Коник Ераст Йосипович

Ераст Коник
Четар
Загальна інформація
Народження	22 листопада 1886 Перемишль, Австро-Угорщина
Смерть	невідомо Львів
Alma Mater	Львівський університет імені Франца I
Військова служба
Роки служби	1914 — 1920
Вид ЗС	Збройні сили Австро-Угорщини  УГА  РСЧА
Рід військ	Сухопутні війська
Формування	УСС
Війни / битви	Перша світова війна Східний фронт Бій на горі Кобила Зимова битва в Карпатах Горлицький прорив Польсько-українська війна (1918—1919) Листопадовий чин Битва за Львів Зимовий наступ в Україні (1918—1919) Грудневий наступ на Львів Вовчухівська операція Чортківська офензива Чотирикутник смерті Радянсько-українська війна Українсько-білогвардійське збройне протистояння
Командування
1914 Командир 1-го куреня добровольців УСС на етапі формування 1914 Тимчасовий командант стрілецької сотні Легіону УСС 1914—1915 Командир чети у сотні Осипа Будзиновського Легіону УСС 1918—1919 Командир 11-ї піхотної сотні 4-ї Золочівської бригади УГА 1919 Ад'ютант поручника Романюка 1919 Штабний старшина 9-ї Белзької бригади УГА 1919—1920 Старшина армійської дефензиви УГА 1920 Штабний старшина 2-ї бригади ЧУГА
Автограф
Нагороди та відзнаки
Коник Ераст Йосипович у Вікісховищі

Ера́ст Йо́сипович Ко́ник^[1] (22 листопада 1886, Перемишль, Австро-Угорщина — після 1960-х років, Львів) — український військовий діяч, старшина Легіону Українських січових стрільців (УСС), Української галицької армії (УГА) та Червоної Української галицької армії (ЧУГА). Учасник Першої світової війни, польсько-української війни 1918—1919 років, визвольних змагань на Наддніпрянщині та подій, пов'язаних із переходом УГА до Червоної армії. Четар УГА (1919).

Походив із родини судового урядовця. Навчався на факультеті права і політичних наук Львівського університету імені Франца I, брав участь в українському студентському русі за заснування окремого українського університету у Львові. На початку Першої світової війни долучився до формування Легіону УСС, у якому тимчасово командував стрілецькою сотнею та служив четарем у сотні Осипа Будзиновського. Брав участь у бойових діях у Карпатах, зокрема в боях на горі Кобила та Верецькому перевалі.

У 1915 році через стан здоров'я був переведений з 55-го піхотного полку австро-угорської армії до рахункової служби Північної австро-угорської військової залізниці. Після Листопадового чину вступив до УГА, де командував піхотною сотнею, був ад'ютантом, штабним старшиною 9-ї Белзької бригади та працівником армійської дефензиви. У 1919 році отримав звання четаря.

Після переходу УГА за Збруч служив у 2-й бригаді ЧУГА. Підтримав виступ частин ЧУГА проти радянського командування, після чого потрапив у польський полон та був інтернований. На початку 1920-х років повернувся до Львова. У міжвоєнний період був кандидатом в адвокати. У середині 1960-х років мешкав у Львові, підтримував зв'язки з представниками української інтелігенції та колишніми учасниками визвольних змагань.

Народився 22 листопада 1886 року в Перемишлі. Згідно з метричними даними, був сином Йосифа (Йосипа) Коника, канцеляриста цісарсько-королівського суду та Марії-Ісцилії Коник (з дому Маргуліс). Батько походив із родини Теодора Коника та Марії з Василькевичів. Мати — Марія-Ісцилія Маргуліс, була дочкою Аббе Маргуліса та Хани з Голігерів. Її походження засвідчує єврейське коріння родини; ім'я Марія, імовірно, вона отримала після переходу до греко-католицького обряду. Хрещеними батьками Ераста Коника були Антоній Шельц, канцелярист цісарсько-королівського суду в Перемишлі, та Варвара, дружина Франца Миколаєвича. Таїнства хрещення і миропомазання здійснив священник Іоанн Козоріз^[2]. Батько Ераста — Осип Коник (нар. 1844 — пом. 1912, Львів), працював судовим урядовцем (офіціалом). Останні роки життя перебував на пенсії. Помер у Львові на початку серпня 1912 року на 68-му році життя^[3].

Ераст Коник був первістком у родині. Його молодшими братами були Володимир, Климентій, Лев та Іван, а сестрою — Ірина. Попри службу батька, канцеляриста цісарсько-королівського суду, матеріальне становище родини було складним. За спогадами Климентія Коника, діти з раннього віку були змушені заробляти кошти для підтримки сім'ї. До прикладу, під час навчання в гімназії Климентій займався приватним репетиторством. Після народження Ераста родина Коників проживала в селі Посада Сяніцька поблизу Сянока, нині — мікрорайон Затоже міста Сянок. Через службові переведення батька та пов'язані з ними переїзди Коник навчався у кількох гімназіях. Наприкінці 1890-х років він був учнем державної гімназії в Сяноку, згодом навчався в Бережанах. Імовірно, як і його брат Климентій, продовжив освіту в Академічній гімназії у Львові^[2].

У жовтні 1906 року вступив на факультет права і політичних наук Львівського університету імені Франца I. Навчання в університеті давало йому право на відстрочку від військової служби. З 1906 по 1910 рік Ераст Коник навчався на факультеті права і політичних наук Львівського університету імені Франца I. Подібно до свого батька, він здобував фах правника та мав намір реалізувати себе в суддівському корпусі або займатися адвокатською практикою. Серед архівних документів про період його університетських студій збереглася деканальна картка на зимове півріччя 1909/1910 навчального року, що містить відомості про походження та військово-обліковий статус діяча. Згідно з карткою, його навчальна програма поєднувала юридичний, канонічний, філософсько-гуманітарний та українознавчий блоки. Зокрема, з базових фахових дисциплін Коник по 4 години на тиждень слухав курс філософії права у доктора Розвадовського. Вагоме місце займало католицьке канонічне право, яке загальним обсягом 5 годин на тиждень (у двох частинах) викладав професор Владислав Абрагам. Окрім того, як факультативний курс він обрав джерела австрійського права під керівництвом професора Людвіка Фінкеля^[4].

Гуманітарна підготовка студента права Ераста Коника включала вивчення головних філософських проблем у доктора Калленбаха, історії літератури Європи у доктора Вилучковського, а також заняття з політичної фізіології у доктора Чернецького. Кожній із цих дисциплін у його розкладі відводилося по одній годині на тиждень^[5].

У 1910 році Ераст Коник проживав у Львові на вул. Курковій, 20 (нині вул. Лисенка). Був пов'язаний із товариством «Руська академічна поміч у Львові» та брав участь в українському студентському русі за заснування окремого українського університету у Львові. Його ім'я згадувалося серед українських студентів — учасників мирних виступів навесні та влітку 1910 року. Під час загострення польсько-українського студентського протистояння у Львівському університеті 1 липня 1910 року відбулися сутички, внаслідок яких загинув студент права та діяч Українського студентського союзу Адам Коцко. Після подій поліція провела арешти переважно серед українських учасників протесту. Серед затриманих був молодший брат Ераста — Климентій Коник, якого за результатами судового процесу 4 липня 1911 року засудили до одного місяця ув'язнення^[2].

Наприкінці 1910 року Ераст Коник вступив однорічним добровольцем (охотником) до 80-го піхотного полку цісарсько-королівської армії, ймовірно, прагнучи уникнути подальшого переслідування у зв'язку зі студентськими політичними процесами. Після завершення встановленого терміну добровільної служби він залишився в полку й продовжив військову кар'єру. 1 січня 1912 року Коник отримав звання кадета-аспіранта (кандидата в офіцери). Він проходив службу у 15-й роті 4-го батальйону 80-го піхотного полку, що дислокувався у Золочеві. У 1913 році під час гарнізонної служби в місті Невесинє (нині Боснія і Герцеговина) став учасником дисциплінарного розслідування. Причиною стало порушення офіцерського етикету через неформальне спілкування поза службою зі старшим десятником Козаком, який також служив у 15-й роті. В австро-угорській армії такі стосунки між кандидатом в офіцери та підофіцером вважалися несумісними з вимогами військової субординації. Дисциплінарну справу не було доведено до офіційного покарання, оскільки того ж року Коника звільнили в запас. Водночас він втратив звання кадета-аспіранта. Наприкінці 1913 або на початку 1914 року повернувся до Львова. За час служби був нагороджений пам'ятним Хрестом 1912/1913 років^[2].

До початку Першої світової війни Ераст Коник був активним учасником львівського стрілецького товариства «Січові стрільці II», яке діяло в межах українського січового руху. Очолюване Романом Дашкевичем товариство здійснювало військову підготовку української молоді, проводячи стройові вправи, стрілецький і польовий вишкіл та готуючи майбутніх підстаршин. На відміну від академічного товариства «Січові стрільці І», до його складу входили не лише студенти, а й представники міщанства, ремісники та селяни; до військового навчання також залучали жінок. Участь у діяльності товариства стала важливим етапом формування військових навичок і національно-патріотичного світогляду Ераста Коника. Після початку Першої світової війни члени товариств «Січові стрільці І» та «Січові стрільці II» об'єднали свої зусилля, а значна частина їхніх учасників вступила до Легіону Українських січових стрільців, до якого долучився і Коник^[6].

З початком Першої світової війни у серпні 1914 року, Ераст Коник як старшина запасу цісарсько-королівської армії був переведений до Легіону Українських січових стрільців (УСС), у складі якого розпочав військову службу^[7]. В серпні 1914 року перед поверненням Сеня Ґорука з буковинського прикордоння займався рекрутингом в УСС у Станиславівському повіті^[8]. Згодом один з перших комендантів^[9] сотень легіону УСС, де через хворобу Коник і Володимир Сроковський заміняли Никифора Гірняка^[10].

Восени 1914 року Ераст Коник опинився серед старшин Легіону УСС, яких безпосередньо стосувалися зміни в організації військових дій, запропоновані австрійським командуванням. 22 вересня поручник австро-угорського генштабу Петер Кватернік висунув план реалізації тактики так званої «малої війни», що передбачала розформування стрілецьких сотень на невеликі бойові групи — стежі чисельністю близько двадцяти осіб під проводом старшин. Відповідно до цього задуму, третя сотня Ераста Коника, як і підрозділи Михайла Барана, Дмитра Вітовського, Сеня Горука та Осипа Будзиновського, мала припинити існування як цілісна військова одиниця. Натомість стрільців планувалося використовувати для розвідувально-диверсійних операцій у тилу російської армії. Ераст Коник належав до тих українських старшин, які критично поставилися до такого задуму. Разом із комендантом Легіону Михайлом Галущинським та більшістю старшинського складу він виступив проти реалізації плану, вважаючи його ризикованим і малопридатним для досягнення поставлених військових завдань. Подальший розвиток подій значною мірою підтвердив обґрунтованість цих застережень. Лише окремим стежам вдалося проникнути через лінію фронту. Так, загін під проводом Григорія Іваненка дістався Дрогобича, провів розвідку російського гарнізону та здійснив диверсійні акції на комунікаціях противника, проте зазнав значних втрат. Після розпорошення групи Іваненко повернувся до своїх лише з незначною кількістю стрільців. Стежа Романа Біленького загинула у боях поблизу Болехова, а доля кількох інших підрозділів залишилася невідомою. Відсутність відчутних результатів і значні втрати змусили командування переглянути доцільність використання такої тактики. Зрештою корпусний командувач генерал Петер фон Гофман відмовився від подальшого застосування малих диверсійних груп і наказав стрілецьким підрозділам перейти до виконання оборонних завдань у Бескидах. Уже на початку жовтня сотня Ераста Коника, зберігши свою організаційну цілісність, зайняла визначені оборонні позиції^[11].

Після реорганізації Легіону УСС у жовтні 1914 року Ераст Коник втратив командування окремою сотнею та був призначений четарем у сотні Осипа Будзиновського. Новий підрозділ був значно меншим за той, який він очолював раніше, що, ймовірно, стало наслідком структурних змін у Легіоні. Саме тому в більшості списків особового складу УСС Коник фігурує як командир чети, хоча ще нещодавно очолював одну зі стрілецьких сотень^[12].

На початку жовтня 1914 року, виконуючи наказ корпусного командувача Петера фон Гофмана, півкурінь Степана Шухевича, до складу якого входили сотні Дмитра Вітовського та Осипа Будзиновського, вирушив з району Ужоцького перевалу в напрямку Бориславщини. Разом із сотнею Будзиновського у цьому поході брав участь і четар Ераст Коник зі своїм підрозділом. Після виснажливого маршу через карпатські перевали, 22 жовтня стрільці дісталися села Попелі, а наступного дня продовжили рух у напрямку Опаки. Похід став серйозним випробуванням для січовиків. Окрім несприятливих погодних умов, нестачі харчів та постійної втоми, вони стали свідками зловживань з боку союзних угорських гусарів щодо місцевого населення. Подібні дії рішуче припиняв Степан Шухевич, намагаючись зберегти дисципліну серед союзних частин. Під час маршу підрозділ також потрапив під російський обстріл, однак уникнув втрат^[13].

24 жовтня стрільці зайняли позиції на горі Кобила, де вже наступного дня розгорнулися запеклі бої. У ході бою Ераст Коник керував обороною однієї з ділянок вершини. Його чета брала участь як у вогневих сутичках, так і в ближньому бою. Виявлені командиром витримка та особиста відвага справили велике враження на стрільців, про що свідчить жартівлива стрілецька пісня: «Чуєш, брате-товаришу, чуєш сумні вісти. Виліз Коник на Кобилу і не може злізти». Після завершення бою частина стрільців певний час не могла відшукати свого четаря, що, ймовірно, було пов'язано з організацією відступу та перегрупуванням підрозділів^[14].

Спогади Степана Шухевича містять ще одну згадку про Коника. Оцінюючи події під Кобилою вже у міжвоєнний період, він вважав заняття гори не надто доцільним із військової точки зору, натомість відзначав дисциплінованість і пильність четаря. Зокрема, Шухевич згадував, що під час нічної служби Коник безпомилково впізнав його за голосом, перебуваючи на варті^[15]. Бої на горі Кобила Ераст Коник пережив без поранень. Згодом брав участь в боях на Верецькому перевалі в жовтні — грудні 1914 року^[16].

2 листопада 1914 року Михайло Галущинський зустрів Коника в Горонді, що підтверджує подальше перебування старшини в строю. У складі сотні Осипа Будзиновського він продовжував службу щонайменше до березня 1915 року. Остання відома згадка про Коника в лавах Легіону УСС датується 19 березня 1915 року. Після цього його ім'я зникає зі стрілецьких джерел, що ознаменувало завершення першого етапу його військової служби у складі УСС^[17]. Пізніше Ераст Коник перебував на посаді командира чоти та перебував на лікуванні у польовому шпиталі в селі Нижні Ворота на Закарпатті^[18].

Службу в Легіоні УСС Ераст Коник завершив у березні 1915 року. На тлі внутрішніх суперечностей у Легіоні він, подібно до Степана Шухевича, перевівся до 55-го піхотного полку австро-угорської армії. У жовтні 1915 року Коника перевели до рахункової служби Північної австро-угорської військової залізниці. Причиною переведення стали проблеми зі здоров'ям, які він мав ще від часу довоєнної військової служби. Медична комісія у військовому шпиталі міста Брук-ан-дер-Ляйта визнала його через ревматизм придатним лише для санітарної та обозної служби (tauglich nur für Sanitäts- und Traindienst)^[2].

На час Листопадового чину 1 листопада 1918 року Ераст Коник служив рахунковим старшиною Північної військової залізниці. Після участі в подіях у Львові 20 листопада вступив до Української галицької армії (УГА) через Головну команду у Львові. Після відступу українських частин зі Львова 22 листопада був направлений до інших підрозділів УГА. На початку грудня 1918 року перебував у Золочеві, де 11 грудня отримав звання хорунжого УГА. Йому доручили командування 11-ю піхотною сотнею, сформованою в Бродах. Спочатку сотня входила до складу групи «Схід», а згодом була включена до 3-го куреня 4-ї Золочівської бригади УГА^[2].

У ході реорганізації українських військових формувань, що передбачала перехід до корпусно-бригадної та полково-курінної системи, Коник належав до старшин, які мали становити кадрову основу новостворених частин. Згодом його призначили ад'ютантом поручника Романюка. 22 лютого 1919 року поручник Романюк і його ад'ютант, хорунжий Коник, прибули до Белза для переговорів із польським командуванням. Перемовини відбувалися у штабі польського бригадира Бербецького, частини якого перебували в оточенні підрозділів УГА. Українська сторона запропонувала польським військам капітуляцію, однак польське командування відмовилося її прийняти. Під час перебування в польському штабі Романюка та Коника провезли містом із зав'язаними очима. Імовірно, це було зроблено для того, щоб не допустити передання українській стороні відомостей про розташування польських позицій, які могли бути використані для коригування артилерійського вогню^[2].

22 лютого 1919 року командир 9-ї Белзької бригади УГА сотник Богуслав Шашкевич затвердив подання до Начальної команди Галицької армії про надання Ерасту Конику звання четаря. Подання було складене 16 лютого 1919 року. У ньому зазначалося, що Коник брав участь у боях за Львів, Жовкву, Добросин та інші населені пункти Північного фронту УГА. У службових документах Коника характеризували як енергійного старшину, який «удержує сотню в взірцевім порядку». Зазначалося також, що він володів українською, німецькою, польською та сербською мовами, був абсольвентом права й закінчив провіантний офіцерський курс. У квітні 1919 року входив до складу реабілітаційної комісії 9-ї Белзької бригади, яка перевіряла обставини потрапляння до польського полону вояків УГА, що поверталися до частини. Після перевірки більшість із них поновлювали на службі^[2].

Упродовж 1919 року Коник неодноразово виконував розвідувальні завдання на фронті, зокрема в районі Збаража. Під час таких операцій українські підрозділи брали полонених і здобували відомості про чисельність та розташування сил противника. Наказ про надання Конику звання четаря було підписано Диктатором Західної області Української Народної Республіки Євгеном Петрушевичем 1 серпня 1919 року в Кам'янці-Подільському. Після переходу УГА за Збруч у жовтні 1919 року Коника перевели зі штабної посади 9-ї Белзької бригади до армійської дефензиви УГА, де він служив до початку березня 1920 року. Надалі перебував на штабній посаді у 2-й бригаді Червоної Української галицької армії (ЧУГА) під командуванням сотника Юліана Головінського. Під час виступу 2-ї та 3-ї бригад ЧУГА підтримав дії командування бригади, наслідком чого стали полон і інтернування в польських таборах^[2].

На початку 1921 року повернувся до Львова. У вересні 1921 року польська влада розпочала судовий розгляд справи щодо ймовірної страти неповнолітнього поляка в 1919 році. За версією обвинувачення, колишній вояк 9-ї Белзької бригади УГА Онисько Руппенталь нібито виконав наказ Коника про розстріл 16-річного юнака, якого підозрювали у передаванні польській стороні відомостей про українські артилерійські позиції. Руппенталь заперечував причетність до вбивства. Через неявку частини свідків слухання справи відклали на жовтень 1921 року^[2].

У жовтні 1932 року у Львові було оголошено передшлюбні заповіди (передшлюбні обітниці) щодо одруження Ераста Коника та Марії Ясінської. Відповідне оголошення було зафіксоване в римо-католицькій парафії Святої Анни за період із 17 по 23 жовтня 1932 року На той момент наречений проживав за адресою: вулиця Йосафата, 5, а наречена мешкала на вулиці Клепарівській, 33 ^[19]. За інформацією історика А. Бойди, 30 жовтня 1932 року у церкві Святої Анни у Львові відбулося одруження 46-річного Ераста Коника, який на той час проживав на Клепарівській вулиці, 33, та 24-річної Марії-Ванди Блюмер, уродженки Бережан. У метричному записі Коник зазначений як кандидат в адвокати. На момент шлюбу Марія-Ванда була вдовою Станіслава Ясінського^[2].

На початку 1930-х років мав статус кандидата в адвокати та готувався складати адвокатський іспит у Львові. Це може свідчити про його намір працювати в судових установах або займатися адвокатською практикою^[2]. Згідно з адресною книгою Львова, Станіславова й Тернополя на 1935/1936 рік (Księga adresowa Małopolski), Ераст Коник фіксується кандидатом в адвокати (kand. adw. — kandydat adwokacki). На той час він мешкав у Львові за адресою вулиця Йосафата, 5 (ul. Józefata 5)^[20].

У середині 1960-х років Ераст Коник мешкав у Львові по вулиці Пекарській. У той період він підтримував контакти з українською інтелігенцією, зокрема зі Степаном Щуратом. За спогадами Михайла Худаша, 1 листопада (у річницю Листопадового чину 1918 року) він разом зі Щуратом допоміг Коникові дістатися додому після зустрічі учасників визвольних змагань. У спогадах також відзначено, що Коник товариськи звертався до Щурата («Стефуню»), що свідчить про давні особисті контакти між ними^[21].

Подальша доля, точна дата смерті й місце поховання Ераста Коника не встановлені^[2].

• Батьки:
  • Коник Йосиф (Йосип) — батько, канцелярист цісарсько-королівського суду в Перемишлі; син Теодора Коника та Марії Коник (з дому Василькевич)^[2].
  • Коник Марія-Ісцилія (з дому Маргуліс) — мати; донька Аббе Маргуліса та Хани Маргуліс (з дому Голігер). За походженням була єврейкою; імовірно, після переходу до греко-католицького обряду отримала ім'я Марія^[2].
• Брати та сестри:
  • Коник Володимир — молодший брат^[2].
  • Коник Климентій (Клим) — молодший брат, старшина УСС, УГА та ЧУГА, радянський управлінець та партійний діяч^[2]
  • Коник Лев — молодший брат^[2].
  • Коник Іван — молодший брат^[2].
  • Коник Ірина — сестра^[2].

• Австро-Угорщина:
  • Пам'ятний хрест 1912/13^[2].

• Коник Е. «Нотований». Діло, 17 червня 1923. Ч. 59. С. 3.

На думку історика Андрія Бойди, Ераст Коник належить до числа незаслужено забутих діячів українського визвольного руху першої половини XX століття. Дослідник характеризує його як одного з перших старшин УСС, активного учасника українського стрілецького руху, досвідченого військового організатора та командира, який зробив вагомий внесок у формування Легіону УСС і згодом УГА. Бойда підкреслює, що Ераст Коник вирізнявся енергійністю, організаторськими здібностями, особистою відвагою та принциповістю як військовик і правник. На переконання історика, його багаторічна служба в Легіоні УСС, УГА та активна громадська діяльність заслуговують на значно ширше визнання, а сама постать Коника — на належне місце в українській історичній пам'яті^[2].

• Бойда А. Австрійський період життя Ераста Коника (1886 – ?). — Наукові горизонти ХХІ століття: мультидисциплінарні дослідження: матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції (м. Ужгород, 13–14 травня 2026 року). — Ужгород : ДВНЗ «УжНУ», 2026. — С. 259–263.
• Галущинський М. З Українськими січовими стрільцями. — Діло. — 1934. — № 37. — С. 4.
• Ганчарик Т. Бої У.С.С. на Горі Кобилі 1914 р. // Літопис Червоної Калини. — 1937. — № 10. — С. 9–11.
• Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців. 1914—1918. — Львів : Червона калина, 1936. — 375 с.
• Лазарович М. Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба / Лановик, Б. Д. (науковий редактор). — Тернопіль : Джура, 2005. — 592 с.
• Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с.
• Назарук О. Слідами Українських січових стрільців. — Львів : виданнє СВУ, 1916. — 156 с.
• Українські Січові Стрільці: галицькі воїни Архистратига Михаїла / упоряд. Святослав Липовецький. — Київ : Українська Видавнича Спілка, 2010. — 96 с.
• Худаш М. Із моїх спогадів про доктора філологічних наук Степана Васильовича Щурата. — Народознавчі зошити. — 2009. — № 1–2. — С. 260–280.
• Шухевич С. Видиш брате мій (8 місяців серед УСС-ів). — Львів : Видавнича кооператива «Червона Калина», 1930. — 232 с.
• Dział II. Spis mieszkańców m. Lwowa // Księga adresowa Małopolski: Lwów, Stanisławów, Tarnopol z informatorem Warszawy, woj. krakowsk., łódzkiego, pomorskiego, poznańskiego i śląskiego. Rocznik 1935/1936 : [пол.]. — 1936. — С. 192.
• Osobiste. Z żałobnej karty. — Kurjer Lwowski. — 1912. — С. 3.
• Nachrichten über Verwundete und Kranke ausgegeben am 23. Juni 1915 : [нім.]. — Відень : Gemeinsames Zentralnachweisebureau, 1915. — № 422. — С. 33. — ISSN 2076-0426.
• Zapowiedzi. Od 17 X do 23 X 1932. W parafji św. Anny : [пол.] // Lwowskie Wiadomości Parafjalne : тижневик. — Drukarnia «Drukpol», 1932. — № Rok V, Nr. 43. — С. 12.

• Список Командантів УКРАЇНСЬКОГО СІЧОВОГО СТРІЛЕЦТВА (серпень 1914 — листопад 1918 рр.) [Архівовано 3 січня 2015 у Wayback Machine.]

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.