YaChudo

Прокл (архієпископ Константинопольський)

Переглядів: 0. Оновлено 05.11.2026.

Прокл
Прокл. Мініатюра з Менологія Василія II, близько 1000 року.[1]
Архієпископ Константинопольський
квітень 434 — 446 або 447
Попередник: Максиміан
Наступник: Флавіан
 
Діяльність: архієпископ, католицький священник Редагувати інформацію у Вікіданих
Народження: дата невідома
Смерть: 446 або 447
Константинополь
Похований:

CMNS: Прокл у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Прокл Константинопольський (грец. Πρόκλος; дата народження невідома — 446 або 447) — архієпископ Константинопольський від квітня 434 року до смерті, богослов і проповідник. Виступав проти Несторія, обґрунтовував найменування Марії Богородицею, написав «Томос до вірмен». За його служіння 438 року останки Івана Золотоустого перенесли до столиці. Вшановується як святий.[3][4]

Біографія

Освіта і служіння за Аттика

Точний час народження Прокла невідомий. Поширене датування близько 390 року є дослідницьким припущенням, а не повідомленням сучасного документа. За Сократом Схоластиком, істориком Константинополя першої половини V століття, Прокл замолоду служив читцем, навчався риторики, а потім був секретарем архієпископа Аттика. Саме Аттик висвятив його на диякона і пресвітера.[5][4]

Пізніша житійна традиція зробила Прокла безпосереднім учнем і секретарем Івана Золотоустого та свідком чудесного явлення апостола Павла. Цей переказ важливий для його іконографії й церковного вшанування, але не має такої ж джерельної основи, як засвідчена Сократом служба при Аттикові.[4]

Після смерті Аттика 425 року частина духовенства підтримувала обрання Прокла, але кафедру посів Сісіній I. Він висвятив Прокла на єпископа Кізика. Місцева громада, однак, обрала Далматія й не прийняла присланого єпископа, оскаржуючи право Константинополя на таке поставлення. Прокл залишився в столиці та проповідував у її церквах.[6]

Суперечка з Несторієм

Після смерті Сісінія Прокл знову був кандидатом на кафедру, проте імператор Феодосій II обрав Несторія, запрошеного з Антіохії. Коли виникла суперечка про титул Богородиці, Прокл виголосив у присутності Несторія проповідь на захист цього найменування. Її зміст — єдність того, хто є Богом Словом і водночас народився як людина, — став основою його подальшої богословської діяльності.[7][4]

Після усунення Несторія Ефеським собором 431 року кандидатура Прокла знову обговорювалася. Перешкодою було попереднє поставлення в Кізик і заперечення проти переведення єпископів з однієї кафедри на іншу. Тоді обрали Максиміана. Після його смерті у квітні 434 року імператор наказав поставити Прокла ще до похорону попередника, прагнучи уникнути нової тривалої боротьби кандидатів.[8]

Архієпископство

Прокл очолив кафедру після примирення Кирила Александрійського та Івана Антіохійського 433 року. Проте це порозуміння не усунуло суперечок про спадщину Феодора Мопсуестійського та Діодора Тарського, богословів антіохійської традиції. У відповідь на звернення вірменських церковних діячів Прокл написав у середині 430-х років «Томос до вірмен», у якому виклав своє розуміння втілення.[3][4]

Обговорення томосу й доданих до нього спірних висловів спричинило нові переговори з Антіохією. Прокл прагнув засудження неприйнятних формулювань, але не завжди вимагав особистого посмертного осуду їхнього гаданого автора. Цей конфлікт передував значно пізнішій суперечці про три глави VI століття; переносити її завершені рішення на час Прокла було б анахронізмом.[3][4]

У січні 438 року за його участю останки Івана Золотоустого перевезли з Коман Понтійських до Константинополя. Сократ датував подію 27 січня. Перенесення сприяло примиренню з прибічниками усуненого архієпископа, які раніше трималися окремо від офіційної громади.[9]

Прокл продовжував розширювати практичний вплив столичної кафедри. Зокрема, на прохання кесарійської громади поставив Таласія єпископом Кесарії Каппадокійської. Такі випадки передували формальному закріпленню ширших прав Константинополя на Халкедонському соборі 451 року.[10][11]

Точна дата смерті Прокла не встановлена. Старі довідники наводять 446 або 447 рік; реконструкція липня 446 року спирається на пізніший підрахунок тривалості служіння. Це реконструкція, а не безпосередньо засвідчений день смерті. Наступником був Флавіан.[3][4]

Богословські погляди

У христології Прокл наголошував на єдиному суб'єкті втілення — Богові Слові, який прийняв повноту людської природи. Це дозволяло йому одночасно обстоювати єдність Христа та збереження його божественного й людського. Найменування Марії Богородицею випливало для нього з тотожності того, хто предвічно є Сином Божим, і того, хто народився від Марії як людина.[4]

Писемна спадщина

Збереглися проповіді Прокла та його листування. До основних творів належать «Томос до вірмен», проповіді про втілення й Богородицю, слова на Різдво, Богоявлення, Преображення, Пасху та П'ятдесятницю, похвальні слова апостолам і мученикам. Частина текстів дійшла не лише грецькою, а й у сирійських, вірменських, грузинських та церковнослов'янських перекладах.[3][4]

При цьому рукописне надписання іменем Прокла не гарантує авторства. Сучасні каталоги розрізняють достовірні, сумнівні й помилково приписані твори. Зокрема, «Слово про передання Божественної літургії», яке трапляється в старих переліках його праць і перекладів, належить до псевдоепіграфів.[4]

Видання та переклади

Грецькі твори друкували у XVII столітті, а згодом у 65-му томі Patrologia Graeca. Російські переклади окремих проповідей з'являлися в журналі «Христианское чтение» у XIX столітті. Склад старих перекладних збірок не повністю збігається з корпусом творів, авторство яких приймає сучасна патрологія.[3][4]

Церковне вшанування

У візантійській традиції засвідчені дні пам'яті 24 жовтня та 20 листопада; у слов'янських календарях переважає друга дата. Із Проклом пов'язують переказ про появу Трисвятого під час землетрусу в Константинополі. Оповідь про юнака, який почув небесний спів, належить до пізнішої літургійної традиції, а не до документального свідчення про авторство молитви.[4]

Примітки

  1. ↑ Proclus of Constantinople (Menologion of Basil II).jpg // Wikimedia Commons. Опис і ліцензія файлу; перевірено 15 жовтня 2026.
  2. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #119129701 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. ↑ а б в г д е Bacchus F. J. St. Proclus // The Catholic Encyclopedia. Vol. 12. New York: Robert Appleton Company, 1911. (англ.)
  4. ↑ а б в г д е ж и к л м н Заболотный Е. А. Прокл: Жизнь; Сочинения; Христология и мариология; Почитание // Православная энциклопедия. Т. 58. С. 294—304. Електронна версія, 8 листопада 2024. (рос.)
  5. ↑ Сократ Схоластик. Церковна історія, кн. VII, розд. 41. Англійський переклад у Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series, vol. 2. Buffalo, 1890. (англ.)
  6. ↑ Сократ Схоластик. Церковна історія, кн. VII, розд. 26–28. Англійський переклад у Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series, vol. 2. Buffalo, 1890. (англ.)
  7. ↑ Сократ Схоластик. Церковна історія, кн. VII, розд. 29, 32. Англійський переклад у Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series, vol. 2. Buffalo, 1890. (англ.)
  8. ↑ Сократ Схоластик. Церковна історія, кн. VII, розд. 35, 40. Англійський переклад у Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series, vol. 2. Buffalo, 1890. (англ.)
  9. ↑ Сократ Схоластик. Церковна історія, кн. VII, розд. 45. Англійський переклад у Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series, vol. 2. Buffalo, 1890. (англ.)
  10. ↑ Сократ Схоластик. Церковна історія, кн. VII, розд. 48. Англійський переклад у Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series, vol. 2. Buffalo, 1890. (англ.)
  11. ↑ Халкедонський собор (451): вибрані акти та правила. Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series, vol. 14, ed. Henry R. Percival. Buffalo, 1900. (англ.)

Джерела та література

  • Proclus. Твори // Patrologia Graeca. Т. 65. Стовп. 679—888.
  • Прокл Константинопольский. Томос к армянам / пер. А. В. Муравьёва // Антология восточно-христианской богословской мысли. Т. 1. Санкт-Петербург, 2009. С. 596—605. (рос.)

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).