Європейський суд з прав людини

Європейський суд з прав людини
англ. European Court of Human Rights фр. Cour européenne des droits de l’homme
Абревіатура	ECtHR(англ.), CEDH(фр.)[1], TEDH(кат.), EGMR(нім.), TEDH(порт.), TEDH(порт.)
Тип	Міжнародний трибунал
Засновник	Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
Засновано	20 квітня 1959
Країна	Франція[2]
Штаб-квартира	Страсбург (48°35′48″ пн. ш. 7°46′27″ сх. д. / 48.596666666667° пн. ш. 7.7741666666667° сх. д.)
48°35′50″ пн. ш. 7°46′28″ сх. д. / 48.597172668144° пн. ш. 7.7745802853577° сх. д.
Офіс голови	President of the European Court of Human Rightsd
Керівник	Сіофра О'Лірі (1 листопада 2022)
Материнська організація	Рада Європи
Вебсайт: echr.coe.int
Нагороди премія Чотирьох свобод — Медаль свободиd (2010) (2010)
Європейський суд з прав людини у Вікісховищі

Європе́йський суд з прав люди́ни (англ. European Court of Human Rights, фр. Cour européenne des droits de l’homme) — міжнародний судовий орган, юрисдикція якого поширюється на всі держави-члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, і включає всі питання, які стосуються тлумачення і застосування конвенції, включно з міждержавними справами й скаргами окремих осіб.

Суд було засновано в 1959 році та розглянув свою першу справу в 1960 році у справі Лоулесс проти Ірландії. Заява може бути подана окремою особою, групою осіб або однією чи кількома іншими державами-учасницями. Окрім рішень, суд також може видавати консультативні висновки. Конвенція була прийнята в контексті Ради Європи, і всі її 46 держав-членів є договірними сторонами конвенції. Основним засобом судового тлумачення суду є доктрина живого інструменту, що означає, що Конвенція тлумачиться з урахуванням сучасних умов.

Фахівці з міжнародного права вважають ЄСПЛ найефективнішим міжнародним судом з прав людини у світі.^{[3][4][5][6][7]} Тим не менш, суд стикався з викликами через рішення, які не виконали договірні сторони.

10 грудня 1948 року Організація Об'єднаних Націй ухвалила Загальну декларацію прав людини, метою якої є сприяння загальному визнанню прав, викладених у ній, з метою посилення захисту прав людини на міжнародному рівні. Хоча декларація мала надзвичайно важливе значення для встановлення глобального стандарту вперше, вона була по суті амбітною і не мала механізму судового забезпечення. У 1949 році дванадцять держав-членів новоствореної Ради Європи розпочали роботу над Європейською конвенцією з прав людини, черпаючи натхнення з прав, вже викладених у Декларації, але з тією вирішальною різницею, що для європейських країн, які вирішили підписати її, існував би судовий механізм для забезпечення дотримання ними основних прав своїх громадян.

Суд було створено 21 січня 1959 року на основі статті 19 Європейської конвенції з прав людини, коли його перших членів було обрано Парламентською асамблеєю Ради Європи. Спочатку доступ до суду був обмежений Європейською комісією з прав людини, скасованою в 1998 році.^[8][9] Протягом перших років суд залишався маловідомим і не накопичив багато прецедентної практики, вперше виявивши порушення у справі Ноймайстер проти Австрії (1968).^[9] Конвенція доручає суду забезпечувати дотримання зобов'язань, взятих на себе державами-учасницями щодо конвенції та її протоколів, тобто забезпечувати виконання та імплементацію Європейської конвенції в державах-членах Ради Європи.

Європейський суд з прав людини, який забезпечує виконання Європейської конвенції з прав людини, є найвідомішим органом Ради Європи. Рада Європи (CoE) (фр. Conseil de l'Europe, CdE) – це міжнародна організація, заснована після Другої світової війни для підтримки прав людини, демократії та верховенства права в Європі.^[10] Заснована в 1949 році, вона зараз має 46 держав-членів з населенням приблизно 700 мільйонів та має річний бюджет приблизно 500 мільйонів євро.^[11]

Ця організація відрізняється від Європейського Союзу (ЄС), що складається з 27 країн, хоча її іноді плутають з ним, частково тому, що ЄС прийняв оригінальний прапор Європи, створений Радою Європи в 1955 році,^[12] а також гімн Європи.^[13] Жодна країна ніколи не вступала до ЄС, не будучи попередньо членом Ради Європи.^[14] Рада Європи є офіційним спостерігачем Організації Об'єднаних Націй.^[15]

Перш ніж скарга буде подана до Суду, необхідно суворо дотримуватися ряду неодмінних умов. Юрисконсульт ЄСПЛ  виділяє : 1) процесуальні підстави неприйнятності; 2) підстави неприйнятності, що стосуються юрисдикції Суду; 3) неприйнятність, що ґрунтується на суті скарги^[16].

Серед них:

• Предметом скарги можуть бути тільки права й свободи, які гарантуються Конвенцією або її протоколами. Перелік цих прав є досить широким, але в ньому відсутні деякі права, присутні в українському і новітньому конституційному законодавстві.

Зокрема, Конституція України (глава 2, «Права і свободи людини і громадянина»), охоплюючи всі права людини, про які йдеться у Конвенції, називає і деякі інші, наприклад, працівники мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, кожен, хто працює, має право на відпочинок, кожен має право на житло, право на соціальне забезпечення та ін. Ці права закріплені в іншій конвенції Ради Європи — Європейська соціальна хартія Європейської соціальної хартії, однак юрисдикція Європейського суду заснована виключно на конвенції про захист прав людини та основних свобод.

• Відповідно до статті 34 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які стверджують, що заяви про порушення з боку держав-учасниць конвенції (вони називаються в конвенції високими договірними сторонами) їхніх прав, визнаних у конвенції або в протоколах до неї. Це означає те, що заявнику необов'язково бути громадянином держави — члена Ради Європи або взагалі громадянином держави, на яку він подає скаргу. Найчастіше при розгляді скарг Суду доводиться мати справу з так званими прямими (безпосередніми) жертвами: звертається особа безпосередньо та, яка стала жертвою порушення її права.

Важливою функцією Європейського суду є забезпечення неухильного дотримання і виконання норм Конвенції її державами-учасницями. Він здійснює це завдання шляхом розгляду і вирішення саме якихось конкретних справ, прийнятих ним до провадження на основі індивідуальних скарг, поданих:

• фізичною особою;
• групою осіб;
• неурядовою організацією.

Можливе подання скарги на порушення Конвенції державою — членом Ради Європи з боку іншої держави — члена.

Крім цього, у практиці Європейського суду існують і інші поняття жертви. Особа може бути визнана потенційною жертвою у разі, якщо вона піддається реальному ризику застосування до неї законодавства, що суперечить Європейській конвенції, і її права, закріплені в конвенції, будуть порушені. У цьому випадку важливо вказати, чому до заявника застосовні положення законодавства, за яких обставин існує реальний ризик такого застосування.

Непряма жертва: у практиці Європейського суду визнано, що особа може відчувати порушення своїх особистих прав і через те, що порушені права іншого. Тому за певних обставин особа може подати скаргу про порушення своїх прав попри те, що саме безпосередньо не зазнавало збитків. Для цього необхідно, щоб у цієї особи з безпосередньою жертвою був близький зв'язок (спорідненість або інше).

Найбільш поширеним прикладом є звернення родичів постраждалого з вини державних органів з причини незабезпечення ними належного захисту права на життя, унаслідок чого родичі відчувають моральні страждання і несуть матеріальні збитки.

1. Скарга повинна бути подана не пізніше ніж через 4 місяці після остаточного розгляду питання компетентним державним органом^[17]. Цей термін відновленню не підлягає.
2. Скаржитися можна тільки на ті порушення, які відбулись після дати ратифікації конвенції державою.
3. Для того, щоб скарга була визнана прийнятною по суті, заявник повинен використати всі внутрішньодержавні засоби захисту свого права, і насамперед судові засоби такого захисту. Для України вичерпанням національних засобів правового захисту буде проходження заявником першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
4. Скарги, що направляються до Європейського суду, повинні стосуватися подій, за які несе відповідальність державна влада. Скарги проти приватних осіб організацій Європейським судом не приймаються до розгляду^[18].

Європейський суд з прав людини має право:

• розглядати індивідуальні та міждержавні скарги, подані до Європейського суду з прав людини проти одного або декількох держав — членів Ради Європи або проти Європейського союзу;
• визнавати факт того, що було порушено, те чи інше право заявника;
• присудити заявнику виграну, справедливу компенсацію;
• тлумачити Конвенцію про захист прав людини та основних свобод;
• встановлювати факт того, що будь-яке порушення в певній державі має масовий характер через системність проблеми, у зв'язку, з чим наказувати цій державі вжити заходів щодо виправлення цього недоліку;
• розглядати запит комітету міністрів Ради Європи з питання про те, чи не порушила держава — відповідач своє зобов'язання по виконанню постанов (рішень) Європейського суду з прав людини;
• давати тлумачення раніше винесеної постанови на запит Комітету Міністрів Ради Європи;
• виносити Консультативні висновки про тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод, з питань, не пов'язаних з розглядом справ^[19].

Загалом Європейський суд виносить три основних види рішень (усього їх понад 10 видів):

• рішення про неприйнятність, оформлене у вигляді листа, адресованого заявнику (понад 95);
• рішення про неприйнятність або прийнятність у вигляді окремого мотивованого документа, у перекладі українською називається «рішенням» («decision»),
• остаточне рішення у справі, іменоване «постановою» («decree»). Тільки в цьому документі Європейський суд може визнати порушення прав людини.

На 13 лютого 2014 року Європейським судом з прав людини було винесено 16 995 мотивованих рішень (рішень і постанов). Згідно з даними^[20] на початок 2017 року, лідерами у списку країн за кількістю скарг, які перебували на розгляді, були:

1. Україна — 18 131 (22,8 %)
2. Туреччина — 12 600 (15,8 %)
3. Угорщина — 8950 (11,2 %)
4. Росія — 7400 (9,3 %)

За кількістю скарг, переданих суддівським складам, на душу населення, перші місця станом на 2013 р. посідають Сербія, Чорногорія, Хорватія і Молдова. Естонія перебуває на 12-му місці, Україна — на 5-му, Латвія — на 15-му, Росія — на 21-му. Останні місця займають Іспанія, Данія, Велика Британія, Ірландія.

За статистикою за 1959—2010 роки, 96 % поданих до Суду скарг були визнані неприйнятними. З інших 4 %, за якими було винесено рішення по суті справи, у 83 % випадків суд визнав порушення конвенції або її протоколів^[21].

2016 року Європейський суд з прав людини ухвалив 39 рішень за скаргами проти України (для порівняння: у 2015 р. — 36 рішень, у 2014 р. — 40, у 2013 р. — 69, у 2012 р. — 71, у 2011 р. — 105, у 2010 р. — 109, у 2009 р. — 126, у 2008 р. — 110, у 2007 р. — 108).

У 2014 р. Україна «вийшла в лідери» і посіла перше сумне місце в цій номінації щодо кількості звернень громадян держави до ЄСПЛ.

На кінець 2015 р. на розгляді в Європейському суді було 64 850 справ, із них 13 850 (21,4 %) — заяви проти держави України.

Станом на 31 грудня 2019 року найбільше позовів, які перебували у стадії розгляду в ЄСПЛ, подані проти Росії (25,2 %), Туреччини (15,7 %) України (15,1 %), Румунії (13 %), Італії (5,1 %), Польщі (2,1 %), Сербії (2,1 %). У 2019 році Україна, залишаючись серед «лідерів» порушень прав людини та програючи справи в ЄСПЛ, отримала рішення про задоволення позовних заяв наших громадян на понад 1,5 млн євро.

На кінець 2021 року в ЄСПЛ розглянуто справ проти Росії — 16300 (23,4 %); Туреччини — 14950 (21,4 %) України 11300 (16,2 %); Румунії — 6000(8,6 %); Італії - 3600 (5,2 %) Польщі - 2200 (3,22 %); Азербайджану — 2100 (3 %); Сербії — 1850 (2,7 %); Греції - 1450 (2,1 %); Вірменії - 1350 (1,9 %), інших 37 держав - 8600 (12,3 %). Проблемою залишається виконання рішень ЄСПЛ, адже за останні 10 років Україна має виплатити своїм громадянам за позовами проти своєї держави 51 млн євро як суму справедливої сатисфакції за порушення їх прав.

За 2023 рік ЄСПЛ розглянуто всього 38 260 справ, в тому числі 8 750 справ проти України (12,8 % від усіх справ)^[22].

Рівнянка, уперше в історії України, здобула перемогу у Європейському суді з прав людини, у справі щодо домашнього насильства^[23].

Розташований у Страсбурзі^[24] (Франція) за адресою:

European Court of Human Rights
Council of Europe
67075 Strasbourg-Cedex
FRANCE
Fax: +33 (0)3 88 41 27 30.

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям: повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є несумісною посадою з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов'язків на постійній основі". Усі питання, які виникають у зв'язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського суду строком на дев'ять років. Судді не можуть бути переобрані. Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24).

З 27 червня 2022 року суддею Європейського суду з прав людини від України є Микола Гнатовський.

Стаття 26 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комітет, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

У палатах, на другому рівні організаційної структури Суду, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включно з членом палати за посадою — суддю, якого обрали від зацікавленої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях у разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Велика палата — третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються щодо члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках, відповідно до статті 30, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

• якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї
• якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше
• якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього

Суд має юрисдикцію серед держав-членів Ради Європи, яка включає майже всі країни Європи, окрім Білорусі, Казахстану, Косово, Росії та Ватикану. Юрисдикція суду зазвичай поділяється на міждержавні справи, заяви фізичних осіб проти держав-учасниць та консультативні висновки відповідно до Протоколу № 2. Заяви фізичних осіб становлять більшість справ, що розглядаються судом.^[26] Комітет складається з трьох суддів, палат — з семи суддів, а Велика палата — з 17 суддів.^[26]

Судова практика Європейського суду з прав людини — це джерело права, що складається на основі рішень цього органу, які спрямовані на захист прав і свобод людини і громадянина.

Більшість країн Європи належать до романо-германської правової системи, тому практика ЄСПЛ у цих країнах є тлумаченням норм та виокремлення найважливіших положень Конвенції, фактично вона є джерелом тлумачення Конвенції.
У ст. 30 Конвенції сказано, що суд не може допустити при розгляді справи отримання результату, який буде несумісним із постановленим раніше рішенням суду. Тому практика суду є прецедентною. Прецедент є рішенням по справі, яке має враховуватися при подальшому розгляді аналогічної справи. Але інколи ЄСПЛ змінює свої правові позиції. ЄСПЛ наголошує, що ця зміна є виправданою, тому що сприяє розвитку права, хоча не сприяє правовій визначеності^[27].
Практику ЄСПЛ можна віднести до переконливого прецеденту, який притаманний і англо — саксонській і романо — германській правовим сім'ям. У прецедентних рішеннях ЄСПЛ формуються правові позиції, які мають юридичну значущість як для судів національних судових систем, так і судів держав, проти яких такі рішення ухвалені.

Практика ЄСПЛ є дуже важливим джерелом права для національного правосуддя^[28]. Судова практика ЄСПЛ є юридично значущим джерелом права в Україні через: прийняття закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р., у ст. 17 якого визначено, що «суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права»^[29].

Прийняття постанови Пленуму ВСУ від 27 лютого 2009 р., яка роз'яснює важливість судової практики ЄСПЛ.

Зокрема, враховуючи положення статті 9 Конституції України (254к/96-ВР) та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року; далі — Конвенція) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Яскравим прикладом використання положень Конвенції і практики ЄСПЛ є практика Конституційного Суду України. КСУ вже неодноразово під час реалізації своїх основних функцій щодо контролю конституційності нормативно-правових актів нашої держави, даючи офіційне тлумачення Конституції та законів України, звертався до міжнародних судових рішень, зокрема до рішень ЄСПЛ^[30].

Основні проблеми у застосуванні положень Європейської конвенції в діяльності КСУ полягають у тому, що багато її положень уже втілено в національне законодавство, а КСУ використовує переважно норми національного права, але посилається на Європейську Конвенцію, коли відсутні інші правові регулятори у рамках національного права^[31].

КСУ використовує рішення ЄСПЛ для формулювання правових позицій. Завдяки використанню практики досягається узгодженість органів правосуддя міжнародної та національної правових систем^[32]. Але необхідним є закріплення обов'язковості застосування практики ЄСПЛ.

Інформаційний лист від 18.11.2014 № 1601/11/10/14-14 головам апеляційних судів, у якому встановлено, що Європейський суд з прав людини — це міжнародний судовий орган, юрисдикція якого поширюється на всі держави-члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, та включає всі питання, які стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції у міждержавних справах і справах за заявами окремих осіб. У зв'язку з таким національним врегулюванням і тим, що Україна є державою-членом Ради Європи, практика Європейського суду з прав людини є однією з основ правозастосування, тому рішення цього Суду застосовуються як джерело права під час вирішення адміністративних спорів.

На обґрунтування точки зору про відсутність обов'язкової сили судової практики ЄСПЛ наводять таку аргументацію: Положення процесуальних кодексів, зокрема п. 2 ст. 237 КАС, п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК, п. 2 ст. 111¹⁶ ГПК.

У цих статтях вказується, що рішення ЄСПЛ, у яких визнано, що при постановленні судових рішень українськими судами було допущено порушення ЄКПЛ, є підставою для перегляду зазначених судових рішень Верховним Судом України. Тобто рішення ЄСПЛ є лише підставою для ініціації відповідного судового провадження у Верховному Суді України, але не «замінює» чи «відміняє» судове рішення, яке стало предметом розгляду в ЄСПЛ.

Основний ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» містить багато суперечностей.

Дещо двозначними є тлумачення і певною мірою неясність глави 4 «Застосування в Україні Конвенції та практики Суду», стаття 17 якого говорить, що суди мають застосовувати практику Суду, тобто будь-яке рішення чи або ухвалу, винесені Європейським судом, незалежно від суб'єктного складу справи у тому числі й у справах проти України. Водночас у ст. 18 Закону йдеться лише про рішення/ухвалу Європейського суду у справі проти України^[33].

Судова практика ЄСПЛ є об'єктивним критерієм оцінки правової системи кожної держави — учасниці Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод^[34].

Україна є державою, яка орієнтується на європейський досвід, тому для становлення її як правової держави є важливою практика ЄСПЛ. Тому поступове впровадження практики є необхідним процесом для забезпечення верховенства Конвенції, яка гарантує основні права та свободи людини та громадянина.

Унаслідок росту обізнаності європейців із їхніми правами згідно із Конвенцією, Суд став жертвою власного успіху. Необхідно до 5 років для того, щоб почати розглядати деякі справи; утворилася значна черга зі справ. Наприклад, згідно із Інформаційним бюлетенем з прав людини (видається Радою Європи), у період між 1 листопада 2003 та 29 лютого 2004 Суд розглядав 7315 справ, з яких 6255 визнали неприйнятними.

Керуючись принципом «справедливість із затримкою — жодної справедливості»^[35], Рада Європи створила робочу групу для пошуку шляхів покращення ефективності Суду. Результатом цієї роботи стали поправки до Європейської конвенції з прав людини — Протокол № 14. Цей новий протокол, що вимагає загальної ратифікації всіма державами-членами Ради Європи для набрання ним чинності, запроваджує низку змін:

• Одноособовий суддя може приймати рішення щодо прийнятності скарги. На сьогодні таке рішення ухвалюють три судді.
• Якщо справа значною мірою є подібною до тих, які вже раніше розглядалися Судом, і виникає по суті через те, що держава-член не змінює своє національне законодавство з метою корегування питань, що вже раніше порушувалися в попередніх рішеннях, справа може бути розглянута трьома суддями, а не Палатою із семи суддів.
• Справа визнається неприйнятною, якщо вважається, що позивач не зазнав «суттєвої шкоди». Проте це правило не є суворим.
• Держава-учасник може постати перед Судом за позовом Комітету Міністрів, якщо держава відмовляється виконати рішення, винесене не на її користь.
• Комітет міністрів Ради Європи може звернутися до Суду за «інтерпретацією» рішення, щоб посприяти визначенню найкращого шляху для його виконання державою-членом.

Міжнародна амністія висловила занепокоєння, що зміни щодо критерію прийнятності означатимуть втрату для індивідуальних позивачів можливості «отримання відшкодування за порушення прав людини»^[36].

22 січня 2024 року набрала чинності нова редакція Регламенту Європейського суду з прав людини^[37].

Після попереднього рішення про допустимість справи суд розглядає справу, заслухавши пояснення обох сторін. Суд може провести будь-яке розслідування, яке він вважає необхідним, щодо фактів або питань, порушених у заяві, а договірні держави зобов'язані надати суду всю необхідну допомогу для цієї мети.

Європейська конвенція з прав людини вимагає, щоб усі слухання були публічними, окрім випадків виняткових обставин, що виправдовують проведення закритого слухання. На практиці більшість справ розглядаються за закритими дверима після подання письмових позовних заяв. У конфіденційних провадженнях суд може допомогти обом сторонам у досягненні врегулювання, і в цьому випадку суд контролює відповідність угоди конвенції. Однак у багатьох випадках слухання не проводиться.

Рішення Великої палати є остаточним. Рішення палати суду стають остаточними через три місяці після їх винесення, якщо не було подано звернення до Великої палати для перегляду або апеляції. Якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про звернення, рішення палати суду стає остаточним.^[38] Велика палата складається з 17 суддів: голови та заступників голови суду, голів секцій та національного судді, а також інших суддів, обраних жеребкуванням. У складі Великих палат проводяться публічні слухання, які транслюються у форматі веб-трансляції на сайті ЄСПЛ.^[39] Після публічних слухань судді радяться.

Палата суду вирішує як питання щодо допустимості, так і питання щодо суті справи. Як правило, якщо будь-яка позовна вимога визнана допустимою, її суть розглядається в одному рішенні. В остаточних рішеннях суд визнає, що договірна держава порушила (або не порушила) конвенцію стосовно кожної допустимої позову, і у разі порушення може зобов'язати договірну державу відшкодувати матеріальну та/або моральну шкоду та судові витрати, понесені в національних судах та суді під час порушення справи.

Рішення суду є публічними та повинні містити обґрунтування, що обґрунтовують рішення. Стаття 46 конвенції передбачає, що договірні держави зобов'язуються виконувати остаточне рішення суду. З іншого боку, консультативні висновки за визначенням не є обов'язковими. Суд досі послідовно вирішував, що згідно з конвенцією він не має юрисдикції скасовувати національні закони чи адміністративну практику, які порушують конвенцію.

Комітет міністрів Ради Європи відповідає за нагляд за виконанням рішень суду. Комітет міністрів контролює зміни, внесені державами-учасницями до їхнього національного законодавства, щоб воно було сумісним з конвенцією, або окремі заходи, вжиті державою-учасницею для усунення порушень. Рішення суду є обов'язковими для відповідних держав-відповідачів, і держави зазвичай виконують рішення Суду.^[40]

Палати вирішують справи більшістю голосів. Будь-який суддя, який розглядав справу, може додати до рішення окрему думку. Ця думка може свідчити про згоду або незгоду з рішенням суду. У разі рівності голосів, голова має вирішальний голос.

Стаття 35 Європейської конвенції з прав людини встановлює як передумову звернення до Європейського суду з прав людини вичерпання національних засобів правового захисту. Ця умова є наслідком субсидіарної юрисдикції наднаціонального суду, який контролює застосування конвенції та прагне викорінити порушення прав людини. Заявник повинен довести нездатність національних судів виправити порушення, використовуючи відповідні ефективні та адекватні засоби правового захисту, та по суті стверджувати про порушення Конвенції.^[41]

Правило 39 Регламенту Суду дозволяє ЄСПЛ «вказати сторонам будь-які тимчасові заходи, які, на їхню думку, слід вжити в інтересах сторін або для належного ведення провадження». ^[42] Тимчасові заходи є обов'язковими та надають учасникам судового розгляду тимчасовий захист у прискореному порядку, хоча ЄСПЛ вирішив застосовувати їх лише у справах, що стосуються безпосередньої небезпеки для життя та здоров'я. ^[43] Такі заходи часто застосовуються для запобігання екстрадиції або висланню до країн з недостатніми гарантіями прав людини, тоді як запити щодо запобігання потенційно шкідливим публікаціям або арешту майна рідко викликають подібні реакції.

Суд може присудити компенсацію за матеріальну або моральну шкоду, що називається «справедливою сатисфакцією». Сума компенсації зазвичай невелика порівняно з вироками національних судів і рідко перевищує 1000 фунтів стерлінгів плюс судові витрати.^[44] Моральна шкода тісніше пов'язана з тим, що держава може собі дозволити виплатити, ніж з конкретною шкодою, завданою заявнику. У деяких випадках повторювані порушення прав людини призводять до збільшення суми компенсації з метою покарання відповідальної держави, але, як не парадоксально, в інших випадках це призводить до зменшення суми компенсації або повного закриття справ.^[45][46]

Основним методом судового тлумачення Суду є доктрина живого інструменту, що означає, що текст Конвенції «слід тлумачити у світлі сучасних умов», а не намірів її авторів.^{[47][48][49][50]} У справі Маматкулов та Аскаров проти Туреччини (2008) суд наголосив, що він «підтримує права особистості як практичні та ефективні, а не теоретичні та ілюзорні засоби захисту».^[51] Ще однією ключовою частиною тлумачення Суду є Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року.^[52]

Одна з сфер, у якій доктрина живого інструменту з часом змінила судову практику ЄСПЛ, стосується диференційованого ставлення виключно на основі етнічної приналежності, статі, релігії чи сексуальної орієнтації, що він все частіше називає невиправданою дискримінацією.^[53][54] Крім того, з поширенням альтернативних сімейних домовленостей суд розширив своє визначення сім'ї згідно зі статтею 8, наприклад, на одностатеві пари, як у справі Оліарі та інші проти Італії (2015).^[55][56] Хоча захисники стверджують, що доктрина живого інструменту необхідна для того, щоб суд залишався актуальним, а його рішення адаптувалися до фактичних умов, критики називають такі тлумачення надмірністю або судовим активізмом.^[57][58][59] Водночас в академічних колах вважається, що ЄСПЛ є одним із найпрагматичніших судів і насправді не такий прогресивний, як інші регіональні суди з прав людини, такі як Міжамериканський суд з прав людини.^[60]

Суд використовує доктрину простору обдумування, посилаючись на право держав-членів встановлювати моральні стандарти в межах розумного. З часом суд звузив межі розсуду (аж до того, на думку деяких коментаторів, що вони «зникли»).^[61] Звуження меж розсуду є об'єктом критики з боку тих, хто вважає, що ЄСПЛ повинен мінімізувати свою роль, особливо з боку Сполученого Королівства.^[62]

Прихильники рішучого визнання меж розсуду посилаються на місцеві концепції прав людини, специфічні для контексту кожної країни та її культури, а також на ризик винесення рішень, яким бракує місцевої культурної та низової легітимності.^[63] Критики стверджують, що принцип «консенсусу, що виникає» держав-членів, на якому працює ЄСПЛ, є фундаментально хибним, оскільки такий консенсус часто спирається на тенденції, і історично в багатьох випадках соціальний та політичний консенсус ретроспективно визнавався помилковим.^[64]

Такий підхід звинувачують у ризику стигматизації та примусу з боку кількох країн, які не погоджуються з цим рішенням, що заохочує «стайний менталітет». Крім того, критики стверджують, що Європейський суд з прав людини стверджував, що такий консенсус існує, навіть коли об'єктивно його не було, через судову активність його суддів.^[65] Було сказано що відсутність чіткого визначення того, як досягається консенсус, знижує його легітимність. Крім того, зі зростанням ЄСПЛ консенсус між його членами зменшується.^[66]

Однак доктрина меж розсуду також зазнала різкої критики з боку юристів та науковців, які стверджують, що вона підриває універсальний характер прав людини.^[67]

Аналіз пропорційності регулює значну частину практики Суду. Гарантії статей 8, 9, 10 та 11 ЄКПЛ підлягають будь-яким обмеженням, які можуть бути «необхідними в демократичному суспільстві», посилаючись на такі фактори, як національна безпека, громадська безпека, здоров'я та мораль, а також права та свободи інших. Такі умови вимагають балансування прав особистості та інтересів громади, як вперше було сформульовано у Бельгійській мовній справі (№ 2). Критики стверджують, що пропорційність породжує значною мірою суб'єктивні рішення: особисті вподобання та переконання судді можуть впливати на його сприйняття відносної важливості прав.^[68] Суд встановив певні формули для забезпечення узгодженості таких рішень, але ці рекомендації охоплюють лише невелику частину його прецедентної практики.

Суд Європейського Союзу (СЄС) інституційно не пов'язаний з Європейським судом з прав людини: ці два суди належать до різних організацій. Однак, оскільки всі держави ЄС є членами Ради Європи, а отже, є сторонами Конвенції з прав людини, існують занепокоєння щодо узгодженості судової практики між цими двома судами. СЄС посилається на судову практику Європейського суду з прав людини та трактує Конвенцію з прав людини так, ніби вона є частиною правової системи ЄС,^[69] оскільки вона є частиною правових принципів держав-членів ЄС.

Хоча держави-члени є сторонами конвенції, сам Європейський Союз не є стороною, оскільки він не мав компетенції ставати нею згідно з попередніми договорами. Однак, згідно зі статтею 6 Ніццького договору ЄС, інституції ЄС зобов'язані поважати права людини, передбачені конвенцією. Крім того, оскільки Лісабонський договір набрав чинності 1 грудня 2009 року, очікується, що ЄС підпише конвенцію. Це означатиме, що Суд ЄС зобов'язаний судовими прецедентами прецедентної практики Суду з прав людини і, таким чином, підпорядковується його праву в галузі прав людини, що дозволить уникнути питань, пов'язаних з суперечливою практикою між цими двома судами. У грудні 2014 року Суд Справедливості опублікував Висновок 2/13, яким відхилив приєднання до Конвенції.^[70]

Незважаючи на те, що Європейський Союз не приєднався до Конвенції, ЄСПЛ послідовно постановляв, що держави-члени зобов'язані дотримуватися гарантій ЄКПЛ навіть під час виконання та імплементації права ЄС.^[71] Тим не менш, Суд одночасно прагнув сприяти міжнародній співпраці та уникати втручання у внутрішні справи Союзу. Він збалансував суперечливі цілі сприяння європейській гармонії та уникнення обходу ЄКПЛ за допомогою «Босфорської презумпції» – політики умовної поваги, сформульованої у справі Bosphorus Hava Yollari Turizm ve Ticaret Anonim Sirketi проти Ірландії. Оскільки Суд ЄС є «порівнянним» механізмом забезпечення дотримання прав людини, ЄСПЛ може припустити, «що держава не відступила від вимог Конвенції, коли вона не робить нічого, крім виконання правових зобов'язань, що випливають з її членства в [ЄС]».^[72] Ця презумпція може бути спростована в будь-яких конкретних випадках, коли захист прав, гарантованих Конвенцією, є «явно недостатнім».

Більшість договірних сторін Європейської конвенції з прав людини інкорпорували конвенцію до своїх національних правових систем або через конституційні положення, закони або судові рішення.^[73] ЄСПЛ дедалі більше вважає судовий діалог з національними судами «високим пріоритетом», особливо коли йдеться про виконання рішень.^[74] Згідно з дослідженням 2012 року, ЄСПЛ схильний обґрунтовувати свої рішення посиланнями на власну судову практику, щоб переконати національні суди прийняти його рішення.^[75]

У 2015 році Росія ухвалила закон, який визнає законним скасовувати рішення ЄСПЛ,^[76] кодифікувавши попереднє рішення Конституційного суду Росії, яке постановляло, що Росія може відмовити у визнанні рішення ЄСПЛ, якщо воно суперечить Конституції Росії,^[77] а у 2020 році Росія внесла конституційні поправки, що передбачають, що Конституція Росії має перевагу над міжнародним правом. (У березні 2022 року через вторгнення Росії в Україну та історію ігнорування принципів Конвенції Росію було виключено з Ради Європи. Інші країни також вжили заходів для обмеження обов'язкового характеру рішень ЄСПЛ, з урахуванням власних конституційних принципів цих країн. У 2004 році Федеральний конституційний суд Німеччини постановив, що рішення, винесені ЄСПЛ, не завжди є обов'язковими для німецьких судів.^[78] Конституційний суд Італії також обмежує застосування рішень ЄСПЛ.^[79]

У книзі 2016 року Австрію, Бельгію, Чехію, Німеччину, Італію, Польщу та Швецію характеризують як переважно прихильні до рішень ЄСПЛ; Францію, Угорщину, Нідерланди, Норвегію, Швейцарію та Туреччину – як помірно критичні; Велику Британію – як дуже критичні; а Росію – як відверто ворожі.^[80] У 2019 році держави Південного Кавказу були визнані частково відповідними у статті, опублікованій у юридичному огляді.^[81]

Фахівці з міжнародного права вважають ЄСПЛ найефективнішим міжнародним судом з прав людини у світі.^[82][83][84] За словами Майкла Ґолдгабера в книзі «Історія Європейського суду з прав людини» (A Nature's History of the European Court of Human Rights ), «вчені незмінно описують його у найвищих епітетах».^[85][86]

Суду бракує повноважень щодо забезпечення виконання рішень. Деякі держави ігнорують рішення ЄСПЛ та продовжують практику, яку вважають порушеннями прав людини.^[89][90] Хоча всі збитки мають бути виплачені заявнику у встановлений судом термін (зазвичай три місяці), інакше нараховуватимуться відсотки, офіційного терміну для будь-якого складнішого виконання вимог, передбачених рішенням, немає. Однак, якщо рішення залишається невиконаним протягом тривалого періоду часу, це ставить під сумнів зобов'язання держави своєчасно вирішувати проблеми порушень прав людини.^[91]

Кількість невиконаних рішень зросла з 2624 у 2001 році до 9944 на кінець 2016 року, 48% з яких залишалися невиконаними протягом п'яти років або більше. У 2016 році всі, крім однієї, з 47 країн-членів Ради Європи не виконали своєчасно принаймні одне рішення ЄСПЛ, хоча більшість невиконаних рішень стосуються кількох країн: Італії (2219), Росії (1540), Туреччини (1342) та України (1172). Понад 3200 невиконаних рішень «стосувалися порушень з боку сил безпеки та поганих умов утримання під вартою».^[92]

Комісар Ради Європи з прав людини Нільс Муйжнієкс заявив: «Наша робота базується на співпраці та добрій волі. Коли цього немає, дуже важко впливати. Нам певним чином бракує інструментів, щоб допомогти країнам, які не хочуть отримувати допомогу».^[93] Росія систематично ігнорує рішення ЄСПЛ, виплачуючи компенсацію в більшості випадків, але відмовляючись вирішувати проблему, що призводить до великої кількості повторних справ.^[94] Російське законодавство створило спеціальний фонд для виплат позивачам у випадках успішного рішення ЄСПЛ.^[95]

Серед відомих невиконаних рішень суду є:

• У справі «Гірст проти Сполученого Королівства» (2005) та кількох наступних справах суд постановив, що повне позбавлення британських ув'язнених виборчого права порушує статтю 3 Протоколу № 1, яка гарантує право голосу. Мінімальний компроміс було запроваджено у 2017 році.^[96][97]
• Конституцію Боснії і Герцеговини вперше було визнано дискримінаційною у 2009 році (справа «Сейдич і Фінці проти Боснії і Герцеговини»), оскільки вона перешкоджала обранню на певні державні посади громадян Боснії та Герцеговини, які не були боснійською, хорватською чи сербською етнічною приналежністю. Станом на грудень 2019 року дискримінаційні положення ще не були скасовані або змінені, незважаючи на три наступні справи, які підтвердили їх несумісність з Конвенцією.^[98][99]
• У справі «Алексеєв проти Росії» (2010) заборону на проведення прайду в Москві було визнано такою, що порушує свободу зібрань. У 2012 році російські суди заборонили цей захід на наступні 100 років.^{[100][101][102]} ЄСПЛ підтвердив своє рішення про те, що заборона на проведення прайдів порушує право на свободу зібрань у справі «Алексеєв та інші проти Росії » (2018).^[103]
• Баєв та інші проти Росії (2017), що стосується російського закону про гей-пропаганду та пов'язаних з ним законів, які, на думку суду, обмежують свободу слова.^[101][102]
• Азербайджанський опозиційний політик Ільгар Мамедов, чиє ув'язнення ЄСПЛ визнав незаконним у 2014 році; його було звільнено лише у 2018 році.^[104] Згодом його було виправдано та виплачено компенсацію.
• Після справи «Бурмич та інші проти України» (2017) ЄСПЛ відхилив усі 12 143 справи, подібно до справи «Іванов проти України» (2009), а також будь-які майбутні справи, що розглядалися за цією схемою, передавши їх до Департаменту виконавчих справ Ради Європи для виконання. Усі ці справи стосувалися того, що заявникам не виплачували кошти, належні їм згідно з українським законодавством.^[105][106] Протягом восьми років між справами Іванова та Бурмича Україна не вжила жодних зусиль для вирішення цих справ, що призвело до того, що ЄСПЛ «фактично [відмовився] від спроб стимулювати Україну до виконання його рішень».^[105] Станом на 2020 рік кошти, що належать заявникам у цих справах, залишаються несплаченими.^[105]

Ще однією проблемою є затримка з виконанням рішень.^[107]

Після розпаду Радянського Союзу кількість справ, що розглядаються судом, швидко зростала з менш ніж 8400 справ, поданих у 1999 році, до 57 000 у 2009 році. Більшість цих справ стосуються громадян колишнього Східного блоку, де до судової системи менше довіри. У 2009 році суд мав 120 000 нерозглянутих справ, розгляд яких за попередніх темпів тривав би 46 років, що призвело до реформ. За даними BBC, суд почали «розглядати як жертву власного успіху».^[108]

Між 2007 і 2017 роками кількість справ, що розглядалися щороку, була відносно постійною (від 1280 до 1550); дві третини справ були повторюваними і більшість стосувалися кількох країн: Туреччини (2401), Росії (2110), Румунії (1341) та Польщі (1272). Повторювані справи свідчать про закономірність порушень прав людини в певній країні. В Інтерлакенській декларації 2010 року зазначено, що суд зменшить своє навантаження, скоротивши кількість повторюваних справ, які він розглядає.^[109]

У результаті реформ Протоколу 14, спрямованих на зменшення навантаження на справи, одноосібні судді отримали право відхиляти заяви як неприйнятні, а також було створено систему «пілотних рішень» для розгляду повторюваних справ без офіційного рішення по кожній з них.^[110][111] Кількість заяв, що очікують розгляду, досягла піку в 151 600 у 2011 році та скоротилася до 59 800 до 2019 року.^[112]

Ці реформи призвели до зростання кількості заяв, які оголошувалися неприйнятними або обходили рішення за новою пілотною процедурою.^[113][114] За словами Стівена Ґріра, «велика кількість заяв на практиці не розглядається», і ця ситуація кваліфікується як «структурна відмова в правосудді для певних категорій гідних заявників, справи яких не можуть бути розглянуті».^[115] Доступ до правосуддя також може бути фактично ускладнений відсутністю правової допомоги та іншими факторами.^[116][117]

Рішення ЄСПЛ розширили захист прав людини в кожній державі-підписантці. Серед відомих забезпечених прав:^[118][119]

• Стаття 2: право на життя, включаючи скасування смертної кари, та ефективне розслідування смертей під вартою та внаслідок домашнього насильства^[120][121]
• Стаття 3: свобода від тортур і жорстокого поводження^[122], припинення жорстокості поліціянтів та надмірно поганих умов у в'язницях^[123][124], заборона примусової стерилізації^[125]
• Стаття 4: Справи за статтею 4 призвели до криміналізації примусової праці та торгівлі людьми в декількох країнах.^[126][127]
• Стаття 5: свобода і безпека, наприклад, припинення надмірного тримання під вартою до судового розгляду, що призводило до ув'язнення невинних людей на роки^[128][129]
• Стаття 6: право на справедливий судовий розгляд, включаючи скасування несправедливих вироків, обмеження тривалості судових проваджень з метою уникнення несправедливих затримок та забезпечення неупередженості судів^[130][131]
• Стаття 8:
  • Право на приватність, яке включає обмеження на прослуховування телефонних розмов та декриміналізацію гомосексуальності.^{[132][133][134]}
  • Право на сімейне життя, включаючи скасування режимів опіки над дітьми, які дискримінують чоловіків, ЛГБТ-осіб та релігійні меншини^{[135][136][137]}
• Стаття 9: свобода совісті та релігії, включаючи відмову від військової служби за переконаннями, право на прозелітизм, надмірні обмеження на здійснення релігійних обрядів, втручання держави у діяльність релігійних організацій^[138][139]
• Стаття 10: захист свободи вираження поглядів, включаючи скасування законів про дифамацію, які забороняли висловлювати невтішні думки або передбачали надмірні покарання, захист інформаторів та журналістів, які викривали політичну корупцію або критикували уряд^[140][141]
• Стаття 11: свобода об'єднання та мирних зібрань, така як право організовувати прайди та політичні демонстрації^[142][143]
• Стаття 14 та протокол № 12: право на рівне ставлення, наприклад, винесення рішення проти форм інституційного расизму щодо ромів^[144][145]
• Протокол № 1, стаття 1: права власності, включаючи повернення майна, незаконно конфіскованого державою, та справедливу компенсацію за експропріацію^[146][147]

Згідно зі статтею 55 Конституції України,

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

23 лютого 2006 року був прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який гарантував, що рішення Суду є обов'язковим для виконання Україною^[148].

Рішення ЄСПЛ щодо України зібрані тут [Архівовано 1 січня 2015 у Wayback Machine.] і тут [Архівовано 25 листопада 2014 у Wayback Machine.]. У них є дві складові — матеріальний аспект (справедлива компенсація потерпілому) та заходи загального характеру (наприклад, унести зміни до законодавства).

Проте лише 10 % винесених Судом рішень виконуються українською владою^[149]. Протягом 2013 року Україна програла за позовами в ЄСПЛ майже 33 млн євро, 2014 року — майже 7,7 мільйонів євро^[150]. За кількістю невиконаних рішень Україна посідає 4 місце серед усіх країн-членів Ради Європи^[151]. Фізична або юридична особа, група осіб, які перебувають під юрисдикцією України, можуть звернутися до Європейського суду з прав людини з індивідуальною заявою, якщо вважать, що їх права, гарантовані Європейською конвенцією з прав людини, було порушено.

Міждержавна справа ЄСПЛ — це провадження, ініційоване однією державою-учасницею Конвенції проти іншої, в якому стверджується про системне чи масове порушення прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини.

• «Росія проти України» за заявою 2021 року — ЄСПЛ відмовив Російській Федерації у задоволенні позивних вимог у повному обсязі^[152].
• «Україна проти Росії (щодо Криму)» — провадження щодо порушень на території Автономної Республіки Крим з лютого 2014 року. 25 червня 2024 року Велика палата ЄСПЛ ухвалила рішення по суті, в якому встановила численні порушення Конвенції з боку Російської Федерації у зв'язку з фактичним контролем над АР Крим. Суд встановив, що РФ порушила 12 матеріальних статей ЄКПЛ і протоколов до неї, включаючи право на життя, заборону катувань, свободу вираження поглядів та інші.
• «Україна та Нідерланди проти Росії» — об'єднане провадження за міждержавними заявами щодо викрадення дітей, збройного конфлікту на сході України з 2014 року, збиття пасажирського літака рейсу MH17, повномасштабного вторгнення 2022 року, за яким 9 липня 2025 року Велика палата ЄСПЛ встановила численні порушення Конвенції з боку РФ у зв'язку з її контролем над окупованими територіями України.
• «Україна проти Росії (VIII)» міждержавна справа за заявою № 55855/18 щодо захоплення трьох українських військових катерів і 24 моряків під час інциденту в Керченській протоці 25 листопада 2018 року. Суд застосував запобіжний захід. У жовтні 2023 року повідомив державу-відповідача про факт розгляду справи.
• «Україна проти Росії (IX)» щодо вбивств опонентів Російської Федерації^[153]. Заява стосується вбивств і спроб вбивств політичних опонентів російської влади, скоєних на території самої РФ та в інших країнах, включаючи держави-члени Ради Європи. У 2025 році Суд повідомив уряд РФ про цю заяву, а Польща й Литва долучилися як треті сторони^[154].

• У жовтні 2019 року суд одноголосно визнав порушення з боку України проти колишнього міської голови Слов'янська Нелі Штепи у справі посягання на територіальну цілісність і недоторканність України. Суд визначив, що Україна має виплатити їй 2600 євро моральної компенсації і 1000 євро відшкодування судових витрат. Грошові кошти були виплачені Україною на користь Штепи^[155][156].
• У лютому 2022 року суд одноголосно постановив державі Україна виплатити 15 тисяч євро компенсації колишньому лідеру проросійської партії «Родіна» Ігореві Маркову через позбавлення його мандату депутата Верховної Ради в 2013 році^[157][156]. На момент рішення суду Марков переховувався від українського правосуддя в Російській Федерації за звинуваченнями у фінансуванні ДНР/ЛНР та інші кримінальні дії.
• 9 жовтня 2023 року генерал-лейтенант Збройних Сил України Ігор Павловський виграв у ЄСПЛ справу проти України щодо необґрунтованого запобіжного заходу, йому була призначена компенсація в розмірі 2600 євро^[158].
• У 2026 році Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) присудив колишньому судді Макарівського районного суду Київської області Олексію Тандиру, який у стані алкогольного спʼяніння на смерть збив нацгвардійця, 2 100 євро компенсації моральної шкоди та 250 євро відшкодування судових витрат за тримання під вартою без визначення застави, які має виплатити держава Україна^[159].

У 2010 році суд отримав Медаль Свободи від Інституту Рузвельта в Нью-Йорку.^[160] У 2020 році уряд Греції висунув суд на Нобелівську премію миру.^[161]

• Будівля Європейського суду з прав людини
• Міжнародний суд
• Комітет з прав людини ООН
• Спостерігачі у Страсбурзі
• Міжамериканський суд з прав людини – регіональний суд, заснований у 1979 році
• Африканський суд з прав людини і народів – регіональний суд, діє з 2006 року

• О. В. Задорожній. Європейський суд з прав людини // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.: Знання України, 2004. — Т. 1. — 760 с. — ISBN 966-316-039-Х
• Європейський суд з прав людини. Порядок звернення / М. В. Пристинська. — К.: Право-Інформ, 2012. — 48, [1] с. : табл.; 21 см. — (Серія «Юридичні довідники», ISBN 978-966-2659-04-7) (Серія «Юридична бібліотека»). — На обкл.: Інформ.-прав. система «Право-інформ». — Текст укр., англ. — 1000 пр. — ISBN 978-966-2659-06-1.
• Севостьянова Н. І. Звернення до Європейського суду з прав людини як реалізація права на правосуддя: монографія / Н. І. Севостьянова ; НУ «ОЮА». — Одеса: Фенікс, 2012. — 216 с. (Міжнародне право). ISBN 978-966-438-659-0.
• Тертишник В. М. Права і свободи людини: підручн. Київ: Алерта, 2022. 432 с. ISBN 978-617-566-725-5
• Южека Р.С. Рішення Європейського суду з прав людини як джерело кримінального права України. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 Право. – Дніпровський державний університет внутрішніх справ, Дніпро, 2025.

• Європейський суд з прав людини [Архівовано 30 липня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1999. — Т. 2 : Д — Й. — 741 с. — ISBN 966-7492-02-8.
• Практика Європейського суду з прав людини [Архівовано 21 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.

• Сайт ЄСПЛ [Архівовано 15 січня 2016 у Wayback Machine.] (англ. та фр.)
• База даних всіх рішень ЄСПЛ [Архівовано 1 липня 2007 у Wayback Machine.]
• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Архівовано 13 листопада 2021 у Wayback Machine.] на сайті Верховної Ради України
• Рада Європи і права людини на сайті Офісу Представника Генерального секретаря Ради Європи в Україні
• Ефективність рішень Європейського суду з прав людини у справах, розглянутих у 1959—1998 рр. [Архівовано 12 вересня 2015 у Wayback Machine.]
• Як правильно скаржитися до Європейського суду з прав людини [Архівовано 28 грудня 2012 у Wayback Machine.]
• Пакет документів для звернення до Європейського Суду [Архівовано 17 жовтня 2012 у Wayback Machine.]
• Зразок скарги до Європейського суду з прав людини та пояснення щодо вимог до оформлення та листування [Архівовано 27 вересня 2013 у Wayback Machine.]
• Міжнародні органи із захисту прав людини