YaChudo

Зоряний каталог

Переглядів: 0. Оновлено 13.11.2026.

Ілюстрація сузір'я Персея (за іменем Персея з давньогрецької міфології) із зоряного атласу, опублікованого польським астрономом Яном Гевелієм 1690 року

Зоряний каталог — астрономічний каталог, у якому перелічено зорі. В астрономії багато зір позначають просто номерами з каталогів. Протягом років для різних цілей створили безліч різноманітних зоряних каталогів, і ця стаття охоплює лише деякі з тих, що згадуються у джерелах найчастіше. Зоряні каталоги укладали різні стародавні народи, зокрема вавилоняни, греки, китайці, перси та араби. Іноді для ілюстрації до них додавали зоряні карти. Більшість сучасних каталогів доступні в електронному форматі, і їх можна вільно завантажити з центрів даних космічних агентств. Найбільший з них укладають за даними космічного апарата Gaia, і він налічує понад мільярд зір.

Повноту й точність описують найтьмянішою граничною зоряною величиною V (найбільше число) і точністю позицій.

Історичні каталоги

Стародавній Близький Схід

Зі збережених записів відомо, що стародавні єгиптяни зафіксували назви лише кількох ідентифікованих сузір'їв і список із тридцяти шести деканів, які використовували як зоряний годинник[1]. Єгиптяни називали навколополярну зорю «зорею, що не може загинути», і хоча вони не створили жодних відомих офіційних зоряних каталогів, однак уклали великі зоряні карти нічного неба, які прикрашають саркофаги і стелі гробниць[2].

Хоча стародавні шумери були першими, хто записав назви сузір'їв на глиняних табличках[3], найдавніші відомі зоряні каталоги уклали стародавні вавилоняни в Месопотамії наприкінці 2-го тисячоліття до н. е., під час каситського періоду (прибл. 1531 – c. 1155 до н. е.). Вони більше відомі під своєю ассирійською назвою «Кожні три зорі». Ці зоряні каталоги, написані на глиняних табличках, містили перелік із тридцяти шести зір: дванадцять для «Ану» вздовж небесного екватора, дванадцять для «Еа» на південь від нього і дванадцять для «Енліля» на північ[4]. Списки MUL.APIN, датовані періодом перед Нововавилонським царством (626—539 рр. до н. е.)[5], є прямими текстовими нащадками списків «Кожні три зорі», а візерунки їхніх сузір'їв виявляють схожість з сузір'ями пізнішої грецької цивілізації[6].

Елліністичний світ і Римська імперія

У Стародавній Греції астроном і математик Евдокс близько 370 року до н. е. запровадив повний набір класичних сузір'їв[7]. Його каталог «Явища», переписаний Аратом із Сол між 275 і 250 роками до н. е. у вигляді дидактичної поеми, став одним із найбільш читаних астрономічних текстів у античності і пізніше[7]. Він містив описи позицій зір і форм сузір'їв, а також надавав інформацію про відносний час їхнього сходу і заходу[7].

Приблизно у III столітті до н. е. грецькі астрономи Тімохаріс Александрійський та Арістілл створили ще один зоряний каталог. Гіппарх (прибл. 190 – c. 120 до н. е.) завершив свій зоряний каталог 129 року до н. е.[8] Це була перша відома спроба скласти карту всього неба[9], яку він порівняв із каталогом Тімохаріса і виявив, що довгота зір з часом змінилася. Це привело його до визначення першого значення випередження рівнодень[10]. У II столітті Птолемей (прибл. 90 – c. 186 н. е.) з Римського Єгипту опублікував зоряний каталог як частину свого Альмагесту, який містив 1 022 зорі, видимі з Александрії[11]. Каталог Птолемея майже повністю базувався на попередньому каталозі Гіппарха[12]. Він залишався стандартним зоряним каталогом у західному та арабському світах протягом понад восьми століть. Ісламський астроном Ас-Суфі оновив його 964 року, а позиції зір заново визначив Улугбек 1437 року[13], але його повністю не замінили до появи каталогу тисячі зір Тихо Браге 1598 року[14].

Стародавні Веди та інші священні тексти Індії добре знали астрономічні позиції та сузір'я. І «Махабхарата», і «Рамаяна» містять згадки про різні події в термінах планетарних позицій та сузір'їв того часу. Планетарні позиції на час війни Махабхарати наведені досить повно. Обговорення планетарних позицій разом із конкретними назвами сузір'їв представлене в статті Р. Н. Айєнгара в Індійському журналі історії науки[15].

Стародавній Китай

Найдавніші відомі написи китайських назв зір були зроблені на ворожильних кістках і датуються періодом династії Шан (прибл. 1600 – c. 1050 до н. е.)[16]. Джерела часів династії Чжоу (прибл. 1050 — 256 рр. до н. е.), які містять назви зір, охоплюють Цзо чжуань, Ши цзін та «Канон Яо» (堯典) у Шу цзін[17]. Праця «Люйши Чуньцю», написана державним діячем Цінь Люєм Бувеєм, подає більшість назв для двадцяти восьми стоянок (тобто астеризмів уздовж пояса екліптики на небесній сфері, що використовувалися для укладання китайського календаря). Знайдена раніше лакована скриня з усипальниці цзенського князя Ї (похований 433 року до н. е.) містить повний перелік назв двадцяти восьми стоянок[18]. Традиційно зоряні каталоги приписують Ши Шеню та Гань Де, двом маловідомим китайським астрономам, які, ймовірно, діяли в IV столітті до н. е. у період Чжаньґо (403—221 рр. до н. е.)[19]. Астрономію Ши Шеня (石申天文, Shi Shen tienwen) приписують Ши Шеню, а Астрономічне спостереження за зорями (天文星占, Tianwen xingzhan) — Гань Де[20].

Астрономи почали спостерігати та записувати назви для всіх зір, видимих на нічному небі (неозброєним оком), а не лише тих, що біля екліптики, аж у часи династії Хань (202 р. до н. е. — 220 р. н. е.)[21]. Зоряний каталог міститься в одному з розділів історичної праці кінця II століття до н. е. Історичні записи авторства Сима Цяня (145–86 рр. до н. е.) і містить «школи» робіт Ши Шеня та Гань Де (тобто різні сузір'я, на яких вони, як стверджують, зосереджувалися для астрологічних цілей)[22]. Каталог Сима — «Книга небесних чиновників» (天官書 Tianguan shu) — містить близько 90 сузір'їв, зорі в яких названі на честь храмів, ідей з китайської філософії, таких місць, як ринки та крамниці, а також різних категорій людей, наприклад фермерів і солдатів[23]. Для своєї праці Духовна будова Всесвіту (靈憲, Ling Xian) 120 року н. е. астроном Чжан Хен (78–139 рр. н. е.) уклав зоряний каталог із 124 сузір'їв[24]. Назви китайських сузір'їв згодом перейняли корейці та японці[25].

Ісламський світ

Велику кількість зоряних каталогів опублікували мусульманські астрономи в середньовічному ісламському світі. Це були переважно трактати-зіджі, серед яких «Толедські таблиці» Аз-Заркалі (1087), «Зідж Елхані» Обсерваторії Мараге (1272) та «Гурганський зідж» Улугбека (1437). Інші відомі арабські зоряні каталоги включають Компендіум науки про зорі Аль-Фергані (850), який виправляв «Альмагест» Птолемея[26], і «Книга нерухомих зір» Ас-Суфі (964), у якій описані спостереження зір, їхні позиції, зоряні величини, яскравість і колір, наведені малюнки для кожного сузір'я, а також перший відомий опис галактики Андромеди[27]. Багато зір досі відомі під своїми арабськими назвами.

Доколумбові Америки

«Словник Мотуля», укладений у XVI столітті анонімним автором (хоча його приписують Антоніо де Сьюдад-Реалю), містить список зір, які спочатку спостерігали стародавні мая. Паризький кодекс мая також містить символи для різних сузір'їв, які представляли міфологічні істоти[28].

Каталоги Баєра та Флемстида

Дві системи, запроваджені в історичних каталогах, залишаються у використанні донині. Перша система походить із Уранометрії німецького астронома Йоганна Баєра, опублікованої 1603 року, і стосується яскравих зір. Їм надається літера грецького алфавіту, за якою йде назва сузір'я, у якому вони розташовані, у родовому відмінку; приклади — Альфа Центавра або Гамма Лебедя. Основною проблемою системи найменування Баєра була кількість літер у грецькому алфавіті (24). Літери легко могли закінчитися швидше, ніж зорі, які потребували назв, особливо у великих сузір'ях, таких як Корабель Арго. Баєр розширив свої списки до 67 зір, використовуючи малі латинські літери (від «a» до «z»), а потім великі (від «A» до «Q»). Мало з цих позначень збереглися. Однак варто зазначити, що це послужило відправною точкою для позначення змінних зір, які починаються з від «R» до «Z», потім «RR», «RS», «RT»…«RZ», «SS», «ST»…"ZZ" і далі.

Друга система походить з «Historia Coelestis Britannica» Джона Флемстида (1725). У ній збережено правило використання назви сузір'я в родовому відмінку для задньої частини назв у каталозі, але для передньої частини використано цифри замість грецького алфавіту. Приклади — 61 Лебедя та 47 Великої Ведмедиці.

Каталоги всього неба (у хронологічному порядку)

Баєр і Флемстид разом охопили лише кілька тисяч зір. Теоретично, каталоги всього неба намагаються перелічити кожну зорю на небі. Однак у телескопи XXI століття можна розрізнити мільярди зір, тому це неможлива мета; з каталогами такого типу зазвичай намагаються охопити кожну зорю, яскравішу за задану зоряну величину.

LAL

Жером Лаланд опублікував Histoire céleste française 1801 року, яка, серед іншого, містила великий зоряний каталог. Спостереження проводилися з Паризької обсерваторії, тому він описує переважно північні зорі. Цей каталог містив позиції та зоряні величини 47 390 зір, аж до 9-ї зоряної величини, і був найповнішим каталогом на той час. Значна переробка цього каталогу послідовниками Лаланда 1846 року додала до зір контрольні номери, які використовуються для позначення деяких із цих зір донині. Прийнятна точність цього каталогу дозволила йому залишатися в загальному використанні як довідник в обсерваторіях по всьому світу протягом усього XIX століття.

BD/CD/CPD

Боннський огляд (нім.: Боннський огляд) і наступні каталоги були найповнішими з дофотографічних зоряних каталогів.

Сам Боннський огляд опублікували Фрідріх-Вільгельм Аргеландер, Адальберт Крюгер та Едуард Шенфельд між 1852 і 1859 роками. Він охоплював 320 000 зір в епоху 1855.0.

Оскільки він охоплював лише північне небо і частину південного (був укладений у Боннській обсерваторії), згодом його доповнили Südliche Durchmusterung (SD), який охоплює зорі зі схиленням від −1 до −23 градусів (1886 рік, 120 000 зір). Його додатково доповнив «Кордовський огляд» (580 000 зір), який почали складати в Кордові, Аргентина, 1892 року за ініціативи Джона Томі і який охоплює схилення від −22 до −90 градусів. Нарешті, Капський фотографічний огляд (450 000 зір, 1896 рік), укладений у Капській провінції, Південна Африка, охоплює схилення від −18 до −90 градусів.

Астрономи віддають перевагу позначенню зорі HD (див. наступний запис), оскільки цей каталог також надає спектроскопічну інформацію, але оскільки огляди Durchmusterung охоплюють більше зір, вони іноді повертаються до старих позначень, коли мають справу із зорею, якої немає в каталозі Дрепера. На жаль, багато каталогів роблять перехресні посилання на огляди Durchmusterung, не вказуючи, який саме з них використовується в зонах перекриття, тому часто виникає певна плутанина.

Назви зір із цих каталогів включають ініціали того з чотирьох каталогів, з якого вони взяті (хоча Південний слідує прикладу Боннського і використовує BD; CPD часто скорочують до CP), за якими йде кут схилення зорі (заокруглений до нуля, і таким чином змінюється від +00 до +89 і від −00 до −89), після чого йде довільне число, оскільки на кожному куті завжди є тисячі зір. Приклади включають BD+50°1725 або CD−45°13677.

HD/HDE

Каталог Генрі Дрепера опублікували в період 1918–1924 років. Він охоплює все небо до дев'ятої або десятої зоряної величини і примітний як перша масштабна спроба каталогізувати спектральні класи зір. Каталог уклали Енні Джамп Кеннон та її співробітники в Гарвардській обсерваторії під керівництвом Едуарда Чарлза Пікерінга, і його назвали на честь Генрі Дрейпера, вдова якого пожертвувала гроші на його фінансування.

Номери HD сьогодні широко використовуються для зір, які не мають позначень Баєра або позначень Флемстида. Зорі під номерами 1–225300 взяті з оригінального каталогу і пронумеровані в порядку прямого піднесення для епохи 1900.0. Зорі в діапазоні 225301–359083 взяті з розширення каталогу 1949 року. Позначення HDE можна використовувати для зір у цьому розширенні, але зазвичай їх позначають HD, оскільки нумерація гарантує відсутність неоднозначності.

AC

Астрографічний каталог (Catalogue astrographique) був частиною міжнародної програми Carte du Ciel, призначеної для фотографування і вимірювання позицій усіх зір, яскравіших за 11,0 зоряну величину. Загалом спостерігали понад 4,6 мільйона зір, багато з яких були тьмяними, аж до 13-ї зоряної величини. Цей проєкт розпочали наприкінці XIX століття. Спостереження проводили між 1891 і 1950 роками. Щоб охопити спостереженнями всю небесну сферу і не перевантажувати надто багато установ, небо розділили між 20 обсерваторіями за зонами схилення. Кожна обсерваторія експонувала і вимірювала пластинки своєї зони за допомогою стандартизованого телескопа («нормального астрографа»), тому кожна сфотографована пластинка мала схожий масштаб, приблизно 60 кутових секунд на міліметр. Військово-морська обсерваторія США взяла каталог під свою опіку, і тепер він вийшов у редакції 2000.2.

BS, BSC, HR

Цей каталог, уперше опублікований 1930 року як Каталог яскравих зір Єльського університету, містив інформацію про всі зорі, яскравіші за 6,5 видиму зоряну величину в Гарвардському переглянутому фотометричному каталозі. Список переглянули 1983 року з публікацією доповнення, у якому було наведено додаткові зорі до 7,1 зоряної величини. Каталог деталізував координати кожної зорі, власний рух, фотометричні дані, спектральні класи та іншу корисну інформацію.

Останньою друкованою версією Каталогу яскравих зір було 4-те переглянуте видання, випущене 1982 року. 5-те видання існує в електронному вигляді і доступне онлайн[29].

SAO

Каталог Смітсонівської астрофізичної обсерваторії уклали 1966 року на основі різних попередніх астрометричних каталогів, і він містить лише зорі до приблизно дев'ятої зоряної величини, для яких був відомий точний власний рух. Існує значне перекриття з каталогом Генрі Дрепера, але пропущено будь-яку зорю, для якої на той час не було даних про рух. Епоха для вимірювань позицій в останньому виданні — J2000.0. Каталог SAO містить цю важливу інформацію, якої немає в каталозі Дрепера, — власний рух зір, тому його часто використовують, коли цей факт має значення. Перехресні посилання на номери каталогів Дрепера та Durchmusterung в останньому виданні також корисні.

Назви в каталозі SAO починаються з літер SAO, за якими йде число. Номери присвоюються за 18 десятиградусними смугами на небі, а зорі сортуються за прямим піднесенням у межах кожної смуги.

USNO-B1.0

USNO-B1.0[30] — це каталог усього неба, створений астрофізиками-дослідниками та операторами у Військово-морській обсерваторії США (розроблений на Станції Флегстафф Військово-морської обсерваторії США), який представляє позиції, власні рухи, зоряні величини в різних оптичних смугах пропускання та оцінки «зоря/галактика» для 1 042 618 261 об'єкта, отримані з 3 643 201 733 окремих спостережень. Дані отримали зі сканів 7 435 пластинок камери Шмідта, зроблених для різних оглядів неба за останні 50 років. Вважається, що USNO-B1.0 забезпечує покриття всього неба, повноту до V = 21, астрометричну точність 0,2 кутової секунди в епоху J2000.0, фотометричну точність 0,3 зоряної величини в п'яти кольорах і точність 85 % для відрізнення зір від незоряних об'єктів. Тепер за USNO-B слідує NOMAD[31]; обидва можна знайти на сервері Військово-морської обсерваторії[32]. Увесь стиснутий каталог об'ємом 50 ГБ можна завантажити через BitTorrent, використовуючи інструкції з Skychart[33]. Військово-морська обсерваторія зараз працює над варіантами B2 і C серії каталогів USNO.

GSC

Каталог опорних зір (Guide Star Catalog) — це онлайн-каталог зір, створений з метою точного визначення позицій та ідентифікації зір, придатних для використання як опорні зорі в програмі космічного телескопа «Габбл». Першу версію каталогу створили наприкінці 1980-х років шляхом оцифрування фотографічних пластинок, і вона містила близько 20 мільйонів зір, аж до 15-ї зоряної величини. Остання версія цього каталогу містить інформацію про 945 592 683 зорі, аж до 21-ї зоряної величини. Останню версію продовжують використовувати для точного наведення космічного телескопа «Габбл».

PPM

Зоряний каталог PPM (1991) вважався одним із найкращих[на чию думку?] як за власним рухом, так і за позиціями зір до 1999 року. Він не такий точний, як каталог Гіппаркос, але містить значно більше зір. PPM побудували на основі BD, SAO, HD та інших за допомогою складного алгоритму, і він є розширенням П'ятого фундаментального каталогу («Каталог фундаментальних зір»).

HIP

Каталог Гіппаркос уклали на основі даних, зібраних астрометричним супутником Європейського космічного агентства Hipparcos, який працював з 1989 до 1993 року. Каталог опублікували в червні 1997 року, і він містить 118 218 зір; оновлену версію з переобробленими даними опублікували 2007 року. Він особливо примітний своїми вимірюваннями паралакса, які значно точніші за ті, що отримані за допомогою наземних спостережень.

Каталоги Gaia

Каталоги Gaia базуються на спостереженнях, зроблених космічним телескопом Gaia. Вони випускаються етапами, які містять дедалі більше інформації; у ранніх випусках також бракує деяких зір, особливо тьмяніших, розташованих у густих зоряних полях[34]. Доступ до даних з кожного випуску даних можна отримати в архіві Gaia[35].

Gaia DR1, перший випуск даних, заснований на 14 місяцях спостережень, проведених до вересня 2015 року, відбувся 13 вересня 2016 року[36][37]. Випуск даних включає позиції та зоряні величини в одній фотометричній смузі для 1,1 мільярда зір з використанням лише даних Gaia, позиції, паралакси та власні рухи для понад 2 мільйонів зір на основі комбінації даних Gaia та каталог Тихо-2 для тих об'єктів, які є в обох каталогах, криві блиску та характеристики для близько 3000 змінних зір, а також позиції та зоряні величини для понад 2000 позагалактичних джерел, використаних для визначення небесної системи відліку[38][39]. Другий випуск даних (DR2), який відбувся 25 квітня 2018 року[40][41], базується на 22 місяцях спостережень, проведених між 25 липня 2014 року та 23 травня 2016 року. Він включає позиції, паралакси та власні рухи для близько 1,3 мільярда зір та позиції додаткових 300 мільйонів зір, червоні та сині фотометричні дані для близько 1,1 мільярда зір та одноколірну фотометрію для додаткових 400 мільйонів зір, а також медіанні променеві швидкості для близько 7 мільйонів зір від 4 до 13 зоряної величини. Він також містить дані для понад 14 000 вибраних об'єктів Сонячної системи[42][43]. Перша частина третього випуску даних, EDR3 (Early Data Release 3), була випущена 3 грудня 2020 року. Вона базується на 34 місяцях спостережень і складається з уточнених позицій, паралаксів та власних рухів понад 1,8 мільярда об'єктів[44]. Повний DR3, опублікований у червні 2022 року, включає дані EDR3 плюс дані Сонячної системи; інформацію про змінність; результати для не-поодиноких зір, для квазарів і для протяжних об'єктів; астрофізичні параметри; та спеціальний набір даних — Фотометричний огляд Андромеди Gaia (GAPS)[45]. Очікується, що остаточний каталог Gaia буде випущено через три роки після завершення місії Gaia[46].

Спеціалізовані каталоги

Спеціалізовані каталоги не намагаються перелічити всі зорі на небі, натомість працюючи над висвітленням певного типу зір, таких як змінні або найближчі зорі.

ADS

Каталог подвійних зір Ейткена (1932) містить 17 180 подвійних зір на північ від схилення −30 градусів.

Вуглецеві зорі

Загальний каталог галактичних вуглецевих зір Стівенсона[47] — це каталог із понад 7000[48] вуглецевих зір.

Gl, GJ, Wo

Каталог Глізе (пізніше Глізе — Ярайса) намагається перелічити всі зоряні системи в межах 20 парсеків (65 св. р.) від Землі, впорядковані за прямим піднесенням (див. Список найближчих зір). Пізніші видання розширили охоплення до 25 парсеків (82 св. р.). Номери в діапазоні 1.0–915.0 (номери Gl) взяті з другого видання, яким було:

Каталог найближчих зір (1969 рік, В. Глізе).

Цілі числа до 915 позначають системи, які були в першому виданні. Номери з десятковою комою використовувалися для вставки нових зоряних систем для другого видання без руйнування бажаного порядку (за прямим піднесенням). Цей каталог називають CNS2, хоча ця назва ніколи не використовується в номерах каталогу.

Номери в діапазоні 9001–9850 (номери Wo) взяті з доповнення:

Розширення каталогу Глізе (1970 рік, Р. Вуллі, Е. А. Еппс, М. Дж. Пенстон та С. Б. Покок).

Номери в діапазонах 1000–1294 та 2001–2159 (номери GJ) взяті з доповнення:

Дані про найближчі зорі, опубліковані в 1969–1978 роках (1979 рік, В. Глізе та Г. Ярайс).

Діапазон 1000–1294 позначає найближчі зорі, тоді як 2001–2159 — зорі, які підозрюють як найближчі. У літературі номери GJ іноді ретроактивно поширюють на номери Gl (оскільки немає перекриття). Наприклад, Глізе 436 можна взаємозамінно називати як Gl 436, так і GJ 436.

Номери в діапазоні 3001–4388 взяті з:

Попередня версія Третього каталогу найближчих зір (1991 рік, В. Глізе та Г. Ярайс).

Хоча ця версія каталогу називалася «попередньою», вона залишається чинною станом на березень 2006 року і називається CNS3. Вона містить загалом 3 803 зорі. Більшість із цих зір уже мали номери GJ, але було також 1 388 не пронумерованих. Потреба дати цим 1 388 зорям якусь назву призвела до того, що їх пронумерували 3001–4388 (номери NN, від англ. «no name» — без назви), і файли даних цього каталогу тепер зазвичай містять ці номери. Прикладом зорі, яку часто називають одним із цих неофіційних номерів GJ, є GJ 3021.

GCTP

Загальний каталог тригонометричних паралаксів, уперше опублікований 1952 року і пізніше замінений на Новий GCTP (зараз у четвертому виданні), охоплює майже 9 000 зір. На відміну від каталогу Глізе, він не має обмеження на задану відстань від Сонця; радше він намагається каталогізувати всі відомі виміряні паралакси. У ньому наведено координати в епосі 1900, вікову зміну, власний рух, зважений середній абсолютний паралакс та його стандартну похибку, кількість спостережень паралакса, якість узгодженості різних значень, видиму зоряну величину та різні перехресні посилання на інші каталоги. Також наведено допоміжну інформацію, зокрема фотометрію UBV, спектральні класи MK, дані про змінність і подвійну природу зір, орбіти (якщо доступні) та різну інформацію для допомоги у визначенні надійності даних.

Видання 1952 року та доповнення 1962 року. Луїза Ф. Дженкінс, Єльська університетська обсерваторія.
Вільям Ф. ван Алтена, Джон Труен-лянг Лі та Еллен Дорріт Гоффлейт, Єльська університетська обсерваторія, 1995 рік.

Каталоги власного руху

Поширеним способом виявлення найближчих зір є пошук зір з відносно великим власним рухом. Існує кілька каталогів, з яких ми згадаємо кілька. Першими в цій галузі були каталоги Росса та Вольфа:

Росс, Френк Елмор, Нові зорі з власним рухом (New Proper Motion Stars), вісім послідовних списків, The Astronomical Journal, т. 36-48, 1925–1939[49]
Вольф, Макс, "Katalog von 1053 stärker bewegten Fixsternen" (Каталог 1053 нерухомих зір із сильним рухом), Veröff. d. Badischen Sternwarte zu Heidelberg (Königstuhl), Bd. 7, No. 10, 1919; та численні списки в Astronomische Nachrichten, 209-236, 1919–1929[50]

Згодом серію каталогів уклав Віллем Якоб Лейтен:

L — Лейтен, зорі з власним рухом та білі карлики (Luyten, Proper motion stars and White dwarfs)

Лейтен, В. Я., Огляд власного руху за допомогою сорокавосьмидюймового телескопа Шмідта (Proper Motion Survey with the forty-eight inch Schmidt Telescope), Міннесотський університет, 1941 (Загальний каталог огляду власного руху Брюса (General Catalogue of the Bruce Proper-Motion Survey))

LFT — Каталог Лейтена з п'яти десятих (Luyten Five-Tenths catalogue)

Лейтен, В. Я., Каталог 1849 зір з власним рухом, що перевищує 0,5" на рік (A Catalog of 1849 Stars with Proper Motion exceeding 0.5" annually), Lund Press, Міннеаполіс (Міннесота), 1955 (Каталог 1849 зір з власним рухом, що перевищує 0,5" на рік.)

LHS — Каталог Лейтена з половини секунди (Luyten Half-Second catalogue)

Лейтен, В. Я., Каталог зір з власним рухом, що перевищує 0,5" на рік (Catalogue of stars with proper motions exceeding 0"5 annually), Міннесотський університет, 1979 (Каталог LHS. Каталог зір з власним рухом, що перевищує 0,5" на рік)

LTT — Каталог Лейтена з двох десятих (Luyten Two-Tenths catalogue)

Лейтен, В. Я. Дві десяті Лейтена. Каталог 9867 зір Південної півкулі з власним рухом, що перевищує 0,2" на рік (Luyten's Two Tenths. A catalogue of 9867 stars in the Southern Hemisphere with proper motions exceeding 0."2 annually), Міннеаполіс, 1957; Каталог 7127 зір Північної півкулі з власним рухом, що перевищує 0,2" на рік (A catalogue of 7127 stars in the Northern Hemisphere with proper motions exceeding 0."2 annually), Міннеаполіс, 1961; також доповнення 1961–1962. ([1][2][3][4])

NLTT — Новий каталог Лейтена з двох десятих (New Luyten Two-Tenths catalogue)

Лейтен, В. Я., Новий каталог Лейтена зір з власним рухом понад дві десяті кутової секунди (NLTT) (New Luyten Catalogue of stars with proper motions larger than two tenths of an arcsecond (NLTT)), Міннесотський університет, 1979, доповнення 1980 (Каталог NLTT. Том_III. Від_0_до_-30_.VizieR ???????)

LPM — Каталог власного руху Лейтена (Luyten Proper-Motion catalogue)

Лейтен, В. Я., Огляд власного руху за допомогою 48-дюймового телескопа Шмідта (Proper Motion Survey with the 48 inch Schmidt Telescope), Міннесотський університет, 1963–1981
Номери LP: L у зонах від −45 до −89 градусів; LP у зонах від +89 до −44 градусів.

Приблизно в той самий час над подібною серією каталогів працював Генрі Лі Гіклас:

Гіклас, Г. Л. та ін., Огляд власного руху Ловелла (Lowell Proper Motion Survey), Lowell Observatory Bulletin, 1971–1979 (Огляд власного руху Ловелла Північної півкулі. Зорі з номерами G. 8991 зоря, тьмяніша за 8-му зоряну величину, з рухом > 0",26/рік)

Каталог із переліком зір із власним рухом, у якому записи вказані з позначенням PM HHMMm+DDMMA відповідно до небесних координат, також уклав Олін Егген:

Егген, О. Дж., Каталоги зір з власним рухом. I. Зорі, яскравіші за 15-ту видиму зоряну величину, з річним власним рухом 1" і більше. (Catalogs of proper-motion stars. I. Stars brighter than visual magnitude 15 and with annual proper motion of 1" or more.) Astrophys. J., Suppl. Ser., 39, 89-101 (1979)
Егген, О. Дж., Каталоги зір з власним рухом. II. Зорі, яскравіші за 15-ту видиму зоряну величину, на південь від схилення +30, з річним власним рухом від 0",7 до 1",0. (Catalogs of proper motion stars. II. Stars brighter than visual magnitude 15 and south of declination +30 with annual proper motion between 0"7 and 1"0.) Astrophys. J., Suppl. Ser., 43, 457-468 (1980)

Цю традицію продовжили інші астрономи, такі як Себастьян Лепін (Sébastien Lépine) та Джошуа Е. Шлідер (Joshua E. Schlieder), і її підтримують як зведений каталог у базі SIMBAD[51].

Каталог подвійних зір Струве

Василь Якович Струве (Фрідріх Георг Вільгельм фон Струве) відкрив велику кількість подвійних зір і 1827 року опублікував свій каталог подвійних зір Catalogus novus stellarum duplicium[52]. Наприклад, подвійна зоря 61 Лебедя має позначення «Струве 2758» або «STF 2758». Зорі його каталогу іноді позначають грецькою літерою сигма, Σ. Таким чином, 61 Лебедя також позначається як Σ2758[53].

uvby98

Фотоелектричний фотометричний каталог ubvyβ (ubvyβ Photoelectric Photometric Catalogue) є збіркою раніше опублікованих фотометричних даних. Опублікований 1998 року, каталог містить 63 316 зір, досліджених до 1996 року[54].

Каталог ZC

Зодіакальний каталог (Zodiacal Catalogue) Робертсона, зібраний астрономом Джеймсом Робертсоном (James Robertson), — це каталог із 3539 зодіакальних зір, яскравіших за 9-ту зоряну величину. Його використовують переважно для покриття зір Місяцем.

Наступники USNO-A тощо

Зорі еволюціонують і рухаються з часом, що робить каталоги змінними, непостійними базами даних навіть за найретельніших рівнів укладання. Каталоги USNO наразі є найсучаснішими та найширше використовуваними доступними астрометричними каталогами і включають такі продукти USNO, як USNO-B (наступник USNO-A), NOMAD, UCAC та інші, що перебувають у процесі укладання або мають обмежений випуск. Деякі користувачі можуть бачити спеціалізовані каталоги (новіші версії згаданих вище), адаптовані каталоги, каталоги, створені за допомогою інтерферометрії, динамічні каталоги, а також ті, що мають оновлені позиції, рухи, кольори та зменшені похибки. Дані для каталогів постійно збирають на об'єкті темного неба Військово-морської обсерваторії — NOFS; а найновіші вдосконалені та оновлені каталоги зводять і випускають NOFS та USNO. Див. сервери каталогів і зображень USNO для отримання додаткової інформації та доступу[32][55].

Див. також

Примітки

  1. ↑ Chadwick, (2005), p. 115
  2. ↑ Forman та Quirke, (1996), pp. 60—61, 116—117
  3. ↑ Kanas, (2007), p. 40
  4. ↑ North, (1995), pp. 30—31
  5. ↑ Horowitz, (1998), pp. 168—171
  6. ↑ North, (1995), p. 32
  7. ↑ а б в Rogers, (1998)
  8. ↑ Liverington, (2003), p. 30
  9. ↑ Marchant, Jo (18 жовтня 2022). First known map of night sky found hidden in Medieval parchment. Nature (англ.). 610 (7933): 613—614. Bibcode:2022Natur.610..613M. doi:10.1038/d41586-022-03296-1. PMID 36258126. S2CID 252994351.
  10. ↑ Liverington, (2003), p. 31
  11. ↑ Ridpath, I. Ptolemy's Almagest. Ian Ridpath's Star Tales. Архів оригіналу за 13 жовтня 2023. Процитовано 2 жовтня 2023.
  12. ↑ Newton 1977; Rawlins 1982
  13. ↑ Ridpath, I. Al-Sufi's constellations. Ian Ridpath's Star Tales. Архів оригіналу за 21 листопада 2020. Процитовано 22 листопада 2020.
  14. ↑ Ridpath, I. Tycho Brahe's great star catalogue. Ian Ridpath's Star Tales. Архів оригіналу за 13 жовтня 2023. Процитовано 2 жовтня 2023.
  15. ↑ Iyengar, R. N. (9 грудня 2002). Internal Consistency of Eclipses and Planetary Positions in Mahābhārata (PDF). Indian Journal of History of Science. 38 (2): 77—115. Архів (PDF) оригіналу за 12 листопада 2020.
  16. ↑ Sun та Kistemaker, (1997), p. 16
  17. ↑ Sun та Kistemaker, (1997), pp. 16—18
  18. ↑ Sun та Kistemaker, (1997), pp. 18—19
  19. ↑ Cullen, (1980), pp. 46ff
  20. ↑ Peng, (2000)
  21. ↑ Sun та Kistemaker, (1997), p. 18
  22. ↑ Sun та Kistemaker, (1997), pp. 21—22
  23. ↑ Kanas, (2007), p. 23
  24. ↑ de Crespigny, (2007), p. 1050
  25. ↑ Kanas, (2007), pp. 40—41
  26. ↑ Dallal, (1999), p. 164
  27. ↑ Ridpath, I. Al-Sufi's nebulae. Ian Ridpath's Star Tales. Архів оригіналу за 21 листопада 2020. Процитовано 22 листопада 2020.
  28. ↑ Severen, (1981), pp. 8—12
  29. ↑ BSC5P – Bright Star Catalog. HEASARC/GSFC. 8 листопада 2004. Архів оригіналу за 20 лютого 2006. Процитовано 22 серпня 2012.
  30. ↑ PMM Project – Star Catalogs. United States Naval Observatory Flagstaff Station. Архів оригіналу за 11 квітня 2012. Процитовано 22 серпня 2012.
  31. ↑ The NOMAD Catalog. United States Naval Observatory. Архів оригіналу за 5 вересня 2015. Процитовано 22 серпня 2012.
  32. ↑ а б USNO Image and Catalog Archive Server. United States Naval Observatory. Архів оригіналу за 15 вересня 2012. Процитовано 22 серпня 2012.
  33. ↑ Magnet link for usno-b1.0 torrent. SkyChart / Cartes du Ciel. Процитовано 31 січня 2024.
  34. ↑ Data Release scenario. Архів оригіналу за 6 травня 2020. Процитовано 3 грудня 2017.
  35. ↑ Gaia Archive. Архів оригіналу за 30 жовтня 2021. Процитовано 18 вересня 2016.
  36. ↑ Gaia space telescope plots a billion stars [Архівовано 16 December 2021 у Wayback Machine.], Jonathan Amos, BBC, 14 July 2016
  37. ↑ Gaia's billion-star map hints at treasures to come [Архівовано 28 March 2019 у Wayback Machine.], ESA press release, 13 September 2016
  38. ↑ Gaia Data Release 1 (Gaia DR1). 14 вересня 2016. Архів оригіналу за 3 травня 2020. Процитовано 16 вересня 2016.
  39. ↑ Data Release 1. 15 вересня 2016. Архів оригіналу за 6 червня 2019. Процитовано 15 вересня 2016.
  40. ↑ Overbye, Dennis (1 травня 2018). Gaia's Map of 1.3 Billion Stars Makes for a Milky Way in a Bottle. The New York Times. Архів оригіналу за 9 квітня 2020. Процитовано 1 травня 2018.
  41. ↑ You Are Here: Scientists Unveil Precise Map Of More Than A Billion Stars. NPR. Архів оригіналу за 11 лютого 2021. Процитовано 29 жовтня 2018.
  42. ↑ Gaia Data Release 2 (Gaia DR2). 25 квітня 2018. Архів оригіналу за 10 травня 2020. Процитовано 26 квітня 2018.
  43. ↑ Selected asteroids detected by Gaia between August 2014 and May 2016. Архів оригіналу за 27 серпня 2019. Процитовано 2 грудня 2017.
  44. ↑ Gaia Early Data Release 3 (Gaia EDR3). ESA. Архів оригіналу за 10 грудня 2020. Процитовано 12 грудня 2020.
  45. ↑ Gaia Data Release 3 split into two parts. ESA. 29 січня 2019. Архів оригіналу за 30 січня 2019. Процитовано 29 січня 2019.
  46. ↑ Gaia Data Release scenario. ESA. Архів оригіналу за 29 квітня 2018. Процитовано 25 травня 2021.
  47. ↑ Detailed Description of III/227. Страсбурзький центр астрономічних даних. Архів оригіналу за 11 серпня 2011. Процитовано 22 серпня 2012.
  48. ↑ Stellar Catalogs. The Amateur Sky Survey. Архів оригіналу за 22 жовтня 2012. Процитовано 22 серпня 2012.
  49. ↑ Ross. Страсбурзький центр астрономічних даних. Архів оригіналу за 7 червня 2011. Процитовано 15 жовтня 2009.
  50. ↑ Wolf. Страсбурзький центр астрономічних даних. Архів оригіналу за 7 червня 2011. Процитовано 15 жовтня 2009.
  51. ↑ PM. Страсбурзький центр астрономічних даних. Архів оригіналу за 17 лютого 2026. Процитовано 17 лютого 2026.
  52. ↑ A. H. Batten (1977). The Struves of Pulkovo – A Family of Astronomers. Journal of the Royal Astronomical Society of Canada. 71: 345. Bibcode:1977JRASC..71..345B.
  53. ↑ Joseph S. Tenn (29 квітня 2013). Keepers of the Double Stars. Journal of Astronomical History and Heritage (опубліковано Березень 2013). 16 (1): 81—93. arXiv:1304.5494. Bibcode:2013JAHH...16...81T. doi:10.3724/SP.J.1440-2807.2013.01.06. ISSN 1440-2807. S2CID 117032058.
  54. ↑ Hauck та Mermilliod, (1998)
  55. ↑ Optical/IR Products. United States Naval Observatory. Архів оригіналу за 26 серпня 2015. Процитовано 22 серпня 2012.

Література

  • Chadwick, Robert (2005). First Civilizations: Ancient Mesopotamia and Ancient Egypt (вид. 2nd). Equinox Publishing. ISBN 1-904768-77-6.
  • de Crespigny, R. (2007). A Biographical Dictionary of Later Han to the Three Kingdoms (23-220 CE). Koninklijke Brill. ISBN 978-90-04-15605-0.
  • Forman, W.; Quirke, S. (1996). Hieroglyphs and the Afterlife in Ancient Egypt. University of Oklahoma Press. ISBN 0-8061-2751-1.
  • Horowitz, W. (1998). Mesopotamian cosmic geography. Eisenbrauns. ISBN 0-931464-99-4.
  • Kanas, N. (2007). Star Maps: History, Artistry, and Cartography. Springer / Praxis Publishing. ISBN 978-0-387-71668-8.
  • Kepple, G.R.; Sanner, G.W. (1998). The Night Sky Observers' Guide. Т. 1. Willmann-Bell. ISBN 0-943396-58-1.
  • Peng, Y.H. (2000). Li, Qi and Shu: An introduction to science and civilization in China. Courier Dover Publications. ISBN 0-486-41445-0.
  • Rogers, J.H. (1998). Origins of the ancient constellations: II. The Mediterranean traditions. Journal of the British Astronomical Association. 108 (2): 79—89. Bibcode:1998JBAA..108...79R.
  • Severen, G. M. (1981). The Paris codex: Decoding an astronomical ephemeris. Transactions of the American Philosophical Society. 71 (5): 8—12.
  • Sun, X.; Kistemaker, J. (1997). The Chinese Sky During the Han: Constellating Stars and Society. Koninklijke Brill. ISBN 90-04-10737-1.

Додаткова література

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).