YaChudo

Огул-Гаймиш

Переглядів: 0. Оновлено 09.11.2026.

Огул-Гаймиш
1248 — 1251
Попередник:Ґуюк
Наступник:Мунке
 
Народження:XIII століття Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть:1251 Редагувати інформацію у Вікіданих
Причина смерті:смерть через утопленняd Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна:Юань[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Рід:Борджигін[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Шлюб:Ґуюк
Діти:Ходжа, Наку

Огул-Гаймиш (також Огул-Каймиш; рік народження невідомий — 1252) — головна дружина великого хана Ґуюка, хатун і регентка Монгольської імперії у 1248—1251 роках. Після смерті чоловіка керувала державою до обрання великим ханом Мунке. Її регентство припало на боротьбу між гілками Чингізидів за верховну владу, що завершилася переходом престолу від нащадків Уґедея до нащадків Толуя. Після утвердження Мунке Огул-Гаймиш заарештували й стратили за звинуваченням у чаклунстві.[2][3]

Походження та родина

За відомостями, наведеними в дослідженні історика Тімоті Мея, Огул-Гаймиш походила з меркітів. Вона була однією з дружин Ґуюка — сина великого хана Уґедея й Торогене-хатун. Відомі два їхні сини — Ходжа та Наку. Достовірних відомостей про дату її народження збереглося мало.[4]

Титул хатун позначав дружину або жінку з правлячої родини в тюркських і монгольських державах; сам собою він не був рівнозначний титулу великого хана. Огул-Гаймиш здійснювала верховну владу як регентка в період між правліннями великих ханів.[2]

Регентство

Після смерті Ґуюка у квітні 1248 року Огул-Гаймиш перевезла його тіло до родових володінь поблизу річки Еміль. За підтримки впливового чингізидського князя Батия вона тимчасово перебрала управління імперією. Передбачалося, що державні справи регентка провадитиме разом із досвідченим урядовцем Чинкаєм та іншими радниками, доки курултай не обере нового великого хана.[4]

Центральна влада в цей час залишалася нестійкою. Ґуюкові сини Ходжа та Наку мали власні двори й видавали розпорядження, які не завжди узгоджувалися між собою. Перські історики Ата-Мелік Джувейні та Рашид ад-Дін описували Огул-Гаймиш як правительку, що приділяла замало уваги державним справам, спілкувалася з шаманами та опікувалася відносинами з купцями. Сучасні дослідники застерігають, що ці описи виникли в середовищі, пов'язаному з переможною гілкою Толуідів, і могли бути упередженими.[4][5]

Посольство Людовика IX

Однією з найвідоміших дипломатичних подій її регентства було прибуття посольства французького короля Людовика IX на чолі з домініканцем Андре де Лонжюмо. Під час Сьомого хрестового походу король сподівався домовитися про співпрацю з монголами проти мусульманських держав Близького Сходу. Підставою для таких сподівань стали звернення монгольського воєначальника Елджігідея, які французька сторона сприйняла як пропозицію союзу.[6]

Коли посли дісталися монгольського двору, Ґуюк уже помер. Огул-Гаймиш прийняла їх у своїй ставці поблизу Еміля, але не погодилася на запропонований союз. Французькі дарунки монгольська сторона витлумачила як вияв підлеглості, а у відповіді Людовику IX зажадала його покори та сплати данини. Посольство повернулося до короля 1251 року без домовленості про військову співпрацю.[2][6]

Боротьба за престол і загибель

Після смерті Ґуюка суперечка за престол загострилася між нащадками Уґедея та прибічниками Толуідів. Батий і вдова Толуя Соркактані підтримали кандидатуру її сина Мунке. Огул-Гаймиш та значна частина нащадків Уґедея й Чагатая заперечували проти передачі верховної влади іншій гілці династії. Регентка підтримувала претензії Ширемуна — онука Уґедея, якого раніше розглядали серед можливих спадкоємців престолу.[2][4]

У липні 1251 року курултай проголосив Мунке великим ханом. Огул-Гаймиш і Ходжа не взяли в ньому участі та не визнали рішення. Наку й Ширемун були причетні до змови проти нового правителя, яку викрили. Після цього Мунке розпочав переслідування своїх противників серед нащадків Уґедея та Чагатая. Водночас свідчень, що саме Огул-Гаймиш організувала замах, недостатньо: джерела насамперед пов'язують змову з молодими князями.[2][3]

За наказом Мунке Огул-Гаймиш заарештували та доправили до його двору. Разом із нею під суд потрапила Кадакач — мати Ширемуна. Суддя Менгесер звинуватив Огул-Гаймиш у державній зраді та чаклунстві. За повідомленнями середньовічних хроністів, під час допиту її принижували й катували, а згодом загорнули у повсть і втопили в річці. Дослідник Тімоті Мей датує страту 1252 роком.[3][2]

Звинувачення у чаклунстві слід розглядати з урахуванням політичного протистояння. Великий хан Мунке згодом повторював їх у розмові з мандрівником Вільгельмом Рубруком, який відвідав його двір 1254 року. Історики наголошують, що значна частина відомостей про Огул-Гаймиш походить із джерел, прихильних до династичної лінії її супротивників.[5][2]

Примітки

  1. ↑ а б China Biographical Database
  2. ↑ а б в г д е ж Atwood, Christopher P. (2004). Encyclopedia of Mongolia and the Mongol Empire. Facts On File. с. 418—419. ISBN 978-0-8160-4671-3.
  3. ↑ а б в May, Timothy (2016). Commercial Queens: Mongolian Khatuns and the Silk Road. Journal of the Royal Asiatic Society. 26 (1—2): 97—99. doi:10.1017/S1356186315000590.
  4. ↑ а б в г May, Timothy (2016). Commercial Queens: Mongolian Khatuns and the Silk Road. Journal of the Royal Asiatic Society. 26 (1—2): 95—97. doi:10.1017/S1356186315000590.
  5. ↑ а б May, Timothy (2016). Commercial Queens: Mongolian Khatuns and the Silk Road. Journal of the Royal Asiatic Society. 26 (1—2): 98—100. doi:10.1017/S1356186315000590.
  6. ↑ а б Calmard, Jean (2000). France ii. Relations with Persia to 1789. Encyclopaedia Iranica. Т. 10. с. 127—131. Процитовано 3 листопада 2026.

Джерела

  • Ата-Мелік Джувейні. Чингісхан. Історія завойовника світу (переклад із видання Дж. А. Бойла). — Москва: Магістр-Пресс, 2004. — 690 с. — ISBN 5-89317-201-9.
  • Рашид ад-Дін. Збірник літописів. — Москва—Ленінград: Видавництво АН СРСР, 1960. — Т. 2.
  • Atwood, Christopher P. Encyclopedia of Mongolia and the Mongol Empire. — Facts On File, 2004. — P. 418–419.
  • May, Timothy. Commercial Queens: Mongolian Khatuns and the Silk Road // Journal of the Royal Asiatic Society. — 2016. — Vol. 26, № 1–2. — P. 89–106.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).