YaChudo

Епона

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Епона
Епона та її коні з Кенгену, Німеччина, близько 200 року
Божество вкельтська міфологія, римська міфологія[1] і давньоримська релігія Редагувати інформацію у Вікіданих
Покровитель дляКонярство Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
Епона, II чи III століття нашої ери, з Контерну, Люксембург (Національний музей історії та мистецтва, місто Люксембург)

У галло-римській релігії Епона — захисниця коней, поні, ослів та мулів. Особливо важлива богиня родючості, про що свідчать її атрибути: патера, ріг достатку, колоски зерна та присутність на деяких скульптурах лошат.[2] Вона та її коні також могли бути провідниками душі під час загробної їзди, з пізнішими літературними паралелями в Ріаннон із «Мабіногіона».[3] Поклоніння Епоні, «єдиному кельтському божеству, якому зрештою поклонялися в самому Римі»,[4] як покровительці кінноти,[5] було поширене в Римській імперії між I і III століттями нашої ери; це незвично для кельтського божества, більшість із яких були пов'язані з певними місцевостями.

Етимологія

Хоча ім'я Епона («Велика Кобила») відоме лише з римського контексту, воно походить із галльської мови; воно походить від протокельтського *ekʷos «кінь»,[6] яке дає початок сучасному валлійському ebol «лоша», разом із аугментативним суфіксом -on, який часто, хоча й не виключно, зустрічається в теонімах (наприклад, Сірона, Матрона), та звичайним галльським жіночим родом однини -a.[7] В епізоді, що зберігся в зауваженні Павсанія,[8] архаїчна Деметра Ерініс (Мстива Деметра) також була Великою Кобилою, яку покрив Посейдон у вигляді жеребця, після чого вона народила Арейона та Дочку, ім'я якої не вказано поза аркадськими містеріями.[9] В історичні часи Деметру шанували як кобилу в Лікосурів Аркадії.

Свідчення

Фернан Бенуа знайшов найдавніші свідчення про релігію Епони в придунайських провінціяхі стверджував, що в лімесах Галлії її запровадили вершники зі сходу.[10] Ця думка не отримала загальної підтримки.

Хоча назва походить від галлів, присвятні написи Епоні написано латиною або, рідше, грецькою мовою. Їх робили не лише кельти, а й німці, римляни та інші жителі Римської імперії. Напис Епоні з Майнца, Німеччина, ідентифікує присвятника як сирійця.[11]

1887 року в Ромі (Де-Севр), римському Рауранумі знайдено довгий латинський напис I століття до н. е., вигравіруваний на свинцевому аркуші, що супроводжував жертвопринесення кобили та дар у вигляді казана. Олмстед читає напис як звернення до богині з архаїчною кількістю епітетів: Епоніна «дорога маленька Епона», Атанта «богиня-кінь», Потія «могутня Пані» (пор. грец. Потнія), Дібонія (лат. «добра богиня»), Катона «бойова», благородна та добра Вовесія.[джерело?] Однак, інтерпретацію Олмстеда сприйняли не всі інші вчені; Мейд інтерпретує той самий напис як звернення до Дібони вульгарною грецькою мовою з проханням про допомогу в романтичній суперечці.[12]

У римському календарі свято Епони відзначалося 18 грудня за сільським календарем з Гуїдіццоло (Італія),[13] хоча це могло бути лише місцеве свято. Її було включено до імператорського культу, її називали Епоною Августою (Epona Augusta) або Епоною Реджиною (Epona Regina).

Припущення про автономність кельтської цивілізації в Галлії зазнало чергового удару після дослідження Фернана Бенуа[14] про похоронну символіку вершника з демоном із зміїним хвостом («ангуіформ»), яку він визначив як тему перемоги над смертю, та Епони; обидва він визнав пізніми проявами символізму, що зазнав впливу Середземномор'я і потрапив до Галлії через контакти з Етрурією та Великою Грецією. Бенуа порівнював вершника з більшістю вершників, зображених на узбережжі Середземного моря.

Уявлення про корінних кельтських богинь змінилося за часів римської гегемонії: незмінними залишилися лише імена.[джерело?] В міру романізації Галлії за часів ранньої імперії, суверенна роль Епони перетворилася на захисницю кінноти.[15] Культ Епони поширився на більшій частині Римської імперії завдяки допоміжній кінноті, alae (ала), особливо Імператорській кінній гвардії або equites singulares augustii, набраній із Галлії, Нижньої Германії та Паннонії. Серію їхніх присвят Епоні та іншим кельтським, римським та німецьким божествам знайдено в Римі, в Латерані.[16] Кажуть, що її культ був «також поширений у Каринтії та Штирії».[17]

Як Епане її згадано в Кантабрії (північ Іспанії), на горі Берноріо (Паленсія);[18] як Іккону Лоімінну — в Португалії на лузітанському написі Cabeço das Fráguas.

Евгемеричний опис походження Епони зустрічається в «Parallela minora», яку традиційно приписували Плутарху (але зараз класифікують як «псевдоплутархівську»):

Фульвій Стелл ненавидів жінок і мав звичку спілкуватися з кобилою, і з часом кобила народила прекрасну дівчинку, яку назвали Епоною. Вона — богиня, що опікується захистом коней. Так пише Агесилай у третій книзі своєї «Італійської історії».[19]

Цю історію передано в контексті непристойного парування людини та тварини у виданні Джамбаттісти делла Порти «Magia naturalis» (1589), суміші точного та сумнівного, з помилковими посиланнями на «Життя Солона» Плутарха.[20] Це може бути спогадом про індоєвропейські жертвопринесення коней, як-от ведична ашвамедга та ірландський ритуал, описаний Гіральдом Камбренсісом, обидва пов'язані з королівською владою. У кельтському ритуалі король парується з білою кобилою, яка, як вважається, втілює богиню суверенітету.[21][22]

Іконографія

Рельєф Епони, оточеної двома парами коней. Римська Македонія, Археологічний музей Салонік.

Бенуа зазначає, що скульптурні зображення Епони поділяються на п'ять типів: верхи на коні; стоячи або сидячи перед ним; стоячи або сидячи між двома кіньми; приборкувальниця коней у стилі повелительки тварин та символічна кобила з лошам. У вигляді вершниці, поширеному в Галлії, її зображують сидячою на коні в сідлі або (рідко) лежачою на ньому; в імператорському типі (більш поширеному за межами Галлії) вона сидить на троні в оточенні двох або більше коней чи лошат.[23] У далекій Дакії її зображено на стелі (зараз у музеї Музей образотворчих мистецтв у Будапешті) у форматі Кібели, яка сидить фронтально на троні з руками на шиях парних тварин: її коні замінюють левів Кібели.

У літературі та мистецтві

Епону згадано в «Золотому віслюку» Апулея, де едикулярну нішу з її зображенням на колоні в стайні прикрашено гірляндами свіжозібраних троянд.[24]

У своїх «Сатирах» римський поет Ювенал також пов'язує культ та іконографію Епони з територією стайні.[25] Невеликі зображення Епони знайдено на римських розкопках стаєнь та комор на великій території.

У франшизі «Легенда про Зельду» коня головного героя Лінка звати Епона. Коня завжди зображено як паломіно або лляну каштанову кобилу з білою гривою.

Однойменний альбом виконавиці Енії 1987 року містить трек під назвою Epona, який є частиною саундтреку до документального фільму BBC «Кельти».[26]

У Британії

Ймовірна дата близько 1380—550 рр. до н. е., яку приписують гігантському крейдяному коневі, вирізьбленому на схилі пагорба в Уффінґтоні на півдні Англії, може бути занадто ранньою, щоб її безпосередньо пов'язувати з Епоною, і зображення може насправді взагалі представляти не коня. Традиційні вершники на дерев'яних конях із Західної Англії, які брали участь у параді на Травневе свято у Падстоу (Корнуолл) та Майнгеді (Сомерсет), і які збереглися до середини XX століття, попри те, що танець морріс було забуто, фольклористи XX століття вважали глибоко вкоріненим ушануванням Епони, як і британську відразу до вживання конини.[27] У Падстоу, наприкінці святкувань, коника-гойдалку раніше ритуально занурювався в море.[28] Однак немає жодних вагомих доказів того, що фестиваль відбувався до XVIII століття.

В Англії знайдено провінційну невелику (7,5 см заввишки) римську бронзову статуетку сидячої Епони, обабіч якої — «надзвичайно малі» кобила й жеребець.[29] На її колінах та на патері, піднятій у правій руці, лежать непропорційно великі колоски зерна; колоски також стирчать з ротів поні, голови яких повернуті до богині. На лівій руці вона тримає ярмо, яке вигинається над її плечем, що є унікальним атрибутом цієї бронзової статуетки.[30]

У середньовічній валлійській збірці оповідань, відомій як «Мабіноґіон», велична Ріаннон їде на білому коні, чия повільна, легка хода надприродним чином випереджає будь-яку погоню. Несправедливо звинувачена у вбивстві свого потомства, Ріаннон, як покарання, повинна протягом семи років виконувати роль коня, перевозячи мандрівників до двору і розповідаючи їм свою історію; вона також носить робочий ошийник осла. Її та її сина, батьком якого є бог моря (пор. римсько-грецький Посейдон, бог коней та моря), іноді описують як кобилу та лоша.[31] Рональд Гаттон скептично ставиться до описаних зв'язків між Епоною та Ріаннон; остання є набагато пізнішим літературним творінням, хоча також походить із усних традицій, які нині втрачено.[32] У грудні досі проводиться південноваллійський народний ритуал під назвою «Марі Лвід» (Сіра кобила), який деякі фольклористи також вважають очевидним залишком поклоніння Епоні, але знову ж таки немає надійних доказів, що підтверджують вік, походження або мету цієї практики.

Сучасність

На острові Макіно (штат Мічиган), щороку в червні відзначають свято Епони, під час якого проводяться екскурсії по стайнях, благословення тварин та парад Епони і Баркуса. На острові заборонено користуватися особистими автомобілями; основним засобом пересування залишається кінь, тому святкування Епони має особливе значення на цьому острові у верхній частині Середнього Заходу.[33] «Свято Епони» включає благословення коней та інших тварин місцевим церковнослужителем.[34]

Епоні нині також поклоняються неодруїди[35] та інші язичники й політеїсти.[36]

Ім'я богині надихнуло на назву приладу EPONA (Energetic Particle Onset Admonitor) на космічному апараті Джотто.[37]

Примітки

  1. ↑ группа авторов, Абрамович-Барановский С. С., Агафонов В. К. и др. Энциклопедический словарь / под ред. И. Е. Андреевский, К. К. Арсеньев, Ф. Ф. Петрушевский — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1890.
  2. ↑ Salomon Reinach, "Épona", Revue archéologique (1895:163–95)
  3. ↑ Henri Hubert, Mélanges linguistiques offerts à M. J.Vendryes (1925:187–198).
  4. ↑ Phyllis Pray Bober, reviewing Réne Magnen, Epona, Déesse Gauloise des Chevaux, Protectrice des Cavaliers in American Journal of Archaeology 62.3 (July 1958, pp. 349–350) p. 349. Émile Thevenot contributed a corpus of 268 dedicatory inscriptions and representations.
  5. ↑ Berresford Ellis, Peter (1998). The Ancient World of the Celts. Great Britain: Constable & Robinson. с. 175. ISBN 0-7607-1716-8.
  6. ↑ Порівн. латинське equus, грецьке hippos.
  7. ↑ Delamarre, 2003:163–164.
  8. ↑ Pausanias, viii.25.5, 37.1 and 42.1 The myth was noted in Bibliotheke 3.77 and reflected also in a lost poem of Callimachus and in Ptolemy Hephaestion's New History.
  9. ↑ Karl Kerenyi, The Gods of the Greeks (1951) pp 184ff "Demeter and Poseidon's stallion-marriages".
  10. ↑ Benoît, F. (1950). Les mythes de l'outre-tombe. Le cavalier à l'anguipède et l'écuyère Épona. Brussels, Latomus Revue d'études latines.
  11. ↑ CIL 13, 11801
  12. ↑ Wolfgang Meid (2007). Pseudogallische inschriften. У Lambert, Pierre-Yves; Pinault, Georges-Jean (ред.). Gaulois et celtique continental. Librairie Droz. с. 277—290. ISBN 9782600013376.
  13. ↑ Vaillant, 1951.
  14. ↑ Benoît 1950.
  15. ↑ Oaks 1986:79–81.
  16. ↑ Spiedel, 1994.
  17. ↑ Kropej, Monika. “The Horse As a Cosmological Creature in the Slovene Mythopoetic Heritage". Studia Mythologica Slavica 1 (May/1998). Ljubljana, Slovenija. 156. https://doi.org/10.3986/sms.v1i0.1871.
  18. ↑ Simón.
  19. ↑ Pseudo-Plutarch, Parallela Minora 29, also found cited as 312e (= Agesilaus FGrHist F 1).
  20. ↑ Giambattista Della Porta (1569). Magia naturalis, sive De miraculis rerum naturalium. Lyon.[сторінка?]
  21. ↑ M.L. West, Indo-European Poetry and Myth (Oxford University Press, 2007), p. 418.
  22. ↑ Miriam Robbins Dexter, "Horse Goddess," in Encyclopedia of Indo-European Culture (Taylor & Francis, 1997), p. 280.
  23. ↑ Nantonos, 2004.
  24. ↑ "respicio pilae mediae, quae stabuli trabes sustinebat, in ipso fere meditullio Eponae deae simulacrum residens aediculae, quod accurate corollis roseis equidem recentibus fuerat ornatum." (iii.27). In Robert Graves' translation of The Golden Ass, he has interposed an explanatory "the Mare-headed Mother" that does not appear in the Latin text; it would have linked Epona with the primitive mythology of Demeter, who was covered as a mare by Poseidon in stallion-form (see above); there is no justification for identifying Epona with Demeter, however.
  25. ↑ Satire VIII lines 155–57, where the narrator derides a consul for his inappropriate interest in horses:
  26. ↑ Enya at Discogs.
  27. ↑ Theo Brown, "Tertullian and Horse-Cults in Britain" Folklore 61.1 (March 1950, pp. 31–34) p. 33.
  28. ↑ Herbert Kille, "West Country hobby-horses and cognate customs" Proceedings of the Somerset Archaeological and Natural History Society 77 (1931) [1]
  29. ↑ Ймовірним місцем походження знахідки вважають Вілтшир; його додано до провенансу «trouvée en Angleterre» («знайдена в Англії») після того, як предмет описали в каталозі продажу колекції Ференца Пульського (Париж, 1868). Вона зберігається в Британському музеї і в праці Кетрін Джонс «Римська бронзова статуетка Епони» (A Roman Bronze Statuette of Epona, The British Museum Quarterly 36.1/2 (Autumn 1971:37–41)) описана як «провінційна, але не варварська».
  30. ↑ Ідентифікувала як ярмо Кетрін Джонс 1971 року; його помилкова ідентифікація як змії призвела до хибної ідентифікації «хтонічної» Епони.
  31. ↑ Ford, Patrick K., The Mabinogi and Other Medieval Welsh Tales, 2008, University of California Press, pp. 12, 26, 36, 75, isbn 9780520253964. See also Sioned Davies (translator), The Mabinogion, Oxford 2007, p. 231.
  32. ↑ Hutton, Ronald (2014). Pagan Britain. Yale University Press. с. 366. ISBN 978-0300197716.
  33. ↑ Mackinac Island Lilac Festival. mackinacislandlilacfestival.org. Архів оригіналу за 2 лютого 2015.
  34. ↑ Caitlyn Kienitz (21 червня 2008). Animals Are Blessed During Feast of Epona. Town Crier (www.mackinacislandnews.com). Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 29 червня 2015.
  35. ↑ Cf. Potia (n.d.). Epona. Order of Bards Ovates & Druids. Архів оригіналу за 2 лютого 2013. Процитовано 29 червня 2015.
  36. ↑ Cf. Jane Raeburn (2001). Celtic Wicca: Ancient Wisdom for the 21st Century. Citadel Press. с. 54.
  37. ↑ Calder, Nigel (1992). Giotto to the Comets. Presswork. с. 47. ISBN 0-9520115-0-6.

Джерела

  • Benoît, F. (1950). Les mythes de l'outre-tombe. Le cavalier à l'anguipède et l'écuyère Épona. Brussels, Latomus Revue d'études latines.
  • Delamarre, X. (2003). Dictionnaire de la langue gauloise. 2nd edition. Paris, Editions Errance.
  • Evans, Dyfed Llwyd (2005–2007), Epona: a Gaulish and Brythonic goddess (Divine Horse)
  • Green M. J. (1986), The Gods of the Celts, Stroud, Gloucestershire.
  • Magnen, R. Epona (Delmas, 1953).
  • Nantonos and Ceffyl (2004), Epona.net, a scholarly resource
  • Oaks, L. S. (1986), "The goddess Epona", in M. Henig and A. King, Pagan Gods and Shrines of the Roman Empire (Oxford), pp 77–84.
  • Reinach, Salomon (1895). "Épona". Revue archéologique 1895, 163–95,
  • Simón, Francisco Marco, "Religion and Religious Practices of the Ancient Celts of the Iberian Peninsula" in e-Keltoi: The Celts in the Iberian Peninsula, 6 287–345, section 2.2.4.1 (online)
  • Speidel, M. P. (1994). Riding for Caesar: the Roman Emperors' Horse Guards. Cambridge, Massachusetts, Harvard University Press.
  • Thevenot, Emile 1949. "Les monuments et le culte d' Epona chez les Eduens," L'antiquité Classique 18 pp 385–400. Epona and the Aedui.
  • Vaillant, Roger (1951), Epona-Rigatona, Ogam, Rennes, pp 190–205.

Література

  • Euskirchen, Marion (1993). "Epona." Bericht der Römisch-Germanischen Kommission 74 pp. 607–838.
  • Hernández Guerra, Liborio (2011). La diosa Epona en la Península Ibérica. Una revisión crítica. Hispania Antiqua (35): 247—260.
  • Lajoye, Patrice (2016). Note sur une source antique méconnue concernant le culte d'Epona en Cisalpine [A note about a less known ancient source concerning Epona's cult in Cisalpine Gaul]. Études Celtiques. 42: 59—64. doi:10.3406/ecelt.2016.2469.
  • Linduff, Katheryn M. (1979). Epona : A Celt among the Romans. Latomus. 38 (4): 817—837. JSTOR 41531375.
  • Waddell, John. "The Ancestors of Epona." In: Myth and Materiality, 124-46. Oxford; Philadelphia: Oxbow Books, 2018. The Ancestors of Epona.
  • Warmind, Morten (2016). Once More the Celtic Horse-Goddess. Proceedings of the Harvard Celtic Colloquium. 36 (36): 231—40. JSTOR 26383351..

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).