YaChudo

Мелузіна

Переглядів: 0. Оновлено 27.10.2026.

Таємниця Мелюзіни розкрита, з Le Roman de Mélusine Жана д'Арраса, бл.  1450—1500. Національна бібліотека Франції.

Мелюзіна (фр. Mélusine [melyzin]) або Мелузіна — персонаж європейського фольклору, жіночий дух прісної води, пов'язаний зі священною криницею або річкою. Зазвичай її зображують як жінку, яка нижче пояса має тіло змії або риби (дуже схоже на ламій або русалок). Іноді її також зображують із крилами, двома хвостами або поєднанням цих ознак. Її легенди особливо пов'язані з північними та західними районами Франції, Люксембургом та Нідерландами.

У народних казках та середньовічній літературі династія Лімбург–Люксембург (яка правила Священною Римською імперією з 1308 по 1437 рік, а також Богемією та Угорщиною), Анжуйський дім і їхні нащадки Плантагенети (королі Англії), а також французький дім Лузіньянів (королі Кіпру з 1205 по 1472 рік, а протягом коротших періодів — Кілікійською Вірменією та Єрусалимом) виводили своє походження від Мелузіна. Ця історія поєднує кілька основних легендарних мотивів, зокрема образи нереїди, наяди, водяної німфи або русалки, істоти землі (теруар), genius loci — духа-охоронця місця, суккуба, який приходить із диявольського світу, щоб тілесно поєднатися з чоловіком, або банші — провісниці смерті..

Етимологія

Французький словник французької мови пропонує латинське слово melus, що означає «мелодійний, приємний»[1]. Інша теорія полягає в тому, що Мелузіну надихнула легенда часів Пуату про «Матусю Лузіну» — очільницю групи фей, які будували римські споруди по всій сільській місцевості[2]. Ім'я Мелузіни змінюється залежно від місцевості: наприклад, Мерлюс у Вогезах або Мерлюїзен у Шампані.

Літературні версії

Раймон заходить до своєї дружини Мелюзіни у ванній і виявляє, що в неї нижня частина тіла схожа на змію. Ілюстрація з твору Жана д'Арраса «Книга Мелюзіни» (Le livre de Mélusine), 1478.

Найвідомішу літературну версію оповідання про Мелузіну написав Жан д'Аррас 1393 року[3]. У цьому творі детально й розгорнуто описано стосунки Мелузіни та Раймондена, їхню першу зустріч і історію родини Лузіньян. Невдовзі після цього Кудретт створив віршовану редакцію під назвою «Роман про Партене» (Roman de Parthenay)[4].


Цю історію переклав німецькою мовою 1456 року Тюрінг фон Рінголтінген, і саме ця версія стала популярною як поетична книга. Пізніше її двічі перекладали англійською мовою, приблизно близько 1500 року, і вона часто друкувалася як у XV, так і в XVI столітті. Існують також кастильський та голландський переклади[5], обидва надруковані наприкінці XV століття[6]. Прозова версія має назву «Хроніка принцеси» (Chronique de la princesse)..

Історія розповідає про те, як під час хрестових походів Елінас, король Олбані (давня назва Шотландії або королівства Альба), вирушає на полювання до лісу, намагаючись пережити смерть своєї дружини, від якої має сина, на ім'я Натас. Елінас натрапляє на Колодязь Спраги, де зустрічає прекрасну фею, на ім'я Прессін. Вони закохуються одне в одного, і коли Елінас робить Прессіну, вона погоджується лише за умови, що він поклянеться ніколи не бачити її, коли вона народжуватиме або купатиме їхніх дітей. Елінас дає обіцянку, і вони одружуються. Згодом Прессін народжує трьох дочок — Мелузіну, Меліор і Палатіну. Коли Натас повідомляє про це батькові, король порушує свою обіцянку, через що Прессін залишає королівство разом із трьома доньками та переїжджає на втрачений острів Авалон.

Три сестри виростають на Авалоні. Щоранку мати веде їх на вершину гори, щоб вони могли побачити королівство, яке мало стати їхнім домом. У п'ятнадцятий день народження Мелузіна, старша з них, запитує матір, чому її та сестер забрали з Альби. Дізнавшись про порушену обіцянку батька, вона прагне помсти й переконує сестер допомогти їй. Використовуючи магічні сили, дочки Елінаса замикають його разом із його багатствами у горі Бранделуа. Прессін розгнівалася, коли дізналася, що зробили її дочки, адже, попри порушену обіцянку, Елінас залишався її чоловіком і батьком трійнят. Щоб покарати дочок за злочин проти власного батька, Прессін ув'язнює Палатіну в тій самій горі, що й Елінаса, запечатує Меліор у замку на все її життя, а Мелузіну, підбурювачку, виганяє з Авалона. Крім того, вона накладає на неї прокляття: щосуботи Мелузіна повинна набувати вигляду двохвостого змія від пояса вниз. Якщо якийсь чоловік одружиться з Мелузіною, він ніколи не повинен бачити її у суботу; якщо ж він дотримуватиметься цієї клятви, Мелузіна проживе з ним щасливе життя. Але якщо чоловік порушить обіцянку і втрутиться в її приватність, вона перетвориться на змію і з'являтиметься перед шляхетним домом у своїй жахливій подобі, оплакуючи смерть нащадка або зміну володаря фортеці.

Мелузіна оселяється в лісі Куломб'є біля струмка неподалік Пуатьє (або Пуату в деяких версіях) у Франції. Розпачливий граф Раймонден де Пуатьє зустрічає її після того, як випадково вбиває свого дядька. Мелузіна втішає його, і коли він робить їй пропозицію, вона ставить ту саму умову, що і її мати: він ніколи не повинен бачити її в суботу. Протягом десяти років Раймонден дотримується цієї обіцянки. Мелузіна народжує йому десятьох синів (у деяких версіях вони описуються як фізично спотворені, але все одно улюблені батьками) і організовує будівництво величних замків, завдяки чому її чоловік здобуває багатство, землі та владу. Однак згодом родичі починають підбурювати Раймондена, і він починає підозрювати Мелузіну, яка щосуботи усамітнюється і ніколи не відвідує месу. Зрештою він порушує свою обіцянку і заглядає до її покоїв, де бачить Мелузіну, яка купається в напівзміїній подобі.[7]

Він зберігає цей гріх у таємниці доти, доки один із їхніх уже дорослих синів не вбиває свого брата. Перед своїм двором скорботний Раймонден звинувачує Мелузіну й називає її «змією». Тоді вона приймає вигляд дракона, дарує йому два чарівні персні й відлітає, щоб він більше ніколи її не бачив. Повертається вона лише вночі, щоб годувати двох своїх наймолодших дітей, які ще залишаються немовлятами[8].

Аналіз

У фольклористиці німецький фольклорист Ганс-Йорг Утер класифікує казку про Мелузіну та пов'язані з нею легенди як окремий тип у межах індексу Аарне—Томпсона—Утера. У німецькому каталозі народних казок (нім. Deutscher Märchenkatalog) вони згруповані під типом *425O «Мелузіна» — частиною розділу, пов'язаного з казками, у яких дівчина-людина виходить заміж за надприродного чоловіка у тваринній подобі («Тварина як наречений»)[9].

Як і в казках про лебединих дів, мотиви перетворення та польоту на крилах після порушення чоловіком клятви присутні й в історіях про Мелузіну. За словами Сабіна Берінг-Ґоулд у праці «Цікаві казки Середньовіччя» (Curious Myths of the Middle Ages), структура цієї історії подібна до легенди про Лицаря-лебедя, яка, своєю чергою, надихнула образ Лоенгріна в поемі «Парціфаль» (Parzival) Вольфрама фон Ешенбаха[10]..

Французький історик Жак Ле Гофф вважав, що Мелузіна символізує родючість, підкреслюючи, що вона «приносить процвітання в сільську місцевість» і є уособленням середньовічного економічного зростання[11].

Інші версії

У Франції

Легенди про Мелузіну особливо поширені в північних районах Франції, Пуату та Низьких Країнах, а також на Кіпрі, де французький королівський дім Лузіньян, що правив островом з 1192 по 1489 рік, виводив своє походження від Мелузіни[12]. Непряму згадку про це зробив Вальтер Скотт у збірці «Менестрелі шотландського кордону» (Minstrelsy of the Scottish Border, 1802—1803), зазначаючи, що читач може знайти фею Нормандії або Бретані, прикрашену всією пишнотою східного опису. Він також описує Мелузіну як фею, яка вийшла заміж за Гі де Лузіньяна, графа Пуату, за умови невтручання в її приватне життя. Вона народила йому багато дітей і збудувала замок завдяки своїм магічним здібностям, однак після порушення чоловіком заборони перетворилася на дракона і зникла назавжди; водночас у народній уяві вона залишалася покровителькою своїх нащадків і її голосіння нібито чулося напередодні руйнування замку Лузіньян[13].

У Люксембурзі

Статуя Мелузіни біля Альзета в Люксембурзі

Графи Люксембургу також виводили своє походження від Мелузіни через свого предка Зігфрід Арденнський[14].Згідно з легендою, коли 963 року він здобув феодальні права на територію, де заснував місто Люксембург, його ім'я було пов'язане з місцевою версією Мелузіни. Вона, як і в інших варіантах легенди, володіла магічними здібностями й одразу після весілля створила Люксембурзький замок на скелі Бок. За умовами шлюбу вона вимагала одного дня повної самотності щотижня. Зрештою Зігфрід, піддавшись цікавості, увійшов до її покоїв у суботу й побачив її у ванні в образі русалки. Вражений, він вигукнув, після чого Мелузіна разом із ванною зникла в надрах скелі.

За цією версією, вона залишається замкненою в скелі, але повертається кожні сім років — у вигляді жінки або змії, тримаючи в роті золотий ключ. Той, хто зможе його взяти, звільнить її й зробить своєю нареченою. Кожні сім років вона також додає один стібок до лляної сорочки; якщо сорочка буде завершена раніше, ніж її звільнять, увесь Люксембург буде поглинутий скелею[15]. 1997 року Люксембург випустив поштову марку на її честь[16].

У Німеччині

Мелузіна, Людвіг Міхаель фон Шванталер (1845)

У своїх «Застільних розмовах» (Tischreden) Мартін Лютер згадував Мелузіну з Люцельбурга (Люксембургу), описуючи її як сукуба або диявола. Він пов'язував подібні історії з уявленнями про диявола, який з'являється в жіночій подобі, щоб спокушати чоловіків[17].

Легенда про Мелузіну значно вплинула на праці Парацельса про елементалів, зокрема на його опис водяних духів[18].[18] Це, своєю чергою, надихнуло Фрідріх де ла Мотт Фуке на створення новели «Ундіна» (Undine, 1811) та на співпрацю з композитором Е. Т. А. Гофманом, для опери якого «Ундіна» (1816) Фуке написав лібрето. Подальші адаптації цієї теми можна знайти в казці Ганс Крістіан Андерсена «Русалонька» (Den lille havfrue, 1837), опері Антоніна Дворжака «Русалка» (1901) та п'єсі Жан Жироду «Ундіна» (1939).

Згідно з однією з німецьких легенд, дія якої відбувається в лісі Штолленвальд, юнак зустрічає прекрасну жінку, на ім'я Мелузіна, нижня частина якої має вигляд змії. Якщо він поцілує її тричі протягом трьох днів поспіль, вона буде звільнена від прокляття. Однак із кожним днем її вигляд стає дедалі жахливішим, і зрештою юнак, охоплений страхом, утікає, не виконавши умови. Пізніше він одружується з іншою жінкою, але під час весільного бенкету їжа виявляється отруєною зміїною отрутою, і всі, хто її скуштував, помирають[19].

Серед інших германських водяних духів згадуються Лорелей та нікси.

У Великій Британії

Мелузіна — одна з дохристиянських водяних фей, яка іноді вважалася відповідальною за підміни дітей. «Володарка Озера», яка викрала немовля Ланселота та виховала його, також належить до цього типу водяних німф[20][21].

Народна казка про дружину-демоницю, подібну до Мелузіни, з'являється вже в ранній англійській літературі. За словами літописця Джеральда Уельського, Річард I Левове Серце любив розповідати історію про своє походження від неназваної графині Анжуйської[22]. У цій легенді один із ранніх графів Анжуйських зустрічає прекрасну жінку чужоземного походження. Вони одружуються і мають чотирьох синів. Однак граф починає непокоїтися, оскільки його дружина рідко відвідує церкву і завжди залишає месу до її завершення. Одного разу він наказує своїм людям силоміць утримати її під час служби. Вона виривається і на очах у всіх присутніх вилітає з церкви через найвище вікно. За цією версією, вона є Мелузіною, дочкою Сатани. Вона забирає із собою двох молодших синів, тоді як один із тих, хто залишився, стає предком пізніших графів Анжуйських; їхній бурхливий характер пояснюється демонічним походженням[23][24].

Подібна історія пов'язана з матір'ю Річарда I — Елеонора Аквітанська, що відображено в романі XIV століття Richard Coer de Lyon («Річард Коер де Ліон»). У цій фантастичній версії дружину Генріха II звуть не Елеонорою, а Кассодоріена, і вона завжди залишає месу перед вознесенням Святих Дарів. У них троє дітей: Річард, Джон і донька, на ім'я Топіас. Коли Генріх змушує Кассодоріену залишитися на службі, вона пролітає крізь дах церкви, несучи із собою доньку, і більше ніколи не з'являється[25][26].

Пов'язані легенди

У творі «Подорожі сера Джона Мандевіля» міститься легенда про доньку Гіппократа. Богиня Діана перетворює її на дракона завдовжки сто футів, і вона стає «володаркою маєтку» старого замку. Вона з'являється тричі на рік і може знову стати жінкою, якщо лицар поцілує її; тоді він стане її чоловіком і правителем островів. Однак лицарі, побачивши її страхітливу подобу, втікають і згодом гинуть. Цю історію вважають раннім варіантом легенди про Мелузіну[27].

Мотив проклятої змієподібної діви, яку можна звільнити поцілунком (відомий як fier baiser — «гордий» або «страшний поцілунок»)[26], зустрічається також в артурівському романі «Le Bel Inconnu» (Лицарі Круглого столу")[28] та нортумбрійській баладі «The Laidly Worm of Spindleston Heugh» (Потворна змія зі Спіндлстон-Х'ю")[29]. Цей мотив утворює варіант ширшого сюжету про «огидну пані», яка повертає свою справжню чарівну форму завдяки вчинку героя, достатньо сміливого, щоб подолати страх перед її потворністю.

Посилання в мистецтві та масовій культурі

Мистецтво

«Прекрасна Мелузіна» (1844) Юліуса Гюбнера.
  • Під час придворного бенкету Свято фазана (1454), організованого Філіпом Добрим, одним із декоративних елементів було механічне зображення Мелюзіни у вигляді дракона, що кружляв навколо замку Лузіньян.[30]
  • Композитор Фелікс Мендельсон створив концертну увертюру «Прекрасна Мелузіна» (Die schöne Melusine) 1834 року після знайомства з оперою Конрадіна Кройцера «Мелузіна».
  • Історію Мелузіни переосмислила Летиція Елізабет Лендон у поемі «Фея фонтанів» («The Fairy of the Fountains»), опублікованій у збірці «Fisher's Drawing Room Scrap Book» («Альбом для вирізок „Вітальня Фішера“») та перевиданій у збірці «Zenana» («Зенана», 1834)[31].
  • У романному циклі Марселя Пруста, зокрема в книзі «У гаю, що брунькує» (1919), героїня порівнює Жільберту з Мелузіною. Також у творі «Шлях Германтів» згадується, що рід Лузіньян приречений зникнути разом із феєю Мелузіною[32].
  • Фентезійний роман Маргарет Ірвін «These Mortals» («Ці смертні», 1925) розповідає про пригоди Мелузіни у світі людей.[33]
  • В оповіданні Дороті Лі Сеєрз «Леді-леопард» зі збірки «In the Teeth of the Evidence» («У центрі доказів», 1939) з'являється персонажка, яку «слід було б назвати Мелузіною».
  • У романі Жана Жене «Богоматір квітів» («Our Lady of the Flowers») двічі зазначається, що головна героїня походить від «сирени Мелузіни»[34].
  • Деякі дослідники вважають, що образ Малефісенти з мультфільму «Спляча красуня» (1959) частково натхненний Мелузіною, особливо в однойменному ігровому фільмі 2014 року[35].
  • Роман Мануеля Мухіка Лайнеса «El unicornio» («Єдиноріг», 1965) також інтерпретує легенду про Мелузіну.
  • Письменниця Розмарі Гоулі Джарман використала мотив походження від Мелузіни у романі «The King's Grey Mare» («Сіра кобила короля», 1972), що згодом вплинуло на твори Філіппи Грегорі — зокрема романи «Біла королева» (2009) та «Володарка річок» (2011), де підкреслюється походження від Мелузіни через Жакетту Люксембурзьку[36][37][14].
  • У романі А. С. Баятт «Одержимість» (Possession, 1990) вигадана поетеса створює твір «Фея Мелузіна».
  • У романі Лорен Грофф «Matrix» («Матінка», 2021) головна героїня згадується як нащадок Мелузіни[38].

Популярна культура

  • Фея Мелузін з'являється в одному з епізодів мультсеріалу «Аргай».
  • Альбом Mélusine (2023) співачки Сесіль Маклорін Сальван інтерпретує легенду через музичні композиції[39].
  • У відеогрі Genshin Impact (2020) у регіоні Фонтейн існує вигадана раса жіночих істот — мелузини, створених істотою на ім'я Елінас.
  • В аніме Tropical-Rouge! Pretty Cure (2021) королева русалок має ім'я Музи Мелузіни Мнемозини.
  • Однією з пісень на Пісенний конкурс Євробачення 2026 була композиція «Melusina» у виконанні співачки Даріс[40]

Див. також

Примітки

  1. ↑ mélusine. Dictionnaire Littré.
  2. ↑ A Bilingual Edition of Jean D'Arras's Melusine, Or, L'histoire de Lusignan, Book 1. Edwin Mellen Press. 2007. с. 15.
  3. ↑ Jean d'Arras (2012). Maddox, Donald; Sturm-Maddox, Sara (ред.). Melusine, or the Noble History of Lusignan. Penn State University Press. ISBN 978-0-271-05415-5.
  4. ↑ La Coudrette (1866). Skeat, Walter W. (ред.). The romans of Partenay, or of Lusignen: otherwise known as the tale of Melusine: tr. from the French of La Coudrette (before 1500 A. D.).
  5. ↑ Historie van Meluzine, Geraert Leeu, Antwerpen 1491, ISTC No. ij00218420.
  6. ↑ Зельденруст, Лідія (2020). Мелюзинська романтика в середньовічній Європі: переклад, поширення та матеріальний контекст. Кембридж: Д. С. Брюер. ISBN. 9781843845218.
  7. ↑ Macquire, Kelly (20 вересня 2022). The Folktale of Melusine, the Medieval Face of the Starbucks Logo. YouTube.
  8. ↑ Boria Sax, The Serpent and the Swan: Animal Brides in Literature and Folklore. Knoxville, TN: University of Tennessee Press/ McDonald & Woodward, 1998.
  9. ↑ Uther, Hans-Jörg. Deutscher Märchenkatalog. Ein Typenverzeichnis. Waxmann Verlag, 2015. p. 104. ISBN 9783830983323.
  10. ↑ Baring-Gould, Sabine (1882). Curious Myths of the Middle Ages. Boston: Roberts Brothers. с. 343—393.
  11. ↑ J. Le Goff, Time, Work and Culture in the Middle Ages (London 1982) pp. 218—219
  12. ↑ Mark, Joshua J. (14 жовтня 2021). Melusine. World History Encyclopedia (англ.). Процитовано 28 вересня 2022.
  13. ↑ Scott, Sir Walter (1849). The minstrelsy of the Scottish border. Т. 2. Edinburgh: Robert Cadell. с. 264.
  14. ↑ а б Philippa Gregory; David Baldwin; Michael Jones (2011). The Women of the Cousins' War. London: Simon & Schuster.
  15. ↑ Casey, Robert Joseph (1921). The Land of Haunted Castles. Century Company. с. 55—58.
  16. ↑ Luxembourg Stamps: 1997
  17. ↑ Irmischer, Johann Konrad (1854). Dr. Martin Luther's sämmtliche Werke, Volumes 60–62. Heyder & Zimmer. с. 37.
  18. ↑ Елмс, Мелісса Рідлі (2017). Слід Мелузіни: сліди спадщини середньовічного міфу. Брілл. с.  94–108.
  19. ↑ Bechstein, Ludwig (1853). Deutsches Sagenbuch. Leipzig: Verlag von Georg Wigand. с. 729—730.
  20. ↑ https://www.ebsco.com/research-starters/social-sciences-and-humanities/lancelot
  21. ↑ https://wreview.org/attachments/article/435/WR-2020-0019.R3%20Classical%20Influences%20on%20Arthurian%20Arcadia.pdf
  22. ↑ Flori, Jean (1999), Richard Coeur de Lion: le roi-chevalier, Paris: Biographie Payot, ISBN 978-2-228-89272-8 (французькою мовою)
  23. ↑ Хаскрофт, Р. (2016) Оповіді з довгого дванадцятого століття: Зліт і падіння Анжуйської імперії, Єльський університет, с. xix–xx
  24. ↑ Warren, W. L. (1997). King John. New Haven, CT: Yale University Press. с. 3. ISBN 978-0-300-07374-4.
  25. ↑ Turner, Ralph V. (2009). Eleanor of Aquitaine: Queen of France, Queen of England. Yale University Press.
  26. ↑ а б Chapman, Robert L. (Червень 1955). A Note on the Demon Queen Eleanor. Modern Language Notes. 70 (6): 393—396. doi:10.2307/3039577. JSTOR 3039577.
  27. ↑ Christiane Deluz, Le livre de Jehan de Mandeville, Leuven 1998, p. 215, as reported by Anthony Bale, trans., The Book of Marvels and Travels, Oxford 2012, ISBN 0199600600, p. 15 and footnote
  28. ↑ Weston, Jessie Laidlay (1897). The Legend of Sir Gawain: Studies Upon Its Original Scope and Significance. David Nutt. pp. 56–57. ISBN 9780827428201.
  29. ↑ Larrington, Carolyn's, The Land of the Green Man: A Journey through the Supernatural Landscapes of the British Isles pub. I B Tauris 248pp
  30. ↑ Smith, Jeffrey Chipps (1979). The Artistic Patronage of Philip the Good, Duke of Burgundy (1419–1467) (Дипломна робота PhD). Columbia University. с. 146.
  31. ↑ Landon, (1834)
  32. ↑ Proust, (1996)
  33. ↑ Brian Stableford, « Re-Enchantment in the Aftermath of War», in Stableford, Gothic Grotesques: Essays on Fantastic Literature. Wildside Press, 2009, ISBN 978-1-4344-0339-1 (pp. 110—121)
  34. ↑ Genet, Jean (1991). Our Lady of the Flowers. Grove Press. с. 198, 298. ISBN 9780802130136.
  35. ↑ Urban, Misty; Kemmis, Deva; Ridley-Elmes, Melissa; Colwell, Tania (2017). Melusine's Footprint: Tracing the Legacy of a Medieval Myth. Brill. с. 386, 398. ISBN 978-9004315082.
  36. ↑ Jarman, Rosemary Hawley (1972). Foreword. The King's Grey Mare.
  37. ↑ Gregory, Philippa (2009). Chapter One. The White Queen.
  38. ↑ Groff, Lauren (7 вересня 2021). Matrix. New York: Riverhead Books. ISBN 9781594634499.
  39. ↑ Hochman, Steve (28 березня 2023). Cécile McLorin Salvant's Mélusine Is Imaginative And Thrilling. Spin. Процитовано 6 травня 2023.
  40. ↑ Luxembourg Song Contest 2026: Daryss - "Melusina". Eurovision World. Процитовано 13 лютого 2026.

Література

  • Maddox, Donald; Sturm-Maddox, Sara (1996). Melusine of Lusignan: foundling fiction in late medieval France. University of Georgia Press. ISBN 9780820318233. Essays on the Roman de Mélusine (1393) of Jean d'Arras.
  • Zeldenrust, Lydia (2020). The Mélusine Romance in Medieval Europe: Translation, Circulation, and Material Contexts. Cambridge: D.S. Brewer. ISBN 9781843845218. On the many translations of the romance, covering French, German, Dutch, Castilian, and English versions.
  • d'Arras, Jean (1932). Stouff, Louis (ред.). Mélusine, roman du XIVe siècle (French) . Dijon: Bernigaud & Privat. A scholarly edition of the important medieval French version of the legend by Jean d'Arras.
  • Proust, Marcel (1996). Within A Budding Grove. Random House UK. с. 190. ISBN 9780099362319.
  • Landon, Letitia Elizabeth (1834). The Fairy of the Fountains. Fisher's Drawing Room Scrap Book, 1835 (poem). Fisher, Son & Co.
  • DeLong, Anne (2012). Mesmerism, Medusa and the Muse: The Romantic Discourse of Spontaneous Creativity. Lexington Books. ISBN 9780739170434.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).