Тиктор Іван Микитович

Іван Микитович Тиктор
Підхорунжий (фельдфебель),  Четар
Загальна інформація
Народження	6 липня 1896 с. Красне (тепер Красненська селищна громада, Золочівський район, Львівська область)
Смерть	26 серпня 1982 (86 років) Оттава,  Канада
Військова служба
Приналежність	ЗУНР
Війни / битви	Перша світова війна Польсько-українська війна (1918—1919) Радянсько-українська війна

Іва́н Мики́тович Ти́ктор (6 липня 1896, с. Красне, нині селище Красне, Красненська селищна громада, Золочівський район, Львівська область — 26 серпня 1982, м. Оттава, Канада) — український громадський і політичний діяч, старшина УCC та УГА, відомий український видавець і редактор. Власник найбільшого тодішнього львівського українського видавничого концерну Галичини «Українська Преса», яке мало філії в Аргентині, Австрії, Бразилії, Канаді, США до 1939 року.

Народився у містечку Красне (нині Золочівського району) 6 липня 1896 року в сім'ї рільника Микити Тиктора та його дружини Наталії^[1].

Початкову освіту здобув у рідному селі. Продовжив навчання у гімназіях Львова і Рогатина, студіював торговельні науки в Тайному українському університеті у Львові, вступив на правничий факультет Львівського університету.^[2].

У 1913 році Тиктор організував у Красному при читальні «Просвіти» драматичний гурток і поставив власними силами першу свою виставу за п'єсою Тараса Шевченка «Назар Стодоля».^[3].

Під час Першої світової війни служив у легіоні УСС (спочатку в сотні поручника Осипа Семенюка, а з 1916 року у Осипа Будзиновського).

Брав участь в польсько-українській (1918–1919) та російсько-українській (1919–1920) війнах. Після падіння ЗУНР у квітні 1920 року опинився у концтаборі Тухоля поблизу Гданська. Батькові вдалося визволити сина з полону.^[4].

Після повернення з полону обрав комерційну справу і невдовзі організував у рідному Красному кооператив, кредитну спілку, кравецькі курси та різноманітні гуртки. У той самий час був комендантом таємного українського університету у Львові^[4].

1921 року на запрошення адвоката Степана Шухевича потрапив до виконавчого комітету кооперативного видавництва «Червона Калина». Воно публікувало документи та спогади учасників визвольних змагань. Справа виявилася збитковою і тоді Тиктор викупив видавництво^[4].

Заснував у 1923 році популярний ілюстрований щоденник «Новий час»; з часом добавив ряд часописів: «Наш Прапор», «Народна справа», «Комар», «Дзвіночок» з бібліотекою «Ранок», «Наш лемко». Паралельно з періодиками видавав календарі й монументальні твори: «Велика історія України», «Історія української культури» (1936—1937 у Львові), «Історія українського війська» — та щомісячно белетристичні твори у рамках «Народної бібліотеки», «Лемківську читанку», та інші книжки.

У Красному організував виробництво ячмінної кави. Бренд «Золотий Колос» навіть витіснив із ринків Львова популярну каву «Франка», яку продавали євреї^[4].

У міжвоєнний період власник найбільшого тодішнього львівського українського видавничого концерну Галичини «Українська Преса», який видавничою діяльністю спричинився до масового поширення преси і книжок на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині.

Останній номер «Нового Часу» вийшов 12 вересня 1939 року. Більшовики концерн «Українська Преса» націоналізували та на його потужностях почали друкувати газету «Вільна Україна». Тиктор був вимушений виїхати до окупованого німцями Кракова, де 1939 року очолив релігійне видавництво «Нове життя», яке згодом передав отцям-студитам. Коли війська Вермахту зайняли Україну, осів у Рівному. Тут у 1941—1943 роках разом з Уласом Самчуком працював у видавництві «Волинь», де друкувалися часописи «Орленя» та «Український хлібороб», серія «Бібліотека „Антикомуніст“»^[4].

У вересні 1943 року разом з іншими співробітниками видавництва потрапив за ґрати. Через два місяці вийшов на волю^[4].

На той час Іван Тиктор з родиною мешкав на вулиці Пісковій, 26 у Львові^[5].

Того ж 1943 року Іван разом із дружиною Марією та донькою Наталею виїхали до Австрії і вже звідти емігрували до Канади^[4]. З 1948 — в Канаді у місті Вінніпеґ, де заснував «Клюб приятелів української книжки», і перевидав у 1948–1954 свої найбільші довоєнні видання із доповненнями про новіші часи  та близько 40 книжок красного письменства^[6]. У 1950 році І. Тиктор заснував «Клуб приятелів української книжки», під маркою якого випускав видавничі серії, як продовження львівської «Української  бібліотеки» (вийшло 33 книги). На початку липня 1952 року видавничу діяльність перервала пожежа, яка сталася в будинку видавництва, де було його бюро і книжковий склад.

Заслуги Івана Тиктора великі: створення видань, які своєчасно приносили користь суспільству і стали тривкими надбаннями культури; введення періодичного друкованого слова в українське село; і, поставлення уперше газетного видавництва на купецькій базі, зберігаючи усі свої часописи у національно-громадському патріотичному дусі.

• На його честь названо 63 курінь УПЮ імені Івана Тиктора.
• 1993 року вулицю Орловську у Львові перейменовано на вулиця Івана Тиктора^[7][8].
• У селищі Красне Золочівського району Львівської області на честь Івана Тиктора названа вулиця.
• 27 грудня 2016 року у Львові на вшанування 120-ліття з дня народження Івана Тиктора на фасаді будинку, що на розі вулиці Тиктора та проспекту Свободи за ініціативи кафедри медіакомунікацій Української академії друкарства в межах проекту «Іван Тиктор: великий видавець, видатний українець»^[9] було встановлено інформаційну таблицю^[10].

• Науменко К. Є. Тиктор Іван // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 78. — ISBN 978-966-00-1359-9.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Якимович Б. З. Видавець Іван Тиктор: життєвий шлях і громадська діяльність // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Львів: Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, 1997. — Вип. 3/4. — С. 337—354.
• Видання Івана Тиктора та концерну «Українська преса»: Бібліогр. покажч. (1923—1977) / уклад.: В. Г. Денисюк; НАН України. Львів. наук. б-ка ім. В.Стефаника. — Л., 2000. — 368 c.
• Тернопільський Юрій Л. Українська преса з перспективи 150-ліття, Спілка українських журналістів Америки. — Джерсі-Сіті, 1974.
• Видання Івана Тиктора та концерну «Українська Преса»: Бібліографічний покажчик (1923—1977) / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника; уклад. В. Г. Денисюк. — Львів, 2000. — 369 с.
• Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка. — Львів, 1996. — Вип. ІІІ. — 424 с. — ISBN 5-7702-1245-4.
• Зелінська Н. Іван Тиктор: талан і талант: моногр. / Н. Зелінська, Л. Сніцарчук, Е. Огар, Н. Благовірна та ін. — Львів: Українська академія друкарства, 2007. — 240 с. — ISBN 978-966-322-092-5.
• Енциклопедія українознавства для школярів і студентів. — Донецьк: Сталкер, 2000. — 496 с.
• Яворівський Є. 30-ліття видавничої діяльності Івана Тиктора, 1923—1953 / Є. Яворівський. — Вінніпег, 1953. — 19 с.

• Велика історія України, видав Іван Тиктор – Вінніпег: 1948. – 968 с.
• Тиктор Іван // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Теза, 2006.
• Концерн Івана Тиктора
• Щоденна історія: див.: 1896 р.
• Олексій Бухало (6 липня 2018). Іван Тиктор: «сільський хлоп», який став медіамагнатом. bbc.com. BBC News Україна. Архів оригіналу за 28 квітня 2022. Процитовано 6 травня 2023.
• Галина Листвак (7 липня 2021). Бути Тиктором: виклики українського видавничого супергероя. chytomo.com. Портал про культуру читання і мистецтво книговидання «Читомо». Архів оригіналу за 11 березня 2022. Процитовано 6 травня 2023.