Післяобідній чай

Післяобідній чай, також файф-о-кло́к (від англ. afternoon tea; також five o’clock tea, дослівно п'ятигодинний чай) — традиційний британський ритуал прийому їжі, що виник у Великій Британії у XIX столітті, що зазвичай складається з чаю, сандвічів, сконів із топленими вершками та джемом, а також різної випічки. Є культурним феноменом, асоційованим з англійською культурою, спокійним і міркованим способом життя, певним етикетом. Попри назву, час його проведення може варіюватися, але історично склалося, що він припадає на середину дня, між обідом і вечерею, найчастіше близько 16:00 або 17:00.

Виникнувши спочатку в вітальнях англійської аристократії як камерна невимушена розмова кількох жінок за чашкою чаю, з часом файф-о-клок поширився на інші соціальні верстви та набув інших форм. Звичай був популяризований Анною Рассел, сьомою герцогинею Бедфорд, приблизно в 1840 році, коли вона почала запрошувати друзів приєднатися до неї за легкою трапезою, щоб полегшити «тяжке відчуття» голоду в кінці дня — час, на який вплинули змінені графіки прийомів їжі в епоху індустріалізації та урбанізації Англії. Важливою особливістю файф-о-клока є неформальна, розслаблена, дружня та приємна атмосфера, що супроводжується легкою та невимушеною розмовою всіх учасників. На таке чаювання приходять у «буденному» настрої, щоб побачитися з друзями.

Існують свідчення перших згадок післяобіднього чаю ще в XVII столітті — термін «afternoon tea» згадується в п'єсі Томаса Саузерна Жіночі відмовки (1692), а в одному з листів Мадам де Севіньє (1626—1696) згадується «the de cinq heures» (five o’clock tea)^[1]. Олександр Карлайл згадав термін у автобіографії, описуючи модний спосіб життя в Гарроґейті в 1763 році. Він написав: «Леді по черзі влаштовували afternoon tea і каву»^[2]. Актриса Фанні Кембл у своїй книзі «Records of Later Life» (Пізнє життя) (1882) зазначала, що вперше познайомилася з «afternoon tea» в 1842 році в замку Бівер-Касл, резиденції герцогів Ратленд^[3][4].

У 1830-х або 1840-х роках (точна дата варіюється залежно від джерела) Анна Рассел, герцогиня Бедфордська, фрейліна королеви Вікторії, страждаючи від нападів голоду в довгому проміжку між полуденним ланчем і вечерею, який аристократична мода наказувала подавати не раніше 19:30 — розпорядилася подавати чай з легкими закусками до своїх покоїв. З часом вона перетворила це на щоденну звичку, а потім почала запрошувати друзів на приватні післяобідні зустрічі за чаєм. Ця історія вважається загальноприйнятим поясненням походження традиції файф-о-клока^[5][2][6].

Однак багато джерел зазначають, що ще в XVIII столітті режим харчування англійців вже почав змінюватися, і післяобідній чай з легкими закусками поступово ставав усталеною практикою — задовго до того, як герцогиня запровадила його у своєму домі^[5].

Досі тривають дискусії про реальний вплив Анни Рассел на винайдення файф-о-клока. Одні дослідники стверджують, що чаювання як прийом їжі вже існувало до моменту народження Рассел. Інша сторона, власне не заперечуючи це, все ж наполягає, що вона першою систематизувала цю традицію: те, що було неформальним заняттям, тепер стало формалізованою, впізнаваною та відтворюваною традицією прийому їжі з встановленим етикетом, включаючи певний набір продуктів і певний ритуал. Завдяки герцогині Бедфордській, як вважається, файф-о-клок повсюдно розуміється як такий, що включає чаювання, а також солодкі та несолодкі закуски, що вживаються в атмосфері невимушеного спілкування, часто — принаймні спочатку — в домашній обстановці^[7].

У XVIII—XIX століттях жінки переважно залишалися вдома, підлаштовуючись під мінливий графік чоловіків. Багато дослідників пов'язують популяризацію файф-о-клока з появою сучасного робочого графіка та поїздок чоловіків на роботу, таким чином виникнення цієї додаткової трапези стало повноцінним культурним феноменом, а не просто розвагою святкових класів, оскільки традиція була створена виключно жінками — чаювання завжди асоціювалося з жінками та прийомом гостей^[8].

Визначити точний момент зародження цієї традиції складно — подібні явища формуються поступово, а спрощені пояснення ігнорують складний соціальний контекст. На появу нової традиції вплинули:

Класова приналежність — аристократія володіла дозвіллям та ресурсами для регулярних прийомів;

Положення в суспільстві — жінки в той час були обмежені в можливостях соціалізації поза домом;

Промислова революція — змінений робочий графік зсунув час вечері, створивши досить тривалий «голодний» проміжок дня^[9].

Таким чином, файф-о-клок став відповіддю на запит епохи: він заповнив порожнечу між ланчем і вечерею, запропонувавши одночасно втамування голоду та соціалізацію. Рассел зіграла у появі нової традиції основну роль — вона не просто практикувала післяобідній чай приватно, а й зробила його публічним ритуалом і світським заходом, надавши йому соціальний статус, і запустила процес масового поширення традиції^[9].

З соціально-економічної точки зору, файф-о-клок як легка трапеза поширювався в суспільстві за принципом «зверху вниз» — його перенимали ті, хто прагнув наслідувати знаті^[10].

До 1860—1870-х років файф-о-клок почав з'являтися в будинках середнього класу, а до кінця століття ця трапеза (або її більш ситний варіант, High Tea^[⇨], що виник пізніше) була прийнята всіми верствами суспільства. Чаювання як окремий прийом їжі майже не згадується в щоденниках 1850-х років, але вже десять років потому регулярно з'являється в записах. Незабаром традиція стала настільки поширеною, що в університетах та школах почали навчати жінок тому, як правильно готувати та подавати чай^[11].

До кінця XIX століття популярність файф-о-клока почала дещо знижуватися (в 1879 році знаменита місіс Бітон згадувала «справжні чаювання, які так любили влаштовувати наші бабусі»). У 1890 році світські хроніки відзначили новий тренд, що прийшов на зміну камерним чайним зібранням — «чай вдома» (at-homes) і «чайні прийоми» (tea receptions) стали масштабними та багатолюдними заходами. Вони, як і раніше, проводилися вдень — з 14:00 до 19:00, але вже на сотні гостей. Чай та легкі закуски (тортики, хліб із маслом) подавалися у вигляді фуршету, або слуги розносили гостям чашки з чаєм та порції їжі. Такі прийоми представляли собою цікавий феномен: ті ж проста їжа та неформальна атмосфера традиційного файф-о-клока, але в масштабі великого світського заходу^[12]. У заможних будинках післяобідній чай поступово перемістився з будуарів та невеликих віталень у більш просторі парадні зали та холли — центральні місця вікторіанського будинку, де часто влаштовували прийоми. Чаювання було заходом переважно для жінок, хоча іноді запрошували і завидних холостяків^[11].

До кінця XIX століття післяобідній чай став національною традицією, що поширилася від маленьких сіл до центру Лондона^[11].

Файф-о-клок має безліч форм. Виникнувши як камерна невимушена розмова кількох жінок за чашкою чаю в вітальні будинку однієї з учасниць, з часом файф-о-клок поширився і в інших варіантах. Післяобіднє чаювання могло проходити вдома (at-home) і поза домом — в готелі, з орендою бального залу і танцями, без танців^{[~ 1]}, з виконанням музичних номерів^[14], в саду^[15], на природі у формі пікніка або навіть у вигляді багатолюдного прийому в Букінгемському палаці^[16][17].

Якщо число учасників було невеликим, то такі чаювання зазвичай влаштовувалися в будні дні серед жінок. Такий формат вимагав мінімальної підготовки — достатньо було «додаткових чашок, хліба та масла»^[18].

У Британії та США широке поширення отримали всілякі «чайні кімнати», «чайні будинки» та «чайні сади»^[19]. У цих громадських місцях за післяобіднім чаєм часто можна зустріти людей з усіх верств суспільства. У XIX столітті та на початку XX століття жінка не мала права відвідувати кав'ярні або ресторани без супроводжуючого чоловіка, однак у чайних ця заборона для жінок не діяла — по всій країні поширилися цілі мережі чайних кімнат (tea-rooms)^[20], зокрема завдяки суфражизму^[21].

Післяобідній чай подається в холах багатьох британських готелів, на денних спектаклях у театрах та кінотеатрах під час антракту, на вокзалах, у вагонах-ресторанах, пасажирам британських авіаліній та океанських лайнерів, у клубах, на важливих світських заходах, на скачках, регатах, під час гри в бридж та теніс^[14], крикетних матчах, щорічних садових прийомах членів королівської родини — без файф-о-клока всі ці події не були б по-справжньому британськими^[22].

Те, що спочатку було легким перекусом, перетворилося на повноцінні світські заходи: гарячі страви, слуги, що розносять чашки з чаєм та їжу, кучери та шофери, що допомагають вилазити гостям з екіпажів та відчиняють двері авто^[23], за участю професійних музикантів^[24], яких належало ховати за спеціальними живими огорожами або на галереях^[23].

• 
  Чайна (tea room), Хорнкасл, Лінкольншир, 2011
• 
  Файф-о-клок у клубі стрільців «Tiro Federal», Буенос-Айрес, Аргентина, 1896
• 
  Файф-о-клок на набережній гавані, Бланкенберге, Бельгія, бл. 1930
• 
  Файф-о-клок з танцями, Палас-готель, Ліллафюред, Угорщина, 1936

У вікторіанську епоху дотримувалися суворого (хоча іноді й неочевидного) зводу правил, який дозволяв включати до кола «своїх» або виключати з нього на підставі дотримання цих норм^[11]. З часом англійські чайні традиції еволюціонували, як і інші трапези тієї епохи. Чаювання стало менш формальним, але правильне використання аксесуарів та дотримання етикету залишалися ключовими елементами вікторіанської традиції, яка міцно увійшла в побут англійського повсякденного життя^[11]. Етикету вікторіанського чаювання присвячено безліч керівництв та посібників. Однак подібні рекомендації в основному адресувалися середньому та вищому класу; для робочих сімей видавалося вкрай мало керівництв зі столового етикету, за винятком рідкісних брошур про загальні норми поведінки^[25].

Класичний час для файф-о-клока у вузькому колі — з 15:00 до 17:00 (традиційно — о 17:00)^[26][27][28].

Якщо на файф-о-клок запрошено багато гостей, то прийом триває з чотирьох до шести-семи годин, проте гості можуть приходити та йти в будь-який час у цих межах. Основна маса гостей зазвичай приходить у перші півтори години. На формальних прийомах господині належить приймати гостей прямо біля дверей, на менш формальних — господиня може перебувати «неподалік від дверей»^[13].

Чим раніше подається файф-о-клок, тим легше частування. О третій годині зазвичай подають легкі закуски — витончені бутерброди, птіфури; о шостій годині чаювання може бути повноцінною трапезою — «високий чай» (High Tea^[⇨]) — з м'ясними рулетами, салатами та трайфлами^[29].

Запрошення слід передавати або усно, або у вигляді записки^[25], іноді короткі запрошення пишуть на візитних картках — від руки вписують текст запрошення та час. У разі багатолюдних прийомів запрошення замовляються в друкарні, і їх текст має бути однаковим для всіх запрошених^[30].

«Обов'язково заходьте на чашку чаю» (англ. do come in for a cup of tea^[31]) — це улюблена форма запрошення у вищому суспільстві, вона використовується практично з будь-якого приводу, чи то музичний вечір, візит особливого гостя або просто бажання побачитися з друзями. На своїй візитній картці господиня чаювання може написати: «Обов'язково заходьте в п'ятницю на чашку чаю послухати, як грає Елвін (або співає Фарріш), або познайомитися з сенатором Уестом (або леді X)». Такі чаювання ніколи не бувають багатолюдними — запрошують лише близьких друзів або, максимум, людей свого кола^[31].

Окрему увагу приділяють манерам: рекомендується правильно тримати чашку з чаєм — мізинець не відставляється вбік^[32] і не піднімається^[33], згідно з етикетом чашку потрібно тримати, з'єднавши великий та вказівний пальці в ручці, а потім сперти ручку на середній палець, тримаючи мізинець притиснутим^[34]. Немає єдності серед британців, що наливати в чашку першим — чай чи молоко. Частина експертів, у тому числі колишній королівський дворецький^[35], вважають, що молоко або вершки краще додавати після наливання чаю^[36], щоб кожен гість міг сам обрати потрібну кількість або взагалі відмовитися від них^{[25][~ 2]}. Однак деякі експерти наполягають, що першим слід наливати саме молоко^[38] або, принаймні, лише гаряче молоко^[36]. Що стосується сконів, то деякі експерти наполягають, що їх треба розламувати руками, а не розрізати ножем, інші ж наполягають, що спочатку слід використовувати ніж і потім потрібно розламувати скон на чвертинки. Топлені вершки та джем слід намазувати безпосередньо перед вживанням кожної половини, хоча так само немає єдності експертів у питанні черговості намазування на скон джему та вершків^[39].

Існувала модна жіноча одежа для післяобіднього чаю — спеціальні чайні сукні^[40] та капелюшки^[41]. Чайні сукні користувалися величезною популярністю з 1875 року аж до 1920-х років, їх надягала господиня будинку, приймаючи гостей на чаювання — виходити з дому в такій сукні було не можна^[42]. Чайні сукні шили з легкого шифону або тонкого шовку, прикрашали мереживом і часто обходилися без корсетів, забезпечуючи жінкам комфорт та підкреслюючи жіночність. Головна ідея таких суконь полягала в тому, щоб дозволити жінкам хоч на годину-дві, між формальними обідом та вечерею, звільнитися від корсета, зберігаючи при цьому елегантність^[43]. У 1910—1911 роках для файф-о-клока були модними так звані «хобл»-сукні^{[~ 3]}, — низ такої сукні був сильно звужений, змушуючи пані переміщатися маленькими кроками — мода була важливіша за комфорт, тому пані тренувалися в ходьбі на самоті, з пов'язаними під сукнею мотузкою колінами, поки не домагалися потрібного результату. У вікторіанські часи рукавички та капелюшки були обов'язковими для пані всіх віків^[40]. Гостям на файф-о-клоці не рекомендувалося надягати «парадні» вбрання^[44].

Чайні прийоми вважаються «найменш формальними, найбільш дружніми та приємними з усіх домашніх розваг». Як зазначалося в керівництві з етикету «The Habits of Good Society» (Звичаї хорошого суспільства), «головне їхнє чарівність полягала в тому, що чаювання можна було організувати всього за два-три дні»^[18]. У книзі «A Manual of Etiquette For Ladies» (Керівництво з етикету для леді)^[45] стверджувалося, що найприємніший спосіб провести післяобіднє чаювання — запросити кількох знайомих між собою друзів^[24]. На чаювання не слід з'являтися з церемонними манерами, а треба приходити в невимушеному, «буденному настрої» — щоб побачити друзів та бути побаченими ними^[44].

Розслаблена атмосфера — ключовий елемент файф-о-клока, де б не відбувалася трапеза — вдома, в кафе чи ресторані, у палаці. Хотя існує безліч правил етикету, що предписують, як поводитися під час файф-о-клока^{[~ 4]}, навіть вони досить необтяжливі та не повинні заважати головному — насолоді трапезою та уповільненню темпу життя, хоч би й ненадовго^[46].

Взимку для файф-о-клока належить задіювати штори та прикривати жалюзі, а кімнати освітлювати, як увечері, розпалювати камін; у їдальні накривати великий чайний стіл або ж ставити невеликий столик біля каміна. При літньому файф-о-клоці штучне освітлення не використовується, а стіл найчастіше сервірують на веранді^[13][29].

Англійська письменниця Гелен Сімпсон вважає, що розмова під час файф-о-клока має бути легкою та приємною, як безе, а до створення атмосфери файф-о-клока слід підходити як до підготовки театральної вистави — слід «підготувати сцену, розставити реквізит та запросити найдотепніших та найспілкуватіших знайомих». Хоч дотримання канонів навмисно легкої чайної розмови не всім подобається — в оповіданні англійського письменника Сакі «Чай» герой з жахом уявляє, як його майбутня дружина вестиме таку легку розмову: «Джоан сидить за низьким столиком, заставленим срібними чайниками, глечиками для вершків та витонченими фарфоровими чашечками, а її голос дзвенить, задаючи нескінченні дружні питання: „Один шматочок цукру? Я забула. Ви ж п'єте з молоком? Може, додати гарячої води, якщо чай занадто міцний?“»^[24].

Ті, хто прийшов, не зобов'язані залишатися довго — достатньо провести півгодини, підтримуючи невимушену розмову. Якщо гість хоче поговорити з господинею або спеціальним гостем, на честь якого організовано чаювання, він підходить до них у відповідний момент, але не затримує їх надто довго, особливо якщо в будинку багато відвідувачів. У розпал літнього чайного сезону пані перебували в одному місці не більше 15 хвилин, після чого відбували на наступний файф-о-клок^[47]. Якщо файф-о-клок був з танцями, то молодим людям слід було, «ледве встигнувши потиснути руку господині, відразу йти танцювати», а старшим гостям належало «сидіти, бесідувати з друзями або пити чай»^[23].

Якщо гостей багато, йдучи, вони не повинні прощатися церемонно — достатньо тихо попрощатися з найближчими знайомими та легкого кивка або посмішки в бік господині, якщо та зайнята розмовою, — головне піти непомітно, не порушуючи загального перебігу вечора. Прийом вважається вдалим, якщо гості почували себе невимушено, а атмосфера була легкою та витонченою — без надмірної метушні чи чопорності^[48].

Найзапекліші суперечки про те, як правильно сервірувати файф-о-клок, відбуваються на батьківщині цієї традиції. У сучасній Великій Британії існує безліч варіантів подачі чаю^{[~ 5]}, але майже всі вони слідують британському стилю (з молоком та цукром), включають легкі закуски та — найголовніше — дають можливість зробити перерву протягом дня, щоб розслабитися перед завершенням роботи та початком домашніх справ^[50].

Для «буденного чайного столика» не існує суворих розмірів, підійде будь-який невеликий столик. Він має бути стійким, не надто високим, щоб господиня не здавалася за ним поринаючою, але й не надто маленьким, щоб не виглядати перевантаженим їжею. Зазвичай його ширина становить від 24 до 26 дюймів (60—66 см), а довжина — від 27 до 36 дюймів (68—91 см), форма може бути овальною або прямокутною. Спочатку на стіл обов'язково кладуть скатертину. Чайна скатертина може бути розміром в один, півтора або два квадратних ярди (1,25—1,6 м²). Вона може лише злегка покривати стіл або звисати на пів-ярда з кожного краю. Стандартний розмір скатертини — близько 1,25 ярда (1,1 м). Скатертина може бути кольоровою, але традиційна — з білого льону з невеликою або рясною білою вишивкою, мереживами або поєднанням того й іншого. На скатертину ставлять піднос, достатньо великий, щоб вмістити все, крім тарілок із частуванням. Піднос може бути масивним срібним («що вимагає лакея з сильними руками»), шеффілдським^{[~ 6]} або просто з луженого заліза^[52].

Класична сервірування включає фарфорові чашки з блюдцями, прибори, чайник для заварки, ситечко, цукрівницю^[53], глечик для крутого окропу^[36], молочник (більшість п'є молоко холодним, але деякі гарячим^[36]), у центрі столу часто розташовують багаторівневу етажерку для подачі сандвічів, сконів та випічки^{[~ 7]}, а також серветки^[55].

Важливим правилом файф-о-клока є те, що меню обмежене — допустимо все, що підпадає під категорію «хліб і випічка», але нічого більше. Жодних салатів, закусок, морозива або пуншу — це вже перетворило б чаювання на вечірній прийом^[56]. На столі часто присутні легкі закуски — невеликі акуратні^{[~ 8]} сандвічі^{[26][~ 9][58]}, скони з топленими вершками^{[~ 10]} та джемом, а також тістечка (наприклад, еклери або птіфури)^[2]. Існує певний порядок вживання закусок: спочатку сандвічі^[24], потім скони, і в кінці випічка^[54][1][53].

Зазвичай подається чорний чай^{[~ 11]}, часто дарджилінг, асам, Ерл Грей або цейлонський, з молоком або лимоном (якщо пропонується китайський чай^[2] або чай по-російськи^[36]).

Оскільки чаювання передбачає інтимну розмову, слугам належить з'являтися лише за дзвінком — щоб принести свіжу воду, додатковий посуд або прибрати використані предмети. Поруч із кожним гостем настійно рекомендується ставити невеликі низькі індивідуальні столики. Господиня особисто заварює та розливає чай. Гості, що сидять досить близько, простягають руки за своєю чашкою з блюдцем. Якщо пані сидять далі, а серед присутніх є джентльмен, він, «зрозуміло», встає та відносить чай та частування від господині до гості^[61].

У вікторіанські часи, якщо гостей було більше двадцяти, стіл накривали в їдальні, а дві близькі подруги господині розливали чай з одного кінця столу та шоколад — з іншого. Ці пані завжди запрошувалися заздалегідь та обов'язково надягали гарні денні сукні з капелюшками (на відміну від буденного одягу решти гостей). На роль пані-розпорядниць господиня обирала тих, хто, на її думку, мав приємну зовнішність, і, що особливо важливо, мав «бездоганні манери в будь-якій ситуації»^[31].

Якщо файф-о-клок організовують у ресторані, кожну деталь інтер'єру та сервірування ретельно продумують — чаювання перетворюють майже на театральну виставу. Менеджери з харчування в британських готелях розробляють меню, роблячи наголос на різноманітті — як у стравах, так і в сортах чаю. У деяких закладах навіть працюють чайні сомельє, які складають чайну карту, що включає сорти з різних куточків світу^[59].

У XXI столітті файф-о-клок втратив свою повсякденну обов'язковість, але зберігся як культурний ритуал та елемент національної ідентичності. Багато готелів та ресторанів у Лондоні та інших містах Британії пропонують туристам послугу «afternoon tea». Сьогодні традиція зберігається в лондонському готелі Рітц^[62] та інших престижних готелях^[63].

У сучасній Британії файф-о-клок — це скромний повсякденний ритуал у домашній обстановці, поширений у всіх соціальних верствах. Популярність чаю як напою та як трапези дещо знизилася в середині XX століття, але з початку XXI століття він переживає ренесанс: все більше закладів повертають його до меню, а британці та жителі постколоніальних країн виявляють зростаючий інтерес як до домашніх, так і до публічних чаювань^[64]. Як і на початку XX століття, готелі та ресторани підхопили тренд, а сама послуга часто виходить за межі обідніх залів у лаунж-зони та загальні простори. Клієнти готелів та ресторанів готові платити немалі гроші за скромну трапезу, яку легко готувати на кухні і яка приносить дохід у години затишшя між обідом та вечерею^[50].

У британському культурному ландшафті файф-о-клок займає подвійне становище: з одного боку, його іноді вважають застарілою традицією, з іншого — він залишається важливою частиною гастрономічної ідентичності. Незалежно від того, чопорний це ритуал у ресторані або проста щоденна сімейна традиція, чаювання являє собою явище, повністю перетворене на культурну спадщину, до якої британці незмінно звертаються з ентузіазмом та теплотою^[65].

Файф-о-клок став символом англійської культури. Його присутність (або відсутність) у колишніх колоніях Британської імперії красномовно свідчить про розквіт та занепад англійського впливу, а також про те, які традиції цінувалися та зберігалися^[66].

Так само, як англійці імпортували товари та сировину з колоній, вони експортували туди свої культурні традиції. До кінця XIX століття у представників колоніальної влади (наприклад, губернаторів) міцно увійшов у побут файф-о-клок, і вони продовжували цю традицію на нових місцях служби. Таким чином, файф-о-клок став частиною колоніальної спадщини, що вкоренилася у багатьох постколоніальних культурах, і продовжує існувати як у змінених, так і в незмінених формах^[67].

Файф-о-клок отримав широке поширення у країнах колишньої Британської імперії, включаючи Австралію, Гонконг, Індію, Канаду, Кенію, Мальту та ПАР^[68][28]. Звичай файф-о-клока зустрічається у суспільстві та дорогих готелях у таких країнах, як Австрія, Бельгія, Угорщина, Греція, Данія, Італія, Норвегія, Польща, Фінляндія, Чехія, Швеція та Швейцарія^[69]. У Росії вираз «файф-о-клок» став символом витонченого побуту та увійшов у мову російської інтелігенції наприкінці XIX століття^[70][71]; у більш бідних верств населення післяобіднє чаювання з самоваром^[69] теж увійшло у звичку^[72].

Традиції чаювання досить сильно відрізняються залежно від країни, навіть у межах Великої Британії, наприклад, англійська та шотландська традиції чаювання істотно різняться^[73].

Розрізняють «високий чай» і файф-о-клок, проте на практиці ці терміни часто використовуються як взаємозамінні, особливо поза межами Великої Британії^[74].

Ізабелла Бітон, авторка знаменитого керівництва з ведення домашнього господарства у вікторіанській Англії, прокоментувала ці відмінності так, — «There is Tea and Tea» («Є чай і є чай»)^[2].

Хоча і файф-о-клок (low tea), і «Високий чай» (high tea) подаються в другій половині дня, ключова відмінність між ними полягає в часі подачі. Файф-о-клок зазвичай подають близько 16:00—17:00, тоді як «високий чай», як правило, подають пізніше — між 17:00 та 19:00. Ще одна відмінність між ними полягає в тому, що післяобідній чай, що виник у вищому класі, вважається більш формальною подією, ніж високий чай, який бере свій початок у робочому класі — робітники закінчували роботу пізніше. Ще один фактор, що відрізняє файф-о-клок від високого чаю — це їжа, що подається. Хоча обидва включають чай як напій, післяобідній чай складається з витонченої випічки, маленьких сандвічів, сконів і тістечок. У той час як високий чай зазвичай представляє собою більш ситну трапезу з м'ясом, картоплею або іншими овочами, яку подають після довгого робочого дня. Ще одна відмінність полягає в тому, що файф-о-клок також відомий як «низький чай» (low tea), оскільки його традиційно подавали на низькому столику^[1]. На противагу цьому, високий чай вживають за високим столом^[67].

Julia Skinner. Afternoon Tea: A History. — London : Rowman & Littlefield, 2019. — ISBN 978-1442271012.

Emily Post. Etiquette in Society, in Business, in Politics, and at Home. — New York and London : Funk & Wagnalls Company, 1923.

William Harrison Ukers. Present-Day Manners and Customs // All About Tea. — New York : The Tea and coffee trade journal company, 1935. — С. 408—435.

Alan Davidson. The Oxford Companion to Food. — New York : Oxford University Press, 1999. — С. 6. — ISBN 978-0192115799.

Jane Pettigrew. Afternoon tea. — Andover, Hampshire, U.K. : Pitkin Publishing, 2004. — С. 24, 38. — ISBN 978-0707803738.

Isabella Beeton. Mrs. Beeton's Book of Household Management. — London : S.O. Beeton, 1861. — С. 1093, 1693.