Лисичово

село Лисичово
Країна	Україна
Область	Закарпатська область
Район	Хустський район
Тер. громада	Керецьківська сільська
Код КАТОТТГ	UA21120150040043115
Основні дані
Засноване	1383
Колишня назва	Rókamező(Lisičevo)
Населення	3187
Площа	8,929 км²
Густота населення	356,93 осіб/км²
Поштовий індекс	90150
Телефонний код	+380 3144
Географічні дані
Географічні координати	48°29′27″ пн. ш. 23°16′27″ сх. д. / 48.49083° пн. ш. 23.27417° сх. д.
Середня висота над рівнем моря	309 м
Водойми	Лисичанка, Васькова, Тросна, Лисицький,Репинне.
Відстань до обласного центру	101 км
Відстань до районного центру	45 км
Найближча залізнична станція	Свалява (станція)
Відстань до залізничної станції	30 км
Місцева влада
Адреса ради	90150, Закарпатська обл., Іршавський р-н, с. Лисичово, 373
Карта
Лисичово
Лисичово
Мапа
Лисичово у Вікісховищі

Лиси́чово (Лисичево) — село в Керецьківській сільській громаді Хустського району Закарпатської області України.

Лисичово відоме з 1389 року під назвою «Liszica»^[1]. Згодом, у 1465 році фігурує назва «Liszicza», у 1466 — «Lissica». У 1517 році — «Rawasmezew», а в 1662 році — «Ravaszmező». До 1918 року була назва «Rókamező». У 1995 р. назву села Лисичево було змінено на сучасну.

Вперше Лисичово згадується в документі за 1383 рік.

З XV століття Лисичово належить родині феодалів Долгаї, основною резиденцією яких було село Довге — центр Довжанської домінії. У 1550 року селом володів Дьєрдь Долгаї та Імре Долгаї, а в 1600 році — Янош Долгаї.

За переписом 1715 року село вважалось закинутим, а в 1720 році тут мешкало тільки 6 селян. У 1708 році маєтки феодала Георгія Долгая були конфісковані урядом Габсбургів за участь у визвольній війні угорського народу 1703—1711 років проти австрійського панування, і село Лисичево перейшло у власність держави, а пізніше у власність графа Ласла Телекі, який брав участь у придушенні повстання, за що й отримав від австрійського імператора Йозефа I Габсбурга (1678—1711) великі земельні наділи. Для оживлення отриманого господарства Ласло Телекі переселяв чеських та німецьких колоністів у свої володіння. Німецькі поселенці вважалися не кріпаками, а робітниками (1 листопада 1781 року Йосиф II скасував кріпацтво в Чехії (Богемії), а потім у решті володінь Габсбургів).

У 1760-х роках граф Ласло Телекі заснував у Лисичеві папірню. Про цей період села в журналі «Зоря-Hajnal» (Ужгород, 1941) є такі відомості: «У с. Лисичево в 1760 році при помощи якогось предпринемателя з Польщі граф Телекі збудував фабрику на папір. Не била се фабрика в нинішнім понятію, але все таки на той час і на той околиці було се велике діло. Сися фабрика, або, як її називали, млин, на папери мала 3 вальці і 3 корита і поганялася силою води». У 1772 році підприємство продукувало 104 зв'язки першокласного паперу, 12 зв'язок другокласного паперу, 50 зв'язок «бубли». Основною сировиною для них були ганчірки та копита великих тварин, желатина, що йшла на виготовлення клейкої маси. Протягом 1780—1825 років на папір наносять філіграні (спеціальні водяні знаки) з елементами родинного герба графа Телекі та літерами «G» і «T» — «Grof Teleki». Ці знаки засвідчуються навіть у 1841 році. До речі, з цього паперу зроблена церковна «Книга реєстрації актів про народження села Кушниця і Лисичева 1820—1887 рр.», що зберігається в Державному архіві Закарпатської області.

Технологія виготовлення паперу в XVIII ст. була досить складною та трудомісткою. Паперова фабрика, яка працювала в Лисичеві, не змогла конкурувати за якістю паперу з іншими мануфактурами Австро-Угорщини й діяла до 1840 року, після чого її перепрофілювали.

Австрійський підприємець Гамор на основі млина папірні, розташованого в урочищі Пасічний, створив більш потужну мануфактуру-кузню. Для цього були запрошені інженери та ремісники різних професій із сім'ями з інших територій Австро-Угорщини, у тому числі зі Словаків, Польщі, Чехії, Сілезії тощо, які перебудували її на металообробне підприємство й заснували державний залізоробний завод, що випалював чавун із місцевої руди. У 1795 році угорський дослідний Андраш Вальї у своїй книзі «Опис країни Угорщини» пише про Лисичево: «Лисичево, русинське село в Марамороській жупі неподалік кордону з Березькою жупою. В селі проживає 556 греко-католиків та 16 юдеїв. Є одна церква. Перебуває у власності графа Телекі»^[2].

На шахтах Лисичівського залізоробного заводу й належних йому рудниках було зайнято 260 осіб. У 1894 році шахти Лисичівського державного залізоробного заводу із добутої залізної руди виплавили 5766 центнерів заліза, оціненого в грошовому виразі рівно у 28426 форинтів. Чистої залізної руди в породі було від 15 до 30 відсотків.

У 1853 році розпочинається будівництво високої доменної печі на довжанській дільниці заводу. Піч будувалась за проектом інженера Іоанна Мюллера та під керівництвом директора заводу Прігродні. Будівництво тривало досить довго. Довжанська частина заводу спеціалізується здебільшого на художньому литві з чавуну, а лисичівська — переважно на утилітарній продукції з металопрокату, який оброблявся в кузні. Продукція підприємства продавалася не тільки на внутрішньому ринку, але й експортувалася за кордон — до Сербії, Румунії, Угорщини та інших країн.

У джерелах за 1862 рік міститься інформація, що в селі було 166 будинків та проживало 850 русинів.^[3]

На кадастрових мапах 1864 року, що зберігаються в державному архіві області, можна побачити план розміщення Лисичівського державного залізоробного заводу й поруч на схід через канал понад 10 хат без земельних наділів, колонію-поселення для інженерів та ремісників різних професій із сім'ями. Ці дерев'яні хати з двосхилими дахами будували самі ремісники. Спочатку помешкання були покриті соломою, а пізніше дерев'яними шинглами. В середині XIX столітті в Австро-Угорщині виникає значний попит на вироби з чавуну і граф Телекі засновує Довжансько-Лисичівський залізоробний завод — «Dolha-Rókamezői vasgyár».

За переписом 1910-их років населення Лисичова становило 1733 чоловік. Серед них 1563 русини, 80 швабів (німців) та 28 угорців. В селі було 1562 греко-католиків, 98 римо-католиків та 69 юдеїв.

Після неврожайних 1930 та 1931 років у селі голодувало близько 200 селянських сімей, 200 мешканців змушені були емігрувати.

23 жовтня 1944 року радянські війська ззахопили Лисичево, витіснивши нмців та одразу мобілізували до війська 86 місцевих жителів, 28 з них загинули на фронті. У 1967 році в селі встановлено пам'ятник на честь радянських воїнів і загиблих односельців, полеглих у Другій світовій війні. Незважаючи на декомунізацію, місева влада відмовилася демонтувати пам'ятник радянському солдату, його вирішили «українізувати», а односельців, які загинули в Червоній армії — прирівнявти до воїнів ЗСУ, які загинули під час російсько-української війни^[4].

Село простягається вздовж берегів річки Лисичанка, що впадає в ріку Боржаву.

Лисичово розташоване за 45 км від районного центру — міста Хуст, та 30 км від залізничної станції Свалява.

Клімат у Лисичові вологий континентальний, сприятливий для садівництва та виноградарства. На клімат сильно впливає захищеність хребтом Полонина Боржава від холодних вітрів з півночі. Характерна тривала осінь, однак у листопаді часто спостерігаються заморозки. Зима за тривалістю відповідає календарній, відзначаються нетривалі відлиги, щорічно утворюється сніговий покрив. Ранній весні сприяють теплі вітри з Середньодунайської рівнини.

Середньорічна температура повітря становить 7 °С, найнижча вона у січні (мінус -4,7 °С), найвища — в липні (17,6 °С). У середньому за рік в Лисичові випадає 1280 мм атмосферних опадів, найменше їх у лютому, найбільше у липні.[1]

За переписом населення 1910 року в селі було 1733 мешканців :

• 80 німців
• 28 угорців
• 1563 русинів

З них:

• 69 юдеїв
• 98 римо-католики
• 1562 греко-католики

За переписом населення 1921 року в селі було 1494 мешканців :

• 1422 русинів
• 56 словаків
• 15 жидів
• 1 угорець

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2915 осіб, з яких 1418 чоловіків та 1497 жінок.

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 3186 осіб.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:

У селі розташована єдина в Україні діюча водяна кузня — «Гамора» (від нім. Hammer — молот) — історична пам'ятка XVIII ст, яка перебуває під охороною держави.

Основний будинок — довжиною 31 м, шириною 8,5 м, висотою — 7,75 м, на кам'яному фундаменті. Стіни західного, північного та південного фасадів викладені з природного каменю неправильної форми, не тиньковані. Стіна східного фасаду — дерев'яна, каркасна, тинькована; стіна, що розділяє внутрішній простір на дві половини, викладена з цегли. Перекриття балочне, на нього покладено настил з дощок. Дах двосхилий, зараз покритий азбестом. Вздовж східної стіни йде дерев'яний жолоб.

Водяний привід ковальського молота складається з дерев'яного барабана. Колесо з лопастями передаточного вала, дерев'яний брус 6,7 м, далі йдуть бічні опори передаточного вала 30: 50 см розрізу та підпора під вісь вала.

Робочий механізм кузні складається з осі молота, молота, дерев'яної балки (25: 22 см), брусів кріплення осі молота, бічних опор молота (дерев'яні балки 48: 33 см), підставки під наковальню, стальної наковальні (рис. 79). Механізм регулювання складається з чотирьох палок, перша прикріплена у верхньому кінці водяного жолоба, від цієї палки перпендикулярно йде привід до спеціально зробленого диска, який щільно прикриває отвір у днищі водяного жолоба. Майстер, якому необхідно привести в рух молот, тягне донизу четверту палку і таким чином піднімає диск, через який вода попадає на барабан, він починає крутитись і приводить у рух молот. В приміщенні було встановлено три механічних молоти, там же знаходяться і п'ять печей з цегли на глиняному розчині. на початку 1945 року кузню перетворили в Лисичівський ковальський завод «Сила». Того ж року завод виробив (подаємо мовою оригіналу): мотики — 3317 штук, кирки — 225, підкови — 2000, рискачі — 100, рафи — 95, лопати — 480, чекани — 340, сокири — 280, иртувки — 127, підкови — 2570, коси — 872 на суму 7,612,22 тис. крб. У 1960-х виробництво передали до Іршавського промкомбінату, а наприкінці 1960-х узагалі закрили. Але 1971 року цех відновили і надали статус пам'ятки промархітектури і реставрували як кузню-музей. Нині «Гамора» — єдина діюча водяна кузня в Україні, яка має статус історичної пам'ятки, і чи не єдина в Європі, що вже понад 300 років дзвенить потужним молотом. А ще щорічно тут проводиться фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів «Гамора»

У селі Лисичеві знаходяться дві діючі церкви: Костел Посвячений Св. Йоану Павлу ІІ (РКЦ) і Церква св. арх. Михайла (УПЦ).

Розподіл населення за релігією за даними перепису населення 1921 року:

У 1801 р. в селі була дерев'яна церква Пр. Діви Марії в доброму стані, яку згадують і в 1835 р.

Мурована церква була споруджена стараннями вірників та сім'ї графа Телекі в 1832 р. і посвячена в 1837.

У 1902 р. лисичівські емігранти в США зібрали на її прикрашення 307 корон. Розповідають, що коли в 1916 р. з церков знімали дзвони на військові потреби, з лисичівської церкви скинули величезний дзвін, який був найбільшим у окрузі, і від удару на церковних мурах з'явилися тріщини.

За часів СРСР церкву зняли з реєстрації 9 січня 1953 р. і розібрали в 1959 p., а каміння використали для спорудження школи.

Муровану православну церкву збудували від 1924 до 1927 р. у базилічному стилі, але без вежі. Трохи вище поставили дерев'яну каркасну дзвіницю. Поряд у дерев'яній дзвіниці — дзвони зі старої церкви. Малий дзвін — найдавніший, відлитий Антоном Новотні в м. Тімішоара (Румунія) в 1807 p., великий відлив Р. Маноушек у Брно в 1926 р., а середній відлив для православної громади Р. Герольд у Хомутові в 1924 р. Фундував цей дзвін Михайло Лапко. Малювання в церкві виконав Іван Андрішко в 1976 р.

Оскільки церква вже давно не вміщає вірників, на місці, де колись стояла греко-католицька церква, розпочали спорудження нового цегляного храму, а очолив цю справу місцевий священик о. Михайло Бучмей. Настоятель взяв за основу церкву драгівського монастиря в урочищі Забродь, дещо змінивши проект.

У 1997 р. було закінчено основні будівельні роботи. Активну участь у спорудженні взяли Іван Денчеля, Федір Мелеш. Директор Кушницької філії механічного заводу П. Ф. Ціцай забезпечив виготовлення п'яти 4,5-метрових хрестів. Освятив храм єпископ Євфимій 25 квітня 1999 р.

У 1993 році місцеві католики латинського обряду придбали звичайний сільський будинок та пристосували його для богослужінь в якості каплиці.

8 серпня цього ж року відбулось освячення цієї каплиці.

У другому десятилітті XXI століття у Лисичово спорудили невеликий храм-каплицю, яку 24 жовтня 2017 року під додатковим титулом св. Йоана Павла ІІ консекрував Апостольський нунцій в Україні Клаудіо Гуджероті.

Каплицю та вірян обслуговують дієцезіальні священики з парафії Зіслання Святого Духа у Довгому.

• 
  Церква св. арх. Михайла. 1832 (УГКЦ)
• 
  Церква св. арх. Михайла, 1927р.(УПЦ)
• 
  Церква св.арх. Михайла (УПЦ МП)
• 
  Костел Посвячений Св. Йоану Павлу ІІ (РКЦ)

Фестиваль «Гамора» проводиться один раз на рік в останні вихідні червня в кузні «Гамора» та на прилеглій до неї території. Це культурно-мистецька акція, відкрита для представлення усіх напрямків ковальського мистецтва, професійних та аматорських фольклорних ко лективів, окремих митців, що проводиться з метою сприяння розвитку традиційного народного мистецтва, популяризації етнічних і культурних традицій. Це також творче змагання майстрів ковальського мистецтва та демонстрація творчих здібностей.Фестиваль заснований в 1987 році. Засновники – голова райвиконкому Іван Грицак, сільський голова Ярослав Пальок, лісничий Михайло Денчиля, начальник Іван Продан, які на той час працювали в Довжанському лісокомбінаті.В історії фестивалю можна виділити 3 етапи. Перший етап відбувся в рамках районного фольклорного фестивалю під назвою «На Гамору гуслі кличуть». На другий фестиваль були запрошені й ковалі і проходив він під назвою «Фестиваль ковальського мистецтва та фольклору». Третій етап фестивалю триває з 2007 року як фестиваль ковальського мистецтва та етнічної музики.Засновниками та організаторами фестивалю «Гамора» на сучасному етапі є сільська громада села Лисичово, Іршавська РДА, Іршавська районна рада, Громада ковалів Закарпаття «Клепачі», ГО «Боржавська ініціатива», орендар кузні-музею «Гамора», районна спілка ковалів Іршавщини.Щороку фестиваль відвідує близько 10 тис. осіб – місцеві жителі, туристи з інших областей України, а також туристи з близького зарубіжжя^[5]

• Дубіш Іван (1927—2002) - український живописець і графік. Заслужений художник України (1995)^[6].
• Біляк Сидір (1889—1944) - український педагог, фольклорист, публіцист, етнограф.
• Костраба Анна (нар. 1967) - радянська та українська футболістка, півзахисниця. Майстер спорта Росії (з 1993р)
• Рознійчук Іван (1910—1945) - український письменник-сатирик, працював вчителем в лисичівській загальній школі (1942- 1943р)

• За даними угорського журналу «Полювання та змагання» 1886 року(Vadász- és Versenylap 30. évfolyam, 1886 / 11. szám) за 1885 рік в маєтках графської родини Телекі Долга та Рокамезо було вбито ^[7]:

• 10 грудня 1914 року на перевалі Прислоп відбувся бій між 3-й піхотним полком (2-а Бригада Польських легіонів) та російськими військами^[8].^[9]
• Село Лисичево згадується в романі "Довга ніч"(Dlouhá noc ) Яна Дрозда
• У січні 1934 року відбувся страйк в Лисичеві, Довгому та Кушниці. Лісоруби страйкували за підвищення зарплати. Їх щоденна зарплата не перевищувала 10 крон.^[10]
• В виборах до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року жителі Лисичева відали 955 голосів за УНО.^[11][12]
• 27 червня 1947 року повстанці УПА відділу "Журавлі" знищили в с. Лисичево телефонну централь та роззброїли двох її працівників, що там знаходились^[13].
• У 1947 році на Гаморі була встановлена гідроелектростанція, яка забезпечувала у вечірній час освітлення 70% житлових будинків Лисичева та повністю вуличне освітлення. Електростанція пропрацювала до 1963 року.^[14]
• Січень 1984 року в с. Лисичево Закарпатської обл. міліція пробувала розігнати колядників. Молодь побила міліціонерів, а їхні автомашини зіпхнула у рів.^[15]
• У Болгарії є село з майже ідентичною назвою — Лесичово. Воно знаходиться в Пазарджицькій області, приблизно за 900 км від Лисичова.

• Діюча водяна кузня «Гамора»
• Церква Святого Йоана Павла ІІ. 2017 р.
• Церква Святого архистратига Михайла. 1927 р.
• Церква Святого архистратига Михайла. 1999 р.
• Джерело мінеральної води Тросна
• Річка Лисичанка
• Гора Сова - 561,6 м.
• Гірський перевал Прислоп - 937,6 м.
• Озеро Репинне
• Гора Кук - 1361 м.

Паперова фабрика буде заснована на Рокамезо; підприємець може на свій розсуд встановити новітні машинні пристрої, а про необхідні нові будівлі також подбає маєток. — Усі ці подробиці підприємці можуть дізнатися докладніше у Йожефа Горовата, маєткового управителя на Сіґеті.

Свідком захопливої сцени став Лапко Андрій, лісничий Рокамезо, який 1 лютого минулого року, будучи призваним на службу, перебував у лісовому урочищі Вершул, неподалік від сінокосу на хребті гори. Він помітив сліди свіжого земляного насипу і намагався його оглянути, але перед тим, як досягти мети, спіткнувся і впав у викопаний перевернутий пень бука, з якого, піднявшись, знову впав. З цього котловану раптом з жахливим ревом вибіг величезний чорний ведмідь і обхопив лісничого, який несвідомо опинився порушником спокою медвежої лігви. Обійми тривали недовго, бо побачене явище наповнило обох страхом. Проте лісничий, швидко оговтавшись, від страху або під його впливом, навів зброю на ведмедя, але постріл лише поранив тварину, яка відійшла з пораненням, а лісничому не вистачило відваги переслідувати поранену тварину слідами.[6]

Коротка монографія села Рокамезо

Рокамезо (раніше Равазмезь, русинською — Лисичово) лежить на північ від Кушниці (Kovácsrét), на відстані близько 7 кілометрів, при 40° 56’ 25” східної довготи та 48° 29’ 40” північної широти. Межі села: на півночі — гора Дубова (висота 522,73 м), на сході — гора Кук (висота 1358,29 м), на заході — Березнянські гори, на півдні — долина Кушницької рівнини. Питну воду постачає потік Васькова (Vaskova), який об’єднує води з гір Стинний (Sztinni) і відомий своєю великою кількістю форелі. Найважливіші гори Рокамеза: Кук — 1351 м; Ясінь (Jaszicu) — на схід від села, 584,35 м; Розранський (Roszvanszk) — на захід від Кука, 903,82 м.^[3]

Присілки (тани, хутори): Лисицький (Liszicske) — розташоване при 48° 56’ 50” сх. довготи і 48° 29’ 0” пн. широти, за одну годину ходи від Рокамеза; має 15 греко-католицьких мешканців. Переділя (Peregyilya) — за дві години ходи від Рокамеза; тут знаходиться мисливський двір і графський будинок, у минулому тут працювало виробництво поташу.^[4]

Долина має ще одну особливість — Рокамезьке гірко-солоне джерело. Його вода містить сульфат магнію (гірку сіль) і частково глауберову сіль (сульфат натрію). Вода чиста, прозора, активно булькає, без запаху, має приємний, освіжаючий, солонувато-гіркий смак. Температура води — +7,5° Réaumur (≈ +9,4°C), коли температура повітря +18° Réaumur (≈ +22,5°C). Питома вага води: 1,032.^[5]

Іншою визначною пам’яткою Рокамеза є залізний завод. У 1780 році на землях маєтку графів Телекі (Teleki) існувала папірня, яку в 1830 році перетворили на залізний завод. Нині він має один попередній горн і дванадцять основних, із виробничою потужністю близько 100 000 залізних прутів на рік. Водна сила потоку Лисицького сприяє роботі заводу. Залізна руда містить 22–25% заліза.^[6]

За кубічний камінь букових дров платять 2 крони, іноді 1,60; за 2 сажні — 1,80; за перевезення десяти кубічних футів деревини — 1–6 крон; за перевезення двох сажнів колотих дров — 3 крони. Сплав лісу можливий по річці Лисичанці.^[7]

Третє місце, варте згадки, — ділянка вздовж потоку Васькова, де, за переказом, Ракоці снідав, коли втікав до Галичини. Навпроти цього місця стояла перша дерев’яна церква. Другу дерев’яну церкву освятив єпископ Еммануель Міхай Ольшавський (1743–1767). Місце вівтаря тієї старої церкви позначене хрестом. У Рокамезькій церкві є антидименсіон 1740 року, освячений єпископом Георгієм Гавриїлом Блажовським.

Сучасну кам’яну церкву почали будувати в 1832 році, завершили 1837 року, у свято Собору Святих Архангелів. У 1822 році Рокамезо згадується як філія, священиком був Еґрешші Мігай, парох із Кушниці.^[8]

Кількість вірників: 1822 – 412; 1845 – 472; 1874 – 946; 1878 – 960; 1881 – 990; 1886 – 1023; 1891 – 1131; 1896 – 1151; 1904 – 1335.^[9]

Жителі — русини, словаки, німці та євреї. Більшість займається землеробством і тваринництвом. Німці працюють на заводі, євреї — торговці. Додаткові доходи: перевезення вугілля, виготовлення дранки, лопат, кам’яних хрестів. Народ релігійний, шанує пости й свята. Понеділки — пісні дні. Святкують День Деметера, Зачаття Пресвятої Діви Марії, третій день П’ятидесятниці, День пустелі, 1 серпня.^[10]

Напередодні Дня Деметера, Михаїла та на суботу св. Теодора проводяться сільські панахиди — тричі частіше, ніж деінде.^[11]

Серед греко-католиків найпоширеніші прізвища: Ракоці, Петровці, Форгачі, Продан. Родини Петровці та Продан — засновники села. У Рокамезі є шляхетна родина Зейкан із Містиче, що дала греко-католицького єпископа.^[12]

Село, імовірно, колись було самостійною парафією. У церковній книзі „Kalist. Isten igéje” є напис: „Цю книгу син священика Міхая Яворницького з Рокамеза дарує церкві Рокамеза. 28 січня 1783 року. Якщо хтось украде цю книгу — хай буде проклятий. Maran-afla.”^[13]

Легенда: село втратило священика через сварку між парохом і селянином, який побив його міркою за податок. Єпископ покарав громаду, зробивши її філією.^[14]

Про давніх священиків відомостей немає, але за Тівадором Легоцьким, наприкінці XIV ст. Рокамезо належало Богдану Долгаю, родичу князя Федора Корятовича, тому, ймовірно, тут був священик. У 1418 р. село належало Долгаю, у 1465 р. — Ержебет Сіладі.^[15]

Люди Рокамеза — кремезні, широкоплечі, із короткими вусами. Одяг простий: улітку — сорочка й штани, узимку — cholosnya й reklik. Жінки носять сорочки, фартухи, у святкові дні — червоні чоботи. Хати дерев’яні, низькі, без димаря, часто з худобою в сінях. Меблі: ліжко, стіл, лавка, скриня. Народ консервативний, без промислу, живе самодостатньо.^[16]

Серед людей поширені забобони. Прислів’я: „Ні печі, ні лави.” „Клин клином вибивають.” „Нема такої коси, що не натрапить на камінь.” „Кума прийшла на обід — а ложки нема.” „Коли в русина добре життя — він божеволіє.” „Не дай, Боже, зробити з русина пана.”^[16]

Назва села Рокамезо (Равазмезь, Лисичово) походить від слова „лисиця”. Отже, угорська назва „Rókamező” — буквальний переклад русинської „Лисичово”.^[16]

Муштянович Еміл

Долха-Рокамезе залізорудний і кирковий молотний завод – акціонерне товариство

Головний офіс: Будапешт, вул. Етвьоша, 14 (VI), тел. 25–04

Завод: Булім, повіт Мармарош

Походження: Виникло з орендного товариства залізного молота графа Телекі.

Статутний капітал: 300 000 крон

1 000 звичайних акцій на пред’явника

500 привілейованих акцій по 200 крон

(Спочатку 200 000 крон, 500 акцій; у 1900 році випущено ще 500 акцій.)

Правління: Голова – Гйула Сайбелі; члени – Іштван Фарбакі, др. Гйула Сенте

Наглядова рада: др. Ференц Добошфі, Арпад Сайбелі, Міклош Штейн

Секретар: Шандор Пайор

Директор заводу: Адольф Гамрак

Підписання документів: два члени правління або один член правління з уповноваженою посадовою особою

Заснування: 23 квітня 1899

Офіційне опублікування: урядовий вісник

Збори (IX): 26 червня [8]

Село Лисичево

Окружне управління — Іршава

Окружний суд і седрія — Хуст

Окружне командування — Кошиці

Нотаріальний уряд — Кушниця

1805 жителів.

Залізнична станція — Кушниця (7 км)

Пошта — Керецьки

Католицька церква — Довге

1 греко-католицька церква.

Лікарі — MUDr. Амалія Гоужвицова

Ветеринари — Е. Кочі

Гостинці — Йозеф Каган, Ноє Рознер

Колісники — Михайло Грабар

Ковалі — Юра Фердинант

Млини — великі маєтки Телекі

Інструменти — брати Мельхієрові

Породільні асистентки — Марія Русин

Змішані крамниці — Єне Каган, Абрагам Розенберг

Тютюнові крамниці — Йозеф Каган, Шам Розенберг

Столярі — Михайло Грабар

Великі землевласники — Великі маєтки Телекі

На кошарах у Підкарпатській Русі з’являються численні вовки, які завдають значної шкоди серед стад худоби та овець. Так біля села Лисичево, Іршавського округу, напали останніми днями вовки на кошару з приблизно 150 вівцями. Із цього стада пастух пригнав до села лише 16 штук. Інші вівці були вовками розігнані й розбіглися до лісів, де були залишені своєму призначенню. Кілька з них вовки також задушили. Пастухи разом із лісниками тепер ходять по лісах і шукають розбіглих овець, чи живих, чи мертвих. Цікаво і дуже примітно, що цього року вовки з’являються переважно на полонинах, де пасеться різна худоба, досить часто, і в середньому кожного тижня можна чути звістку, що там на полонині був убитий або роздертий якийсь шмат худоби. Попри те, що весь лісовий персонал усіма силами намагається їх ловити в пастки.

Кузан Петро та Штефко Юра, мешканці села Сухабронька, були затримані лісниками Михайлом Попадинцем та Василем Проданом у державному лісі Лемачо́ха, що належить громаді Рокамезо, під час браконьєрства.

На вимогу лісників обидва браконьєри кинулися тікати, і лісники зробили попереджувальний постріл у повітря. На звук пострілу браконьєр Кузан повернувся та спробував стріляти, після чого лісник Попадинець прицілився і влучив йому у праве стегно.

Потерпілого з тяжкими пораненнями пізніше доставили до лікарні у Мукачево. [12]

• 
  Вид з г.Сова на г.Кук
• 
  Вид з Борсучин
• 
  Річка Лисичанка
• 
  Урочище Крісло
• 
  Річка Лисицький
• 
  Рельєф Лисичанки

• 
  Трепетистий
• 
  Лисичанка
• 
  Вид з урочища Ділок
• 
  Вид на г.Сова
• 
  Даниця
• 
  Яблуневий сад в Трепетистому

• 
  Вид на Лисичево
• 
  Вид на г.Стій
• 
  Річка Васькова у північній частині села
• 
  Озеро Рипинне
• 
  Гірський перевал Присліп

• Aug. von Härdtl. Die Heilquellen und Kurorte des oestreichischen Kaiserstaates und Ober-Italiens. W. Braumüller, 1862
• Fényes Elek — Magyarország geográfiai szótára, Pesten 1851
• Görög katholikus szemle, 1905. január-június (6. évfolyam, 1-26. szám)
• Vadászlap 7. évfolyam, 1886 (94 szám)
• Mihók-féle Magyar Compass 36/2. (1909) (505 szám)
• Népszava, 1939. július (67. évfolyam, 126–151. sz.)
• Vályi András. Magyar Országnak leírása. Pesten, 1795
• Ласло Дєже. Очерки по истории закарпатских говоров. Будапешт, 1967
• Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. Київ, 1969