Молдавське князівство

Молда́вське князі́вство (ст.-укр. Землѧ Молдавскаѧ; лат. Principatus Moldaviae, рум. Țara Moldovei, тур. Moldova Prensliği) — монархічна держава у Східній Європі, що існувала в XIV—XIX ст. Займала терени сучасної республіки Молдова, запрутської Західної Молдови, а також Буковини, Бессарабії та Буджака^[4]. В давнину поділялась на Верхню країну, Нижню країну і Бессарабію, причому в Бессарабію входила частина Поділля і значна частина сучасної Одеської обл. Керувалася князями, що носили титул воєвод-господарів, й походили з роду Богданів. Мала столицю у містах Серет (1359—1385), Сучава (1385—1572), Ясси (1572—1861). Панівною релігією було православ'я, а мовою діловодства — староцерковнослов'янська. Населення було етнічно строкатим — волохи, русини, угорці, печеніги, половці, татари^[4]. Мала тісні культурно-історичні зв'язки із Волощиною і Трансильванією^[4], а також Закарпаттям, Галичиною та Поділлям. Заснована у XIV ст. як васальна держава Угорщини^[4]. За правління воєводи Богдана I стала незалежною^[4]. В часи Петру I приєднала Придністров'я й стала васалом Польщі (1387)^[4]. Отримала власну Молдавську митрополію від Константинополя за князювання Олександра I^[4]. Найбільшого розквіту зазнала за правління Штефана III Великого, який відзначився перемогами над Османами і Польщею^[4]. По смерті Стефана Великого була ареною турецько-польських війн. Згодом стала васалом Османської імперії (з 1498), втратила частину земель у Буджаку і Бессарабії. Ненадовго об'єднана з Валахією і Трансильванією Міхаєм Хоробрим, а також на короткий проміжок із Трансильванією в часи Міхая I^[4]. Під час князювання Димітрія Кантемира намагалася перейти під протекторат Російської імперії (1711)^[4], але через поразку від турків залишилася під Османами. Відтоді керувалася представниками родів греків-фанаріотів (1711—1821)^[4]. Ослабла внаслідок австро-турецьких і російсько-турецьких війн^[4]. Втратила Буковину (11 % території) на користь Австрії (1774), а Бессарабію (48 % площі) — на користь Росії (1812)^[4]. Припинила існування 1859 року об'єднавшись із Валахією у одне князівство^[4]. У 1812 році значна частина земель Молдавського князівства була приєднана до Російської імперії з назвою Бессарабія, а інша історична частина з колишніми столицями 1861 року ввійшла до складу Румунії.

• Молдавія (лат. Moldavia, грец. Μολδαβία) — середньовічна і ранньомодерна назва.
• Молда́ва (ст.-укр. Молдава) — староукраїнська назва^[5], що походить від однойменної річки.
• Молдова — румунська назва
• Молда́вська земля́ (ст.-укр. Земля Молдавская^[6][7][8], молд./рум. Цара Молдовей^[9])
• Богдан, Богданія (осман. Boğdan) — в османських, монгольських, єгипетських і арабських джерелах від імені Богдана І.
• Мала Валахія (лат. Wallachia Minor)
• Русо-Влахія, або Русовлахія (Ῥωσοβλαχία) — у слов'янських та візантійських джерелах; на противагу Угро-Влахії (власне Волощині). За візантійською класифікацією.
• Мавро-Влахія (Чорна Влахія) — у візантійських, перських і монгольських джерелах.
• Волощина — у польських і українських джерелах у XV–XVIII ст.

Молдавське князівство розташовувалося у західній частині Північного Причорномор'я, на заході Понтійського степу. Північним і східним кордоном країни була річка Дністер, південним — гирло Дунай і нижня течія річки Серет, західним — Карпати у районі верхів'їв річок Черемош, Сучава, Бистриця. На південному заході Молдавія мала вихід до Чорного моря. Центральною транспортною артерією князівства слугувала річка Прут, що текла з півночі на південь і впадала до Дунаю.

Археологічні розкопки свідчать про те, що практично всі землі, на яких сформувалося середньовічне Молдавське князівство, були територією поширення трипільської культури.
Вже з доісторичних часів Східне Прикарпаття, в долинах Молдави, Дністра, Прута, Сірету, Сочави та Черемоша почали заселяти осілі скотарі та землероби.

На межі нашої ери терени майбутнього князівства перебували під впливом дакійських племен та їх державних утворень, зокрема Римської Дакії, який через постійні набіги степовиків з Північного Причорномор'я був не надто значним.

У середині І тисячоліття на цих землях виникло декілька територіальних утворень, що поставали скоріше для координації сил у боротьбі із супротивником. Кожною такою «дєржавою» управляв князь, який мав воєнну, судову та адміністративну владу і був великим землевласником. Кілька таких суб'єктів об'єднувалися у більше воєводство на чолі воєводою, основним призначенням якого була координація зусиль під час війни.^[10]

З часів формуванням Антського союзу територія стає ареалом роселення тиверців, першу письмову згадку про що зафіксовано (IX століття) у «Повісті минулих літ».^[11]

Надалі значна частина земель (південь майбутньої Молдавії) увійшла до складу Першого та Другого Болгарського царства. Північна частина стала частиною Руської держави (Галицького, пізніше Галицько-Волинського князівства), яка протягом XI-ХІІ ст. взяла під свій контроль всю територію між Карпатами та Дністром аж до гирла Дунаю.^[12]

З другої половини XIII ст. до першої половини XIV ст. південно-східна частина Дністровсько-Карпатських земель була у складі Золотої Орди. Північні райони, у Прикарпатті, хоч і перебували в певній залежності від ординців, але залишалися під контролем Галицько-Волинського князівства.

Як найбільш розвинуте місто в цій місцевості, котра продовжувала відігравати важливу економічну і політичну роль як «Серетський торговельний шлях», у 1300 згадується Баня (лат. Civitas Moldaviae). Її урядник Олександр Молдавович (лат. Alexandro Moldaowicz у тогочасному документообігу) в 1334 брав участь в укладані союзу між Галицько-Волинським князівством та Німецьким орденом. Разом з іншими руськими боярами скріпив печаткою підписаний Юрієм II договір.^[13]

В історичних документах XIV століття згадуються державні формування у Північній Молдавії — «республіка» Кимпулунг і воєводство Шепеніц, розташоване між Лозиною і Дністром, що включає могутню фортецю Хотин.

Згідно з легендою, яка вперше зустрічається у молдавському літописі «Cronica Anonimă a Moldovei» (Анонімна хроніка Молдавії), походження назви «Молдавія» має наступну легенду. Воєвода Марамурешу, Драгош (Dragoş) полював якось на зубра. Ця тварина була незвичайною тим, що мала зірку на лобі. Драгоша супроводжував його улюблений пес на ім'я Молда. Полювання завело воєводу на береги невідомої річки.

На її берегах він і наздогнав зубра та вбив його, проте в боротьбі загинув і пес. Згідно з легендою, Драгош назвав річку Молдавія в пам'ять про нього. З того часу герб Молдавії має зображення голови зубра із зорею на лобі. Драгош став першим володарем Молдавії (як марки Угорського Королівства) в 1352–1353 після об'єднання феодально роздроблених воєводств.

Частина Молдавського князівства входила до складу Королівства Русі ще з часів королів Данила та Лева І. 1334 р. в грамоті галицько-волинського князя Юрія II згадується «вірний вельможа» Олександр Молдавович, що в той час урядував в Русо-Влахії.

В другій половині XIII — першій половині XIV століття південно-східна частина Дністровсько-Карпатських земель входила в склад Золотої Орди. Райони карпатських передгір'я безпосередньо не входили в володіння Орди, але, знаходились в васальній залежності від неї.

В XIV столітті Золота Орда почала занепадати. В середині 1340-х років угорці розгромили золотоординське військо. Землі в басейні річки Молдавія опинилась під владою угорських королів. На цій території утворилось Молдавське князівство — спочатку як васальне князівство Угорського королівства.

Першим намісником Молдавії (бл. 1351—1353) був Драгош I, волоський воєвода з Мармарощини, з іменем якого пов'язують виникнення Молдавського князівства. Після Драгоша Молдавією управляли його син — Сас (1354—1358) та внуки — Драг і Балк (1359).

У 1359 році, в результаті виборів і повстання проти угорського панування, князівство стало незалежним. Першим правителем незалежного Молдавського князівства став Богдан I (1359—1365), який до того був колишнім спадковим воєводою в Марамуреші і васалом угорського короля. Він воював з військом самого угорського короля, уклав політичний союз з місцевими татарськими ханами та захищав татар від угорців.

Невдовзі після переможної битви литовського князя Ольгерда на Синіх Водах у татар військово-дипломатичним шляхом було відвойовано межиріччя Прута і Дністра. Причому археологічні знахідки свідчать, що при Богдані татарська культура досягла апогею свого розвитку. Це підтверджує і золотий перстень Богдана, на якому арабською мовою написано «Емір Богдан».

Син Богдана Петро I Мушат розбудовує державні інститути в Молдавії, вирішує національне питання — всі мешканці, незалежно від етнічного походження, урівнюються в правах і називаються «земляни молдавські», визначається з державною мовою і державною вірою,, зміцнює волоське право і державну канцелярію, карбує монети, будує міста, фортеці, монастирі і храми, налагоджує економіку і торгівлю, підтримує дружні зв'язки з сусідніми князівствами, укладає військово-політичний союз з Владіславом Ягайло, який з Вітовтом управляли литовськими територіями від Балтійського до Чорного моря — «від моря до моря».

Роман I Мушат (1392—1394) відсуває кордони на півдні до гирла Дунаю і Чорного моря; південна частина території між Лозиною і Дністром, названа Бессарабією за ім'ям першого її власника — представника династії Басарабів з Волощини, разом з фортецями Килія і Четатя-Албе входить у природні кордони історичної Молдавії. Сам Роман І гордо називав себе великим господарем, єдиним владикою Землі Молдавії від гір до моря.

У 1400 році до князівства була включені і фортеця Білгород (сучасний Білгород-Дністровський). Східним кордоном князівства була річка Дністер. Західний кордон проходив по вершинах Карпатських гір, південний — по Чорному морю, річкам Дунай, Серет і Мілків. На півночі природного кордону не було, Покуття було надано Владіславом Ягайлом Молдавському господарю Петру I Мушату в заставу. По смерті польського короля довший час було спірною територією, через яку вели війни Молдавське князівство й Польща.

Олександр Добрий остаточно приєднав до Молдавського князівства Буковину. Таким чином, історична Молдавія охоплювала територію між Східними Карпатами (лісистими Карпатами), Дністром, Чорним морем і Дунаєм, поділяючись на три історичні землі-Цара-де-Сус,Цара-де-Жос та Бессарабію. Те, що Молдавія знаходилася на перетині торгових шляхів, а відтак інтересів Австрії, Росії і Туреччини, які змагалися за першість у Південно-Східній Європі, значною мірою пояснює подальші територіальні захоплення великих імперських держав.

Незважаючи на перемоги, здобуті над турецькими і татарськими, угорськими і польськими загарбниками, що нападали одне за одним на Молдавію, Штефан III Великий (Штефан чел Маре), національний герой Молдавії, змушений був зрештою піти на компроміс, сплачувати данину і поступитися султану Баязіду II влітку 1484 р. південною частиною Молдавії — Бессарабією — разом з Килією і Четатя Албе.

У 1513 р., через кілька років після смерті Стефана III, Молдавія змушена прийняти режим османського сюзеренітету. Цей режим був закріплений серією двосторонніх договорів, що передбачали взаємні зобов'язання і якими Молдавія визнавалася не завойованою силою зброї, а такою, яка «підкорилася» туркам. Так, за виплачувану султану данину, Молдавія мала право жити за власними законами, проводити власну зовнішню політику, обирати власного господаря, використовувати свою (давньоукраїнську і романську) мову в школі і церкві, а Османська імперія зобов'язувалася захищати цілісність Молдавії.

З цього моменту і до 1711 р. (останнє антиосманське повстання Кантемира — нащадка ханських родів) господарі Молдавії, проте, як і Валахії, намагаються звільнитися від сюзеренітету Порти і повернути незалежність як військовим, так і дипломатичним шляхом за військової підтримки польських магнатів та українських полковників/гетьманів.

У травні 1600 р. господар Волощини (Мунтенії) Михайло Хоробрий (Міхай Вітязул) також на короткий час стає господарем Молдавії, об'єднавши таким чином три князівства: Волощину, Трансильванію і Молдавію. Проте зазнає поразки від польських коронних гетьманів і Молдавія стає буферною державою між Османською імперією і Річчю Посполитою.

Надалі протягом російсько-турецьких війн Молдавське князівство підпадало під вплив Московського, що вважала себе як захисником православних. У 1812 р. після за Бухарестським мирним договором Росія анексувала в Молдавського князівства Бессарабію, а сама Молдавія та Волощина повернулися під вплив Османської імперії.

У 1842 р. у Молдавії та Волощині, відбулися революції, що мали на меті демократичні зміни та подальше об'єднання двох князівств, але їх задавили російські та османські війська.

З 1858 до 1861 р. з активним міжнародним втручанням тривало об'єднання Дунайських князівств в єдину державу Об'єднане князівство Волощини та Молдавії.

На чолі князівства був господар, що мав вищу політичну, судову та військову владу. Проте його влада обмежувалася боярами. Господар повинен був зважати на їхню думку як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Бояри поділялися на «великих» та «малих». «Великі» бояри обіймали вищі посади і були обрані помічники господарю. «Малі» бояри безпосередньо підкорялися «великим» і були виконавчою владою на місцях. На відміну від «великих» бояр, де вони отримували винагороди за службу, тому займалися поборами податків із місцевого населения^[14]. Після потрапляння князівства у залежність від Османської імперії господаря стали обирати великі бояри га Боярській раді (дивані), а це рішення затвердувалося фірманом султана. У князівстві фактично склалася олігархія, бо бояри та великі феодали вирішували все самі на раді без господаря. З 1711 року бояри втратили право на обрання господаря, і він став призначатися султаном щорічно. Такі господарі зазвичай були не з Молдавського князівства і не мали права керувати князівством, займаючись лише збором податків та відсиланням данини султанові. Вони отримали назву фанаріоти.

За Адріанопольським мирним договором 1829 року між Російською та Османською імперією в Дунайських князівствах вводилися два практично ідентичні органічні регламенти (пізніше як доповнення до регламенту було прийнято Паризька конвенція 1858 року). У Молдавському князівстві регламент набув чинності 1 січня 1832 року і замінював конституцію, встановивши країни конституційну монархію. За ним влада господаря обмежувалася парламентом («Адунаря Обштяске»), до якого мали увійти представники від різних станів^[15].

Управлінський апарат складався з сановнкиів та службовців, що безпосередньо призначалися та підпорядковувалися господареві. Це великий вістерник, великий ворник, великий ключер, армаш, великий логофет (хранитель печатки, що займався канцелярськими справами), житничий, слугер, пахарник, портар (служив перекладачем на прийомах), граматик (писар). За часів фанаріотського режиму при господарському дворі обов'язково був присутній султанський представник — ефенді.

• Білогородський повіт (Білгород)
• Баковський повіт (Бакова / Бакеу)
• Бендерський повіт (Бендери / Тягиня, Тягнякячя)
• Хотинський повіт (Хотин)
• Чернівецький повіт (Чернівці)
• Яський повіт (Ясси)

Загалом князівство ділилося на дві частини - Верхня країна (Цара-де-Сус) і Нижня країна (Цара-де-Жос) (яке періодично включало в себе також і східну Молдову). У свою чергу ці дві частини ділилися на дрібніші з центрами в окремих містах. Кожним містом керував ворник, з мешканців міста формувався міський рада, головою якого вважався війт чи шойтуз. Функції керуючого дистриктом (округом) навколо окремого міста виконував пиркелаб. Найнижчою ланкою в системі управління князівством займав ватаман — сільський староста, який зважав на думку боярина, на землі якого було його село.

Молдавське князівство часто вело війни з сусідами: Угорщиною, Польщею, Османською імперією, українськими козаками і татарами. Для захисту держави воно мало власне військо, що поділялося на дві складові — регулярне (мале військо) і нерегулярне (велике військо). Основу першого становили бояри, а другого — селяни.

У «малому війську» служили професіонали: бійці дружини молдавського господаря, члени боярських загонів і найманці. Воно ніколи не розпускалося, а його найменша кількість становила до 10 тисяч вояків. Нерегулярне «велике військо» скликалося лише в крайніх випадках. До нього збирали більшу частину боєздатного чоловічого населення країни, переважно вільних селян. Таке військо нараховувало до 40 тисяч чоловік.

Головнокомандувачем молдавського війська був молдавський господар. За його відсутності збройними силами командував великий ворник, або наказний воєвода. Нижче за званням стояв гетьман.

За правління Стефана III була проведена військова реформа, покликана зменшити боярський вплив у війську, а також збільшити призов селян. Гарнізонна служба в містах покладалася на міщан. Згідно зі свідченнями польського хроніста Яна Длугоша, кожен молдавський селянин мусив мати зброю.

У XV ст. на озброєнні бояр і надвірних слуг (куртян) були мечі, шаблі, луки зі стрілами, списи. Захисне спорядження складалося з кольчуг, шоломів і щитів. Селяни мали на озброєні сокири, рогатини і коси, а замість панцира носили тверді лляні сорочки, виварені у маслі. Поширеним у війську було використання кучми, типового волоського головного убору.

Основу молдавського війська становила піхота. Бояри служили переважно кінними. Вільні хуторяни резеші, які жили самоврядними громадами, незалежними від бояр чи господаря, формували легку піхоту і кінноту. За правління Стефана III молдавани стали використовувати гармати. Замки й укріплення будувалися з дерева, каменю або цегли. Найвідомішими з них є фортеці Хотина, Сорок, Орхеї, Бендер, Білгорода. Кожна фортеця мала гарнізон, яким командував голова (пиркелаб).

У молдавському війську було поширене найманство. У ньому служили представники різних народів Балкан і Причорномор'я: русини, угорці, німці, татари, турки, серби та інші. З XVII ст. до молдаван часто наймалися запорозькі козаки. Піддані Молдавського князівства так само служили найманцями у сусідів. Зокрема з «волохів» комплектувалися кінні компанійські та сердюцькі полки українських гетьманів.

З моменту поразки в битві під Обертином почався процес поступової втрати української державності в Молдавії. Молдавське князівство втратило титул збирача православних земель, яким володіла після Київської Русі.

Після поразки Молдавії у Прутському поході 1711 року їй було заборонено мати власні збройні сили. Лише згідно з Адріанопольським договором 1829 року князівство отримало дозвіл частково відновити свою армію.

Православна церква в період османського панування духовно об'єднувала населення князівства і всіляко протистояла спробам його ісламізації чи покатоличення. Важливми центром церквоого життя був Путнянський монастир, що було засновано 1466 року. До середини XVII ст. мовою богослужіння залишалася церковнослов'янська.. Потім завдяки Василя Лупу та наступних молдавських господарів його було замінено на старорумунську.

На початку XVIII ст. фанаріотського режиму їхня нова політична еліта стала послідовно проводити політику еллінізації церкви Молдавського князівства. Її найяскравішими проявами перетворення місцевих духовних училищ з румунської мови викладання до шкіл з навчанням грецькою. У єпископальних містах богослужіння відбувалося грецькою мовою, абсолютно незрозумілою для більшості населення. При цьому більшість вищих ієрархів залишалися місцевими. Водночас разом із вищими ієрархами православної церкви господарі всіляко сприяли покращенню духовного життя мешканців країни. Фанаріоти будували навчальні заклади, православні церкви та монастирі. У XVIII ст. на території Молдавського князівства було збудовано 21 монастир та 102 скити. Про зростання кількості православних святинь і храмів свідчить перепис 1810 року, з якого випливає, що у всій Молдавії існувало 203 монастиря з 1860 ченцями та 2313 церков, у парафіях яких служило близько 4692 священників^[16]. При цьому слід врахувати, що до цього перепису не увійшли храми, що знаходилися на втрачених у зв'язку з останніми кількома російсько-турецькими війнами територіях. Так, перепис 1775 року, проведений австрійською військовою адміністрацією в колишніх північних волостях Молдавської землі (на Буковині), свідчить про наявність там 18 великих та 16 малих монастирів, у яких проживали 466 ченців та 88 черниць.

Костянтин Маврокордат своїм статутом від 1741 року наказував, що всі бажаючі вступити в духовне звання, зобов'язані були вчитися предметам, потрібним православ'ю, які потрібно знати кожному християнинові і священичому сану. Крім того, важливим кроком з його боку було прописане у тому самому статуті положення про створення при православних монастирях освітніх закладів^[17]. У 1749 році було засновано школи при храмах Св. Миколая, Св. П'ятниці та Св. Сави в Яссах, де навчалися діти простолюдинів^[18]. У 1766 році господар Г. Гіка видає указ про заснування шкіл у Сучаві, Чернівцях, Радівцях, Путні, Кимпулунгу Молдавському та Кимпулунгу Руському^[19].

У церковно-адміністративному відношенні існувало 3 єпархій Молдавської митрополії (з центром у м. Ясси): Редеуцької (з 1787 р. центр – Чернівці), Романської та Хуської. Їхні адміністративні кордони не були стабільними і протягом лише XVIII ст. неодноразово змінювалися.

Мало станово-ієрархічний характер. На найвищому рівні перебували воєводи (також звані князями, господарями або домнами залежно від періоду). Нижче них була аристократія, що складалася з бояр (також званих бурами), землевласників та васалів воєводи, які отримували від нього військові титули та ленні маєтки. Бояри поділялися на три соціальні прошарки: великі бояри (найзнатніші боярські родини, які входили до складу воєводського двору і були звільнені від усіх податків)^[20]; малі бояри (дрібна шляхта, які обіймали місцеві або менш важливі посади); мазили.

На наступному щабіл розташовувалсия мошнени та векіни — вільні селяни, що обробляли земельні ділянки або були робітниками для бояр, збираючись в самостійні сільськогосподарські громади, що називалися общтами, які були поєднанням приватної та громадської власності та дотримувалися волоського права.

Раби становии значну частину суспільства з часів Середньовіччя. Рабами дуже часто були етнічні татари, що походили з полонених ногайців або Кримського ханства, та етнічні цигани, які представляли основну форму рабства в Молдавському князівстві. Раби могли бути трьох типів: țigani domnești (прямі раби воєводи), țigani mănăstirești (слуги, найняті в монастирях) і țigani boierești (власність бояр)^[21]. Рабство було скасовано лише в грудні 1855 року^[22].

Застосовувалося волоське право, деякі норми візантійського права. Також для повсякденним питань приймалися грамоти господарів.

Молдавська економіка XIV століття помітно зростала. Це пояснювалося зростанням виробничих сил та покращенням технологій виробництва. Основою економіки князівства було сільське господарство, у якому переважало тваринництво. У землеробстві велике значення мало городництво, садівництво та вирощування винограду. Вирощувалися також яра пшениця, ячмінь, просо, горох, сочевиця, полба, коноплі та льон. У документах XV ст. згадується капуста. Картопля з'являється з XVIII ст. У тваринництві важливу роль відігравало конярство та розведення дрібної рогатої худоби.

У Молдавії були розвинені морське, озерне та річкове рибальство, яке було найпоширенішим у басейнах нижнього Дунаю, Дністра, Пруту та Сирету. Основними видами риб були судак, окунь, сазан, лящ, тарань, а також білуга та короп.

Активно розвивалося ремісництво та товарообмін між містами, що сприяло їх розвитку та зростанню. Воно включало обробку металів, гончарство та ткацтво. Ковалі та зброярі займалися виготовленням зброї, знарядь праці та побутових речей для населення й війська. Гончарами створювалися власні види молдавського посуду та будівельних матеріалів.

Найдавніші свідчення про розробки нафтових родовищ у Молдавському князівстві з'являються 1440 р. (зокрема, опис родовища Лукечешті). 1517 р. датовані згадки про видобуток асфальту та мазуту в долині Прахови (Волощина). Господар Молдавії Дмитро Кантемир у географічному описі Молдавії «Descriptio Moldaviae» (1716 р.) зазначав, що поблизу Мойнешті є джерело «мінеральної смоли», змішаної з водою.

Водночас зросла внутрішня торгівля. Цьому посприяв активний товарообіг між селянами та ремісниками, які закуповували у селян сировину для виробництва і потім продавали готовий товар їм або реалізовували його на території міста. Ярмарки мали спеціалізацію та територіальну спрямованість: ярмарки в Тротуші та аджуді були орієнтовані на торговців із Трансільванії, у Лапушні та Тягіні – на кримських, буджакських і ногайських татар. Важливі спеціалізовані ярмарки проводилися в м. Сучава (промислові товари, тканини), Байя, Кимполунг (мед та віск), Кілія (риба). Для Буковини ключовими були ярмарки худоби, які, за свідченнями 7 разів на рік. На польському кордоні ярмарки проходили в 1520-1550-х роках у Ленцештах та у Шипинцях на полях Шипинецьких, потім – у 1560-1570-х рр. – у Хотині. Згодом, у січні 1579 року, йдучи назустріч побажанням купецтва, Петро Кульгавий встановив головний ярмарок та головну комору для краму, що прямували у північному напрямку, знову у Шипинцях^[23].

Зі зростанням торгових відносин значно розширювалися старі та споруджувалися нові міста. З найбільших міст на той час можна назвати Ясси, Сучаву, Кілію, Аккерман.

Князівство мало важливе стратегічне становище і через нього проходили торгові шляхи з Польського королівства та німецьких князівств до Візантійської імперії, з Угорського королівства та Трансільванії до руських князівств, з Волоського князівства до Польщі, що також не могло не позначитися на розвитку князівства. Особливо широко розрослися міста з виходом до Чорного моря, такі як Кілія та Аккерман. З 1384 року князівство стало контролювати Берладську дорогу, що зрештою отримала назву Молдовський шлях. До XV століття у містах Молдавського князівства торгували купці з Московського князівства, Великого князівства Литовського, Османської імперії, Генуезької республіки, Польщі, Волощини. Купцям з українських земель надавалися спеціальні торгові привілеї^[24].

Від транзитної торгівлі кінця XIV – початку XV ст. Молдова перейшла завдяки суспільному розподілу праці до торгівлі власною продукцією. Торгівля худобою та рибою, продуктами тваринництва та бджільництва стала основною статтею доходів для молдавських господарів. У XV столітті торгове значення Молдавського князівства значно зросло. Молдавські купці та господарі активно почали укладати угоди з іноземними містами. Відомі договори 1409 року зі Львовом та 1413 року з Брашовим. Великою популярністю в іноземних купців став користуватися «молдовський» торговий шлях, що проходив лінією Краків, Львів, Сучова, Чорне море. Через територію князівства стала популярною транзитна торгівля. Зі сходу до Львова через Молдавське князівство везли тканини та прянощі, з півдня до Північної Європи — віск, срібло тощо.

До князівства завозилося сукно та оксамит із Кельну, Іпра та Лувена, литовські ттканини та зброя зі Львова, металеві вироби та тканини з Трансільванії, сіль та мідь із Волощини, а також інші готові ремісничі вироби з інших країн. З Молдавського князівства вивозилися вівці, велика рогата худоба, коні, зерно, вино, шкіра, риба, поташ, тютюн, хутра та інші товари.

У XVI—XVII століттях почав переважати експорт товарів із Молдови^[25]. З XVI ст. вивозили велику рогату худобу через гданський порт до Англійського королівства^[26].

Скарбниця поповнювалася від мит та податків. Усі податки збиралися з мешканців міст, а точніше — із середнього їхнього шару (ремісників). До скарбниці господаря йшов лише подимний податок, решта — до богоугодних закладів (церкви, храми, монастирі) та міської скарбниці.

У XV ст. 15 митниць в Сучаві, Ясси, Білгород (шлях на Кафу), Тягянякач, Берладь (на Волощину), Баків (на Мунтенію), Байї, Роман та Нямц, Молдавиця (на Угорщину), Тотруш (на Кронштадт), Серет і Чернивці (на Львів), Дорогунь і Хотин (на Кам'янець-Подольський). Мита на крам, що завозили іноземні торгівці становив 12%^[27]. З середини XV ст. мита приосили доходи 50 тис. дукатів щорічно. Гроші, отримані від податків та торгівлі, дозволяли господарям князівства централізувати та зміцнювати свою владу над князівством. З втратою портів у 1480-х роках зменшилося кількість митниць, зокрема у Білгороді.

Для сплати данини, пешкеші та рушветів господарі та претенденти брали нечувані для тих часів позики, на умовах величезних відсотків (). На початку 1590-х років господар Арон заборгував десятки мільйонів османських аспрів – суму, яка у багато разів перевищувала не лише розмір данини, а й увесь державний бюджет князівства^[28].

Втім більша частина грошей йшла на виплату данини султанам та кримським ханам. Данина першим називалася трибут, макту або вергі, її розмір постійно збільшувався. Данина почалася сплачуватися з 1503 року, коли вона дорівнювала 4 тис. золотих монет, або вартість 2600 биків. У 1528 році вона більшилася до 10 тис. золотих (дорівнювало вартості 5 тис. биків), а вже 1541 року — 15 тис. золотих, що дорівнювало по тодішньому курсу 825 тис. аспрів (вартості 7,5 тис. биків). У 1583 році вона досягнула нйвищого розміру у 66 тис. золотих (3,94 млн аспрів, що дорівнювалося вартості більш ніж 22 тис. биків). В подальшому вона зазвичай зменшувалося. Спроба Порти накласти у 1588-1589 pоках додатковий «податок на відновлення (курсу) султанської монети» у розмірі 900 тис. аспрів не змогла відновити колишній розмір данини у її ринковій вартості. Лише у 1591 році, після скорочення розмірів данини за золотим курсом у 2 рази та падіння ринкового вираження більш ніж у 2,5 раза було піднято розмір данини до 60 тис. золотих (7 млн аспрів, або 12,2 тис. биків). Вже у 1600 році вона сягнула 35 тис. золотих монет (3,15 млн аспрів). З 1637 року Османська імперія стала приймати данину, обчислену в талерах, не за офіційним примусовим курсом монет, встановленим османською скарбницею, як раніше, а за ринковою флуктуацією талера. Це призводило до деякого додаткового зниження ринкової вартості данини, обчисленої в талерах. Водночас знецінення ринкового курсу грошей накладало на князівство додатковий тягар нових податків щодо «нестачі грошей» для сплати данини^[29]. Після цього відбувається збільшення розміру данини до 55 тис. золотих монет у 1655 році (вартість 6,5 тис. биків). За цим знову відбувається зменшення данини до 20 тис. у 1698 році (наприкінці війни Священної ліги). 1702 року встановлюється розмір данини у 34 тис. золотих, або 75 тис. талерів. Під час війни з Московським царством у 1710—1711 роках вона дорівнювалася 30 тис. золотих, або 75 тис. левових талерів. В подальшому розмір данини становив 75 тис. талерів, або 5—6 тис. биків.

Пешкеші як платежі на користь султана та вищих сановників Османської імперії з'явилися в князівстві ще до встановлення турецького панування. Турецький хроніст Садеддін зазначає, що вже 1512 році молдавський господар відправив такі дари султану^[30]. Спочатку пешкеші, поруч із грошима, часто давалися натурою – кіньми і яструбами полювання султана. У Стамбул посилалися також хутра соболів, рисі, білки, дорогі сукна, срібні та золоті вироби, коштовності чи гроші. Дарунки на той час не мали фіксованого характеру. Втім у 1551 році господар доставив до столиці Османської імперії, окрім грошей, 100 породистих коней, оскільки, згідно з джерелами того періоду, він вже був зобов'язаний «прибути раз на три роки з подарунком»^[31]. Роль пешкешів швидко зростала. Вони все частіше набували грошових форм, а за своїм обсягом стали наближатися до хараджу, незважаючи на особливо швидке зростання в цей час і самої данини. Відправляючи данину у розмірі 30 тис. золотих, господар Олександр Лепушняну підніс султану пешкеші у 20 тис. золотих^[32]. Надалі розміри пешкеші продовжували стрімко зростати, тоді як роль данини в загальному обсязі платежів падала. Наприкінці XVI ст. пішкеші висунулися на перший план, досягли розміру хараджа, та потім його перевищили, досягнувши 100 тис. золотих монет^[33].

Протягом XVI – початку XVIII ст. зростали не лише розміри пешкеші. Водночас збільшувалася кількість їх різновидів. Пешкеші набували характеру як офіційних, так і неофіційних платежів. Серед перших на найважливіше місце висунувся пешкеші, що сплачувався з нагоди призначення нового господаря^[34]. З XVII ст. цей пешкеші став називатися "великий мукарер", що дорівнював бл. 100 тис. талерів. Крім того, для забезпечення збереження трона вносився і щорічний "малий мукарер" (бл. 25 тис. талерів)^[35]. Крім мукарера, серед офіційних пешкеші особливе місце займав дарунок до свята байрама, який пізніше став називатися «байрамлик», який протягом османського панування збільшувався з 10 до 100 тис. талерів і дарувався в певних частинах султанові, валіде, великому візирові, кехає (заступнику візиря з внутрішніх справ), рейс-ефенді, дефтердару, дерисадету (старшому євнуху) ^[36].

Було також багато інших неофіційних пешкеші і рушветів (дарунків), що вносилися з різних приводів: при вступі на престол нового султана, відвідуванні країни або проїзду її землями османських сановників, з нагоди успішних походів османської армії, народження або весілля дітей султана^[37]. Пешкеші та рушвети давалися і в канцелярію, яка оформляла фірман султана на господарський престол. Олександр Лепушняну вніс з цієї нагоди начальнику канцелярії 300 золотих, секретареві 250 золотих і переписувачам по 50 золотих, всього 600 золотих - ринкова вартість 200 бугаїв^[38].

Однією з важких економічних форм залежності був обов'язок постачати харчі, якими забезпечувалися міста і фортеці Османської імперії, насамперед столиця, а також війська і фортеці, особливо під час воєн з Річчю Посполитою і Габсбурзькою монархією^[39]. З 1560-х років султанський диван прагнув фіксувати щорічні квоти поставки у розмірі 100 тис. овець, 12 тис. бугаїв, 100 тис. кіл (2225 т) зерна^[40]. Для забезпечення вівцями султанської кухні вже наприкінці XVI ст. було прикріплено Яський, Сучавський та Тигецький цикути. Вони мали щороку постачати 20 тис. овець, кількість яких у 1702 році збільшилася до 60 тис.^[41]. Примусовими були не лише закупівлі, а й ціни, які пропонувала Осмнаська імперія. Вже в 1560-х роках османська влада призначила закупівельну ціну однієї кіли ячменю в 6 аспрів, тоді як у Стамбулі вона коштувала 11-12 аспров, внаслідок чого втрати князівства на постачанні 100 тис. кіл зерна досягли 10 тис. талерів^[42].

Ще однією важкою формою економічних обов'язків Молдови перед імперією Османа стало надання робочих рук і транспорту, а також будівельних матеріалів для ремонту турецьких фортець, доріг, перевезення військових вантажів для султанської армії та адміністрації. Постачання будівельних матеріалів включали і доставку лісу для буджакських татар, васалів та союзників султана^[43]. Однією з найвиснажливіших трудових обов'язків було надання транспорту для османської армії і адміністрації^[44]. Вимоги Порти спричинили виникненню у князівстві протягом XVII – початку XVIII ст. численних державних упряжних повинностей спеціально для цього призначених: «вози імператорські» – для гужових потреб турецької армії та адміністрації; «вози хотинські» – підводна повинность для постачання османського війська у Хотина; «бики імператорські» - постачання тяглої худоби для гужових потреб османів^[45].

У молдавських документах назва данини, що підлягала сплаті ханові, називається banii mierii (медові гроші). Його кримськотатарським варіантом є бал-акшесі з тим самим значенням. Вона збиралася спеціальним агентом хана, бал агасі у розмірі 50 діжок (fıcı) меду^[46]. Починаючи з XVIII століття, вона виплачувалася вже в грошах, тому що її нове найменування, балджи башилик, вказує на кошти (6 тис латерів), які були передані агенту хана в Яссах^[47]. У 1764—1765 роках сплачувалася данина у 6457—6776 левових талерів (леїв)^[48]. У чередині XVI ст. мита в транзитній польсько-османській торгівлі щорічно приносили дохід у 20 тис. дукатів^[49].

У XIV—XVI ст. Молдавське князівство випускало власну валюту — срібні молдавські гроші. Вперше вони почали карбуватися в Сучаві, за воєводи Петру I (1375—1391). Гроші були в обігу не лише на теренах Молдавії, а також Русі, Литви, Польщі, Угорщини, Богемії, землях Османської імперії тощо. Після васалізації Молдавії Османами карбування молдавських грошів заборонили. Замість них стали циркулювати монети сусідніх країн: талери, дукати, угії, флорини, цехіни, аспри, динари, польські гроші тощо. Протягом 1380-1457 років карбувалася мідна монета з рогами тура, що використовувалося для внутрішніх розрахунків.

Після 1527 року випуск монет у Молдавському князівстві тимчасово припинився. У пізніший час карбування монет у Молдавському князівстві втратило свій регулярний характер. Карбування монет було відновлено після тривалої перерви за господаря Олександра Лапушняна. У його правління грошова система князівства була модернізована на угорський зразок. Основною грошовою одиницею став срібний денарій, оформлення якого було наближено до угорського оригіналу. Карбування монет за угорським зразком продовжили Деспот Воде та Стефан Томша. Воде також карбував найбільші срібні номінали – левові талери і орти (1/4 частина талера)^[50].

За правління господаря Іоанна Води Лютого монетна система пережила чергову реформу. Основною дрібною монетою стали акче (османські аспри), що копіювали гроші Османської імперії. Проте написи на молдавських акче були зроблені румунською кирилицею «ГХЕРЕГIЕ МОЛДОВЕI АКЧЕ» (на реверсі) і аверсі (наколо зображення господаря) «ОТЕЦ МОЛДОВЕI»^[51]. Основним металом для Іоанна Води Лютого була мідь на відміну від турецького оригіналу^[52].

У 1595 році господар Стефан Разван випустив срібний потрійний молдавський грош на зразок монет Речі Посполитої. Це карбування продовжив господар Єремія Мовіла. Монети копіювали номінали королів Стефана Баторія та Сигізмунда ІІІ Вази

У першій половині XVII століття у князівстві був тривалий період, коли монетна карбування була відсутня. Випуск монет відновився за правління господаря Євстратія Дабіжі Води. За наказом цього було випущено біллонові соліди. Ці номінали відрізнялися дуже поганою якістю металу та оформлення. Вони карбувалися фактично з бронзи. Зрештою султан взагалі заборонив молдавським господарям карбувати власну монету^[53].

У VI — XI століттях землі князівства були заселені слов'янами з Антського союзу - знаними вже з 10 століття як тиверці, які поглинули залишки місцевого дако-скіфського населення, що не зазнало романізації, на відміну від території Дакії. В ході навал угорців, печенігів, половців, монголо-татар регіон був зайнятий кочовими народами. З XII й до половини XIV сторіччя ці землі входили до складу Галицько-Волинського князівства. У XIII—XIV століттях, після ослаблення тюркських навал, землі майбутнього князівства заселило волоське ^{[джерело?]} населення, мігрувавши з сусідніх регіонів, зокрема з Трансильванії.

Спочатку територія держави обмежувалася незначним простором в долинах річок Молдови, Бистриці і Серету переважно з східнослов'янським населенням русинами^{[джерело?]}: в межах території Молдавської держави станом на другу половину XIV століття перебувало 142 населених пункти з русинським населенням і лише 122 поселення, де переважали прибульці з Марамурешу і Семигороду волохи. Таким чином у другій половині XIV століття східнослов'янське населення становило дві третини від загальної кількості жителів Молдавської землі^[54]..

До кінця XIV століття територія Молдавського князівства розширилася, було приєднано безліч незаселених земель. До середини XV століття мережа розселення стабілізувалася. Більшість жителів розташовувалося в районах з найбільш сприятливими умовами для ведення лісового, тваринницького і землеробського господарства — в передгір'ях Карпат і горбистих лісових і лісостепових районах межиріч. Згідно з грамотами кінця XV — початку XVI століття в князівстві налічувалося близько 1700 сільських поселень, з яких на лівому березі Прута було тільки близько 13 %, в основному в районі Кодр і Хотинської височини. За розрахунками дослідників^[55], до кінця XV століття в Молдавському князівстві проживало близько 220 тисяч осіб. Сільське населення складалося, в основному, з селян-общинників, феодалів і духовенства. Міста були населені ремісниками, торговцями, духовенством, військовими та представниками господарською адміністрації.

Етнічний склад сільського населення князівства був неоднорідним. На рубежі XV і XVI століть волохи, за даними ономастики, переважали тільки серед міського населення^[56][57]. Використовуючи дані сільській ойконимії, Л. Л. Польовий визначив частку русинів в Молдавському князівстві в середині XV століття в 39,5 %, а частку романського населення — в 48,7 %^[58]. Хоча русини (нащадки давньоруського населення Карпато-Дністровських земель) становили на момент заснування до 40 % населення Молдавії, вони займали лише 20-25 % членів Боярської Ради Стефана Великого^[59]. При цьому слідів будь-якої дискримінації слов'янського або іншого населення в князівстві ніколи засвідчено не було. Більш того, етнонім молдовани укорінився в князівстві як політонім, незалежний від етнічного походження (романського або слов'янського). Часто зустрічалися татарські села, які тут залишилися після завоювання межиріччя Прута і Дністра Молдовським князівством, а на узбережжі Чорного моря, у Бессарабії проживали буджацькі татари^[60].

У Верхній Молдавії (Цара-де-Сус) — переважало слов'янське населення (русини-українці) — нащадки тиверців та білих хорватів, яке становило понад 60 % його жителів, хоча в цілому по князівству його частка становила близько 40 % в середині XV століття. Молдовани переважали в менш густонаселених Нямцькому, Хирлевському і Бакеуському повітах Верхньої Молдавії (Цара-де-Сус). Число (русинів-українців) постійно зростало за рахунок православних біженців з більш північних земель, які захопила Польща. Сюди ж, втім, прибували і романомовні волохи з Угорщини.

Пізніше з'явилися поселення росіян — липован. У ті роки в князівстві також проживали угорці (зокрема чанго), болгари, цигани, в невеликій кількості євреї, німці, вірмени та інші етноси.

Розвитку набули архітектура, мистецтво, літописна справа. Усна народна творчість активно розвивалася у період Середньовіччя; за народними піснями, баладами, оповідями можна дізнатися багато про минуле Молдавського князівства, побут його населення, традиції, війни та інші аспекти життя.

Розповсюджено було молдовський діалект румунської мови. Поширення в князівстві в XIV—XV століття отримала кирилиця. У XIV-XVI століттях офіційною мовою князівства була церковнослов'янська і лише з XVII століття в діловодстві починає застосовуватися молдовська говірка. Абсолютна більшість писемних джерел Молдови XIV і XV століть складені слов'янською мовою і написані кирилицею.

У 1562 році в Котнарі, поблизу Ясси, було засновано Schola Latina (латинський академічний коледж) — школьну установу, яка поклала початок організованим гуманістичним навчальним закладам у князівстві^[61].

Першим вищим навчальним закладом, який функціонував стала Василіанська академія, яку 1640 року фундував господар Василе Лупул^[62]. Вона згодом називалася Вища школа латинської та слов’янської мов, а потім Князівська академія (з 1707 року).

Перша структура вищої освіти румунською мовою була заснована восени 1813 року, коли Георге Асачі заклав основи класу інженерів, діяльність якого відбувалася в межах грецьку князівську академію. 1835 року було засновано господарем Михайлом Стурдзою було засновано Міхайлівську академію, що вважається першим румунським вищим інститутом. У 1860 році три факультети, що входили до складу Academia Mihăileană, утворили ядро новоствореного Ясського університету.

Літописи писалися старослов'янською мовою. За господарів-фанаріотів деякі молдавські літописи також грецькою.

Живопис потрапив під вплив візантійського мистецтва. Розписувалися переважно стіни церков, монастирів, храмів. У настінному розписі варто відзначити гнучкість контурного малюнка, спокійний тон оповідання, традиційність. Згодом у розписах з'явився актуальний зміст, наприклад, політико-релігійний (на зображеннях про «Страшний суд» турків зараховували до грішників).

Молдавські майстри вміли майстерно виготовляти вироби, про що свідчить велика срібна кадильниця в Путні, подарована Стефаном Великим, та деякі інші вироби з дорогоцінних металів.

Збереглася велика кількість молдавських храмів і фортець, збудованих у Середньовіччі та Новий час. До середини XV століття основним будівельним матеріалом служило дерево, за Стефана III Великого воно було замінено каменем. Також при цьому господарі активно розвивалася культова архітектура, було збудовано багато церков та монастирів, які відрізнялися від більш ранніх строгістю споруди. До Молдавського князівства з Трансільванії, Польщі та Угорщини проникали і західні віяння. Згодом у князівстві поширилися традиції російської архітектури. На території сучасних Молдови, Румунії та України збереглися архітектурні пам'ятки Молдавського князівства.

Господар Василь Лупул разом із митрополитом Варлаамом у 1637—1643 роках відкрив у Яссах першу молдавську друкарню. Туди з Києво-Могилянської академії та Львівського братства було завезено обладнання та папір. Загалом у друкарні було надруковано 8 книг, серед них «Казанія Варлаама» (1643) та перша молдавська збірка законів — «Укладання Василя Лупу» (1646). 1653 року через політичні негаразди друкарню закрили. Знову вона відкрилася 1681 року при митрополиті Дософтеї. У 1795 році єпископом хотинським Амфілохієм було видано два підручники молдовською говіркою – з арифметики та географії.

Музична культура виникла в Молдавському князівстві в Середньовіччі, залишивши багату спадщину, яка збереглася і до наших днів. Це різноманітні народні пісні, музика, танці. З часів Молдавського князівства в сучасній Молдавії збереглися дойни, колінди, уретури, сноаве. Окремо варто відзначити народну баладу «Міоріца», покладену на музику.

У князівстві музикою займалися та професійно; наприклад, близько 1500 року в Путнянському монастирі було створено співочу школу. У середньовічній Молдавії з'явилися сучасні народні молдавські інструменти, такі як най або флуєр.

• Літописи Молдавського князівства
• Чернівецький цинут
• Хотинський цинут
• Русо-Валахія

• Акты, относящиеся к истории Западной России…. — Т. 1. — СПб., 1846.
• Пещак, М. М. Грамоти XIV ст. Київ: Наукова думка, 1974.

• Васильєв В. В., Чучко М. К. Молдавське князівство [Архівовано 27 вересня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 27. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• Молдовське князівство [Архівовано 25 березня 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Молдавське князівство