Мілан Ракич

Мілан Ракич
серб. Милан Ракић
Народився	18 вересня 1876[2][3]  Белград, Сербське князівство[1]
Помер	30 червня 1938[1][2][3] (61 рік)  Загреб, Королівство Югославія
Поховання	Новий цвинтар
Країна	Сербське князівство  Королівство Сербія  Королівство Югославія
Діяльність	поет
Знання мов	сербська[2] і хорватська[4]
Членство	Сербська академія наук і мистецтв
Конфесія	православ'я
Батько	Mita Rakićd
Мати	Ганна Мілічевич
У шлюбі з	Міліца Ковачевич
Медіафайли у Вікісховищі

Мілан Ракич (*Милан Ракић, 18 вересня 1876 — †30 червня 1938) — сербський дипломат, поет та журналіст.

Народився у 1876 році у Белграді. Син Димітріє Міти Ракича, міністра фінансів, та Ганни Мілічевича, доньки академіка Мілана Мілічевича. Закінчив початкову школу та гімназії у Белграді. З 1898 до 1901 року навчався праву у Парижі. Після повернення до Сербії одружилися.

У 1904 році став працював у Міністерстві закордонних справ. Служив у сербських консульствах Приштіни, Скоп'є, Салоніки, Шкодера. У 1904—1905 роках вів відділ театральних рецензій в журналі «Сербській літературний вісник».

Під час Першої світової війни він був радником посольства в Бухаресті у 1915 році і Стокгольмі у 1917 році, а у 1918 році в Копенгагені.

З 1921 до 1927 року був посланником королівства Югославія у Софії. З 1927 до 1933 року — у Римі. У 1922 році стає членом-кореспондентом Сербської королівської академії. У 1933 році повертається до Югославії. Тут 1938 року помирає у Сребрняку, неподалік Загребу.

Поезія Мілана Ракича формувалася під впливом парнаською школи і французького символізму. В ній присутні настрої скептицизму, ідея людський роз'єднаності, передчуття смерті, твердження страждання. Це відображено у збірках віршів 1903, 1912, 1924, 1936 років.

У ліриці передана атмосфера напруги початку століття, тривога за неблагополуччя в світі, ворожість його людині, любов до батьківщини (цикл віршів «На Газі Местані», «Спадок», присвячених Косову полю, 1905—1911 роки).

Останнім віршем Мілана Ракича стала «Прощальна пісня» 1929 року.

Поетичну манеру Ракича відрізняють благородна стриманість вираження потаємних людських переживань, пластична ясність стилю, природність поетичної інтонації, музикальність вірша.

• Гавриловић З. Од Војислава до Диса, Београд, 1958.