Карл Менгер

Карл Менгер
нім. Carl Menger
Карл Менгер
Народився	23 лютого 1840 Новий Сонч, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія
Помер	26 лютого 1921 (81 рік) Відень, Австрія
Поховання	Віденський центральний цвинтар[1]
Країна	Австро-Угорщина
Діяльність	економіст, професор
Alma mater	Віденський університет, Карлів університет, Ягеллонський університет
Галузь	економічна теорія, політична економія
Заклад	Віденський університет
Посада	член Палати панів Імперської Ради
Науковий ступінь	доктор права (1867)
Науковий керівник	Лоренц фон Штайн
Відомі учні	кронпринц Рудольф
Аспіранти, докторанти	Ейген фон Бем-Баверк[2] Фрідріх фон Візер[2] Франк Феттер
Членство	Національна академія дей-Лінчей[3]
Відомий завдяки:	Маржиналістська революція, заснування Австрійської школи, суб'єктивна теорія цінності, теорія походження грошей
Батько	Anton Mengerd
Брати, сестри	Антон Менгер Max Mengerd
Діти	Karl Mengerd
Родичі	Манзует Йоган Козель
Нагороди	Орден Франца Йосифа
Роботи у Вікіджерелах Висловлювання у Вікіцитатах  Карл Менгер у Вікісховищі

Карл Менгер (нім. Carl Menger, повне ім'я Carl Menger von Wolfensgrün; 23 лютого 1840^[4], Новий Сонч — 26 лютого 1921, Відень) — австрійський економіст, засновник Австрійської школи. Разом з Вільямом Стенлі Джевонсом і Леоном Вальрасом він став одним з трьох основоположників маржиналістської революції 1870-х років, яка змінила засади економічної теорії^[5]:270.

Головна праця Менгера — «Принципи економічної науки» (нім. Grundsätze der Volkswirthschaftslehre, 1871). Того ж року вийшла «Теорія політичної економії» Джевонса. Рік появи обох праць вважають початком маржиналістської революції і сучасного періоду економічної науки^[6]:7.

На відміну від трудової теорії вартості класичної школи, Менгер виклав суб'єктивну теорію цінності. За нею цінність блага — це судження людини про значення цього блага для задоволення її потреб, а не властивість речі чи похідна від витрат праці^[6]:107-108. Від Джевонса і Вальраса Менгер відрізнявся відмовою від математичного апарату. Замість моделі рівноваги він будував причиново-генетичний аналіз людської діяльності^{[5]:280[7]:511-512, 521}.

Менгер розробив учення про блага першого і вищих порядків та про імпутацію цінності чинникам виробництва. Він також запропонував теорію спонтанного виникнення грошей і обґрунтував методологічний індивідуалізм у суспільних науках. Його праця «Дослідження методу соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883) поклала початок суперечці про методи з німецькою історичною школою^[6]:20-22.

Понад три десятиліття (1872–1903) Менгер викладав у Віденському університеті^{[6]:18-19, 32}. Його ідеї розвинули Ойґен фон Бем-Баверк і Фрідріх фон Візер, а згодом Людвіг фон Мізес і Фрідріх Гаєк. За словами Гаєка, основоположні ідеї Австрійської школи «цілком і повністю належать Карлові Менгеру»^[6]:6.

Карл Менгер народився 23 лютого 1840 року в місті Ной-Зандец (нім. Neu-Sandez) у Галичині, що тоді належала до Австрійської імперії. Нині це Новий Сонч у Польщі.

Батьківський рід Менгерів походив з німецьких родин Богемії. Предки за батьківською лінією 1623 року переселилися до Егера (нині Хеб). За покоління до народження Карла родина перебралася до східних провінцій монархії. Серед Менгерів були ремісники, музиканти, державні службовці й армійські офіцери^{[6]:11, прим. 6}.

Батько, Антон Менгер, був юристом. Від 1840-х років він мав приватну адвокатську контору в Більсько (нині Бєльсько-Бяла). Він носив дворянський предикат «едлер фон Вольфенсґрюн» — найнижчий з австрійських дворянських предикатів. Коли і за що родина його отримала, невідомо. Карл та його брати згодом відмовилися від предиката на знак належності до бюргерства^[8]:3-6.

Мати, Кароліна (уроджена Ґержабек), була донькою богемського купця Йозефа Ґержабека з Гоенмаута. Він розбагатів за наполеонівських воєн і придбав великий маєток у Західній Галичині. У цьому маєтку Карл провів значну частину дитинства і застав напівкріпосне становище селян, яке там тривало до 1848 року^[6]:11.

Батько помер 1848 року. У родині лишилося шестеро дітей, ще четверо померли раніше. Попри скрутне становище, мати змогла дати трьом синам — Максові, Карлові й Антонові — університетську юридичну освіту^[8]:3-6.

Обидва брати Карла здобули визнання:

• старший, Макс Менгер (1838–1911), — адвокат і ліберальний депутат австрійського райхсрату, знавець податкової політики та національного питання в Австрії;
• молодший, Антон Менгер (1841–1906), — професор цивільного процесу Віденського університету, автор праці «Право на повний продукт праці» та прихильник соціалізму.

Небіж Менгера, Мансует Козель, у 1904–1906 роках був міністром фінансів Цислейтанії.

Сучасник, Рудольф Зіґгарт, описував контраст між братами Карлом і Антоном. Карл — творець нової економічної теорії, але в політиці досить консервативний. Антон — пристрасний соціаліст, що прагнув розв'язувати соціальні проблеми за допомогою держави^{[6]:34, прим. 33}.

Після гімназії Менгер вивчав право і державні науки у Віденському (1859–1860) та Празькому (1860–1863) університетах^[6]:11. У 1867 році він здобув ступінь доктора права в Ягеллонському університеті в Кракові^[8]:7-25.

Ще замолоду він опрацював праці Монтеск'є, Адама Сміта, Жана-Батиста Сея, Давида Рікардо, Готліба Гуфеланда і графа Лодердейла^[8]:7.

Економічну науку в австрійських університетах тоді викладали як частину юридичної освіти, переважно німецькі професори. За Гаєком, власні економічні дослідження Менгера навряд чи стимулювали його викладачі^[6]:10.

Після навчання Менгер працював журналістом-аналітиком ринків. Спершу він був редактором офіційної «Lemberger Zeitung» у Львові, згодом працював у Відні^[6]:11[9]:10. У 1865–1866 роках він був співвидавцем щойно заснованої «Neues Wiener Tagblatt»^[8]:7-25.

Згодом Менгер обійняв посаду в пресслужбі Президії Ради міністрів (нім. Ministerratspräsidium). Серед його обов'язків було складання оглядів ринків для офіційної «Wiener Zeitung». За переказом Фрідріха фон Візера, саме тоді Менгер помітив разючий контраст між тодішніми теоріями цін і чинниками, які досвідчені практики вважали вирішальними для ціноутворення. Гаєк, утім, вважав імовірнішим, що цей досвід лише спрямував дослідження, які Менгер вів ще з часів навчання^[6]:11-12.

Найраніші рукописні нотатки Менгера з теорії цінності датовані 1867 роком. Наступні роки він присвятив створенню системи, яку оприлюднив на початку 1871 року в «Принципах економічної науки». Ця книжка мала бути першою, загальною частиною всеосяжного трактату. Наступні частини Менгер присвятив би відсотку, заробітній платі, ренті, кредитові та паперовим грошам, далі — теорії виробництва й торгівлі, і насамкінець — критиці економічної системи. Ці частини так і не вийшли^[6]:12.

У 1872 році Менгер габілітувався у Віденському університеті в Лоренца фон Штайна, подавши «Принципи» як габілітаційну працю, і став приват-доцентом політичної економії. Здобути це звання вдалося лише після подолання певних труднощів^{[6]:18[8]:7-25}. Він відхилив запрошення до Карлсруе (1872), Базеля (1873) і пізніше до Цюрихської політехніки^{[6]:19, прим. 12}.

У 1873 році 33-річного Менгера призначили екстраординарним професором. Невдовзі він залишив державну службу, на подив свого зверхника князя Ауерсперга. Той не розумів, як можна зректися посади, що відкривала великі кар'єрні перспективи^[6]:19. За М. Боос, Менгер відмовився від урядової посади 1875 року.

Після повернення з подорожей з кронпринцем Рудольфом Менгер очолив кафедру політичної економії. У 1879 році він став ординарним професором^{[6]:19[8]:7-25}.

Менгер здобув славу одного з найкращих викладачів університету (див. «Семінари»). З 1886 року він обстоював реформу юридичної освіти, проте більшість його пропозицій колеги не підтримали^[8]:59-60.

На пропозицію ліберального вихователя кронпринца Йозефа Латура в 1876–1878 роках Менгер навчав 18-річного Рудольфа політичної економії та статистики^[8]:25-37. Протягом двох років він супроводжував спадкоємця в подорожах Європою, зокрема Англією, Шотландією, Ірландією, Францією та Німеччиною^[6]:19. Менгер прагнув навчити учня самостійно мислити й судити, і кронпринц глибоко зацікавився економічними та соціальними питаннями.

Під враженням від поїздки до Англії 1878 року з'явився анонімний памфлет з гострою критикою австрійської аристократії. Його укладання приписують кронпринцові разом із Менгером. Англомовні джерела обережніше пишуть лише про ймовірну допомогу Менгера.

Дослідники вважають вплив Менгера на ліберальні й соціальні погляди Рудольфа значним. Кронпринц, зокрема, залишився чужим до антисемітизму своєї доби і відкидав державний дирижизм. Контакти між ними, ймовірно, урвалися близько 1886 року через закиди в надмірному ліберальному впливі, передусім з боку ерцгерцога Альбрехта^[8]:25-37. Після загибелі кронпринца в Маєрлінгу 1889 року Менгер опублікував некролог у «Neue Freie Presse».

Німецькі економісти «Принципи» майже не помітили. За Гаєком, вони вважали не хибною, а марною саму теорію такого типу^[6]:20. Тому Менгер визнав важливішим захистити теоретичний метод від претензій історичної школи на виключне право досліджувати економічні явища, ніж продовжувати «Принципи».

У 1883 році Менгер видав «Дослідження методу соціальних наук і політичної економії зокрема» (нім. Untersuchungen über die Methode der Socialwissenschaften und der politischen Oekonomie insbesondere), над якими працював з 1875 року^[6]:20.

Густав Шмоллер відповів образливою рецензією. Менгер парирував брошурою «Помилки історизму в німецькій політичній економії» (нім. Die Irrthümer des Historismus in der deutschen Nationalökonomie, 1884), написаною у формі листів до друга. Тоді Шмоллер оголосив у своєму журналі, що повернув надісланий примірник авторові без рецензії, і передрукував супровідного листа. Згодом Шмоллер публічно заявив, що представник «абстрактної» школи не може викладати в німецькому університеті^[6]:22.

Сама назва «австрійська школа» з'явилася як зневажливе прізвисько з боку прихильників історичної школи. Детальніше зміст суперечки висвітлено в розділі «Методологія».

Наприкінці 1880-х років назріла реформа австрійської валюти. Падіння ціни срібла у 1878–1879 роках змусило уряд припинити його вільне карбування. Відтоді паперовий флорин поступово дорожчав щодо срібла і коливався щодо золота. Австро-угорська угода 1887 року передбачала комісію для підготовки відновлення платежів твердою монетою^[6]:27.

У березні 1892 року у Відні зібралася Комісія з дослідження валюти (нім. Währungs-Enquête-Commission). За Гаєком, Менгер був її найвидатнішим членом^[6]:27. Серед інших членів були економісти Еміль Сакс, Ріхард Лібен і Віктор Матая, а також банкіри, промисловці й журналісти. Заступником голови комісії від уряду був Ойґен фон Бем-Баверк, згодом міністр фінансів^[6]:28.

Менгер погоджувався з більшістю членів комісії, що єдиний практичний шлях — золотий стандарт. Головним його внеском став аналіз практичних проблем переходу: вибору паритету та моменту реформи. Його виступ привернув таку увагу, що спричинив тимчасовий спад на фондовій біржі^[6]:28.

1892 рік став для Менгера найпліднішим на публікації^{[6]:29-31[10]}. Він видав:

• брошури «Внесок до валютного питання в Австро-Угорщині» та «Перехід до золотої валюти»;
• статтю «Гроші» в «Handwörterbuch der Staatswissenschaften»;
• англомовну статтю «On the Origin of Money» в «The Economic Journal».

За участь у роботі комісії Менгер отримав від міністра освіти Пауля Гауча фон Франкентурна персональну надбавку в 1200 гульденів^[8]:69-70.

Після 1892 року Менгер публікував дедалі менше. Він працював над систематичним трактатом з економіки та над загальною працею про природу й методи суспільних наук. Для цього він заглибився у філософію, психологію (Вільгельм Вундт, школа Франца Брентано) та етнографію, прагнучи підвести під теорію цінності теорію людських потреб^{[6]:31-32[8]:86-87}.

У 1903 році, у 63 роки, Менгер пішов у відставку, щоб повністю присвятити себе цій праці^[6]:32. Кафедру політичної економії Віденського університету після нього обійняв Фрідріх фон Візер.

Відставці сприяли й інші обставини. Менгер мав погане здоров'я: неврастенію та хворобу вуха^[8]:88. Крім того, 1902 року народився його син Карл. Мати сина, журналістка й музикантка Герміне Андерманн (1869–1924), була єврейкою, а Менгер — католиком. За тодішнім австрійським правом шлюб між ними був неможливий. Віденське товариство сприйняло народження позашлюбної дитини як скандал. Згодом Менгер домігся від імператора Франца Йосифа узаконення сина^[11].

Син, Карл Менгер (1902–1985), став відомим математиком. Він викладав у Віденському університеті, а згодом у США, в Іллінойському технологічному інституті.

У 1911 році Менгер познайомився з Людвігом фон Мізесом. Останньою його публікацією став некролог Бем-Баверкові (1915)^[6]:31.

Великий трактат Менгер так і не завершив. До кінця життя він переробляв рукописи і, за Гаєком, довів їх до такого стану, що відтворити задум було надзвичайно важко. Частину матеріалів син включив до другого видання «Принципів» (1923)^[6]:32.

Після відставки в Менгера склалася традиція: молоді віденські економісти на початку академічної кар'єри приходили до нього додому. У старості, коли зір уже не дозволяв читати, він просив відвідувачів розповідати йому про нові праці^[6]:33.

Менгер помер у Відні 26 лютого 1921 року, невдовзі після свого 81-го дня народження. Його поховано в почесній могилі на Віденському центральному цвинтарі (група 0, ряд 1, № 88).

Бібліотека Менгера налічувала близько 25 тисяч томів^[8]:89. За Гаєком, її економічна частина належала до трьох-чотирьох найбільших приватних зібрань такого роду, а опублікований каталог лише цієї частини містить понад 20 тисяч записів. Не менш багатими були розділи з етнографії та філософії^[6]:37. Герміне Андерманн продала бібліотеку до Японії. Нині вона зберігається як окреме зібрання в Університеті Хітоцубасі в Токіо. Особистий архів Менгера зберігається в Бібліотеці Рубенстайна Університету Дьюка (США).

• 1894 — член Академії моральних і політичних наук (Париж)
• 1895 — почесний член Королівського товариства Единбурга
• 1896 — титул гофрата
• 1900 — довічний член Палати панів райхсрату; орден Франца Йосифа із зіркою
• 1901 — президент Інституту соціології в Парижі

Менгер був також членом Академії деї Лінчеї, Американської академії політичних і соціальних наук та Австрійської академії наук. Він мав почесні докторські ступені Будапештського (1896) і Празького (1899) університетів. До 80-річчя Віденський університет надав йому титул «першого доктора державних наук»^{[8]:88-89, 195}.

У Палаті панів Менгер участі в дебатах майже не брав. За Гаєком, світ був для нього більше предметом вивчення, ніж діяльності. Політично він тяжів до «лібералізму старого типу» і не був позбавлений симпатії до соціальних реформ^[6]:34.

Передмова до російськомовного перекладу «Принципів економічної науки» (нім. Grundsätze der Volkswirtschaftslehre, 1871) може пролити додаткове світло на мотиви досить пізнього російського перекладу цієї праці (1901) і трактування розвитку економічної науки російськими вченими. Тут зазначено, що робота К. Менгера написана у 1871 року, і відтоді в західноєвропейській літературі вчений створив школу. Проте в Російській імперії він залишився майже не поміченим і у всякому разі недостатньо оціненим. Було кілька причин такого стану у російській національній економічній науці. По-перше, більш пізній порівняно із Заходом період існування класичної політичної економії в країні.

На думку професора В. Голубничого, англійська класична політекономія дійшла в Україну за життя Д. Рікардо і панувала тут аж до Першої світової війни. Тому видається природним і пізніше та розтягнуте у часі порівняно із Заходом усвідомлення кризового стану цієї школи як її тодішніми прихильниками, так і опонентами. По-друге, захоплення певної частини інтелігенції та молоді доктринами К. Маркса, що заважало конкуренції інших економічних шкіл. По-третє, особлива прихильність ряду вчених до історичної та соціальної шкіл у політичній економії^[12].

Українською мовою роботу було видано у 2022 р. Інститутом вільної економіки та видавництвом К.І.С.

(нім. Untersuchungen uber die Methode der Sozialwissenschaften und der politischen Ökonomie insbesondere, 1883).

Карл Менгер, присвятив товару 7 главу своєї головної праці «Принципи економічної науки» (нім. Grundsätze der Volkswirtschaftslehre, 1871). Менгер розрізняє товар і економічне благо. Менгер визначає товар, як економічне благо, яке призначене для продажу, і яке втрачає свої властивості при отриманні його кінцевим споживачем. Також він розрізняє поняття товару у повсякденному і науковому смислі. У повсякденному вжитку товарами називають предмети, які виробник або продавець готовий обміняти, при цьому це поняття обмежується лише речами, — гроші виключаються з нього. При науковому підході товаром називають будь-які блага, які призначені для обміну, не залежно від їхньої матеріальності, здатності до переміщення, їх характеру як продуктів праці, незалежно від осіб, які пропонують їх для продажу. Також наводиться опис основних властивостей товару, як економічної категорії — межі придатності товарів до збуту, ступеню придатності до збуту і придатність товару до обігу. Під межами придатності товару до збуту мається на увазі сумарний споживчий попит. Так, згідно Менгеру, попит на твір про мову індіанців Латинської Америки тупі не перевищить 600 примірників за мінімальної ціни, у той час як межа придатності до збуту творів Шекспіра перевищує сотні тисяч. Ступінь придатності товару до збуту важлива для товарів, які не мають самостійного значення, а потрібні лише як складові частини для інших. Менгер наводить приклад пружин для механічних годинників і манометрів. Якою б не була їхня ціна, кількість пружин, які продаються, буде залежати лише від виробництва годинників і манометрів. У той же ж час, золото і срібло практично не мають меж придатності до збуту.

Придатність товару до обігу передбачає легкість його циркулювання. Деякі товари мають майже однакову придатність до збуту у руках будь-якої людини. Дрібка золота, «знайдена брудним семигородським циганом у пісках річки Араньош», має таку ж придатність до збуту, як й у руках власника родовища. У той самий час предмети одягу, постільна білизна й інші товари подібного роду з рук цієї ж людини втрачають придатність до збуту, навіть якщо б він ними й не користувався, а придбав для перепродажу.

Фрідріх фон Гаєк так описує ставлення Менгера до граничної корисності: «… Менгер не був автором і, наскільки мені відомо, ніколи не використовував терміна гранична корисність, введений Візером, а завжди пояснював поняття цінності дещо незграбною, але точною фразою — «значення, якого конкретні блага або їх кількість набувають для нас через усвідомлення того факту, що від нашого розпорядження ними залежить задоволення наших бажань»^[13].

Економіст Чиказької школи Френк Г. Найт (1885—1972) у своїй статті «Економіка граничної корисності» для Енциклопедії соціальних наук (1931 р) підкреслив, що «вся теорія [граничної корисності] набагато більш переконлива у більш вільному, заснованому на здоровому глузді формулюванні Менгера, ніж у рафінованій математичній версії Джевонса і Вальраса»^[14].

Наукова суперечка, яка точилася у 1880-1890-х роках між німецькомовними економістами про використання індуктивних та дедуктивних методів в економічній науці між представниками "молодої" історичної школи (Німецька імперія) та Австрійської школи (Австро-Угорщина). Карл Менгер та Густав Шмоллер розпочали цю суперечку.

Фрідріх фон Гаєк у статті «Карл Менгер (1840—1921)» так описує дар викладача Карла Менгера: "Найкраще його великий дар вчителя розкривався на його семінарах, які збирали обране коло найбільш старанних студентів і багатьох з тих, хто вже давно захистили свої докторські дисертації. Іноді обговорення практичних питань на семінарах будувалося за зразком засідань парламенту, коли основні доповідачі виступали за і проти пропонованих заходів. Але частіше ретельно підготовлена одним з учасників доповідь слугувала основною довгих дискусій. Менгер дозволяв студентам самим вести дебати, але при цьому з нескінченним старанням допомагав готувати доповіді. Він не тільки надавав свою бібліотеку в повне розпорядження студентів і навіть купував особливо потрібні книги, а й перечитував рукописи, не тільки обговорюючи основні питання, а й «навчаючи їх публічним промовам і техніці дихання»^[13].

З 2014 року «Асоціація соціальної політики» (нім. Verein für Socialpolitik) присуджує «Премію Карла Менгера» за інноваційні міжнародні дослідження у галузі грошово-кредитної макроекономіки, грошово-кредитної політики та валютної політики, яку спільно фінансують у розмірі 20 000 євро Німецький Бундесбанк, Національний банк Австрії та Національний банк Швейцарії. Першою переможницею стала Гелен Рей (Hélène Rey), професор Лондонської школи бізнесу.

• Австрійська школа економіки
• Карл Менгер (математик) (1902—1985), син Карла Менгера
• Людвіг фон Мізес
• Маржиналізм
• Неокласична економіка
• Праксеологія
• Суперечка про методи
• Суб'єктивна теорія цінності

• Карл Менгер (англ.) на сайті History of Economic Thought.
• Principles of Economics [Архівовано 13 листопада 2014 у Wayback Machine.] (англ.), переклад «Принципів політичної економії» англійською.
• Эбелинг, Ричард. Карл Менгер и стопятидесятилетие основания австрийской школы [Архівовано 25 лютого 2021 у Wayback Machine.] / Переклад з англ. Liberty Education Project, 2021-01-23 (рос.)
• Кляйн, Питер. Менгер — эмпирик // Liberty Education Project, 12.01.2022, переклад з англ. Н. Афончівої, за ред. В. Золотарьов (рос.)
• Мочерний С. Менгер (Menger) Карл // Економічна енциклопедія: в трьох томах. Т. 2. / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.) – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. с. 282. ISBN 966-580-101-5 (Т. 2)