Династія Цін

大清 ᡩᠠᡳ᠌ᠴᡳᠩ ᡤᡠᡵᡠᠨ Велика Цін
↓ 1636 – 1912 ↓
Прапор династії Цін Імператорська печатка
Гімн 《普天樂》 «Putian Le» (укр. «Пу Тянь Ле») (1878—1896) 《李中堂乐》 «Li Zhongtang Yue» (укр. «Мелодія Лі Чжунтана») (1896—1906) 《颂龙旗》 «Song Long Qi» (укр. «Хвала прапору Дракона») (1906—1911) Імператорський гімн: 《鞏金甌》 «Gong Jin'ou» (укр. «Кубок твердого золота» або укр. «Золотий кубок») (1911—1912)
Імперія династії Цін у 1760 році
Столиця	Шеньцзін (1636—1644) Пекін (1644—1912)
Мови	маньчжурська (офіційна[1]) мандаринська китайська (офіційна[2]) китайська монгольська
Релігії	конфуціанство (офіційна)[3] китайська народна релігія буддизм даоїзм іслам шаманізм християнство інші
Форма правління	абсолютна монархія[a]
Імператор
• 1626—1643	Хуан Тайцзі
• 1908—1912	Пуї
Прем'єр-міністр
• 1911	Ікуан
• 1911—1912	Юань Шикай
Історія
• Пізня Цзінь	1616—1636
• Створення Цін	1636
• Маньчжурське завоювання Китаю	1644—1662
• Ойратсько-манчжурські війни	1687—1757
• Опіумні війни	1839—1842, 1856—1860
• Японсько-цінська війна	1894—1895
• Альянс восьми держав	1900—1901
• Синьхайська революція	1911—1912
• Зречення Пуї	12 лютого 1912
Площа
• 1700[4]	8 800 000 км2
• 1790[4]	14 700 000 км2
• 1860[4]	13 400 000 км2
• 1908[5]	11 350 000 км2
Населення
Попередник Наступник Династія Пізня Цзінь Джунгарське ханство Дуннін Династія Шунь Династія Північна Юань Республіка Китай (1912—1949) Богдо-ханська Монголія Тибет (1912—1951)
Сьогодні є частиною	Афганістан  Бутан  КНР  Індія  Казахстан  Киргизстан  Монголія  М'янма  Росія  Таджикистан  Тайвань
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Династія Цін

Дина́стія Цін (маньчжурська: Daicing gurun; кит.: 清朝; піньїнь: Qīng Cháo; досл.: «Чиста») офіційно Вели́ка Цін (кит.: 大清; піньїнь: Dà Qīng) — маньчжурська імператорська династія, що керувала Китаєм у 1636—1912 після ліквідації династії Мін. Заснована родом Айсін Ґьоро. Виникла на базі маньчжурської держави Пізня Цзінь, назва якої була змінена на Цін в 1636 році. Маньчжурські війська захопили майже всю територію Китаю 1646 року, однак пацифікація провінцій та придушення виступів етнічних китайців (хань) тривали до 1683 року.

За час правління династії Цін, завойовники-маньчжури сильно китаїзувалися, хоча і залишили деякі елементи своєї кочівницької культури. На знак покори імператорський двір змусив чоловіче населення країни голити голови і заплітати волосся у довгі коси на маньчжурський лад.

Занепад Цін почався у 19 столітті. Він супроводжувався зовнішньою інтервенцією держав Заходу, повстаннями хань у центрі та на півдні країни, а також поразками у війнах. Не маючи сил, щоб протистояти тиску ззовні та зсередини, династія була повалена у результаті Сіньхайської революції 12 лютого 1912 року. Останній монарх династії, імператор Пуї, пізніше згодився очолити незалежну Маньчжурську державу (1932—1945), утворену японськими мілітаристами.

1616 року хан осілих чжурчженів Нурхаці з роду Айсін Ґьоро об'єднав розрізнені чжурчженські племена і заснував династію Пізня Цзінь в Маньчжурії. Після його смерті престол успадковував син Хуан Тайцзі. В 1629 році була запроваджена китайська екзаменаційна система для майбутніх чиновників і воєначальників, організований Секретаріат, провідне державне діловодство, а в 1631 році — система «шести відомств», аналогічна існуючій на той час у Китаї. На низку посад були призначені китайські чиновники-перебіжчики.

1627 року Хуан Тайцзі підкорив корейську династію Чосон. Корейський ван був змушений укласти мир, сплатити данину і налагодити торгівлю з переможцями.

У зв'язку зі зміцненням китайської оборони, для завоювання північного Китаю потрібно було обійти регіон Ляосі (частина Ляоніна на захід від річки Ляо), а це було можливо тільки через Південну Монголію. Абахай залучив на свою сторону багатьох монгольських правителів і підтримав їх у боротьбі проти Лігдан-хана — правителя Чахар, який намагався відновити імперію Чингіз-хана. В обмін на це Хуан Тайцзі зобов'язав монгольських правителів брати участь у війні проти Китаю. Уже в 1629 році кіннота Абахо обійшла фортеці Ляосі із заходу, прорвалася через Велику стіну і виявився біля стін Пекіна, де почалася паніка. З багатою здобиччю війська Абахо пішли геть. Крім того, після розгрому Чахар, Абахай заявив, що він заволодів імператорською печаткою монгольської династії Юань, яка іменувалася «Друк Чингіз-хана».

У 1636 році Абахай дав династії нове ім'я — «Цін», а підданих наказав іменувати не «чжурчженями», а «маньчжурами». Нова держава маньчжурів відтепер стала називатися Цін (Велика Держава — Да Цін-го) — по найменуванню династії. До титулу «імператор» Абахай приєднав його монгольський аналог «богдихан», бо до складу Маньчжурської імперії увійшла частина Південної Монголії. Рокам свого правління він дав девіз «Чунде» 崇德. У 1637 році маньчжурська армія розгромила Корею, яка була змушена стати «данником» імперії Цін і розірвати відносини з Китаєм.

Відтоді маньчжурська кіннота стала здійснювати регулярні набіги на Китай, грабуючи і забираючи в полон, перетворюючи на рабів сотні тисяч китайців. Все це змусило мінських імператорів не просто стягнути війська до Шаньхайґуаню, а й сконцентрувати тут чи не найкращу, найбільшу і найбоєздатнішу з усіх своїх армій на чолі з У Саньгуєм.

Занепад Мін став очевидним у зв'язку з посухами, неврожаями, економічною кризою, корупцією, свавіллям чиновників і війною з маньчжурами (1618—1644). Ці катастрофічні події змусили селян взятись за зброю. У 1628 році в провінції Шеньсі розрізнені ватаги стали створювати повстанські загони та обирати вождів. З цього моменту в північно-східному Китаї почалася селянська війна, яка тривала 19 років (1628—1647).

У 1640-х роках селян більше не лякала ослабіла армія, яка терпіла поразку за поразкою. Регулярні війська потрапили в кліщі між маньчжурськими військами на півночі та повсталими провінціями, в них посилилося дезертирство. Армія, позбавлена грошей і продовольства, зазнала поразки від Лі Цзичена. Столиця була залишена практично без боротьби (облога тривала всього два дні). Зрадники відкрили ворота перед військами Лі, і ті безперешкодно змогли увійти всередину. У квітні 1644 Пекін підкорився повсталим; останній мінський імператор Чунчжень покінчив життя самогубством, повісившись на дереві в імператорському саду. Лі Цзичена було оголошено імператором династії Шунь.

Цим скористалися маньчжури. Маньчжурська армія під керівництвом князя Доргоня, з'єднавшись з військами У Саньгуя, розбила повсталих у Шаньхайгуань і слідом за тим підійшла до столиці. 4 червня 1644 Лі Цзичен, залишивши столицю, бувши спантеличеним, відступив. Через 2 дні маньчжури разом з генералом У 6 червня зайняли місто і 30 жовтня проголосили імператором юного Айсіньгеро Фулінь. Маньчжури, які позиціонували себе як політичних спадкоємців імператора Мін, перемігши Лі Цзичена, завершили символічний перехід, влаштувавши офіційні похорони імператора Чунчжень.

Військо повстанців зазнало ще однієї поразки від маньчжурської армії у Сіані і змушене було відступити за течією річки Хань аж до Ухані, потім вздовж північного кордону провінції Цзянси. Тут Лі Цзичен помер, боротьбу до 1646 року продовжили його небіжі.

Завоювання решти Китаю зайняло ще сімнадцять років боротьби з різними загонами повстанців та династією Південна Мін^[6]. Так, Цзян'їнь 83 дні протистояв близько 10-тисячному війську Цін. Коли міську стіну нарешті було прорвано 9 жовтня 1645 року, китайська армія вчинила різанину всього населення, вбивши від 74 до 100 тис. осіб^[7]. Останній мінський імператор Чжу Юлан, 1659 року шукав притулку таунгуського володаря Піндале, але був переданий цінській армії під командуванням У Сангуя, який привів його до провінції Юньнань та стратив на початку 1662 року. Китайським зрадникам, що перейшли на бік Цін до 1644 року — Шан Кесі, Ген Чжунміну та Кун Юде — було надано автономні князівства (ванства) на півдні імперії^[8]. Також ваном 1-го рівня став У Сангуй.

Перші сім років правління імператора пройшли під керівництвом принца-регента Доргона, що боровся проти маньчжурських князів-суперників, багатьох з яких він понизив у посаді або ув'язнив під тим чи іншим приводом. Доргон наполіг, попри протести інших маньчжурських князів, на тому, щоб зробити столицею Пекін та перепризначити більшість чиновників династії Мін. Збереження столиці та бюрократії Мін допомогло швидко стабілізувати режим. Потім Доргон різко зменшив вплив євнухів, головної сили в бюрократії Мін, і наказав маньчжурським жінкам не пов'язувати ноги в китайському стилі^[9]. Спірний наказ липня 1645 року («наказ про стрижку волосся») змушував дорослих китайських чоловіків хань голити передню частину голови та зачісувати решту волосся в зачіску «черепа», яку носили маньчжурські чоловіки, під страхом смерті^[10]. Для маньчжурів ця політика була випробуванням вірності та допомогою у відмінності друга від ворога. Однак для китайців хань це було принизливим нагадуванням про владу Цін, яке кинуло виклик традиційним конфуціанським цінностям. Цей наказ викликав сильний опір правленню Цін у Цзяннані^[11].

Для сприяння затвердженню своєї влади Фулінь видав 1648 року наказ, що дозволив цивільним чоловікам ханьського походження одружуватися з маньчжурськими жінками з Восьми Прапорів з дозволу Податкової ради, якщо вони були зареєстрованими доньками чиновників або простолюдинів, або з дозволу капітана їхньої прапорної роти, якщо вони були незареєстрованими простолюдинами^[12].

31 грудня 1650 року Доргон раптово помер під час мисливського полювання, що ознаменувало офіційний початок особистого правління імператора Фуліня. Після смерті Доргоню посмертно присвоїли титул імператора І, єдиний випадок в історії Цін, коли маньчжурського князя так було вшановано після смерті. Оскільки імператору на той час було лише 12 років, більшість рішень від його імені приймала його мати, імператриця-вдова Сяочжуан, яка виявилася вправним політичним діячем. Через два місяці Доргона не лише позбавили титулів, але й викопали його тіло та понівечили^[13].

Після смерті у 1661 році Фуліня від віспи його наступником став третій син Сюаньє, який правив як імператор Кансі. Правління Кансі також відзначається як початок епохи, відомої як «Висока Цін», під час якої династія досягла зеніту своєї соціальної, економічної та військової могутності. Тривале правління Кансі розпочалося, коли йому було 8 років. Щоб запобігти повторенню диктаторської монополізації влади Доргоном під час регентства, імператор Фулінь перед смертю поспішно призначив чотирьох старших міністрів — Соніна, Ебілуня, Суксаху та Обоя — правити від імені свого сина. Найголовніше, що четверо не були тісно пов'язані з імператорською родиною та не претендували на престол. Однак з часом, завдяки випадку та махінаціям, Обой, наймолодший з чотирьох, досяг такого політичного панування, що став потенційною загрозою. Хоча відданість Обоя ніколи не була проблемою, його особиста зарозумілість та політичний консерватизм призвели до конфлікту з молодим імператором. У 1669 році Кансі ув'язнив Обоя.

1661 року було відвойвано Фуцзянь у Коксінґи^[14]. Боротьба цінських військ і флота тривала за наступників Коксінги до 1683 року, коли зрештою було захоплено Тайвань, а його володар Чжен Кешуан здався.

Імператорське заступництво Кансійського словника демонструвало повагу до конфуціанської освіти, тоді як Священний едикт 1670 року фактично звеличував конфуціанські сімейні цінності. Однак його спроби відмовити китайських жінок від бинтування ніг були невдалими.

У 1673 році Шан Кесі звернувся до Кансі з проханням дозволити йому піти до рідного міста в провінції Ляодун і висунув свого сина Шан Чжисіня своїм наступником. Молодий імператор дозволив йому піти на відставку, але заперечив право на спадщину його володіння. У відповідь два інші вани (Ґен Цзінчжун і У Саньгуй) вирішили подати клопотання про власну відставку, щоб перевірити рішучість Кансі, думаючи, що він не ризикне їх образити. Цей крок мав зворотний ефект, оскільки молодий імператор наказав повернути всі три володіння імперії. Зіткнувшись із позбавленням влади, У Сангуй, до якого пізніше приєдналися Ґен Цзінчжун (син Ґен Чжунміна) та Шан Чжисінь, повстав проти цінського влади. Невдовзі У Саньгуй оголосив себе імператором. На піку своєї могутності повстанці поширили свій контроль до річки Янцзи на північ, майже створивши розділений Китай. У вагався, чи варто йти далі на північ, не маючи змоги узгодити стратегію зі своїми союзниками, і Кансі зміг об'єднати свої сили (900 тис. солдатів, окрім загонів Восьми прапорів) для контратаки, очолюваної новим поколінням маньчжурських генералів. До 1681 року уряд Цін встановив контроль над спустошеним південним Китаєм, на відновлення якого знадобилося кілька десятиліть^[15].

Завоювання Тайваню і придушення повстання трьох ванів звільнило війська Кансі для боротьби за Забайкальский регоін з Московським царством. Нерчинський договір 1689 року був першим офіційним договором Китаю з європейською державою та зберігав мир на кордоні протягом майжк 200 років, визнавши цінську владу над Амурським і Приморськими регіонами.

Щоб розширити та зміцнити контроль династії в Центральній Азії, імператор Кансі особисто очолив серію військових кампаній проти джунгар під орудою Галдана Бошоґту-хана у Халхці (монгольських дзасакту- і тушету-ханствах). Імператор Кансі зміг перемогти у 1690 і 1691 роках Галдана. У травні 1691 Кансі організував у Долоннорі з'їзд халхаських ханів і знаті, покликаний юридично оформити входження Халхи до складу імперії Цін, що й було зроблено. 1697 року Галдан зрештою загинув у джунгарсько-ціннській війні^[16].

У 1717 році імперія втрутилася у внутрішню боротьбу в Тибеті, над яким намагався встановити владу джунгарський хан Цеван Рабдан, підтримавши Далай-ламу VII^[17].

Правління імператора Іньчженя його сина Цяньлуна ознаменувало пік могутності Цін. Іньчжень пропагував конфуціанську ортодоксію та змінив те, що вважав недбалістю свого батька, розправившися з неортодоксальними буддистським і даоським сектами. 1723 році він оголосив християнство поза законом та вигнав християнських місіонерів, хоча деяким дозволили залишитися в столиці^[18]. Далі він перейшов до контролю над урядом. Він розширив систему цзоучже (таємних доповідних записок імператорові від чиновників), які доставляли відверті та детальні звіти (тібень і цзоубень) про місцеві умови безпосередньо до імператора, створив невелике Відомство військових таємниць, яке зрештою перетворилося на фактичний кабінет імператора. Він заповнив ключові посади маньчжурськими та ханьськими китайськими чиновниками, які були особисто вірні йому. Іньчжень відкинув поблажливий підхід свого батька до місцевої землевласницької еліти та розпочав кампанію з забезпечення стягнення земельного податку. Збільшені доходи мали бути використані на «гроші для підтримки чесності» серед місцевих чиновників, а також на місцеве зрошення, школи, шляхи та благодійність. Хоча ці реформи були ефективними на півночі, на півдні та в нижній долині Янцзи існували давно налагоджені мережі чиновників та землевласників, які створювали фальсифіковані земельні реєстри та закодовані бухгалтерські книги, внаслідок чого політика імператора тут не досягла успіху^[19].

1724 року було укладено договір з Джунгарським ханством, за яким останнє визнало владу Цін над Тибетом і Західною Монголією (алтин-ханами). 1727 року було укладено Кяхтинський договір з Російською імперією, що забезпечило свободу Цін імперії Цін в Монголії. Війна 1729—1734 років з Джунгарським ханством через підтримкою останнім хошутів в північному Тибеті не призвела до успіхів жодній зі сторін. Водночас довелося придушувати повстання народу мяо на півдні, яке тривало до 1735 року. Ці кампанії виснажили скарбницю, але встановили контроль імператора над військовими фінансами^[20].

Зійшовши на трон Цяньлун 1735 року продовжив активну зовнішню політику. Спочатку поновилися бойовії дії проти джунгарського хана Галдан-Церена, яка завершилася мирним договором 1740 року, за умовами якого сторони погодилися вважати кордоном Алтайські гори і озеро Убса-нор, Джунгарському ханству було повернуто значна частина раніше втрачених територій на схід від Монгольського Алтаю. Втім цінський імператор всіляко підтримував змови і заколоти джунгарських нойонів проти хунтайджі. Зрештою 1755 року виступив проти Дабачі, підтримавши претендента на трон Амурсану, якого невдовзі було поставлено на трон Джунгарії. 19 липня 1755 року було видано імператорський «Указ про тріумфальне завершення західної кампанії і включення Джунгарії до мапи нашої імперії», на території ханства було впроваджено китайський календар. Але невдовзі Амурсана повстав, вигнавши цінські загони. У відповідь Цяньлун 1756 року відправив нову армію, що вдерлася до Джунгарії й влаштувала геноцид джунгарів. 1757 року було переможено Амуртсану. Але у 1757—1759 роках довелося придушування повстання білогорських ходжей на чолі із Ходжи-і Джахана в Кашгарії. У 1760 року на місці Джунгарії рішенням цінського імператора було створено провінцію Сіньцзян (Нова територія або Новий кордон).

У 1747–1749 і 1771–1776 роках було здійснено військові кампанії проти племен цзяжунів, яких зрештою було змушено визнати центральну владу. Але війна з Бірмою у 1765—1769 років була невдалою, внаслідок чого було укладено Каунгтонський договір, що фактично закріпив незалежність Бірми. Втім Цяньлун односторонньо інтерпретував цей акт як підкорення Бірми та заявив про перемогу^[21]. Тому лише у 1790 році Бірма та Цін відновили дипломатичні відносини^[22]. У 1787—1788 роках довелося придушувати потужне Тайванське повстання^[23]. Після цього відбулася невдала спроба у 1788—1789 роках захопили Дайв'єт^[24] та війна з Непалом 1788—1792 років за Тибет, яку вдалося виграти та встановити цінську зверхність над цим королівством^[25].

За цього імператора цзоучже стало одним з іфіційних документів. Цяньлун започаткував кілька амбітних культурних проєктів, зокрема складання «Повної бібліотеки чотирьох скарбниць», або «Сіку Цюаньшу». Зі загальною кількістю понад 3400 книг, 79 тис. розділів та 36 304 томів, «Повна бібліотека чотирьох скарбниць» є найбільшою колекцією книг в історії Китаю. Проте Цяньлун використовував літературну інквізицію, щоб змусити опозицію замовкнути. Звинувачення окремих осіб починалися з власного тлумачення імператором справжнього значення відповідних слів. Якщо імператор вирішував, що вони зневажливі або цинічні щодо династії, починалися переслідування. Вона стала звичайним явищем, під час панування цього імператора було 53 випадки літературних переслідувань^[26].

Під зовнішнім процвітанням та імперською впевненістю, пізніші роки правління Цяньлуна було відзначено нестримною корупцією та занедбаністю. Хешень, гарний молодий улюбленець імператора, скористався потуранням імператора, щоб стати одним із найкорумпованіших чиновників в історії династії^[27].

Наступний імператор Юн'янь зіткнувся з внутрішніми заворушеннями, найважливішими з яких були великі повстання секти Білого Лотоса (1796–1804) та мяо (1795–1806), а також спустошеною імперською скарбницею внаслідок війн попереднього імператора. Імператор зайнявся заспокоєнням імперії та придушенням повстань^[28]. Але, частково через значний відтік срібла з країни як оплати за опіум, контрабандою ввезений до імперії з Британської Індії, економіка занепала. Першою ознакою соціального невдоволення стало повстання секти Небесного розуму у 1813—1814 роках.

Імператор Міньнін, стурбований як відтоком срібла, так і шкодою, яку куріння опіуму завдавало його підданим, наказав Лінь Цзесюю припинити торгівлю опіумом. Лінь конфіскував запаси опіуму без компенсації в 1839 році, що зрештою спричинило Першу опіумну війну. В ній цінська армія і флот зазнали поразки. Капітуляція Цін у 1842 році ознаменувала вирішальний, принизливий удар по Китаю. Нанкінський договір, перший з нерівних договорів, вимагав військових репарацій, змусив Китай відкрити порти Кантон, Амой, Фучжоу, Нінбо та Шанхай для західної торгівлі та місіонерів, а також поступитися Британії островом Гонконг. Це виявило слабкі місця в уряді Цін та спровокувало повстання проти режиму. У 1842 році династія Цін воювала з Імперією Сикхів за владу у пригималайських землях.

Повстання тайпінів стало першим великим випадком антиманьчжурських настроїв. На тлі поширених соціальних заворушень та посилення голоду повстання не лише становило найсерйознішу загрозу для правителів Цін, його також називали «найкривавішою громадянською війною всіх часів»; протягом чотирнадцяти років, з 1850 по 1864 рік, загинуло від 20 до 30 млн осіб. Боротьба з цим повстанням укладнювалося початком у 1851 році повстання няньцзюнів на півночі імперії, яке тривало до 1868 року. За цим відбулися також повстання мяо (1854–1873) у Гуйчжоу^[29], пантай (1856–1873) у Юньнані^[30] та дунганів (1862–1877) на північному заході^[31].

Західні держави, значною мірою незадоволені Нанкінським договором, неохоче підтримували уряд Цін під час повстань тайпінів та няньцзюнів. Доходи імперії Цін різко впали під час воєн, оскільки були знищені величезні площі сільськогосподарських угідь, мільйони життів загинули, а незліченну кількість армій було сформовано та оснащено для боротьби з повстанцями. У 1854 році Велика Британія спробувала переглянути Нанкінський договір, включивши пункти, що дозволяли британському комерційному доступу до китайських річок та створення постійного британського посольства в Пекіні. Зрештою це призвело до Другої опіумної війну, яку Цін програла у 1858 році, внаслідок чого імператор Ічжу погодився на Тяньцзінський договір, який містив пункти, що глибоко ображали китайців, такі як вимога, щоб усі офіційні китайські документи були написані англійською мовою, та застереження, що надавало британським військовим кораблям необмежений доступ до всіх судноплавних китайських річок. Ратифікація договору наступного року призвела до відновлення воєнних дій. Того ж року було укладено Айгунський договір, за яким Цін втратила Даурію, Амурський регіон на користь Російської імперії. Починаючи з Кохінчінської кампанії 1858—1862 років, Франція розширила контроль над В'єтнамом, що був номінально залежним від Цін.

У 1860 році, коли англо-французькі війська наступали на Пекін, імператор та його двір втекли зі столиці. Опинившись у Пекіні, англо-французькі війська пограбували Старий Літній палац^[32]. Імперія вимушена була погодитися на Пекінську конвенцію, що була на користь Великої Британії, Франції та Російської імперії.

Коли імператор Цзайчунь зійшов на престол у віці п'яти років у 1861 році, ці чиновники згуртувалися навколо нього заради проведення низки реформ. Їхньою метою було впровадити західні військові технології, щоб зберегти конфуціанські цінності. Лі Хунчжан започаткував Рух самозміцнення. Потім реформатори продовжили інституційні реформи, включаючи перше об'єднане міністерство закордонних справ — Цзунлі Ямень; дозвіл іноземним дипломатам проживати в столиці; створення Імперської морської митної служби; формування модернізованих армій, насамперед Беянська армія, а також військово-морський флот; та купівлю у європейців заводів з виробництва озброєнь^[33][34].

До 1883 року Франція повністю контролювала регіон і досягла китайського кордону. Цінська-французька війна розпочалася 1884 року з несподіваного нападу французів на китайський південний флот у Фучжоу. Після цього китайці оголосили війну французам. Французьке вторгнення на Тайвань було зупинено, а французи зазнали поразки на суші в Тонкіні. Війна закінчилася в 1885 році Тяньцзінським договором та визнанням імператором французького протекторату над В'єтнамом^[35]. Деякі російські та китайські золотошукачі також створили недовговічну протодержаву, відому як Желтузька республіка (1883–1886) у басейні річки Амур, яка, втім, невдовзі була розгромлена військами Цін.

1884 року уряд імператора Цзайтяня посилив свій вплив в Кореї, придушивши Капсінський заколот, але це спричинило втручання Японії. Зрештою 1885 року було укладено Тяньцзінську конвенцію, угоду про одночасне виведення китайських і японських військ. Але боротьба за Корею зрештою призвела до війни з Японією у 1894 році. Поразка в цій війні остаточно позбавила імперію колишньої впливу в регіоні: було втрачено Корею, Ляодунський півострів, Тайвань, архіпелаг Рюкю, Манчжурія перетворилася у сфери впливу Японії та Росії.

1 листопада 1897 року в південній частині провінції Шаньдун було вбито двох німецьких римо-католицьких місіонерів (інцидент у Цзюйє). Німеччина використала ці вбивства як привід для військово-морської окупації затоки Цзяочжоу. Окупація спровокувала «боротьбу за поступки» у 1898 році, яка включала оренду Німеччиною затоки Цзяочжоу, оренду Росією Ляодуна, оренду Британією Нових Територій Гонконгу та оренду Францією Гуанчжоуваня.

Після цих зовнішніх поразок імператор Цзайтянь ініціював 1898 року нові, більш радикальні радники, а такі реформатори, як Кан Ювей, отримали впливові посади. Імператор видав низку указів, і були розроблені плани реорганізації бюрократії, реструктуризації шкільної системи та призначення нових посадовців. Опір з боку бюрократії був негайним та жорстким. Хоча вона брала участь у початкових реформах, імператриця-вдова Цисі втрутилася, щоб скасувати їх, заарештувала та стратила кількох реформаторів, а також взяла на себе щоденний контроль над політикою^[36].

Поразки у війнах, погіршення соціального і економічного становища зрештою призвели до повстання іхетуанів, що почалося 1899 року. Воно торкнулося північних провінцій навколо Пекіна. Це рух був антихристиянським, антимісіонерським та антиіноземним селянським рухом за відродження. У червні 1900 року боксери вторглися до Пекіна та вбили 230 іноземців та десятки тисяч китайських християн. Уряд Цисі, що таємно підтримував повсталих, був безпорадним. Дипломати, іноземні цивільні особи, солдати та деякі китайські християни відступили до місії та трималися 55 днів. У відповідь європейські країни й Японія утворили Альянс восьми держав, війська якого виступили проти іхетуанів та цінської армії. У швидкоплинній військовій кампанії китайські (урядові і повстанські) війська зазнали нищівної поразки. Уряд був змушений відшкодувати Альянсу збитки величезними грошовими штрафами, розподіленими на десятиліття, а також зробити багато додаткових поступок^[37].

На початку XX століття в імперії почалися масові громадянські заворушення, які постійно зростали. Щоб подолати ці проблеми, імператриця Цисі видала в 1901 році імператорський указ, в якому закликала генерал-губернаторів та губернаторів подати пропозиції щодо реформ, і започаткувала еру «Нової політики» династії, також відомої як «реформи пізньої Цін». Насамперед вони торкнулися війська та флоту, також адміністрації та освіти. 1902 року розпочалося реформування імператорського флоту. 1905 року на основі Беянської армії було створено Нову армію. Того ж року було скасовано імператорські іспити та створено державну систему освіти^[38]. 1 вересня 1906 року Цисі видала імператорський указ, оголошуючи про підготовку до конституції^[39]. У 1907 році було створено підготовчу установу Інституту Цзичжен'юань (парламенту)^[40]. У серпні 1908 року імператорський уряд опублікував «Конституційний план»,[11] «Перелік підготовчих робіт на наступні кілька років» та три додатки, включаючи «Громадянські права та обов'язки», «Основи парламенту» та «Основи виборчого законодавства». Ці запропоновані закони регулювали, що провінційна дорадча рада та Центральна дорадча рада будуть обрані наступного року, а конституція мала бути підготовлена протягом дев'яти років. 14 листопада 1908 року помер імператор, а наступного дня померла Цисі.

Регент князь Чунь при малолітньому імператорові Пуї не продовжив реформи. 1911 року він сформував уряд, з 13 членів якого 5 були членами імператорської родини або родичами останньої^[41]. У відповідь в жовтні 1911 року спалахнуло Учанське повстання, доволі швидко на бік повсталих перейшло 14 з 22 провінцій імперії. Це призвело до створення нового центрального уряду, Китайської Республіки, в Нанкіні з Сунь Ятсеном як тимчасовим головою. За таких обставин Юань Шикаю було надано широкі повноваження для придушення революції. Але він спочатку змусив князя Чуня зректися регентства, 12 лютого 1912 року Пуї — зректися трону. Наприкінці 1912 року панування династії Цін було завершено, а Юань Шикай домігся обрання себе президентом Китайської республіки. Це поклало край понад 2000-річному імператорському Китаю.

На піку піднесення імперія охоплювала 13 млн км². Населення зростало чисельно, щільно та мобільно. 1680 року населення досягло 100 млн осіб. У 1700 році населення становило бл. 150 млн осіб, 1735 року — бл. 200 млн., 1833 року — бл. 400 млн осіб, у 1850 році — 450 млн осіб^[42]. Поширення культур Нового Світу, таких як кукурудза, арахіс, солодка картопля та картопля, зменшило кількість смертей від недоїдання. Такі хвороби, як віспа, були взяті під контроль завдяки збільшенню щеплень. Крім того, дитяча смертність зменшилася завдяки кампаніям проти дітовбивства та вдосконаленню методів пологів, що проводилися лікарями та акушерками, а також збільшенню кількості медичних книг, доступних для більшої кількості підданих^[43].

Найбільше зростання спостерігалося на прикордонних територіях та у високогір'ї, куди селяни переїжджали, щоб скористатися великими ділянками боліт та лісів^[44]. Мільйони китайців мігрували до Юньнаня та Гуйчжоу у XVIII столітті, а також на Тайвань. Після завоювань 1750-х і 1760-х років імператорський двір організував сільськогосподарські колонії в Сіньцзяні.

Втім Маньчжурія була формально закрита для поселень хань Вербовим частоколом, за винятком деяких членів Восьми прапорів^[45]. До 1780 року китайці становили 80% населення Маньчжурії^[46]. Відносно рідка популяція зробила територію вразливою до російської анексії. Наприкінці XIX століття Маньчжурія була відкрита для поселенців ханьців, що призвело до більш масштабної міграції^[47]. На початку XX століття, значною мірою намагаючись протидіяти зростаючому російському впливу, Цін скасувала існуючу адміністративну систему в Маньчжурії, перекласифікувала всіх іммігрантів до регіону як «ханьці» замість «цивільних осіб» та замінила провінційних генералів провінційними губернаторами. З 1902 по 1911 рік у Маньчжурії було створено 70 цивільних адміністрацій через зростання населення регіону^[48].

Протягом XIX століття династія Цін зазнала значних втрат населення через численні повстання та війнста. З 1875 по 1878 рік провінції Хенань, Шаньсі, Шеньсі, Чжилі та Шаньдун пережили сильні посухи та голод, причому Шаньсі постраждав найбільше. Лише в префектурі Тайюань з 1 млн осіб померло 950 тис. Загальна кількість померлих коливалася від 9,5 до 20 млн осіб, що становило приблизно 2-4% населення імперії Цін, період, відомий як «голод Дінву». У 1887 році Хуанхе вийшла з берегів біля Сясюнь Шибао (нині село Шицяо, місто Хуайанькоу, район Хуейцзі), провінція Хенань, що призвело до загибелі понад 2 млн осіб. Погіршення соціально-економічної ситуації наприкінці XIX століття призвело до міграції за кордон. Зрештою населення на моменту падіння династії Цін опинилося на рівні бл. 430 млн осіб.

• Імператор — верховний суверен, джерело влади.
• Відомство військових таємниць — найвищий політичний орган влади з 1737 року.
• Реставрація Тунчжи

Докладніше: Список правителів Династії Цін

• 1639—1689: Московсько-Цінські війни → перемога Цін (Нерчинський договір).
• 1673—1681: Повстання трьох уділів → перемога Цін.
• 1690—1759: Джунгарсько-Цінські війни → перемога Цін (знищення Джунгарії).
• 1796—1804: Повстання секти Білого лотоса → перемога Цін (початок занепаду династії).
• 1839—1842: Перша опіумна війна → поразка Цін.
• 1850—1864: Тайпінське повстання → перемога Цін
• 1856—1860: Друга опіумна війна → поразка Цін (Пекінський договір 1860)
• 1874: Тайванський інцидент → поразка Цін.
• 1894—1895: Японсько-Цінська війна → поразка Цін (Сімоносекський договір).

Цінські архівні документи свідчать, що всі держави і народи, що оточували імперію, поділялися на дві категорії — «фань» (внутрішні) і «шу» (зовнішні).  Велика Британія

• Пекінський договір 1860

 Франція

• Пекінський договір 1860

 Росія

• Нерчинський договір (1689)
• Айгунський договір (1858) — втрата частини Північної Маньчжурії.
• Російсько-китайська конвенція 1898

Японія

• Японсько-цінська угода про дружбу 1871
• Тайванський похід 1874
• Сімоносекський договір 1895

Цінське суспільство було поділено на відносно замкнуті стани, яких у найзагальніших рисах було п'ять. До вищих станів належали порівняно невелика аристократія, місцева шляхта та вчені-чиновники з вищим ступенем.

Династія Цін використовувала систему «офіційних рангів» (пінь). Ця система мала 9 рангів, кожен з яких поділявся на верхній та нижчий рівні, окрім найнижчого «нерангового» рангу: від верхнього першого значка (正一品) до нижчого дев'ятого значка (從九品) та нерангового (未入流), загалом 19 рангів. Усі урядовці, від канцлерів до найнижчого чиновника, мали офіційний ранг за посадою, який визначав їхню зарплату, форму, привілеї та порядок старшинства. Ця система існувала паралельно з аристократичними рангами. Багато титулів мали ранг вище за цю систему (чаопінь). І хоча деякі титули відповідали значку, вони вважалися еквівалентами зручності, а не фактичними офіційними рангами. Аристократичні титули створювалися без імені або дарувалися як мейхао (титулярне ім'я). Ці імена зазвичай описували заслуги, чесноти знаті або обставини отримання титулу. Особливо поширеним титульним іменем був чен'ен ґун («герцог, що отримує благодать»), який часто дарувався членам родини імператриці. Лише нащадки Конфуція, що носили титул Яньшен-гунів зберігали свій традиційний ле у Шаньдуні. Шість найвищих рангів користувалися «Вісьмома привілеями» (八分; бафен; якун убу).

Аристократія поділялася на вищу, тобто складалася з членів імператорського роду, та неімператорську. Імператорську аристократи носили титул вана (князя) 1 і 2 рангів,. також вони мали титули бейле (лорд) або бейцзі (прапорний лорд). «Вісім привілеїв» давали імперському князю право брати участь у державних радах та ділитися військовою здобиччю. князь також був зобов'язаний проживати у столиці та служити імператорському двору. У 1816 році князям було заборонено повідомляти про справи через євнухів. Таким чином, більшість князів наймали чиновників як керуючих внутрішніми справами. Неімперські аристократи носили титули гун, хоу, бо (графа), цзі (віконт), нань (барон), цінчедувей або адаха-хафан (великий лицар).

Статус вчених-чиновників (ши) визначався успішним складанням іспитів на державну службу щонайменше першого рівня та наявністю ступеня, що давало йому право обіймати імператорську посаду, хоча насправді він міг цього не робити.

Шляхтич міг законно носити шляхетське вбрання та розмовляти з чиновниками як з рівними. Неофіційно шляхта (шень) головувала в місцевому суспільстві та могло використовувати свої зв'язки, щоб впливати на очільників повітів, купувати землю та утримувати великі господарства. Таким чином, до шляхти входили не лише чоловіки, які мали ступені, але й їхні дружини та деякі їхні родичі^[49].

Клас шень поділявся на групи. Не всі, хто обіймав посади, були вченими, оскільки купецькі родини могли купувати дипломи, і не всі, хто складав іспити, знаходили роботу чиновниками, оскільки кількість власників дипломів була більшою за кількість вакансій. Клас шень також відрізнявся за джерелом та розміром свого доходу. Сім'ї отримували дохід від землеволодіння, а також від позик. Чиновники отримували зарплату, яка з роками ставала все менш і менш адекватною, що призводило до широкої залежності від нерегулярних платежів. Ті, хто готувався до іспитів, але не складав їх, як і ті, хто складав, але не був призначений на посаду, могли стати репетиторами або вчителями, особистими секретарями чинних чиновників, адміністраторами гільдій чи храмів або іншими посадами, що вимагали грамотності. Інші зверталися до таких галузей, як інженерія, медицина чи право, які до ХІХ століття вимагали спеціалізованого навчання. До ХІХ століття вже не було соромно стати автором чи видавцем художньої літератури^[50].

Шляхта відрізнялося як своїм прагненням до культурного способу життя, так і своїм правовим статусом. Вони жили більш вишуканим і комфортним життям, ніж простолюдини, і використовували носилки для подорожей на значні відстані. Вони часто хизувалися своєю вченістю, колекціонуючи такі речі, як гунші, порцеляну або твори мистецтва, заради їхньої краси, що відрізняло їх від менш освічених простолюдинів^[51].

Також існував значний поділ серед пересічних китайців на простолюдинів та людей з нижчим статусом^[52]. Вони поділялися на дві категорії: одна з них - «добрі простолюдини» (лянмінь), інша - «підлі простолюдини» (цзяньмінь), яких вважали приниженими та рабами. Більшість населення належала до першої категорії. Закон Цін чітко зазначав, що традиційні чотири професії (вчені, селяни, ремісники та торговці) були лянмінь. З іншого боку, раби або кріпаки, артисти (включаючи повій та акторів), злочинці з татуюваннями та низькопосадовці урядовців вважалися цзяньмінь. З юридичної точки зору, цзяньмінь були нижчими за лянмінь і зазнавали нерівного ставлення, наприклад, їм забороняли складати імператорський іспит^[53]. Крім того, таким людям зазвичай не дозволялося одружуватися з вільними простолюдинами і навіть часто вимагалося визнавати своє приниження в суспільстві такими діями, як уклін. Проте протягом усієї династії Цін імператор та його двір, а також бюрократія, працювали над зменшенням відмінностей між приниженими та вільними, але навіть наприкінці своєї епохи не досягли повного успіху в об'єднанні цих двох класифікацій.

У рамках конфуціанської традиції у суспільстві було поширено кілька концепцій, що визначали різні сторони взаємин між людьми. Концепція «трьох головних» (саньган) мала на увазі модель суспільства, при якій мудрий правитель був головним по відношенню до чиновників, батько – по відношенню до сина, а чоловік – по відношенню до дружини, що передбачало для чиновника, сина і дружини, і правитель, батько і чоловік, у свою чергу, мали бути наочним прикладом для своїх «підлеглих».

Діяло 2 систематизовані збірки законів, одна з яких належав до державного та адміністративного права, інша — до кримінального, цивільного та сімейного. Перша збірка законів («Да Цін хуейдянь» — «Збірка узаконень Великої династії Цін») містило детальні приписи щодо функцій усіх урядових установ. Наприклад, у ньому були перераховані посади чиновників у кожному із 1293 повітів імперії.

У 1644 році цінський двір доручив особливої комісії розглянути мінське зведення законів «Да Мін люй» з метою внесення до нього змін. Складання нової збірки законів завершилося 1646 року, а наступного року його було опубліковано. В результаті роботи кодифікаційної комісії абсолютна більшість законів династії Мін увійшла до цінської збірки законів як основних законів (люй). Нові закони, прийняті цінським двором, було включені до нього у вигляді додаткових чи постанов. За наказом 1746 року їх повинно було періодично переглядати; згодом такі перегляди проводилися кожні п'ять-десять років. Ця збірка називався «Да Цін люй лі» («Основні закони та постанови Великої династії Цін»). Він ставив маньчжурських завойовників у привілейоване становище стосовно корінного населення. Маньчжури каралися менш суворо, ніж китайці (крім китайців, які служили маньчжурських військах). Вони мали право заміни одного покарання іншим — легшим чи менш принизливим. Кодекс передбачав близько 3000 злочинів, багато з них каралися різними видами смертної кари, вічним та терміновим засланням, ударами великою і малою палицями. За рештою злочинів передбачалося або посилання на далекі залоги, або звернення в рабство. Всі види заслання супроводжувалися биттям ціпками. Як додаткові заходи покарання застосовувалися носіння шийної колодки та таврування. Разом з тим допускався відкуп від кримінального покарання, зокрема від смертної кари, а також наймання інших осіб для відбування покарання (у разі, наприклад, биття палицями). Деякі злочини спричиняли покарання не лише винного, а й усіх близьких родичів по чоловічій лінії. Допускалася кримінальна відповідальність дітей із 7 років. У кримінальному процесі широко застосовувалися тортури.

Окреме законодавство стосувалося територій поза традиційного Китаю — монголів, тибетців, уйгурів тощо. Ще 1635 року східним монголам було надано «Шенцзінські правила» («Шенцзін дінлі»)^[54], на основі яких 1643 року видано «Монгольскі закони» («Менгу люйшу»), які витримали редакції 1657, 1658, 1660 і 1667 років, збільшившись до 77 статей. 1696 року на заміну останньому було видано «Основні закони і постанови для монголів» («Менгу люйлі», монг. «Цааджин бічінг») з 125 статей. Ця збірка витримала редакції 1741, 1749, 1759, 1766, 1777, 1785, 1789, 1805, 1814 років, досягши 203 основних статей, 23 статей у додатку. На території Північної Монголії «Основні закони і постанови для монголів» діяли разом зі збіркою законів «Халха Джирум», або «Трьох-хошунний Великий укладання» («Хаерха цзіньлін»; також називають «Сань ці да фадянь» або «Великий кодекс трьох прапорів»), які включили всі основні закони та постанови, прийняті на з'їздах найбільших північномонгольських правителів на чолі з тушету-ханом, цецен-ханом, дзасакту-ханом із 1709 по 1770 рік^[55]. 1817 року було видано «Рукописні закони і положення Палати у справах васальних територій, складене у Палацовому управлінні в період правління Цяньлун» («Цяньлун нейфу чаобень ліфаньюань цзелі») з 64 цзюаней (розділів), що врегулюльовували правові відносини в Монголії, Тибеті і Сіньцзяні. За його виконанням наглядали цзяньцзюні (військові губернатори) та їх заступники (фудутуни). Цю збірку редагували ще у 1823, 1827, 1843, 1891 і 1906 роках.

До кінця XVII століття китайська економіка відновилася від руйнувань, спричинених війнами, в результаті яких була повалена династію Мін.^[56] У наступному столітті ринки продовжували розширюватися, але зі збільшенням торгівлі між регіонами, більшою залежністю від закордонних ринків та значним зростанням населення.^[56] До кінця XVIII століття населення зросло до 300 мільйонів з приблизно 150 мільйонів під час пізньої династії Мін. Різке зростання населення було спричинене кількома причинами, серед яких тривалий період миру та стабільності у 18 столітті та імпорт нових культур, які Китай отримав з Америки, включаючи арахіс, солодку картоплю та кукурудзу. Нові сорти рису з Південно-Східної Азії призвели до значного збільшення виробництва.

Економічна політика на початку правління династії Цин полягала в збереженні феодального укладу з метою зміцнення централізованої влади.

Уряд розширив право власності на землю, повернувши землю, яку було продано великим землевласникам у пізній період династії Мін сім'ями, які не могли сплачувати земельний податок.^[56] Щоб надати людям більше стимулів для участі в ринку, вони зменшили податкове навантаження в порівнянні з кінцем періоду Мін і замінили систему панщини на подушний податок, який використовувався для найму робітників.^[56] Управління Великого каналу стало ефективнішим, а транспорт відкрився для приватних торговців.^[56] Система контролю цін на зерно усунула гостру нестачу і дозволила ціні на рис повільно і плавно зростати протягом XVIII століття.^[56] Побоюючись влади багатих торговців, правителі Цін обмежували їхні торгові ліцензії та зазвичай відмовляли їм у дозволі відкривати нові шахти, за винятком бідних районів.^[56] Ці обмеження на розвідку внутрішніх ресурсів, а також на зовнішню торгівлю, критикуються деякими вченими як причина Великої дивергенції, в результаті якої Захід випередив Китай в економічному розвитку.^[57][58]

Династія Цін контролювала значну частину Азії, включаючи території за межами сучасного Китаю, тому її сільське господарство було дуже різноманітним. Однак можна визначити загальні тенденції, а саме: Південний Китай (зазвичай на південь від річки Янцзи) виробляв рис, а на північ від річки — пшеницю. Також можна визначити інші основні продукти харчування та сільськогосподарські моделі провінцій; загалом Гуансі та Гуандун спеціалізувалися на подвійному вирощуванні рису, тоді як Чжецзян, Хунань та Цзянсі виробляли рис та чай. Цзянсу, Аньхой та Хубей, навпаки, виробляли як рис, так і пшеницю, причому пшеницю вирощували взимку. Шаньдун, Хенань та Чжили (Хебей) вирощували озиму пшеницю та каолян. Шеньсі та Шаньсі, окрім Східного Ганьсу та Південного Нінся, також вирощували озиму пшеницю, а також просо, Маньчжурія вирощувала сою та каолян, а Сичуань, Юньнань та Гуйчжоу – рис. Внутрішня та Зовнішня Монголія переважно були пасовищами, тоді як Сіньцзян залежав від оазисів для сільського господарства. Так само в Тибеті сільське господарство переважно велося в долинах, а решта використовувалася для пасовищ.

Селяни часто вирощували різні види сільськогосподарських культур та урізноманітнили свою діяльність. У менш орних районах селяни адаптувалися, вирощуючи більшу частину власного зерна як однорічні культури, тоді як бобові вирощувалися як піврічні, а також виробляли ремісничі вироби або працювали робітниками, де це було можливо, щоб доповнити свій дохід. Оскільки мир і процвітання тривали протягом 18 століття, роль населення дедалі більше урізноманітнювалася. У більш орних та продуктивних районах Північного Китаю сім'ї вирощували кілька культур на рік, зазвичай одну продовольчу та одну промислову культуру, таку як бавовна та шовковиця. У Південному Китаї на продуктивних землях часто вирощували дві продовольчі культури, одну з яких залишали для існування, а іншу продавали. Як варіант, дотримувалися вищезгаданого північнокитайського режиму: одна продовольча та одна промислова. На крайньому півдні Китаю звичаєм було вирощування трьох культур: дві — рису та одна — пшениці або бобів.

Промисловість, торгівля і зачатки капіталістичної економіки перебували в занепаді через тривалі війни в епоху пізньої династії Мін, тому сили були спрямовані на зміцнення сільського господарства: площа орних земель збільшувалася, будувалися великі водосховища для зрошення угідь^[59], удосконалювалися агротехніка, методи більшої кількості різновидів сільськогосподарських культур. При династії Цин більші можливості для розвитку, ніж у попередні роки, отримали шовкова і конопляна промисловість, бавовняна і винна, а також ремісничі галузі на Центральних рівнинах.

Торгові гільдії поширювалися в усіх зростаючих китайських містах і часто набували великого соціального і навіть політичного впливу. Багаті купці, які мали зв'язки з чиновниками, накопичили величезні статки та протегували літературі, театру та мистецтву. Виробництво текстилю та ремісничих виробів переживало бурхливе зростання.^[60]

Найбільшим досягненням економіки після Опіумних війн був перехід від командної до ринкової економіки, яка ставала дедалі поширенішою протягом усього правління династії Цін.^[61] Приблизно між 1550 і 1800 роками Китай пережив другу комерційну революцію, яка була природним продовженням першої комерційної революції часів династії Сун, під час якої з'явилася міжрегіональна торгівля розкішними товарами на великі відстані. Під час другої комерційної революції вперше значна частина селянських господарств почала вирощувати врожай для продажу на місцевих і національних ринках, а не для власного споживання або бартеру в традиційній економіці. Надлишки врожаю виставлялися на національний ринок для продажу, інтегруючи фермерів у комерційну економіку з самого початку. Це природно призвело до того, що регіони спеціалізувалися на певних товарних культурах для експорту, оскільки економіка Китаю все більше залежала від міжрегіональної торгівлі основними товарами, такими як бавовна, зерно, боби, рослинні олії, лісові продукти, продукти тваринного походження та добрива.^[62]

Значними статтями експорту були тканини і порцеляна. Неймовірно різноманітна порцеляна, частково завдяки новому явищу: часом дуже успішним спробам відтворити попередні вироби, вироблені в періоди Мін та Сун. Нові технології продовжували розвиватися, головним чином у появі раніше невідомих кольорових емалей. Незважаючи на продовження виробництва синьо-білої порцеляни, поліхромна кераміка стала домінуючою у XVIII столітті. Цзіндечжень був центром масового виробництва порцеляни безпрецедентних масштабів, з 1 млн мешканців та 3 тис. печей. Найбільшого піднесення порцелянове виробництво і експорт досягло у XVIII ст., насамперед з 1726 по 1753 роки^[63]. Іншим важливим центром виробництва порцеляни був Дехуа. Існували також менші місцеві центри виробництва, такі як Цзибо в Шаньдуні та інші в провінції Гуандун, але про них мало що відомо. Важливими центрами виробництва кераміки були Ісін та Шивань, розташовані поблизу Фушаня^[64]. В рамках реорганізації було створено посаду наглядача Імператорських печей, де значна частка порцеляни виготовлялася до імператорського двору, для подарунки сановникам та послам. За часів правління Кансі «технічні навички виготовлення синіх фарб на основі оксиду кобальту були вдосконалені». У той час було створено блискучий сапфіровий синій колір найвищої чистоти, без слідів червоного, який називався «дагін» («великий синій»), та дифузний синій колір під назвою «юебай» («місячне сяйво»)^[65]. В епоху Кансі надглазурний фіолетово-синій колір замінив підглазурний синій епохи Ваньлі, але домінуючим кольором став прозорий зелений, настільки, що в Європі цю кольорову палітру називали famille verte. Більшість цих посудин прикрашені птахами або метеликами серед квітучих гілок, що свідчить про сильний вплив сучасного живопису. Ближче до кінця епохи Кансі з'явився новий стиль декорування, в якому домінував рожевий колір (famille rose). Хоча Європа почала виробляти власну порцеляну у XVIII столітті, імперія Цін залишалася конкурентоспроможною. Технічна майстерність місцевих керамістів означала, що вони могли створювати будь-які декорації, замовлені клієнтом (експортна порцеляна називалася Chine de commande). Після 1740 року емальоване оздоблення все частіше проводилося в Гуанчжоу, великому центрі торгівлі з Європою (звідси походить термін «кантонський фарфор», який з часом став асоціюватися з масово виробленим, надмірно вишуканим декором). Білий фарфор з Дехуа також охоче купувався. Натомість, керамічний посуд «шивань», який використовувався переважно для повсякденного вжитку, експортувався до азійських країн. Окрім цих посудин, «шивань» також відомий своїми ексклюзивними глазурованими виробами. До кінця XVIII століття, коли зовнішня торгівля китайським порцеляною почала скорочуватися, до Європи було відправлено щонайменше 300 млн порцелянових виробів.

1855 року під час повстання тайпінів Цзіндечжень було сплюндровано, а виробництво знищено. Лише у 1860-х роках починається відновлення потужностей, що тривало до 1880-х років. Для імператриці Цисі виготовлялася окрема порцеляна марки «дайчжай».

З 1850 року британські банки зберігали монополію на сучасну банківську діяльність в імперії Цін, доки німці не заснували Німецько-Азійський банк у 1889 році. Інші країни невдовзі наслідували цей приклад, проте китайці не створювали власних банків до 1898 року. Іноземні банки були набагато різноманітнішими у своїх ролях, ніж дозволяла їм їхня роль як банків у Європі. Вони діяли як представники своїх урядових скарбниць, приймали депозити китайської морської митної служби та податок на сіль, який використовувався як забезпечення іноземних позик, а також випускали банкноти, незважаючи на відсутність дозволу від уряду Цін, посилаючись на своє екстериторіальне право на це, будучи єдиними надійними банками протягом десятиліть. Іноземні банки стали надзвичайно багатими та могутніми, маючи в обігу банкнот на суму понад 35 млн лянів, обіг становив 300 млн лянів^[66].

Під час Ста днів реформ імператор схвалив створення приватного банку, що фінансувався урядом, це був Комерційний банк Китаю з 5 млн лянів капіталу. У 1905 році до нього приєднався банк Хубу (пізніше Да Цін) з 10 млн лянів, а в 1907 році - Банк зв'язку, таким чином кількість банків зросла до 59 до 1914 року^[67].

У другій половині XVIII ст. зовнішня торгівля проходила лише через Гуанчжоу. Інші форми торгових зв'язків із чужинцями були під забороною і каралися згідно з китайськими законами. Уряд контролював торговельні відносини з іноземцями, тому кількість китайських торговців, яким було дозволено вести торговельні відносини з ними, було зменшено. Лише 13 торгових фірм, що становили гунхан, мали торгове право з чужинцями. Працювали вони під жорстким контролем чиновника, надісланого з Пекіна. Однією з причин, що гальмувала розвиток торгівлі було те, що мита на імпорт внаслідок махінацій місцевих чиновників іноді досягали 20% вартості товару, а офіційна норма становила 4%

Після опіумних війн імперія Цін фактично втратила більшість морських портів і виявилася ізольованою у сфері зовнішньої політики. Поява договірних портів призвело до зміщенню зовніщньоторгівельного балансу з позитивного на негативний.

Цінська система оподаткування була дуже децентралізованою: центральний уряд призначав квоти для оподаткування на місцевому рівні, а повіт або інший державний орган надавав кошти, необхідну Пекіну, а решту залишав для власних витрат. Система оподаткування переважно залежала від землі та її якісної та кількісної вартості, а також від податку на зареєстрованих чоловіків-робітників на кожне домогосподарство. Оскільки Цін не реєструвала всі обміни землею чи переміщення людей, це робило систему залежною від частих обстежень, які проводилися дуже рідко на національному рівні та рідко на місцевому рівні, що призводило до того, що доходи ледве встигали за зростаючими витратами^[68].

На початку династії податки стягувалися з розрахунку на душу населення, але в 1646 році було оприлюднено «Закон про витік хукоу», який входив до збірки «Законів династії Цін». У ньому закріплювався статус домогосподарств — «хукоу» як об'єктів оподаткування, а збільшення ефективності управління ними з метою стабільного доходу бюджету було найважливішим завданням даного нормативного акту.

Підвищенню рівня економічного тиску сприяв метод реєстрації домогосподарств «Цяньлун баоцзя», який передбачає присвоєння у провінції кожному з них унікального номера. Домогосподарство мало вести облік усіх подій, що відбуваються в ньому (таких як крадіжки, культи, пагони, купівлі та продажу, збори тощо) і фіксувати відповідні записи в спеціальних облікових книгах. Статус «баоцзя» (групування димів за типом бао і цзя) закріплювався не лише за корінним населенням провінцій: обліку підлягали також мігранти, іноземні громадяни, храми тощо.

Основна частина збору податків здійснювалася ліцзя, яка складалася зі 110 домогосподарств, розділених на 11 груп по 10 осіб. Ліцзя звітували безпосередньо перед урядом повіту. Квоти, видані Пекіну, надсилалися до провінцій, які поділили їх на повіти, які потім поділили їх на ліцзя. Теоретично це призвело б до рівного податкового навантаження на кожне домогосподарство, але насправді члени ліцзя часто домовлялися між собою про те, як збільшити дохід, необхідний для виконання квоти, або обговорювали скасування податків через стихійне лихо, що було практикою, дозволеною імператорами відповідно до конфуціанської політичної думки^[69].

Зовсім окремо існувала велика частка неофіційного оподаткування у вигляді зернового та подимного податку, хоча існує мало цифр, враховуючи неофіційний характер цих податків. За оцінками самого провінційного уряду, місцеві органи влади стягували додаткові 50-60% від вимог офіційного оподаткування в середньому по країні, таким чином, фактичні доходи були ближчими до 50 млн лянів щорічно, а зерновий податок – майже 20 000 000 ши (1 ши дорівнював 35 л)^[70].

За часів династії Цін китайська монетна система базувалася на біметалевій системі міді та срібла. З початку закріплення династії в Пекіні основним платіжним засобом став срібний ямб (юаньбао), вартість якого визначалася вагою в лянах (відомих також як таель). Його не виготовляли центральним монетним двором, а доручалися окремим майстрам для місцевого обміну, і тому форма та кількість додаткових деталей на кожному злитці були дуже мінливими; квадратні та овальні форми були поширеними, але відомі «човник», «квітка», «черепаха» тощо.

Лян все ще використовувався в монетах династії Цін як основа срібної валюти, і ямби залишалися у використанні до кінця династії в 1911 році. Поширеними були 50, 10, 5 та 1 лян. Існувало багато різних стандартів ваги валюти лян залежно від регіону або типу торгівлі. Загалом, срібний лян важив близько 40 г. Найпоширенішою державною мірою був купінський, або скарбничий (центральний, стандартний) лян вагою 37,5 г. Місцевий лян мав перевагу над будь-яким центральним за вагою. Так, кантонський лян важив 37,5 г, конвенційний або шанхайський лян — 33,9 г, а хайгуанський («митниця») лян — 37,8 г. Цаопінський лян («стандарт судноплавства каналом») важив 36,7 г.^[71]

До 1840 року уряд встановив офіційний обмінний курс між срібними ямбами та готівковими монетами з мідних сплавів, який до 1820 року був встановлений на рівні 1000 вень за 1 лян срібла, але після 1840 року цей офіційний обмінний курс подвоївся до 2000 вень за 1 лян^[72].

Між 1840 і 1900 роками 1 ринковий лян коштував 1,38 іспанських доларів^[72]. Ближче до кінця династії один дін (ямб) становив близько 50 лянів^[73].

Імперська морська митна служба розробила хайваньський лян, цю нову форму вимірювання, що була абстрактною одиницею срібного лян, яка стала загальнонаціональною стандартною одиницею розрахунку срібла для будь-якої форми митного податку. Багато купців по всій імперії віддавали перевагу хайваньському ляну над купіньським (центральним) ляном, оскільки одиниці купіньського ляна часто відрізнялися на користь імперських збирачів податків. Ця форма корупції була додатковим джерелом доходу для державних чиновників за рахунок торговців. Одиниця хайваньського ляна була повністю однорідною, дуже ретельно визначеною, а її створення було узгоджено між різними колоніальними державами та урядом. Хайваньський лян був у середньому на 5-10% більшим за різні місцеві одиниці ляна, що існували в державі. Це було зроблено, оскільки він навмисно виключав будь-які додаткові збори, які були вбудовані в інші одиниці срібного лянго, що існували як форма проміжного доходу для збору податків місцевим урядом. Ці збори додавались до місцевих лянго як форма корупції, і ці податки ніколи не доходили до імперського уряду за традиційного фіскального режиму^[71].

Під час правління імператора Ічжу уряд був змушений знову запровадити паперові гроші. Серед паперових грошей, які він випускав, були срібні банкноти «хубу гуаньпяо», номіновані в лянах^[74][75].

Під час панування імператора Цзяйтяня було прийнято рішення карбувати золоті монети дацін цзіньбі (золоті монети Великої Цін), щоб запровадило золотий стандарт, прийнятий у Європі. Проте у 1906 та 1907 роках було випущено лише невелику кількість пробних монет, і, незважаючи на виробництво цих монет, Велика Цінська золота монета так і не набула обігу^[76].

1906 року стали карбувати монети тун'юань (銅元), одна мала напис «гуансюй юаньбао», який також використовувався для срібних монет, а інша - з написом «Дацін тунбі» (мідна монета Великої Цін). Хоча «гуансюй юаньбао» часто випускалися на рівні провінцій і спочатку мали різну вагу, «Дацін тунбі» була запроваджена імперським урядом у надії створити єдину національну валютну систему^[77].

У другій половині XIX століття різні іноземні банківські корпорації та кредитні інститути почали вести бізнес у Китаї. Паперові банкноти, випущені цими компаніями, почали обігатися в Китаї, що призвело до того, що багато місцевих компаній почали наслідувати їхні дизайни та навіть передавати виробництво паперових грошей на аутсорсинг. Сильний вплив цих іноземних банків мав модернізуючий ефект як на економіку, так і на валюту династії Цін, що призвело до того, що імперський уряд почав випускати власні версії сучасних паперових грошей. Номінали паперових грошей були такими ж хаотичними, як і типи монет, а різні обмінні курси, що використовувалися в регіоні, також застосовувалися на місцевому рівні, тоді як банкноти, деноміновані у валюті з мідних сплавів, мали іншу вартість, ніж банкноти, деноміновані у срібній валюті. Одночасно банкноти, випущені різними філіями або різними банками, також дисконтувалися, причому паперові банкноти, випущені більш надійними банками, цінувалися вище та користувалися більшим попитом, ніж ті, що випущені установами з менш сприятливою репутацією.

На початку XX століття уряд династії Цін, серед багатьох інших економічних реформ, спробував провести десяткову декалькуляцію валюти та створив центральний банк для контролю за виробництвом паперових грошей; однак хаотична монетарна ситуація продовжувала переслідувати міжрегіональну торгівлю.

Складалося з манчжурсько-монгольських військ, відомі як Восьмипрапорна армія, власне китайських імперських армій та приватних підрозділів, зібраних аристократами або заможними шляхтичами чи купцями. На ранньому етапі Восьмипрапорна армія була основою цінських військ, а китайські підрозділи розглядалися як допоміжні^[78].

Прапори різного кольору (жовтого, білого, синього та червоного) та прикрасів (з облямівкою або без) позначали приналежність до воєнізованої спільноти так званих прапорних осіб. Останні, незалежно від роду занять та місця проживання, об'єднувалися в роти (цзолін, від 100 до 250 воїнів, плюс родини та домашні раби), ті, своєю чергою, у полки (цаньлін, від 2—5 цзолін). Полки входили в корпуси, маркером яких були зазначені вище прапори (ці). Термін, таким чином, набув військово-адміністративного значення. Прапор керувався генералами (дутун), що призначалися, мали відповідний штат військово-цивільних чиновників. Декілька прапорів та підрозділи з неманьчжурів підпорядковувалися фудутуну (бригадному генералу). «Старі маньчжури» і «нові манчжури» (з Гіріну і Цицикару) становили три старших (вищих) прапори (жовтий, жовтий із облямівкою і білий), які становили основу столичної залоги.

Із захопленням Пекіну прапори починають розділятися на маньчжурські, монгольські та ханьські (ханьцзюнь — ханьські війська) дивізії (ціфень), які з XVIII століття стали фактично самостійними прапорами. Попри назви, дивізії були етнічно однорідними (у складі маньчжурських дивізій було 30 монгольських цзолін). Допоміжними до цих підрозділів існували корейські, тибецькі (фаньцзи), уйгурські (хуейцзи), даурські, мяоські (мяоцзи), в'єтнамсьі (аньнаньжень), московські (нащадки козаків — лоча) підрозділи.

У 1670-х роках було збільшено Зелену звичайну армію до 900 тис. солдатів для придушення Повстання трьох уділів. У 1680 році Восьмипрапорна армія становила 150 тис. солдатів й складалася з 527 маньчжуро-монгольських цзолін й 213 ханьких цзолін^[79]. У сер. XVIII ст. Восьмипрапорна армія нараховувала більш ніж 200 тис. солдатів, а зелена стандартна армія — 600 тис. солдатів^[80]

Поразка в опіумних війнах, невдачі під час придушення численних повстань сер. XIX ст, насамперед повстання тайпінів довели слабкість Восьмипрапорної армії та необхідність реформування за європейських зразком. Ще під час придушення було створено фактично приватні Хунанську і Хуайську армії. Згодом уряд створив низку рамій, з яких найліпшою виявилася Беянська армія, що на початку XX ст. стала основою Нової армії. Водночас військове значення до боксерського повстання знизилося. Лише 10 тис. солдатів цієї армії у 1890-х роках пройшли навчання у європейських офіцерів^[81].

У XIX ст. Зелена звичайна (стандартна) армія, окрім полків (цаньлін) стала поділятися на ін (батальйони), кожен з яких містив 500 піхотинців та 250 кавалеристів. Загальна чисельність цієї армії становила 337 500 сухопутних військ та 72 000 морських піхотинців (хоча морські війська не були морськими піхотинцями в традиційному сенсі, але також містили війська берегової оборони, а їхня кавалерія не була кінною), що поділялася на 273 000 піхотинців, 112 500 регулярних кавалеристів та 24 000 нерегулярних кавалеристів^[82].

Протягом більшої частини історії династії гвардія (шивей, маньч.: хія) була поділена на три групи: гвардійський корпус (баяра, хуцзюнь), авангард (габсіхіян, цяньфен) та імператорська охорона (ліншивей)^[83]. Гвардійський корпус охороняв імператорський палац й був найбільшим підрозділом, розміром у 15—30 тис. солдатів. Авангард становив 1500 солдатів, мав слідувати перед імператором, коли той залишав палац. Імператорська охорона займалася повсякденним захистом імператором і становила 1500 солдатів. Усі гвардійці належали до трьох вищих прапорів, але лише імператорська охорона складалася з маньчжурів жовтого прапору^[83].

Первісні підрозділи імператорської гвардії було здебільшого знищено іноземними військами під час Боксерського повстання в 1900 році. Під час пізньої військової реформи Цін у наступному десятилітті уряд Цін створив нове формування імператорської гвардії як регулярну військову одиницю розміром з дивізію.

Імператорську родину маньчжурів особливо приваблював ламаїзм, який поширився з Тибету до Монголії. Імператори Кансі та Цяньлун практикували цю форму тибетського буддизму як одну зі своїх домашніх релігій і будували храми, які зробили Пекін одним із її центрів, а також збудували копію палацу Потала в Лхасі у своєму літньому палаці в Рехе^[84].

Шаманізм, найпоширеніша релігія серед звичайних маньчжурів, був духовною спадщиною від їхніх тунгуських предків, що відрізняло їх від китайців^[85]. Державний шаманізм був важливим для імператорської родини як для підтримки їхньої культурної ідентичності маньчжурів, так і для просування їхньої імперської легітимності серед племен на північному сході^[86]. Імператорські обов'язки включали ритуали в перший день китайського Нового року в шаманському святилищі (тансе)^[87]. Звичаї в маньчжурських сім'ях включали жертвопринесення предкам та використання шаманів, часто жінок, які входили в транс, щоб шукати зцілення або екзорцизму^[88].

Китайська народна релігія була зосереджена навколо патріархальної сім'ї та шен (духів). Поширені практики включали шанування предків, синівську шану, місцевих богів та духів. Обряди включали жалобу, похорон, поховання^[89]. Оскільки вони не вимагали виключної вірності, форми конфуціанства, буддизму та даосизму були переплетені, наприклад, у синкретичних Трьох вченнях^[90]. Китайська народна релігія поєднувала елементи цих трьох з місцевими варіаціями^[91].

Уряд з підозрою ставилися до неортодоксальних сект, які не підкорялися державній владі та відкидали імперські доктрини. Деякі з цих сект справді мали довгу історію повстань, як-от Шлях Колишнього Неба, який спирався на даосизм, та Товариство Білого Лотоса, яке спиралося на тисячолітній буддизм.

Іслам переважав у центральноазіатських районах імперії, тоді як юдаїзм та християнство практикувалися в усталених, але самодостатніх громадах^[92]. Кілька сотень католицьких місіонерів прибули ще наприкінці династії Мін. Єзуїти адаптувалися до китайських очікувань, проповідували євангелію серед освічених людей, перейняли одяг та спосіб життя літераторів, стали досконалими у конфуціанській класиці та не заперечували китайських моральних цінностей. Вони довели свою цінність для ранніх маньчжурських імператорів своєю роботою в галузі артилерії, картографії та астрономії, але на деякий час втратили свою популярність, поки імператор Кансі не видав едикту про терпимість у 1692 році^[93]. У сільській місцевості новоприбулі домініканці та францисканці заснували сільські громади, які адаптувалися до місцевих народних релігійних практик, наголошуючи на зціленні, святах та святих днях, а не на таїнствах та доктрині^[94]. Перший протестантський місіонер у Китаї, Роберт Моррісон з Лондонського місіонерського товариства, прибув до Кантону1807 року. Він завершив переклад усієї Біблії у 1819 році. Лян Афа, новонавернений китаєць, який здобув навчання у Моррісона, поширив євангелізацію у внутрішніх провінціях імперії^[95].

У 1724 році християнство було заборонено. У 1811 році ще більше було криміналізовано християнську релігійну діяльність^[96]. Імператорська заборона була знята договором у 1846 році^[97]. Дві опіумні війни ознаменували вододіл протестантських християнських місій. Серія договорів, підписаних між Нанкінським договором 1842 року та Тяньцзіньським договором 1858 року, відрізнила християнство від місцевих релігій та надала йому захищений статус^[98].

Після 1860 року виконання договорів дозволило місіонерам поширювати свої євангелізаційні зусилля за межами Договірних портів. Їхня присутність створювала культурну та політичну опозицію. У наступні десятиліття відбулося близько 800 конфліктів між сільськими християнами та нехристиянами, переважно з нерелігійних питань, таких як земельні права чи місцеві податки, але за такими випадками часто стояли релігійні конфлікти. До 1900 року в Китаї налічувалося близько 1400 католицьких священників та черниць, які служили майже 1 мільйону католиків. Понад 3000 протестантських місіонерів діяли серед 250 000 протестантських християн у Китаї^[99]

Школи були 2 типів: державні й приватні. Державні школи поділялися на сільські, повітові, волосні та провінційні. Навчання у всіх них було платним і тривало цілий рік. Вже на першому році навчання школяр отримував як підручник книгу «Трієслів'я» (XIII ст.), Що викладає сутність конфуціанської моралі. З неї він повинен був завчити напам'ять кілька висловів, наприклад: Існують три категорії відносин: між государем і чиновником, батьком і сином, чоловіком і дружиною; перші ґрунтуються на справедливості, другі – на коханні, треті – на покірності». За 7–8 років навчання школярі зазубривали 2–3 тис. ієрогліфів та отримували мінімальні знання з арифметики та китайської історії. Освічені люди в Китаї мали велику повагу. Опанування конфуціанської мудрістю відкривало дорогу до чиновницької кар'єри, отже, до збагачення.

У 1905 році було створено перше в історії монархічного Китаю централізована установа у справах освіти - Відомства у справах освіти (Сюебу), що стало важливим підсумком реформ прозахідного штибу, що проводилися в країні. Нова організація займалася реалізацією єдиної освітньої політики, реформуванням навчальної структури у столиці та на місцях, уніфікацією методичної бази. Вжиті кроки щодо модернізації системи освіти виявилися ефективними та сприяли накопиченню в Піднебесній нових, актуальних та практично затребуваних знань, необхідних китайській владі для реалізації національної політики щодо посилення держави.

У XVII-XVIII ст. спостерігався справжній розквіт китайської філології. Під особистим наглядом імператора Кансі складалися енциклопедії та словники. Визначним твором цинської епохи вважається «Словник китайської мови», що містить понад 40 тис. ієрогліфів. Величезна ілюстрована енциклопедія, надрукована з мідних пластин, становила кілька сотень томів (цзюанів), у яких розглянуті та описані майже всі відомі тоді предмети та поняття.

Широке поширення набуло видання літератури енциклопедичного характеру, присвяченої різним галузям сільського господарства та ремесла. Самі за себе говорять назви окремих книг: «Про продукти, створені Небом і працею, що добуваються», «Сільськогосподарська енциклопедія». У спеціальних працях викладалися лікувальні властивості рослин та основи медицини.

У цей час китайська література поповнилася такими всесвітньо відомими творами, як романи «Неофіційна історія конфуціанства» У Цзинцзі і «Сон у червоному теремі» Цао Сюеціня. Популярністю у городян користувалися звані вуличні повісті, оповідання. Зміст китайської художньої прози незвичний для європейця. Реалістичні сюжети у ній тісно переплітаються з фантастичними елементами та міфологією. Китайські романи, повісті та оповідання того часу рясніють описами героїчних пригод та авантюр, повчальними історіями, згадками про всілякі чудесні явища, подорожі в потойбічний світ, спілкування з казковими та надприродними істотами.

Проте політика династії Цін у сфері культури була суперечливою. Літератори, наприклад, перебували під суворим контролем влади. Будь-яка критика маньчжурських порядків суворо каралася. У 1770-ті роках тисячі безцінних книг були публічно спалені чи заборонені. Цей період історії китайської культури можна назвати часом «літературної інквізиції».

• Шень Децзянь (1673—1769), поет, редактор декількох антологій
• 1782: «Повне зібрання книг за чотирма розділами» — найбільша в історії хрестоматія китайської літератури.
• Вей Юань (1794—1856) — письменник, мислитель, першим висунув відому тезу — «вчитися у варварів їх передовій техніці, з тим щоб тримати їх під контролем».

• Розвиток нових напрямків у каліграфії: спочатку — бей-сюе-пай («напрямок вивчення стел», представниками якого були Ден Шижу (1843—1805), І Біншоу (1754—1816), а згодом — цзіньшишу-пай («каліграфія на бронзі та камені»), засновником якої був Лі ЖуйЦін.

Більш консервативний стиль живопису - переважно пейзажний живопис - представляли такі вчені-художники, як «Чотири Вана»: Ван Шимінь, Ван Цзянь, Ван Хуей і Ван Юаньці Ці чотири разом із У Лі та Юнь Шоупіном склали шістку майстрів раннього періоду Цін.

Художником-індивідуалістом був Ґун Сянь - найвідоміший з китайських художників, який став популярним, як і Вісім майстрів Нанкіна, чиї повторювані форми та емоційні тональні контрасти показані в таких пейзажах, як «Тисяча пік» та «Міріади ярів». Індивідуалістичних буддійських майстрів представили художники Шитао і Кунь Цань, відомі своїми пейзажними картинами.

Бажанням відійти від ортодоксальних правил у живопису призвело до формування гуртку Вісім диваків з Янчжоу.

Особливістю XVII—XVIII ст. був жіночий портрет, що мала два типи: портрет знатної пані та портрет служниці. Перший вирізнявся витонченим зображенням чарівної краси жінки, на яку художник ледве смів поглянути, дотримуючись норм того суспільства, а другий — портрет простої жінки низького походження — зображував дурість і потворність персонажа.

Протягом другої половини епохи Цин коди двох різних культур – західноєвропейської Нового часу та китайської традиційної – безперервно взаємопроникали та змішувалися, що зрештою породило новий стиль палацового реалістичного живопису, оригінальний та органічний. Проте лише починаючи з творчості Лан Шиніна у китайських картинах видно застосування кількох методів живопису західної школи. Під впливом останньої до цих методів вдавалися багато палацових живописців (Цзяо Бінчжень, Лен Му, Дін Гуаньпен), приділяючи серйозну увагу створенню ефекту оптичного реалістичного зображення; будучи досконалими майстрами традиційного китайського живопису, за допомогою іноземної живописної техніки вони перетворили його досить радикально. Серед відомих придворних художників також були Ян Цзінь, Гу Фан та Ван Хуей.

• «Зображення данників правлячої династії Цін» («Хуан цін чжі гун ту») — історико-етнографічний альбом, що було складено Дін Гуаньпеном, Цзінь Тіньбяо, Яо Веньханєм й Чен Ляном і надрукована ксилографічним способом колективом чиновників на чолі з сановником Фу Хеном у 1761—1762 роках. Перший сувій включає вступ, написаний імператором Хунлі, посвяти 14 чиновників, 70 підписів з малюнками 71 чоловіка та 67 жінок (жителі Європи та Південно-Східної Азії), другий свиток — 61 підпис з 61 чоловіком та 61 жінкою (жителі Маньчуньцзян та провінції Гуансі), третій — 92 підписи з 92 чоловіками та 92 жінками (жителі провінцій Ганьсу та Сичуань), четвертий — 78 підписів із 78 чоловіками, 78 жінками (жителі провінцій Юньнань та Гуйчжоу). У сукупності в альбомі 301 підпис, 302 чоловічих та 298 жіночих зображень. Подекуди зустрічаються малюнки дітей та тварин^[100].
• Жень Бонянь (1840—1896) — ключова фігура Шанхайської школи живопису за часів династії.
• Дін Гуаньпен — значний придворний художник-портретист.
• Хун Лянцзі (1746—1809) — автор оригінальної демографічної теорії.
• Чжен Баньцяо (1693—1766) — один з провідних художників початку династії.
• Мін Чжень (1730—1788) — один зі значних художників ранньої Цін з гуртках «художників-інтелектуалів».
• Ґао Фенхань (1683—1749) — різьбяр, художник, поет. Значна частина його картин намальована лівою рукою. Іншим відомим майстром, який працював в напрямках пейзажу й водночас займався різьбленням був У Чаншо (1844—1927).
• Чжоу Сян (1871—1933), відкрив першу приватну школу мистецтв.

Продовжували розвиватися традиції різьблення по нефриту. Постачання нефритового каменю було збільшено в XVIII столітті за рахунок закупівлі жадеїту з Бірми. Жадеїт, колір якого коливається від білого через блідий яблучно-зелений до глибокого морського зеленого, а також синьо-зеленого (рідше кольори включають рожевий і лавандовий), зазвичай має яскравий смарагдово-зелений колір. До XIX століття різьбярі по нефриту в Гуанчжоу на півдні імперії майже повністю працювали з імпортним зеленим жадеїтом, в той час як різьбярі в Пекіні і Шанхаї спеціалізувалися на білому сорті.

Архітектурний стиль династії Цін характеризується суворою симетрією, монументальністю та пишнотою, а також використанням складних дахів, вигнутих вгору на кінцях, та яскравих кольорів, особливо червоного та золотого. Важливу роль архітектурі цього періоду грав символізм, коли кожен елемент будівлі, мав певне значення і прагнення гармонії з природою^[101].

Найбільш значними архітектурними пам'ятками династії Цін є Заборонене місто (Гугун), Літній палац (Іхеюань), Мавзолей східних Цін (Ціньдунлін), перебудований Храм Неба (Тяньтань), Старий Літній палац (Юаньміньюань) та Шеньянський імператорський палац (Шеньян Гугун). Яскравими пам'ятками сакральної архітектури є храми Гуйюаньси, Юнхегун, Нефритового Будди

Маючи високий ступінь популярності в суспільстві, театр періоду Цін став провідником імперської ідеології в соціальне середовище. У ранній період до панування імператора Цяньлуна традиційний театр поділявся на придворний, приватні театральні трупи та публічний, або професійний театр. З середини XVII ст. частні акторські трупи пройшли процесу професіоналізації і злилися з публічним театром.

Драматичні і музикальні вистави відбувалися у чайних (чаюань або чалоу). Придворним театром та його акторами займалася Палата у справах театру (Наньфу), яку згодом реформовано в театральне управління (Шенпіншу). Більшість акторів придворного театру були євнухами, хоча інколи запрошували професійних акторів. Актори поділялися на 2 категорії: «внутрішня школа» (нейсюе) з євнухів, що організовувала виступи в особистих, внутрішніх помешканнях імператора; та «зовнішня школа» (вайсюе) з акторів-професіоналів для широкого загалу.

Репертуар для імператора склався до панування імператора Цяньлуна і поділявся на церемоніальні (ідянь сі) й розважальні (гуаньшан сі). До перших насамперед відносили дасі (великі драми), що виконувалися з приводу важливіших подій й мали зазвичай історичну тематику, тривали по декілька діб^[102]. Прикладом дасі є Мулань 1683 року. Іншим видом церемоніальних вистав були фагуняцзоу («вишукані вистави в головному залі»), які ставили з нагоди народження, шлюбів і присвоєння рангів членам імператорської родини. До розважальних драм відносилися жанри чуаньці, куньцюй і цзацзюй^[103]

З часів Цяньлуна вийшли накази, що забороняли на сцені зображувати імператорів, імператриць, членів династії Цін та вищих сановників. 1812 року вийшов заборону на відвідування вищими станами (шимінь) бенкетів з акторами^[104].

З середини XVIII ст. і до кінця правління Цін професійний театр ототожнювався з жіночою і чоловічою проституцією^[105]. Популярність гомосексуальних відносин у середовищі правлячої еліти була настільки великою, що це дало можливість дослідникам припустити, що зростання популярності Пекінської опери (цзинцзюй) як нового театрального напрямку могло бути пов'язане саме з цією соціальною тенденцією^[106].

Гурмани, такі як поет Юань Мей, визначили естетичні стандарти мистецтва приготування їжі, споживання та насолоди чаєм у той час, коли культури та продукти Нового Світу входили в повсякденне життя. Його праця «Суйюань Шидань» («Рецепти із садів Суй») заклала основи кулінарної естетики та теорії й описала низку рецептів. Маньчжурсько-ханьський бенкет, що спочатку влаштовували на честь 66-річчя імператора Кансі, щоб розрядити напруженість між маньчжурами та ханьцями, поєднував страви, поширені при імператорському дворі, з регіональними кухнями^[107]. Трапеза складалася з шести бенкетів протягом трьох днів, на яких було представлено понад 300 страв. Загалом було 196 основних страв і 124 закуски, тобто загалом 320 страв, які скуштували протягом трьох днів. Бенкет був розділений на бенкети у внутрішньому палаці та зовнішньому палаці; на бенкети у внутрішньому палаці запрошували лише імператорську родину та заслужених чиновників^[108].

• У 1928 році за наказом Бейянського уряду було утворено «Начерк [офіційної] історії Цін» 清史稿: відповідно традиції, досвід династії мав узагальнюватися у подібному творі — для нащадків. Робота над повною історією була перервана громадянською війною та відповідною нестачею фінансування. Комісію з понад 100 інтелектуалів, які працювали над цим твором, очолював Чжао Ерсюнь 趙爾巽 (1844—1927).

• Китайсько-корейський договір 1882

Кирилицею

• Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.
• (рос.) Непомнин О. Е. История Китая: Эпоха Цін. XVII — начало XX века. — Москва: Восточная литература, 2005.

Латинкою

• Elliot, Mark C. The Manchu Way: The Eight Banners and Ethnic Identity in Late Imperial China. Stanford: Stanford University Press, 2001
• Spence, Jonathan. The Search for Modern China. New York: W W Norton & Company, 1990
• Spence, Jonathan. God's Chinese Son: The Taiping Heavenly Kingdom of Hong Xiuquan. New York: W W Norton & Company, 1997
• Söderblom Saarela, Mårten (2021). Manchu Language. Oxford Research Encyclopedia of Asian History. Oxford University Press. doi:10.1093/acrefore/9780190277727.013.447. ISBN 978-0-19-027772-7.
• Norman, Jerry (1988). Chinese. Cambridge; New York: Cambridge University Press. ISBN 0521228093.

• Цін // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Теза, 2006.

• Хронологія династії Цін [Архівовано 2 січня 2008 у Wayback Machine.] (англ.)
• Мистецтво династії Цін^{[недоступне посилання з квітня 2019]} (англ.)