Гляйхшальтунг

Гляйхшальтунг (нім. Gleichschaltung, нім. вимова: [ˈɡlaɪçʃaltʊŋ] ( прослухати), від Gleich  — рівний, однаковий і Schaltung — схема, підключення, включення) — був процесом нацифікації, за допомогою якого Адольф Гітлер — лідер Нацистської партії в Німеччині — встановив систему тоталітарного контролю та координації над усіма аспектами німецького суспільства «від економіки і професійних спілок до медіа, культури та освіти».^[1][2]

Хоча Веймарська конституція номінально залишалася чинною протягом усього терміну гітлерівської диктатури, майже повна нацифікація була досягнута до 1935 року завдяки рішенням, ухваленим під час Нюрнберзького з'їзду того року, що об’єднали символи партії та держави (див. Прапор Третього Рейху)^[3] і позбавили німецьких євреїв громадянства (див. Нюрнберзькі закони). Принципи нім. Gleichschaltung, включно з Нюрнберзькими законами, також застосовувалися до окупованих територій Німецького Рейху.

нім. Gleichschaltung — це складне слово, що походить з німецьких слів нім. gleich (однаковий) і нім. Schaltung (схема, перемикання), і було запозичене з електротехнічного терміну, що означає, що всі вимикачі підключені до одного контуру, що дозволяє активувати їх одночасно за допомогою головного вимикача.^[4] Вперше вжив його імперський міністр юстиції Франц Гюртнер.^[5] Його перекладали по-різному: «координація»,^[6][7][8] «нацифікація держави і суспільства»,^[9] «синхронізація»^[5] та «приведення до спільного знаменника».^[9] В англомовних текстах часто використовують неперекладене німецьке слово, щоб передати його унікальне історичне значення. У своїй основоположній праці про націонал-соціалістичну лексику Nazi-Deutsch/Nazi-German: An English Lexicon of the Language of the Third Reich історики Роберт Майкл і Карін Дорр визначають нім. Gleichschaltung як: «Консолідація. Усі соціальні, політичні та культурні організації німецького нім. Volk (народу) мають контролюватися та діяти відповідно до нацистської ідеології та політики. Усяка опозиція має бути усунена».^[10] Це узгоджується із загальним описом, який надала історик Джейн Каплан, охарактеризувавши цей термін як «координацію німецьких інституцій у цілісне нацифіковане ціле».^[11][a]

Нацисти змогли здійснити Gleichschaltung завдяки низці правових заходів, ухвалених урядом Рейху протягом 19 місяців після 30 січня 1933 року, коли Адольф Гітлер став канцлером Німеччини.^[12] Ці укази, акти та закони створили видимість законності, за допомогою якої органи влади та важелі політичної влади були поставлені під контроль нацистів і Гітлера.

• Указ про пожежу Рейхстагу. Наступного дня після пожежі Рейхстагу президент Німеччини Пауль фон Гінденбург, діючи на прохання Гітлера та на підставі надзвичайних повноважень за статтею 48 Веймарської конституції, видав Указ про пожежу Рейхстагу (28 лютого 1933). Цей указ, офіційно названий «Указ райхспрезидента про захист народу і держави», призупинив дію більшості громадянських прав і свобод, закріплених у конституції, зокрема право на хабеас корпус, свободу слова, преси, зібрань і таємницю комунікацій. Це дозволило заарештовувати політичних противників, передусім комуністів, і тероризувати виборців силами Sturmabteilung (СА) (нацистське воєнізоване крило) напередодні виборів.^[14] Саме в цій атмосфері 5 березня 1933 року відбулися загальні вибори до Рейхстагу.^[15] Нацисти сподівалися здобути абсолютну більшість і усунути своїх коаліційних партнерів — Німецьку національну народну партію (DNVP). Однак нацисти отримали лише 43,9% голосів, що не дотягувало до більшості та було значно нижче частки, необхідної для більшості у дві третини, потрібної для зміни федеральної конституції.^[16]
• Закон про надзвичайні повноваження. Коли новообраний Рейхстаг зібрався – без делегатів-комуністів, чия участь у політичному житті була заборонена – він ухвалив Закон про надзвичайні повноваження (23 березня 1933). Цей закон, офіційно названий «Закон про ліквідацію бідування народу та держави», надавав уряду (райхсканцлеру та його кабінету) право видавати закони протягом чотирьох років без участі Рейхстагу чи Рейхспрезидента. За певних обставин ці закони могли «відхилятися від Конституції». Як конституційна поправка, він потребував більшості у дві третини голосів для ухвалення. Навіть із забороною комуністів нацисти та їхній союзник DNVP все ще мали значно менше голосів, ніж потрібно для цієї більшості. Однак шляхом залякування депутатів (зокрема, оточивши Рейхстаг кордоном із членів СА) та обіцянок релігійної свободи Католицькій партії Центру вдалося отримати необхідну надбільшість. За винятком голосів СДПН, яка проголосувала проти, Закон про надзвичайні повноваження пройшов у Рейхстазі 444 голосами проти 94. На практиці цей Закон означав, що верховенство права та демократичні гарантії, встановлені Веймарською конституцією, були скасовані.^[17] Він створив нібито правову основу, за допомогою якої Гітлер міг фактично обійти конституційний лад Веймарської республіки й нав'язувати свою волю нації через укази. По суті, це перетворило його уряд на диктатуру.^[18]
• Тимчасовий закон про координацію земель з Рейхом. Ухвалений рейхсурядом на основі Закону про надзвичайні повноваження, «Тимчасовий закон про координацію земель з Рейхом» (31 березня 1933) розпускав чинні парламенти всіх німецьких земель, крім щойно обраного прусського ландтагу, який нацисти вже контролювали. Він також наказав переформувати земельні парламенти на основі голосів, поданих на виборах до Рейхстагу 5 березня (крім комуністичних місць, які не заповнювалися). Завдяки цьому положенню нацисти та їхні партнери з DNVP змогли отримати робочу більшість в усіх парламентах. Закон також передбачав одночасний розпуск усіх земельних парламентів після розпуску Рейхстагу. Крім того, він надавав земельним урядам такі ж повноваження ухвалювати законодавство, які мав рейхсуряд згідно із Законом про надзвичайні повноваження.^[19]
• Другий закон про уніфікацію земель з Рейхом. Для подальшого розширення своєї влади над німецькими землями уряд Рейху ухвалив «Другий закон про уніфікацію земель з Рейхом» (7 квітня 1933 року). Цей захід запроваджував по одному Рейхсштатгальтер, букв. «імперський намісник») у кожній землі. Ці посадовці, яких призначав президент за поданням канцлера, підпорядковувалися міністру внутрішніх справ Вільгельму Фріку і мали виконувати роль місцевих проконсулів у кожній землі з майже повним контролем над урядами земель.^[20] Вони отримали повноваження головувати на засіданнях земельного уряду, призначати та звільняти земельного міністр-президента, а також інших високопосадовців і суддів, розпускати ландтаг, призначати нові вибори та промульгувати земельні закони. Закон надавав посаду Reichsstatthalter у Пруссії самому рейхсканцлеру.^[21]
• Закон про відновлення професійного чиновництва. Іншим заходом нацистської Gleichschaltung (уніфікації) стало ухвалення «Закону про відновлення професійного чиновництва» (7 квітня 1933 року), який передбачав «координацію» державної служби – яка в Німеччині включала не лише бюрократів, а й шкільних учителів, професорів, суддів, прокурорів та інших фахівців – на федеральному, земельному та муніципальному рівнях. Закон дозволяв усувати з посад євреїв та комуністів, за незначними винятками для тих, хто воював у Першій світовій війні або втратив на війні батька чи сина.^[22]
• Закон про опікунів праці. 2 травня 1933 року профспілкові офіси були атаковані та захоплені штурмовиками СА. Офіси закрили, газети припинили вихід, кошти конфіскували, а лідерів заарештували.^[23] Для нав'язування координації працівникам приватного сектору Закон про опікунів праці (19 травня 1933 року) запроваджував нові регіональні посади, відомі як опікуни праці, кожен з яких призначався в один із тринадцяти великих економічних районів (Wirtschaftsgebiete). Вони мали забезпечувати промисловий мир і регулювати трудові договори, включаючи встановлення заробітної плати та вирішення спорів між роботодавцями та працівниками. Це фактично витіснило колективні трудові спори, промислові акції та страйки, оскільки опікуни мали повноваження накладати юридично обов'язкові рішення.^[24]
• Закон проти утворення партій. Комуністична партія була фактично заборонена, окрім назви, Указом рейхспрезидента про пожежу Рейхстагу, а з 6 березня — повністю.^[25] Після додаткових місяців насильства та залякування Соціал-демократичної партії уряд конфіскував усі її активи та остаточно заборонив її 22 червня 1933 року, скасувавши всі виборчі мандати СДПН як у Рейхстазі, так і в ландтагах.^[26] До початку липня всі інші партії, навіть колишні союзники нацистів — НННП, були залякані до саморозпуску, щоб уникнути арештів та ув'язнення в концентраційних таборах.^[27] Так, НННП (27 червня), Німецька державна партія (28 червня), Баварська народна партія (4 липня), Німецька народна партія (4 липня) та Партія Центру (5 липня) офіційно розпустилися.^[28] «Закон проти утворення партій» (14 липня 1933 року) проголосив НСДАП єдиною легальною політичною партією в країні, формалізувавши те, що вже було досягнуто кампанією нацистського терору та повною капітуляцією опозиції.^[29]

  

• Закон про забезпечення єдності партії та держави. Коли НСДАП залишилася єдиною легальною партією, Гітлер прагнув поширити контроль партії на всі важелі державної влади та управління через «Закон про забезпечення єдності партії та держави» (1 грудня 1933 року), ухвалений урядом Рейху на підставі положень Закону про надзвичайні повноваження. Закон встановлював НСДАП як статутну або публічно-правову корпорацію з юрисдикцією над її членами. Партія та СА стали офіційними органами Німецького Рейху. Заступник Führer партії (Рудольф Гесс) і Начальник штабу, СА (Ернст Рем) стали ex officio членами уряду Рейху як міністри без портфеля, що ще більше переплело керівництво партії та держави. Державні установи, включаючи органи громадської безпеки та правопорядку, такі як поліція, прокуратура та суди, були зобов'язані надавати партії та СА адміністративну та юридичну інформацію і слідчу допомогу.^[30] Партійні суди (Parteigerichte) отримали статус офіційних юридичних інституцій держави, і будь-який злочин проти партії тепер вважався злочином проти держави. Ці суди тепер мали повноваження призначати затримання або ув'язнення як покарання.^[31]
• Закон про відбудову Рейху. Усі земельні парламенти були розпущені (разом із Рейхстагом) 14 жовтня 1933 року. Хоча 12 листопада відбулися нові вибори до Рейхстагу, нові земельні парламентські вибори не призначалися. Тепер, у першу річницю приходу до влади, уряд Рейху домігся від Рейхстагу одноголосного ухвалення «Закону про відбудову Рейху» (30 січня 1934 року). Це був один із лише семи законів, ухвалених Рейхстагом за 19 засідань, проведених за весь час нацистського режиму, на відміну від 986 законів, виданих виключно урядом Рейху (Гітлером і його кабінетом) на підставі Закону про надзвичайні повноваження.^[32] Закон про відбудову, у формі конституційної поправки, формально скасував поняття федеративної республіки. Земельні парламенти були повністю ліквідовані, а земельний суверенітет перейшов до уряду Рейху. Землі, хоч і не були ліквідовані як такі, зводилися до простих адміністративних органів, підпорядкованих Рейху, фактично перетворюючи Німеччину на жорстко централізовану унітарну державу. Знищивши автономію історичних німецьких земель, Гітлер досяг того, на що Бісмарк, Вільгельм II і Веймарська республіка ніколи не наважувалися.^[33]
• Закон про скасування Рейхсрату. За два тижні після скасування земельних парламентів уряд Рейху видав «[[Закон про скасування Рейхсрату|Закон про скасування нім. Reichsrat]]» (14 лютого 1934 року), який формально ліквідував нім. Reichsrat, другу або верхню палату національного парламенту, що представляла землі. Це було явним порушенням Закону про надзвичайні повноваження: хоча стаття 2 цього закону дозволяла урядові ухвалювати закони, що відхиляються від Конституції, вона прямо захищала існування Рейхстагу та нім. Reichsrat.^[34]
• Закон про главу держави Німецького Рейху. Коли райхспрезидент фон Гінденбург був смертельно хворий, уряд Рейху видав «Закон про главу держави Німецького Рейху» (1 серпня 1934 року). Цей закон був підписаний усім кабінетом Рейху. Він об’єднав посаду райхспрезидента з посадою райхсканцлера під титулом «Фюрер і райхсканцлер» і був складений так, щоб набути чинності після смерті райхспрезидента, яка сталася наступного дня. Це знову кричуще порушувало статтю 2 Закону про надзвичайні повноваження, яка забороняла втручання в посаду райхспрезидента. Таким чином, 2 серпня 1934 року Гітлер став главою держави Німеччини та головнокомандувачем збройних сил, зберігаючи водночас свою владу як глави уряду (глави виконавчої влади).^[35] Менш ніж через 19 місяців після того, як Гітлер уперше став канцлером, цей закон також усунув останній можливий механізм, за допомогою якого Гітлера можна було законно усунути з посади, а разом із ним — усі обмеження його влади.

Коли Гітлера було призначено райхсканцлером 30 січня 1933 року, нацистська партія мала владу лише в чотирьох із 17 німецьких Länder (земель), а саме: Ангальт, Ольденбург, Мекленбург-Шверін і Тюрингія. Однак нацисти швидко діяли, щоб усунути будь-які потенційні центри опозиції в решті земель. Одразу після виборів до рейхстагу 5 березня 1933 року центральний уряд розпочав серйозну кампанію з перехоплення контролю над урядами земель, які він ще не контролював, і за дуже короткий час досяг домінування над адміністрацією в кожній землі.

Більшість коаліційних кабінетів, які сформували нацисти, створювалися за участю їхнього консервативно-націоналістичного союзника — Німецької національної народної партії (DNVP). «Закон проти заснування нових партій» (14 липня 1933 року) заборонив усі партії, крім нацистської. Члени DNVP у решті коаліційних кабінетів зрештою або приєдналися до партії, або були замінені нацистами, що призвело до однопартійного уряду в усіх Länder.^[37]

У наведеній нижче таблиці представлено огляд процесу Gleichschaltung (уніфікації), що застосовувався під час нацифікації урядів німецьких земель (Länder). Хоча, строго кажучи, Gleichschaltung не розпочинався до захоплення влади нацистами на рівні Рейху наприкінці січня 1933 року, таблиця також демонструє більш ранні успіхи нацистської партії у проникненні та взятті під контроль кількох адміністрацій німецьких земель протягом 1930–1932 років. У більшості цих випадків вони отримували портфелі міністрів внутрішніх справ земель, звідки контролювали поліцію, призначаючи своїх прихильників та проводячи чистки опонентів.

Одним із найважливіших кроків до Gleichschaltung німецького суспільства стало створення «Міністерства народної просвіти та пропаганди» під керівництвом Йозефа Геббельса в березні 1933 року та подальші заходи міністерства пропаганди щодо встановлення повного контролю над пресою та всіма засобами соціальної комунікації. Це включало нагляд за газетами, журналами, фільмами, книгами, публічними зборами та церемоніями, зв'язками з іноземною пресою, театром, мистецтвом і музикою, радіо та телебаченням.^[39] Для цього Геббельс сказав:

[С]екрет пропаганди [полягає в тому, щоб] просочити людину, яку вона має на меті охопити, так, щоб вона навіть не помітила, що нею просякають. Звичайно, пропаганда має мету, але цю мету треба приховати з такою хитрістю та майстерністю, щоб людина, на яку спрямована ця мета, зовсім цього не помічала.^[40]

Це також було метою «координації»: забезпечити, щоб кожен аспект життя німецьких громадян був просякнутий ідеями та упередженнями нацистів. З березня по липень 1933 року і далі нацистська партія систематично ліквідовувала або брала під контроль ненацистські організації, які потенційно могли впливати на людей. Критиків Гітлера та нацистів придушували, залякували або вбивали.^[12]

Кожне національне добровільне об'єднання та кожен місцевий клуб були поставлені під нацистський контроль, від промислових і сільськогосподарських груп тиску до спортивних асоціацій, футбольних клубів, чоловічих хорів, жіночих організацій — коротше кажучи, вся тканина громадського життя була нацифікована. Конкуруючі, політично орієнтовані клуби чи товариства були об'єднані в єдиний нацистський орган. Існуючих лідерів добровільних об'єднань або безцеремонно усували, або вони самі підкорялися. Багато організацій виключали лівих або ліберальних членів і заявляли про свою відданість новій державі та її інституціям. Весь цей процес... відбувався по всій Німеччині... Зрештою, єдиними не нацистськими асоціаціями, що залишилися, були армія та церкви зі своїми світськими організаціями.^[41]

Наприклад, у 1934 році уряд заснував Deutscher Reichsbund für Leibesübungen (Німецький імперський союз фізичних вправ), пізніше Nationalsozialistischer Reichsbund für Leibesübungen, як офіційний орган управління спортом. Всі інші німецькі спортивні об'єднання поступово втрачали свою свободу і були включені до нього.^[42] Окрім спорту, ще важливішою частиною «координації» була чистка державної служби як на федеральному, так і на земельному рівнях. Вищих федеральних державних службовців — державних секретарів — значною мірою заміняли, якщо вони не симпатизували нацистській програмі, так само як і відповідних бюрократів у землях, але нацифікація відбувалася на всіх рівнях. Державні службовці поспішали вступати до нацистської партії, побоюючись втратити роботу. На місцевому рівні мерів і ради тероризували нацистські штурмовики СА та СС, змушуючи їх подавати у відставку або виконувати накази про заміну чиновників і працівників місцевих громадських установ, які були євреями або належали до інших політичних партій.^[43]

Gleichschaltung також передбачала формування різних організацій з обов’язковим членством для окремих верств населення, особливо німецької молоді. Хлопчики спочатку, з шести років, були вихованцями Пімпф (Pimpfen) (цуценята), а в десять років вступали до Дойчес Юнгфольк (Deutsches Jungvolk) (молоді німецькі хлопці) і залишалися там до чотирнадцяти років, коли переходили до Гітлер'югенду. Юнаки перебували там до вісімнадцяти років, після чого вступали до імперської служби праці та до збройних сил.^[44] Дівчата ставали частиною Юнгмедель (юні дівчата) у десять років, а в чотирнадцять зараховувалися до БДМ (Bund Deutscher Mädel) (Ліга німецьких дівчат). У вісімнадцять років членкині БДМ зазвичай вирушали на східні території для проходження Pflichtdienst або Landjahr — року роботи на фермі. До 1940 року чисельність Гітлер'югенду становила близько восьми мільйонів.^[45]

Німецький профспілковий рух мав довгу історію, що сягала середини XIX століття. За часів Веймарської республіки найбільшим його об’єднанням було Загальне об’єднання німецьких профспілок (ADGB). Це була парасолькова організація, створена в липні 1919 року, яка спочатку складалася з 52 профспілок, що налічували близько 8 мільйонів робітників. Загалом вона була пов’язана з Соціал-демократичною партією Німеччини (СДПН) і перебувала на лівому фланзі політичного спектру. У березні 1920 року вона відіграла вирішальну роль в організації загального страйку, який призвів до краху правого Каппського путчу, що намагався повалити республіку. З січня 1921 року її очолював Теодор Ляйпарт. Після економічного спаду 1929 року різке зростання безробіття спричинило значне зменшення чисельності членів, але до 1932 року об’єднання все ще представляло приблизно 3,5 мільйона робітників у близько 30 профспілках.^[46]

Коли нацисти прийшли до влади наприкінці січня 1933 року, серед політиків СДПН і профспілкових діячів виникли настрої на користь загального страйку, але національне керівництво остерігалося таких дій в умовах найгіршої кризи безробіття, яку коли-небудь переживала країна. Хоча траплялися поодинокі ізольовані інциденти, загальної політики опору не було вироблено.^[47] Нацисти розпочали політику насильства та залякування проти всіх своїх опонентів, включно з профспілками, пов’язаними з СДПН. Намагаючись захистити свою організацію та її членів, Ляйпарт оголосив ADGB політично «нейтральним» протягом кількох тижнів після приходу нацистів до влади.^[48] Тим часом партійні лідери переконували консервативні елементи серед поліції, суддів, тюремної адміністрації та державних службовців, що придушення робітничого руху є виправданим.^[49]

Після здобуття нацистами успіху на виборах до Рейхстагу 5 березня 1933 року посилилися випадки насильства, коли штурмовики СА грабували профспілкові офіси, нападали на персонал, трощили меблі та обладнання, викрадали кошти й спалювали документи. До 25 березня профспілкові офіси приблизно в 45 містах по всьому Рейху зазнали нападів. На цьому етапі профспілки почали дистанціюватися від СДПН, намагаючись досягти порозуміння з режимом.^[50] 28 квітня ADGB погодилося на об’єднання з консервативними християнськими та буржуазно-ліберальними профспілковими групами, щоб утворити єдину національну робітничу організацію в новій нацистській державі. Ляйпарт також підтримав оголошення Геббельса про те, що Перше травня вперше відзначатиметься як державне свято, що було давньою метою робітничого руху. Однак будь-які спроби примирення з боку профспілок виявилися марними, оскільки нацисти вже почали готувати повне захоплення профспілкового руху, про що свідчить запис у щоденнику Геббельса від 17 квітня:

Відповідно, 1 травня 1933 року було оголошено Днем національної праці — днем парадів, промов та пропагандистських заходів, які мали відсвяткувати єдність німецького робітничого руху з нацією, з військовими оркестрами СА, прапорами зі свастикою та феєрверками. Свято завершилося величезним мітингом і промовою Гітлера в аеропорту Берлін-Темпельгоф, на якому були присутні понад мільйон людей. Багатьох робітників, особливо тих, хто працював на державній службі, змусили брати участь під загрозою звільнення за неявку. Наступного дня, як і вказував Геббельс, німецький робітничий рух було розгромлено під шквалом безпрецедентного насильства з боку штурмовиків СА та СС. Усі профспілкові офіси, що підтримували СДПН, були захоплені, їхні газети та періодичні видання закриті, банки та кредитні спілки ліквідовані, а майно конфісковане й передане Націонал-соціалістичній організації заводських осередків. Ляйпарта та інших профспілкових керівників взяли під «охоронний арешт» і відправили до концтаборів. Багато хто зазнав насильства, а в найбільш жорстокому випадку чотирьох профспілкових функціонерів забили до смерті в Дуйсбургу.^[52]

Через два дні інші, не пов’язані з СДПН, профспілкові об’єднання, такі як консервативний Німецький національний союз торговельних службовців та ліберальні Профспілки Гірш-Дункер, поставили себе під керівництво Акційного комітету захисту німецької праці, очолюваного Робертом Леєм, Stabschef (начальником штабу) нацистської партійної організації. Остання профспілкова парасолькова організація, християнсько орієнтована Німецька конфедерація профспілок (1919–1933), була поглинена наприкінці червня.^[53] Протягом усього цього процесу не було жодних страйків, демонстрацій чи протестів. Навіть нацисти були здивовані. Найвисокоорганізованіший і найпотужніший профспілковий рух Європи не чинив опору і практично зник за одну ніч.^[54]

На його місці 10 травня було створено Німецький робітничий фронт (нім. Deutsche Arbeitsfront, DAF), організацію нацистської партії під керівництвом Лея. Його метою була координація всієї робочої сили під нацистським проводом. 19 травня уряд ухвалив Закон про трудових довірених осіб, який постановляв припинення колективних переговорів. Він запроваджував трудових довірених осіб, яких призначав Гітлер і яким доручалося регулювати трудові договори та підтримувати «трудовий мир». Оскільки їхні рішення були юридично обов’язковими, страйки фактично опинилися поза законом.^[55]

Всеохопна організація відпочинку для робітників під назвою Kraft durch Freude («Сила через радість») була створена під егідою Німецького трудового фронту.^[56] Хобі були регламентовані, і всі приватні клуби, чи то шахові, футбольні чи столярні, були підпорядковані контролю «Сили через радість», яка також забезпечувала туристичні поїздки, катання на лижах, плавання, концерти та морські круїзи. Близько 43 мільйонів німців скористалися поїздками в рамках ініціативи «Сила через радість». Ця ініціатива надихнула ідею придбання німцями автомобілів і будівництва автобанів. Це була найбільша з багатьох організацій, створених нацистами, і пропагандистський успіх.^[57] Робітників також приводили у відповідність до партії через такі заходи, як Reichsberufswettkampf, національний конкурс професійної майстерності.^[58] Багато безробітних також були призвані до Імперської служби праці, де їм видавали форму та інструменти й змушували працювати; зникнення безробітних із вулиць сприяло формуванню уявлення, що нацисти покращують економічні умови в Німеччині.^[59]

Історикиня Клаудія Кунц пояснює, що слово Gleichschaltung походить з галузі електрики, де воно означає перетворення змінного струму на постійний, що англійською називається «випрямлення»; слово Gleichschaltung буквально перекладається як «фазування». У своєму соціально-політичному значенні Gleichschaltung не має еквівалента в жодній іншій мові. Нацисти також використовували інші подібні терміни, як-от Ausschaltung, що означало усунення або «вимикання» тих, хто заплямував або забруднив німецьку націю.^[60] Ця на позір клінічна термінологія поєднувала механічне й біологічне значення для членів німецького суспільства; як пояснив один німецький громадянин, відвідуючи Лондон: «Це означає, що той самий потік протікатиме через етнічне політичне тіло [Volkskörper]».^[61]

Колишній професор Технічного університету Дрездена, фахівець із романських мов Віктор Клемперер, звільнений із посади за те, що був євреєм, у 1935 році, зібрав список термінів, які нацисти вживали в повсякденному мовленні, і розглянув їх у своїй книзі LTI – Lingua Tertii Imperii, опублікованій англійською як The Language of the Third Reich. У цій праці Клемперер стверджує, що нацисти перетворили саму німецьку мову на служницю своєї ідеології через її постійне повторюване використання, яке зрештою просочило «плоть і кров» народу.^[62] Наприклад, якщо було сонячно й приємно, це називали «погодою Гітлера», а того, хто не відповідав нацистським ідеалам расової та соціальної конформності, «вимикали».^[63] У той час як держава нав’язувала координацію згори, багато німців водночас брали участь у самостійному вирівнюванні знизу, відомому як Selbstgleichschaltung.^[2]

Коли відвертий акцент на расовій ненависті до інших, здавалося, зайшов у глухий кут — у шкільній системі, через радіопередачі або на кіноплівці, — наглядачі нацистської пропаганди Gleichschaltung перейшли до стратегій, які більше зосереджувалися на єдності та «ми-свідомості» колективного Volk, однак вимоги нацистської «координації» залишалися незмінними: віддавати шану фюреру, виганяти всіх чужинців, жертвувати заради німецького народу та вітати майбутні виклики.^[64] Хоча завдяки ініціативам режиму з Gleichschaltung було досягнуто більшої соціальної та економічної єдності Німеччини, це відбувалося коштом індивідуальності та завдавало соціальної шкоди будь-якому нонконформісту;^[65] більше того, це сприяло й посилювало соціальне та расове виключення кожного, кого націонал-соціалістична доктрина вважала ворогом.^[66] Нацистська Gleichschaltung або «синхронізація» німецького суспільства – разом із низкою нацистських законів^[67] – була невід’ємною частиною економічного позбавлення євреїв прав, насильства проти політичної опозиції, створення концентраційних таборів, ухвалення Нюрнберзьких законів, встановлення расової Volksgemeinschaft, прагнення Lebensraum та жорстокого масового знищення людських життів, які націонал-соціалістичний уряд Німеччини вважав чомусь менш цінними.^[68][69]

• Денацифікація
• Фюрерпринцип
• Глосарій нацистської Німеччини
• Органічна теорія держави

• Karl Kroeschell, Deutsche Rechtsgeschichte 3 (seit 1650), 2nd ed. 1989, ISBN 3-531-22139-6
• Karl Kroeschell, Rechtsgeschichte Deutschlands im 20. Jahrhundert, 1992, ISBN 3-8252-1681-0
• Lebendiges virtuelles Museum Online [Архівовано 25 травня 2014 у Wayback Machine.]: Die Errichtung des Einparteienstaats 1933
• Claudia Koonz. The Nazi Conscience. Cambridge, Mass.: The Belknap Press of Harvard University Press, 2003.
• Karl Dietrich Bracher. «Stages of Totalitarian" Integration "( Gleichschaltung): The Consolidation of National Socialist Rule in 1933 and 1934» pages 109-28 from Republic To Reich The Making of the Nazi Revolution Ten Essays edited by Hajo Holborn, New York: Pantheon Books, 1972.
• Everett Hughes. The «Gleichschaltung» of the German Statistical Yearbook: A Case in Professional Political Neutrality. The American Statistician Vol. IX (December, 1955, pp. 8–11.

• Lebendiges virtuelles Museum Online ([Архівовано 2014-05-25 у Wayback Machine.]): Die Errichtung des Einparteienstaats 1933
• 1933: Gleichschaltung

• Benz, Wolfgang (2007). A Concise History of the Third Reich. Berkeley & Los Angeles: University of California Press. ISBN 978-0-52025-383-4.
• Broszat, Martin (1981). The Hitler State: The Foundation and Development of the Internal Structure of the Third Reich. New York: Longman Inc. ISBN 978-0-582-48997-4.
• Burleigh, Michael (2000). The Third Reich: A New History. New York: Hill and Wang. ISBN 0-8090-9325-1.
• Bytwerk, Randall L. (2004). Bending Spines: The Propagandas of Nazi Germany and the German Democratic Republic. East Lansing: Michigan State University Press. ISBN 978-0870137105.
• Caplan, Jane (2019). Nazi Germany: A Very Short Introduction. New York and Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19870-695-3.
• Childers, Thomas (2001). Racial Policy and the Totalitarian State. A History of Hitler's Empire, 2nd Edition. Епізод 7 (English) . The Great Courses. Подія сталася на 12:20-12:41. Процитовано 28 березня 2023.
• Childers, Thomas (2017). The Third Reich: A History of Nazi Germany. New York: Simon & Schuster. ISBN 978-1-45165-113-3.
• Deutscher Bundestag (2023). Parlament (Nationalisozialismus) (German) . Процитовано 11 березня 2023.
• Evans, Richard J. (2003). The Coming of the Third Reich. Penguin Books. ISBN 0-14-303469-3.
• Evans, Richard J. (2005). The Third Reich in Power. Penguin Books. ISBN 0-14-303790-0.
• GHDI – German History in Documents and Images. Law to Safeguard the Unity of Party and State. German History in Documents and Images. Процитовано 1 квітня 2023.
• GHDI – German History in Documents and Images. Prohibition of Free Trade-Unions. Процитовано 25 лютого 2024.
• Hildebrand, Klaus (1984). The Third Reich. London & New York: Routledge. ISBN 0-0494-3033-5.
• Hirschfeld, Gerhard (2014). The Policies of Genocide: Jews and Soviet Prisoners of War in Nazi Germany. Taylor & Francis. ISBN 978-1317625728.
• Kershaw, Ian (2008). Hitler: A Biography. W.W. Norton & Co. ISBN 978-0-393-33761-7.
• Kershaw, Ian (1999). Hitler: 1889–1936: Hubris. New York: W.W. Norton. ISBN 0-393-04671-0.
• Klemperer, Victor (2000). Language of the Third Reich – LTI: Lingua Tertii Imperii. New York & London: Continuum. ISBN 978-0-82649-130-5.
• Koonz, Claudia (2003). The Nazi Conscience. Cambridge, MA: Belknap Press (Harvard University Press). ISBN 978-0-674-01172-4.
• Laqueur, Walter; Baumel, Judith Tydor (2001). The Holocaust Encyclopedia. New Haven & London: Yale University Press. ISBN 978-0-30008-432-0.
• McKale, Donald M. (1974). The Nazi Party Courts: Hitler's Management of Conflict in His Movement, 1921–1945. University Press of Kansas. ISBN 0-7006-0122-8.
• Lebendiges Museum Online (LeMO). Allgemeiner Deutscher Gewerkschaftsbund [General German Trade Union Confederation] (нім.). Процитовано 25 лютого 2024.
• Michael, Robert; Doerr, Karin (2002). Nazi-Deutsch/Nazi-German. Westport, CT: Greenwood Press. ISBN 0-313-32106-X.
• Reichsflaggengesetz (Eines der drei "Nürnberger Gesetze") [Reich Flag Law (One of the three "Nuremberg Laws")]. documentArchiv.de (нім.). 15 вересня 1935. Процитовано 7 листопада 2024.
• Schoenbaum, David (1997). Hitler's Social Revolution: Class and Status in Nazi Germany, 1933–1939. New York: W.W. Norton & Company. ISBN 978-0-39331-554-7.
• Shirer W. L. The Rise and Fall of the Third Reich: A History of Nazi Germany — New York: Simon and Schuster, 1960.Шаблон:Sfn whitelist
• Shirer, William (1990). The Rise and Fall of the Third Reich. New York: MJF Books. ISBN 978-1-56731-163-1.
• Stachura, Peter D. (1998). Hitler Youth. У Dieter Buse; Juergen Doerr (ред.). Modern Germany: An Encyclopedia of History, People, and Culture, 1871–1990. Т. 2. New York: Garland Publishing. ISBN 978-0-81530-503-3.
• Strupp, Christoph (30 січня 2013). 'Only a Phase': How Diplomats Misjudged Hitler's Rise. Der Spiegel (англ.). Процитовано 2 травня 2016.
• Taylor, James; Shaw, Warren (1997). The Penguin Dictionary of the Third Reich. New York: Penguin Reference. ISBN 978-0-14051-389-9.
• USHMM (23 січня 2020). Gleichschaltung: Coordinating the Nazi State. United States Holocaust Memorial Museum – Holocaust Encyclopedia. United States Holocaust Memorial Museum. Процитовано 2 травня 2025.
• Wedemeyer-Kolwe, James (2004). Der neue Mensch: Körperkultur im Kaiserreich und in der Weimarer Republik (German) . Würzburg: Königshausen & Neumann. ISBN 978-3-82602-772-7.
• Wels, Otto (2019) [23 March 1933]. Breitman, Richard (ред.). Speech by the Social Democrat Otto Wels against the Passage of the 'Enabling Act' (March 23, 1933). German History in Documents and Images (GHDI) (англ.) (нім.). Washington, DC: German Historical Institute. Процитовано 14 лютого 2026.
• Wildt, Michael (2012). Hitler's 'Volksgemeinschaft' and the Dynamics of Racial Exclusion: Violence against Jews in Provincial Germany, 1919–1939. Oxford & New York: Berghahn Books. ISBN 978-0-85745-322-8.
• The Encyclopedia of the Third Reich / C. Zentner, F. Bedürftig — NYC: Da Capo Press, 1997. — 1150 p. — ISBN 978-0-306-80793-0Шаблон:Sfn whitelist

• Bracher, Karl Dietrich (1972). "Stages of Totalitarian 'Integration' (Gleichschaltung): The Consolidation of National Socialist Rule in 1933 and 1934", in Republic To Reich: The Making of the Nazi Revolution Ten Essays, edited by Hajo Holborn, New York: Pantheon Books. pp. 109–28
• Hughes, Everett (December 1955). "The Gleichschaltung of the German Statistical Yearbook: A Case in Professional Political Neutrality". The American Statistician. Vol. IX. pp. 8–11.
• Kroeschell, Karl (1989) [1650]. Deutsche Rechtsgeschichte (нім.). Т. 3 (вид. 2nd). Westdeutscher Verlag. ISBN 3-531-22139-6.
• Kroeschell, Karl (1992). Rechtsgeschihte Deutschlands im (нім.). Vandenhoeck & Ruprecht. ISBN 3-8252-1681-0.
• Orlow, Dietrich (1969). The History of the Nazi Party: 1919–1933. University of Pittsburgh Press. ISBN 0-8229-3183-4.
• Wells, Roger H. (Квітень 1936). The Liquidation of the German Länder. The American Political Science Review. American Political Science Association. 30 (2): 350—361. doi:10.2307/1947263. JSTOR 1947263. S2CID 147621323.