Охтирка

Охтирка
Герб Охтирки Прапор Охтирки
Основні дані
Країна	Україна
Регіон	Сумська область
Район	Охтирський район
Тер. громада	Охтирська міська громада
Засноване	XVII століття, перша писемна згадка — 1641 р.
Статус міста	від 1703 року
Населення	▼ 42 900 (01.04.2025)[2]
Площа	31,86 км²[3]
Густота населення	1 550 осіб/км²
Поштові індекси	42700—719
Телефонний код	+380-5446
Координати	50°18′48″ пн. ш. 34°53′56″ сх. д. / 50.31333° пн. ш. 34.89889° сх. д.
Висота над рівнем моря	111 м
Водойма	Охтирка, Гусинка
Назва мешканців	охтирці/охтиряни, охтирець/охтирянин, охтирка/охтирянка,
Номери автомобілів	ВМ, НМ
Відстань
Найближча залізнична станція	Охтирка
До обл./респ. центру
- фізична	67 км
- автошляхами	79,5 км
До Києва
- автошляхами	348 км
Міська влада
Адреса	42700, Сумська обл., м. Охтирка, вул. Незалежності, 11
Вебсторінка	www.misto.okhtyrka.net
Охтирка у Вікісховищі  Мапа Охтирка

Охти́рка (МФА: [oˈxt̪ɪrkɑ] ( прослухати)) — місто України, історичне населене місце^[4]. Розташоване у Сумській області на Слобожанщині. Адміністративний центр Охтирського району і Охтирської громади. До 2019 року Охтирка була центром Охтирської міської ради, до якої, крім того, входили села Велике Озеро, Залужани, Козятин та Пристань.

У місті розташовані міська та районна ради, районна державна адміністрація Охтирського району Сумської області. Охтирка була одним з п'яти полкових міст Слобідської України. Місто є адміністративним, промисловим, духовним, культурним та історичним центром.

24 березня 2022 року Указом Президента України № 164/2022 з метою відзначити подвиг, масовий героїзм та стійкість громадян, виявлених у захисті своїх міст під час відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України, місту Охтирка присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України»^[5].

Існує декілька версій походження назви міста.

За однією з них, найбільш імовірною його назва походить від назви однойменної річки Охтирка, яка протікає через місто. На думку деяких краєзнавців, у перекладі з тюркської, вона означає «лінива річка». На думку інших, назва міста з тієї ж таки тюркської, перекладається як «місце, де влаштовують засіку», «біла фортеця». На думку Олега Бажана і Дмитра Вортмана, назва походить від пагорба Охтир, що на правому березі р. Ворскли,^[6] на якому і заснували острог. Вони вказують, що назва походить від тюрського Ак-тир — «білий камінь» або «біла скеля».^[6] Випадково чи ні, але основною корінною породою басейну річки Ворскли є крейда.

Російський лінгвіст Олег Трубачов вважав, що серйозних підстав приймати тюркську етимологію немає і що назва річки «недостатньо ясна за походженням». Проте його праця «Назви річок Правобережної України» була видана за радянських часів, коли будь-які історичні дослідження не були вільними від цензури та концепції про «велич російського народу».

В описах Харківського намісництва кінця XVIII ст. наводиться також інша версія, так само пов'язана з тюркським походженням назви: «Вийшов з татар чоловік на прізвисько Охтир-мурза, охрестившись, на цім місці оселився, від чого прозвалося місто Охтирка»^[7].

Вчений-мовознавець Костянтин Тищенко вказує на готське походження назви Охтирка.^[8]

Населений пункт розташований у лісостеповій природній зоні на лівому березі річки Ворскли (в межах міста протікають річки Охтирка і Гусинка). Через місто проходять автомобільні дороги Н12, Т 1705, Р46 і залізниця станція Охтирка.

Географічною особливістю міста є його розміщення в центрі своєрідного трикутника обласних центрів — Сум, Харкова та Полтави. Відстань до обласного центру становить 79 км (автошлях Н12), до Харкова і Полтави — близько 100 км.

Перші поселення на території, де зараз знаходиться Охтирка, виникли близько 3000 років тому. Заселяли її осілі землеробсько-скотарські племена скіфів.

У період Київської Русі тут були слов'янські городища — прикордонні укріплення, пізніше зруйновані монголо-татарським ордами. Майже на 400^{[джерело?]} років залишалися спустошеними широкі родючі приворсклянські степи «Дике поле».^{[прояснити][джерело?]}

Занепокоєний нескінченними набігами татар, московський уряд вимушений був будувати міцний прикордонний заслін, так у 1640 році була заснована нова московська фортеця Вільне. В цей час, Українські козаки, після поразки козацьких повстань в Речі Посполитій, шукали волі на нових землях і поселялися вздовж лінії московської оборони. Переселенці оселялися на нових місцях слободами, звідки й отримав назву край — Слобідська Україна.

У 1641 році на московсько-польському порубіжжі, владою Речі Посполитої, на місці слов'янського городища, на горі Охтир, був зведений дерев'яний острог^[6], на противагу нової московської фортеці Вільне, зусиллями Миргородського урядника Кульчевського, який був призначений першим урядником до нової фортеці^[9][10]. Офіційно визнаною датою заснування міста вважають 29 вересня 1641 року.

У 1646 році острог зайняв українсько-польський воєвода, Ярема Вишневецький, Але вже наступного року, у 1647 за Полянським мирним договором відбулось розмежування московито-польського кордону, внаслідок чого поселення на горі Охтир, де налічувалось до 50 дворів, відійшло до Московії. Московський уряд розглядав його як важливий стратегічний пункт у боротьбі з кримськими татарами й надіслав сюди 20 стрільців. У 1650 році у зв'язку з очікуваним набігом кримських татар, московити вирішили залишити і зруйнувати острог. У 1654 році на покинутому городищі заснували Свято-Троїцький чоловічий монастир.

Нову фортецю збудували за 4 версти на південь за Ворсклою в закруті річки Охтирки. У 1653—1654 роках тут оселилося кілька сотень козаків-переселенців під орудою отамана Д. Іванова. Фортеця будувалася у 1654—1655 роках під керівництвом воєводи Вільного Ларіона Каминіна.

Національно-визвольна війна сколихнула нову хвилю переселенців з Правобережжя, які тікали на землі Охтирщини, що значно примножило чисельність населення і призвело до створення у 1655–1658 роках Охтирського слобідського козацького полку, який проіснував до 1765 року, коли за наказом Катерини II всі слобідські полки були ліквідовані. До складу полку входили Богодухівська, Боромлянська, Кириківська й Охтирська сотні. У 1692 до полку належали 12 міст, 27 сіл, кілька хуторів. Перша повітова школа на Слобожанщині виникла в Охтирці у 1675.

У 1709 року територія Охтирського козацького полку стає ареною запеклої боротьби зі шведами. Комендант міста отримує царський указ: мати на чотири місяці провіанту, а якщо противник почне наступ, то боротись до останньої людини, не йти на жодні перемовини. Щоб прикрити шлях на Бєлгород і Харків, звідки шведи могли вирушити на Москву, Петро I зосередив головні сили в Охтирці й Богодухові. Готуючись до бойових дій зі шведами, Петро I вирішив привести у належний стан укріплення Охтирки, з 26 жовтня 1708 року до 1 червня 1709 року перебуваючи у різних місцях: поблизу Глухова, у Лебедині, Сумах, Охтирці, Бєлгороді, під Полтавою. Шведи йшли до Охтирки вже зимової пори з наміром здобути тут собі провіант і сіно для коней. Вони захопили Зіньків, Котельву, Красний Кут, Хухру, спалили Олешню, де гарнізон чинив серйозний опір завойовникам, але штурмувати Охтирку не наважились.

У травні 1765 імператриця Катерина II видала указ про розформування Слобідського козацького війська і створення на його базі гусарських полків. У рамках цієї реформи Охтирський козацький полк було переформовано в Охтирський 12-й гусарський полк. Охтирським гусарським полком деякий час командував Денис Давидов, до нього були приписані (служили) Михайло Лермонтов, композитор Аляб'єв, декабрист Муравйов. Полковим святом було 2 липня — на честь Охтирської ікони Божої матері.

Охтирські гусари брали участь у багатьох військових походах, зокрема у франко-російській війні 1812. Полк бився біля Бородіно.

Виникнувши як військове укріплення, Охтирка поступово перетворюється на осередок ремесел і торгівлі. У 1718 році в Охтирці з'явилася перша в Російській імперії тютюнова мануфактура. В місті працює цегельний завод, виробляється посуд і віконне скло. Щорічно проводився ярмарок, де торгували кіньми, великою рогатою худобою, рибою, сіллю, хлібом, скляним, залізним і дерев'яним посудом і на який приїздили купці з багатьох міст. Широкого розвитку в місті набули ремесла — ткацтво, чинбарство, чоботарство, шорництво, кравецтво, ковальство, гончарство. Далеко за межами Слобожанщини були відомі охтирські килими.

18 лютого 1895 року почався рух поїздів від місцевої залізничної станції.

У 1903 році в Охтирці працювали дві друкарні, чотири млини, ковбасна фабрика, шість цегельних заводів.

Адміністративно-територіальний устрій краю кілька разів змінювався. Так, з 1779 року Охтирка входила до складу Курської губернії. У грудні 1835 року вийшов указ царя Миколи I про перейменування Слобідсько-Української губернії на Харківську, до якої увійшли Лебединський, Богодухівський, Охтирський, Сумський повіти. Цей поділ існував до 1917 року.

Під час Першої світової війни у Народному Домі (нині районний Будинок культури) розміщувався госпіталь для поранених. 12-й Охтирський гусарський полк, який перебував на Західному фронті, відзначився 29 серпня 1916 року під час Брусилівського прориву. У цьому бою гусари втратили свого командира.

За часів Української революції влада у місті змінювалась кілька разів і щоразу це супроводжувалось розстрілами і грабунками. Охтирку спершу зайняли австро-німецькі війська. Їм на зміну прийшли війська Директорії, згодом — Червона армія, Добровольча армія Денікіна.

У 1923 році Охтирка стає центром Богодухівського округу, з 1925 року — центром Охтирського району Харківського округу, з 1932 — райцентром Харківської області, а з 1939 — Сумської.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 2 746 жителів міста^[11].

В ході німецько-радянської війни, 14 жовтня 1941 року радянські війська з боєм відступили з Охтирки. Перед відступом радянських військ було сформовано партизанські загони, але вони не змогли розгорнути широких бойових дій – більшість загинула в перші місяці війни. У період німецької окупації в районі діяв партизанський загін «Гроза», під командуванням І. Ю. Горобця. У лютому 1942 біля села Вербове всі члени загону загинули у бою з окупантами^[12].

23 лютого 1943 передові частини 40-вої армії Воронезького фронту взяли з боєм м. Охтирку в ході операції «Зірка». Проте нацисти підтягнули свіжі сили. Німецький удар Манштейна змусив радянські війська 11 березня 1943 залишити місто.

У серпні на землях Охтирщини точилися запеклі бої. Радянська армія після перемоги на Курській дузі, просувалася далі в ході Бєлгородсько-Харківської наступальної операції. 11 серпня 27-ма армія під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка намагалася взяти місто штурмом. Проте корпус, який втратив у боях і від авіанальотів більше половини своїх танків, не мав шансів звільнити місто. Ще до обіду німецькі частини вибили червоних з Охтирки. Вечером 13 серпня, внаслідок ефективних оборонних дій німців, бої вже велися навіть не на околицях міста, а в навколишніх селищах Гай Мошенці, Вербовому і Великому Озері.

Радянські війська не змогли напряму взяти місто, проте успішно просувалися південніше, в результаті чого утворювався «мішок». Вермахт не міг не скористатися можливістю оточити і знищити противника, що виривався вперед. 18 серпня танковий полк німецької дивізії «Гроссдойчланд» разом з іншими частинами завдав потужного контрудару по наступаючим радянським військам. В результаті німці розбили радянську 166 стрілецьку дивізію та оточили частини Воронезького фронту. Німці хоч і не встигли зробити подвійне кільце оточення, але цього було достатньо, щоб радянські підрозділи були деморалізовані і не змогли організувати стійкого опору й грамотного виходу з оточення. Приходилося виходити малими групами, кидаючи техніку та втрачаючи сотні загиблих й поранених.

Тим часом, вже 23 серпня тактичний успіх, досягнутий німцями біля Охтирки, перестав мати значення для вермахту. 40-та армія Воронезького фронту взяла Лебедин і просувалася далі до Полтави, обходячи Охтирку з півночі. Біля Богодухова 1-а танкова армія витримала натиск елітних дивізій СС і була готова відновити наступ. Та й Харків 23 серпня був німцями майже повністю залишений. Виходячи з цього, їх 48-й танковий корпус і дивізія «Гроссдойчланд» створювали видимість підготовки до оборони Охтирки, а насправді сформували нову лінію оборони від Комишів до Пархомівки. 25 серпня 1943 року ворог сам вийшов з Охтирки і відійшов на нові рубежі оборони, на яких червоні знову зупинилися^[13].

Відкриття в 1957 році родовища нафти й газу дало поштовх до створення нових підприємств. З 1961 року веде свою історію Охтирський нафтопромисловий район, що охоплює велику площу на території трьох областей і за своєю потужністю займає перше місце в Україні, де є поклади нафти і блакитного палива. Нині тут видобувається 50 % української нафти.

У 1975 році Охтирка отримала статус міста обласного підпорядкування^[14].

На референдумі 1 грудня 1991 року понад 90 % охтирчан проголосували за незалежність України.

Бої за Охтирку почалися 24 лютого 2022 року після російського вторгнення в Україну і є частиною російсько-української війни, розв'язаною Росією на південному сході України у 2014 році, участь у якій і причетність до якої в Росії постійно заперечували.

24 березня 2022 року з метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті своїх міст під час відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України, Указом Президента України № 164/2022 Охтирці присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України»^[15].

28 березня 2023 року Президент України Володимир Зеленський вручив відзнаку «Місто-герой України» міському голові Павлові Кузьменку, голові військової цивільної адміністрації та міському коменданту Охтирки^[16][17].

До кінця XVIII століття населення Охтирки перевищувало населення Харкова та Сум. На період утворення Слобідсько-Української губернії (1785 рік) це було найбільш заселене місто Слобожанщини з населенням у 12 849 осіб (6291 ч., 6558 ж.)^[18]. Для порівняння: у губернському місті Харкові проживало 10 885 жителів.

Динаміка зміни населення Охтирки за роками:^[19][20][21]

Розподіл населення за національністю за даними перепису 2001 року^[22]:

За даними перепису 1897 року^[23]:

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року^[24][25]:

До 2012 року основу міської економіки складали підприємства машинобудування: ВАТ «Нафтопроммаш» та Охтирський завод сільськогосподарського машинобудування (ВАТ «Охтирсільмаш») — обидва визнані банкрутами.

З 2000-их років «пальма першості» відійшла до підприємств нафтогазової галузі, це НГВУ «Охтирканафтогаз» та Охтирське УБР — підрозділи ПАТ «Укрнафта», а також легкої та харчової промисловостей: ВАТ «Охтирська швейна фабрика», ВАТ «Охтирський пивоварний завод», хлібокомбінат, м'ясокомбінат та Охтирський сиркомбінат.

Охтирська ТЕЦ забезпечує підприємства й жителів міста електричною й тепловою енергією.

В Охтирці нараховується 67 пам'яток-об'єктів культурної спадщини, серед яких:

• 27 — пам'ятки історії;
• 20 — пам'ятки містобудування та архітектури.
• 20 — пам'ятки монументального мистецтва;

Охтирський міський краєзнавчий музей

Краєзнавчий музей на Сумщині, в якому наявне зібрання матеріалів з природи, історії, культури та персоналій міста.

Заклад знаходиться на головній вулиці міста в історичній будівлі. Музей працює як самостійний міський краєзнавчий музей, починаючи від 1995 року.

Районний будинок культури.

Пам'ятка архітектури місцевого значення, характерний зразок громадської будівлі повітового міста Лівобережної України початку XX століття.

З 1995 — при РБК працює самодіяльний народний театр «Чудаки».

Архітектурний комплекс Покровського собору

Пам'ятка українського бароко середини XVIII століття; історико-архітектурна пам'ятка національного значення. Власне Покровський собор є головною складовою ансамблю Покровського собору (1753—1825), до якого входять також Введенська церква-дзвіниця (1784 рік) і Церква Різдва Христового (1825 рік). Настоятель — протоієрей Євгеній Сопіга^[26].

Церква Архістратига Михаїла

Церква Архістратига Михаїла — православна церква, розташована на півночі міста.

Загальний вигляд церкви відрізняється незвичайною для православного храму ярусністю, із контрастним вирішенням кожного яруса. Перший — утворений боковими навами, апсидою та наріжними компартиментами — масивний, приземкуватий, розпластаний, із складним ритмом отворів. Другий ярус, утворений високою середньою навою — піднесений, легкий, із прорізаними великими вікнами, які дещо спотворюють загальну масштабність будівлі. Будівля церкви зведена з червоної цегли, а зовнішній декор виконаний виключно способом рельєфної кладки з елементами російської, візантійської та романської архітектури.

Георгіївська церква

Церква Святого Георгія збудована на честь святого великомученика Побідоносця Георгія, який загинув в Нікомедії в 303 році після народження Христа. Храм в Охтирці називають Юр'ївською церквою.

Охтирський Свято-Троїцький монастир

Охтирський Свято-Троїцький монастир — чоловічий монастир, розташований на старовинному Охтирському городищі.

Найбільша церква Охтирського Свято-Троїцького монастиря — Троїцька, ймовірно, була збудована у 1724—1729 роках. Храм був споруджений у стилі українського бароко, тричасний, триверхий. Він єдиний зберігся і функціонував після закриття монастиря у 1788—1842 роках. Троїцький храм був знищений у 40-х роках XX століття, залишилися лише його дзвіниці, зведені ще у 1741 році.

Дзвіниця Охтирського Троїцького монастиря — рідкісний збережений зразок монастирської дзвіниці оборонного типу першої половини XVIII ст. Нині вона є пам'яткою архітектури місцевого значення. У наш час монастир відроджується. Потребує відродження і Охтирське городище, на якому він розташований, як комплексна пам'ятка природи, археології та історії.

Серед визначних сакральних споруд міста особливе місце посідає Спасо-Преображенська церква — один із духовних центрів Охтирщини, який приваблює парафіян та дослідників місцевої архітектури.

15 лютого 2013 року активісти ВО «Свобода», враховуючи бездіяльність місцевої влади щодо виконання Указу Президента України від 12 червня 2009 року № 432/2009, знесли в Охтирці пам'ятник Леніну^[27].

Мережа закладів культури міста^[28]:

• дитяча музична школа;
• дитяча художня школа;
• міський краєзнавчий музей;
• міський центр культури і дозвілля;
• міська централізована бібліотечна система;
• РБК.

У місті активно розвивається футбол, місцевий футбольний клуб «Нафтовик-Укрнафта» виступав в 1 лізі до моменту свого розформування влітку 2018 року. На початку 2020 року, футбольний клуб було відновлено і перейменовано на ФК «Нафтовик-Охтирка». Виступає у Вищій лізі Сумської області. Домашньою ареною футбольного клубу є стадіон «Нафтови́к».

Народилися

• Андрій Бабич — канадський художник українського походження
• Багряний Іван Павлович (1906—1963) — український поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст та політичний діяч^[29]. Голова Української національної ради. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992, посмертно).
• Бринжала Олександр Петрович (1974—2022) — український військовий пілот, майор, льотчик 1 класу 40-ї бригади тактичної авіації^[30]. Один з тих пілотів чий подвиг сприяв створенню легенди про «Привида Києва». Загинув під час російського вторгнення в Україну. Герой України (2022, посмертно).
• Глєбов Валерій Васильович (1970—2022) — капітан Збройних сил України. Загинув під час Російського вторгнення в Україну. Герой України (2023, посмертно).
• Кварта Олександр Васильович (1977) — український автор та виконавець пісень.
• Котенко Артем Віталійович (2012) — український співак, представник України на «Дитячому Євробаченні 2024».
• Твердохлібов Олександр Дмитрович (1840—1918) — письменник, етнограф, краєзнавець, педагог.

Проживали

• Федір Дробітько — бандурист.
• Кулжинський Сергій Миколайович — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, під час Першої світової війни був командиром Охтирського гусарського полку.
• Сєров Валентин Олександрович (1865—1911) — художник, учень Іллі Рєпіна, у дитинстві жив в Охтирці в маєтку свого вітчима Василя Івановича Нємчинова. Син відомих композиторів Олександра Сєрова і Валентини Сєрової.
• Таранушенко Стефан Андрійович — український мистецтвознавець, історик архітектури, музейник і педагог; директор Державний музей українського мистецтва в Харкові (1920—1933); професор Харківського Художнього Інституту (1924—1929); жертва сталінського терору. Чотири роки навчався в Охтирській чоловічій гімназії, яку закінчив в 1910, паралельно давав уроки латинської мови.
• Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист; представник Розстріляного відродження. Вчився в Охтирській чоловічій гімназії.

• Кнежа, Болгарія^[31]
• Болдешть-Скеєнь, Румунія^[32]

• Борислав, Україна^[33][34]
• Кременчук, Україна^[35]

• О. Г. Бажан, Д. Я. Вортман. Охтирка // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 709. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• Заїкін В. С. Охтирка. 2007. ISBN 978-966-2998-06-1
• Охтирка: путівник / М. С. Мотренко. — Харків: Прапор, 1990. — 126,[1] с. : іл.; 17 см; ISBN 5-7766-0205-X
• Книга Пам'яті Сумської області: в 3 т. — Т. ІІ Зруйновані храми Сумщини. Мартиролог втрачених святинь / автор-упорядник О. М. Корнієнко. Суми: Ярославна. 2007. —324 с., іл. ISBN 978-966-7538-17-0.
• Молодіжний портал міста
• Електронна мапа Охтирки
• Міський портал Охтирки
• Побожій С. І., «Охтирські малюнки Валентина Сєрова»
• Сергей Кушнарев, «Павел Степанович Нахимов: из гениалогических розысканий»
• Андрей Парамонов, «Сестры Синяковы — музы футуристов»