YaChudo

Suillus spraguei

Переглядів: 0. Оновлено 05.11.2026.

?Suillus spraguei
Знайдено в Нью-Гемпширі, США
Знайдено в Нью-Гемпширі, США
Біологічна класифікація
Домен:Еукаріоти (Eukaryota)
Царство:Гриби (Fungi)
Відділ:Базидіомікотові (Basidiomycota)
Клас:Агарикоміцети (Agaricomycetes)
Порядок:Болетальні (Boletales)
Родина:Маслюкові (Suillaceae)
Рід:Маслюк (Suillus)
Вид:S. spraguei
Біноміальна назва
Suillus spraguei
(Berk. & M.A.Curtis) Kuntze
Синоніми
Boletus murraii Berk. & M.A.Curtis (1872)

Boletus spraguei Berk. & M.A.Curtis (1872)
Boletus pictus Peck (1873)
Suillus pictus (Peck) Kuntze (1898)

Boletinus pictus (Peck) Lj.N.Vassiljeva (1978)
Посилання
Вікісховище:Suillus spraguei
EOL:11596704
NCBI:5383
MB:586312
IF:586312

Suillus spraguei — вид грибів родини маслюкових (Suillaceae). Відомий під кількома побутовими назвами, зокрема «мальований слизький капелюшок», «мальований маслюк» або «червоно-жовтий маслюк». Suillus spraguei має заплутану таксономічну історію і часто згадується під назвою Suillus pictus. Плодові тіла легко впізнати: шапинки темно-червоні у свіжому вигляді, сухі на дотик, вкриті плямами волосків і лусочок, розділеними жовтими тріщинами. На нижній стороні шапинки розташовані дрібні жовті кутасті пори, що з віком буруніють. Ніжка несе сіре павутинисте кільце і зазвичай вкрита м'якими волосками або лусочками. Вид дещо схожий на кількох інших представників роду Suillus, зокрема S. decipiens, але відрізняється кольором і розміром.

Suillus spraguei утворює мікоризу з кількома видами сосен, зокрема з веймутовою сосною, а плодові тіла з'являються на ґрунті з початку літа до осені. Вид має диз'юнктивне поширення і трапляється у східній Азії, північному сході Північної Америки та в Мексиці впродовж усього ареалу дерева-господаря. Гриб їстівний, хоча думки щодо його якості різняться.

Таксономія

Suillus spraguei має складну таксономічну історію. Перший зразок був зібраний у Новій Англії 1856 року Чарльзом Джеймсом Спрейгом, а формальний науковий опис опублікували 1872 року Майлз Джозеф Берклі та Мозес Ешлі Кертіс, які назвали вид Boletus spraguei. У публікації, що з'явилась наступного року, американський міколог Чарльз Хортон Пек назвав вид Boletus pictus. Берклі та Кертіс також описали те, що вважали новим видом — Boletus murraii, — хоча пізніше Рольф Зінгер визнав його лише молодшою формою їхнього Boletus spraguei.[1] Опис Пека вийшов друком 1873 року, проте дата на штемпелі оригінальної публікації показала, що він надіслав документи до друкарні ще до появи публікації Берклі й Кертіса 1872 року, чим установив номенклатурний пріоритет за правилами номенклатури грибів.[2] 1945 року Зінгер повідомив, що назва Boletus pictus є незаконною, оскільки є омонімом уже вжитої назви трутовикоподібного гриба, описаного Карлом Фрідріхом Шульцом 1806 року.[1] Назву офіційно змінили на Suillus spraguei 1986 року (хоча Отто Кунце ще 1898 року переніс таксон до роду Suillus).[3]

Молекулярний аналіз послідовностей внутрішнього транскрибованого спейсера 38 видів Suillus 1996 року показав, що S. spraguei найбільш споріднений із S. decipiens; види S. granulatus та S. placidus перебувають на сусідній гілці.[4] Пізніші публікації, що порівнювали азійські та східноамериканські ізоляти різних видів Suillus, зокрема й S. spraguei, підтвердили ці результати: клада S. spraguei і S. decipiens поділяється на чотири підгрупи — S. decipiens, американський S. spraguei, та два китайські підгрупи S. spraguei (з Юньнані та Цзіліню).[5][6]

Видовий епітет spraguei вшановує колекціонера Спрейга, тоді як pictus означає «мальований» або «розфарбований».[7] Suillus spraguei відомий під побутовими назвами «мальований слизький капелюшок»,[8] «мальований маслюк» або «червоно-жовтий маслюк».[9]

Опис

Шапинка плодового тіла має діаметр 3,0 до 12,0 см і, залежно від віку, буває конічною чи опуклою або дещо сплощеною при дозріванні. Край шапинки спершу підгорнутий донизу, а потім вирівнюється, часто з висячими залишками часткового покривала.[10] Поверхня шапинки густо вкрита сплутаними волокнами, шорсткими та лускоподібними. Лусочки рожеві або буро-червоні, з віком вицвітають до блідо-буро-сірого або тьмяно-жовтого кольору. Під лусочками поверхня шапинки жовта або блідо-жовтогаряча. На відміну від багатьох інших видів Suillus, шапинка S. spraguei суха, а не слизька. М'якуш жовтий.[11]

Пори на нижній стороні шапинки жовтуваті й кутасті, завширшки 0,50 до 5,00 мм, утворені трубочками завглибшки 4,0 до 8,0 мм.[10] Пори мають злегка низхідне прикріплення до ніжки. У молодих зразків є білувате волокнисте часткове покривало, що захищає пори, які розвиваються; у міру розкриття шапинки воно розривається, залишаючи сіре кільце на ніжці. Ніжка завдовжки 4,0 до 12,0 см і завтовшки 1,0 до 2,5 см, майже циліндрична або іноді з бульбоподібним низом.[10][11] Поверхня ніжки повстиста, з лусочками зверху та кільцем у верхній половині. Нижче кільця ніжка волокниста, вкрита м'якими волосками. Колір угорі жовтий, з винно-червоними або червонувато-бурими лусочками нижче, підстеленими блідо-жовтим або сіруватим кольором.[11] Ніжка зазвичай суцільна, зрідка порожниста.[8] Тканина всіх частин плодового тіла — шапинки, пор і ніжки — незабаром після пошкодження буріє.[9][11]

У відбитку спори S. spraguei оливково-бурі,[12] після висихання набувають глинистого або жовтувато-оливкового кольору. Мікроскопічно спори гладенькі, розміром 9–11×3–4,5 мкм; вони не є амілоїдними.[13] Базидії тонкостінні, чотириспорові, розміром 17–19×5–7,8 мкм.[3]

Різні частини гриба характерно реагують на хімічні реактиви, які використовують для ідентифікації грибів: кутикула шапинки чорніє під дією гідроксиду калію (KOH), розчину сульфату заліза(II) або аміаку. М'якуш стає сірувато-зеленим до зеленувато-чорного під дією FeSO4 та оливковим до зеленувато-чорного під дією KOH або NH4OH.[10]

Схожі види

S. spraguei — популярний їстівний гриб серед початківців-грибників, оскільки його легко впізнати за зовнішнім виглядом і за асоціацією з веймутовою сосною, тому його рідко плутають з іншими видами,[9] хоча він має спільні риси з кількома іншими видами Suillus. S. spraguei дещо нагадує S. ochraceoroseus, проте останній має темніший відбиток спор, товщу ніжку і росте у симбіозі з модриною.[14] S. cavipes, також пов'язаний з модриною, більш буруватий і має порожнисту ніжку.[15] S. lakei забарвлений менш яскраво, ніж S. spraguei, має коротшу ніжку і зазвичай росте разом з дугласовою ялицею.[16] S. decipiens має менш інтенсивно червону шапинку в молодому віці, проте забарвлення старіших зразків вицвітає і може нагадувати S. spraguei; крім того, S. decipiens зазвичай менший за розміром і трапляється на південному сході США.[17]

Екологія, середовище існування та поширення

У природі S. spraguei утворює ектомікоризні зв'язки з п'ятиголковими видами сосен.[18] Це взаємовигідні стосунки, коли гіфи гриба обплітають коріння дерев, отримуючи вологу, захист та поживні речовини, тоді як дерево отримує ширший доступ до ґрунтових мінералів. У природних умовах гриб пов'язаний виключно з веймутовими соснами (підрід Strobus роду Pinus).[19] За контрольованих лабораторних умов у чистій культурі S. spraguei також утворював асоціації з червоною, ситниковою та ладанною соснами.[20] Азійські популяції пов'язані з корейською, білою китайською, сибірською кедровою та японською білою соснами.[5][21]

У Північній Америці плодові тіла з'являються вже в червні — раніше за більшість інших болетових — і можуть траплятися аж до жовтня.[9] Гриб може уражатися паразитичним грибом Hypomyces completus.[22]

Дослідження в Японії показало, що S. spraguei був домінантним грибом у 21-річному насадженні корейської сосни — як за часткою ектомікоризи в ґрунті, так і за продукцією плодових тіл (понад 90 % сухої маси всіх зібраних плодових тіл).[23] Дослідження також показало, що гриб розмножується переважно вегетативно (розростанням підземного міцелію), а не спорами.[24]

Suillus spraguei має диз'юнктивне поширення і відомий з кількох місцевостей в Азії, зокрема Китаю, Японії, Кореї та Тайваню. У Північній Америці його ареал простягається від східної Канади (Нова Шотландія) на південь до Кароліни та на захід до Міннесоти.[10] Його також зібрано в Мексиці (штати Коауїла та Дуранго).[25] Крім того, вид інтродукований до Європи (Німеччина, Нижня Саксонія; Нідерланди).[26]

Використання

Suillus spraguei — їстівний гриб.[27] Смак не є характерним, а запах описують як «злегка фруктовий».[11] Під час готування гриб чорніє,[28] дехто вважає його добірним[7] й «одним із кращих їстівних видів роду Suillus».[29] Натомість інше джерело про гриби Квебеку описало його як посередній їстівний гриб, попереджаючи про злегка кислий смак і неприємний присмак.[30] Майкл Kuo у своїй книзі «100 Edible Mushrooms» (2007) оцінює смак як посередній, порівнюючи консистенцію з неароматизованим желатином, і радить смажити тонко нарізаний гриб на маслі чи олії до хрусткої текстури.[31]

Примітки

  1. ↑ а б Singer R. (1945). The Boletineae of Florida with notes on extralimital species II. The Boletaceae (Gyroporoideae). Farlowia. 2: 223—303.
  2. ↑ Snell W.H. (1945). Notes on Boletes. VII. Mycologia. 37 (3): 374—88. doi:10.1080/00275514.1945.12023998. JSTOR 3754872.
  3. ↑ а б Palm ME, Stewart EL (1986). Typification and nomenclature of selected Suillus species. Mycologia. 78 (3): 325—33. doi:10.2307/3793035. JSTOR 3793035.
  4. ↑ Kretzer A, Li Y, Szaro T, Bruns TD (1996). Internal transcribed spacer sequences from 38 recognized species of Suillus sensu lato: Phylogenetic and taxonomic implications. Mycologia. 88 (5): 776—85. doi:10.2307/3760972. JSTOR 3760972.
  5. ↑ а б Wu Q, Mueller GM, Lutzoni FM, Huang Y, Guo S (2000). Phylogenetic and biogeographical relationships of eastern Asia and eastern North American disjunct Suillus species (fungi) as inferred from nuclear ribosomal RNA ITS sequences. Molecular Phylogenetics and Evolution. 17 (1): 37—47. doi:10.1006/mpev.2000.0812. PMID 11020303.
  6. ↑ Mueller GM, Wu QX, Huang YQ, Guo SY, Aldana-Gomez R, Vilgalys R (2001). Assessing biogeographic relationships between North American and Chinese macrofungi. Journal of Biogeography. 28 (2): 271—81. doi:10.1046/j.1365-2699.2001.00540.x. JSTOR 2656103.
  7. ↑ а б Weber NS, Smith AH (1980). The Mushroom Hunter's Field Guide. Ann Arbor, Michigan: University of Michigan Press. с. 95. ISBN 0-472-85610-3.
  8. ↑ а б McKnight VB, McKnight KH (1987). A Field Guide to Mushrooms, North America. Boston, Massachusetts: Houghton Mifflin. с. 118.
  9. ↑ а б в г Russell B. (2006). Field Guide to Wild Mushrooms of Pennsylvania and the Mid-Atlantic. Pennsylvania State University Press. с. 122. ISBN 978-0-271-02891-0.
  10. ↑ а б в г д Bessette et al. (2001), pp. 246–47.
  11. ↑ а б в г д Grund DW, Harrison AK (1976). Nova Scotian Boletes. Lehre, Germany: J. Cramer. с. 162–63. ISBN 3-7682-1062-6.
  12. ↑ Roody WC. Mushrooms of West Virginia and the Central Appalachians. University Press of Kentucky, 2003, p. 288.
  13. ↑ Miller HR, Miller OK (2006). North American Mushrooms: A Field Guide to Edible and Inedible Fungi. Guilford, Connecticut: FalconGuide. с. 359. ISBN 978-0-7627-3109-1.
  14. ↑ Arora D. (1986). Mushrooms Demystified: A Comprehensive Guide to the Fleshy Fungi. Berkeley, California: Ten Speed Press. с. 507. ISBN 0-89815-169-4.
  15. ↑ Bessette et al. (2001), p. 233.
  16. ↑ Bessette et al. (2001), pp. 242–43.
  17. ↑ Bessette et al. (2001), p. 234.
  18. ↑ Randall BL, Grand FL (1986). Morphology and possible mycobiont (Suillus pictus) of a tuberculate ectomycorrhiza on Pinus strobus. Canadian Journal of Botany. 64 (10): 2182—91. doi:10.1139/b86-290.
  19. ↑ Hirose D, Shirouzu T, Tokumasu S (2010). Host range and potential distribution of ectomycorrhizal basidiomycete Suillus pictus in Japan. Fungal Ecology. 3 (3): 255—60. doi:10.1016/j.funeco.2009.11.001.
  20. ↑ Palm ME, Stewart EL (1984). In vitro synthesis of mycorrhizae between presumed specific and nonspecific Pinus + Suillus combinations. Mycologia. 76 (4): 579—600. JSTOR 3793215.
  21. ↑ Hirose D, Tokumasu S (2007). Microsatellite loci from the ectomycorrhizal basidiomycete Suillus pictus associated with the genus Pinus subgenus Strobus. Molecular Ecology Notes. 7 (5): 854—56. doi:10.1111/j.1471-8286.2007.01727.x.
  22. ↑ Rogerson CT, Samuels GJ (1989). Boleticolous species of Hypomyces. Mycologia. 81 (3): 413—32. doi:10.2307/3760079. JSTOR 3760079.
  23. ↑ Kikuchi J, Futai K (2003). Spatial distribution of sporocarps and the biomass of ectomycorrhizas of Suillus pictus in a Korean pine (Pinus koraiensis) stand. Journal of Forestry Research. 8 (1): 17—25. doi:10.1007/s103100300002.
  24. ↑ Hirose D, Kikuchi J, Kanzaki N, Futai K (2004). Genet distribution of sporocarps and ectomycorrhizas of Suillus pictus in a Japanese White Pine plantation. New Phytologist. 164 (3): 527—41. doi:10.1111/j.1469-8137.2004.01188.x.
  25. ↑ Wu Q, Mueller GM (1998). Suillus spraguei (Berk. & Curt.) Kuntze – An eastern North American-eastern Asian disjunct bolete. Comparative Studies on the Macrofungi of China and Eastern North America. The Field Museum. Процитовано 2 жовтня 2009.
  26. ↑ Bas C. (1973). Boletinus pictus, ein amerikanischer Röhrling im Nordwesten Deutschlands gefunden. Westfälische Pilzbriefe (нім.). 9 (3—5): 45—50.
  27. ↑ Miller HR, Miller OK (2006). North American Mushrooms: A Field Guide to Edible and Inedible Fungi. Guilford, Connecticut: FalconGuide. с. 359. ISBN 978-0-7627-3109-1.
  28. ↑ Roody WC. Mushrooms of West Virginia and the Central Appalachians. University Press of Kentucky, 2003, p. 288.
  29. ↑ Roody WC. Mushrooms of West Virginia and the Central Appalachians. University Press of Kentucky, 2003, p. 288.
  30. ↑ Lamoureux Y. (2005). Connaître, cueillir et cuisiner les champignons sauvages du Québec (фр.). Montréal, Canada: Éditions Fides. с. 134. ISBN 978-2-7621-2617-4.
  31. ↑ Kuo M. (2007). 100 Edible Mushrooms. Ann Arbor, Michigan: The University of Michigan Press. с. 223–25. ISBN 978-0-472-03126-9.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).