Директорія Української Народної Республіки

Директорія Української Народної Республіки
Дата створення / заснування	1918
Посада керівника організації	Голова Директорії Української Народної Республікиd
Країна	УНР
Замінений на	Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі
Час/дата припинення існування	18 березня 1921

Директо́рія УНР (14 листопада 1918 — 10 листопада 1920) — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки. Два роки діяльності Директорії та уряду УНР у вкрай несприятливих зовнішніх і внутрішніх обставинах провели величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму.

Директорія УНР прийшла на зміну Гетьманату (Українській Державі), який було повалено 14 грудня 1918 року.

Обрання членів Директорії відбулося 13 листопада в Києві таємно. Місцем проведення таємної наради став будинок Міністерства шляхів на бульварі Шевченка, 34 (тоді — Бібіковський бульвар). Будинок перед тим належав родині Терещенків. В Міністерстві шляхів начальником департаменту працював майбутній член Директорії Андрій Макаренко. Він мав свій кабінет у будинку міністерства і зрозуміло, що мав вільний доступ до приміщення.

Директорія проголосила себе тимчасовою верховною владою революційного часу і констатувала, що влада в УНР має належати лише працюючим класам. «Слідуючим етапом нашої революції, — зазначалося в декларації від 26 грудня 1918, — є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм». Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Трудовий конгрес України — тимчасовий законодавчий орган УНР. У зовнішній політиці Директорія проголошувала цілковитий нейтралітет і бажання мирного співжиття з усіма народами та державами^[1].

• Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 10 лютого 1919 року)
• Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (11 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).
• Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії.
• Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року).
• Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.
• Євген Петрушевич — як Президент та уповноважений Диктатор ЗО УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919.

• Володимир Чехівський (26 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року)
• Сергій Остапенко (11 лютого 1919 року — 9 квітня 1919 року)
• Борис Мартос (9 квітня 1919 року — 27 серпня 1919 року)
• Ісаак Мазепа (27 серпня 1919 року — 26 травня 1920 року)
• В'ячеслав Прокопович (26 травня 1920 року — 10 листопада 1920 року)

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Але незважаючи на свої постанови, на практиці Директорія майже не переводила їх у життя, через що трудові маси, зокрема селяни, більше вірили більшовицькій агітації. Саме тому революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян^[1]. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

29 квітня 1919 при ідейній підтримці правих отаман В.Оскілко вирішив здійснити у Рівному державний переворот, арештував членів Ради народних міністрів і мав намір арештувати С.Петлюру. Проте останньому доволі легко вдалося придушити заколот і відновити урядову роботу. 5 травня уряд Б.Мартоса змушений був залишити Рівне й евакуюватися до Радивилова. Туди ж із Здолбунова переїхали члени Директорії С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко. 9 травня 1919 року вони обрали С.Петлюру головою Директорії. 13 числа на нараді Директорії та уряду зі складу Директорії було виведено О.Андрієвського Однак ці організаційно-політичні акції не допомогли загальному поліпшенню становища. Мабуть, саме тоді з’явилася приповідка «У вагоні Директорія, під вагоном - територія».^[2]

12 квітня 1919 року уряд Б.Мартоса оголосив свою «програмову декларацію». У ній ішлося про те, що суверенному життю українського народу заважають два вороги: «польське панство» і «російське комуністичне більшовицьке військо». Уряд УНР закликав усі українські політичні й соціальні сили «не дати чужинцям вкінець знищити рідний край», стати на боротьбу проти «чужинецької неволі російських комуністів» за вільну й незалежну Україну. Кабінет Б.Мартоса урочисто заявив, що «не кликатиме собі на допомогу чужої військової сили з будь якої держави». Декларуючи орієнтацію на власні сили, він обіцяв звернути особливу увагу на забезпечення армії та сімей військовослужбовців, а також фактично здійснити проголошену в Києві 22 січня 1919 р. злуку західних і східних українських земель. Все це підняло село проти комуністичної влади. Уже в квітні вона оголосила поза законом отаманів Зеленого, Соколовського, Батрака. Селянські повстання, що охопили Україну, вселяли надію в уряд Б.Мартоса. Саме на союз з повстанцями й політичними течіями, які очолювали цей рух (українські ліві есери й соціал-демократинезалежники), уряд робив ставку, проголошуючи курс на власні сили. Але й цього разу декларації не стали реальністю. Українським політикам так і не вдалося об’єднати національні сили в єдиний фронт. У Директорії бракувало єдності — О.Андрієвський та Є.Петрушевич не визнавали новостворений уряд Б.Мартоса. Між ними і С.Петлюрою та А.Макаренком виникли гострі суперечності.^[2]

9 січня 1921 року було створено Раду Республіки Державного центру УНР на еміграції.^[3]

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

По причині критичного політичного та військового становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 році було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913, а в 1919 — лише 20,5 %. Загострювався паливний голод. Залізорудна і марганцева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.

4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

Основним джерелом фінансових ресурсів для уряду стала грошова емісія. 23 липня 1919 року Кабінет міністрів ухвалив Закон про надання міністерству фінансів права на додатковий випуск грошових знаків на суму 2 млрд гривень. Але виконати це рішення теж було непросто. Техніка не давала змоги якісно в такій кількості друкувати банкноти в Україні, їх замовляли в Німеччині, звідки літаками транспортували в УНР. До жовтня 1919 р. до Кам’янця-Подільського було завезено більше ніж 1,5 млрд гривень.^[2]

23 червня 1919 року 20 українських політиків, в основному представники партії соціалістів-федералістів, підписали «Меморандум громадських діячів Поділля до Директорії УНР», в якому викривали помилки державної влади, вимагали реформувати Директорію в «тимчасове одноособове президентство з певною тимчасовою конституцією», сформувати Кабінет міністрів за професійною, а не партійною ознакою, скасувати постанову про трудові ради й вирішити земельне питання шляхом викупу землі селянами. Разом з тим вони заявили, що не вестимуть політичної боротьби проти уряду. Напруженими залишалися стосунки з галицьким урядом.^[2]

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно з даним законом під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Також уряд обіцяв кожному козакові після закінчення війни безповоротну допомогу на реманент в розмірі 2 тис. гривень і ще 2 тис. гривень позики на п’ять років під процент.^[4]

Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікіним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю у свої руки негайно, бо, за їхніми словами, Директорія передасть землю в руки «куркулів».

25 лютого 1919 р. військові коменданти м. Дубно, Дубенського і Кременецького повітів ухвалили безпідставне рішення накласти на єврейське населення контрибуцію у розмірі 100 000 крб. за протидержавну діяльність проти УНР. Спроби отримати контрибуцію перетворилися на єврейські погроми.^[5]

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «радгоспи» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. У квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбруччя і західних областей) закріпилася радянська окупація.

21 травня 1919 року уряд ухвалив постанову про відкликання А. Макаренка і Ф. Швеця з-за кордону, однак оскільки вони не повернулися, Директорія УНР припинила існування як колективний орган. Відповідно до закону про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 року С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.^[6]

21 квітня 1920 року С. Петлюра уклав з урядом Польщі політичну конвенцію, за якою останній визнавав Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою верховною владою УНР, а 24 квітня договірні сторони підписали таємну військову конвенцію (Варшавський договір Директорії УНР з Польщею). Цей документ визнав практичні аспекти спільного походу польських військ разом із формуваннями УНР (15 тисяч вояків) під час польсько-радянської війни 1920 року. Згідно зі статтею 3 військові дії здійснювалися під загальним керівництвом польського командування. Урядові УНР надано право відновити в Камʼянці-Подільському діяльність урядових установ та організувати на місцях свою військову й цивільну владу.^[6]

18 березня 1921 року було підписано Ризький мир між РСФРР, УСРР і Річчю Посполитою і означало визнання Польщею Радянської України в обмін на територіальні поступки останньої. Водночас цей договір забороняв функціонування в Польщі «антирадянських організацій», що ставило під загрозу легальне перебування там Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, уряду та військових. УНР втрачала союзника.^[7]

25 жовтня 1921 року розпочався Другий зимовий похід загонів армії УНР, ідея якого полягала в об'єднання селянського протестного руху та підняття загального антибільшовицького повстання з метою відновлення державності.^[7]

Керівнику походу Юрію Тютюннику разом з невеликим загоном вдалося відірватися від переслідування та перейти польський кордон. Він продовжував плекати надії на визволення України та виношував плани відновлення повстанської боротьби. У червні 1923 року в результаті операції Державного політичного управління Тютюнника виманили на територію УСРР для керівництва повстанням, він був заарештований. Після каяття його відпустили, використовуючи зізнання для дискредитації українського національного руху, а в лютому 1929 року він був заарештований та страчений у жовтні 1930 року за обвинуваченням у «контрреволюційній діяльності».^[7]

На підставі закону ("Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР) ^[8]" від 12 листопада 1920 р. верховна влада в УНР по смерті С.Петлюри 1926 перейшла до голови тодішнього уряду УНР на еміграції – А.Лівицького.^[9]

• Державні наради Української Народної Республіки 1919—1920
• Радянсько-українська війна
• Другий зимовий похід

• Варгатюк С. Проблеми міжнародних відносин України крізь призму поглядів вітчизняних політиків і дипломатів кінця першої чверті ХХ ст.
• Гошуляк І. Декларація Директорії УНР 1918 [Архівовано 5 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 315. — ISBN 966-00-0405-2.
• Ковальчук М. Відносини Румунії з урядом Української Народної Республіки в 1919 р. // Український історичний журнал. — 2010. — № 4. — С. 115—127. — ISSN 0130-5247.
• Салтан А. Н. ЗУНР и УНР: брак по расчету. Часть первая (рос.)
• Солдатенко В. Директорія та відновлення УНР // Дзеркало тижня. — 2008. — № 48.
• О. Й. Щусь. Директорія Української Народної Республіки // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2007. — Т. 7 : Ґ — Ді. — С. 608—609. — ISBN 978-966-02-4457-3.
• Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія в 4-х томах: До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2018. — Т. 1: А—Ж. — 688 с. — ISBN 978-966-2067-44-6.
• Мицюк О. Доба Директорії УНР. Спомини і роздуми. Л., 1939.
• Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1920: Документи і матеріали. У 2 т. / Ред. кол.: В. Верстюк (відп. ред.), О. Бойко, Р. Пиріг, Н. Маковська; Упорядн.: В. Верстюк (керівник), Г. Басара-Тиліщак, В. Бойко, О. Бойко, А. Гриценко, О. Кудлай, Н. Маковська, О. Михайлова,Т. Осшашко, О. Щусь. НАН України. Інститут історії України; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України; Дослідний інститут сучасної української історії (Філадельфія). – Т. 1. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2006. – 688 с. – (Джерела дo вивчення історії Української революції)

• Директорія УНР // Історія державності та правові пам'ятки України: довідник / Т. А. Михайлів, Т. В. Михайлів. — Х. : Основа, 2013. — 93 с. — (Бібліотека журналу «Історія та правознавство» ; вип. 12 (120). — С. 21—23.
• Директорія УНР [Архівовано 30 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1999. — Т. 2 : Д — Й. — 741 с. — ISBN 966-7492-02-8.
• Склад Директорії УНР [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.].
• Українізація за часів Директорії. Частина 1. Газета «День» № 227, 12 грудня 2008 [Архівовано 18 квітня 2010 у Wayback Machine.]Частина 1. № 232, 19 грудня 2008.
• Хто зібрав для Петлюри «петлюрівців»? Отаман і його армія [Архівовано 1 жовтня 2012 у Wayback Machine.].