Фредерік Бастіа вважав працю першочерговим чинником, який перетворює природні ресурси на корисні продукти, та джерелом власності, оскільки людина може жити та задовольняти свої потреби лише через постійне застосування здібностей людини до об’єктів, себто працею^{[5]:99, 103}. З праксеологічного погляду Людвіга фон Мізеса, праця є найбільш дефіцитним фактором виробництва, необхідним для будь-якої діяльності, а її ключовою ознакою є «тягар» (disutility) — людина погоджується працювати лише тоді, коли цінність результату праці для неї вища за цінність втраченого відпочинку^{[3]:131–135, 585}.

Капітал (капітальні блага) — сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, які використовуються для виробництва^[1]:122. Він має дві форми: натурально-речову (машини, сировина) та грошову (дохід від якої є прибутком, або відсотком, якщо капітал позичають іншій особі)^{[1]:122, 123[2]:Книга перша, Розділ VI}. Адам Сміт розділяв його на основний капітал (машини, прибуткові будівлі, поліпшена земля та набуті здібності людей) та обіговий капітал (гроші, продовольство, сировина та готові вироби, що дають прибуток лише в процесі обігу)^{[2]:Книга друга, Розділ І}. За Бастіа, заощаджуючи, людина створює капітал, який виступає фондом, з якого виплачується заробітна плата, та інструментами (машинами), щоб зробити більше з меншими зусиллями^{[5]:63, 89, 90}. Людвіг фон Мізес визначав капітальні блага як вироблені (проміжні) фактори, які є «працею, природою та часом, що збережені (stored up)» у минулому, що дозволяє людині вдаватися до високоефективних обхідних методів виробництва» (roundabout methods)^{[3]:490–494[10]:50}.

Адам Сміт ілюстрував поєднання цих класичних факторів у ціні товару на прикладі хліба: одна частка ціни йде на ренту землевласника, друга — на заробітну плату або утримання робітників, третя — є прибутком фермера^{[2]:Книга перша, Розділ VI}. Зрештою, весь річний продукт праці кожної країни розподіляється між трьома класами: тими, хто живе на ренту (землевласники); тими, хто живе на заробітну плату (робітники); і тими, хто живе на прибуток від капіталу (власники капіталу)^{[2]:Книга перша, Розділ XI}.

Один з засновників сучасної неокласичної економічної теорії Карл Менгер у праці «Принципи економічної науки» розглядав ці фактори через призму свого вчення про блага вищого порядку:

1. Процес виробництва за Менгером — це процес перетворення благ вищого порядку (сировини, праці, інструментів, землі) у блага першого порядку, які безпосередньо задовольняють потреби^{[6]:103, 133}. Блага другого порядку використовуються безпосередньо для виготовлення споживчих товарів (борошно для хліба), а блага третього та вищих порядків є засобами виробництва для благ нижчих порядків (зернові млини чи праця селянина)^{[6]:103–104}.

2. Закон комплементарності (взаємодоповнюваності): окреме благо вищого порядку повністю втрачає свій економічний характер «блага», якщо в розпорядженні виробника немає інших необхідних (комплементарних) компонентів для завершення процесу виробництва^{[6]:108–109, 168–169}.

3. Визначення цінності: цінність факторів виробництва ніяк не залежить від праці чи засобів, витрачених на їхнє створення в минулому^{[6]:310, 316}. Вона завжди і без винятку визначається передбачуваною цінністю продуктів (благ нижчого порядку), у виробництві яких вони беруть участь, за принципом розподілу (значення того задоволення потреб, яке б було втрачене, якби виробник не мав цієї одиниці фактора)^{[6]:317, 322, 354}. Менгер заперечував особливий статус землі, прирівнюючи її до звичайних благ вищого порядку, а підприємницьку діяльність (отримання інформації, розрахунки, акт волі, контроль) визначав як специфічний і необхідний фактор виробництва^{[6]:345, 346, 358}.

З переходом до постіндустріального суспільства та розвитком інформаційної революції економічна наука розширила класичну тріаду, виділивши додаткові специфічні групи чинників, що координують та революціонізують виробничий процес:

Підприємницькі здібності — особливий чинник виробництва, що полягає у здатності людини виявляти ініціативу, поєднувати та ефективно використовувати всі інші чинники виробництва, приймати стратегічні рішення та йти на виправданий ризик^{[1]:125, 126}. Фундамент для розуміння цього чинника як окремого ресурсу заклав французький класик Жан-Батіст Сей у праці «Трактат з політичної економії» (Книга II, Розділ VII, параграф 3)^[11]. Він провів чітку межу між функціями власника капіталу та функціями того, хто цей капітал використовує для створення продукту, довівши, що Адам Сміт помилявся, об'єднуючи ці поняття під загальним терміном «прибуток від запасів» (profits of stock)^[11]. За Сеєм, навіть якщо підприємець-підрядник (adventurer) використовує власний капітал, він отримує дві різні форми доходу: відсоток як винагороду за користування капіталом та прибуток підприємця як винагороду за його промислові здібності, талант управління та ризик^[11]. Сей визначав підприємця центральною фігурою виробничого процесу, яка виступає посередником між усіма іншими учасниками ринку^[11]:

Він [підприємець] є сполучною ланкою як між різними класами виробників, так і між виробником і споживачем. Він керує справою виробництва і є центром багатьох зв'язків і відносин; він отримує вигоду як зі знань, так і з незнання інших людей, а також з будь-якої випадкової переваги виробництва.^[11]:332

Його функції включають оцінку потреб (визначення важливості продукту та обсягу попиту), організацію засобів (залучення капіталу, сировини, робітників) та безпосередній нагляд, що Сей називав «мистецтвом управління та адміністрації»^[11]:330. Це особа, яка бере на себе безпосередню відповідальність, ризик і ведення промислової справи, незалежно від того, власний це капітал чи запозичений^{[11]:78, примітка «a»}. Сей обґрунтовував високу винагороду підприємця обмеженою пропозицією таких фахівців, оскільки ця роль вимагає наявності достатньої платоспроможності (чи репутації для отримання кредиту) та рідкісного поєднання моральних якостей^[11]:330:

Цей вид праці вимагає поєднання моральних якостей, які нечасто зустрічаються разом: розсудливості, наполегливості та знання світу, а також бізнесу. Він покликаний оцінити з достатньою точністю важливість конкретного продукту, ймовірний обсяг попиту та засоби його виробництва.^[11]:330

Таким чином, у системі Сея підприємництво — це не просто «праця», а окремий інтелектуальний та організаційний ресурс, який у поєднанні з капіталом і природними агентами утворює триєдину основу виробництва^[11]. Логічним продовженням цих ідей у XX столітті став підхід економістів Австрійської школи. Людвіг фон Мізес підкреслював, що підприємницька функція є фундаментально спекулятивною, оскільки будь-яке виробництво спрямоване в майбутнє, підприємці діють як довірені особи споживачів в умовах ринкової демократії — вони змушені підпорядковуватися суверенітету споживача та спрямовувати ресурси туди, де вони принесуть найбільшу цінність для суспільства, інакше зазнають збитків^{[3]:270–271, 331[4]:223, 233}.

Наука (технології) — специфічна форма діяльності, що інтегрує та революціонізує інші фактори, стаючи головною продуктивною силою суспільства через створення нових технологій та енергії^[1]:124. Вона дозволяє впроваджувати машини та автоматизовані системи, що є результатом розвитку спеціалізації^[3]:164. Ще економісти класичної школи почали розглядати науку та технологію як важливий чинник виробництва. Жан-Батіст Сей у праці «Трактат з політичної економії» (1803) наголошував на трирівневій структурі виробництва, зазначаючи, що «промисловість у всіх випадках поділяється на теорію, застосування та виконання. Жодна нація не може наблизитися до досконалості, доки вона не досягне успіху в усіх трьох галузях»^[11]:81. Фредерік Бастіа спростував міф про те, що машини знищують працю: винахід і впровадження машини тимчасово звільняє робочі руки, але водночас вивільняє «фонд винагороди» (заощаджені гроші покупців), який створює попит на нові види робіт, а ринкова конкуренція з часом перетворює технологічну вигоду на безкоштовне джерело прибутку для всього людства^{[5]:63, 66–67}.

Інформація та знання — система збирання, обробки, систематизації та практичного використання знань для оптимізації економічної діяльності, що стає вирішальним чинником розвитку в умовах інформаційної революції^[1]:124. Сучасний розвиток характеризується дематеріалізацією виробництва, коли роль головного фактора та джерела економічного зростання переходить від традиційних матеріальних ресурсів до знань та людського капіталу (накопиченого запасу знань, навичок та стану здоров'я робітників)^{[1]:11–12, 122}. Інвестиції в людський капітал за сучасних умов вважаються найбільш ефективними та гуманними вкладеннями^[1]:88. Фрідріх Гаєк наголошував на критичній важливості використання розпорошеного знання у суспільстві.

Екологічний фактор (екологія) — система витрат і видів діяльності, спрямованих на раціональне використання ресурсів та охорону навколишнього середовища^[1]:125. Людвіг фон Мізес зазначав, що природні чинники не є «незнищенними» і можуть бути повністю вичерпані або зруйновані через нераціональне використання. Тому експлуатація природних ресурсів завжди пов'язана з вибором між задоволенням потреб у сьогоденні та в майбутньому, що вимагає раціонального екологічного планування та врахування фактора часу^{[3]:631, 635}.

Розуміння природи виробництва, його рушійних сил та законів розподілу створеного продукту еволюціонувало разом із розвитком світової економічної думки. Різні теоретичні школи сформували власні концептуальні підходи до аналізу виробничих процесів, які відображають різні погляди на роль праці, капіталу, часу та людської волі.

Класична економічна школа розглядає виробництво як фундаментальну основу багатства народів, стверджуючи, що річна праця кожного народу є первісним фондом, який забезпечує суспільство всіма необхідними для існування та вигоди продуктами^{[2]:Книга перша, Вступ}. Рівень цього забезпечення залежить від двох ключових умов: майстерності, вправності й розсудливості застосування праці, а також від відношення між кількістю осіб, зайнятих продуктивною працею, та тих, хто нею не зайнятий^{[2]:Книга перша, Вступ}.

Адам Сміт вважав, що найвидатніший прогрес у розвитку продуктивної сили праці є наслідком її поділу^{[2]:Книга перша, Розділ І}. Ефективність мануфактурного способу виробництва базується на розподілі єдиного процесу на низку вузькоспеціалізованих операцій. Наочним прикладом такої кооперації виступає шпилькова мануфактура, де складну працю з виготовлення однієї шпильки поділено приблизно на 18 самостійних операцій^{[2]:Книга перша, Розділ І}:

• Розподіл функцій: Один робітник тягне дріт, другий його випрямляє, третій обрізає, четвертий загострює кінець, а п'ятий обточує його для насаджування головки.
• Складність процесів: Виготовлення самої головки потребує ще двох або трьох самостійних операцій; її насадження, полірування шпильки та навіть загортання готових виробів у папір також є окремими завданнями.

Сміт описує невелику мануфактуру, де було задіяно лише 10 робітників, деякі з яких виконували по дві-три різні операції^{[2]:Книга перша, Розділ І}. Попри бідність та обмеженість у технічному оснащенні, ці 10 осіб спільно виготовляли понад 12 фунтів шпильок на день^{[2]:Книга перша, Розділ І}. Оскільки у фунті міститься понад 4000 шпильок середнього розміру, загальний добовий виробіток мануфактури перевищував 48 000 одиниць^{[2]:Книга перша, Розділ І}. Таким чином, продуктивність одного робітника за умови кооперації становила в середньому 4800 шпильок на день^{[2]:Книга перша, Розділ І}.

Якби ці люди працювали незалежно та без спеціальної підготовки, жоден із них не зміг би зробити навіть 20 шпильок за день, а можливо, не спромігся б виготовити і жодної^{[2]:Книга перша, Розділ І}. Отже, завдяки належному поділу та поєднанню операцій вони виробляли у тисячі разів більше, ніж могли б зробити поодинці: фактичний виробіток окремого працівника без поділу праці не склав би і ${\displaystyle {\frac {1}{240}}}$, а можливо, і ${\displaystyle {\frac {1}{4800}}}$ того обсягу, який досягається в умовах мануфактури^{[2]:Книга перша, Розділ І}.

Зростання обсягів виробництва завдяки поділу праці Сміт зумовлює трьома чинниками^{[2]:Книга перша, Розділ І}:

1. Підвищення вправності робітника, оскільки робота зводиться до однієї простої операції, що стає єдиним заняттям його життя;
2. Економія часу, який зазвичай витрачається на перехід від одного виду праці до іншого;
3. Винайдення машин, які полегшують і скорочують працю; Сміт зазначав, що багато машин було винайдено самими робітниками, чия увага була зосереджена на простій операції.

Для розвитку виробництва необхідне попереднє нагромадження запасів (капіталу)^{[2]:Книга друга, Вступ}. Ткач не може присвятити себе спеціалізованій праці, якщо не має запасу продовольства та матеріалів, поки він не лише виробить товар, а й продасть його на ринку^{[2]:Книга друга, Вступ}. Зі зростанням поділу праці потреба в такому запасі постійно збільшується, оскільки капітал необхідний для приведення в рух продуктивної праці та підвищення її сили за допомогою машин і поділу занять^{[2]:Книга друга, Вступ}.

Сміт проводив чітку межу між двома видами праці^{[2]:Книга друга, Розділ ІІІ}:

• Продуктивна праця — збільшує вартість предмета, до якого застосовується, і «закріплюється чи реалізується в якомусь окремому предметі чи товарі», який можна продати. Прикладом є праця мануфактурного робітника або фермера.
• Непродуктивна праця — не виробляє нової вартості; її послуги «зникають у самий момент надання їх». До цього класу Сміт відносив хатніх слуг, чиновників, армію, а також представників творчих професій — акторів, музикантів, письменників.

Сміт виділяв чотири способи використання капіталу: добування сировини (сільське господарство), переробка (мануфактури), перевезення та роздрібна торгівля^{[2]:Книга друга, Розділ V}. Найвигіднішим для суспільства він вважав сільське господарство, оскільки тут «природа працює разом із людиною»^{[2]:Книга друга, Розділ V}. Капітал, вкладений у землю, приводить у рух найбільшу кількість продуктивної праці (включаючи робочу худобу) і, крім прибутку, створює ренту для землевласника^{[2]:Книга друга, Розділ V}. Мануфактури стоять на другому місці за ефективністю, оскільки там працює лише людина, а сили природи не додають вартості^{[2]:Книга друга, Розділ V}.

Сміт стверджував, що виробництво має розвиватися в природній послідовності: сільське господарство → мануфактури → зовнішня торгівля^{[2]:Книга третя, Розділ І}. Будь-яке штучне втручання чи монополія лише гальмують розвиток, оскільки відволікають капітал від більш вигідних занять до менш вигідних^{[2]:Книга четверта, Розділ ІІ}. Розмір виробництва завжди обмежений розміром капіталу суспільства, тому регулювання торгівлі не може збільшити загальний обсяг промисловості понад цей капітал^{[2]:Книга четверта, Розділ ІІ}. У розвиненому суспільстві ціна будь-якого товару розкладається на заробітну плату, прибуток і ренту, а весь річний продукт праці розподіляється між трьома класами: землевласниками, робітниками та власниками капіталу^{[2]:Книга перша, Розділ VI, Розділ XI}.

Французький економіст Жан-Батіст Сей у праці «Трактат з політичної економії» (1803) сформував інноваційний для своєї епохи погляд, визначивши виробництво не як механічне створення фізичних речей, а як процес генерування економічних цінностей через корисність^[11]:62:

Виробництво — це створення не матерії, а корисності. Його слід оцінювати не за довжиною, об’ємом чи вагою продукту, а за корисністю, яку воно представляє.

Сей стверджує, що людина нездатна створювати матерію, оскільки маса речовини на земній кулі не може бути збільшена або зменшена^[11]:62. Все, що може зробити людина — це відтворити існуючі матеріали в іншій формі, яка надає їм корисність або збільшує вже наявну^[11]:62. Оскільки корисність є єдиною основою вартості, то створення корисності є безпосереднім створенням багатства суспільства^[11]:62.

Виробництво є результатом спільної дії трьох інструментів: людської промисловості (industry), капіталу (capital) та природних агентів (natural agents), серед яких найважливішим є земля^{[11]:63, 64, 76}. Сей виділяє три види промислової діяльності, які однаковою мірою створюють цінність і корисність^[11]:64:

• Сільськогосподарська: збір або спрямування сил природи для створення продуктів.
• Мануфактурна: зміна форми або поєднання природних продуктів для надання їм корисності.
• Комерційна: наближення об’єктів до споживача, що додає їм корисність місця^[11]:66.

Будь-який виробничий процес складається з трьох послідовних кроків^[11]:79–81:

1. Вивчення законів природи (наука або теорія);
2. Застосування цих знань для корисної мети (роль підприємця-підрядника, adventurer);
3. Ручне виконання задуманого (праця робітника).

На противагу Адаму Сміту, Сей зазначає, що існують цінності, які споживаються безпосередньо в момент їхнього створення^[11]:119. До таких «нематеріальних продуктів» він відносить послуги лікаря, музиканта, вченого чи адвоката^{[11]:119–120}. Вони мають реальну обмінну вартість на ринку, а тому є повноцінною частиною національного багатства, що докорінно розширило економічне розуміння меж виробництва^{[11]:119–120}.

Марксистська політична економія повернулася до суто матеріалістичного погляду класиків, перетворивши аналіз виробництва на інструмент радикальної критики капіталістичного устрою.

Формуючи свою систему, Карл Маркс повністю спирався на трудову теорію вартості класиків, згідно з якою єдиним об'єктивним мірилом мінової вартості товарів є кількість витраченої на них суспільно необхідної праці. Проте, взявши цей класичний тезис, Маркс довів його до абсолюту й адаптував для обґрунтування концепції класової боротьби.

За Марксом, власник капіталу купує на ринку специфічний товар — робочу силу робітника. У процесі виробництва робітник за одну частину дня (необхідний час) створює вартість, що покриває його заробітну плату, а за іншу (додатковий час) створює додаткову вартість, яку капіталіст привласнює безоплатно. З погляду марксизму, виробництво при капіталізмі є процесом витискання додаткової вартості, де капітальні блага (машини, верстати) є лише «мертвою працею», яка сама по собі не створює нової вартості, а лише переноситься на продукт живою працею робітника.

Трудова теорія вартості класиків, на яку спирався Маркс, згодом була повністю спростована в останній третині XIX століття під час маржиналістської революції. Один із засновників Австрійської школи Карл Менгер у праці «Принципи економічної науки» (1871) науково довів, що цінність і вартість благ взагалі не залежать від кількості праці чи матеріальних ресурсів, витрачених на їхнє створення в минулому^{[6]:310, 316}. Вартість має суто суб'єктивний, похідний характер і визначається виключно передбачуваною корисністю кінцевого продукту для споживача^{[6]:317, 354}.

Перше фундаментальне і всеохопне наукове спростування марксизму здійснив учень Менгера — Ойґен фон Бем-Баверк у своїй знаменитій праці «Карл Маркс і неспроможність його системи» (1896)^[12]. Бем-Баверк математично і логічно довів наявність нездоланної внутрішньої суперечності між першим і третім томами «Капіталу»^[12]. Якщо в першому томі Маркс стверджує, що товари обмінюються строго відповідно до витраченої на них праці, то в третьому томі він змушений визнати, що в реальній економіці товари продаються за «цінами виробництва», які залежать від середньої норми прибутку на весь капітал, а не лише на заробітну плату^[12]. Бем-Баверк продемонстрував, що Маркс так і не зміг примирити свій абстрактний закон вартості з реальними ринковими цінами, через що вся марксистська теорія додаткової вартості та її погляд на виробництво як на процес «експлуатації» повністю втратили наукову спроможність^[12].

Неокласична економічна теорія, що сформувалася наприкінці XIX століття, змістила фокус аналізу з історико-класових відносин на дослідження функціональних зв'язків, математичне моделювання та оптимізацію використання обмежених ресурсів окремими фірмами на мікрорівні.

Математичну залежність між обсягом випуску продукції та витратами факторів виробництва описує виробнича функція^[13]. Найвідомішою є класична функція Кобба — Дугласа, яка моделює обсяг виробництва (${\displaystyle Y}$) як результат взаємодії двох головних чинників — капіталу (${\displaystyle K}$) та праці (${\displaystyle L}$)^[14]: $${\displaystyle Y=A\cdot K^{\alpha }\cdot L^{\beta }}$$ де ${\displaystyle A}$ — коефіцієнт технологічного прогресу, а ${\displaystyle \alpha }$ та ${\displaystyle \beta }$ — коефіцієнти еластичності випуску за відповідними факторами виробництва.

Неокласики замінили трудову теорію вартості концепцією граничної продуктивності чинників. Згідно з цим підходом, кожен чинник виробництва (земля, праця, капітал) має власну продуктивну силу, а винагорода цього фактора на ринку (рента, заробітна плата, відсоток) визначається його граничним продуктом (marginal product) — тобто приростом випуску, який забезпечує остання залучена одиниця цього ресурсу^[15]. У короткостроковому періоді тут діє закон спадної граничної продуктивності: за незмінних обсягів інших факторів, кожна наступна залучена одиниця змінного чинника приносить усе менше додаткового продукту.

Описує зміну обсягу випуску продукції у відповідь на пропорційне збільшення витрат усіх факторів виробництва одночасно^[15]. Ефект масштабу (returns to scale) може мати три форми:

• Зростаючий (позитивний): коли обсяг продукції зростає швидше, ніж витрати ресурсів (наприклад, при подвоєнні факторів випуск збільшується втричі);
• Постійний: коли випуск зростає строго пропорційно витратам ресурсів;
• Спадний (негативний): коли збільшення розмірів фірми призводить до втрати керованості, і обсяг випуску зростає повільніше, ніж витрати.

Австрійська школа економіки пропонує принципово інший підхід, розглядаючи виробництво не як об'єктивне механічне поєднання ресурсів чи abstractionну математичну функцію, а як суб'єктивний, духовний та вольовий акт діючої людини, повністю підпорядкований майбутнім оцінкам споживачів.

З праксеологічного погляду Людвіга фон Мізеса, виробництво не є фізичним актом створення нової матерії, оскільки людина за законами фізики нездатна створити нічого «з нічого»^{[3]:140–141}. Виробництво — це процес трансформації елементів природи за допомогою людського розуму та ідей. Людська діяльність спрямовує наявні ресурси за певними розумовими формулами («рецептами»), щоб перетворити їх на засіб задоволення потреб^{[3]:140–141}. Будь-яка матеріальна зміна у виробничому процесі є лише наслідком інтелектуальних змін у розумі людини, що діє^{[3]:141–142}. Ключовим ресурсом виступає праця, головною ознакою якої є її «тягар» (disutility) — людина погоджується працювати лише тоді, коли суб'єктивна цінність результату праці для неї вища за цінність втраченого відпочинку^{[3]:131–135}.

У своїй праці «Принципи економічної науки» Карл Менгер розглядав фактори виробництва через теорію порядків благ. Виробництво — це причинно-наслідковий ланцюжок перетворення благ вищих порядків у блага першого порядку^[6]:73–76:

• Блага першого порядку — кінцеві споживчі товари, які безпосередньо задовольняють потреби людини (наприклад, хліб).
• Блага другого порядку — ресурси, що безпосередньо використовуються для виготовлення споживчих товарів (борошно, праця пекаря, піч).
• Блага третього та вищих порядків — засоби виробництва для благ нижчих порядків (зерно, млини, земля).

Менгер сформував закон комплементарності (взаємодоповнюваності чинників): окреме благо вищого порядку повністю втрачає свій економічний характер і цінність, якщо у виробника немає інших необхідних компонентів для завершення процесу виробництва^[6]:80. Цінність факторів виробництва має похідний характер: вона взагалі не залежить від витрат минулого (як вважали класики та Маркс), а завжди визначається передбачуваною цінністю кінцевого споживчого продукту за принципом розподілу (imputation)^[6]:145.

Ойґен фон Бем-Баверк довів, що виробництво нерозривно пов'язане з фактором часу та заощадженнями. Для підвищення ефективності люди переходять на обхідні або окольні методи виробництва (roundabout methods)^[7]. Замість того, щоб ловити рибу голими руками (прямий, але малоефективний метод), людина витрачає час і ресурси на створення вудки чи сітки (окольний метод)^{[3]:490–494}.

Створення інструментів вимагає попередніх заощаджень (капіталу) та готовності відкласти споживання в сьогоденні заради майбутнього, що відображає концепцію часової преференції. Самі капітальні блага за своєю суттю є «працею, природою та часом, що збережені» у минулому^[3]:490. Обхідні методи виробництва тривають довше у часі, але забезпечують значне зростання випуску кінцевого продукту значно вищої якості^{[3]:490–494}.

У сучасній економічній теорії, менеджменті та промисловій інженерії виробництво розглядається як цілеспрямований трансформаційний процес. За визначенням Філіпа Котлера, виробництво — це процес поєднання різних чинників, як матеріальних (метал, дерево, скло, пластик), так і нематеріальних (плани, знання, технології), з метою створення результату або випуску (output)^[16]. Ідеально цей випуск має форму товару чи послуги, що володіє цінністю та сприяє корисності індивідів. Галузь економіки, яка вивчає ці процеси, називається теорією виробництва, і вона тісно пов'язана з теорією споживання^[13].

Виробничий процес та випуск є безпосереднім результатом продуктивного використання початкових чинників виробництва^[17]. Класична економічна наука традиційно поділяє ресурси на дві категорії:

• Первинні фактори (Primary factors): охоплюють усі базові залучені ресурси, такі як земля (що включає природні ресурси на поверхні та в надрах ґрунту), праця та капітал. При цьому Пол Самуельсон наголошував на наявності суттєвої різниці між загальною працею та людським капіталом (накопиченим запасом знань і навичок)^[18]. У різних економічних школах еволюційними (розширеними) факторами виробництва також вважаються підприємництво та технології^[19][20]. Ці первинні чинники не зазнають кардинальних змін у процесі випуску і не стають просто пасивною частиною готового продукту.
• Вторинні фактори (Secondary factors): матеріали та енергія, які в межах класичного аналізу класифікуються як побічні продукти використання землі, праці й капіталу^[21].

У короткостроковому періоді виробнича функція виходить із припущення, що принаймні один фактор вхідних ресурсів залишається фіксованим, а обсяг випуску оцінюється за допомогою показників загального, середнього та граничного (маржинального) продукту. На цьому етапі діє закон спадної граничної віддачі (returns): у міру того, як до фіксованої кількості землі чи капіталу додаються нові одиниці змінного чинника (наприклад, робочої сили), приріст загального випуску спочатку зростає, але після досягнення певної межі починає неминуче знижуватися^[22].

Економічний добробут створюється у процесі виробництва, під яким розуміють усі види економічної діяльності, спрямовані прямо чи опосередковано на задоволення людських потреб і бажань^[17]. Рівень задоволення цих потреб приймається як мірило добробуту суспільства. Зростання економічного добробуту в процесі виробництва пояснюється двома головними ознаками^[17]:

1. Покращенням співвідношення «якість—ціна» товарів і послуг. Коли споживачі отримують більше задоволення потреб за менші витрати, їхній добробут зростає. Це покращення є ключовим інструментом підвищення конкурентоспроможності для виробника, хоча такий вид вигоди, переданий клієнтам, не може бути безпосередньо виміряний суто виробничими даними фірми.
2. Збільшенням доходів від зростання та підвищення ефективності ринкового випуску, що безпосередньо збільшує Валовий внутрішній продукт (ВВП) країни.

Дослідження Дейла Йоргенсона доводять, що переважна частина економічного зростання (на прикладі США з 1947 року) включає в себе суто реплікацію вже наявних технологій через інвестиції в обладнання, споруди, програмне забезпечення та розширення робочої сили, тоді як чисті інновації (успішне впровадження принципово нових продуктів, систем чи бізнес-моделей) забезпечують лише близько 20% загального зростання випуску^[23].

Економічна наука виділяє три головні форми виробничих процесів, кожен з яких генерує цінність та корисність для індивідів:

• Ринкове виробництво (Market production): єдина форма, яка одночасно створює блага і безпосередньо генерує та розподіляє доходи між стейкхолдерами (персоналом, державою, власниками). Через цю подвійну роль ринкове виробництво виступає головним двигуном ("primus motor") усього економічного добробуту^[24].
• Державне/суспільне виробництво (Public production): надання суспільних благ і послуг державним сектором (освіта, медицина, правопорядок, безпека), що утримується за рахунок оподаткування ринкової діяльності. Водночас у сучасній економічній науці питання ефективності державного виробництва залишається дискусійним і критикується з двох ключових позицій:

1. Суто економічна оцінка: оскільки результати державного виробництва зазвичай не проходять через механізм вільного ринкового обміну і не мають сформованих конкуренцією ринкових цін, їхню реальну ефективність та альтернативну вартість (opportunity cost) вкрай важко, а часто й неможливо об'єктивно оцінити. Це призводить до ризику хронічного неефективного розподілу обмежених ресурсів суспільства.
2. Морально-етичний аспект: фінансування державного виробництва базується не на добровільному виборі споживачів (як у ринковому секторі), а на механізмі примусового оподаткування ринкових суб'єктів. Представники низки економічних шкіл (зокрема Австрійської школи економіки) розглядають таке відчуження коштів як де-факто конфіскацію приватної власності, що ставить під сумнів етичну виправданість розширення державного виробництва поза межі мінімально необхідних функцій захисту прав індивіда.

• Виробництво в домашніх господарствах (Household production): внутрішнє створення товарів та послуг членами родин для власного споживання, яке так само утримується за рахунок доходів від ринкового сектора.

Економічний добробут, створений у процесі ефективного виробництва, розподіляється через взаємодію між стейкхолдерами (зацікавленими сторонами) компанії, яких на основі спільності інтересів класифікують на три групи^[24]:

1. Споживачі (Customers): кінцеві споживачі, інші ринкові виробники або органи державного сектора. Внаслідок конкуренції співвідношення «ціна—якість» товарів має тенденцію до покращення, завдяки чому споживачі отримують більше корисності за менші витрати.
2. Постачальники (Suppliers): виробники матеріалів, енергії, капіталу та послуг. Зміни в цінах або якості постачаних ресурсів безперервно впливають на виробничі функції обох сторін (і компанії, і постачальника).
3. Виробники (Producers): колективна спільнота, що бере участь у виробництві — робоча сила (персонал), суспільство (держава через податки) та власники капіталу.

Для детального вимірювання та розуміння ефективності у фінській теорії управлінського обліку (починаючи з 1960-х років) загальний виробничий процес фірми пропонують розділяти на кілька субпроцесів, які протікають одночасно, але фіксують різні економічні явища^[25][26]:

• Реальний процес (Real process): послідовність подій у виробництві, під час яких вхідні ресурси поєднуються за допомогою виробничої функції у готові продукти. Характеристики, закладені в продукт виробником, формують додаткову (надлишкову) вартість для споживача на ринку. Реальний дохід, отриманий у реальному процесі, відображає продуктивність. Класичний німецький економіст Еріх Гутенберг так само зазначав, що сенс будь-якої реальної діяльності підприємства полягає у виробництві матеріальних благ або наданні імматеріальних послуг через таку трансформацію факторів^[27].
• Процес розподілу доходів (Income distribution process): серія подій, у яких змінюються одиничні ціни продуктів та ресурсів незмінної якості, що зумовлює перерозподіл доходів між учасниками ринкового обміну (наприклад, вигода від зростання продуктивності може передаватися клієнтам у вигляді зниження цін або персоналу у вигляді вищих зарплат). Прибутковість виробництва для власника — це та частка результату реального процесу, яку він зміг залишити собі після завершення процесу розподілу доходів.

Зміна реального доходу в такій системі завжди є результатом балансу між загальним обсягом виробництва (рухом уздовж графіка виробничої функції за рахунок збільшення кількості ресурсів) та рівнем продуктивності (зсувом самого графіка виробничої функції вгору за рахунок інновацій)^[28][26].

Німецька академічна традиція управління підприємством (BWL) вносить сувору точність у розмежування синонімів та технологічних типів діяльності. З лінгвістично-правового погляду термін виробництво (Produktion) є найширшим, тоді як виготовлення або фабрикація (Fertigung, Fabrikation) стосується лише матеріально-речових товарів. На рівні технологій обробка (Bearbeitung) означає зміну лише зовнішньої геометричної форми предмета (наприклад, фрезерування деталі), тоді як переробка (Verarbeitung) передбачає повну хіміко-фізичну зміну або споживання початкової речовини (наприклад, виплавка металу з руди)^[27].

У промисловій інженерії та виробничій техніці процеси класифікують залежно від фізичної природи предмета праці та способів його вимірювання на три великі макрогрупи:

• Дискретне виготовлення (Fertigungstechnik): випуск та монтаж штучних, чітко обчислювальних товарів із визначеною геометричною формою (автомобілі, верстати, меблі, мікросхеми), де обсяг випуск вимірюється строго у штуках.
• Процесне або апаратне виробництво (Verfahrenstechnik): переробка первинної сировини за допомогою безперервних хімічних, фізичних чи біологічних процесів у безперервну масу, об'єм або сипучу речовину (цемент, чавун, борошно, нафтопродукти, медикаментозні розчини). Випуск вимірюється в тоннах, літрах або кубічних метрах.
• Енергетичне виробництво (Energietechnik): специфічний сектор, пов'язаний із видобутком, трансформацією, транспортуванням та накопиченням енергії у всіх її формах (електрична, теплова енергія, стиснене повітря). Особливість цього типу полягає в тому, що продукт не підлягає тривалому складуванню і має бути наданий або спожитий безпосередньо в момент його генерації.

Оскільки ресурси для будь-якого виробництва завжди є обмеженими (рідкісними), а людські потреби — безмежними, ключовим завданням економічної діяльності є максимізація результату при мінімізації витрат. Категорією, що характеризує результативність виробництва та свідчить про якість економічного зростання, є ефективність виробництва^[1]:128. Вона показує, якою ціною та якими витратами ресурсів досягається приріст обсягів випуску^[1]:128.

Сучасна економічна думка розрізняє два основні види ефективності^[1]:129:

• Економічна ефективність: досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці або зниження сукупних витрат на одиницю продукції.
• Соціальна ефективність: ступінь відповідності результатів виробництва соціальним потребам суспільства та інтересам окремої людини.

Узагальнена методологічна формула економічної ефективності має вигляд^[1]:129: $${\displaystyle {\text{Ефективність}}={\frac {\text{Результати (сукупний продукт)}}{\text{Витрати виробництва}}}}$$

У мікро- та макроекономічному аналізі (зокрема за методологією В. Базилевича, С. Саарі та Р. Сіклса) розрізняють часткові показники ефективності використання окремих ресурсів та інтегральні індекси сукупної продуктивності:

Виступає одним із головних показників економічної ефективності й оцінюється на двох рівнях^{[1]:129–130}:

• На мікрорівні: визначається як відношення обсягу виробленої продукції до кількості робітників, зайнятих у її виробництві, або до кількості відпрацьованих людино-годин:

$${\displaystyle {\text{Продуктивність праці (мікро)}}={\frac {\text{Обсяг продукції}}{\text{Кількість працівників}}}}$$

• На макрорівні (продуктивність суспільної праці): відображає ефективність використання живої праці в масштабах усього суспільства і визначається як відношення національного доходу до середньої чисельності працівників, зайнятих у сфері матеріального виробництва:

$${\displaystyle {\text{Продуктивність суспільної праці}}={\frac {\text{Національний дохід}}{\text{Середня чисельність працівників}}}}$$

Показником, зворотним до продуктивності, є трудомісткість, яка відображає кількість затраченої живої праці на виробництво одиниці продукції^[1]:130.

Характеризує ефективність використання засобів праці (основного капіталу) і показує кількість продукції, виробленої з одиниці основних виробничих фондів. Вона розраховується як відношення вартості виробленої продукції до вартості основних виробничих фондів^[1]:130: $${\displaystyle {\text{Фондовіддача}}={\frac {\text{Вартість виробленої продукції}}{\text{Вартість основних виробничих фондів}}}}$$

Зворотним показником є фондомісткість, яка вказує на вартість витрат виробничих фондів на одиницю виробленої продукції^[1]:130. Також у системі показників виділяють капіталомісткість, що визначається як відношення обсягу капітальних вкладень до зумовленого ним приросту обсягу виробленої продукції^[1]:131. Для комплексної оцінки діяльності підприємства з урахуванням впливу всіх факторів застосовується інтегральний показник ефективності^[1]:132, який у сучасній міжнародній практиці корелює з індексом сукупної продуктивності факторів (Total Factor Productivity, TFP)^[13].

На макроекономічному рівні обмеженість чинників виробництва та рівень технологічної ефективності моделюються за допомогою Межі виробничих можливостей (Production Possibility Frontier, PPF)^[15].

Межа виробничих можливостей — це графік (крива), який демонструє всі можливі максимальні обсяги одночасного виробництва двох альтернативних видів благ (наприклад, інвестиційних товарів та споживчих товарів) за умови повного та найефективнішого використання всіх наявних ресурсів та незмінного рівня технологій^[15].

Аналіз точок на графіку ${\displaystyle PPF}$ дозволяє оцінити стан системи^[15]:

1. Точки на самій кривій: відображають стан парето-ефективного виробництва — ситуацію, за якої суспільство не може збільшити випуск одного блага без одночасного зменшення випуску іншого. Це означає, що всі ресурси задіяні на 100%.
2. Точки під кривою (всередині геометричного простору): свідчать про неефективне використання ресурсів — ситуацію, коли в економіці є безробіття, простої обладнання або нераціональний менеджмент, через що реальний випуск є значно меншим за потенційний.
3. Точки вище та праворуч від кривої: є абсолютно недосяжними для цієї економічної системи за поточного обсягу ресурсів та наявного технологічного рівня.

Крива ${\displaystyle PPF}$ має опуклу форму (увігнуту до початку координат), що графічно відображає дію закону зростаючих альтернативних витрат (opportunity costs)^[15]. Суть закону полягає в тому, що для отримання кожної додаткової одиниці одного блага суспільство змушене жертвувати все більшою кількістю іншого блага, оскільки виробничі чинники не є абсолютно взаємозамінними і мають різну специфічну ефективність у різних галузях^[15].

Трансформація самої межі виробничих можливостей (її зсув праворуч і вгору) є графічним відображенням економічного зростання суспільства. Таке розширення потенціалу стає можливим або екстенсивним шляхом (за рахунок залучення додаткової кількості первинних ресурсів — землі, капіталу чи робочої сили), або інтенсивним шляхом (завдяки технологічним інноваціям та зростанню сукупної продуктивності факторів, що дозволяє виробляти значно більше зі збереженням колишнього обсягу витрат)^[15][17].

Процес виробництва за своєю структурою складається з 4-х фаз:

• власне виробництво
  • основне виробництво
  • виробнича інфраструктура
  • соціальна інфраструктура
• розподіл
• обмін
• споживання

Ефективність виробництва визначається як співвідношення між отриманими результатами (обсягом створених благ) та витратами ресурсів, задіяних у процесі їхнього створення. Вона поділяється на:

1. Економічну ефективність — досягнення максимального випуску за мінімальних витрат чинників.
2. Соціальну ефективність — ступінь відповідності структури виробництва реальним потребам індивідів та суспільства.

Складові елементи процесу виробництва : праця, предмети праці й засоби праці..

Предмети праці й засоби праці становлять засоби виробництва. Засоби виробництва і люди становлять продуктивні сили.

Суспільне виробництво поділяється на два взаємопов'язані підрозділи: виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин становить спосіб виробництва, який визначає характер даного суспільного ладу.

Відносини виробництва зумовлюють і відповідні їм відносини розподілу, обміну й споживання (особистого й виробничого). Визначальним у цьому процесі є виробництво. Воно розвивається за об'єктивними економічними законами, головними серед яких є основний економічний закон, властивий кожному способові виробництва (див. Основний економічний закон капіталізму, Основний економічний закон соціалізму). Зміни виробництва починаються зі змін продуктивних сил і насамперед — знарядь праці. Перехід від одного способу виробництва до іншого, вищого, зумовлюється діянням закону відповідності виробничих відносин характерові продуктивних сил.

Виробничий цикл — період перебування предметів праці (сировини і матеріалів) у виробничому процесі з початку виготовлення до випуску готового продукту. В окремих галузях (металургійна, хімічна тощо), де виробничий процес не можна переривати з економічних причин, або з питань безпеки виробничий цикл є безперервним. Робітники, що обслуговують безперервне виробництво, іменуються працівниками безперервного виробництва.

При технологічній підготовці до виробництва розв'язують такі основні задачі:

• опрацювання конструкцій технічних систем на технологічність;
• розроблення технологічних процесів виготовлення й технологічного контролю заготовок і деталей, складання, а також допоміжних робіт, починаючи з отримання вихідних матеріалів та заготовок і закінчуючи упаковкою готової продукції;
• типізація і нормалізація технологічних процесів, в тому числі з використанням групової або модульної технології й технологічного оснащення;
• установлення технічних норм часу на виготовлення технічних систем, норми витрат матеріалів і технологічного оснащення;
• проєктування спеціального і нормалізованого інструменту, інструменту пристосувань, штампів та іншого технологічного оснащення;
• виготовлення і доводка запроєктованого технологічного оснащення;
• проєктування і виготовлення спеціального обладнання, засобів механізації й автоматизації основних та допоміжних виробничих процесів, транспортних засобів і нестандартного обладнання, пов'язаних з технологічним процесом й організацією робочих місць;
• розрахунок необхідного обладнання і розроблення планування його розміщення;
• розрахунок виробничої потужності цехів, ділянок, ліній;
• доведення технологічних процесів для забезпечення впровадження запроєктованих режимів різання і норм, а також налагодження обладнання й технологічного оснащення.

• Безперервне виробництво
• Засоби виробництва
• Одиничне виробництво
• Фактори виробництва
• Виробнича структура
• Обхідні методи виробництва
• Розумне виробництво
• Теорія виробництва
• Теорія споживання

• Бастіа Ф. Що ми бачимо і чого не бачимо. Закон. Держава. Кляті гроші / пер. з фр. та англ. Н. Афончиної. — Київ : Free Economy Institute | Інститут вільної економіки, 2021. — 228 с. — ISBN 978-966-521-771-8.
• Бьом-Баверк, Ойґен фон. Карл Маркс і неспроможність його системи / пер. з нім. Є. Третяк. — Київ : WellBooks, 2024. — 224 с. — ISBN 978-617-8264-12-3.
• Менгер К. Принципи економічної науки. Перша загальна частина / пер. з нім. О. Бялової. — Київ : К.І.С., 2022. — 304 с. — ISBN 978-617-684-272-9.
• Сміт Адам. Дослідження про природу і причини багатства народів / пер. з англ. О. Васильєв, М. Межевікіна, А. Малівський. — К. : Наш формат, 2018. — 736 с. — ISBN 978-617-7552-14-6.
• Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. — 6-те вид., перероб. і доп. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с. — ISBN 966-311-049-X.
• Шваб К. Четверта промислова революція. Формуючи четверту промислову революцію / Клаус Шваб ; пер. з англ. Н. Климчук. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. — 416 с. — ISBN 978-617-12-5107-6.
• Шумпетер, Йозеф А. Теорія економічного розвитку: Дослідження прибутків, капіталу, кредиту, відсотка та економічного циклу / Пер. з англ. В. Старка. — Видання 2-е, допов. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — 246 с. — ISBN 978-966-518-660-1.
• Mises, Ludwig von (1998). Human Action: A Treatise on Economics (The Scholar’s Edition). Auburn, Alabama: Ludwig von Mises Institute. 912 p.
• Say, Jean-Baptiste (1971). A Treatise on Political Economy; or the Production, Distribution and Consumption of Wealth (C. R. Prinsep, Trans.; C. C. Biddle, Ed.). New York, NY: Augustus M. Kelley. (Original work published 1803; reprint of the 1880 Philadelphia edition). ISBN 0-678-00028-X.
• Почався випуск перших масових автомобілів у світі. Gazeta.ua. 2020. 7 жовтня. URL: https://gazeta.ua/articles/avto/_pochavsya-vipusk-pershih-masovih-avtomobiliv-u-sviti/988986 (дата звернення: 28.05.2026).