YaChudo

Тилацин

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Тилацин
Період існування: 2–0.000085 млн р. т.
▼
плейстоцен — голоцен
Тилацини у Вашингтонському зоопарку, 1902 рік
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клада: Синапсиди (Synapsida)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Інфраклас: Сумчасті (Marsupialia)
Ряд: Кволоподібні (Dasyuromorphia)
Родина: †Тилацинові (Thylacinidae)
Рід: †Тилацин (Thylacinus)
Вид:
†Тилацин (T. cynocephalus)
Біноміальна назва
†Thylacinus cynocephalus
(Harris, 1808)
Ареал на острові Тасманія

Тилацин, або сумчастий вовк (Thylacinus cynocephalus) — вимерлий хижий ссавець, найбільший «сумчастий хижак» (ряд Дазиуроподібні, або кволоподібні — Dasyuromorphia) історичних часів, який проживав на території Австралії, Тасманії й Нової Гвінеї до середини XX століття. Останній відомий представник цього виду помер у неволі 1936 року. Офіційно тилацин був оголошений вимерлим у 1986 році.

Історія опису і спостережень

Тилацин був описаний у 1808 році натуралістом Джорджем Гаррісом. Ця тварина, яка зовні й за розмірами скидалася на пса, вміла стрибати на задніх лапах, як кенгуру. Самиці цього «вовка» мали розродну сумку, у якій доношували дитинчат.

Наприкінці XIX століття тилацина жорстоко винищували як крадія овець, який завдавав відчутних збитків фермерству. Уряд Австралії навіть запровадив премії за вбитих хижаків. Зрештою, до середини 30-х років XX століття, «сумчастих вовків» винищили дощенту.

Останній на Землі «сумчастий вовк» помер у зоопарку на Тасманії 1936 року.

25 березня 2017 року британське видання The Independent повідомило, що на півдні Австралії, за допомогою фотопасток було зафіксовано кілька тварин, які мають візуальні ознаки цього виду[2].

Морфологія

Морфометрія. Довжина голови й тіла була 850–1300 мм, довжина хвоста 380–650 мм, висота в плечах 350–600 мм, вага 15–30 кг[3].

Опис. Верхня частина тіла рудувато-коричнево-сіра чи жовтувато-коричнева з 13–19 чорно-бурими поперечними смугами на спині, крупі й основі хвоста, низ тіла світліший. Обличчя сіре з дещо нечіткими білими відмітками навколо очей і вух. Хутро коротке, густе і грубе. Зубна формула: I 4 5 C 1 1 P 3 3 M 4 4 = 46 {\displaystyle I{4 \over 5}C{1 \over 1}P{3 \over 3}M{4 \over 4}=46} [3].

Спосіб життя

Переважним середовищем проживання, ймовірно, був відкритий ліс чи луки, але його останні популяції могли займати листопадні ліси помірного клімату на південному заході Тасманії. Їхні лігва, як повідомляється, були розміщені у скелястих ущелинах або в порожнинах колод. Тварини неохоче залишали свої володіння, прагнучи не потрапляти на очі людині. Тилацин не мав пахучих залоз для позначення території. Хоча вели нічний спосіб життя, іноді їх бачили, коли вони грілися на сонці. Тилацини, здається, були в основному поодинокими, але іноді полювали парами або невеликими сімейними групами. Полювали в основному на кенгуру, валабі, дрібних ссавців і птахів. Були зафіксовані такі види вокалізації: скавучання (можливо, для зв'язку), низьке гарчання (при роздратуванні) і кахикаючий гавкіт під час полювання. Тилацин міг стояти на задніх кінцівках, використовуючи свій сильний, товстий хвіст для балансу.

Розмноження

Пологи відбувалися протягом року з яскраво вираженим піком у літній період (грудень — березень). Сумка тилацина схожа на сумку тасманійського диявола. Вона утворена складкою шкіри, що відкрита назад, щоб у неї не потрапляли листя, гілки та трава. Сумка прикриває 2 пари сосків. Через 35 днів після спаровування в самиці народжувалося від одного до чотирьох дитинчат, які залишалися в сумці до трьох місяців. Покинувши сумку, щенята залишалися з матір'ю до близько дев'яти місяців.

Хоча багато з них успішно жили в зоопарках, тилацинів ніколи не розводили в неволі. Тривалість життя досягала тринадцяти років.

Причини вимирання

Тилацин у дикій природі. Літографія Йозефа Вольфа. 1861

Тилацин вимер на материковій частині Австралії не менше 2000 років тому[4]. За оцінками, на момент заселення європейцями у 1803 році Тасманії на острові було від 2000 до 4000 тилацинів[5] (за іншими даними — близько 5000 особин[6]). Вважається, що свого часу тилацини не витримали конкуренції хижих ссавців: собак Динго, койотів і лисиць. Але фатальними для тасманійських вовків виявилися 2 фактори: собача чума та агресивність людини. На початку 20 століття тилацини почали масово заражатися чумою, завезеною до Тасманії з домашніми собаками. Таким чином, вже до 1915 року чисельність сумчастих вовків вимірювалася в сотнях. З плином часу тилацини були звинувачені в масовому винищенні овець на фермах, тому хижаків почали знищувати, що заохочувалось урядовими та приватними винагородами, що виплачувалися у 1888-1909 роках[7]. Програма заохочення вбивства діяла до 1909 року та призвела до присудження понад 2180 винагород. За оцінками, щонайменше 3500 тилацинів було вбито внаслідок полювання людей між 1830 і 1920-ми роками[8].

Опудало тилацина у Гантерівському музеї Університету Ґлазґо. 2021

Влада Тасманії, прийняла закон про охорону сумчастих тварин, але не подбала про внесення до реєстру вимираючих видів тилацина. Результат не змусив себе чекати — у 1930 році в Тасманії було винищено всіх до єдиного дикого сумчастого вовка. Остання підтверджена згадка про дику особину датується 1933 роком; її було спіймано та забрано до зоопарку Гобарта (англ. Hobart Zoo), де вона померла у 1936 році.

Всупереч загальноприйнятій думці, є припущення що тилацин, ймовірно, існував до 1980-х років. Кілька організованих експедицій з пошуків тилацина не змогли знайти переконливих доказів його сучасного існування. Тому, хто відловить тилацина і представить громадськості, у 1983 році медіамагнат Тед Тернер пообіцяв приз у розмірі 100 000 доларів, а у 2005 році журнал The Bulletin - 1,25 млн $. У 1986 році Міжнародний союз охорони природи офіційно визнав цей вид вимерлим[9]. У 2008 році тилацин був внесений до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи[10].

Примітки

  1. ↑ Fisher, D. & Burbidge, A.A. (2025). Thylacinus cynocephalus. IUCN Red List of Threatened Species (англ.). 2025: e.T21866A258672491. doi:10.2305/IUCN.UK.2025-1.RLTS.T21866A258672491.en. Процитовано 08 жовтня 2025.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  2. ↑ Tasmanian tiger reportedly spotted in the wild - despite being extinct for 80 years. The Independent (брит.). 25 березня 2017. Процитовано 27 березня 2017.
  3. ↑ а б Nowak R. M. Walker's marsupials of the world. — JHU Press, 2005. — С. 118, 119. — ISBN 0801882222.
  4. ↑ Thylacine // The Australian Museum — July 31, 2025 (англ.)
  5. ↑ Barry W. Brook, Stephen R. Sleightholme, Cameron R. Campbell, Ivan Jarić, Jessie C. Buettel. Resolving when (and where) the Thylacine went extinct // Science of The Total Environment. Volume 877 — June 15, 2023 (англ.)
  6. ↑ Extinction of thylacine // The National Museum of Australia — Sept. 09, 2025 (англ.)
  7. ↑ Тасманійський вовк (сумчастий вовк): опис, причини вимирання сумчастого хижака // INFOTEKA — 08.02.2024
  8. ↑ Extinction of thylacine // The National Museum of Australia — Sept. 9, 2025 (англ.)
  9. ↑ Barry W. Brook, Stephen R. Sleightholme, Cameron R. Campbell, Ivan Jarić, Jessie C. Buettel. Resolving when (and where) the Thylacine went extinct // Science of The Total Environment. Volume 877 — June 15, 2023 (англ.)
  10. ↑ Thylacinus cynocephalus, Thylacine // The IUCN Red List of Threatened Species (англ.)

Посилання

Зовнішні відеофайли
Tasmanian Tiger - Last known Thylacine footage from 1935 shown in colour на YouTube // The Media Workshop — 12.02.2022 (англ.)
Thylacinus cynocephalus – Тилацин сумчастий вовк –Thylacine на YouTube //Channel about animals and zoos —25.08.2022


Панда Це незавершена стаття з теріології.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).