Ікавізм

Ікавізм — явище в історії староукраїнської мови, що полягає в переході голосних звуків [o] й [е] у закритих складах в [i]. Пов'язане з явищем редукції голосних звуків. Процес переходу був поступовим, тривавши у XI—XIII ст.^[1][2] Унаслідок цього переходу виникли фонетичні чергування [о/і], [е/і], [у/і]: унікальне явище з-поміж інших слов'янських мов, яке властиве тільки українській мові^[1]. Зміна в вимові [o] й [е] на [і] залишалася продуктивною до кінця XVIII ст. (за Ю. Шевельовим), після чого процес припинився, та в нових запозиченнях у закритих складах [o] і [е] зберігаються. На думку І. Огієнка, чергування [о/і], [е/і] — «найхарактерніша ознака української мови». Розвиток змін відбувався через стадію дифтонгізації.

Ікавізм — фонологічна риса української мови, якою вона виразно виділяється серед інших слов'янських мов і одночасно пов'язується зі спорідненими явищами в полабській (мертвій мові), серболужицькій, сербській, хорватській, польській та чеській мовах (розходження як голосного є вторинним). Ікавізм як мовне явище реалізується у мовленнєвому процесі як і́кання.

Застосування чи незастосування ікавізму було непередбачуване, бо [і] мало двоїсту природу (пор. діл — долу, діло — діл). За таких умов переходи аж ніяк не сприяли передбачуваності чергувань, тому радше заплутували ситуацію, особливо завдяки явищу аналогії, окрім тих випадків, коли певна морфологічна категорія приймала одну конкретну модель. З часом ця система ставала дедалі незрозумілішою, тому первісну фонетичну мотивацію переходу [і] в [о], [е] нині дещо втрачено, через що виникли гіперкорекційні форми типу хрін-хрону (прасл.: *xrěnъ).

Ікавізм (і місці ять), який став нормою української літературної мови, трапляється вже в найдавніших писемних пам'ятках XI—XII століть: Остромирове Євангеліє 1056—1057, Ізборники Святослава 1073 та 1076, Архангельске Євангеліє 1092, Чудівський псалтир, Бичківський псалтир, Галицьке Євангеліє 1144, Добрилове Євангеліє 1164, Христинопільський Апостол, Галицько-Волинське Євангеліє, Житіє Нифонта, Хутинський Служебник^[1].

Найдавніші староукраїнські пам'ятки засвідчують голосівку [і] на місці [e] з другої половини XIV ст.^{[джерело не вказане 336 днів]}: шистьдєсѧтъ, шисть, шистьцѧтого. Оскільки писемні пам'ятки відбивають зміни з деяким запізненням, можна вважати, що [e] змінився в [і] не пізніше другої половини ХІІІ — першої половини XIV ст.^{[джерело не вказане 336 днів]}

Більш-менш надійними прикладами вимови [і] на місці [о] можна вважати написання від кінця XVI — початку XVII ст.^{[джерело не вказане 314 днів]} у Полтавських актових книгах: пиду, отийшол, не дистало, потим, шагив, а також у галицьких і кролевецьких документах XVII ст.: кнутивъ, тых дылів, килка, разив, Ляхивщину. Але зовсім непросто зараз відзначити, коли і де вперше український писар написав і на місці о^{[джерело не вказане 314 днів]}. Чи не найдавнішим таким прикладом є^{[джерело не вказане 314 днів]} Jablincza (псл. *ablonь) — закарпатський топонім, що його навів В. Німчук з угорської грамоти 1460 року.

Якщо голосні [o], [e] були за походженням колишніми редукованими [ь], [ъ], чи епентичними, то їхнього подовження з наступним переходом в [i], як правило, не відбувалося.

Деякі винятки з цього правила (утік при паралельній формі уток < прасл.: *ǫtъkъ; форми родового відмінка множини бліх, сліз < прасл.: *blъxъ, *slьzъ; форми прийменників зі, наді, піді, уві < *sъ(n), *nadъ, *podъ, *vъ(n)) можуть бути пояснені «виправленням» за аналогією.

У числівнику вісім (д.-рус. осмь) другий звук [і] стоїть на місці не етимологічного, а епентичного [е], що з'явився після сибілянта перед сонорним [м] внаслідок занепаду [ь]. Виник він не фонетично, а за аналогією до сім (д.-рус. семь). Звук [і] у першім складі розвинувся пізніше за аналогією до [і] другого складу.

У слові вівторок [і] розвинувся з протетичного [о] (у цьому випадку мала місце подвійна протеза [v] + [o]): въторъкъ > ōвторок > вōвторок > вівторок.

Досі нерозв'язаним питанням є причина переходу [у] в [і]. Таке явище не було сильно поширене, тому наразі зустрічається лише в декількох словах, як-от: огірок ← огурок, заміж ← замуж, діброва ← дуброва, шкіра ← шкура (що успадкувала літературна мова), а також парібок ← парубок, заліб ← залуб, оріжжя ← оружжя, кадіб ← кадуб, піть ← путь, сім ← сум, жміт ← жмут, кічма ← кучма, наміл ← намул, каламітний ← каламутний, бійний ← буйний, глібокий ← глибокий ← глубокий, шкатільгати ← шкатульгати, кліч ← ключ, бріх ← брюх^[3].

Перехід [ě] в [і] відбувався в усіх випадках, незалежно від фонетичних умов: дѣло → діло, снѣг → сніг, стѣна → стіна, бѣда → біда, рѣка → ріка тощо.

Припускають, що процес переходу зв'язаний із редукцією голосних звуків, і появою внаслідок цього закритих складів. Голосні повного утворення [o] й [e] в закритих складах отримували компенсаційне подовження, через низку проміжних етапів переходячи в [i]. Очевидно, найраніше цей процес розпочався в галицько-волинському діалектному ареалі, звідти поширився на інші південноруські говори.

Занепад редукованих і подовження етимологічних [o] й [e] в новозакритих складах були взаємозалежними процесами, і відбувалися одночасно. У давньоруських пам'ятках на місці етимологічного [o] засвідчені написання з подвоєним о (воовця, воотчину), але частіше — з у чи ю (добровулно, грошювь). Подовжені голосні не могли довго існувати в мові, бо це суперечило давній (з часів квантативного вирівнювання) тенденції до усунення протиставлення голосних за тривалістю. У різних діалектах української подовжені голосні дали різні рефлекси: у поліських вони змінилися в дифтонги чи інші звукові комбінації, у галицько-волинських і південно-східних поступово перейшли в [i].

Останні внаслідок занепаду редукованих ъ та ь в наступному складі подовжилися і через стадію дифтонгізації (*о > [ō] > [uo], [uɪ], [ui], [ue] … > [i]; *е > [ē] > [ie] > [i]) чи через звуження цих голосних у монофтонги та делабіалізацію (*о, *е > [ō], [e] > [u], [ʊ̈] > [i]) у всіх південно-східних і багатьох південно-західних говорах змінилися в [i]: *stolъ > стōл >… > стіл; *selъ, > сēл > … > сіл. Позиційний перехід [о], [е] в [і] зумовив чергування фонем: [о] — [і], [е] — [і], розширення сполучуваності голосних та приголосних, зокрема палаталізованих приголосних фонем з голосним [і]. Секундарний [і] у новозакритих складах відповідно до давніх *о, *е так само, як [і] < ě (ѣ), становить норму сучасної української літературної мови.

Північні говірки зберегли давні стадії розвитку ікавізму, подовжені наголошені голосні [ō], [ē] у закритих складах, як і [ě] («ять»), не розвинулися ще в [і], а затрималися на якійсь попередній стадії розвитку, найчастіше у формі дифтонга [uo], [ue], [ui] чи [ie] або монофтонга [u], [ɪ] чи [ʊ̈].

У цілому ми маємо дві головні та декілька інших гіпотез розвитку українського [і] з [о], [е] в новозакритих складах:

1. До занепаду зредукованих голосних український територіально-мовний простір був нечленований (або слабочленований) і від Прип'яті до Карпат розпочався однаковий процес витворення [і]. При цьому північні говірки затримали певну проміжну дифтонгічну стадію.
2. До занепаду зредукованих голосних український територіально-мовний простір не був єдиним, тому на півночі та півдні України розвиток [о] проходив незалежно, при чому в південноукраїнських говірках дифтонгічної стадії не було.

Окрім цих двох, існують іще кілька припущень, що по-своєму пояснюють розвиток [і]:

• До занепаду зредукованих український територіально-мовний простір був нечленований, але дифтонгізація охопила тільки північні говірки, а на півдні витворення [і] відбулося лише через стадію монофтонгів.
• До занепаду зредукованих український територіально-мовний простір був нечленований, але розвиток [і] як на півночі, так і на півдні міг проходити обома шляхами: і через дифтонгізацію, і через монофтногізацію.

Вважається, що подовжений [о] поступово переходив в дифтонг [uo], [uɪ], потім — в [ui], та нарешті, це сполучення монофтонгізувалося в [i]:

• [возъ] → [вōз] → [вуиз] → [вуіз]… → [віз]
• [стогъ] → [стōг] → [стуог] → [стуиг] → [стуіг]… → [стіг]

У наростку -овл- етимологічний [о] змінився в [і] нефонетично, бо в наступому складі ніколи не було зредукованого [ь] чи [ъ]: будовля → будівля, зимовля → зимівля. Зміну [о] в [і] тут викликано аналогією до інших слів із секундарним [і] в новому закритому складі. Можливо, такий перехід викликав гіперизм на стику з говірками, у яких під упливом дієслівних форм купую, торгую з'явилися купувля, торгувля, сприйняті аналогічно до кунь, вул. Проте власні назви [о] зберігають: Боромля, Теребовля, а також слово ловля, де [о] входить до кореня, а не наростка.

Голосний [ē] перед колишнім складом з [ь] через стадію [ḭе] розвинувся в монофтонг [і]:

• [п'еч'] → [п'ēч'] → [п'ḭеч'] → [піч]

Перед колишнім складом з [ъ] розвиток проходив через дифтонги з [ʊ̈] — лабіалізованим [u] ([ʊ̈o] > [ʊ̈ɪ] > [ʊ̈i]):

• [с'ел] → [с'ÿол] → [с'ÿил] → [с'ÿіл].. → [с'іл]

Найдавнішим відтворенням [ě] як [і] дехто вважає написання τζερνιγωγαν (форма зн. відм. від Чернігів ← д.-рус. Чернѣговъ) у Костянтина Багрянородного, яке належить середині Х ст. Як бачимо, літера ι відповідає наголошеному ě. На думку Л. А. Булаховського, таке написання дає право вважати, що принаймні з Х ст. місто Чернігів населяли «ікавці» — «ієкавці», тобто звук [ě] вимовляли як [і] або [іє]. Проте, наведене свідчення дуже ненадійне, щоб на його підставі можна було робити якісь висновки^[4], окрім того, часто трапляється і форма д.-рус. Черниговъ.

Написання и замість ѣ давньоруські пам'ятки південного походження засвідчують декількома прикладами і в ХІ ст.: ниции, в вѣри, нимаѩ, исцили, въ мироу, двѣ ризи. Але поряд із ними у тих самих рукописах засвідчено більше прикладів написання саме з е замість ѣ: нєсть, вєруѫ, лєта, нєдєлѣ, гнєвъ. Звичайно, що навіть такі приклади дають змогу зрозуміти якісну, артикуляційно-акустичну близькість [ě] до [е] та [і], на що вказують і зворотні процеси заміни: ѩвлєнѣѥ замість ѩвлєниѥ, прѣвєдуть замість приведуть, утоплѣнъ замість утоплєнъ. Починаючи з ХІ — XIII ст., писемні пам'ятки засвідчують написання и замість ѣ уже дуже часто^[1], хоч коли-не-коли й писано є замість ѣ. Однак уже принаймні з другої половини ХІІІ ст. у більшості південних говорах давньоруської мови (ареал утворення української мови) звук [ě] вимовлявся як монофтонг [і].

Подовження голосних у закритому складі з наступним переходом [o] > [i], [e] > [i] не відбувалося в таких випадках:

У разі походження голосного з редукованого

Не відбувалося подовження, якщо голосні були за походженням колишніми редукованими [ь], [ъ]:

• сон (< д.-рус. сънъ, прасл.: *sъnъ)
• вовк (< д.-рус. вьлкъ, прасл.: *v^ьlkъ)
• лоб (< д.-рус. лъбъ, прасл.: *lъbъ)
• пень (< д.-рус. пьнь, прасл.: *pьnь)
• рот (< д.-рус. рътъ, прасл.: *rъtъ),
• мох (< д.-рус. мъхъ, прасл.: *mъxъ).

Ця особливість помітна і в закінченнях орудного відмінка однини: сином (< *synъmь), медом (< *medъmь). Первісно закінчення *-ъмь мали лише іменники з основою на *-ŭ, надалі подібні форми з'явилися і в іменників з основою на *-ŏ (замість ранішого *-omь): городом, братом (д.-рус. городъмь, братъмь).

Однак Етимологічний словник української мови засвідчує діалектні форми на зразок ріт, вівк, ліб, міх (літ. рот, вовк, лоб, мох), які з'явилися тільки через аналогію, бо жодних умов для переходу [о] в [і] тут не було. Відомі подібні гіперкорекційні форми і в літературній мові:, наприклад, утік (при паралельній формі уток).

У словах з повноголоссям

Не спостерігається, зазвичай, перехід звуків [о] і [е] в [і] у повноголосних звукосполуках -оро-, -оло-, -ере-, -еле- у словах зі сталим (що є за походженням висхідним музичним наголосом, що існував у давньоруські часи): гóрод (гóроду), пóрох (пóроху), морóз (морóзу), стóрож (стóрожа), сóлод (сóлоду), хóлод (хóлоду), бéрег (бéрега), сéред, очерéт (очерéта), чéрез, шéлест (шéлесту). Проте у словах із рухомим (колишнім висхідним чи низхідним музичним наголосом), відбувається зміна [о], [е] в [і]: сторін (сторонá — стóрону), черід (череда́ — че́реду) борід (борода́ — бо́роду), борін (борона́ — бо́рону). Існує також думка, що подібні зміни відбулися за аналогією (доріг, поріг — як ріг, корів — як рів, сморід — як рід тощо)^[5].

У складах з епентезою

Не було переходу і в тому випадку, якщо голосний був за походженням епентичним: осетер, сосон.

У словах із доданим складом

Дуже рідкісне явище — слова з доданим складом. Прикметно, що поява нової голосівки не впливає на голосівку попереднього складу: по кімось (від по кім). Форми по комось просто не існує.

У складах з плавними

Не відбувався перехід у сполученнях голосних з плавними. Ця особливість іде ще з праслов'янської доби, у письмових пам'ятках букви ь, ъ після таких сполучень відсутні. У словах могла, росла, рости нема переходу [o] > [i], бо у наступному складі редукованих не було (тобто, мо–гла, ро–сла, ро–сти). Те саме, було в приставці роз-. Проте, цей закон не був послідовним, оскільки близько першої половини XVII ст. і в цих сполученнях проходила зміна [o] > [i]: Запоріжжя, запорізький (заст. Запорожжя, запорозький). Подібним чином відбувся перехід [o] > [i] в іменниковому суфіксі -овл- (у ньому після [о] в наступному складі не було зредукованого: торгівля, будівля, годівля (але Боромля).

У суфіксах

Не змінюються [о], [е] > [і] в закритому складі суфіксів -очк-, -ечк-, -оньк-, -еньк-, -есеньк-, -енк-, -ес-, -ен-, -тель-, -езн-, -енн-: хусточка, діжечка, голубонька, доленька, дрібнесенький, Ханенко, небес, імен, учитель, старезний, широчненний тощо, але коліс. Це пояснено своєрідністю їхнього функціонування у словотворчій системі української мови і тим, що після занепаду прикінцевого редукованого [ь] у вимові просто збереглися ці форми (визволитель, вихователь, приятель). До того ж чергування не відбувається у наростках -ець, -ок, -ень, -оть, бо, звичайно, тут голосівка випадає: кінець — кінця, візок — візка, рівень — рівня, ніготь — нігтя.

У префіксах

У складі деяких приростках на штиб воз-, без-, роз-, перед-, через-: возз'єднання, безвідповідальність, розмова, передплата, череззерниця. Проте в південно-східнім говорі існує паралельна форма біз до прийменника без .

У церковнослов'янізмах

Звичайно зберігаються етимологічі [о] та [е] у словах книжкового походження, зокрема, церковнослов'янізмах: закон (хоч є закін), народ (хоч є нарід), народний, верховний, Бог (хоч є Біг → спасибі), прапор (діалектна форма прапір). Цим зумовлено й те, що [е] не змінився в [і] у наростку -енн- у віддієслівних іменниках теж книжкового походження: враження — вражень, значення — значень, судження — суджень (у словах хотіння й веління [і] виник з «ятя»). Також за старокнижною традицією збережено в закритому складі [о] та [е] у прізвищах: Артемовський, Котляревський, Боровиковський, Назаревський поряд із Голованівський, Крижанівський, Вибранівський тощо.

В усічених словах

Не відбулося переходу у словах, що втратили прикінцевий приголосний, тобто там, де відбулося явище апокопи. Із-поміж них можна виділити три основні типи:

• Прислівники та частки з відкинутим прикінцевим приголосним: знов, либóнь, упрост, теж, тож, чом, соб — проти давніших форм: знóву, *lybono (*lyboni), упрóсто, тéже, тóже, чомý, собí. Ці слова ніколи не закінчувалися на «єр», а тому не було передумов для ікавізму.
• Форми наказового способу, що колись мали прикінцевий [і], як-от: вихóдь, скоч, хоч, вислов, завóзь, вивóдь, перемóж, дозволь (д.-рус. выходи, скочи, хочи, выслови, завози, выводи, переможи, дозволи). Прикінцевий [і] теж було втрачено після занепаду редукованих, а прикінцевого редукованого такі форми ніколи не мали. Ба більше, форми наказового способу без чергування вплинули навіть на дієслова з основою на j, унаслідок чого ті теж не мають чергування [о], [е] в [і]: заспокойся, кой, озбройся, хоча в інших словах ікавізм залишився: стій, бíйся, дій, напíй, подвíй тощо. До цього типу також слід віднести дієслівне закінчення [еш], де [е] в [і] не перейшов: несеш (← нєсєшь ← нєсєши), береш (← бєрєшь ← бєрєши). У формі 3-ї особи однини дієслова бути — єсть — зберігається етимологічний [е] за аналогією до більш уживаної є.
• До останнього типу належать усічені імена на зразок: Пронь, Троць, Кость, Федь — проти ранійших Прокіп, Трохим, Костянитин, Федір.

У деяких винятках

Відсутній перехід у словах клен, мед (утім, засвідчена і форма мід), слон, ясен, олень, лось, повторний, пристойний, зáводь, сом, капость.

Перехід [o], [e] > [i] втратив продуктивність у XVIII ст. (за Ю. В. Шевельовим), тому в пізніших запозиченнях і новотворах він не спостерігається (атом, бор, порт, сорт, том).

• Слова, запозичені у XVIII ст. і пізніше з польської мови, переважно зберігають [о], [е] навіть усупереч морфологічній мотивації, наприклад: безпечний, істотний, тритомний, ґрунтовний, потворний, коштовний, оздобний тощо. Сюди ж входять іменники: крок, коц, вирок, гоголь, момот, словник, творчий (можливо, забобон, зойк, скот), а також вельми, конче, осьмачка.
• Те саме стосується запозичень із чеської мови (гойний).
• Запозичення з російської: завод, соболь, строк, паровоз, діловод, післягроззя, пойма тощо.
• З румунської: ізвор, моторний.
• У запозиченнях з інших мов: атом, борт, тон, декрет, футбол, шофер, Мирон, Арсен, Артем, Семен. Проте у дуже давніх запозиченнях перехід [о], [е] в [і] можлививий: папір, колір, ґніт, дріт, якір, а також у власних іменах: Антін, Федір, Сидір, Тихін, Прокіп.

Проте не слід забувати про явище гіперизму в периферійних говорах української мови, унаслідок якого з'явилися такі слова, як дóхтір — дóхтора (літ. доктор), півний (літ. певний), гонір — гонору (літ. гонор).

Явище ікавізму відсутнє в досить численних новотворах XVIII-ХХ ст.: преор, затор, розкоп, пронос, возовня, льодовня, борня, невтомний, самотній (хоч є самітний), салотопний, хлібороб, злороб, купинос, водойма.

У старих словниках (Павла Білецького-Носенка сер. ХІХ ст., Бориса Грінченка поч. ХХ ст.) поширені форми з ікавізмом відсутні в сучасній мовній нормі.

Проект правопису 1933 року наводить паралельні форми: безводдя — безвіддя, голодовка — голодівка, коновка — конівка, коновод — коновід, окоп — окіп, церковка — церківця. Деякі мовознавці (С. Караванський) вважають, що впровадження подібних норм було пов'язане з прагненням наблизити українську вимову до російської^[6].

У вимові подекуди збереглася відмінність між [і], посталим з [ě], [е] з одного боку та [о] з іншого. Ідеться про пом'якшення приголосних у позиції перед [і], наприклад: [д^'іл] ← dělъ проти [діл] ← dolъ, [т^'ік] ← teklъ проти [тік] ← tokъ. Таке розрізнення охоплювало тільки зубні приголосні, у чому й полягала причина його слабкості. Через складну внутрішню ситуацію розпочався процес утрати опозиції за твердістю-м'якістю зубних перед [і]. Непом'якшення зберігається в західнолемківських і закарпатських говірках, у північних діалектах і в центральнім полтавськім говорі, проте загалом мапа цієї опозиції виглядає дещо мозаїчно. Що ж до вимови [i] з [e], то сам перехід [e] в [i] відбувся раніше, тому цього разу приголосні перед [i] пом'якшуються.

У літературній мові донедавна вважалося бажаним непом'якшення д, т, н і дещо л, с, з перед [і] з [о], [е]. Утім, за твердженням Ю. Шевельова, «із 1969 р., в рамцях загальної політики наближення української мови до російської, припоручається, навпаки, їх пом'якшена вимова»^[7].

У правопису Максимовича пріоритет був відданий етимологічному написанню, тому [i] ятевого походження передавався як ѣ (цѣлый, сѣверъ, въ битвѣ, ѣхати), а [i] від [o] та від [e] — як о і е з «дашком» (мôй, жалôбно, ôнъ, матêрью).

В західноукраїнській орфографії кінця XIX — початку XX століття, зокрема желехівці, на місці ятя (у тому числі й нового) у позиції після м'яких зубних приголосних д, т, з, ц, с, л, н використовувалася літера ї; вона передавала «сильно пом'якшений» [і] (хлїб, дїд, нинї, цїлий). Але оскільки в Східній Україні відмінність між цим звуком і «звичайним» [і] зменшилася, вже Грінченко у своєму Словарі української мови відмовився від такого вжитку літери ї, і це вплинуло на зникнення цієї відмінности й на заході України. Таку відмову зафіксував Український правопис 1921 року.

У дослідженнях із полабської мови славісти засвідчують перехід *е в [і] головним чином перед м'яким приголосним (що засвідчено вже у XVI ст.). На прикладі топонімів, то прасл.: *sedl(išč) (від село) відображено в сучасних топонімах як Siedels-Gärten, auf der Ziedelitz, а також прасл.: *želišč (від жити) перейшло в Zieleitz, Sieleitzfeld, Sielitz, де в коренях слів реалізовано нове [і] ([іе]). Фонетичну зміну /е/ в /і/ зафіксовано в полабських топонімах Middefeitz, Midfeytze, Middefetze, Middefitz, що співвідносяться з прасл.: *medovic- (в українській мові також є мед і мід, де останнє є діалектним варіантом. Порівняймо — ведмідь). Проте в полабській мові фіксуємо зміну /е/ в /і/ у словах disąt («десять»), divąt («дев'ять»), чого немає в українській мові.

Так само можна зустріти перехід [о] в [і]. У новополабських формах вживано корінь süli («сіль»), а також в окремих пам'ятках реалізовано форми: Silena, Siléna. Останні свідчать про зміну в корені голосного типу *soljan ↔ silen, тобто [о] ↔ [і]. До цього ж типу зміни у формі süli уналежнюємо й голосівку [y] (ü), що артикуляційно є огубленим [і]. Полабський топонім Pölitz має корень püli («поле»), зафіксований у пам'ятках у вигляді: Püely, Püley. Очевидно, що в цій мові наявне чергування [о] ↔ [і] (у цій позиції або звук [y], ü, або дифтонг [ye], üe)^[8].

Хорватська чи не єдина (окрім української) слов'янська мова, у якій із-поміж усіх діалектів лише у чакавському говорі де-не-де відбувся перехід ѣ в [і]. Щоправда, тут існує два шляхи розвитку ѣ: [ě] → [і], [ě] → [е], отже, сам діалект поділяється на ікавський (на півдні) та екавійський (на півночі) відповідно, а по середині змішаний ікаво-екавійський. Там, де відбувся перехід [ě] → [і], можемо спостерігати вимову слів типу: sliditi ← *slěditi ← *slědъ («слід» — «слідити»); diliti ← *děliti ← *děl («діло» — «ділити»), grijati ← *grějati («гріти»), sijati ← sějati («сíяти»), bijaše ← *bějaše.

Однак існує ще ієкавійський різновид говору (у штокавському діалекті), у якім «ять» подекуди перейшов у [ije] («іє»), як-от: bijel ← *bělъ («білий»), mlijéko ← *mlěko ← *melkò (молоко), brijeg ← *brěgъ ← *bеrgъ («берег»), але mjesto ← *mě̀sto («місто»), vjera ← *vě̀ra («віра»), mjera ← *mě̀ra («міра»)^[9].

Цікавим і досі ще ґрунтовно до кінця не дослідженим є давньоновгородський діалект. Прикметно, що з другої половини XII ст. у давньоновгородських пам'ятках помічено випадки змішання ѣ з [и], але таке явище посилюється в XIII—XV ст., відображаючи процес переходу [ě] → [і]. Таким чином, у в давньоновгородському діалекті, скажімо, існувала вузька реалізація звука [ě]: тило замість тѣло, колинома, к жени, нимъ замість нѣмъ. Десь змішення відбувається лише перед м'яким приголосним: хлебъ, але хлибе; у двінських грамотах помічаємо и тільки наприкінці слова: на лукини береги, на гори, на томъ сели, на маломъ островки, на голови, на другои сторони, на теи землѣ^[10].

За приклад ми візьмемо листа, що його знайшли 2014 року біля Великого Новгорода, який зберіг шість рядків на лицьовій стороні та два на обороті. Стратиграфічна дата листа — XIII ст. А. А. Залізняк зазначив змішання ѣ з [и], що може підтвердити останній рядок: полуторъ грѣвни, де маємо грѣвни замість очікуваного гривни^[11].

Саме явище переходу [ě] → [і] мало місце доти, доки новгородські землі не захопило Московське князівство. Саме з цього часу починають занепадати деякі риси давньоновгородського діалекту, у тому числі й ікавізм «ятя», що згодом перейшов у [e].

• Л. П. Павленко. Історична граматика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл / Лариса Петрівна Павленко. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — С. 54-55.
• Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. — С.-П. : Авалон, Азбука-классика, 2005. — 240 с. (рос.)

• Воронич Г. В. Ікавізм, Ікання // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9.
• Залеський А. М. Вокалізм південно-західних говорів української мови. К., 1973;
• Назарова Т. В. K проблеме украинского икавизма. «Вопросы языкознания», 1971, № 2;
• Назарова T. В. K характеристике украинского волынско-полесского вокализма. В кн.: ОЛА МИ. 1970. М., 1972;
• Калнынь Л. Э. Опыт моделирования системы украинского диал. языка. М., 1973.
• Мойсієнко В. Про південноукраїнський ікавізм та поліські дифтонги. Ж., 2007
• Шевельов Ю. Історична фонологія української мови.

• Ікання // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 2, кн. 4 : Літери Ж — Й. — С. 529. — 1000 екз.