Тараска

Тараска (окс. Tarasca) — тварина з провансальського фольклору. Вважається, що вона мешкає на болотах поблизу Тараскона, знищуючи все на своєму шляху та тероризуючи населення. За «Золотою легендою», звір мав голову, схожу на левову, тіло, захищене панциром (панцирами), схожим на черепашачий, шість ніг з ведмежими кігтями, зміїний хвіст і міг випускати отруйний подих.

Середньовічна іконографія, як-от зображення в церковній скульптурі в ранній готичний період, не обов'язково відповідала цьому опису, а приклади, які, здавалося б, відповідали, пізніше були датовані XIV століттям. Шестилапа тараска з черепашим панциром була зображена на міській печатці Тараскона близько XV століття, і саме ця форма вважалася нормою в живописі XVI та XVII століть. Оскільки свята Марта нібито зустріла чудовисько, коли воно ковтало людську жертву, в мистецтві поширився мотив, що зображував як монстр поглинає людину (наприклад, головою вперед, тоді як ноги жертви все ще звисають у неї з пащі).

1474 року Рене Анжуйський започаткував використання тараски на святі П'ятидесятниці, а пізніше також у день святої 29 липня. У сучасному світі було додано щорічне святкування в останні вихідні червня. Для параду по місту з нагоди свята протягом багатьох років будується фігура або платформа (фр. char) тараски. Раніше її несли від чотирьох до дванадцяти осіб, які ховалися всередині фігури.

Легенда про тараску, ймовірно, виникла в Провансі, Франція, протягом ХІІ століття.^[4][5] Вона зафіксована в кількох джерелах, але особливо в історії про святу Марту в «Золотій легенді» (Legenda aurea), яка була «найвпливовішою».^[6][a]

У Провансі (на півдні Франції) на лісистих берегах річки Рони між Арлем та Авіньйоном, навколо нинішнього міста Тараскон (яке тоді називалося Нерлюк, або «чорне місце») нібито мешкало чудовисько. Проте воно частіше ховалося у річці та нападало на людей, які намагалися її перетнути, потоплюючи човни. Істоту описували як дракона, наполовину тварину, наполовину рибу, товстішого за вола, довшого за коня, з «зубами, схожими на мечі».^[8][b]

Тараска (лат. Tarasconus), як кажуть, походить з Галатії, від схрещування біблійного Левіафана та легендарного Онаха (або онахо, або бонахо^[c][d]) з Галатії. Цей онах був істотою, яка мстилася переслідувачам, кидаючи в них своїм послідом (лат. stercus) як стрілами, що викликало опіки.^[8][e] Тараска тероризувала людей і вони благали святу Марфу про допомогу. Свята знайшла істоту, яка в цей час пожирала людину.^[f] Просто окропивши святою водою та піднявши хрест, Марфа змусила тварину стати покірною та слухняною.^[g] Потім вона прив'язала свій пояс (до її шиї^[h]) і відвела звіра до селян. Ті накинулися на тараску з камінням та списами, поки вона не померла.^[i]

Існує інша версія історії, за якою виклик потворі кинули шістнадцять юнаків. Вони вбили тараску, але лише вісім з них лишилися живим та заснували міста Тараско та Бокер.

Розповідь про святу Марту та тараску в «Золотій легенді» («LA») приблизно відповідає версіям легенди, знайденим у псевдо-Марцелла («V») та в «Історичному дзеркалі» Вінсента де Бове Speculum historiale - «SH»),^{[20][21][j][k]} які є майже сучасними творами (кінець XII та XIII століття), причому твір псевдо-Марцелла, ймовірно, є найдавнішим^[6] і датується «між 1187 та 1212 або 1221 роками».^[22] Три тексти LA, SH та V схожі за змістом лише з незначними варіаціями.^[23]

Існує також четвертий варіант латинського переказу, «Життя святої Марії Магдалини та її сестри святої Марти» (Vita Beatae Mariae Magdalenae et sororis ejus Sanctae Marthae) з дещо відмінним змістом від трьох інших,^[6] авторство якого раніше приписували Храбану Мавру (помер у 856 році н. е.).^[18][24] Згодом дане авторство було відхилене як хибне,^[20] оскільки твір належав невідомому автору, можливо, ще кінця ХІІ століття,^[25][26] або навіть другої половини ХІІІ століття.^[27] Луї Дюмон^[20] та інші називають автора «псевдо-Храбаном».

Тараска також присутня у короткій згадці, яка зустрічається у праці Джервейса з Тілбері (Gervais de Tilbury).^[20] Джервейс визначає середовище проживання тараски (лат. tarascus) між прірвою біля міських воріт Арля та скелі/урвища під замком/фортом у Тарасконі.^[l][13][30]

В епоху Відродження, після закінчення Великої західної схизми, що дозволила Прованському графу знову стати Неаполітанським королем, потрібно було подолати місцеві страхи. У Тарасконі це були повені на річці. І легенда про святих з Бетанії, Марту та її сестру Марію, які прийшли проповідувати Євангеліє в Провансі та прогнати всі його лиха, ожила знову. Було навіть встановлено точну дату їхнього прибуття. Вони висадилися в Сент-Марі-де-ла-Мер у 48 році. І в легендах Марта постала як переможиця тараски. Крім того, всі пам'ятали про побожність французьких королів, які приїжджали на прощу до могили святої в Тарасконі. Спочатку Хлодвіг, який захворів під час облоги Авіньйона і якого вилікувала свята, потім Людовик IX, який сам став святим, і його брат Карл I, граф Провансальський і король Сицилії. А їхнім наступником себе вважав популяризатор легенди король Рене^[31].

Оскільки, за традицією, тараска мала дати назву Тараскону, вчені шукали найдавнішу форму цього топоніма. Це Тарускон, згаданий у II столітті у Страбона, що, можливо, походить від слова taurus («бик»). Від нього походить форма Tarascone (IV століття). Топонімісти надають йому праіндоєвропейського кореня *tar, що означає камінь або скеля, який зустрічається в долині Тарантез, із суфіксом -ant-asc-on^[32]. Таким чином, назва тараска походить від того ж лігурійського кореня з додаванням єдиного суфікса -asc, який відмінюється на -ascu, -oscu або -uscu. Серед типів -ascu, -oscu або -uscu можна назвати Manosque, Venasque, Artignosc, Branoux, Flayosc, Gréasque, Vilhosc, Chambost, Albiosc, Névache у Франції та Benasque, Velasco або Huesca в Іспанії^[33].

Щодо опису зовнішнього вигляду тараски, наведеного в «Золотій легенді»,^[8] у відповідному уривку з псевдо-Марцелли, датованому приблизно 1200 роком, це питання розглядається дещо інакше:

Кажуть, що цей опис «досить точно відповідає» іконографії XVII та XVIII століть у картинах та дереворитах, а також сучасним опудалам.^[23] У цьому письмовому творі приблизно 1200 року,^[m] засвідчено навіть панцирі, схожі на черепашачі (лат. parmae — «щити»). Хоча деякі коментатори припускали, що це доповнення XV століття, створене з доцільності, щоб приховати чоловіків, які несли опудало звіра, що проходили парадом через місто на святкування П'ятидесятниці.^[40]

Пізніше голову описували як схожу на бика та лева^[41], або як таку, що має морду лева, або ж як таку, що має голову лева з чорною гривою.^[42][43]

Деталь «хвоста змії» наведена як у «Псевдо-Марцелла», так і в «Історичному дзеркалі».^[21] у втраченій скульптурі на фасаді старої церкви (Église Sainte-Marthe de Tarascon), за словами Лоран-Жан-Батіст Беренжер-Феро хвіст був «довгим і кільчастим і дуже схожим на хвіст скорпіона».^[44][n] Це кільчастий хвіст, який дійсно повертається вертикально, що можна перевірити на факсимільному ескізі скульптури, надрукованому Файоном.^[47] Деякі сучасні автори пішли ще далі, стверджуючи, що хвіст тараски закінчувався жалом скорпіона^[48]. Або, за словами письменника Жана-Поля Клебера, хвіст закінчувався (півнячою) шпорою.^[49] Також раніше висловлювалися коментарі про те, що, згідно з традицією, хвіст повинен закінчуватися у формі наконечника стріли.^[50]

Псевдо-Храбан детально говорить про отруйні випари, що видихаються тараскою:

Деякі французькі джерела вважають, що це не буквальне зображення очей, що вистрілюють полум'ям, а фігуральний вислів, що «його очі палають сірчаним вогнем».^[54][55][o] В одному джерелі (абат Франсуа Кането) Храбан Мавр стверджує, що отруйний подих виривався з ніздрів тараски густими парами.^[57]

• 
  Драконоподібна тараска на печатці Тараскона, ХІ-ХІІ століття^[p][58]
• 
  Крокодилоподібна тараска, монета часів правління короля Рене^[58]
• 
  Тараска на великій печатці міста Тараскон, XV століття^[58]
• 
  Тараска на малій печатці міста Тараскон, XV століття. Підпис знизу - «TARAS».^[58]

Тараска зображена на гербі Тараскона. На ньому звір/дракон традиційно пожирає людину^[59]. На печатках міста XI або XII століття, за однією з думок, тарасці надається вигляд крокодила або якогось виду земноводного.^[60] За словами одного письменника XVIII століття, який писав про середньовічні герби, міська печатка XIII століття презентує майже звичайного дракона.^[q][61] Хоча Файлон стверджує, що це не дракон, який охороняє місто, а сама тараска.^[62] Цей ранній тип, можливо, датується ще XI століттям і зустрічається на печатках, викарбуваних на жетонах типу méreau.^[40][63][r] Пізніший дизайн печатки, що зображує тараску з карапаксом (схожим на черепашачий), з'явився у XV столітті.^[64][65][s]

Пізніший дизайн міської печатки чітко показує тараску, яка ковтає людину. Мовою геральдики герб описують як такий, що зображує «під [замком зі срібними зубчастими вежами] у зеленому полі вкритий золотою лускою дракон, що пожирає людину».^[69][70][t]

• 
  Герб Тараскона
• 
  Герб Шартрез Сент-Марте д'Акс-ан-Прованс
• 
  Герб спільноти власників кабаре та шинкарів Марселя - Regis de la Colombière

У пізньосередньовічних рукописах чудовисько часто зображується таким, що пожирає людей.

Образ тараски використано в архітектурі.

Згадана скульптура, колись вбудована в праву частину екстер'єру церкви Святої Марти Тарасконської, нібито датована XI століттям^[72] і вважається найдавнішим зафіксованим зображенням.^[13][u] Ця скульптура тараски зображувала звіра, який у типовій манері пожирає людину.^[24] Ця тараска була чотириногою твариною, яка мала велику схожість зі звіром, якого, за словами абата Франсуа Кането, топтала свята Марта, у скульптурі хорів у соборі Святої Марії д'Ош.^[46][v] Скульптура зображує чудовисько, яке (вже проковтнуло дитину головою вперед), причому пара ніг дитини все ще видно між його губами.^[72]

Іншим прикладом є різьблення статуї тараски в абатстві Монмажур поблизу Арля.^[24]

Ще одна вирізьблена в капітелі церкви Святого Трофима (Église Métropolitaine de Saint-Trophime) в Арлі, що датується серединою XIV століття,^[76] хоча попередні коментатори, такі як Файлон, який надав детальні малюнки капітелі, вважали її зразком ранньоготичного мистецтва XI століття.^[77]

Фестиваль тараски в Тарасконі започаткував Рене Анжуйський 14 квітня 1474 року під час П'ятидесятниці. Він хотів розважити своїх громадян відтворенням дива святої Марти^{[79][80][w][x]} та відсвяткувати створення ордену Тараскуарів. Пізніше, 29 липня, у день свята Святої Марти, відбулося друге свято.^[84] Ці свята мали на меті вигнати зло, яке для мешканців Рони призводило до передчасного розливу річки. Тараску звинувачували, серед іншого, у руйнуванні ретельно збудованих дамб, у руйнуванні своїм хвостом гребель, які запобігали затопленню Камаргу. Потім було створено опудало монстра та використано його для параду на вулиці^[85].

Опудало було наївним, але вражаючим: величезна залізна конструкція довжиною 6 метрів, з тілом у формі черепахи, вкрита шипами, з людською головою з галльськими вусами, трикутними вухами, зубами хижого риби і довгим хвостом, який змітав все на своєму шляху. Починаючи з П'ятидесятниці і протягом наступних 50 днів, вона мала нагадувати народу про монстра, який його тероризував.

У минулому опудало тараски виносили вулицями двічі на рік,^[86] і дівчина, яка зображала Святу Марту, супроводжуючи тараску, тримала її за повідок (або білу стрічку).^[87][88][89]

У сучасний час (після Другої світової війни), щоб розповісти історію тараски^[90][91] а також Тартарена, головного героя п'єси Альфонса Доде «Тартарен з Тараскона», фестиваль став проводитися щорічно в останню неділю червня.

Образ тараски, яку проносили вулицями під час парадів, зазнав змін: на початку XIX століття дерев'яний реквізит, пофарбований у зелений колір, перетворився на металеву конструкцію. У 1808 році Обен-Луї Міллен описав опудало тараски як дерев'яне і таке, що складається з обручів, покритих пофарбованою тканиною^[92]. Німецький письменник Крістіан Фрідріх Міліус (1818) уточнив, що «щороку на другий день П'ятидесятниці через місто проносять гротескну дерев'яну подобу дракона, або тараски; вона нагадує черепаху; вона складається з дерев'яного каркаса, покритого вощеним полотном,^[y] пофарбованим у яблучно-зелений колір, із позолоченими гаками та шипами на спині».^[93] Граф де Вільнев у 1826 році описав тараску (jeu de tarasque), що використовувалася під час свята П'ятидесятниці, як опудало «жахливого дракона, тулуб якого зібраний з обручів, покритих пофарбованим листовим металом, а спина зроблена за допомогою величезного щита, що імітує черепаший панцир». Він додав, що лапи істоти були кігтистими, хвіст лускатим і кілька разів вигнутим, а голова схожа на голову бика та лева, із роззявленою пащею, що відкриває кілька рядів зубів.^[41]

Для перенесення дерев'яного корпусу, описаного в 1818 році, потрібно було вісім осіб,^[93][89] для металевого варіанту — 12 осіб.^[41] Тараска фестивалю 1846 року приховувала всередині чотирьох носіїв,^[94][96] а та, що була описана в 1861 році, потребувала шести осіб.^[97]

Головою могла маніпулювати людина всередині, відкриваючи або закриваючи щелепи опудала;^[24] з його ніздрів стирчали запали або ракети, які запалювалися, випускаючи вогняні іскри.^[24][98][97]

Під час фестивалю, поки вулицями несуть величезне опудало Тараски, лунають традиційні вигуки tarasco у популярній пісні, що приписується королю Рене Анжуйському:^[99][100][z]

Пізніше стало відомо, що свято Тараски починалася у день П'ятидесятниці та тривала до свята Святої Марти 29 липня,^[95] або ж свято проводилося протягом цих двох днів у два акти.^[104]

До ХХ століття опудало тараски, яке використовували в Тарасконі, була встановлена на візку на колесах,^[105][106] який несли або тягнули особи, відомі як тараскари.^[107][108] Ці супровідники тараски могли періодично відриватися від роботи і брати участь у танці (фарандола).^[105]

У минулому фестивалі проводилися лише епізодично та масштабно, наприклад, у 1846, 1861, 1891 та 1946 роках^[109]. У той час частота цього фестивалю була такою ж непередбачуваною, як і повені, які він мав івідлякати. До кінця XIX століття ці свята супроводжувалися іграми та процесією, яку очолювали різні ремісничі гільдії: виноградарі, носії, пастухи, садівники (городники, фермери, селяни), а також міщани. Присутність цих гільдій, які представляли ремесла Провансу, символізувала плідне відродження під час свят П'ятидесятниці.

У проміжні роки (перша половина ХХ століття), коли Фестиваль тараски був призупинений, за посмертно опублікованою статтею Елізи Гатч (померла в 1931 році), різні органи влади як про належний день для проведення церемонії заявляли про різні тижні та дні тижня навколо неділі П'ятидесятниці.^[ab][110]

Із 1946 року фестиваль став щорічною подією та туристичною пам'яткою.^[111] З практичних міркувань, 23 червня 1946 року в Тарасконі було проведено свято тараски у нетрадиційний день — неділю.^[112] Згодом проведення Фестивалю тараски в останню неділю або вихідні червня стало щорічним.^{[90][107][91]}

Фестиваль тараски був визнаний одним із »Процесії в Бельгії та Франції за участю гігантських ляльок", занесених у листопаді 2005 року до списку шедеврів усної та нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО.^[113]

Тараска (іспанською Tarasque) — одна зі статуй процесії Тіла Христового, яка проходила парадом через низку іспанських міст та інші місця на Піренейському півострові,^[114] наприклад, у містах Гранада, Толедо^[115] та Валенсія^[116][117], а також у місті Мадрид^[118].

Перша згадка про легенду про тараску на півострові походить із Севільї у 1282 році, невдовзі після реконкісти міста в середині XIII століття.^[120]

Іспанська версія має відтінки мізогіністичних елементів, а точніше, заперечення біблійних та історичних спокусниць, зі статуями та статуетками таких жіночих фігур (так званих tarasquillas), увінчаний верхівкою дракона тараски.^[4] Фігура на вершині гранадського дракона — це лялька в натуральну величину, що нагадує манекен з магазину, а крихітна фігурка зі світлим волоссям, встановлена на вершині тараски з пап'є-маше з Толедо, ймовірно, зображує Анну Болейн.^[4]

Історично в місті Севілья спочатку на вершині процесійного дракона сидів юнак, якого називали тарасквільо (а не модельована фігура). Але в 1637 році хлопчика замінили на гарно прикрашену жінку, а в 1639 році було встановлено, що вона має бути потворною старою жінкою.^[121]

Особливості свята:

• У місті Гранада тараска проходить парадом у супроводі великих голів та велетнів. Чудовисько несе на спині манекен, одягнений великим кутюр'є, який визначає тренди одягу, що буде модним протягом літа^[122].
• У Валенсії під час процесії одна з фігур зображує Ла Тараску де Санта Марта або Дракона з великою пащею^[123].
• У місті Толедо напередодні релігійної процесії відбувається парад гігантів і великих голів XVIII століття, які супроводжують Тараску. З тілом черепахи, крилами вампіра і головою змії вона відкриває свою димлячу пащу і бризкає водою на дітей.

Слово «тараска» увійшло до іспанського словника у значенні злісної жінки^[23] або розпусниці.^[124] Словник ХІХ століття визначає «тараску» як «криву, потворну, розпусну та зухвалу жінку»^[125], і відомо, що це слово використовувалося у значенні «потворна стара жінка» вже в XVI столітті.^[126]

Рядом дослідників було запропоновано дохристиянське кельтське походження легенди. Французький археолог Ісидор Жиль припустив дохристиянське язичницьке походження легенди про тараску та пов'язав її з так званою «тараскою з Новес», виявленою в селі Новес, яке колись називалося «Тарасконнет».^[128] Знахідкою була кам'яна статуя гострозубого химерного звіра з лускатою спиною, що «стискав у пащі людську руку».^[128][129] «розчавлює людську руку в своїх щелепах».^[130][ac] Жиль постулював, що це був кельтський обожнений звір, якому приносили людські жертви.^[128]

Теорію Жиля підтримав провансальський поет Фредерік Містраль^[131], а Дюмон не був схильний повністю відкидати переконання Містраля.^[20] Французький вчений Філіп Вальтер також стверджує, що легенда про святу Марту, безсумнівно, «накладена на давні вірування кельтського язичництва».^[37]

Були проведені паралелі з французькими легендами про Грауїлів у Меці^[132][133] та Гаргуйля Руана, якого переміг Святий Роман^[134].

Легендарного дракона або морську істоту, схожу на дракона, яка, як повідомляється, з'явилася у в'єтнамській затоці Халонг, назвали «Тараскою» на честь відомої істоти з Тараскону.^[135][136]

Прованс — регіон, багатий на скам'янілості, які тут знаходили з давніх-давен. Залишки великих доісторичних тварин могли сприйматися як «кістки драконів» і впливати на міфи місцевих мешканців^[137]. І навпаки, після появи наукового підходу, коли поняття динозавра поступово витісняло поняття дракона в масовій культурі, щоб назвати свої знахідки палеонтологи іноді черпали натхнення з легенд. Так, в честь тараски назвали динозавра, виявленого в 1991 році під час розкопок Жана Ле Лефа та Еріка Буффето в департаменті Од — «Тараскозавр» (Tarascosaurus salluvicus). Його останки, а також модель у натуральну величину виставлені в Музеї динозаврів в Есперасі^[138].

Тараску було визнано одним із “Процесії в Бельгії та Франції за участю гігантських ляльок», внесених до списку шедеврів усної та нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО у листопаді 2005 року.^[113][139]

• Процесії в Бельгії та Франції за участю гігантських ляльок
• Свята Марта
• Тараска, буксирований 20 мм зенітна гармата (53 T2), що використовується французькими військовими
• Тарраске, монстр у Dungeons & Dragons
• Боузер
• Тараскозавр, динозавр, названий на честь тараски
• Анкілозавр
• Гаргуйль з Руана
• Грауїллі
• Пелуда
• Кукуй або кока

• Тараска Тудела — Наварра — Іспанія. [Архівовано 1 жовтня 2009 у Wayback Machine.]