Кобза (компанія)

СП «Кобза»

Тип	Спільне підприємство
Галузь	Музична індустрія, Видавнича справа
Засновано	грудень 1988
Засновник(и)	Мороз Микола Григорович, Олійник Борис Ілліч
Штаб-квартира	Київ, Україна
Ключові особи	Репецький Олег Георгійович

«СП Кобза (Україна-Канада)» (або УКСП «Кобза») — українсько-канадське спільне підприємство, яке спеціалізувалося на музичній діяльності та видавництві, створене в Києві у грудні 1988 року канадським бізнесменом Миколою Морозом (фірма «Ластівка») та головою Українського фонду культури Борисом Олійником. Підприємство активно діяло в 1988–1996 роках і відіграло ключову роль у формуванні сучасної української музичної індустрії кінця 1980-х — початку 1990-х років.

Ідея започаткування фірми виникла влітку 1988 року, коли Микола Мороз, перебуваючи в Україні, побачив колосальні зміни в суспільстві і вирішив інвестувати у розвиток української культури. У вересні 1988 року інженер-будівник Мороз Микола Григорович поїхав разом зі своїм підлеглим Віктором Мішаловим в Україну, щоб налагодити деякі проєкти. Відповідних партнерів для створення спільного підприємства було знайдено на базі групи друзів Віктора Мішалова, який раніше вчився в Київській консерваторії; до групи ввійшли: Олег Репецький, Анатолій Калениченко, Тарас Мельник, Олександр Горностай та Ігор Ядловський (юрист).

За словами Олега Репецького, головною метою створення «Кобзи» було подолання дефіциту нової української музики, оскільки в середині 1980-х років доступ до професійних студій Держтелерадіо для молодих музикантів був фактично заблокований радянськими художніми радами.^[1]

Творче ядро майбутнього підприємства формувалося з однодумців, які прагнули розвивати модерну українську культуру. Зокрема, композитор Тарас Мельник та скрипаль Кирило Стеценко ще в студентські роки зазнали переслідувань від радянської влади за патріотичну діяльність (участь у біг-біт гурті «Еней»), а музикознавець Анатолій Калениченко після стажування у Польщі (1986) реалізував перший повністю україномовний телепроєкт «Суботні зустрічі», досліджуючи потенціал масової молодіжної культури.^[2]

З Українським фондом культури був підписаний договір про створення спільного канадсько-українського підприємства для пропагування української музики й культури у світі. Офіційний статус спільного підприємства з іноземними інвестиціями та державними інституціями у засновниках слугував надійним юридичним «дахом» від радянського тиску чиновників та рекету, оскільки зазіхання на майно іноземного резидента загрожувало міжнародним скандалом.^[3]

Фольклорист Михайло Хай так описав значення цієї фірми:

Наступного не відбулося: Коли ж «вони» зрозуміли, що з «Кобзою» треба «прєкращать», викликали Миколу Мороза і сказали йому: «Або ти цю дирекцію звільняєш, або ми розриваємо угоду!» І він звільнив усіх. Новий директор за півроку розпродав все, до чого дотягнувся. Хлопці стояли за апаратуру, що була в студії, горою. Я (Микола Мороз — ММ) не мав ніколи труднощів із Фондом Культури або із Борисом Олійником — якраз навпаки — завжди була підтримка на всі проєкти СП Кобза. Про причини відходу кількох керуючих з системи СП Кобза, 1991 р., опишу при нагоді — вони не приємні — на жаль. (ММ)^[4]

Проривним кроком фірми став легальний випуск перших у країні недержавних аудіокасет із різножанровою музикою. Ще до проголошення суверенітету України СП «Кобза» вперше записало та видало на аудіоносії майбутній державний гімн «Ще не вмерла Україна» у виконанні Галицького духового оркестру.^[2] На початку 1990-х років через загальну атмосферу недовіри радянської системи до закордонних інвесторів діяльність фірми почала стикатися з політичним тиском.^[2]

Микола Мороз строго вимагав, щоб фірма була українсько-канадською, а не канадсько-радянською, — і щоб уся ділова документація велася українською мовою, що й викликало проблеми, оскільки ніхто в Торговельній палаті в Києві не володів українською мовою.

Микола Мороз говорив:

• Олег Репецький (1988—1991)
• Анатолій Євтух (1992—1994)
• Юрій Кедринський (1995—1996)

В Україні: Роман Лунь, Віктор Женченко (від Фонду культури України), Ігор Ядловський (юрист), Олександр Мельник (звукоінженер), Тарас Мельник, Олександр Горностай, д-р Анатолій Калениченко, Михайло Хай, Володимир Осадчий, Володимир Гончаренко, Анатолій Носенко, Р. Дутко, Б. Сюта, М. Юрченко, Б. Куць, В. Лещенко.

У діаспорі (Торонто, США, Аргентина): д-р Марко Стех, д-р Віктор Мішалов, Тамара Ландинес, д-р Богдан Клід (підготовка до 1-ї Червоної Рути), Маруся Наумчук-Мороз, Люся Тимошенко, Люба Білаш (Канада), Дарка Конопада та Славко Галатин (дует «Дарка і Славко», США), Клаудія Полотнянка (Аргентина).

1. Організація аудіостудії в Києві із цифровим обладнанням (1989).
2. Організація підприємства для тиражування аудіокасет.
3. Доставка 100 000 аудіокасет із Німеччини до СП «Кобза» в Києві (1990).
4. Запис та видання понад 30 аудіокасет української академічної, духовної, народної та масової музики.

Михайло Хай очолював відділ дослідів і збірки фольклору на аудіо- та відеоносіях, провадив експедиції по різних регіонах України. Серію записів автентичного фольклору було зроблено та видано з метою популяризації автентичного фольклору — замість сценічних, опрацьованих зразків — а також з метою зберегти останні зі зразків, які дійшли до нашого часу.

Організація першої Червоної Рути в Чернівцях у 1989 році.

Фестиваль «Червона Рута» в Чернівцях був запланований Міністерством культури України і очолений Комсомолом України, але незабаром стало ясно, що жодних державних фондів для проведення фестивалю виділено не було. Щоби уникнути провалу проєкту, у квітні 1989 року головний директор фірми «Кобза» Олег Репецький запропонував Миколі Морозу фінансово перебрати цей фестиваль під керівництво СП.

У процесі підготовки «Кобза» не лише забезпечувала технічну базу, а й проводила роботу з артистами, багато з яких вперше працювали з професійною звукопідсилювальною апаратурою та мікрофонами.^[1] Для виконавців поп-музики фахівці підприємства готували студійні фонограми «мінус 1».^[1] Організатори також були змушені власноруч долати саботаж на місцях: зокрема, коли через тиск спецслужб місцеві мешканці Чернівців відмовлялися здавати житло гостям фестивалю, дирекція «Кобзи» екстрено створила власну агенцію для розселення учасників.^[1]

Підготовка до заходу проходила в умовах жорсткого протистояння з партійною номенклатурою. За два місяці до старту ЦК Компартії України на чолі з В. Щербицьким офіційно заборонив проведення фестивалю.^[2] Заборону вдалося скасувати завдяки розголосу на Установчому з'їзді Народного руху України у вересні 1989 року, де після виступу Кирила Стеценка тодішній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук під тиском делегатів публічно погодився на проведення заходу. Організатори також зіткнулися з саботажем на місці: за кілька днів до відкриття залякані жителі Чернівців відмовилися здавати в оренду 77 із 80 заздалегідь заброньованих квартир для гостей, через що штаб «Кобзи» екстрено розселяв учасників у надтісних умовах.

Організаційний комітет зазнавав постійного тиску та залякувань з боку спецслужб — зафіксовано випадки розбиття вікон у поїздах, де їхали організатори, та спроби підкинути наркотичні речовини.^[2] Попри це, фестиваль відкрив дорогу на велику сцену цілій генерації виконавців, які сформували основу української поп- та рок-музики (серед них «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», Едуард Драч, Віктор Морозов та інші), а як почесні гості були запрошені відомі тогочасні артисти, зокрема Назарій Яремчук, Тарас Петриненко та Таїсія Повалій.^[2]

Відбулися дві наради проводу СП «Кобза» з головою Комсомолу, на яких Микола Мороз зобов'язався оплатити кошти для технічного обладнання фестивалю для стадіону в Чернівцях (із Західної Європи). Було вирішено, що ввесь штаб СП «Кобзи» разом з обладнанням призначається на підготовку і проведення заходу. Комітет з підготовки фестивалю очолив Тарас Мельник.

Фірма «Кобза» оплатила оренду та доставку звукового обладнання для стадіону в Чернівцях, яке привезли з Німеччини та Польщі.^[3] «Кобза» також організувала участь артистів з діаспори й оплатила кільком із них кошти переїзду, як і всім — готельне перебування та харчування. «Кобза» активно дбала про створення «мінусівок» (фонограм без запису голосу) та запис артистів фестивалю, які тиражувалися на місці, вживаючи найсучасніше обладнання (дістане з Англії) на 100 000 високоякісних плівок «BASF», перевезених з Німеччини.^[3] Концерти фестивалю записувалися, але спроба повернути витрати продажем записів виявилася безуспішною.

Завдяки фінансовому та організаційному забезпеченню СП «Кобза», на фестиваль вперше змогли прибути українські виконавці з різних куточків світу. Серед них:^[5]

• Люба Білаш (Канада) — представниця п'ятого покоління еміграції, яка отримала приз за «неповторний сценічний стиль та виконавську манеру»;
• Дует «Дарка і Славко» (Дарка Конопада та Славко Галатин, США) — привезли власних музикантів і презентували оригінальну пісню «Співці», присвячену пам'яті Володимира Івасюка, а Славко Галатин виконав на гітарі акорди національного гімну;
• Клаудія Полотнянка (Аргентина) — 22-річна співачка, яка здобула приз «Панна Рута». Її виконання пісні «Червона рута» у залі слухав батько композитора — Михайло Івасюк.

Окрім технічного забезпечення, дирекція СП «Кобза» взяла на себе й політичний захист творчого колективу. Коли напередодні фінального концерту комсомольські куратори висунули ультиматум видалити з програми «ідеологічно неблагонадійних» лауреатів (зокрема, рок-гурт «Незаймана земля», членів журі Тараса Петриненка та Андрія Миколайчука), головний музичний редактор «Кобзи» Анатолій Калениченко зібрав виконавців у Літньому театрі, де вони оголосили про солідарний страйк: музиканти відмовилися виходити на сцену стадіону, якщо хоча б одного колегу буде заблоковано, завдяки чому цензурні списки вдалося скасувати.^[3]

Попри радянську дійсність, жорсткий контроль міліції та спроби влади зірвати окремі виступи, технічна та фінансова незалежність фестивалю, яку гарантувала «Кобза», дала поштовх до національного піднесення. Під час фінальних концертів зі сцени та в залі вперше масово зазвучав заборонений на той час славень «Ще не вмерла Україна» у виконанні Василя Жданкіна, Віктора Морозова та Едуарда Драча, а активісти (зокрема Георгій Гонгадзе, Юрко Волощак та Лідія Данильчук) відкрито розгортали синьо-жовті прапори.^[5]

1. Організація двох друкарень у Києві: одне з перших видань — Святослав Караванський, «Практичний словник синонімів української мови», К.: СП «Кобза», 480 ст. Друкарня випустила понад 200 книжкових видань.
2. Марко Стех керував при СП «Кобза» видавництвом «ОРІЙ». Одне з головних видань для університетів в Україні — переклад з англійської на українську: Davidson's Principles and Practice of Medicine — спільно з Організацією Українських Медиків Провінції Альберта (1993).

Видавництво «Кобза» закрилося після того, як Київська міськрада раптово підвищила оплату за оренду приміщення в 150 разів, вимагаючи готівку наперед. Коли оплату не було доставлено вчасно, дороге німецьке друкарське обладнання та імпортований фінський папір (вартістю 40 000 доларів) виставили на вулицю, де вони були знищені дощем.

Із жовтня 1989 року Олександр Горностай — керівник гастрольно-концертного відділу СП «Кобза». Впродовж листопада 1989 — березня 1990 року О. Горностай організував близько 100 концертів лауреатів фестивалю «Червона рута» в усіх обласних центрах України та у Києві, а згодом — понад 200 концертів українських митців в Україні, Австралії, Бельгії, Великій Британії, Ірландії, Канаді, Німеччині, Польщі, США та Франції.^[6]

Благодійний концерт на Майдані Незалежності (1991)

Організація масштабного концерту в Києві напередодні другого фестивалю «Червона рута» в Запоріжжі. Захід особисто підтримав та річний патріарх УАПЦ блаженнійший митрополит Мстислав, який попри проблеми зі здоров'ям виступив перед молодіжною аудиторією та виділив особисті фінансові кошти на покриття дефіциту бюджету запорізького фестивалю.^[2]

Серед інших проєктів відділу:

1. Організація гастрольної поїздки 3-х солістів Капели Бандуристів ім. Т. Шевченка (Детройт, США) по Україні і на Кубані. Віктор Мішалов, Юліян Китастий і Павло Писаренко дали близько 90 концертів.
2. Гастролі Кото-ансамблю Кадзуе Саваї з Токіо, Японія;
3. Виступи піаніста Я. Рудницького (США) та Л. Мельника (Швеція);
4. Концерти Візантійського хору з Утрехту (Нідерланди) та брас-квартету з Франції;
5. Організація фестивалю переможців «Червоної Рути» в Торонто (квітень 1990), де взяли участь понад 50 музикантів з України.

Віднаходження та видання нот напівзабутих творів українських композиторів (зокрема духовних хорів М. Лисенка).

Організація та фінансування проєктів «Українські ірмолої і національна співоча традиція XVI—XIX ст.» (Польща, вик. Ю. Ясіновський), «Спадок української духовної музики» (Канада, вик. М. Юрченко).

1. Фінансування і співорганізація художнього кінофільму «Лебедине озеро. Зона» (режисер: Юрій Іллєнко). Зйомки проходили в Україні, а звук та монтаж виконувалися в Торонто. Фільм здобув нагороду ФІПРЕССІ на Каннському кінофестивалі 1990 року.
2. Фінансування виготовлення фільму «Кисневий голод» (1992, режисер: Андрій Дончик).^[7] Фільм отримав кілька міжнародних нагород, як і виконавець головної ролі Тарас Денисенко.

Були започатковані ділові розмови між М. Морозом та головою Держтелерадіо УРСР М. Охмакевичем щодо закупівлі та приватизації телеканалу «УТ-2» з метою українізації телебачення та руйнування державної монополії на ЗМІ.

Фірма офіційно закрилася в 1996 році після активної восьмирічної діяльності. Микола Мороз вклав у СП понад 3 мільйони доларів особистих коштів до того, як підприємство припинило роботу через тиск і зміну керівництва.

1. Маруся Чурай (аудіокнига/постановка);
2. Золоті ключі (Ніна Матвієнко, Марія Миколайчук, Валентина Ковальчук) — СП «Кобза», 1989;
3. Тарас Петриненко та гурт «Гроно» — записано в аудіостудії СП «Кобза», Київ, 1989;^[3]
4. Марійка Бурмака — компакт-касета «Ой не квітни, весно»;
5. Воплі Відоплясова — раритетний альбом «Hey, O.K.!» (Гей, любо! (1991));
6. Чоловічий Хоровий Ансамбль «Боян» (Київ) під орудою Богдана Антківа (1990);
7. Андрій Миколайчук — «Піду втоплюся»;
8. Український Чоловічий Хор ім. Л. Ревуцького (1989);
9. Віка Врадій (Сестричка Віка) — «Мамо, я дурна» та інші хіти «Червоної Рути».

1. Караванський С. Практичний словник синонімів української мови. К.: СП «Кобза», 1995. — 332 с.
2. Пазюк Л. К. Граматика англійської мови для школярів, абітурієнтів, студентів: Навч. посіб. — К.: Кобза, 1992. — 415 с.
3. Дерріда Ж. Позиції / Пер. Анатолія Ситника. Київ: СП «Кобза», 1994.
4. Караванський С. Російсько-український словник складної лексики. Київ: СП «Кобза», 1993.

• Наливайко, Северин (19 вересня 2014). 25 років тому відкрився фестиваль «Червона Рута»: з'явилась молодіжна українська музика. Gazeta.ua (ukr) . Процитовано 16 червня 2026.
• 4-ліття СП Кобза, Київ, 1992 [Архівовано 2 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
• Друкарні СП Кобза
• Фільм «Кисневий голод» (1992) на YouTube

• Калениченко А. «Кобза» // Українська Музична Енциклопедія. Т. 2. — К.: НАНУ ІМФЕ, 2008. — С. 442.