Карфаген

Руїни Карфагена
Site of Carthage [1]
Світова спадщина
36°51′09″ пн. ш. 10°19′24″ сх. д. / 36.852558° пн. ш. 10.323461° сх. д.
Країна	Туніс
Тип	Культурний
Критерії	ii, iii, vi
Об'єкт №	37
Регіон	Арабські країни
Зареєстровано:	1979 (3 сесія)
Розташування на карті Тунісу
Карфаген у Вікісховищі

Карфаге́н,^[2] також Картаге́н^[3][4] чи Картаге́на^[5][6] (фінік. 𐤒𐤓𐤕𐤟𐤇𐤃𐤔𐤕, лат. Carthago або Karthago, дав.-гр. Καρχηδών,, араб. قرطاج, латиніз. Qarṭāj) — стародавнє місто у Північній Африці (руїни якого розташовані за 16 км на північ від міста Туніс у Тунісі), у давнину було столицею однойменної держави.

В наш час воно існує як руїни античного і середньовічного Карфагену та сучасне місто Картаж у вілаєті Туніс. (арабська вимова топоніму). В місті Картаж розташована одна з резиденцій президента Тунісу.

Карфаген був заснований у 823 р. до н. е. переселенцями з фінікійського міста Тір і отримав назву, що з фінікійської перекладають як Нове Місто. «Новим» Карфаген був насамперед щодо сусідньої Утіки (чиє ім'я, відповідно, перекладають як «старе (місто)»), але деякі дослідники розуміють назву як «новий Тір»^[7]. За легендою колоністів-засновників очолювала царівна Елісса, що втекла з рідного міста після того, як її брат — цар Пігмаліон вбив її чоловіка Сіхея. Перекази стверджують, що місцеві мешканці фактично відмовили фінікійцям, дозволивши їм зайняти землі не більше, аніж її вкриє бича шкіра. Проте Елісса розрізала шкіру на смужки і зв'язаною з них мотузкою відмежувала цілий пагорб, на якому і заснувала цитадель нового міста (майбутню Бірсу).

У 814 р. до н. е. Елісса наклала на себе руки (за легендою — зруйнувавши таким чином плани ватажка максіїв Ярбаса взяти її за дружину і отримати місто у «посаг»), і в Карфагені був встановлений республіканський устрій аристократичного зразка. Вища влада в місті належала Раді десяти (Ашарату) — спочатку із супутників Елісси, а потім із їхніх нащадків. Існували і народні збори (ам), але про їхні повноваження практично нічого невідомо, що може свідчити про те, що їхній вплив був незначним. Командувача військом (рабімаханата) призначала Рада десяти, саме він представляв Карфаген і у зовнішніх зносинах^[8].

У першій чверті VII ст. до н. е. до Карфагена прибуває нова хвиля переселенців з Фінікії. Місто швидко зростає, налагоджуються торговельні зв'язки не лише з метрополією і іншими фінікійськими колоніями, але й з Етрурією і Грецією, зокрема з Коринфом. У 663 р. до н. е. карфагеняни заснували і першу власну колонію — Ебес на острові Пітіуса біля узбережжя Піренейського півострова. Проникнення карфагенян на далекий захід Середземного моря викликало конфлікт із Массалією, яка вважала ці території власною «вотчиною». Карфагеняни зазнали поразки і змушені були зосередитись насамперед на освоєнні африканського узбережжя. Так, наприкінці VII — початку VI ст. до н. е. був заснований Керкуан на півострові Бон, встановлений контроль над Гадруметом, Сабратою і Лептісом.

В 50-х роках VI ст. до н. е. під керівництвом командувача Малха карфагенянам вдалося здобути кілька важливих перемог над сусідніми берберськими племенами і звільнити місто від обов'язку сплачувати данину максіям, на землі яких він був заснований. В історію ці війни увійшли під назвою «великих». На знак тріумфу десяту частину здобичі командувач у супроводі свого сина відіслав до Тіра. Переправившись до Сицилії, Малх встановив контроль над фінікійськими містами на заході острова і сусідніми племенами сіканів, уклавши союз з елімами. У 545–540 рр. до н. е. — воював на Сардинії. Карфагеняни зруйнували непокірну фінікійську колонію Кукуред, поруч з яким заснували вже карфагенський Караліс (сучасний Кальярі). Однак надалі військова кампанія складалася невдало і ашарат засудив Малха до вигнання — разом з усім його військом.

У відповідь Малх переправив військо до Карфагена і захопив владу у місті. Члени ашарату були страчені, а народу оголосили про відновлення «справедливих старих законів». За стилем правління влада Малха загалом нагадувала давньогрецьку тиранію. Супротивники підозрювали, що він хоче стати царем, проте публічно він таких намірів не висловлював, вочевидь розуміючи непопулярність такого кроку серед громади. Проте врешті-решт проти Малха виступив навіть його власний син, за що був страчений. Обурений народ невдовзі повстав і розправився із самим Малхом.

В Карфагені була встановлена олігархічна конституція. Формально влада належала народним зборам. Але керувала адіра (фінік. ), яка відтепер призначала військового командувача і державних посадовців. Вища цивільна влада зосереджувалася в руках двох суфетів^[9]. Існували також посади суддів, скарбників (мхашбів), «наглядачів за ринками» (махазів) і писарів (соферів). Якщо для призначення на деякі з них і не було майнового цензу, для не надто заможних громадян вони все одно були недоступні, адже за цю роботу в Карфагені не платили.

Незважаючи на прагнення авторів конституції всіляко обмежити можливості для встановлення тиранії, одразу після завершення «малхової смути» фактична влада зосередилася в руках нового командувача — Магона. Цьому сприяла і проведена ним військова реформа. Спрямована на посилення військової дисципліни, вона фактично легалізувала використання загонів найманців, які слухалися лише того, хто їм платив.

Наведення дисципліни було вкрай важливе з огляду на війни, до яких був втягнутий Карфаген. Занепокоєні масовим переселенням на Корсику фокейців (540 р. до н. е.) містяни уклали союз з етруським містом Цере. В битві при Алалії (535 р. до н. е.) альянти зазнали поразки, але й переможці втратили майже весь свій флот. Фокейці змушені були визнати Сардинію карфагенським володінням і евакуювати з острова усіх грецьких колоністів. Щоправда, населення Сардинії і навіть деякі фінікійські міста чинили карфагенянам відчайдушний спротив, у боротьбі з сардами врешті-решт загинув старший син Магона Гасдрубал.

Наприкінці VI ст. до н. е. карфагеняни перейшли в рішучий наступ в Іберії. Тартесс у цей час був ослаблений руйнівним землетрусом, і скориставшись цим пунійці завдали місцевим царям Форіку та Аравріку важкої поразки, внаслідок якої тартесійці змушені були відмовитися від усіх територій на схід від Гібралтара, що перетворився на опорний пункт карфагенян. Спираючись на нього, вони поступово починають перебирати контроль над південно-східним узбережжям сучасної Іспанії.

У 515 р. до н. е. спартанці на чолі з Доріеєм за підтримки киренців спробували заснувати колонію у гирлі річки Кінипс біля Лептіса. За підтримки максіїв і лівійців карфагеняни витіснили колоністів. Східним кордоном Карфагена офіційно були визнані Філенові олтарі.

Доріей попрямував спочатку до Італії, а потім — до Сицилії, де між Панормом і Солунтом заснував колонію Гераклея. Еліни звернулися за допомогою, і карфагеняни не забарилися. Гераклея була зруйнована, сам Доріей загинув (506 р. до н. е.), а Карфаген закріпив за собою захід Сицилії.

Експансія карфагенян в Іспанії призвела до нової війни з массаліотами. В розпал війни до Карфагену прибули посланці перського володаря Дарія Великого. Але царську «пропозицію» приєднатися до персів містяни відхилили. У 484 р. до н. е. массалійський флот під керівництвом Геракліда Міласького завдав карфагенянам поразки у Артемісія Іберійського. Проте за умовами миру греки змушені були погодитися на карфагенську блокаду Гібралтарської протоки.

У 481 р. до н. е. карфагеняни таки уклали союз з Ксерксом, зацікавленим в «оточенні» Еллади. Для наступу на греків карфагеняни використали конфлікти між їхніми містами і звернення по допомогу тирана Регія Анаксилая, який був пов'язаний проксенією з сином Магона Гамількаром. Той з величезною армією десантувався в Сицилії і рушив на Гімеру. На зустріч Гамількару виступила армія сиракузького тирана Гелона. 20 вересня 480 р. до н. е. греки зненацька напали на невеличкий загін карфагенського командувача, що приносив жертви богам. Зрозумівши, що врятуватися не може, Гамількар кинувся у жертовний вогонь. Позбавлена керівництва карфагенська армія зазнала нищівної поразки. Карфагеняни поквапилися укласти мир, погодившись сплатити військові витрати сиракузян, дві тисячі талантів срібла контрибуції і збудувати два храми для зберігання тексту угоди.

Замирившись із Сиракузами, карфагеняни отримали змогу допомогти Гадесу, який в цей час взяли в облогу тартессійці. Однак після перемоги карфагеняни не захотіли залишати Іберію, і вже самі взяли місто штурмом. Гадес увійшов до складу їхньої держави на правах союзника, зберігши власне самоврядування, право карбувати свою монету, флот і навіть військо. Спираючись на Гадес, карфагеняни завершили розгром тартессійців, приєднавши їхні володіння до своєї держави (не пізніше 477 р. до н. е.).

З 475 р. до н. е. Карфаген змушений був вести виснажливі війни і проти своїх берберських сусідів. Спочатку, щоправда, від них намагалися відкупитися. А пізніше, під керівництвом онуків Магона Великого (їх було аж шість), насамперед Ганнона (сина Гамількара, що пізніше отримав прізвисько Мореплавця), перейшли в рішучий контрнаступ. Принагідно карфагеняни приєднали до себе Утіку, яка теж увійшла до складу їхньої держави на правах союзника (однак, на відміну від Гадеса, без права карбувати власну монету, до того ж під контролем Карфагена опинилися її зовнішні зносини, навіть комерційні). Був зруйнований Кібос — єдина іонійська (і взагалі грецька) колонія безпосередньо на західноафриканському узбережжі. Під владу карфагенян потрапила і Евбея — грецьке містечко на острові поруч з Гіппоном Акра.

Для цілковитого контролю над шляхом до Гібралтара була створена особлива система колоній-ринків. Приблизно з 460 р. до н. е. Ганнон Мореплавець розпочав утворення колоній на Атлантичному узбережжі Африки і здійснив подорож на південь від гирла річки Сенегал (за деякими інтерпретаціями допливши аж до Камеруну). Брат Ганнона Гімількон спробував досягти Естримнід (Бретані, або ж Корнуолла), однак його плавання було не таким успішним, північна торгівля залишилася в руках «союзного» Гадеса.

Карфагенська олігархія, однак, була незадоволена всевладдям Магонідів і лише шукала приводу, аби покласти йому край. Врешті решт останнього онука Магона, який залишився на той час живий, — Гісгона вигнали з міста, поставивши йому у вину поразку під Гімерою його батька Гамількара, і той знайшов притулок у Селінунті. Щоб уникнути надалі надмірного зосередження влади в руках окремих осіб, був утворений новий державний орган — Рада ста, що формувалася з колишніх посадовців і мала стежити за дотриманням законів. Особливо пильними члени Ради мали бути щодо суфетів і військового командувача (або командувачів — іноді їх призначали одразу двох). Потрапити до Ради могли лише найзаможніші громадяни, бо існував майновий ценз, а вибори здійснювали «комісії», що самі поповнювали свій склад шляхом кооптування.

Тепер Магоніди не здавалися такими небезпечними. Сина Гісгона — Ганнібала Рада навіть призначила командувачем у новій сицилійській війні. У 409 р. до н. е. Ганнібал з військом десантувався у Мотії. Еліми добровільно перейшли під владу Карфагена, Селінунт і Гімера чинили відчайдушний спротив, але також були здобуті і приєднані до карфагенських володінь. У 406 р. до н. е. наступник Ганнібала Гімількон розвинув успіх і взяв в облогу Сиракузи. Лише епідемія в таборі нападників врятувала місто.

У 405 р. до н. е. був укладений мир, який віддавав Карфагену половину Сицилії з Селінунтом, Гімерою, Акрагантом і землями сиканів, а Гела та Камарина ще й мали сплачувати пунійцям данину. Щоправда, Гімількон змушений був поспішати до Африки, де почалося повстання берберів. Повстанці підійшли до мурів самого Карфагена і придушити заворушення вдалося лише за допомогою хитрощів.

У 398 р. до н. е. сиракузький тиран Діонісій розірвав мир і місто за містом відвоював усю Сицилію, з фінікійськими містами включно. Залишки карфагенян забарикадувалися у Мотії, але Діонісій взяв і її, зруйнувавши дощенту. Міські мешканці згодом заснували нове місто Лілібей, проте острів для пунійців був втрачений. Гімількон з відчаю наклав на себе руки, а в Африці спалахнуло нове, масштабніше берберське повстання, до якого приєдналися ще й раби.

Карфаген втратив усі свої володіння за межами міста. Величезне військо повстанців почало готувати облогу столиці, ставши табором у сусідньому селищі Тунет. Хвилювання почалися і в самому Карфагені. Ширилися чутки, що поразки є покаранням за сплюндровані на Сицилії грецькі храми. Для того, щоб заспокоїти громаду, урядовці змушені були навіть офіційно запровадити у Карфагені грецький культ «постраждалих» Кори і Деметри. Завдяки енергійним заходам вдалося відновити постачання хліба до столиці, а згодом — позбавити провіанту повстанців. Серед бунтівників почалися конфлікти і за допомогою підкупу виступ був придушений. Скориставшись ситуацією олігархія остаточно позбавила впливу «непотрібних» вже Магонідів.

Однак олігархічний режим, найяскравішим представником якого вважають суфета Сун'ятона, не був тривким. В 379 р. до н. е. у Карфагені спалахнула епідемія, і пошук винних призвів до справжнього громадянського конфлікту — із збройними сутичками на вулицях, пораненими і загиблими. Відновити лад вдалося лише після того, як вороги остаточно виснажили один одного. Тоді ж була відновлена й влада Карфагену над Африкою і Сардинією. А за допомогою греків, невдоволених гегемонією Сиракуз, карфагеняни повернулися на Сицилію. Східним кордоном їхніх володінь на острові стала річка Галик.

Нова війна призвела до зростання впливу військових, найталановитішим з яких був Ганнон I на прізвисько Великий. Аби позбутися його, Сун'ятон встановив контакт з головним ворогом Карфагена — сиракузьким тираном Діонісієм і видав йому військові таємниці. Завдяки цьому сиракузяни перейшли у 368 р. до н. е. у наступ, захопили Селінунт і взяли в облогу Лілібей. Але карфагеняни завдали їм поразки на морі — під Ерикою. А потім Діонісій помер, мир уклали за принципом статус-кво, а Сун'ятона викрили і стратили. Ухвалили навіть закон, який забороняв карфагенянам вивчати грецьку мову, щоб «у зрадників не було можливості спілкуватися з ворогами», який, щоправда, залишився на папері. Вплив Ганнона ще більше зріс завдяки його перемогам у Африці і на Піренейському півострові, де він значно розширив і зміцнив карфагенські володіння. Коли в Сиракузах спалахнула громадянська війна, Ганнон знову вирушив до Сицилії. Сиракузяни змушені були звернутися за допомогою до своєї метрополії — Коринфа, який надіслав військо під командуванням Тімолеонта. Адіра відкликала Ганнона додому, але його наступник Магон зазнав поразки і змушений був відступити від Сиракуз.

Обурений Ганнон вирішив помститися адірі та вбити усіх її членів. Для цього він запросив їх до себе додому на весілля доньки. Проте його план був викритий. Тоді колишній командувач втік з міста до свого маєтку, де на власні кошти озброїв 20 тисяч рабів. Але повстання було швидко придушено. Ганнона схопили і жорстоко стратили. Вбили і усіх родичів заколотника, окрім сина Гісгона. З огляду на його військові звитяги, обмежилися його вигнанням з Карфагена. І лише після численних поразок наступників Ганнона у Сицилії Гісгона повернули і призначили командувачем. У 339 р. до н. е. Гісгон домігся миру з греками і відновлення кордону на річці Галик. Ганноніди перетворюються на найвпливовішу родину Карфагена — і водночас на надійну опору карфагенської олігархії.

Син Гісгона Гамількар очолював карфагенське військо під час війни з новим тираном Сиракуз Агафоклом. Гамількару вдалося захопити усю Сицилію і вкотре взяти в облогу Сиракузи. Але Агафокл несподівано вирішив перенести війну до Африки, в 310 р. до н. е. десантувався біля Карфагена і захопив Тунет. Наступного року карфагеняни зазнали поразки і біля самих Сиракуз, а Гамількар загинув у бою. Раді довелося терміново набирати нову армію, на чолі якої поставили одразу двох командувачів, які до того ж терпіти не могли один одного — Бомількара й іншого Ганнона. Однак останній невдовзі теж загинув. Почувши про це, повстали нумідійці. Карфагеняни ледь встигли зорганізувати бунт інших берберів і придушити заворушення. Тоді Агафокл покликав на допомогу киренців. Облога ставала нестерпною. Цим спробував скористатися Бомількар, що влаштував у місті спробу державного перевороту. Карфагеняни заколотника не підтримали і, схопивши, стратили. Але його спільникам довелося пообіцяти амністію.

У 307 р. до н. е. сиракузяни змушені були послабити облогу, а Агафокл повернувся до Сицилії. Карфагеняни скористалися цим, щоб спровокувати греків розпорошити свої сили і бити їх по частинах. Врешті решт Агафокл змушений був укласти мир, підтвердивши довоєнний кордон і навіть виплативши Карфагену контрибуцію.

Після смерті Агафокла у грецькій частині Сицилії запанував хаос, і карфагеняни знову перейшли у наступ. Одночасно вони витіснили сиракузян з Корсики і приєднали острів до своїх володінь (280 р. до н. е.). Мешканці Сиракуз змушені були знову звернутися за зовнішньою допомогою — цього разу до зятя Агафокла — епірського царя Пірра. Той з ентузіазмом прийняв запрошення і досить швидко відвоював майже весь острів, за винятком Лілібея. Однак невдовзі налаштував проти себе самих греків і поквапився залишити Сицилію, що майже вся — окрім власне Сиракуз і утримуваної колишніми найманцями Агафокла (мамертинцями) Мессани опинилася під пунійською владою.

Спроба допомогти мамертинцям в боротьбі з сиракузянами призвела до конфлікту Карфагена із своїм недавнім союзником — Римом. Перша Пунічна війна складалася для карфагенян загалом невдало. У 256 р. до н. е. римляни навіть перенесли бойові дії на африканську територію. З огляду на критичне становище на чолі пунійського війська поставили іноземного «фахівця» — спартанця Ксантіппа. Той за допомогою нумідійської кінноти і бойових слонів розгромив інтервентів, а консул Регул потрапив до полону. У 247 р. до н. е. новим командувачем був призначений Гамількар на прізвисько Барка (Блискавка). Він завдав римлянам кілька відчутних ударів у Сицилії, проте після поразки карфагенського флоту біля Егадських островів, був фактично відрізаний від метрополії і змушений був погодитися на мир, згідно з яким Карфаген остаточно відмовлявся від Сицилії і виплачував римлянам величезну контрибуцію.

Затримки з виплатою грошей найманцям, що після завершення війни опинилися без «роботи», спровокували грандіозне повстання, під час якого до обурених солдатів приєдналися лівійці, нумідійці і раби, що втекли від своїх господарів. На бік повстанців перейшли і деякі міста Карфагенської держави, невдоволені своїм становищем, — насамперед Утіка, заворушення розповсюдилися на Сардинію і навіть на Іберію. Ставленики олігархії виявилися неспроможними приборкати повстання. Невдоволення владою сприяло підйому демократичного руху в самому Карфагені, одним з лідером якого був зять Гамількара Барки Гасдрубал. Простолюд домігся відсторонення від влади Ганнонідів і розширення прав народних зборів, які відтепер самі обирали командувача. Першим командувачем «голосами громадян» став Гамількар. Сам Барка, щоправда, до демократів не належав. Його родина була пов'язана з торговельною верхівкою міста, зацікавленою в активній зовнішній політиці, принципи якої сповідував і Гамількар.

Ставши на чолі війська, Гамількар послідовно і жорстоко придушив повстання найманців, відновивши владу Карфагена над африканськими територіями. Щоправда, Сардинію довелося віддати Риму — за рахунок невиплаченої частини контрибуції. Громадяни вимагали «компенсації», і Барка запропонував розширення карфагенських володінь в Іберії. Демократична партія домоглася не лише організації такої експедиції на чолі з Гамількаром, але й надання йому надзвичайних повноважень на завойованих теренах, які давні автори небезпідставно порівнювали з царськими. За короткий термін Гамількар значно розширив підконтрольну територію і навіть заснував новий адміністративний центр — Акру Левку. Невдовзі він, однак, загинув, і новим командувачем експедиційного корпусу був призначений «демократ» Гасдрубал. Він, щоправда, віддавав перевагу дипломатичним методам і навіть одружився другим шлюбом на доньці одного з місцевих ватажків. Центром його володінь стало місто, засноване Гасдрубалом і назване ним Карфагеном (пізніше — Новий Карфаген, зараз Картахена). А в 226 р. до н. е. полководець уклав угоду з римлянами, за якою північним кордоном пунійських володінь визнавалася річка Ібер. Подейкували, що це мало б забезпечити нейтралітет Рима під час демократичного перевороту в Карфагені. Саме для здійснення такого перевороту Гасдрубал невдовзі і вирушив на батьківщину. Проте швидко переконався, що сил для захоплення влади у демократів замало, тож знову вирушив до Іберії, де загинув від рук одного з місцевих мешканців.

Карфагенська армія в Іберії проголосила своїм командувачем сина Гамількара Барки Ганнібала і уряд змушений був погодитися. Ганнібал одразу взяв курс на пряме зіткнення з Римом. Придушивши дрібні повстання місцевих племен, він після восьмимісячної облоги захопив союзне римлянам місто Сагунт. У відповідь римляни оголосили Карфагену війну, що увійшла до історії під назвою Другої Пунічної.

Ініціатива спочатку цілком належала Ганнібалу, який разом з військом здійснив стрімкий перехід з Іберії до Італії, і на території супротивника, при першій-ліпшій нагоді, трощив війська Рима. Чи не найгучнішим його успіхом стала перемога під Каннами (216 р. до н. е.). Однак на штурм Рима Ганнібал так і не наважився. І римляни поступово почали брати реванш на інших театрах війни. У 212 р. до н. е. вони захопили цього разу союзні карфагенянам Сиракузи, поступово витіснили пунійців з Іберії — останнім їхнім містом залишався Гадес, але і він капітулював у 206 р. до н. е. В 204 р. до н. е. Сципіон з військом десантувався в Африці і залучив на свій бік нумідіців на чолі з царем Масиніссою.

Коли Ганнібал змушений був залишити Італію і повернутися на батьківщину, справа значною мірою була вже програна. У останній битві біля Зами у 202 р. до н. е. Ганнібал зазнав першої, але вирішальної поразки, і сам запропонував уряду укласти мир з ненависним йому особисто Римом. За договором Карфаген втратив Іберію і усі інші позаафриканські володіння, визнавав незалежність Нумідії — при цьому без чіткого позначення її кордонів, відмовився від флоту і права самостійно вести зовнішню політику та ще й сплатити величезну контрибуцію (201 р. до н. е.).

Супротивники Ганнібала спробували притягти його до відповідальності за поразку у війні, ним же й спровокованій, проте без особливого успіху. Карфагенський простолюд був впевнений, що в усьому винен олігархічний уряд, який нібито заважав командувачу вести війну на власний розсуд. Ганнібал швидко перетворився на кумира і ватажка демократичного руху. У 196 р. до н. е. він був обраний суфетом і розпочав кардинальну перебудову політичної системи Карфагена. У своїх діях він не зупинився навіть перед арештом одного з своїх суперників, що обіймав посаду скарбника. Через народні збори був проведений закон, який встановлював щорічні вибори Ради ста і суфетів із забороною займати ту саму посаду два терміни поспіль. Забезпечивши таким чином собі політичний тил, Ганнібал розпочав впорядкування державних фінансів, викривши методи, за допомогою яких ставленики олігархії розкрадали міські кошти. Це дозволило Карфагену сплачувати контрибуцію, не позичаючи гроші у приватних осіб і не збільшуючи податки. Але тим більшим було невдоволення олігархічних кіл. Врешті-решт за допомогою римлян вони змусили Ганнібала скласти обов'язки суфета і залишити місто.

Перша половина II ст. до н. е. стала добою політичного занепаду Карфагену. Але водночас це був чи не найтриваліший за кілька століть період миру. Це сприяло як відновленню торгівлі, зокрема і транзитної, так і піднесенню власного сільськогосподарського виробництва. Карфаген перетворюється на потужного експортера зерна й олії. Саме на цей час припадає діяльність Магона, який став автором фундаментальної праці зі сільського господарства.

Місто повернуло собі роль економічного центру усього Західного Середземномор'я і це викликало занепокоєння сусідів. Нумідійці, користуючись підтримкою Риму, намагалися приєднати до себе найродючіші карфагенські землі, а коли пунійці наважилися дати відсіч, одразу втрутилися римляни.

У 149 р. до н. е. вони оголосили Карфагену війну і взяли місто в облогу. Спротив був героїчним і тривав три роки. Лише у 146 р. до н. е. загарбники наважилися на вирішальний штурм. Проте бої тривали і на вулицях, і в житлових кварталах, кожний будинок захисники намагалися перетворити на фортецю. А коли стало зрозуміло, що поразка неминуча, ті карфагеняни, які ще тримали в руках зброю, забарикадувалися в храмі Ешмуна і підпалили його. Більша частина мешканців міста загинула під час облоги і штурму, 50 тисяч, які залишилися живими, обернули на рабів.

Карфаген був зруйнований і спалений — пожежа тривала 17 днів. Після чого римляни прокляли і саме місце, на якому було розташоване місто, — переорали його плугом і засипали морською сіллю. Карфагенські володіння перетворили на провінцію Африка, центром якої стала сусідня Утіка.

У 87 році до нашої ери внаслідок поразки у громадянській війні із Луцієм Сулою римський полководець Гай Марій Старший був змушений тікати з Риму. Він прибув до Північної Африки та висадився на руїнах Карфагену. Коли місцевий римський наместник наказав йому залишити провінцію, Марій відповів посланцю: «Передай йому, що ти бачив вигнанця Марія, який сидить на руїнах Карфагену»^[10].

У 122 р. до н. е. у Римі шляхом плебісциту був ухвалений так званий «закон Рубрія» (за іменем одного з народних трибунів), який передбачав заснування на місці Карфагена римської колонії Юнонія (Плутарх наводить і грецький відповідник — Герея). Заснування колонії доручили тріумвірату у складі Гая Гракха (якого називали справжнім ініціатором колонізації), Марка Флакка і Гая Карбона. Запис колоністів вели не лише в Римі, але й у цілій Італії, і загалом у списки внесли 6 тисяч людей. Заснування нового міста супроводжувалося несприятливими прикметами — розповідали, що вовки (або ж гієни) вкрали межові знаки, проте справа таки була доведена до кінця. Заселення тривало і після загибелі Гракха у 121 р. до н. е., але врешті — за наполяганням його супротивників з числа сенаторів — був ухвалений інший закон (у тому ж році, або ж у 119 р. до н. е. — джерела непевні), який позбавив Юнонію статусу колонії. Це позбавило стимулів для переселення до Африки нових колоністів, проте більшість з тих, хто вже переселився і отримав землю на новому місці, залишилася жити на території Карфагена.

До спроб організованої колонізації римляни повернулися лише у 46 р. до н. е. Цього разу ініціатором був Юлій Цезар, якому були потрібні землі для розселення чисельних ветеранів. Посилаючись на віщий сон, який він нібито побачив під час відвідин руїн великого міста, Цезар вирішив заснувати колонію під назвою Юлія Карфагенська (Colonia Julia Carthago). Однак за життя диктатора проєкт здійснити не встигли. Виконати волю свого названого батька взявся Октавіан Август. Проте заселяти колонію, з огляду на невдалу спробу 122 р. до н. е., зголосилося не більше 3 тисяч римлян, тож більшість населення нового міста склали саме тубільці — переважно пунійці.

На відміну від Гракха Август будував нове місто просто на місці пунічного поселення. Верхівку Бірси зрили, і пагорб став розлогішим. За планом Юлія Карфагенська була типовим римським поселенням — з кардо, декуманусом та «квадратними» кварталами. Колонію прикрасили численні храми, присвячені римським і романизованим пунічним богам. Таніт, скажімо, була ототожнена з Юноною, Баал — з Сатурном, Мелькарт — з Гераклом. Зведені були також терми, театр, цирк, що міг вмістити до 60 тисяч глядачів, і 132-кілометровий акведук.

Назва Юлія була швидко витіснена звичним іменем Карфаген. Місто стало резиденцією намісника провінції Африка Проконсульська і фактичним центром усіх римських володінь в Африці. В Карфагені була розташована і адміністрація імператорських латифундій. Наприкінці II ст. Африка перетворилася на головного постачальника хліба до Риму, за часів Коммода був збудований навіть спеціальний «хлібний флот», що базувався в Карфагені. Завдяки податкам, що їх збирали з цілої Африки, Карфаген швидко зростав і вже через століття нараховував до 500 тисяч мешканців, поступаючись лише столиці і Александрії.

Попри швидке поширення латини, фінікійська мова залишалася головною у щоденному спілкуванні. Водночас місцеві мешканці були залучені до політичного і культурного життя імперії. З Африки походив Марк Корнелій Фронтон, наставник Марка Аврелія. В Карфагені вчився Апулей, який досяг такої популярності, що пам'ятники йому встановлювали ще за життя.

З I сторіччя в Карфагені поширюється християнство. Першим місцевим єпископом став Епенет — апостол з сімдесяти. Зростанню числа вірних сприяла етнічна спорідненість пунійців з мешканцями Палестини і наявність в Карфагені чималої єврейської громади. Певний час нове віровчення перебувало ніби «в тіні» юдаїзму, на міських цвинтарях християн навіть ховали поруч з юдеями. Але до кінця II ст. християни перетворилися на самостійну і досить впливову силу, яка мала власні будівлі і цвинтарі, систему взаємодопомоги і підтримки незаможних, чимало симпатиків і справжніх адептів у місцевій владі. Римська адміністрація була цим незадоволена і проти вірних почалися репресії — страта перших мучеників за віру у Карфагені датована 180 роком.

Щоправда репресії поширення нового віровчення не зупинили і вже наприкінці сторіччя, за словами самих християн, їхніх прихильників серед містян було вже більше половини. Духовним лідером громади став Квінт Тертуліан, син центуріона, блискучий юрист і оратор. Саме завдяки працям цього «батька церкви» латина стала офіційною мовою західного християнства. Карфаген перетворюється на центр однієї з двох найвпливовіших теологічних шкіл, прихильники якої прагнули містичного, інтуїтивно-екстатичного пізнання істини.

Нова хвиля репресій чекала на християн за правління Септимія Севера, що за іронією долі сам мав африканське походження. Жертвами переслідувань стали тисячі вірних, найвідомішими з яких були святі Перпетуя і Феліцита.

У III ст. карфагенську церкву очолив Кипріян Карфагенський. Він походив з місцевої аристократичної родини, отримав найкращу освіту і довгий час викладав філософію і риторику у Карфагенський школі і водночас захищав співгромадян у судах. Ставши християнином, він вже через два роки був висвячений на єпископа. Після гонінь християн за доби імператора Деція, під час яких багато вірних змушені були позірно відмовитися від християнства, Кипріян на соборі в Карфагені домігся визнання за церквою права відпускати смертні гріхи (із відступництвом включно). Згодом погляди Кипріяна з цього питання стали загальноприйнятими.

У 257–258 роках християни пережили нову хвилю репресій. Кипріяна спочатку вислали, а наступного року викликали до Карфагена, судили і стратили.

Після визнання християнства імператором Костянтином, громада виходить з підпілля. Поступово християнізується освіта. В карфагенський риторичній школі, зокрема, отримав освіту Блаженний Августин, один з найвизначніших християнських теологів, який об'єднав вчення церкви з класичною грецькою філософією.

У першій половині IV ст. Карфаген активно розбудовують, і з перенесенням столиці до Константинополя та занепадом Рима, він перетворюється на найбільше місто західної частини імперії. Довжина його мурів сягала 32 кілометрів. І якщо Мегара була населена не надто щільно, то квартали біля Бірси були забудовані багатоповерхівками, бо місця для всіх бажаючих не вистачало. Справжньою гордістю міста була вулиця під назвою Небесний шлях, театр і храм Мнемосіни.

За доби послаблення імперії, соціальних заворушень і піднесення сепаратистських рухів берберських племен Карфаген залишався міцною опорою влади, яка використовувала місто як базу для каральних експедицій в Нумідії і Бізацені. Згодом, однак, сепаратистські нахили почали виявляти і самі римські намісники — коміти Африки. Першим на цей шлях став Гільдон. Він, щоправда, був не пунійцем чи римлянином, а бербером. До того ж братом знаменитого Фірма, повстання якого придушував майбутній імператор Феодосій Великий. Гільдон підтримав Феодосія і за це у 386 році був призначений комітом Африки.

Однак лояльність імперії Гільдон зберігав недовго, швидко почав поводити себе як самостійний володар і врешті-решт відмовився сплачувати податки. Скориставшись конфліктом між Равенною і Константинополем, Гільдон оголосив про своє підпорядкування східному імператору Аркадію, що надало його діям певної легітимності. Проти бунтівника були спрямовані шість легіонів, виведених для цього з Галлії, на чолі яких Стіліхон поставив молодшого брата Гільдона (і Фірма) — Масцезеля. Той без перешкод висадився в Африці і зайняв Карфаген. Гільдон відступив до Нумідії і невдовзі загинув. Остерігаючись тепер Масцезеля, Стіліхон викликав його до Медіолана, де підступно вбив. Комітом Африки став Батанаріх, чоловік стіліхонової сестри.

Стіліхон, однак, невдовзі був вбитий за наказом імператора Гонорія. Знищили і Батанаріха. А на його місце призначили вбивцю Стіліхона Геракліана. Втім, і той дуже швидко оцінив переваги одноосібного керування багатою провінцією, і теж відмовився сплачувати податки до імперської скарбниці — нібито до того часу, поки федератів-германців не виженуть з території імперії. Гонорій спробував натравити на Карфаген Аларіха, але це лише підігріло амбіції Геракліана. У 413 р. він проголосив себе імператором і відплив із флотом до Італії. В битві при Отріколі Геракліан, щоправда, був розгромлений. Римляни знову висадилися в Карфагені, захопили і стратили бунтівного коміта — просто у храмі Мнемосіни.

У 422 році комітом Африки став Боніфацій. Через рік помер Гонорій, і Боніфацій перетворився на самостійного володаря. У 425 р. він остаточно відмовився підкорятися Равенні, в 427 р. за допомогою найманців-готів відбив напад імперських військ, а наступного року звернувся по допомогу до вандалів, що в цей час мешкали в Іберії, — по суті спровокувавши їх переселення до Африки.

Врешті Боніфацій замирився з імперським урядом, проте вандали вже не погоджувалися повернутися назад. Війна з вчорашніми союзниками завершилася миром, вандали на словах відмовилися від зазіхань на Карфаген, а Боніфація відкликали до Італії.

19 жовтня 439 року, скориставшись тим, що більшість мешканців міста була в театрі, ватажок вандалів Гейзеріх несподіваним ударом оволодів Карфагеном, перетворивши його на столицю свого королівства. Захоплений зненацька «хлібний флот» був переоснащений і перетворений на потужну військову флотилію, що з того часу наводила жах на усе Західне Середземномор'я. Аріани за віросповіданням, вандали почали своє облаштування у місті з руйнувань язичницьких святилищ. Статуї богів, поскидані з постаментів, були розбиті, іноді навіть не залишені позолоченими. Майно заможних карфагенян було конфісковано на користь королівської скарбниці і багато хто з великих власників поквапився переселитися до Константинополя.

Однак невдовзі вже сам Гейзеріх почав розбудову своєї нової столиці. Був зведений королівський палац, у якому були як приміщення для урочистих прийняттів, так і каземати, що слугували в'язницею. У 455 році вандали захопили Рим і вивезли до Карфагена не лише скульптури і цілі архітектурні елементи, але й тисячі ремісників, які мали допомогти перетворити колишню римську колонію на справжню столицю, якій мали заздрити і Равенна, і Константинополь.

У 468 році армії східної імперії спробували відвоювати Африку. Їхній флот здобув перемогу над вандальським біля мису Меркурія і підійшов до Карфагену. Гейзеріх розпочав перемовини і домовився про п'ятиденне перемир'я. Коли ж термін сплив, імперський флот був атакований вандальськими брандерами і майже повністю спалений. Імператор поквапився відкликати експедиційний корпус, і в 474 р. Константинополь остаточно визнав незалежність Африканського королівства.

Спадкоємці Гейзеріха намагалися зблизитися з римсько-пунійською верхівкою. Король Гунтамунд припинив переслідування православних католиків, дозволив відкрити їм свої церкви і повернув з заслання кліриків. При його дворі жив і працював поет Блоссій Драконцій, була укладена славетна «Латинська антологія», у Карфагені працювали риторичні школи. За короля Тразамунда в місті сформувалася ціла плеяда римських поетів, до якої, зокрема, належали Люксорій, Коронат і Флавій Фелікс, наділені монархом сенаторськими званнями. Тразамунд відновив і масштабне будівництво, зводячи нові терми, бібліотеки і школи.

Відновлюються і набувають нового розвитку торговельні зв'язки Карфагена з Італією та іншими країнами Середземного моря. В місті існував цілий район, населений іноземними негоціантами. Королі взяли під патронат карфагенське купецтво і навіть захищали його інтереси в перемовинах з Константинополем.

За правління Гільдеріка королівство ще більше зблизилося з імперією і навіть погодилося на непряме визнання своєї васальної залежності від Константинополя. Це викликало спротив вандальської знаті, що усунула Хільдеріка і віддала престол Гелімеру. Але врешті державний переворот лише прискорив візантійську інтервенцію. У 533 р. Велізарій захопив Карфаген і за рік остаточно розгромив війська вандалів. Щоправда містяни не поспішали радіти «звільненню». Проти візантійської влади невдовзі спалахнуло повстання, придушене лише у 546 році.

Карфаген був перетворений Юстиніаном на центр «преторіанської префектури Африка», до складу якої входило спочатку шість африканських провінцій, а згодом — ще й одна іберійська. Однак така форма управління віддаленими від столиці територіями була занадто громіздкою, і вже Маврикій створив у 590 р. Карфагенський, або ж Африканський екзархат, у якому вся влада — і військова, і адміністративна була об'єднана в руках намісника — екзарха.

Першим екзархом, призначеним Маврикієм, став Геннадій, що зарекомендував себе перемогами над берберами. Його наступник Іраклій почував себе настільки впевнено і самостійно, що після державного перевороту в Константинополі і утвердження при владі Фоки фактично став на чолі опозиції, відмовився сплачувати податки, а потім — озброїв і оснастив армію повстанців і поставив на чолі свого сина — майбутнього імператора Іраклія. Той, у свою чергу, розглядав Африку як міцний тил, і, коли у 617 році перси підступили до Константинополя, навіть спробував перенести столицю імперії до Карфагена. Щоправда ці плани так і не були здійснені.

Столицею — востаннє у своїй історії — Карфаген таки став у 647 році. Екзарх Григорій (небіж Іраклія) проголосив себе самостійним володарем — імператором Африки. Проте новоутвореній «імперії» вже погрожував новий сильний ворог — араби. Проти їхнього передового загону виступив сам Григорій, але під стінами Суфетули зазнав нищівної поразки і загинув.

У 698 році сорокатисячне військо арабів на чолі з Хасаном ібн-Нуманом захопило і повністю зруйнувало Карфаген. Столицею своїх нових володінь, що тепер іменувалися «Іфрікія», араби зробили Кайруан. А Карфаген перетворився на своєрідну каменярню, тут добували матеріал для будівництва сусіднього Туніса, прикрашення мечетей у Кайруані і Махдії. Деякі елементи карфагенських храмів були використані для зведення західноєвропейських соборів — зокрема у Генуї, Пізі і навіть Кентербері.

Більша частина міста була покинута, однак дві окремі частини стародавнього Карфагену продовжували існувати як два маленьких села Дуар-Чотте та Ла-Мальга.

Карфаген розташований приблизно за 15 кілометрів (9,3 милі) на східно-північний схід від Тунісу; найближчими до Карфагена поселеннями були місто Сіді-Бу-Саїд на півночі та село Ле-Крам на півдні. Сіді-Бу-Саїд – це село, що виросло навколо гробниці однойменного святого суфія (помер 1231 року), яке перетворилося на місто під османським правлінням у 18 столітті. Ле-Крам розвинувся наприкінці 19 століття під французькою адміністрацією як поселення поблизу порту Ла-Гулетт.

У 1881 році Туніс став французьким протекторатом, і того ж року Шарль Лавіжері , архієпископ Алжиру, став апостольським адміністратором вікаріату Тунісу. Наступного року Лавіжері став кардиналом. Він «вважав себе відроджувачем давньої християнської Церкви Африки, Церкви Кипріана Карфагенського» [ 93 ] і 10 листопада 1884 року успішно реалізував свою велику амбіцію – відновити митрополичу кафедру в Карфагені, оголосивши себе її першим архієпископом. [ 94 ] Відповідно до декларації Папи Лева IX 1053 року, Папа Лев XIII визнав відроджену Карфагенську архієпархію примасом Африки, а Лавіжері – примасом. [ 95 ] [ 96 ]

Акрополь Карфагена (собор Святого Людовика Карфагенський) був зведений на пагорбі Бірса в 1884 році.

Таким чином відбулась третя відбудова міста, котре більше тисячі років лежало в руїнах.

Відтоді Карфаген став невеликим житловим містечком у Великому Тунісі. Він став популярним місцем проживання високопоставлених чиновників, дипломатів та промисловців.

Високопоставлені чиновники бейлікської держави, що перебувала під французьким протекторатом обрали Карфаген для своїх літніх резиденцій. Першим там оселився Мустафа Хазнадар, який збудував палац у Саламбо на березі моря поблизу пунічних портів, а потім ще один на пагорбах Бірса, який став школою для підготовки офіцерів [ 9 ]. Пізніше мамлюцький генерал Ахмед Заррук збудував палац Заррук, який став офіційною резиденцією Ламіна Бея, потім нічним клубом після скасування монархії, а потім штаб-квартирою Туніської академії наук, літератури та мистецтв [ 9 ]. Впливовий фаворит Садок Бея, міністр Мустафа Бен Ісмаїл, також збудував палац, який став поліцейською академією в Дуар Шотті після того, як належав Хеді Бею та його нащадкам з 1882 року до конфіскації палацу [ 9 ]. Ці резиденції в туніському стилі поступово оточувалися меншими літніми резиденціями, що належали туніській знаті та буржуазії [ 9 ].

У 1906 році Карфаген обрали вже і європейські чиновники. Саме тоді з'явилися перші вілли в європейському стилі, найважливішою з яких була вілла Генерального секретаря уряду Тунісу, французького колоніального чиновника та фактичного прем'єр-міністра країни. Цю віллу Хабіб Бургіба обрав для президентського палацу в Карфагені в 1960 році.

Також варто відзначити будівництво близько 1930 року в Саламбо, поблизу пунічних портів, вілли генерала Леньєло, командувача французької армії та військового міністра бея, яка стала віллою Терзі, а також вілл каїдів Хабіба Джеллулі та Салема Снадлі поблизу пагорба Бірса. Між 1928 і 1929 роками Ле Корбюзьє спроєктував свою єдину туніську роботу, віллу Байзо, в Карфаген-Презіденс [ 10 ].

У 1920 році на Туніському озері було побудовано першу базу гідролітаків компанії Compagnie Aéronavale. [ 111 ] Туніський аеродром відкрився в 1938 році, обслуговуючи близько 5800 пасажирів щорічно на маршруті Париж- Туніс. [ 112 ] Під час Другої світової війни аеропорт використовувався Дванадцятою повітряною армією ВПС США як штаб-квартира та база командування під час Італійської кампанії 1943 року. Будівництво аеропорту Туніс-Карфаген, яке повністю фінансувалося Францією, розпочалося в 1944 році, а в 1948 році аеропорт став головним вузлом для Tunisair.

У 1950-х роках було засновано Французький ліцей Карфагена для обслуговування французьких сімей у Карфагені. У 1961 році його було передано уряду Тунісу в рамках проголошення незалежності Тунісу, тому сусідній Коледж Моріса Кайю в Ла-Марсі, який раніше був додатком Французького ліцею Карфагена, було перейменовано на Французький ліцей Ла-Марси та почав обслуговувати ліцейський рівень. Наразі це Ліцей Гюстава Флобера. [ 113 ]

Після здобуття Тунісом незалежності в 1956 році, туніська агломерація поступово розширилася навколо аеропорту, і Карфаген (قرطاج Qarṭāj) зараз є передмістям Тунісу, що охоплює територію між Сіді-Бу-Саїдом та Ле-Крамом. [ 114 ] [ 115 ] Його населення станом на січень 2013 року оцінювалося в 21 276 осіб, [ 116 ] що здебільшого приваблювало заможніших мешканців. [ 117 ] Якщо Карфаген не є столицею, то він, як правило, є політичним полюсом, «місцем символічної сили», за словами Софі Бессіс, [ 118 ] залишаючи Тунісу економічні та адміністративні ролі. Карфагенський палац (президентський палац Тунісу) розташований на узбережжі. [ 119 ]

У передмісті є шість залізничних станцій лінії TGM між Ле-Крамом та Сіді-Бу-Саїдом: Карфаген Саламбо (названа на честь стародавнього дитячого кладовища, де вона стоїть), Карфаген Бірса (названа на честь пагорба Бірса), Карфаген Дермеш (Дермеш), Карфаген Ганнібал (названа на честь Ганнібала), Карфаген Президентство (названа на честь Президентського палацу) та Карфаген Амілкар (названа на честь Гамількара).

Мечеть Маліка ібн Анаса була відкрита 1874 року.11 листопада 2003 року на пагорбі Одеона після руйнування житлових будівель колоніального періоду [ 13 ].

Муніципалітет Карфагена був створений бейлікальним указом від 15 червня 1919 року[ 11 Внаслідок розвитку муніципальної території та збільшення населення обумовили 25 жовтня 1983 року створення муніципального округу Карфаген — Мохамед Алі. [ 11 ].

У лютому 1985 року мер Риму Уго Ветере та Карфагену Чедлі Клібі, та, символічно підписали Карфагенський договір, мирний договір, який офіційно завершив останню війну між двома містами, Третю Пунічну війну [ 12 ].

Посаду мера обіймає з 6 липня 2018 року Хаєт Баюд, кандидатка від партії Нідаа Тунес [ 31 ], яка пізніше приєдналася до партії Тах'я Тунес [ 32 ]. Вона відповідає за генеральний секретаріат та різні департаменти муніципальної адміністрації [ 33 ]. Серед її попередників – міністри Чедлі Клібі (1963-1990) та Фуад Мебазаа (1995-1998) [ 34 ].

У ратуші, збудованій на початку 20 століття, розташовані різні офіси муніципальної ради та адміністрації [ 11 ]. Доходи муніципального бюджету складаються з надходжень від податків на забудовану нерухомість, незабудовані землі та підприємства, податку на готелі та податку на розваги, а також внесків від власників нерухомості на березі річки [ 35 ].

Панорамний вид на місто Карфаген з боку пунічних портів. Сучасний Карфаген, окрім своєї житлової функції, також, здається, наділяється дедалі більш наполегливою політичною роллю, як символічною, так і фактичною [ 36 ].

У Карфагені розташовувався бейліський палац, а потім, після проголошення Республіки, офіційна резиденція президента Туніської Республіки  ; цей, збудований президентом Хабібом Бургібою, розташований на березі, поблизу терм Антоніна.

Географічне розташування Карфагена, колишнього півострова, захищає місто від потенційних недоліків і труднощів Тунісу та підвищує його привабливість як місця проживання для еліти [37]. Хоча Карфаген не є столицею, він, як правило, є політичним центром, «емблематичним місцем влади», за словами Софі Бессіс [ 38 ], резервуючи адміністративні та економічні ролі за Тунісом.

Фасад собору Св. Людовіка Мечеть Малік ібн Анас була споруджена на місці, званому пагорб Одеона, на ділянці площею в три гектари [ 108 ].

Її відкрив тодішній президент Туніської Республіки Зін аль-Абідін Бен Алі 11 листопада 2003 [ 109 ]. Вона була побудована на еспланаді площею 2500 м2 і має 55-метровий мінарет і молитовний зал, в якому можуть розміститися понад 1000 віруючих [ 108 ].

Собор Святого Людовіка в Карфагені, розташований на вершині пагорба Бірса, є колишнім католицьким собором, нині недіючим храмом [ 110 ]. Будівля у візантійсько-мавританському стилі [ 110 ] у формі латинського хреста, а його фасад обрамлений двома квадратними вежами. На стінах – герби сімей спонсорів будівництва базиліки. Вітражі також прикрашені арабесками.

Побудований між 1884 та 1890 роками, під протекторатом Франції, собор стає місцем, де служив предстоятель Африки, коли титул відновлюється на користь кардинала Лавіжері.

Органи влади Посаду мера займає з 6 липня 2018 року Хайєт Байуд, кандидат від партії Нідаа Тунес [ 111 ], який потім перейшов у партію Тахья Тунес [ 112 ]. У його обов'язки входить генеральний секретаріат та різні органи муніципального управління [ 113 ]. Серед його попередників були міністри Шадлі Клібі (1963—1990) та Фуад Мебазаа (1995—1998) [ 114 ].

Панорамний вид Карфаген з боку пунічних портів. Будівля ратуші, побудована на початку XX століття, об'єднує різні відділення міської ради та адміністрації [ 53 ]. Доходи муніципального бюджету є доходи від податків на збудовані будівлі, незабудовані землі та підприємства, готельний і театральний податки, а також внески власників річкових шляхів [ 115 ].

Муніципалітет Карфагена розділений на три райони: Карфаген, Карфаген Мохамед Алі та Ель-Ясміна [ 116 ].

Сучасний Карфаген, крім свого житлового покликання, також, мабуть, має бути наділений все більшою політичною роллю, як символічною, так і фактичною [ 117 ], особливо після будівництва його монументальної мечеті. Ця пам'ятка є явною ознакою готовності влади до реабілітації ісламу.

Спочатку місто було обрано під час французького протекторату, щоб побудувати там собор, який згодом став митрополитим престолом в Африці, нагадавши тим самим про існування на африканській землі християнства, яке з'явилося там раніше за іслам. Потім у Карфагені розмістився літній палац бея, а після здобуття незалежності - офіційне місце проживання президента Туніської Республіки; спочатку побудований президентом Хабіб Бургіб, він розташований на березі, недалеко від терм Антоніна.

Географічне розташування Карфагена, колишнього півострова, позбавляє місто можливих незручностей як у Тунісу і підвищує його привабливість як місце проживання еліт [ 118 ].

Археологічна карта сучасного Карфагену Пунічний Карфаген був поділений на чотири великі однакові за розміром житлові райони з однаковим плануванням, мав релігійні райони, ринкові площі, будівлю ради, вежі, театр і величезний некрополь ; приблизно в центрі міста знаходилася потужна цитадель під назвою Бірса, що розташовувалась на високому однойменному пагорбі, вона була центром як пунічного так і римського Карфагена. Карфаген оперізували потужні стіни, які, за словами древніх авторів, подекуди піднімалися вище 13 м і мали товщину майже 10 м. На заході було збудовано три паралельні стіни. Стіни загалом тягнулися приблизно на 33 кілометри (21 миль), оточивши місто [ 71 ] [ 72 ]. Пагорб Бірс був додатково укріплений; цей район був останнім, куди вступили римляни після довгої облоги 146 року до нашої ери. Спочатку римляни висадили свою армію на смужці землі, що простяглася на південь від міста [ 73 ] [ 74 ].

За міськими стінами Карфагену знаходиться хору чи сільськогосподарські угіддя Карфагену. Хора охоплювала обмежену територію: північний прибережний телль (штучний пагорб), нижню долину річки Баградас (вглиб від Утики), мис Бон та прилеглий сахель на східному узбережжі. Пунічна наука тут запровадила нові методи ведення сільського господарства, вперше розроблені для земель східного Середземномор'я, адаптувавши їх до місцевих африканських умов [ 75 ].

Міське планування Карфагена відоме частково завдяки древнім авторам [ 76 ], знання доповнені сучасними розкопками та дослідженнями, проведеними археологами. „Перше міське ядро“, датоване сьомим століттям до нашої ери, площею близько 10 гектарів (25 акрів), мабуть, розташовувалося на низинних землях уздовж узбережжя (на північ від пізніших гаваней). Як підтверджують археологічні розкопки, Карфаген був "творінням ex nihilo ", побудованим на "невинній" землі і розташований там, де тоді був кінець півострова. Тут серед "глинобитних цегляних стін і битих глиняних підлог" (нещодавно розкритих) були також знайдені великі цвинтарі, де були знайдені похоронні предмети, що показують побут, такі як глиняні маски. Завдяки цим похованням ми знаємо про архаїчний Карфаген більше, ніж про будь-яке інше сучасне місто західного Середземномор'я. Вже у VIII столітті було налагоджено процес фарбування тканин, про що свідчать подрібнені раковини мурексу (з яких було отримано „фінікійський пурпур“). Тим не менш, тільки "мізерна картина" культурного життя перших піонерів у місті може бути припущена, немає багато інформації про житло, пам'ятники або оборонні споруди першого часу [ 77 ] [ 78 ]. Римський поет Вергілій (70-19 роки до н. е.) уявляв собі ранній Карфаген, коли туди прибув персонаж його оповідань Еней :

„ Еней знайшов там, де нещодавно стояли хатини, чудові будинки, ворота, бруковані дороги , і гуркіт возів . священний сенат. Тут люди рили гавані, там закладали глибокий фундамент театру і добували масивні колони ... [ 79 ] [ 80 ] .

Дві внутрішні гавані, названі по пунічному котону , розташовувалися на південному сході; одна була торговою, а інша – військовою. Їхні певні функції не цілком відомі, ймовірно, для будівництва, оснащення або ремонту суден, а також для навантаження та розвантаження вантажів [ 81 ] [ 82 ] [ 83 ] . Більші якірні стоянки існували на північ і південь від міста [ 84 ] . На північ і захід від котону розташовувалися кілька промислових районів, наприклад, металообробні та гончарні (наприклад, для амфор), які могли служити як внутрішніми гаванями, так і кораблями, які стояли на якорі на південь від міста [ 85 ] .

Наші знання про Бірса, район цитаделі на північ, дуже уривчасті [ 86 ]. Схили цього пагорба та фортеці на ньому були ареною запеклих боїв під час великої облоги міста у 146 році до нашої ери. Бірса, як повідомлялося, була місцем розташування храму Ешмуна (Бога зцілення), на вершині сходів з шістдесяти ступенів [ 87 ] [ 88 ]. Храм Таніт (цариці-богині міста), ймовірно, був розташований на схилі "малої Бірси" безпосередньо на схід, у бік до моря [ 89 ].

На південь від цитаделі, поруч із котоном, знаходився тофет, особливий і дуже старий цвинтар, який, коли місто тільки будувалося, лежало за межами міста. Тут розташовувався Саламбо, святилище Таніт, не храм, а огорожа для розміщення кам'яних стел. Вони були переважно короткими і прямими, вирізаними для похоронних цілей. Наявність тут скелетів немовлят може вказувати на факт жертвопринесення дітей, як стверджується в Біблії, хоча серед деяких археологів були значні сумніви в цьому, і багато хто вважав, що це просто цвинтар, присвячений немовлям [ 90 ]. Ймовірно, тофетські похоронні поля „можливо використовувалися в ранні часи першими поселенцями“ [ 91 ] [ 92 ]. З іншого боку, недавні дослідження довели, що дитячі жертвопринесення практикувалися насправді карфагенянами [ 93 ] [ 94 ].

Між котоном для судноплавства та пагорбом Бірса лежала агора, центральний ринок міста-держави для ведення бізнесу та торгівлі. Агора була також областю громадського майданчика, де люди могли збиратися на збори чи фестивалі. Це було місце, де розташовувалися релігійні святині та головні муніципальні будівлі Карфагену. Тут билося серце громадянського життя. У цьому районі міста, швидше за все, головували правлячі суфети, скликався рада старійшин, засідав трибунал зі 104 чоловік і правосуддя вершилося на судових процесах просто неба [ 95 ] [ 96 ].

Ранні житлові квартали оточували Бірсу з півдня на північний схід. Будинки зазвичай були побілені та виходили головним фасадом на вулицю, але всередині кожного будинку були двори-колодязі [ 97 ]. У цих районах багатоповерхове будівництво пізніше стало звичайним явищем, деякі з будинків досягали до шести поверхів у висоту, згідно з давньогрецьким автором [ 98 ] [ 99 ]. У ході недавніх розкопок було виявлено декілька архітектурних планів будинків, а також загальне планування кількох міських кварталів. На вулицях були встановлені кам'яні сходи, а дренаж планувався, наприклад, у вигляді мокрих доріжок, що просочуються в піщаний ґрунт [ 100 ]. Вздовж південного схилу Бірси розташовувалися не тільки прекрасні старовинні будинки, але й багато найраніших могил, розташованих поруч на невеликих ділянках, що перемежуються з житловою забудовою [ 101 ].

Ремісничі майстерні розташовувалися в місті на ділянках на північ і захід від гаваней. Розташування трьох металообробних майстерень було виявлено поряд з морськими та торговими гаванями (імовірно через залізний шлак та інші залишки такої діяльності), а ще дві знаходилися вище по схилу пагорба в напрямку цитаделі. Між агорою та гаванями, а також далі на північ, було виявлено місця, де були гончарні печі. Глиняний посуд часто виготовляли на основі грецького зразка. Майстерні за валянням (виготовлення вовняних тканин, що усихають і товщають), очевидно, розташовувався далі на захід і південь, тобто на околиці міста [ 102 ]. Карфаген також виробляв предмети рідкісної витонченості. Протягом IV-го та III-го століть скульптури з саркофагів стали витворами мистецтва. "Бронзове гравіювання і різьблення по каменю досягли свого зеніту" [ 103 ].

Висота суші на мисі на березі моря на північний схід (нині званий Сіді-Бу-Саїд) була вдвічі вище над рівнем моря, ніж у Бірси (100 м і 50 м). У проміжках між хребтом, що кілька разів досягає 50 м; вона продовжується і з північного заходу вздовж моря, і утворює край плато, як зона між Бірсою і морем [ 104 ]. Нові розробки містобудування знаходилися тут, у цих північних округах [ 105 ].

Через те, що римляни зрівняли місто із землею, первісне пунічне міське планування Карфагена було значною мірою втрачено. З 1982 року французький археолог Серж Лансель розкопав житловий район пунічного Карфагена на вершині пагорба Бірса поблизу римського форуму Карфагена. Цей район може бути датований початком другого століття до нашої ери, з його будинками, магазинами та приватними двориками, має велике значення для розкриття інформації про повсякденне життя пунічного Карфагену [ 106 ].

Руїни збереглися під насипами-фундаментами пізнішого римського форуму, палі фундаменту якого всіюють весь район. Житлові квартали розділені сіткою прямих вулиць шириною близько 6 м (20 футів), з проїжджою частиною, що складається з глини; сходи компенсують нахил пагорба. Будівництво такого типу передбачало організацію та політичну волю, що надихнуло назву району, „район Ганнібала“, посилаючись на легендарного пунічного генерала чи суффета (консула) на початку другого століття до нашої ери. Середовище типове, навіть стереотипне. Вулиця часто використовувалася як вітрина магазину; у підвалах були встановлені цистерни для збору води для домашнього використання, а довгий коридор з правого боку кожного господарства вів у внутрішній двір, що містить відстійник, навколо якого можна було знайти різні інші предмети. У деяких місцях земля вкрита мозаїкою, яка називається пунічною бруківкою, іноді з використанням характерного червоного розчину.

Спираючись на свою історичну спадщину, Карфаген росте і стає величезним житловим передмістям Тунісу навколо президентського палацу. Однак, оскільки швидкий розвиток сучасного міста загрожує назавжди знищити руїни, туніські археологи сильно занепокоїлися [ 107 ], і ЮНЕСКО розпочала широку міжнародну кампанію у 1972—1992 роках, щоб урятувати Карфаген. Завершившись із високим рейтингом важливості для всесвітньої спадщини.

Складність для відвідувача сьогодні полягає у крайній розкиданості руїн, хоча їх можна знайти.

Пунічна культура та сільськогосподарські науки, прибувши до Карфагену зі східного Середземномор'я, поступово адаптувалися до місцевих африканських умов. Торгова гавань в Карфагені була розвинена після заселення довколишнього міста Путіна Утіка, і в кінцевому підсумку навколишня африканська сільська місцевість була введена в орбіту пунічних міських центрів, спочатку в комерційному, а потім у політичному відношенні. Потім було пряме управління пунічними землевласниками обробітком сусідніх земель [ 119 ]. 28-томну працю з сільського господарства, написану пунічною мовою відставним генералом армії Магоном, було переведено латиною, а потім грецькою. Оригінал та обидва переклади були втрачені, проте частина тексту Магона збереглася в інших латинських творах [ 120 ]. Оливкові дерева (наприклад щеплення), фруктові дерева (гранат, мигдаль, інжир, фінікова пальма), виноградарство, бджільництво, велика рогата худоба, вівці, свійський птах, знаряддя праці та управління господарством були серед давніх тим, що вивчав Магон. Крім того, Магон звертається до мистецтва винороба (тут це різновид хересу) [ 121 ] [ 122 ] [ 123 ].

У пунічному землеробському суспільстві, згідно з Магоном, головними виробниками були дрібні землевласники. Вони були, як пишуть два сучасні історики, жили при своєму господарстві. Швидше за все, Магон був «господарем щодо скромного маєтку, з якого завдяки великим особистим зусиллям він отримував максимальний дохід». Магон радив землевласникам, заради їх власних «утилітарних» інтересів, дбайливо і добре ставитися до своїх керуючих і робітників або до їхніх наглядачів та рабів [ 124 ]. Однак в іншому місці ці автори припускають, що землеволодіння в сільській місцевості також забезпечило нову базу влади серед міської знаті для тих, хто жив у своїх заміських віллах [ 125 ] [ 126 ]. Багато, сільське господарство почало розглядатися як альтернатива міської комерції. Інший сучасний історик вважає, що найчастіше це був міський купець з Карфагена, який володів сільськогосподарськими угіддями з деяким прибутком, а також усамітнювався там під час літньої спеки [ 127 ]. Може здатися, що Магон передбачив таку думку і натомість дав цю протилежну пораду (цитовану римським письменником Колумеллою):

Людина, яка купує маєток, повинна продати свій будинок, інакше вона віддасть перевагу жити в місті, а не в селі. Кожен, хто воліє жити в місті, не потребує маєтку в селі [ 128 ]. Той, хто купив землю, повинен продати свій міський дім, щоб він не мав бажання поклонятися домашнім богам міста, а не богам країни; людина, яка отримує більше задоволення від свого міського проживання, не потребуватиме заміського маєтку [ 129 ].

Питання, пов'язані із сільським землеустроєм, також розкривають глибинні особливості пунічного суспільства, його структуру та стратифікацію. Найманих робітників можна було б вважати «сільським пролетаріатом», найнятим із місцевих берберів. Чи залишилися берберські землевласники поруч із пунічними фермами, неясно. Деякі бербери стали здольщиками. Раби, придбані для сільськогосподарських робіт, часто були військовополоненими. У землях, що знаходяться поза політичним контролем пунійців, незалежні бербери вирощували зерно і розводили коней на своїх землях. Однак у межах пунічних володінь, що оточували місто-держава Карфаген, крім звичайних квазіфеодальних відмінностей між паном і селянином або паном та кріпаком існували етнічні відмінності. Ця властива сільській місцевості нестабільність привертала небажану увагу потенційних загарбників [ 130 ]. Однак протягом тривалого часу Карфаген був в змозі впоратися з цими соціальними труднощами [ 131 ].

Численні амфори з пунічними знаками, знайдені згодом біля стародавніх середземноморських прибережних поселень, свідчать про карфагенську торгівлю місцевою оливковою олією та вином [ 132 ]. Сільськогосподарське виробництво Карфагену високо цінувалося давніми і змагалося з римським — колись вони були конкурентами, наприклад, за врожай оливок. За римського правління, однак, виробництво зерна (пшениці та ячменю) для експорту різко зросло; проте пізніше експорт зменшився із зростанням експорту зерна із римського Єгипту. Після цього навколо Карфагена було відновлено оливкові гаї та виноградники. Відвідувачі кількох зростаючих районів, які оточували місто, із захопленням писали про пишних зелених садах, фруктових садах, полях, зрошувальних каналах, живоплотах (як межах), а також про безліч процвітаючих фермерських господарств, розташованих по всьому сільському ландшафту [ 133 ] [ 134 ].

Відповідно, грецький автор Діодор Сіцилійський (I століття до н. е.), який мав доступ до давніх творів, згодом втрачених, і на яких він засновував більшу частину своїх творів, описав сільськогосподарські землі поблизу міста Карфагена близько 310 року до н. е.:

Він був розділений на ринкові сади та сади всіляких фруктових дерев, з безліччю потоків води, що тече в каналах, що зрошують кожну частину. Всюди стояли заміські будинки, багато збудовані і вкриті штукатуркою. … Частина землі була засаджена виноградними лозами, частина оливками та іншими плодоносними деревами. За ними на рівнинах паслися худоба та вівці, а на луках паслися коні [ 135 ] [ 136 ].

Карфагенські купці були частково спадкоємцями середземноморської торгівлі, розвиненою Фінікією, і навіть спадкоємцями суперництва з грецькими купцями. Відповідно, ділова активність одночасно стимулювалася та оспорювалася. Кіпр був одним із перших місць проведення подібних комерційних конкурсів. Фінікійці тоді наважилися проникнути в західне Середземномор'я, заснувавши торгові пости, включаючи Качку і Карфаген. Греки пішли за ними, вийшовши в західні моря, де продовжувалося торгове суперництво. Зрештою це призвело б, особливо на Сицилії, до кількох війн [ 137 ] [ 138 ]. Хоча товари грецького виробництва зазвичай вважалися вищими за дизайном, Карфаген також виробляв торгові товари удосталь. Те, що Карфаген став функціонувати як виробничий колос, було показано під час Третьої Пунічної війни з Римом. Карфаген, що опинився перед фатальної римської облоги, «раптово організував виробництво зброї» з великою майстерністю та ефективністю. Згідно Страбону (63 рік до н. е. — 21 рік н. е.) у його Географії :

[Карфаген] щодня виробляв сто сорок готових щитів, триста мечів, п'ятсот копій і тисячу снарядів для катапульт… Крім того, [Карфаген, хоч і оточений римлянами] побудував сто двадцять палубних кораблів за два місяці… бо старі колоди зберігалися в готовності, а велика кількість валів [ 3 ].

Текстильна промисловість у Карфагені, ймовірно, почалася у приватних будинках, але існування професійних ткачів вказує на те, що свого роду фабрична система виникла пізніше. Вироби включали вишивку, килими та використання пурпурової фарби мурекс (який славився карфагенський острів Джерба). Слюсарі розвивали спеціальні навички, тобто робили різну зброю для армії, а також предмети домашнього вжитку, такі як ножі, виделки, ножиці, дзеркала та бритви (всі предмети, знайдені у гробницях). Твори мистецтва з металів включали вази та світильники з бронзи, а також чаші та тарілки. Інші вироби виготовлялися такими ремісниками, як гончарі, склодуви та ювеліри. Написи на обітничній стелі вказують на те, що багато з них були не рабами, а «вільними громадянами» [ 140 ].

Фінікійські та пунічні торгові підприємства часто керувалися як сімейне господарство, змушуючи працювати своїх членів сім'ї та підлеглих клієнтів. Такі сімейні підприємства мо

Карфаген - це переважно житлове місто, тому тут немає значної економічної діяльності. Проте культурний вплив археологічних розкопок та чарівність деяких сусідніх муніципалітетів роблять Карфаген центром туристичних маршрутів та привілейованим місцем для екскурсій. Однак у місті практично відсутня інфраструктура у цьому районі; відсутність великих пляжів, найближчий розташований на північ, безсумнівно, є однією з причин цього.

Перон карфагенського вокзалу Карфаген обслуговується залізничною лінією TGM, яка проходить через місто і з'єднує його з Хальк-ель-Уед та Тунісом на південному заході та Сіді-Бу-Саїд та Ла-Марса на півночі. У передмісті є шість залізничних станцій: Карфаген Саламбо (названий на честь Саламбо, вигаданої дочки Гамількара), Карфаген Бірса (названий на честь пагорба Бірса), Карфаген Дермех (Dermèche), Карфаген Ганнібал (названий на честь президентського палацу) і Карфаген Амількар (названий на честь Гамількара) [ 149 ].

Різні автобусні маршрути туніської транспортної компанії з'єднують місто з іншими точками агломерації, такими як Арьяна і Туніс [ 149 ].

Карфагенський міжнародний фестиваль — відома культурна подія, яка проводиться щоліта в античному театрі. Дні кіно в Карфагені, кінофестиваль ініційований в 1966 міністерством культури Тунісу, проходить без перерви з моменту свого створення [ 150 ], чергуючись з Карфагенським театральним фестивалем.

На пагорбі Бірс знаходиться Національний музей Карфагена. Це дозволяє відвідувачу зрозуміти масштаби об'єктів міста у пунічну та римську епох. Деякі з найкращих експонатів, знайдені під час розкопок з XIX століття, знаходяться там, інші представлені в Національному музеї Бардо поблизу Тунісу. У безпосередній близькості знаходиться собор Святого Людовіка, який використовується для культурних заходів. Тут регулярно проводяться виставки та концерти, у тому числі джазовий фестиваль у Карфагені, створений у 2005 році [ 151 ].

До інших установ, що діють у Карфагені, належить Туніська академія наук, літератури та мистецтв, розташована з 1983 року в колишньому палаці, що належить генералу Зарруку, військовому міністру Садок-Бея, який був придбаний в 1922 Мухаммедом аль-Хабібом і заповідь представнику династії Хусейнідів [ 152 ]. Національний інститут морської науки і техніки, заснований у 1924 році, є державною науково-дослідною установою, що базується в Саламбо. Він володіє невеликим океанографічним музеєм Саламбо.

Щодо освіти, то в місті є кілька відомих установ, таких як Карфагенський інститут вищих комерційних досліджень та Вищий інститут кадрів для дітей [ 153 ]. Освітня мережа також налічує п'ять шкіл і чотири ліцеї28, включаючи Карфагенський ліцей, побудований в 1952 [ 152 ].

Убогі залишки того, що колись було великим містом, відображені в поемі Летиції Елізабет Лендон Карфаген, опублікованій в 1836 з цитатами з щоденника сера Гренвілл Темпла.

Карфагенський спортивний союз - спортивний клуб, який представляє Карфаген і відомий своїми волейбольними виступами; Карфагенський жіночий клуб – жіночий волейбольний клуб. Карфагенський тенісний клуб також активний у місті.

Карфаген має такі міста-побратими [ 154 ] :

Картахена, Іспанія (близько 10 січня 1989 р.)

Екс-ан-Прованс, Франція (c 28 січня 1993 р.)

Версаль, Франція (близько 28 червня 1998 р.)

Тир, Ліван (близько 20 жовтня 2002 р.)

• Карфагенська імперія в Іспанії