YaChudo

Видра річкова

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Видра річкова
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клада: Синапсиди (Synapsida)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Мустелові (Mustelidae)
Підродина: Видрові (Lutrinae)
Рід: Видра (Lutra)
Вид:
Видра річкова (L. lutra)
Біноміальна назва
Lutra lutra
(Linnaeus, 1758)[2]
Ареал річкової видри
Синоніми

Mustela lutra Linnaeus, 1758[2]

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Видра.

Ви́дра річкова́ (європейська, звичайна), заст. видни́ха[3][4][5][6] (Lutra lutra) — вид видри, широко розповсюджений у Європі, Азії й Північно-Західній Африці, куниця, пристосована до водного життя, один з найкращих плавців серед наземних хижаків. Серед ссавців видра — найбільший річковий хижак України, є вінцем водного харчового ланцюга.

Мешкає на Землі вже близько 5 мільйонів років, але в багатьох країнах — зникома і суворо охоронювана тварина, їй потрібні чисті води з природно зарослими прибережними ділянками.

Оскільки видра дуже чутлива до забруднення власного біотопу, вона є хорошим показником стану довкілля. Завдяки своїй грайливій та примхливій поведінці, цей звір є улюбленцем глядачів.

Морфологічні ознаки

Видра, Серетський гідрологічний заказник, Тернопільщина.

Тіло (довжиною 55–90 см, важить 6–12 кг) гнучке, видовжене, голова плеската з тупою мордою на якій наявні довгі вуса, що є важливим органом чуття в каламутній воді, кінцівки у видри короткі; пальці на задніх лапах з'єднані шкірястими перетинками. Завдовжки тулуб самців становить 60–90 см, самиць — 55–70 см, маса відповідно: 6–12 та 3–6 кг. Заввишки в плечах видри сягають приблизно 25–30 сантиметрів. Має довгий 25–55 см круглий приплюснутий і м'язистий у поперечному перерізі хвіст, що становить приблизно третину або навіть більше від довжини тулуба, тож доросла видра може сягати в довжину від 80 до 140 сантиметрів. Хвіст слугує для керування та утримання нею рівноваги у воді. Тварина вкрита щільним та коротким хутром коричневого відтінку (мокра видра — майже чорна)[7]. Всього від втрати тепла видру захищає від 80 до 100 мільйонів волосин; це від 60 000 до 80 000 волосин на квадратний сантиметр[8]. Хутро складається з двох шарів: густого підшерстку (короткі, дуже щільні волосини) та довших остевих волосин.

Завдяки незвичайному улаштуванню шерсті, хутро видри забезпечує особливо дієвий захист від холоду та вологи: волосинки переплітаються між собою, як блискавка, надзвичайно маленькими, сплутаними клинами та борознами. Зрештою утворюється дуже щільна хутряна сітка, яка утримує повітряні бульбашки що не пропускають тепло, але водночас вона відштовхує воду. Отож, шкіра видри залишається сухою, а тіло теплим, хоча, на відміну від дельфінів, китів, білих ведмедів чи морських левів, вона не має товстого утеплювального шару жиру. З віком горло і передня частина шиї стають білуватими.

Анатомія

Череп видри

Довжина черепа дорослих видр становить від 10,6 до 12,4 см. Найбільша вилична ширина (між виличними дугами) складає 6,6–8,15 см, а ширина мозкового черепа — 4,6–5,6 см. Висота черепа (без урахування сагітального гребеня) варіюється від 3,25 до 3,8 см. Довжина верхнього зубного ряду (від ікла до заднього моляра) становить 3,25–3,95 см, а нижнього — 3,85–4,8 см. Зубна

Скелет видри

формула дорослих тварин: (3.1.4.1 / 3.1.3.2) × 2 = 36, Тобто по три різці, одному іклу, чотири премоляри (передкутні) та один моляр (кутній) у кожній половині верхньої щелепи, а також по три різці, одному іклу, три премоляри та два моляри в кожній половині нижньої щелепи.

Найбільші середні розміри верхніх хижих зубів (тобто останнього премоляра верхньої щелепи), виміряні у семи тварин, становлять: завдовжки — 10,9 мм, завширшки — 8,0 мм, довжина зовнішнього ріжучого леза — 5,8 мм, внутрішнього — 6,3 мм. Для нижнього хижого зуба (першого моляра нижньої щелепи) ці показники сягають 12,5 мм завдовжки та 5,6 мм завширшки, а довжина зовнішнього ріжучого леза — 5,3 мм. Сила укусу видри оцінюється у 148 Н (ньютонів) для ікол та 216 Н для молярів.[9]

Поширення і місця оселення

Південний Буг (передмістя Миколаєва). Ватага видр вийшла полювати вночі на берег. Вгорі ліворуч світлини видно як вони йдуть кригою майже слід у слід, а на засніженій землі – розходяться віялом, 02.02.2026р.

Видру можна зустріти майже по всій Європі. Вона відсутня лише в Ісландії та на островах Середземномор'я. В Азії вони поширені на північ до Північного полярного кола і на кілька кілометрів далі. Однак тут видра уникає центральноазійських степів і пустель. Вони також трапляються в Японії, аж до Зондських островів та західній частини Північної Африки (Марокко та Алжир). У горах видри зустрічаються на висотах до 2500 метрів і вище.

В Україні здебільшого водиться в річках Полісся та Лісостепу. Зрідка зустрічається і в степовій зоні. Гірськими річками Карпат видра підіймається досить високо в гори. Загалом видра присутня майже на всій території України, за винятком Кримського півострова.

Починаючи з кінця 1980-х років, відбулося помітне розширення ареалу — південна межа мешкання видри змістилася вглиб степу. Вона успішно освоїла мережі малих степових річок, каналів та водосховищ (зокрема, в басейні Південного Бугу). Якщо на початку 1960-х років в Україні налічувалося лише близько 1,6 тисячі особин, то на початку XXI сторіччя (за даними досліджень) їхня кількість перевищила 10–13 тисяч.

З величезною ймовірністю, розпатраний на 10 кв. м вночі водоплавний птах (молодий лебідь або мартин) це робота ватаги видр, коли наприкінці січня 2026 Південний Буг геть замерз. Миколаївщина.

Місця оселення — річки, озера, стариці, ставки. У воді видра вправно плаває і пірнає. Веде переважно нічний спосіб життя, а вдень здебільшого спить у норі. Вхід у нору розташований нижче рівня води. Завдовжки нора — 1,5-2 м, у поперечнику — близько 20 см. Гніздовище (завширшки 20-50 см і заввишки 25-60 см) розташоване ближче до землі (куди під час літніх розливів не потрапляє вода), зазвичай, воно устелено травою, а згори має отвір для провітрювання. Туди веде хід, що круто підіймається догори. Є у видри також і тимчасові сховища — підмиті водою береги, купи хмизу (очерету) або корчі, повалені дуплисті дерева тощо. Взимку видра шукає незамерзлі місця на річках, а за їхньої відсутності чи під час появи ще тонкої суцільної криги, робить у ній ополонки — продухи.[10]

Надає перевагу мілководним річкам із зарослими берегами та заплавами. Мисливські угіддя однієї видри влітку становлять ділянку річки завдовжки від 2 до 18 км і приблизно на 100 м углиб прибережної зони, хоча найчастіше видри обирають мілководні ділянки завглибшки до 3 м. Зменшення таких місць існування та полювання, призвело до зникнення видри в деяких місцевостях або вона стала там надзвичайно рідкісною. Видр також можна зустріти у солоних водах узбережжя.

Тварина видає свою присутність добре прихованими виходами на берег. Вздовж час від часу витовчених видрами стежок, можна знайти їхній послід, знаки виділень і залишки здобичі. На багнистій землі чи снігу видно не лише відбитки лап видри, а й смугу від хвоста.

Особливості поведінки

Видри річкові (Lutra lutra) під час вживання замороженої риби

Верхівковий хижак — видра веде переважно сутінково-нічний спосіб життя, але загалом для цих тварин не існує єдиних звичок: залежно від середовища (довкілля, загрози) та особистих вподобань, видри пристосовують свою поведінку, щоб вижити якомога краще. Тварини можуть плавати від семи до восьми годин поспіль, із середньою швидкістю 1,5–2 кілометри на годину. Вони здатні бути діяльними вночі та вдень. Відпочиваючи на березі, вони швидко пересуваються у воді під час своєї активності. Як зазначено вище, видри добре плавають та пірнають і вони можуть перебувати під водою до восьми хвилин, якщо їх не турбувати. Під час плавання голова і шия виступають із води, тоді як решта тіла переважно залишається зануреною. Мешкає видра в норі з 1–2 входами, що розташовані під водою і над нею; часто обживає старі ондатрові та боброві житла, адже гребти землю короткими передніми лапами з тонкими п'ястями, справа марудна. Живиться переважно рибою, водночас вона здебільшого полює на дрібні види риб, серед яких зазвичай повільні та ослаблені. Отож видри мають велике значення для підтримки здоров'я рибних запасів. Полює і на водоплавних птахів та мишоподібних гризунів, зокрема водяних полівок. Спіймавши здобич, виносить її влітку на берег, а взимку на лід. Видри здатні перемагати та вбивати здобич, значно більшу за себе, а іноді й вполювати великих водоплавних птахів, як-от гуска сіра та інших.

Взагалі видра їсть те, що може зловити найлегше. Зазвичай вони полюють у воді та вночі. Здобиччю видр також стають: лиски, качки, мартини, ондатри, молоді чи ослаблені нутрії, кролики, равлики, жаби, раки та комахи, іноді вона також їсть падаль і вживає мідії.

Хоча давно вважалося, що вони полюють лише за допомогою зору та дотику, згодом були знайдені докази, що вони можуть відчувати запахи і під водою.[11]

Парування у видри найчастіше припадає на лютий — березень, проте це не обмежено суворою порою і може тривати впродовж усього року. Через здатність зародка на певний час завмирати в розвитку, терміни появи потомства часто зсуваються (самиця «чекає» на кращі умови: велика кількість риби, хороша погода тощо). Хоча зазвичай малята з'являються на світ у травні, нерідко самиця приводить виводок наприкінці літа чи навіть восени.[12]

Новонароджені пуховички є сліпими й цілком безпорадними, важать усього 80–100 грамів і лише зрідка перевищують 15 сантиметрів завдовжки. Протягом перших місяців вони майже безвилазно сидять у гнізді, і лише у тримісячному віці мати вперше виводить молодняк до води на перші уроки полювання. За 6 тижнів вони вже починають виходити з лігва, а перші спроби плавати роблять з шостого тижня життя. Малята смокчуть молоко від 8 до 14 тижнів; однак зазвичай вони залишаються поруч із матір’ю протягом чотирнадцяти місяців. У цей час вони навчаються полювати самостійно. Статевої зрілості досягає у 2...3-річному віці, живе 12—15 років.[13]

Видри можуть видавати цілий набір різних звуків і гуків (писк, свист, бурчання, шипіння, пирхання, гарчання та вереск) під час вирощування малят, впродовж гри молодих тварин і сутичок за ділянку.

Видра ляклива та обережна, веде прихований спосіб життя, водночас допитлива (особливо молоді особини), має грайливу вдачу. З ігор видра надає перевагу перекиданням через голову, ковзанню на животі багнюкою чи по льоду та снігу, а також грі у воді.

Ворогами видри є вовк, рись, орлан-білохвіст і бездомні собаки. Однак саме менш досвідчені молоді тварини стають їхніми жертвами. Особливо біля лігва малят, видра також захищає свою територію від бобрів.

Знищення середовища існування та забруднення води, нестача поживи, жвавий дорожній рух і рибальські пастки — основні причини, чому видри не живуть довго.

Загроза зникнення та розвиток

Тривожний крик видри в природі. Передмістя Миколаєва, Південний Буг, 12.01.2026. Напевно дорослі вперше привели дитинчат купатися (праворуч з очерету кригою до ополонки підійшли двоє малят приблизно 35 см та 25 см) та показати – як треба ламати кригу. Наприкінці чути гучний шурхіт – це найменше видреня вилізло подивитися – хто там прийшов (допитливість переважила страх), зиркнуло і булькнуло в крижану воду.

МСОП класифікує видру загалом як «близьку до зникнення» (NT), оскільки кількість тварин постійно зменшується через втрату середовища існування та пов'язану з цим роздробленість, наприклад, поширення поселень і сільськогосподарських земель або використання відповідних вод для людського дозвілля (водні мотоцикли тощо). Крім того, небезпека є від дорожнього руху, низької якості води та надмірного вилову риби.

На нашому континенті європейська видра також опинилася під загрозою зникнення, а в кількох західноєвропейських країнах та у своїх звичних середовищах існування, вона й геть вимерла. Нині в багатьох регіонах докладають чимало зусиль, аби повернути звіра у дику природу й допомогти йому знову розселитися.

Видра тривалий час мала поганий поголос. Її вважали вбивцею ягнят, і стверджували, що тварина затягувала мисливських собак під воду і топила їх там. У середньовіччі полювання на видру вважалося корисним і «приємним» заняттям. У XIX та на початку XX століття полювання на цей вид куниці посилилося, особливо через те, що шкури видр часто використовували як хутро для виготовлення капелюхів, хутряних шапок, комірів і шуб.

Для полювання на річкових видр в Англії була виведена особлива порода гончих псів — оттерхаунд.

Наприкінці XIX століття полювання на нібито рибного хижака у Швейцарії навіть заохочувалося винагородами від кантонів і федерального уряду. Те саме стосувалося і Німеччини. У Швейцарії останній слід видри було знайдено 1989 року на Невшательському озері. Проєкти з повторного розведення ще перебувають на стадії уточнення.[14]

Популяція у Франції оцінювалася щонайменше у 2000 особин на початку 2000-х років, переважно в регіонах Бретані, вздовж Атлантичного узбережжя (наприклад, у лагуні Уртен) та у Центральному масиві.[15]

Полювання на видру з собаками (1892)

У минулих століттях видра річкова також населяла морські узбережжя та часто діставалася островів у Північному й Балтійському морях. Популяції виду змогли зберегтися у шведських архіпелагах та норвезьких фіордах. Наразі видра знову трапляється на окремих ділянках узбережжя Німеччини. Вважається, що життєздатна популяція (MVP) річкових видр, має становити щонайменше близько 4 500 особин для забезпечення її стійкості.

У Чехії з початку 1990-х років ареал тварини поступово розширюється, і згодом вона заселила близько половини території країни. Станом на 2017 рік у Чехії налічувалося понад 4000 видр[16].

Важкі умови життя (полювання, повсюдний автомобільний рух) призвели до вимирання видри в Нідерландах 1988 року.

У Данії, можливо мешкає від 500 до 1000 видр, більшість з них у Ютландії.

У Пакистані, Китаї, Індії, Бангладеш, М'янмі та Таїланді вони внесені до списку видів що зникають, а в Монголії, Швеції, Греції, Ізраїлі тощо — як загрозливо зникомих[17].

2006 року чисельність популяції видри в Італії оцінювалася в межах від 220 до 660 особин. Тварини траплялися окремими осередками в Альпах, Апеннінах та вздовж кількох великих рівнинних річок. Вважається, що відтоді їхня кількість поступово зростає й розширюється ареал поширення виду[18].

У середині 1990‑х років чисельність видри у Фінляндії оцінювалася в межах 1 000–3 000 особин. Популяція подвоїлася між 1989 і 2013 роками, що дозволило змінити її статус із «близької до зникнення» на «життєздатну»[19].

Охорона та промисел

Видра занесена до Червоної книги України.

Полювання на видру дозволяється лише за ліцензіями під час сезону на хутрових звірів. Щорічно в Україні добували не більше 150—200 видр.

За даними мисливської статистики за формою «2тп-мисливство», чисельність виду постійно зростає: з 8 тис. особин у 1999 році до 12 тис. 2006 року (пізніші дані відсутні), проте відомостей про здобування виду не наведено[20].

Видру утримують у деяких українських зоопарках. Загалом, тварини легко приручаються та здатні прожити в неволі до 20 років.

Див. також

Примітки

  1. ↑ Ruiz-Olmo, J., Loy, A., Cianfrani, C., Yoxon, P., Yoxon, G., de Silva, P.K., Roos, A., Bisther, M., Hajkova, P. & Zemanova, B. (2008). Lutra lutra. 2008 Червоний список Міжнародного союзу охорони природи. МСОП 2008. Переглянуто 21 March 2009. Database entry includes justification for why this species is near threatened
  2. ↑ а б Lutra lutra (Linnaeus, 1758). Fauna Europaea. Процитовано 25.07.2015.
  3. ↑ Видни́ха [Архівовано 25 січня 2019 у Wayback Machine.] / Російсько-українські словники
  4. ↑ Українська загальна енциклопедія
  5. ↑ Українська Мала Енциклопедія
  6. ↑ Шарлемань, М. Lutra lutra — Видниха або Видра Ссавці. — Плазуни. — Земноводяні // Шарлемань М., Татарко К. / (Словник зоол. номенкл.; Ч. 2). Назви хребетних тварин. — Київ : Держ. вид-во України, 1927. — С. 21.
  7. ↑ Lutra lutra. The Animal Files. Процитовано 17.12.2024.
  8. ↑ R. A. Kuhn, H. Ansorge, Godynicki, S. et al. Acta Theriol (2010) 55: 211. doi:10.4098/j.at.0001-7051.014.2009
  9. ↑ Hung, Nancy; Law, Chris J. (30 грудня 2016). Lutra lutra(Carnivora: Mustelidae). Mammalian Species. 48 (940): 109—122. doi:10.1093/mspecies/sew011. ISSN 1545-1410.
  10. ↑ Wo gibt es überall Fischotter? | BUND Naturschutz (BN). www.bund-naturschutz.de (нім.). Процитовано 8 серпня 2026.
  11. ↑ Jones, Eurfron Gwynne, (born 24 Sept. 1934), Director of Education, BBC, 1992–94, Oxford University Press, 1 грудня 2007, процитовано 12 серпня 2026
  12. ↑ Пахомов, О.Є.; Гассо, В.Я.; Голобородько, К.К.; Поляков, М.В.; Грицан, Ю.І.; Булахов, В.Л.; Бригадиренко, В.В.; Ключко, З.Ф.; Межжерін, С.В. (12 вересня 2011). Червона книга Дніпропетровської області. Тваринний світ. Видавництво Дніпропетровського університету. ISBN 978-617-635-012-5.
  13. ↑ Пахомов, О.Є.; Гассо, В.Я.; Голобородько, К.К.; Поляков, М.В.; Грицан, Ю.І.; Булахов, В.Л.; Бригадиренко, В.В.; Ключко, З.Ф.; Межжерін, С.В. (12 вересня 2011). Червона книга Дніпропетровської області. Тваринний світ. Видавництво Дніпропетровського університету. ISBN 978-617-635-012-5.
  14. ↑ Aufdermauer, Claudia (17 червня 2025). Der letzte Fischotter. Blog zur Schweizer Geschichte - Schweizerisches Nationalmuseum (de-DE) . Архів оригіналу за 7 липня 2026. Процитовано 8 серпня 2026.
  15. ↑ Bouniol, Julien; Bouvet, Noémie; Brunel, Mathilde; Franco, Patrice (2019). Le retour de la loutre d’Europe Lutra lutra, Linné 1758 dans le département du Rhône. Bulletin de la société linnéenne de Lyon. 88 (7): 149—156. doi:10.3406/linly.2019.17970. ISSN 2554-5280.
  16. ↑ Deník.cz - informace, které jsou vám nejblíž. www.denik.cz (чес.). 10 серпня 2026. Процитовано 10 серпня 2026.
  17. ↑ Lutra lutra: Loy, A., Kranz, A., Oleynikov, A., Roos, A., Savage, M. & Duplaix, N. IUCN Red List of Threatened Species. 31 січня 2020. Процитовано 12 серпня 2026.
  18. ↑ PERESIN, Paola (28 листопада 2022). First data on the natural recovery of the Eurasian otter (Lutra l. lutra Linnaeus, 1758) in Veneto Region (north-eastern Italy). Habitatonline (it-IT) . Процитовано 30 серпня 2026.
  19. ↑ Riistakolmiot. Luonnonvarakeskus (фін.). Процитовано 30 серпня 2026.
  20. ↑ Чисельність, розселення і добування видр (Lutra lutra) в Україні. Архів оригіналу за 20 серпня 2010. Процитовано 30 квітня 2011.

Джерела

Посилання


Панда Це незавершена стаття з теріології.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).