Червона Рута-1989

Червона рута-1989
Жанр	музичний фестиваль
Починається	17 вересня 1989
Закінчується	24 вересня 1989
Місце проведення	Чернівці
Країна	Українська РСР, СРСР
Наступна подія	Червона рута-1991
Відвідуваність	бл. 40 000
Організовано	Комітет з підготовки (голова Т. Мельник)
Спонсор	СП «Кобза (Україна-Канада)»
Вебсайт
rutafest.art
Офіційні кольори фестивалю (червоний, білий, чорний) лягли в основу його жанрової айдентики.[1]

1-й Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» відбувся 17—24 вересня 1989 року у м. Чернівцях. Головними локаціями заходу стали стадіон «Буковина» та Літній театр, а за конкурсною програмою спостерігало близько 40 000 осіб.

Перший фестиваль «Червона рута» став переломною подією для української музики. Захід об'єднав нову генерацію виконавців та творчу інтелігенцію, орієнтованих на ідею національного відродження.^[2] Вересень 1989-го фактично розколов буття української пісні на «до» й «після», ставши для вітчизняної культури явищем, рівнозначним за своїм впливом на суспільство до глобальних змін у світовій політиці того часу.^[3] Історики та дослідники одностайні у тому, що фестиваль став вибухом духовного протесту молоді, каталізатором неформальної культурної революції в УРСР та вагомим передвісником відновлення державної Незалежності України.^[4][5][6]

Проведення першого неформального пісенного конкурсу суттєво сколихнуло суспільно-політичну атмосферу періоду «розвинутого соціалізму» на Буковині, відкривши широкому загалу цілу плеяду нових талановитих виконавців, серед яких Василь Жданкін, Марія Бурмака, Тарас Курчик, Едуард Драч, сестри Галина і Леся Тельнюк, Тарас Чубай, Віталій Свирид та інші.^[7] Через карантинні обмеження під час пандемії COVID-19 у 2020 році 50-річчя першого виконання культової пісні Івасюка відзначали переважно в онлайн-режимі. До цієї дати Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка видав ювілейний збірник спогадів та наукових розвідок «Червона рута. Від земного до небесного» під упорядкуванням Мирослава Лазарука.^[7]

27 грудня 1987 року в газеті «Молодь України» з'явилася стаття естрадного оглядача Івана Лепші «То є чистая вода…». У ній журналіст критикував радянську систему та Спілку композиторів СРСР, які за життя не визнавали Володимира Івасюка професіоналом, поблажливо іменуючи його «аматором». Для подолання цього бар'єру Лепша запропонував організувати щорічний конкурс-фестиваль «Червона рута», який мав стати даниною пам’яті композитору та платформою для співпраці професійних виконавців з авторами-аматорами.

Публікація викликала значний суспільний резонанс. Ініціативу підтримали відомі українські митці: Станіслав Тельнюк, Дмитро Гнатюк, Василь Зінкевич, Дмитро Павличко, Ніна Матвієнко, а згодом її офіційно схвалив ЦК ЛКСМУ.

У 1988 році музиканти Тарас Мельник, Кирило Стеценко, Анатолій Калениченко та поет Іван Малкович розробили безпосередню концепцію заходу. При цьому Тарас Мельник закладав у неї ідею національного культурного опору та реваншу над радянською цензурою, оскільки сам у молоді роки зазнав переслідувань від тоталітарної системи за «український буржуазний націоналізм».^[8] На першому фестивалі 1989 року в Чернівцях Іван Лепша був присутній як почесний гість.

Для офіційного захисту україномовного та національного формату заходу від радянської цензури, організатори вдалися до юридичних хитрощів: вписали у співзасновники фестивалю Фонд культури та Спілку письменників України, а безпосередню організаційну допомогу залучили від ЦК ЛКСМУ, який на той час уже починав комерціалізуватися. Обов'язковими умовами конкурсу стали: виконання пісень виключно українською мовою, представлення лише нових творів, а вік учасників обмежили 42 роками.^[9]

Значну роль в організації фестивалю зіграло СП «Кобза». У квітні 1989 року головний директор «Кобзи» Олег Репецький пропонував організовувати фестиваль разом з Міністерством культури та комсомолом. Однак ні комсомол, ні Міністерство культури не змогли знайти коштів для оплати звукового обладнання. У підсумку фінансові зобов'язання та технічне забезпечення повністю взяло на себе СП «Кобза» (засновник Микола Мороз), яка також профінансувала приїзд українських артистів із закордону.^[10] Комітет з підготовки фестивалю очолив працівник фірми Тарас Мельник.

Головним режисером фестивалю був Сергій Проскурня. Режисером-постановником та одним із ключових співорганізаторів дійства виступив майбутній міністр культури України Василь Вовкун (він залишався незмінним режисером-постановником «Рути» аж до 1995 року).^[11] Також вагомий внесок у режисуру окремих сцен зробив Сергій Архипчук.^[12] Подія викликала значний міжнародний інтерес і висвітлювалася закордонними радіостанціями «Голос Америки» та «Радіо Свобода» (на фестивалі працювала акредитована власкорка Марта Зілик).^[3][10]

Фестиваль проходив у два основні етапи:^[13]

• І-й етап (1988–1989): всеукраїнські відбіркові конкурси. Було проведено понад 30 регіональних турів в усіх обласних центрах та великих містах; у деяких містах відбір проходив по кілька разів (зокрема, у Львові — тричі). Регіональний відбір по Черкаській області проходив в Умані, де путівки вибороли Едуард Драч, Кость Павляк, рок-гурт «Екологія» та Андрій Миколайчук.
• ІІ-й етап (1989): безпосередньо фінальні змагання у Чернівцях, які тривали з 17 по 24 вересня 1989 року.

Загалом через сито жорстких обласних відборів пройшло понад 500 виконавців. Безпосередньо у фінальних заходах у Чернівцях узяли участь 49 ансамблів популярної музики, 36 солістів, 30 рок-гуртів та 45 виконавців авторської пісні. До конкурсу також долучилися представники української діаспори з США, Канади, Аргентини, Югославії, Чехословаччини та Польщі.^{[14][15][6][16][10]} Кількісно найбільшу делегацію мала Львівська область.^[17] Кількість конкурсантів суттєво перевершила очікування оргкомітету, через що рок-концерти довелося розширити з одного дня до двох, проводячи їх з 11:00 ранку до пізнього вечора. Представники діаспори везли з собою велику кількість фестивальної атрибутики (значки, прапорці з гаслом «Роком — Круш!», футболки), яку доставляли літаками через Москву.^[10][11]

Організація супроводжувалася серйозними логістичними проблемами: радянські міські служби відверто саботували підготовку, через що напередодні старту організатори не змогли знайти в місті навіть підйомного крана для розвантаження доставленої техніки.^[17]

Саме під час першого фестивалю було сформовано його офіційну триколірну айдентику (червоний, чорний та білий кольори). В енциклопедичних джерелах зазначається, що ці кольори символізували три основні музичні жанри конкурсної програми:^[18]

• Червоний — поп-музику (популярну музику);
• Чорний — рок-музику;
• Білий — авторську (акустичну) пісню.

Водночас організатори закладали у цю палітру й глибший зміст: білий уособлював самих виконавців як колір чистоти й вічності, червоний — квітку рути, а чорний асоціювався з енергетикою рок-н-ролу, українським чорноземом та пам'яттю про полеглих за свободу героїв.^[8]

У серпні 1989 року міська влада Чернівців раптово спробувала скасувати проведення фестивалю, заявляючи про «неготовність міста та неможливість гарантувати безпеку». Ситуацію врятувало втручання оргкомітету на установчому з'їзді Народного руху України, де було здійснено публічний тиск на завідувача ідеологічного відділу ЦК КПУ Леоніда Кравчука, який під впливом розголосу пообіцяв сприяння.^[9]

Окрім того, за три дні до початку свята КДБ організував прихований саботаж: господарі 77 із 80 заздалегідь підшуканих приватних помешкань одночасно відмовилися приймати приїжджих глядачів та учасників, через що люди змушені були ночувати просто неба або у квартирах місцевих патріотично налаштованих інтелігентів (зокрема, у професора Корнія Товстюка). Організаторам також підкидали наркотики для дискредитації конкурсу.^[9] Чернівецький обком КПУ намагався нейтралізувати патріотичний підйом, наказавши підприємствам міста масово забезпечити явку лояльних робітників із червоними прапорами СРСР та УРСР.^[6] Глядачі та активісти змушені були вдаватися до хитрощів, проносячи синьо-жовті стяги повз оточення міліції прихованими в жіночих сумочках або одягаючи комбінований синьо-жовтий одяг.^[10][11]

Фестиваль проходив під жорстким наглядом КДБ та радянської міліції. Спецзагони активно вилучали у глядачів національну символіку, затримували та били молодь у вишиванках.^[19]

Конкурсні програми поп- і рок-виконавців проходили в Літньому театрі, тоді як конкурс авторської (бардівської) пісні організатори під тиском влади винесли далеко від центру міста — у низину парку, де практично не було глядачів, крім самих учасників та журі. Під час бардівських змагань у парку адміністрація зумисно відключала електроенергію. Коли вони знеструмили локацію, водій автобуса, який привіз артистів, розвернув транспортний засіб і увімкнув фари — саме при цьому світлі, без жодного звукопідсилення, виконавці продовжували конкурсну програму.^[9] Під час виступу Костя Павляка раптово зникло світло, проте він не зупинився і доспівував твір у повній темряві без мікрофона під акомпанемент акустичної гітари.

Попри те, що весь вересень 1989 року в Україні супроводжувався безперервними зливами, організатори запросили на фестиваль відомого карпатського мольфара Михайла Нечая. Протягом усіх семи днів він перебував у Чернівцях для утримання погоди; за свідченнями очевидців, у ніч перед стартом дощ припинився і відновився лише одразу по завершенні фінального концерту.^[9]

Місцева партійна номенклатура сприйняла захід вкрай вороже. Органами компартії було заарештовано рулони з плівками чернівецького телебачення із забороною подальшого показу виступів, а партійні цензори змушені були детально розшифровувати тексти пісень «Братів Гадюкіних» («Наркомани на городі»), «Сестрички Віки» («Ой, Морозе, Морозенку») та Віктора Морозова (через пісню про екологічну трагічну алопецію дітей у Чернівцях).^[6] Через виконання незапланованої патріотичної пісні про Народний рух України відомого музиканта Тараса Петриненка та його гурт «Гроно» партійне керівництво ледь не депортувало з міста.

Одразу після завершення фестивалю в офіційній пресі ЦК КПУ (зокрема в газеті «Правда Украины») вийшов нищівний матеріал «Каким цветом расцвела „Червона Рута“?», де події таврувалися як антирадянська провокація. Радянські журналісти писали:^[11]

Взаємодія правоохоронців з патріотичною молоддю оперативно перетворювалася на мистецькі сатиричні експромти бардів (як-от відомі тогочасні рядки: «Спить капітан МВС в Чернівцях / І не відає ні сном, ані духом / Що у спокій заб’ють нержавіючий цвях / Співаки, завербовані Рухом…»).^[11] У сутичках із міліцією, яка намагалася відбирати національні прапори, отримали травми та розбиті голови майбутній журналіст Георгій Гонгадзе та музикант Тарас Чубай.^[10]

Протягом фестивалю щодня виходила газета «Червона рута. Вісник фестивалю». Усього світ побачили шість чисел часопису. Останній випуск накладом 5000 примірників вийшов 24 вересня 1989 року за ціною 30 радянських копійок. Через вимоги тогочасного законодавства газета виходила під формальним радянським гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Над виданням працювали редактор Мирослав Лазарук, журналісти Галина Бойчук, Василь Ворон, Василь Гриб, Еммануїл Друкман, Ольга Клейменова, Лариса Королевська, Юрій Луканов, Василь Теремко та Алла Федорина.^[4][3][10]

Фестиваль став символом повернення спадщини Володимира Івасюка. Пісенне свято на стадіоні відкрилося фонограмою самої «Червоної рути» у виконанні автора, після чого пролунали акорди пісні Тараса Петриненка «Україно». Емоційним моментом став виступ канадського ансамблю «Соловей» із присвятою композитору, під час якої весь стадіон запалив саморобні ліхтарики та свічки.^[6][10]

Урочисте відкриття на стадіоні «Буковина» супроводжувалось видовищними елементами: перший секретар ЦК ЛКСМУ Анатолій Матвієнко оголосив початок свята, після чого на арені стадіону козак за допомогою древнього способу тертя добув «вогонь Червоної рути», від якого запалили велику буковинську ватру.^[17] Важливим міжнародним гостем став югославський ансамбль «Роса», який складався з етнічних українців та русинів Югославії.^[17]

Творчі змагання відкрили десятки нових імен. Юна Ірина Білик через хворобу відспівала невдало і, не очікуючи оголошення офіційних результатів, поїхала додому, на тривалий час припинивши участь у музичних конкурсах.^[11] Атмосфера фестивального побуту при цьому була сповнена курйозних контрастів: під час тотального радянського дефіциту до Чернівців випадково завезли партію зелених бананів, які учасники розкладали для дозрівання на готельних підвіконнях, поки журі виносило суворі творчі вердикти.^[3]

22 вересня 1989 року відбувся знаковий збірний концерт закордонних виконавців під назвою «До вогню і води Батьківщини».^[10] Завдяки іноземним гостям та сміливим бардівським виступам зі сцени вперше відкрито зазвучали замовчувані радянською історіографією теми: бандурист Віктор Мішалов (Австралія) розповів про Голодомор 1932–1933 років, а Клавдія-Еліса Полотнянка (Аргентина) — про сталінські репресії.^[6] Під час виступу Полотнянки у залі згасили світло через технічні проблеми, але глядачі підтримали її вогниками запальничок; у залі також був присутній батько композитора Михайло Івасюк.^[10] Яскравим епізодом став виступ дуету «Дарка і Славко» (США) з піснею «Співці» (присвяченою В. Івасюку), перед якою Славко Галатин уперше в історії радянської України офіційно виконав на гітарі перші акорди українського національного гімну «Ще не вмерла Україна», що викликало овації стадіону.^[10]

По закінченню фестивалю рішенням журі було визначено переможців та вручено спеціальні відзнаки.^[13]

Гран-прі фестивалю

• Василь Жданкін (м. Кременець, Тернопільська обл.)

Спеціальні премії та призи

• Пісні-лауреати:

1. «Пролетіло літо» (муз. О. Мельника, сл. Т. Мезенцевої) — у виконанні Лесі та Галі Тельнюк;
2. «Мольба» (муз. Г. Гаврилець, сл. Д. Павличка) — у виконанні Віталія Свирида;
3. «Я буду жити» (муз. В. Грицишина, сл. І. Франка) — у виконанні Олексія Грицишина.

• Премія глядацьких симпатій: Андрій Миколайчук (м. Умань).
• Приз «Панна Рута» / Премія імені Клавдії Полотнянки: Клавдія-Еліса Полотнянка (м. Буенос-Айрес, Аргентина).^[10]
• Премія за краще виконання пісні В. Івасюка «Червона рута»: Оксана Савчук (м. Чернівці).
• Приз за підтримку українського слова в рок-музиці (від Товариства українців Литви, представник Василь Капкан): вручено членкинею оргкомітету Луцією Забавою для співачки Сестрички Віки (художній альбом С. Красаускаса).
• Приз «Кришталеве яблуко» (від Громадської організації «Зелений світ», вручив Віталій Кононов): Віктору Морозову за виконання пісні про чернівецьких дітей (присвячена трагедії хімічного облисіння).

Головною історичною точкою заходу стала фінальна частина нагородження лауреатів на стадіоні «Буковина». Міліція несамовито кидалася на жовто-блакитні прапори, намагаючись їх пошматувати, та силоміць виводила за межі стадіону молодих дівчат із «Товариства Лева», які були одягнені в патріотичні жовті кофтини та блакитні спідниці. На знак протесту проти цього свавілля безпосередньо під час концертних виступів публічно висловилися Марійка Бурмака, Тарас Курчик та Василь Жданкін .^[20]

Напередодні фінального гала-концерту комсомольські куратори передали оргкомітету неофіційний «чорний список» лауреатів, чиї виступи через гострий політичний або соціальний зміст партійне керівництво вимагало заборонити (зокрема, гурт «Незаймана земля», член журі Тарас Петриненко та навіть Андрій Миколайчук). У відповідь музикознавець Анатолій Калениченко зібрав виконавців у Літньому театрі, де вони одностайно оголосили про намір розпочати загальний страйк: або виступають усі затверджені журі лауреати, або на сцену не виходить ніхто. Партійна номенклатура змушена була відступити, проте цензура все одно спробувала обмежити виступи переможців, через що дипломанти (зокрема, гурт «Гуцули») шляхетно віддавали свій сценічний час заблокованим колегам.^[9]

Історичний перший фестиваль так і не вдалося завершити згідно зі сценарієм: за 7 хвилин до офіційного кінця концерту у першого секретаря Чернівецького обкому КПУ здали нерви через тотальну присутність синьо-жовтих прапорів на трибунах, і він особисто наказав повністю знеструмити стадіон «Буковина». Проте стадіонний натовп не розійшовся, а адміністрація технічного вузла пустила по резервних динаміках фінальну фонограму пісні «Червона рута» Володимира Івасюка, яку в темряві хором співали тисячі людей.^[9]

Зрештою, володар Гран-прі Василь Жданкін разом із Віктором Морозовим та Едуардом Драчем неочікувано для всіх виконали зі сцени майбутній державний Гімн «Ще не вмерла Україна» акапельно.^[21] Весь стадіон, включно з іншими учасниками на сцені, піднявся на ноги зі сльозами на очах, а тисячі глядачів відкрито розгорнули синьо-жовті стяги.^[8][10]

Фестиваль вивів українську модернову музику з підпільних квартирників на великі стадіони. Саме тут у рок-жанрі вперше масово зазвучали гостросоціальні та бунтарські пісні (зокрема, рок-версія «Суботова» від «Кому Вниз» чи гостра побутова сатира «Братів Гадюкіних»), продемонструвавши нову якість та європейський рівень вітчизняного музичного продукту. Фестиваль «Червона рута» змінив світогляд цілого покоління, продемонструвавши єдність українців усього світу і ставши квінтесенцією національного зрушення та «весною української демократії».^[10]

На честь фестивалю «Червона рута» 1989 року, який відіграв фундаментальну роль у формуванні сучасної української ідентичності та зруйнував радянський міф про «непопулярність» україномовної пісні, у 2026 році Верховною Радою України було встановлено День української музики.^[22] Його відзначають щорічно у третю суботу вересня — саме у дні проведення історичного першого конкурсу.^[23]

Після успіху дебютного фестивалю серед організаторів виникли гострі протиріччя щодо його подальшого географічного формату. Частина оргкомітету наполягала на постійній прописці конкурсу в Чернівцях, тоді як інша — на пересувному характері задля проведення культурно-просвітницької місії у зросійщених регіонах України.^[17]

• Прихильники «чернівецької прописки»: Письменник Михайло Івасюк (батько композитора) виступав категорично проти перенесення заходу з Буковини, наголошуючи на засіданнях оргкомітету 1990 року, що для утвердження мистецького явища потрібна статичність за зразком провідних світових конкурсів.^[17] Іван Лепша у своїх публікаціях спочатку також палко захищав Чернівці, стверджуючи, що поза рідним природним середовищем фестиваль «може загинути».^[17] Сестра композитора Оксана Івасюк пізніше висловлювала жаль, що через мандрівний статус проєкт втратив первинний тривкий зв'язок із постаттю Володимира Івасюка, зберігши лише назву.^[17]
• Прихильники «мандрівного статусу»: Авторка сценарію фестивалю 1989 року Софія Майданська та згодом сам Іван Лепша погодилися з пересувним форматом, зважаючи на необхідність поширення української культури на півдні та сході країни.^[17]

Остаточне рішення ухвалили під час засідання оргкомітету у 1990 році. Попри те, що офіційну заявку на проведення другого фестивалю подали лише Чернівці, новий голова оргкомітету Юрій Соколов наполіг на мандрівному форматі. Захід перейменували на Всеукраїнський молодіжний пісенний фестиваль «Червона рута» та перенесли до Запоріжжя, хоча тогочасна місцева влада Запорізької області не виявляла ініціативи й побоювалася організаційних труднощів.^[17]

З 16 по 20 вересня 2009 року у Чернівцях пройшов ювілейний ХХ Всеукраїнський фестиваль «Червона рута», присвячений 20-річчю проведення історичного першого конкурсу. У заходах взяли участь майже 400 виконавців та гуртів. Головною подією став великий ювілейний концерт, на якому виступили переможці та лауреати оригінального фестивалю 1989 року, зокрема гурт «Кому Вниз» (з Андрієм Середою), Марія Бурмака, Едуард Драч, Віктор Морозов, Павло Дворський та Андрій Чернюк. Також у святкуванні взяли участь тріумфатори «Рути» різних років: «ВВ», «ТНМК», «Тартак», «Мандри», Тарас Чубай та «Плач Єремії», «Мертвий півень», Сестри Тельнюк, Катя Chilly, гурт «Вій» та інші.^[24]

У вересні 2021 року до 32-ї річниці проведення події у Чернівцях було реалізовано проєкт «Квітка надії» — першу в Україні вуличну виставку під відкритим небом із елементами доповненої реальності (AR).^[1] Спеціально розроблений мобільний додаток «RUTA» пропонував три тематичні екскурсійні маршрути містом, що відповідали офіційним кольорам фестивалю 1989 року: червоний (поп-музика), білий (кобзарство та акустична пісня) та чорний (рок-сцена).^[1] В межах цієї ініціативи київські електронні музиканти Koloah та Люсі презентували експериментальну кавер-версію пісні «Червона рута» Володимира Івасюка.^[1]

• Стеценко К. В., ред. (21 вересня 1989). Фестиваль «Червона рута». Чернівці 1989 (укр.). Чернівці: Кооператив «Темп-принт» при видавництві «Реклама». Підписано до друку 21 вересня 1989. © Видавництво «Реклама», 1989.
• Фещук Н. (2002). «Ти признайся мені, де тепер цвіте «Рута». ivasyuk.org.ua (укр.). Газета «Чернівці», № 50, 51. Архів оригіналу за 15 червня 2009.
• Укртелефільм (20 жовтня 2018). Фільм про Перший фестиваль «Червона рута – квітка надії» 1989 р. YouTube (укр.). Ruta Fest. Процитовано 5 червня 2026.
• Переможці «Червоної Рути». myradio.com.ua (укр.) . My Radio. Архів оригіналу за 15 травня 2009. Процитовано 5 червня 2026.