Елефантида

Елефанти́да (д.-грец. Ἐλεφαντίς) — ім'я або ж радше псевдонім^[1] давньогрецької письменниці кінця I століття до н. е., знаної го́ловно творами похабного, любострасного штибу у віршах й прозі^[2][3]. Жоден з них, щоправда, не вцілів, сподобившись хіба побіжних упоминок з-під калама античних літератів.

Звісток про неї дійшло обмаль — передовсім те, що являлась авторкою популярних книг найодвертішого змісту, кої слугували чимось на кшталт посібників сексуальних поз. З огляду на ужиток анімалістичного прізвиська, деривата від грец. ἐλέφας слон, випадку зовсім не рідкісного межи гетер, припускається, ніби передше вона трудилась куртизанкою^[4][5]. Відповідно ж до іншої точки зору, її ім'я походить од назви острова і міста Елефантина на Нілі близь Асуана^[6]. Суда, візантійський енциклопедичний словник X віку, стверджує, що її натхненницею була легендарна Астіанасса^[7].

За словами римського історика Светонія в його «Життєписах дванадцяти цезарів», коли імператор Тиберій вернувся на острів Капрі, то впридобив Елефантидовими працями опочивальні в різних місцинах тамтешньої вілли, «кубла таємної розпусти», — «щоб комусь під час заняття не забракло відповідного прикладу»^[8][6].

Доробок жінки заторкується в анонімному вірші поетичної збірки «Пріапея», присвяченої римському фалічному божку (оригінал написаний гендекасиллабом, українською переклав львівський літературознавець Назар Ващишин)^[9][10][11]:

Obscenas rigido deo tabellas
dicans ex Elephantidos libellis
dat donum Lalage rogatque, temptes,
si pictas opus edat ad figuras.

Богу ствердлому в дар несе малюнки
Соромітні з книжок Елефантиди —
І благає його Лалага, просить
Намальоване все вчинити з нею.

У нім прозирається семантична гра автора шляхом етимологічного переносу: дівчина присвячує «жорсткому богу» (rigido deo) одкровенні рисунки з Елефантидового мануала, причому «твердість» слонової кості, оприявнюваної через інне значення грец. ἐλέφας, переноситься на «ствердлість», «тужавність» дебелого ерегованого члена Пріапа^[5].

Прохоплюється взглядно неї в одній з епіграм і римський поет Марціал, котрий слинув описами витонченої похоті^[12]:

Facundos mihi de libidinosis
Legisti nimium, Sabelle, versus,
Quales nec Didymi sciunt puellae
Nec molles Elephantidos libelli.
Sunt illic Veneris novae figurae

(«Розв'язних мені й хтивих прочитав ти, Сабелле, віршів сповна, що не знані дівицям Дідима, ані знадливим Елефантидовим книгам, нових фігур Венери вміщаючих»). «Novae figurae» могло прочитуватись і як «novem figurae», себто дев'ять фігур, — звідсіль деякі коментатори висновують, ніби писателька упригожила своє творіння зображеннями 9 тілосплетінь при соїтті^[13].

Опріч того, Гален приписує їй роботи з косметики, а також вміння лікувати облисіння^[14], тоді як Пліній Старший спомина об її суперечці із якоюсь Лаїс відносно засобів переривання вагітності (Елефантида розділяла поширене поміж авторів античності воззріння на менструальну кров як на абортивний засіб або такий, що може зумовити безпліддя)^[6][4].

Не виключено, іж йменням жінки могли користатись 2 чи більш осіб. Відсилки до неї подибуються навіть в епоху Відродження, зосібна в сатирі «Алхімік» англійця Бена Джонсона (1610), містячій пасаж, як один із дійових осіб, сер Епікур Маммон, мріє обставити свої покої картинами на зразок Елефантидових, що їм «унилий Аретіно безстрасно подража»^[4][15][16]. Спогадує о ній і Оскар Вайльд у «Портреті Доріана Грея»:

Герой того дивовижного роману, що так вплинув на Доріанове життя, теж улягав цій химерній фантазії. У сьомому розділі він розповідає про себе, як в одінні Тіберія сидів, бувало, у саду на Капрі, увінчаний лаврами, що вберігають від блискавки, і читав сороміцькі книжки Елефантиди, а круг нього поважно походжали карлики й павичі, і флейтист передражнював кадильника фіміаму. І як він, мов Калігула, бенкетував по стайнях з конюхами в зелених туніках і вечеряв з ясел із слонової кості разом зі своїм конем, прикрашеним на лобі самоцвітною опаскою^[17].

• Археанасса
• Філеніда Самоська (знаменита гетера, авторка ілюстрованого трактату з техніки статевих злягань)^[11]

• Plant, Ian Michael (2004). Women Writers of Ancient Greece and Rome: an anthology. Norman: University of Oklahoma Press. ISBN 978-0806136226.
• Talvacchia, Bette (1999). Taking Positions. On the Erotic in Renaissance Culture. Princeton, NJ: Princeton University Press. ISBN 978-0691086835.