Кельтібери

Кельтібери
Рідна мова	Кельтиберська мова
Походить з	Celtiberiad
Кельтібери у Вікісховищі

Кельтібе́ри (лат. Celtiberi), або ке́льто-ібе́ри — греко-римська загальна назва кельтських племен, що мешкали в центрально-східній частині Піренейського півострова в III—І ст. до н. е.

Походили від змішання кельтів, що прибули до півострова в VI—V ст. до н. е., та іберійців — автохтонного населення півострова^[1]. Серед вчених існують суперечки щодо походження цих кельтських народів та ступеня їхньої взаємодії з корінним населенням. Класична гіпотеза встановлює формування кельтиіерської культури з приходом різних кельтських племен з Центральної Європи.

Гіпотези про вторгнення не мають достатнього підтвердження археологічними даними. Пізніші дослідження[ простежують присутність кельтів у Західній Європі, включаючи Піренейський півострів, ще з бронзової доби. Найдавніші кельти півострова вже населяли північ, захід та Центральну Месету до II тис. до н. е.^[2] З I тис. до н. е. ці кельти почали жити в укріплених поселеннях, кожне з яких захищало невелику територію. Цей атлантичний «протокельтський» субстрат дав початок лузитанам, галлекам, астурам, ваккам, веттонам, карпетанам та пелендонам. Витісняючи цей субстрат, власне кельтибери розширювалися з VII-VI століть до y/t. Прибуття великих груп людей, які принесли вже сформовану кельтsберську культуру, не задокументовано, тому вона, найімовірніше, розвивалася локально під впливом [[Культура полів поховальних урн|культури полів поховальних урн, яка виникла в Центральній Європі та проникла на північний схід Піренейського півострова в пізній бронзовій добі.

Згідно з дослідженням Брайана Сайкса, професора генетики та молекулярної медицини Оксфордського університету, кельти, які населяли Британію до приходу саксів, вікінгів та норманів, походять від популяцій, що походять з Піренейського півострова та перетнули Біскайську затоку понад 4000 років тому. Аналіз складу Y-хромосоми показав, що відбитки пальців кельтів були практично ідентичними відбиткам пальців мешканців північної Іспанії^[3].

Зберігали фізичний тип кельтів — світлі волосся й очі, високий зріст.

Судячи з археологічних знахідок, перші кельти прибули на Піренейський півострів у XIII ст. до н. е. Але перша хвиля кельтів просунулася через східні Піренеї між 900 і 650 роками до н. е. Друга хвиля кельтів через західні Піренеї проходила у три фази: кельтські групи з сучасної Вестфалії: кельсії, кенси (кемпси), під тиском інших народів близько 650 року до н. е., розділилися на три великі групи — одна оселилася вздовж річки Ебро, інша перетнула ущелину Панкорбо до плато (культура Нуманція I), а ще одна зайняла нижню долину Тежу, Португалію і навіть Естремадуру (веттони), інтегруючись у тартеську культуру. Сефи, під тиском германських народів близько 600 року до н. е. рушили до західних Піренеїв, просуваючись до західних рівнин Північного плато. Але, зіткнувшись із наступом белгів, деякі з цих племен попрямували до Галісії, а інші — до районів Саламанки, Естремадури (бетони) та Теруеля (турони). Белги (кельти Нижнього Рейну та Мозелю) вирушили близько 600 р. до н. е. та прибули на Піренейський півострів близько 570 р. до н. е., оселившись між річкою Ебро, Піренеями та Кантабрійським морем. Згідно з цією гіпотезою, белли та тітії потім спустилися по річці Халон та кельтизували лузонів, які не були кельтами.

Після заснування греками Массалії, іберійці знову зайняли середню долину річки Ебро та північно-східний півострів, витіснивши звідси кельтів і кельтіберів. Внаслідок цього останні відірвались від своїх континентальних родичів, так що латенська культура ніколи не досягла їх.

Внаслідок походів Ганнібала Барки кельтіберські племена визнали владу Карфагену. Первісно були союзниками римлян у війнах проти Карфагену, але 212 року до н. е. стали ворогами (внаслідок цього загинули брати Публій та Гней Корнелій Сципіон)^[1]. Лише після 209 року до н. е. кельтібери припинили допомагати карфагенянам.

Під час римського завоювання Іспанії чинили найбільший супротив Риму серед усіх народів Піренейського півострова^[1]. З 195 року до н. е. римські сили під проводом Марка Порція Кантона Старшого почали систематичну боротьбу проти кельтіберів^[1]. 179 року до н. е. Тиберій Семпроній Гракх зруйнував багато кельтіберських селищ й змусив частину племен визнати владу Риму, які втім зберігали широку автономію^[1][4]. У 154—152 роках до н. е. відбулася нова війна між беллами і тітієми з одного та римлянами з іншого, в якій останній на чолі із Марком Клавдієм Марцеллом здобули перемогу. Апогеєм війни кельтіберів проти римлян стала Нумантинська війна, що тривала протягом 10 років. Поразкак кельтіберського племена ареваків (одного з наймогутніших) у 133 році до н. е. призвело до більш швидкого захоплення Кельтіберії Римською республікою. У 93—92 роках до н. е. проконсул Гай Валерій Флакк підкорив 20 кельтіберських міст.

Під проводом Серторія кельтібери повстали проти римського панування^[1]. Після його смерті Помпей остаточно підкорив кельтіберські землі. За римського панування романізувалися — перейняли римське право та звичаї. Їхня країна Кельтібе́рія (лат. Celtiberia) стала частиною римської Іспанії^[1].

Класичні джерела дуже неточні щодо їхньої території, історичні кельтібери обіймали переважно центр Піренейського півострова, поширювалися на сучасні іспанські провінції Сорія та Гвадалахара, значну частину Ла-Ріохи, східний Бургос, західну Сарагосу та Теруель, а можливо, і північну Куенку та Астурію; різні інтерпретації розширюють цю територію на схід і захід. Перші джерела не мали чіткого визначення того, що малося на увазі під Кельтіберією та які народи вважалися кельтіберами. Спочатку античні автори використовували цей термін для позначення всіх кельтських народів Іберії^[5]. Пізніше, у міру римського завоювання, термін «Кельтіберія» обмежували двома основними територіями: ареваків, пелендонів (Кельтиберія Дальня сучасні Сорія, більшу частину провінції Гвадалахара, до витоків річки Тежу, схід провінції Сеговія та південний схід Бургоса). Серед їхніх міст виділяються Секонтія, Нуманція, Уксама, Термес та Клунія^[1]; Кельтіберія Ближня — це земля тітіїв, белів та лузонів навколо річок Халон, верхів'я Тахуньї, Хілоки та Уерви з містами Сегеда, Білбіліс, Тьєрга, Боторріта та Комплега. Кордоном із некельтським населенням була річка Ебро.

Кельтибери мешкали в різних типах поселень, які в давніх джерелах називають полісами або урбами, цивітатами, вічі та кастелами. Урбами були стародавні міста-держави з більш-менш розвиненим міським центром та залежною від нього сільськогосподарською територією. Цивітати були автономними корінними політичними утвореннями, які могли мати або ні міську структуру. Вічі та кастели були меншими поселеннями, що відповідають селам та містечкам на пагорбах, характерним для цих народів, що задокументовано археологією. Ці поселення були знайдені в долинах Халон та Ебро, тобто в найбагатших і найцивілізованіших регіонах, де пізніше найбільше поширилося міське життя римського стилю. Проте більшість населення мешкало переважно в розсіяних поселеннях, у селах чи хуторах, або навколо оборонних веж, які називаються вічі або кастеллами. Міста було утворено шляхом об'єднання різних племінних громад навколо єдиного міського центру.

До кельтіберів відносили такі племена — турмогіди, ареваки, пелендони, лузони, белли, диттани, лобетани^[1].

Фактично було низкою аристократичних або олігархічних політій кожного племені кельтіберів. Складалося з низки міст-держав в кожному з кельтіберських племен, що були незалежними утвореннями і могли укладати союзи, оголошувати війну чи мир.

Політична організація міст кельтіберів включала народні збори, раду старійшин або аристократичний сенат та магістратів, ймовірно, обраних. Ця організація кельтіберських «міст» безпосередньо базувалася на їхній соціальній структурі, в якій кланова та військова аристократія становили домінуючу групу. Політичним органом була рада старійшин, яка з часом вже не базувалася на віку. Ця рада відігравала головну політичну роль у племені, місті, представляла пропозиції, які схвалювалися загальними (народними) зборами. Хоча останні обирали військового лідера, термін повноважень якого зазвичай обмежувався 1 роком. Обиралися також інші цивільні посадовці, відомі вір або верам, що відповідали римським магистрат й претор. Ці посадовці керували містами або діяли як їхні представники.

Існують значні докази існування політичних структур, які виходили за межі родів та міст^[6]. Під час Другої кельтіберської війни Аппіан згадує союз чи конфедерацію міст ареваків, тітіїв та белів. Вона мала мало примусової влади над племенами чи містами, що входили до її складу, оскільки вони могли займати різні позиції, залежно від обставин. Рішення про те, чи вступати у війну, чи ні, здавалося, приймалося кожним містом окремо. Союзи не обов'язково утворювалися між рівними. Так, наприклад, ареваки були домінуючим племенем завдяки своїй військовій перевазі. Нумантійці мали власні гарнізони в Малії та Лагні, щоб посилити оборону міста та забезпечити його лояльність до ареваків. Нерівність та різні інтереси членів коаліції часто використовувалися римлянами.

Після римського завоювання деякі уцілілі міста кельтіберів отримали певну автономію. Міста карбували монети та брали участь в офіційних церемоніях, про що свідчать бронзові плити з Боторрит та деякі угоди про гостинність. Ця поступова урбанізація життєвого укладу кельтіберів означала, що після завоювання римлянами кельтібери стали togati, «одягненими в тогу», тобто цивілізованими з погляду Риму.

Правова система ймовірніше була заснована на звичаєвому праві та спиралася на усну передачу звичаїв з покоління до покоління. Кельтіберське право, мабуть, надавало велике значення вирішення конфліктів усередині спільноти. Одним із головних задокументованих таких засобів було поширено в кельтіберському суспільстві договори та угоди. Суперечки часто вирішувалися за допомогою втручання вождя чи поради племені. Компенсація чи публічне засудження були типовими результатами цих розглядів, спрямованих на відновлення гармонії та забезпечення справедливості. Хоча конкретні кримінальні покарання у межах кельтиберського законодавства не засвідчено, з урахуванням непрямих даних римських джерел передбачається, що кельтібери застосовували різні форми санкцій. Суворість покарання, ймовірно, залежала від характеру скоєного правопорушення та соціального становища причетної до нього особи. Покарання могли змінюватись від штрафів, конфіскації майна або заслання до страти^[7].

Аппіан зафіксував схильність кельтіберів твердо відставляти свої порушені права і свободи, добиватися неухильного дотримання договорів і захищати себе в суді, зокрема й перед римським сенатом^[8]. У них сформувалося досить розвинене уявлення про договірні зобов'язання та необхідність їх дотримання, а також про належне оформлення договорів та відповідні реквізити, до яких можна віднести, наприклад, тесери. Тесери були написані рідною мовою, оскільки вони відображали угоди, укладені між кельтіберами. Більшість тесер датується періодом між II століттям до н. е. і принципатом Августа і має форму тварин, що мають символічне значення для кельтів (бик, свиня, кабан і т. д.), або ж греко-римського походження (дельфін). Знайдено одну тессера у формі людської голови та чотири інші у формі правої руки (dextera hospitii), символу угоди у грекоримському світі^[9].

Протягом VII та VI століть до н. е. в центральній частині Кельтиберії, що охоплювала верхів'я річок Тахунья та Енарес, відбувається перехід до суспільства з сильною воїнською складовою. З найдавніших кладовищ простежується сильна соціальна ієрархія, а різноманітна зброя служить ознакою престижу. Про ці еліти свідчить безліч поховальних речей, які, можливо, виникли в результаті еволюції культури Коготас на місці, але зі значним культурним внеском культури полів поховальних урн, яка «кельтизувала» культуру Коготас.

Ця аристократія складалася з власників великих стад худоби та важливих клієнтських мереж, що формували основу їхнього соціального престижу. Ця нова організація стимулювала зростання населення та призвела до зростаючої концентрації багатства та влади завдяки контролю над природними ресурсами (пасовища, солончаки тощо) та видобутку заліза. Це сприяло швидкому виникненню ієрархічного суспільства войовничого типу, яке скористалося своїм привілейованим становищем як природного шляху між долиною Ебро та Центральною Месетою. Некрополі з характерним паралельним розташуванням вулиць містять похоронні речі, що відображають високоієрархічне суспільство, пов'язане з аристократичними групами.

Клієнтели формувалися навколо найважливіших осіб у племінній громаді. Відносини між цими особами, зазвичай аристократами, та їхніми послідовниками були договірними, що ґрунтувалися на нерівності багатства та соціального становища між двома сторонами; вождь зазвичай був зобов'язаний надавати своїм кліентам їжу та одяг, тоді як вони були зобов'язані йому безумовно підтримувати. Ці клієнтури часто мали військовий характер. До договірного елементу клієнтату додавався релігійний зв'язок, за яким клієнти вождя зобов'язувалися слідувати за ним у бій і не пережити його, якщо він загине в бою. Таких клієнтів називали «солдурії» (аналог римських девоціїв).

З V ст. до н. е протягом 200 років у центральній частині Кельтіберії гробниці з військовим спорядженням зменшувались, поки майже не зникли. Це не свідчить про зникнення войовничого суспільства під час Кельтіберських війн, а радше про еволюцію до міської соціальної організації з розпадом соціальних зв'язків, заснованих на родинних зв'язках.

З II-I століть до н. е. найвищим політичним та правовим критерієм для кельтіберів було їхнє місце походження, яке розумілося як центр простору чи території з організованим навколо нього сільським населенням. Саме з таким розвиненим суспільством римляни зіткнулися на початку свого завоювання внутрішньої частини Іспанії.

Основними соціальними організаціями, що збереглися до імперського періоду, були рід та родові родини. Відносини ґрунтувалися на родинних зв'язках; вони складали групи кровних родичів, що походили від спільного предка. Більшу групу називали родом, а менші частини роду називалися родовими родинами. Життя родових родин проявлялося у спільних трапезах та у тому, що всі родичі спали разом, як показують археологічні дані в будинках Нуманції та Тьєрмеса. Епіграфічні дослідження кельтиберів, а також інших народів Центральної Месети та північної Іберії, свідчать про те, що членство людини в роді або родових родинах було сильнішим, ніж її членство в розширеній родині.

До середини I століття до н. е. почали набувати значення інші фактори: з'являються згадки про місто, до якого належала людина, а батьківське походження виникло завдяки римському впливу.

Госпіцій (угода гостинності) дозволяв іншим групам чи окремим особам набувати прав однієї кланової групи. Це не був акт усиновлення; сторони, що брали участь, домовлялися про взаємні права, не втрачаючи своєї індивідуальності. Сторони, що укладали договір про госпіцій, ставали взаємними гостями (госпітами), і пакт гостинності зазвичай узгоджувався в документі, який називався «тессерою гостинності». Ці тессери — це вирізані металеві пластини, багато з яких зображують дві складені руки або силуети тварин, що, можливо, мало релігійне значення. Вважається, що госпіцій спочатку укладався на рівних умовах, але з виникненням економічних розбіжностей він поступово перейшов у стан залежності. Серед знайдених пактів гостинності найвідомішим є бронзовий Лузага, який фіксує госпіцій між містами Арекоратас і Лутія, до яких, ймовірно, також належали клани Белайокум і Карікон.

Вели напівкочовий спосіб життя. Займалися скотарством (вівчарством) та землеробством.

Кожне місто чи плем'я формувало власні хагони на кшталт ополчення. Протягом III та II ст. до н. е. Карфаген спочатку, а пізніше Рим, зіткнулися з низкою кельтіберійських армій, занадто численних, щоб виникнути з одного міста чи навіть племені, але які діяли організовано та під централізованим командуванням. Армії могли мати спільне командування або подвійне керівництво, коли лідери з різних племен розділяли командування. Більшість становили піхоти, лише невелика частка, переважно аристократів, становили кінноту.

З кінця V або початку IV ст. до н. е. озброєння включали мечі, кинджал та древкової зброї, включаючи списи, дротики, піли та соліферри, все це виготовлено з заліза в одному шматку. Захистом слугували шоломи, дископодібні обладунки та наконечники, іноді з тисненням. Невелика кількість людей володіла кіньми, яких, мабуть, використовували в невеликих набігах на сусідні народи, хоча символічне значення зброї як предметів престижу^[10].

Про релігію цих народів відомо дуже мало. Єдина пряма згадка в класичних текстах належить Страбону, який писав, що кельтібери поклонялися богу, якому вони не давали імені, що ототожнювався з Місяцем або божеством Дагдою. Дослідники викорелюють наступний пантеон богів: астральні божества (Сонце та Місяць); головні кельтські боги ( бог-воїн Луг (під романізації став тотожнім Меркурію), Цернуннос, Матрони, Епона, Суцелл); божества, природа яких, здається, вказує на анімістичне або тотемне походження чи основу, і які, здається, пов'язані або з природними особливостями (гори, ліси тощо).

Святкові танці було описано Страбоном як важливий елемент кельтіберської релігії, оскільки вони виконувалися так, ніби це були імітації битв. Низка сучасних археологів археологи припускають, що танці з палицями Касарехоса та Сан-Леонардо є адаптацією цих кельтіберських танців.

З огляду на неоднорідний характер літературної інформації та археологічних свідчень кельтіберської культури.

Розмовляли індоєвропейською кельтіберською мовою^[1]. Це кельтська палеоіспанська мова. Кельтіберська мова належала до паралельної гілки кельтської родини. Вона має дуже давні риси і, як і гойдельські, зберегла оригінальний звук «kw».

Вона існує сьогодні лише в стародавніх написах. Її принесли на Піренейський півострів кельтські мігранти з Галлії, і нею розмовляли в центральних і північних регіонах. Кельтіберська мова, можливо, була не єдиною кельтською мовою в Іберії, оскільки топоніми в північній Каталонії свідчать про те, що там розмовляли галльською. З цієї причини, а також тому, що в Іберії могли розмовляти інші давні індоєвропейські мови, важко точно визначити ареал кельтіберської мови. Лузітанська мова, можливо, була діалектом кельтиберійської мови або окремою кельтською мовою. У баскській мові є деякі слова, запозичені з кельтіберської. Деякі кельтіберські слова також були запозичені в латину і досі існують у сучасній іспанській мові. Наприклад, слово «camanom» було запозичено як «caminum», що призвело до «camino» (шлях) іспанською мовою.

Кельтібери використовували кельтіберське письмо, яке було адаптацією північно-східного іберського письма. Використовувався огам в якості абетки. Існує велика кількість кельтіберських написів, більшість з яких — прості слова або імена, написані на кераміці. Є також два коротких написи, ймовірніше присвяти, з Пеньяльба-де-Вільястар та Лузага. Найважливішим написом, безсумнівно, є довгий напис з Боторрити, поблизу Сарагоси.

Під римським культурним впливом виникає у кельтіберів власна епіграфічна традиція. Наприкінці II ст. до н. е. у них з'являються перші написи, що були призначено для загального показу. Написи робили на мідних таблицях, що цвяхами кріпилися до стін у центральному місці міст. Прикладом є напис з Боторрити II ( Tabula Contrebiensis) 87 року до н. е., що є судовою рішенням (складено латиною) проконсула Гая Валерія Флакка щодо суперечки двох кельтіберських громад.

Найбільш поширенні стели при некрополях. Вони можуть значно відрізнятися за розміром (від 0,5 до 3,4 м) і зазвичай виготовлені з місцевих матеріалів. Зазвичай це грубо обтесане або грубо вирізьблене каміння^[11].

Дотримувалися іберійських звичаїв, одягу, зброї тощо^[1].

Некрополі, виявлені протягом 20-го століття у високогір'ї Східного плато, стали однією з найцікавіших тем для дослідників, які на ранніх етапах своїх досліджень досліджували кельтіберський світ. Одним із найвражаючих аспектів є своєрідна внутрішня організація похоронного простору. Так, деякі некрополі в регіонах Верхнє Тежу-Верхній Халон та Верхня Тахуна, а рідше в районі Верхнього Дуеро, характеризуються вирівняним розташуванням гробниць, що утворюють паралельні вулиці, іноді вимощені, різної довжини, позначені великим камінням, що діє як стели, що вказують на місцезнаходження гробниці. Навпаки, більшість некрополів з гробницями, позначеними стелами, характеризуються відсутністю будь-якого внутрішнього порядку. На цьому типі кладовищ поширене явище, коли гробниці згруповані разом, з ділянками меншої щільності та навіть просторами, позбавленими поховань. Кількість поховань значно коливається — деякі, такі як некрополь Агілар-де-Ангіта, сягають 5 тис. гробниць, а інші — лише ста.

У межах некрополів можна виділити дві структури: місця кремації, устрини, які, ймовірно, були колективними просторами та загалом маловідомими, та місця остаточного поховання останків померлого, які відрізняються великою структурною варіативністю. Існує велика різноманітність типів поховань, починаючи від кремованих останків у ямі, з урною для поховання або без неї, а іноді супроводжуються стелами різних розмірів або курганними спорудами. Ця мінливість, яка очевидна навіть серед гробниць на одному кладовищі, може означати, залежно від більшої складності будівництва, соціальну диференціацію, яка також очевидна між різними некрополями.

Ритуал, археологічно задокументований на кельтіберських цвинтарях, – це кремація, але оскільки відомий лише кінцевий результат цього процесу, усі докази обмежуються поховальними речами та їх обробкою або похоронними спорудами, пов'язаними з ними. Хоча кремація була найпоширенішим обрядом серед кельтіберів, літературні джерела — нумантійські розписи та відсутність поховальних речей у певні періоди та райони Кельтиберії свідчать про те, що це був не єдиний обряд. Можна припустити використання таких ритуалів, як зняття плоті або оголення трупів, практик, відомих серед кельтіберських племен з класичних джерел. Цей звичай іконографічно підтверджується двома нумантійськими вазовими розписами^[12][13].

Поховальні речі були різних типів: з металу, зазвичай бронзи, заліза або іноді срібла, включаючи зброю, прикраси та інструменти; керамічні матеріали, починаючи від самої урни для поховання і закінчуючи посудинами, що іноді її супроводжують, веретенами або мармуровими фігурками; предмети з кістки, скляної пасти, каменю тощо; та речі з швидкопсувних матеріалів, які ніколи не зберігалися, але відомі з давніх джерел, такі як дерев'яні контейнери або одяг померлого.

• Kiepert. Beitrag zur alten Ethnographie der Iberischen Halbinsel // «Monatsberichte der Berliner Akademie der Wissenschaften», 1864, S. 155
• Philipps. Die Wohnsitze der Kelten auf der Pyrenäischen Halbinsel. Wien, 1872.
• Júdice Gamito, Teresa (Вересень 2005). The Celts in Portugal. e-Keltoi. Center for Celtic Studies, University of Wisconsin-Milwaukee. 6: The Celts in the Iberian Peninsula: 571—605. Архів оригіналу за 11 жовтня 2017. Процитовано 15 грудня 2017.
• Lorrio, Alberto J.; Ruiz Zapatero, Gonzalo (Лютий 2005). The Celts in Iberia: An Overview. e-Keltoi. Center for Celtic Studies, University of Wisconsin-Milwaukee. 6: The Celts in the Iberian Peninsula: 167—254. Архів оригіналу за 19 серпня 2006. Процитовано 15 грудня 2017.
• Rodríguez Ramos, Jesús (17 березня 2006). Iberian Epigraphy Page. Архів оригіналу за 27 грудня 2008. Процитовано 29 листопада 2008.
• Botorrita 1. Quellentexte (German) . Vienna: *indegermanistik wien: Institutsteil des Instituts für Sprachwissenschaft der Universität Wien. 2002. Архів оригіналу за 29 вересня 2009. Процитовано 30 листопада 2008.
• Almagro-Gorbea, Martín; Lorrio, Alberto J. (Жовтень 2004). War and Society in the Celtiberian World (PDF). e-Keltoi. Center for Celtic Studies, University of Wisconsin-Milwaukee. 6: The Celts in the Iberian Peninsula: 73—112. Архів оригіналу (PDF) за 5 лютого 2009. Процитовано 15 грудня 2017.

• Кельтиберы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
• Історія кельтів

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Кельтібери