YaChudo

Право на одяг

Переглядів: 0. Оновлено 08.11.2026.

Право на належний одяг, або право на одяг, що визнається правом людини в різних міжнародних документах з прав людини — разом із правом на харчування та правом на житло є частиною права на належний рівень життя, визнаного статтею 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП). Так само право на одяг визнається статтею 25 Загальної декларації прав людини (ЗДПЛ).[1]

Бенефіціари

Право на одяг є аспектом права на достатній рівень життя, і як таке вважається чимось, що необхідно забезпечити, щоб запобігти життю людей за межею бідності.[2] Дійсно, поганий одяг є символом гострої бідності:

Ми бачимо це у тремтінні від холоду чи у нестерпній спеці «жебраків», бездомних, наркозалежних та «занедбаних», людей похилого віку, інвалідів, «дітей вулиць» або просто бідних. Їхнє скрутне становище викликає осуд, звинувачення, огиду та глузування, але релігійні, моральні та світські переконання, навпаки, закликають нас реагувати з любов’ю, милосердям, співчуттям та у дусі справедливості.[3]

— Доктор Стівен Джеймс, Забуте право? Право на одяг у міжнародному праві

Щоб проілюструвати, наскільки далекосяжним є потенційно право на одяг, доктор Стівен Джеймс навів невичерпний список осіб, які мають право на мінімальний одяг. До цього списку включено ті верстви суспільства, які найбільше страждають від нестачі одягу, такі як:[4]

Бездомні — це частина суспільства, яка дуже страждає від нестачі належного одягу.
Вуличні діти дуже страждають від нестачі належного одягу.
  • менш заможні, включаючи безробітних, частково зайнятих та працюючих бідних;
  • пенсіонери та інші особи, що залежать від соціального забезпечення;
  • бездомні та інші особи, які не мають належного житла;
  • ті, хто перебуває в екстреному житлі (наприклад, у жіночих притулках), незалежно від того, чи є воно державним чи приватним (включаючи благодійне житло);
  • люди похилого віку, які проживають у приватному чи орендованому житлі, державних, комерційних чи благодійних будинках для людей похилого віку, лікарнях та хоспісах;
  • особи, які страждають на серйозні психічні захворювання або мають інтелектуальні чи фізичні вади (незалежно від того, чи проживають вони вдома самостійно, з членами сім'ї чи іншими особами, чи в житлових одиницях громади, реабілітаційних будинках, державних чи приватних лікарнях та інших установах);
  • діти та підлітки, особливо сироти та неповнолітні правопорушники, що перебувають під опікою, у державних установах або слідчих ізоляторах;
  • хворі та поранені в лікарнях (або реабілітаційних центрах), включаючи тих, хто лікується від алкоголізму та інших наркотичних залежностей;
  • ув'язнені, що перебувають під вартою чи в інших місцях;
  • працівники небезпечних галузей промисловості (наприклад, хімічної та гірничодобувної промисловості) або ті, хто працює в загалом важких умовах (наприклад, у потогонних цехах), чиє життя або здоров'я залежить від захисного одягу (включаючи дітей-працівників);
  • корінні народи, які живуть у злиднях;
  • біженці, шукачі притулку та трудові мігранти (особливо ті, хто нелегально працює на чорному ринку);
  • жертви стихійних лих, громадянських заворушень, громадянської та міжнародної війни (включаючи військовополонених), геноцидних переслідувань та інших травматичних переміщень.

Визнання

Відсутність обговорення права на одяг призвела до невизначеності щодо сфери застосування цього права та необхідної кількості одягу. Метью Крейвен зазначає, що мінімальний рівень одягу — це те, що має бути забезпечено; це має «першочергове значення, не в останню чергу тому, що на мінімальних рівнях це являє собою питання виживання».[5] Ця вимога «мінімального» або «адекватного» стандарту відображена у звітах Комітету ООН з прав дитини[6] та звіті Консорціуму з питань дітей вулиці[7], а також у низці загальних коментарів Комітету з економічних, соціальних та культурних прав щодо людей похилого віку (КЕСКП),[8] людей з інвалідністю[9] та працівників.[10] Однак немає жодних вказівок на те, що передбачає такий «мінімальний» або «адекватний» стандарт: справді, КЕСКП лише рідко ставив під сумнів державу-учасницю Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП) щодо її виконання щодо права на одяг.[11][12]

Існує обмежена кількість академічних коментарів щодо сфери застосування права на одяг стосовно біженців. Джеймс Гетевей стверджував, що біженці повинні мати доступ до одягу, який підходить для клімату та є достатнім для будь-якої роботи чи інших ролей, які вони можуть бажати виконувати. Крім того, їх не слід змушувати носити будь-який одяг, який би призвів до соціальної стигми чи дискримінації як іноземців.[13] З іншого боку, якщо біженці вирішать носити одяг, що відображає їхню культурну належність, країну, традиції суспільства походження, вони захищені статтею 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.[14] Комітет з економічних, соціальних та культурних прав схильний застосовувати контекстуально-специфічні тлумачення щодо того, що є адекватним стандартом одягу; досі це право в його загальному сенсі ще не розглядалося в загальному коментарі.[15]

Право на одяг визнається всередині країни протягом тисячоліть – принаймні частково – але майже не дістало визнання на міжнародній арені.[3] Незрозуміло, чому бракує визнання; один автор припустив, що відсутність детальної розробки пов'язана з різницею в культурних потребах і бажаннях.[2] Однак це пояснення було визнано «неправдоподібним»: доктор Джеймс зазначає, що «Культурні, екологічні та економічні відмінності в „потребах і бажаннях“, безумовно, так само помітні щодо житла та здоров'я, як і щодо одягу, але це не завадило детальній розробці цих прав у міжнародному праві».[11] Метью Крейвен зробив висновок у 1995 році, що:

Право на одяг, хоча й конкретно передбачене в Пакті, не привертало особливої уваги ані з боку Комітету [CESCR], ані з боку незалежних коментаторів. Що стосується Комітету, то в рекомендаціях щодо підготовки звітів не міститься жодних згадок про одяг, а окремі члени Комітету лише зрідка ставили відповідні запитання державам-учасницям. Складається враження, що одяг не є сферою, в якій держава може здійснювати значний контроль, і що Комітет не вважає це питання особливо важливим.[12]

— Меттью Крейвен, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права: огляд його розвитку

Однак, доктор Джеймс зауважив: «…ніхто з нас не може бути самовдоволений тим, що не виявиться […] у потребі належного одягу. Це право має велике практичне значення. Це основне право на існування, а не прикраса чи юридичний абсурд».[11] Він також закликав до подальшого обговорення та академічних коментарів, стверджуючи:

Розглядаючи питання про право на достатній рівень життя в міжнародному праві, ми повинні пам’ятати про право на належний одяг. Здоров’я, гідність і саме життя багатьох вразливих груп населення [...] можуть опинитися під загрозою, якщо вони не мають належного одягу. [...] Буде корисно дослідити можливості, що лежать в аналогічному тлумаченні на основі юриспруденції КЕСКР щодо інших прав у рамках статті 11 МПЕСКП. Зрештою, КЕСКР почав розробляти критерії, в деяких випадках досить детальні, щодо необхідних стандартів стосовно «належного» житла, здоров’я, харчування, води тощо. Немає жодних підстав, чому подібний підхід не можна було б застосувати стосовно права на належний одяг.[16]

— Доктор Стівен Джеймс, Забуте право? Право на одяг у міжнародному праві

Взаємодія між правом на одяг та іншими правами людини

Оскільки право на одяг стосується такого фундаментального аспекту людства, воно природно взаємодіє з іншими правами людини, що містяться в різних документах з прав людини.[17]

Право на життя

Кожна людина має основне право на життя, що підтверджено статтею 3 Загальної декларації прав людини. Однак, якщо люди не одягнені належним чином, вони набагато більше піддаються впливу негоди. Без теплого одягу людина цілком може померти від переохолодження взимку; з іншого боку, занадто теплий одяг може сприяти тепловому удару, зневодненню та виснаженню влітку чи в умовах тропічного клімату. Крім того, неадекватний одяг може збільшити вплив ультрафіолетових променів; загострити алергію та шкірні захворювання; а також погіршити вже існуючі захворювання.[18]

Крім того, доступ до медичної допомоги – аналогічно підтверджено статтею 25 Загальної декларації прав людини, а також статтею 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права – може бути ускладнено недостатнім доступом до одягу, особливо якщо доступ до терапевтичного одягу чи ортопедичного взуття недоступний або є надмірно дорогим.[18]

Право на свободу вираження поглядів

Носіння одягу – або, точніше, вибір одягу, який одягнути – для багатьох людей є важливою частиною самовираження, що підтверджено статтею 19 Загальної декларації прав людини. Особи з серйозною інвалідністю можуть одягатися неналежним чином, позбавляючи їх бажаного самовираження. Крім того, змушення носити брудний, порваний, невідповідний і навіть дуже застарілий одяг може викликати глузування та презирство, а також завдати сорому.[19] Це може бути особливо актуально для школярів – батьки можуть неохоче розглядати можливість відправлення дитини до школи через глузування та сором, які викликають одяг, який дитина носить.[20] Однак слід розрізняти тих, хто змушений носити порваний, погано припасований або вкрай застарілий одяг, і тих, хто свідомо вирішує носити такий одяг як «модний акцент».[19]

Право на захист від дискримінації

Одяг, який люди обирають для себе, може свідчити про безліч речей щодо людини: релігійну приналежність, етнічну приналежність, національну чи політичну ідентичність, культуру або расу. Можна стверджувати, що одяг, який носить людина, що живе в бідності, може вказувати на її бідність. Ця ознака бідності або нижчого економічного статусу може стати причиною дискримінації та зневаги. Крім того, одяг, що має культурні особливості або вказує на релігійну приналежність, може спровокувати дискримінацію та призвести до позбавлення соціальних, економічних або політичних можливостей.[21]

Право на свободу від жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання

Існує великий потенціал для «зловживання довірою, приниження та різних фізичних зловживань у медичних та інституційних умовах, особливо стосовно жінок та дітей, людей з інвалідністю та людей похилого віку».[21] Якщо особі відмовлено в доступі до належного одягу – особливо предмети першої необхідності, такі як нижня білизна – цілком можливо, що вони стануть вразливими до жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання відповідно до статті 5 Загальної декларації прав людини. Така відмова включатиме примусове вилучення одягу та має особливе значення в контексті утримання під вартою та в'язниць: «[к]огось можуть буквально залишити голим посеред влади, трагічний стан […], який занадто часто спостерігається у в'язницях, на війні та в концентраційних таборах».[21] Приклади таких зловживань у в'язниці Абу-Грейб в Іраку та Гуантанамо, як було встановлено, спричинили серйозні психічні захворювання, включаючи посттравматичний стресовий розлад, що виникли внаслідок примусу в'язнів роздягатися догола та перебувати перед жінками-охороницями, а також примусу чоловіків-ув'язнених носити жіночу нижню білизну.[22]

Див. також

Примітки

  1. ↑ James, 2008, с. 1.
  2. ↑ а б IHRC, 2014.
  3. ↑ а б James, 2008, с. 1—2.
  4. ↑ James, 2008, с. 3.
  5. ↑ Craven, 1995, с. 287.
  6. ↑ CRC, 2005.
  7. ↑ CSC, 2009.
  8. ↑ CESCR, 1996.
  9. ↑ CESCR, 1995.
  10. ↑ CESCR, 2000.
  11. ↑ а б в James, 2008, с. 4.
  12. ↑ а б Craven, 1995, с. 349, 413.
  13. ↑ Hathaway, 2005, с. 503.
  14. ↑ Hathaway, 2005, с. 504.
  15. ↑ Hathaway, 2005, с. 504, footnote 1047.
  16. ↑ James, 2008, pp. 23—24.
  17. ↑ James, 2008, с. 13—17.
  18. ↑ а б James, 2008, с. 12.
  19. ↑ а б James, 2008, с. 13.
  20. ↑ Kornbluh, 2007, с. 39—41.
  21. ↑ а б в James, 2008, с. 14.
  22. ↑ Hess, 2008.

Джерела

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).