Одриське царство

Одриське царство
460 до н. е. – 46
Одриське царство
Столиця	Севтополь
Мови	фракійська мова
Релігії	політеїзм
Форма правління	монархія
Історичний період	класична античність
• Терес	460 до н. е.
• Завоювання римлянами	46
Населення
Попередник Наступник доісторичні Балкани Фракія (римська провінція)
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Одриське царство

Історія Болгарії
Стародавність
Караново культура
Культура Вінча
Варненський некрополь
Фракія
Одриське царство
Мезія
Середньовіччя
Булгари
Південні слов'яни
Стара Велика Болгарія
Перше болгарське царство
Друге болгарське царство
Османська Болгарія
Болгарія у складі Османської імперії
Болгарське національне відродження
Новітня Болгарія
Болгарське князівство
Третє болгарське царство
Народна Республіка Болгарія
Республіка Болгарія
Портал «Болгарія» переглянути обговорити редагувати

Одриське царство (дав.-гр. Βασίλειον Ὀδρυσῶν) — союзна держава фракійських племен, об'єднаних Одриською династією в південно-східній Фракії на початку V століття до нашої ери. У період найбільшого розширення, царство охоплювало величезні території між річкою Стрімон на заході, Понтом Евксинським (нині Чорне море) зі сходу, Егейським морем на півдні та річкою Істрос на півночі.

Перший відомий з історичних джерел могутній цар одрисів — Терес I. Надалі держава розвивалась за правління його синів Спарадока та Сіталка, ще більш зміцнилось в добу Севта I та Амадока I, а найвищого розвитку досягло за царя Котіса I. 336 до н. е. Одриське царство підпало під гегемонію Македонського царства, пережило вторгнення кельтів. Зрештою у 46 році стало однією з провінцій Римської імперії — Фракією.

Наймогутнішим фракійським плем'ям з 5 століття до н. е. були одриси. Про них існує більше відомостей, які відносяться до власне фракійської історії. Перша згадка у письмових джерелах пов'язана з персько-скіфською війною 512 року до н.е. — цар Дарій I, проходячи з військом по землях одрисів, наказав своїм воїнам насипати купи каміння, щоб продемонструвати чисельність армії^[1]. Одриси утрималися від прямої конфронтації, на відміну гетів. Обережність одриських вождів дозволила зберегти їм свої військові ресурси. Згодом, це стало важливим фактором піднесення одрисів у V ст. до н.е.^[2].

У V столітті до н. е. цар одрісів Терес I зосередив під своїм пануванням більшу частину фракійських племен. По смерті його (близько 440 до н. е.) володіння Тереса розділено між його двома синами Сіталком і Спарадоком, а коли останній втік від переслідування брата в Скіфію, Сіталк став єдиновладним правителем могутнього, але варварського племені, з яким, проте, афіняни уклали союз.

Під час Пелопоннеської війни Бразід з військом увійшов у Фракію, щоб завдати тут удару афінській могутності. Похід його мав на меті завоювання не самої Фракії, а афінських колоній на березі Егейського моря, серед яких Амфіполь, Стагіра та інші поліси. Взагалі грецькі походи до Фракії здійснювались для завоювання не власне фракійських, а грецьких володінь в межах Фракії, і ці перипетії грецької історії не заважали посиленню могутності власне одрісів.

Після наступника Сіталка — Севта, за якого могутність одрісів сягнула найвищого ступеня розвитку, царство їх поступово стало занепадати, завдяки внутрішнім негараздам. Об'єднана Севтом монархія розпалася на ряд дрібних держав. Цар Котіс (384 — 360 роки до н. е.) знову об'єднав країну, головним чином завдяки підтримці афінянина Іфікрата, але внутрішні негаразди тривали й в добу його правління. Відомо, що в 360 до н. е. Котіс відвоював в афінян місто Сест. По смерті Котіса в країні одрісів спалахнула боротьба за престол між сином Котіса Керсеблептом і двома його суперниками, Амадоком і Берісадом. Ця боротьба завершилась тим, що Керсоблепт отримав область на Пропонтиди і долину Гебра (нині річка Мариця), Амадок — узбережжя Егейського моря від Ена до Маронеї, Берісад — іншу частину країни до Македонії.

У 357 до н. е. афіняни відвоювали Сест у Керсеблепта, який був змушений поступитися їм і Херсонесом Фракійським. За Філіппа II Македонського Керсеблепт був васалом Македонії; до 339 до н. е. вся Фракія стала залежною від Македонії, причому, як оплот Македонії, Філіпп заснував всередині країни місто Філіппополь (сучасний Пловдив). У 335 до н. е. Александр Македонський почав похід проти трібаллів і гетів, що закінчився підкоренням неспокійних сусідів. По смерті Александра Фракія перейшла в управління Лісімаха. По смерті останнього у 281 до н. е., правителем її був Селевк I Нікатор, потім Птолемей Керавн.

У 279 до н. е. Фракія піддалася нападу кельтів, які під проводом Церетрія зайняли країну й заснували царство в області Гема зі столицею Тілісом. Після вигнання кельтів, у Фракії встановився колишній порядок правління і роздільного існування розрізнених племен, підкорення та об'єднання яких вдалося тільки римлянам після низки походів. Так, Мінуцій Руф (в кінці 2 століття до н. е.) підкорив трібаллів, Марк Ліциній Лукулл (72 до н. е.) — бессів і південне узбережжя, Марк Ліциній Красс (29 до н. е.) — бастарнів.

Остаточне завоювання Фракії відноситься до 15 до н. е.. Перший же намісник провінції Мезії згадується в 6 до н. е. За Доміціана Мезія розділена на дві частини — Верхню Мезію (лат. Moesia Superior, нині Сербія) і Нижню Мезію (лат. Moesia Inferior, нині Болгарія). У Верхній Мезії існували міста Рациарія, Сінгідун, Скупи; в Нижній Мезії Еск, Нікополь на Іструмі, Трезміс, Істр, Томи, Одесс. Власне ж Фракія була звернена на римську провінцію лише за Калігули (46 до н. е.). Серед внутрішніх міст Фракії того часу: Філіппополь, Апри, Девельт, Флавіополь та інші. За Діоклетіана до складу фракійської дієцезії увійшли такі провінції: Європа, з Перінфом і Апрамі, Родопи, з містами Максіміанополем, Маронеєю та Еном, Фракія з Філіппополем і Бероєю, Гемімонт з Адріанополем і Анхіалом, Скіфія з Діонісополем, Томами й Калатісом і Нижня Мезія, з Марціанополем і Нікополем.

Царі мали мобільний двір, пересуваючись по всьому царству та проживаючи в укріплених резиденціях^[3], які греки називали тирсеями^[4]. Це дещо змінилося наприкінці IV століття, коли Севт III заснував Севтополіс, що ознаменувало створення ранніх державних інституцій, які, ймовірно, були натхненні установами елліністичної Македонії^[5]. Розмір Севтополіса завжди залишався досить невеликим, проживаючи не більше 1000 осіб. Дуже ймовірно, що він був домівкою аристократії царства, тоді як просте населення продовжувало жити за межами міських стін^[6].

Царю належала вища політична, військова, судова та сакральна влада. Він також контролював карбування монет, призначав намісників та командував військами на полі бою. Вважається, що царство вважалося власністю царя^[7].

Царство мало замало державних інституцій до правління Севта III^[8]. В управлінні поєднувало традиції Ахеменідської імперії^[9] та Македонського царства^[10], зокрема обмін царськими подарунками. Хоча цар отримував цінні дарунки, такі як золото, срібло, тканини чи коні^[11], від нього також очікувалося роздавати дарунки, такі як коштовності, жінки чи земля^[12], щоб заслужити лояльність та досягти розширення своєї військової дружини.

Одриське царство було досить не стійким внутрішньо, складаючись з 40 різних місцевих племен на чолі із вождями і 22 дрібних царств, які боролися за владу^[13]. Їхнє правління над своїми підданими, які мешкали в розкиданих селах, було дуже слабким і здійснювалося переважно шляхом набігів та вимаганням данини^[14].

• Терес I (450 до н. е. — 431 до н. е.)
• Сіталк (431 до н. е. — 424 до н. е.)
• Севт I (424 до н. е. — 410 до н. е.)
• Амадок I (410 до н. е. — 390 до н. е.)

• Севт II (405 до н. е. — 391 до н. е.)

• Хебризелм (390 до н. е. — 384 до н. е.)
• Котіс I (384 до н. е. — 359 до н. е.)

• Керсеблепт (359 до н. е. — 341 до н. е.)
• Берісад (359 до н. е. — 352 до н. е.)

• Кетріпор (358 до н. е. — 347 до н. е.)

• Амадок II (359 до н. е. — 347 до н. е.)

• Терес II (347 до н. е. — ?)

• Севт III (близько 330 до н. е. — близько 300 до н. е.)
• Плеврат (213 до н. е. — 208 до н. е.)
• Котіс IV (171 до н. е. — 167 до н. е.)
• Котіс VI (57 до н. е. — 48 до н. е.)
• Садала II (48 до н. е. — 42 до н. е.)
• Садала III (42 до н. е. — 31 до н. е.)
• Котіс VII (31 до н. е. — 18 до н. е.)
• Реметалк I (18 до н. е. — 12 н. е.)

• Котіс VIII (12 — 18)
• Рескупоріс II (12 — 19)

• Реметалк II та Антонія Тріфена (18 — 38)
• Реметалк III та Піфодорида II (38 — 46)

На верхівці перебував цар з членами родини і іншими представниками правлячого роду. Нижче царя була еліта кінних воїнів та адміністраторів, що походили не лише з королівського двору, а й з племен-суперників. Фукідід називав цих місцевих правителів парадинастевонтами, що означає «ті, хто розділяє владу»^[15].

Значну частину цих армій становили вершники. У армії Сіталка кожен третій воїн був вершником, якого забезпечували одриси та гети^[16], тоді як армія Севта III мала 8 тис. вершників, що, ймовірно, були одрисами. Більшість піхоти Сіталка описувалася як досить низької якості[175] і, безумовно, складалася з погано організованих новобранців. Таким чином, схоже, що війна залишалася героїчним заняттям, гідним лише аристократії, тоді як військова підготовка для простолюдинів вважалася недоречною. Незважаючи на це, фракійська піхота справила велике враження на греків, які наймали їх як найманців^[17]. Тим часом одрисійські царі використовували грецьких найманців-полководців, таких як Ксенофонт чи Іфікрат^[18][19].

Спочатку армія поділялася на легку піхоту та легку кінноту. Піхота використовувала луки, пращі, списи, мечі, сокири та легкі щити у формі півмісяця — пельти. Також використовувалися круглі та овальні щити. Зброєю, яку переважно знаходили у західних та центральних Родосах, були ромфеї^[20]. Окрім пращ, кіннота використовувала ту саму зброю, що й піхота.

Наприкінці V століття до н.е. фракійська кіннота почала використовувати обладунки^[21]. Використовувані шоломи були халкідського, фригійського/фракійського та коринфського типів, з яких халкідський тип, здається, був найпопулярнішим^[22]. Найдавніший торсовий обладунок був типом примітивної м'язової кіраси циліндричної форми, яка давно вийшла з ужитку в інших місцях^[23]. ​​Також носили шкіряні та лляні обладунки^[24]. У IV столітті до н.е. стали популярними лускаті обладунки^[25], а також наголенники.

Є також докази того, що фракійці використовували облогову артилерію, зокрема катапульти^[26].

Армія Сіталка при нападі на Македонії мала чисельність у 150 тисю вояків, що, ймовірно, є завищеною цифрою^[27]. У війні Севта III з Лісимахом чисельність становила близько 28 тис. вояків^[28].

Основу становили землеробство і скотарство. Одриські ремесла та металообробка значною мірою були продуктом перського впливу^[29].

Грецькою мовою як лінгва франка розмовляли принаймні деякі члени королівського двору у V столітті до н.е., і вона стала мовою адміністраторів; грецький алфавіт був прийнятий як нова фракійська писемність^[30].

Фракійці, як даки та іллірійці, прикрашали себе татуюваннями, що підвищували їхній статус. Фракійський одяг цінується за свою якість та текстуру і виготовлявся з конопель, льону або вовни. Їхній одяг нагадував одяг скіфів, включаючи куртки з кольоровими краями, гостроносе взуття, а плем'я гетів було настільки схоже на скіфів, що їх часто плутали з ними. Знать та деякі солдати носили шапки. Серед знаті були популярні грецькі модні тенденції в одязі, орнаментах та військовому спорядженні.

Одриський період фракійського домінування знаменитий Рогозенським ( 165 срібних суден (піали, глечики) з орнаментом і міфологічними сценами), Луковітським, та Боровським скарбами, а також Долиною царів, 1500 курганних могил, досі досліджено близько 300.

• 
  Фракійські цар і цариця — модель гробниці
• 
  Перегони на колісницях — модель гробниці
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

• Одриси

• Фракия//Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона