YaChudo

Голова-гумка

Переглядів: 0. Оновлено 08.11.2026.

Голова-гумка
англ. Eraserhead Редагувати інформацію у Вікіданих
Кіноплакат фільму,
створений дистриб'ютором Libra Films
Жанржахи, фантастика, драма, сюрреалізм
РежисерДевід Лінч
ПродюсерДевід Лінч
СценаристДевід Лінч
У головних
ролях		Джек Ненс[1][2][3], Джинн Бейтс[1][2][3], Джек Фіскd[1][3], Дженніфер Лінч[3], Шарлотта Стюартd[1][2][3], Аллен Джозефd, Джудіт Робертс, Лорел Нірd, Дарвін Джостонd[4] і Джил Деннісd[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
ОператорФредерік Елмсd і Герберт Кардвеллd Редагувати інформацію у Вікіданих
ХудожникДевід Лінч Редагувати інформацію у Вікіданих
КінокомпаніяАмериканський інститут кіномистецтва Редагувати інформацію у Вікіданих
Дистриб'юторNocturnod і Netflix Редагувати інформацію у Вікіданих
Тривалість89 хв. Редагувати інформацію у Вікіданих
Моваанглійська Редагувати інформацію у Вікіданих
КраїнаСША США
Рік1977
Кошторис100 000 $[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
Касові збори7 000 000 $ (США)
105 340 $ (решта світу)
IMDbID 0074486 Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Голова-гумка у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

«Голова-гумка» (англ. Eraserhead) — американський незалежний сюрреалістичний фільм у жанрі боді-горор, знятий 1977 року Девідом Лінчем. Лінч став не лише режисером, але й сценаристом, продюсером, монтажером та автором звукового дизайну стрічки. Знятий у чорно-білому кольорі, це був перший повнометражний фільм Лінча після кількох короткометражок. У головних ролях — Джек Ненс і Шарлотта Стюарт. Фільм розповідає історію чоловіка, який змушений піклуватися про свою скалічену дитину в занедбаному промисловому ландшафті.

Фільм «Голова-гумка» був створений за сприяння Американського інституту кіномистецтва (AFI), де навчався Лінч. Через труднощі з фінансуванням основні зйомки тривали кілька років; зберегти виробництво на плаву дозволили пожертви Фіска, його дружини Сіссі Спейсек та дружини Ненса Кетрін Коулсон. Фільмування тривало у кількох локаціях в Каліфорнії, що належали AFI, зокрема в особняку Грейстоун та в занедбаних стайнях, де жив режисер. У саундтреку використана органна музика Фетса Воллера, а також пісня «In Heaven», написана та виконана для фільму Пітером Айверсом на слова самого Лінча.

Спочатку фільм «Голова-гумка» був доступний невеликій аудиторії та не викликав особливого інтересу, але згодом здобув популярність після кількох тривалих сеансів як малобюджетний опівнічний фільм. З часом він отримав широке визнання критиків і став вважатися культовим. Його ключовими тематичними елементами називали сюрреалістичні образи та сексуальні підтексти, а технічною «родзинкою» — складний звуковий дизайн. 2004 року фільм був обраний Бібліотекою Конгресу для збереження в Національному реєстрі фільмів США як «культурно, історично чи естетично значущий».

Сюжет

Фільм починається з зображення обличчя Генрі Спенсера, що накладається на планету в космосі. Спенсер відкриває рот, і з нього з'являється істота, схожа на сперматозоїд. Інший чоловік усередині планети рухає важелі, і істоту змиває.

У промисловому міському пейзажі Генрі йде додому з продуктами. Біля квартири його зупиняє дівчина, що мешкає на іншому боці коридору, і повідомляє, що йому залишила повідомлення подруга Мері та запросила на вечерю зі своєю родиною. Генрі залишає продукти у квартирі, яка завалена купами землі та мертвих рослин. Увечері Генрі відвідує дім Мері, незграбно розмовляючи з її матір'ю та батьком. За обіднім столом його просять нарізати смажене курча, але птах рухається, корчиться на тарілці та бризкає кров'ю, коли його розрізають. Після вечері мати Мері заганяє Генрі в кут і намагається поцілувати його. Вона каже, що Мері народила від нього недоношену дитину і що вони мають одружитися, через що у Генрі йде кров з носа. Проте Мері не впевнена, що вона народила саме дитину.

Подружжя переїжджає до однокімнатної квартири Генрі та починає доглядати за дитиною — загорнутою у пелюшки істотою з нелюдським обличчям, що нагадує сперматозоїд, який бачили раніше. Немовля відмовляється від їжі, безперервно та нестерпно плаче. Цей звук доводить Мері до істерики, і вона залишає Генрі та дитину. Генрі намагається доглядати за дитиною і дізнається, що їй важко дихати, а на її шкірі з'явилися болючі виразки.

У Генрі починаються видіння: він знову бачить чоловіка на планеті, а також жінку, яка мешкає в його радіаторі опалення та топче сперматозоїди. Після сексуального контакту з красунею з кімнати навпроти у нього з'являється ще одне видіння, в якому жінка в радіаторі співає пісню «На небесах», його голова відривається від тіла, а на її місті з'являється плачуча голова дитини. Безтілесна голова Генрі падає з неба на вулицю, де її знаходить хлопчик та відносить на фабрику олівців, щоб її перетворили на гумки.

Прокинувшись, Генрі шукає сусідську дівчину, але бачить її з іншим чоловіком. Розчарований Генрі повертається до своєї кімнати, бере ножиці та вперше знімає з дитини пелюшки. Виявляється, що у дитини немає шкіри; її внутрішні органи разом тримали бинти, і вони висипаються після того, як бинти розрізають. Дитина задихається від болю, і Генрі проколює її органи ножицями. З ран хлине густа рідина, покриваючи дитину. Світло в кімнаті починає мерехтіти, а коли воно вмикається та вимикається, дитина виростає до величезних розмірів. Коли світло повністю гасне, голову дитини замінює планета, яку було видно на початку. Генрі з'являється серед хмари стружки гумки, що клубочиться. Бічна сторона планети розривається, а чоловік всередині бореться зі своїми важелями, які випускають іскри. Генрі тепло обіймає жінка з радіатора в білій порожнечі.

  • Людина на планеті
    Людина на планеті
  • Генрі Спенсер
    Генрі Спенсер
  • Сусідська дівчина з коханцем
    Сусідська дівчина з коханцем

У ролях

  • Джек Ненс — Генрі Спенсер
  • Шарлотта Стюарт — Мері Ікс
  • Аллен Джозеф — Містер Ікс
  • Джинн Бейтс — Місис Ікс
  • Джудіт Анна Робертс — Красива дівчина з кімнати навпроти
  • Лорел Нір — Жінка в радіаторі
  • Джек Фіск — Чоловік на планеті
  • Джин Ленг — Бабуся

Виробництво

Підготовчий період

Автор та режисер фільму Девід Лінч

У 1960-ті роки майбутній сценарист і режисер Девід Лінч навчався на художника та створив кілька короткометражних фільмів, що були анімаціями його власних картин[6]. На початку 1970-х він захопився кіновиробництвом, і у 24-річному віці отримав стипендію в Центрі передових досліджень кіномистецтва Американського інституту кіномистецтва (AFI). Лінчу не сподобався цей курс, і він розглядав можливість кинути навчання, але передумав після того, як йому запропонували зняти фільм за власним сценарієм. Лінчу дозволили використовувати весь кампус школи для фільмування, тож він перетворив занедбані стайні школи на серію знімальних майданчиків і жив там[7]. Крім того, для багатьох сцен використовувався особняк Грейстоун, який також належав Американському інституту кіномистецтва[8].

Спочатку Лінч працював над сценарієм під назвою «Садовий шлях» (англ. Gardenback), заснованим на його картині згорбленої фігури, на спині якої росте рослинність. «Садовий шлях» був сюрреалістичним твором про подружню зраду, у якому постійно зростаюча комаха символізувала пристрасть чоловіка до сусідки. Він мав би призвести до фільму тривалістю приблизно 45 хвилин, який, на думку AFI, був занадто довгим для такого фігуративного, нелінійного сюжету[9]. Замість цього Лінч представив сценарій «Голова-гумка», розроблений на основі марення про чоловічу голову, яку маленький хлопчик відносить на фабрику олівців. Кілька членів правління AFI все ще були проти створення сюрреалістичного твору, але погодилися, бо декан Френк Деніел погрожував піти у відставку, якщо на проєкт накладуть вето[10]. На сценарій Лінча до «Голови-гумки» вплинули твори, які він читав під час навчання в кіноінституті, зокрема оповідання Франца Кафки «Перевтілення» 1915 року та повість Миколи Гоголя «Ніс» 1836 року[11]. В інтерв'ю журналу Metro Silicon Valley Лінч зауважив, що фільм «став єдиним цілим», коли він відкрив Біблію, прочитав з неї один вірш і закрив її[12]. У 2007 році Лінч сказав: «Вірите чи ні, але „Голова-гумка“ — мій найдуховніший фільм»[13].

Вважається, що сценарій був натхненний страхом Лінча перед батьківством[8]. Його дочка Дженніфер народилася сильно клишоногою, що вимагало масштабної коригувальної операції в дитинстві[14]. Дженніфер пізніше підтвердила, що її власне несподіване зачаття та вроджені вади стали основою для тем фільму[14]. На настрій стрічки також вплинув час, коли Лінч жив у неспокійному районі Філадельфії. Разом із родиною вони провели п'ять років у атмосфері «насильства, ненависті та бруду»[15], і район, який описували як «зону бідності, що охоплена злочинністю», став натхненням для створення міського ландшафту фільму[8]. У книзі «Девід Лінч: Прекрасна темрява» (англ. David Lynch: Beautiful Dark) кінокритик Грег Олсон стверджував, що цей час різко контрастував з дитинством режисера на Тихоокеанському Північному Заході, давши режисерові «біполярне бачення Америки, що поєднувало рай та пекло», яке згодом сформувало його фільми[15].

Кастинг розпочався у 1971 році, і на головну роль швидко обрали Джека Ненса. Проте співробітники AFI недооцінили масштаб проєкту: вони дали зелене світло на фільм «Голова-гумка» після перегляду сценарію на двадцять одну сторінку, припускаючи, що звичайне в кіноіндустрії співвідношення — одна хвилина фільму на сторінку сценарію — скоротить фільм приблизно до двадцяти хвилин. Насправді ж фільм виявився набагато довшим, а ретельна режисура Лінча призвела до того, що він залишався у виробництві протягом кількох років[7]. Наприклад, між зніманням двох послідовних сцен фільму, коли персонаж Ненса відчиняє двері та як він входить до кімнати, минув цілий рік. Однак актор настільки присвятив себе фільму, що зберігав неортодоксальну зачіску, яку носив його персонаж, протягом усього періоду його створення[16].

Знімання

Виробництво тривало протягом п'яти років із багатьма перервами, оскільки у Лінча постійно закінчувалися гроші. Знімання підтримувалося на плаву завдяки регулярним пожертвам від друга дитинства Лінча Джека Фіска та дружини Фіска Сіссі Спейсек[17][8]; додаткові кошти надавала дружина Ненса Кетрін Е. Коулсон, яка працювала офіціанткою та жертвувала увесь свій дохід[18], та сам Лінч, який розносив газети протягом основних зйомок[19]. Під час однієї з перерв Лінч встиг зняти короткометражний фільм «Безнога» (The Amputee), скориставшись бажанням AFI протестувати нову плівку, перш ніж купувати її оптом[20]; в ньому знялася Коулсон, яка продовжувала працювати з Лінчем як технік над фільмом «Голова-гумка»[20]. Знімальна група «Голови-гумки» була дуже невеликою: сам Лінч; звукорежисер Алан Сплет; оператор Герб Кардвелл, який покинув виробництво з фінансових причин і був замінений Фредеріком Елмсом; керівник виробництва та технік з реквізиту Дорін Смолл; і Коулсон, яка обіймала декілька ролей[21].

Голова реквізиту до фільму, що зображав дитину головного героя. Актор Джек Ненс називав його «Спайк»

Спеціальні ефекти, використані для створення дитини з деформацією, трималися в таємниці. Лінч зав'язував очі кіномеханіку, щоб не розкривати природу реквізиту, і відмовлявся обговорювати ці ефекти в інтерв'ю[22]. Реквізит, який Ненс прозвав «Спайк», мав кілька робочих частин; його шия, очі та рот могли функціонувати самостійно[23]. Лінч давав загадкові коментарі щодо його походження, часом стверджуючи, що «він народився неподалік» або «можливо, його знайшли»[24]. Джон Паттерсон з газети The Guardian припустив, що реквізит міг бути зроблений зі шкури кролика або плоду ягняти[12]. Ретроспективно дитину розглядали як попередника елементів наступних фільмів Лінча, таких як грим Джона Мерріка у фільмі «Людина-слон» 1980 року та піщані черв'яки у фільмі «Дюна» 1984 року[25].

Під час виробництва Лінч почав експериментувати з технікою запису діалогів, які були фонетично промовлені задом наперед, та зворотного відтворення отриманого аудіо. Хоча ця техніка не була використана у фільмі, Лінч повернувся до неї в «Епізоді 2», третій серії його телесеріалу 1990 року «Твін Пікс»[26]. Також під час виробництва фільму Лінч почав цікавитися трансцендентальною медитацією[8], перейшовши на вегетаріанську дієту та відмовившись від куріння й алкоголю[27].

Постпродукція

Лінч працював над розробкою звуку фільму разом з Аланом Сплетом. Вони виготовили звукоізоляційне покриття для своєї студії, де провели майже рік, створюючи та редагуючи звукові ефекти для стрічки. Саундтрек містить багато шарів: одночасно можна почути до п'ятнадцяти різних звуків, що відтворюються на кількох котушках[28]. Звуки створювалися різними способами: наприклад, для сцени, в якій ліжко повільно розчиняється в калюжі рідини, Лінч і Сплет вставили мікрофон у пластикову пляшку, опустили її у ванну та записали звук повітря, що продувається через пляшку. Після запису звуки були додатково оброблені шляхом зміни їхньої висоти тону, реверберації та частоти[29].

Після погано сприйнятого тестового показу Лінч вирізав двадцять хвилин відзнятого матеріалу, зменшивши тривалість фільму до 89 хвилин[30]. Серед скорочених кадрів є сцена, де Коулсон грає акушерку немовляти; інша з кількома дітьми, які риються в землі (одну з них зіграла дочка Лінча Дженніфер); сцена з чоловіком, який катує двох жінок автомобільним акумулятором; і ще одна зі Спенсером, який грається з мертвим котом[31][12][13].

Саундтрек

Фрагмент пісні «In Heaven (Lady in the Radiator Song)»

Саундтрек-альбом до фільму «Голова-гумка» вийшов на лейблі IRS Records у 1982 році[32]. До платівки увійшли уривки органної музики Фетса Воллера та пісня «In Heaven» (укр. «На небесах»), написана для фільму Пітером Айверсом[33]. Саундтрек був перевиданий 7 серпня 2012 року лейблом Sacred Bones Records обмеженим тиражем 1500 примірників[34]. Альбом вважається передвісником жанру дарк-ембієнтної музики, а його представлення фонового шуму та немузичних сигналів Марк Річардсон з Pitchfork описав як «саундтрек [звукова доріжка] (два слова) у буквальному сенсі»[35].

Аналіз фільму

Трейлер фільму «Голова-гумка». 1977 рік

Одним з визначальних елементів фільму «Голова-гумка» вважається його звуковий дизайн. У фільмі є кілька характерних візуальних образів — деформоване немовля та розлогий індустріальний ландшафт — кожному з яких відповідають супутні звукові теми[36]. В кожній сцені на фоні можна почути постійні індустріальні звуки, створюючи загрозливу та тривожну атмосферу, яка була пізніше відтворена в таких роботах, як трилер Девіда Фінчера 1995 року «Сім» та чорна комедія братів Коен 1991 року «Бартон Фінк»[36]. Постійний шум був сприйнятий Джеймсом Вежбіцьким у його книзі «Музика, звук і режисери: звуковий стиль у кіно» (англ. Music, Sound and Filmmakers: Sonic Style in Cinema) як, можливо, продукт уяви Генрі Спенсера, а саундтрек був описаний як «безжально нехтуючий різницею між маренням та реальністю»[37]. Фільм також започатковує тенденцію у творчості Лінча, коли дієгетична музика (тобто така, яку чують герої твору) пов'язується зі снами, як-от коли Леді в радіаторі співає «In Heaven» під час снів Спенсера. Пізніше Лінч повторить це в «Епізоді 2» серіалу «Твін Пікс», в якому дієгетична музика переноситься зі сну персонажа до його думок наяву, та у фільмі 1986 року «Синій оксамит», в якому подібну роль грає пісня Роя Орбісона «In Dreams»[37].

Фільм також відомий своїм сексуальним підтекстом. Він починається з образу зачаття і показує Генрі Спенсера як персонажа, який боїться, але водночас захоплюється сексом. Повторювані образи спермоподібних істот, включаючи деформовану дитину, постійно присутні під час сексуальних сцен фільму; очевидна привабливість Леді в радіаторі зникає під час її музичного номера, коли вона починає жорстоко трощити спермоподібних істот та агресивно зустрічається поглядом зі Спенсером[38]. У своїй книзі «Шоу монстрів: культурна історія жахів» (англ. The Monster Show: A Cultural History of Horror) Девід Дж. Скал описує фільм як такий, що «зображує людське розмноження як пустельне шоу виродків, заняття, гідне лише проклятих»[39]. Скал пропонує іншу характеристику Леді в радіаторі, описуючи її як «відчайдушно прагнучу схвалення невидимої аудиторії»[39]. У своїй книзі «Розшифрований Девід Лінч» (англ. David Lynch Decoded) Марк Аллін Стюарт припускає, що Леді в радіаторі насправді є підсвідомістю Спенсера, проявом його власного бажання вбити свою дитину; жінка обіймає його після того, як він це робить, запевнюючи, що він все вчинив правильно[40].

Персонаж Спенсера сприймається як звичайна людина із байдужим виразом обличчя та простим одягом[41]. Спенсер демонструє пацифістську та фаталістичну бездіяльність протягом усього фільму, дозволяючи подіям розгортатися навколо себе, не беручи їх під контроль. Ця пасивна поведінка досягає кульмінації в кульмінації фільму; його очевидний акт дітовбивства зумовлений владним та контролюючим впливом, що його оточує. Пасивність Спенсера також розглядалася кінокритиками Коліном Оделлом та Мішель Ле Блан як попередник коміксу Лінча 1983–92 років «Найзліший собака у світі»[42].

Реліз

Касові збори

Кіноплакат фільму для фестивалю Filmex. 1977 рік
Девід Лінч, оточений п'ятьма ляльками Вуді Вудпекера, у трейлері 1982 року, що представляє фільм в театрі Nuart Theatre

Прем'єра фільму «Голова-гумка» відбулася на кінофестивалі Filmex у Лос-Анджелесі, на опівнічному показі 19 березня 1977 року[43][12]. Прем'єру відвідали 25 осіб; 24 людини переглянули його наступного вечора. Попри невисоку відвідуваність, голова дистриб'ютора Libra Films Бен Баренгольц переконав місцевий кінотеатр Cinema Village показувати стрічку як опівнічний повнометражний фільм, і його показ тривав ще протягом року. Після цього фільм йшов 99 тижнів у нью-йоркському кінотеатрі Waverly Cinema, рік — на нічних показах у театрі Roxie Theater у Сан-Франциско (з 1978 по 1979 рік), а також три роки — у театрі Nuart Theatre у Лос-Анджелесі (з 1978 по 1981 рік)[44]. Під час серії показів у Нью-Йорку та Лос-Анджелесі фільм «Голова-гумка» майже два роки показували разом із короткометражним анімаційним фільмом 1979 року «Спаржа» (англ. Asparagus), створеним Сьюзен Пітт[12].

Фільм «Голова-гумка» мав комерційний успіх, зібравши 7 млн доларів у Сполучених Штатах та понад 100 тис. доларів в решті світу[45]. Він також був показаний у рамках Лондонського кінофестивалю BFI 1978 року[46] та на кінофестивалі в Тельюрайді 1986 року[47].

Критичні відгуки

Після виходу «Людини-гумки» журнал Variety опублікував негативну рецензію, назвавши фільм «огидною вправою з поганим смаком»[48]. В огляді висловлювалася недовіра до тривалого процесу створення стрічки, а його фінал називали таким, що його неможливо дивитися[48]. Порівнюючи «Людину-гумку» з наступним фільмом Лінча «Людина-слон», Том Баклі з The New York Times написав, що останній був добре зробленим фільмом з досвідченим акторським складом, але перший таким не був. Баклі назвав «Людину-гумку» «похмуро претензійним» і написав, що його можна вважати фільмом жахів виключно через зовнішність деформованої дитини, а не завдяки сценарію чи акторській грі[49]. У 1984 році Ллойд Роуз з The Atlantic написала, що «Людина-гумка» продемонструвала, що Лінч був «одним з найщиріших сюрреалістів, які коли-небудь працювали в кіно»[50]. Роуз назвала фільм надзвичайно особистим, вважаючи, що на відміну від сюрреалістичних фільмів Луїса Бунюеля, таких як «Андалузький пес» 1929 року або «Золотий вік» 1930 року, образи Лінча «не звертаються до нас з його фільмів; ми занурюємося в них»[50]. У рецензії 1993 року для Chicago Tribune Майкл Вілмінгтон описав «Голову-гумку» як унікальний фільм, вважаючи, що його «інтенсивність» та «кошмарна чіткість» були результатом уваги Лінча до деталей завдяки його участі в багатьох ролях під час виробництва[51]. В есе 1995 року «Погані ідеї: мистецтво та політика Твін Пікс» (англ. Bad Ideas: The Art and Politics of Twin Peaks) кінокритик Джонатан Розенбаум назвав «Голову-гумку» найкращою роботою Лінча. Розенбаум писав, що художній талант режисера зменшувався зі зростанням його популярності, і порівнював фільм із «Дикими серцем» — найновішим художнім фільмом Лінча на той час, — кажучи: «Навіть поверхове порівняння „Голови-гумки“ з „Дикими серцем“ показує настільки стрімкий художній занепад, що важко уявити, щоб обидва фільми знімала одна людина»[52]. Джон Саймон з National Review назвав «Голову-гумку» «гидотою для культистів»[53].

Пізніші відгуки про фільм були дуже схвальними. На агрегаторі кінорецензій Rotten Tomatoes фільм має рівень підтримки 85 % на основі 81 відгуку, із середнім рейтингом 8,4/10. Критичний консенсус сайту наступний: «Сюрреалістичний фільм Девіда Лінча „Голова-гумка“ використовує детальні візуальні ефекти та моторошну музику, щоб створити дивний та тривожний погляд на страх чоловіка перед батьківством»[54]. На вебсайті Metacritic фільм має середньозважений бал 87 зі 100 на основі 15 критичних відгуків, що свідчить про «загальне визнання»[12].

У статті для журналу Empire Стів Бірд оцінив фільм на п'ять зірок з п'яти. Він написав, що той «набагато радикальніший і приємніший, ніж пізніші голлівудські роботи [Лінча]», і відзначив поєднання сюрреалістичного боді-горору та чорної комедії[55]. Натомість Алмар Хафлідасон з BBC присвоїв фільму «Голова-гумка» три зірки з п'яти, назвавши «нічим не примітним досягненням за пізнішими стандартами [Лінча]»[56]. Хафлідасон написав, що фільм є збіркою вільно пов'язаних ідей, додавши, що той «настільки поглинутий сюрреалістичними образами, що існують майже безмежні можливості вчитувати в нього особисті теорії». Сам рецензент вважав, що ці теми відображають страх особистих зобов'язань і містять «сильну сексуальну підводну течію»[56]. У газеті The Village Voice Натан Лі високо оцінив використання звуку у фільмі та написав: «Побачити фільм нічого не означає — його також потрібно почути»[57]. Автор порівняв звуковий дизайн фільму із «міжгалактичною мушлею, притиснутою до вух гіганта в кислотному тріпі»[57].

Пітер Бредшоу з газети The Guardian оцінив фільм п'ятьма зірками з п'яти, назвавши звуковий дизайн «індустріальним стогоном, ніби знятим усередині якоїсь фабрики, що руйнується, або гігантського вмираючого організму»[58], та порівняв із фільмом Рідлі Скотта «Чужий» 1979 року.[58] Джейсон Анкені, який писав для AllMovie, оцінив фільм на п'ять зірок з п'яти, підкресливши тривожний звуковий дизайн фільму та назвавши його «відкритою метафорою»; рецензент вважав, що «Голова-гумка» «створює нав'язливі ідеї, які переслідуватимуть [Лінча] протягом усієї його кар'єри», і був переконаний, що сюрреалізм фільму покращив розуміння пізніших фільмів режисера[47]. У газеті The Daily Telegraph кінорежисер Марк Еванс високо оцінив як звуковий дизайн, так і здатність Лінча «зробити звичайне таким дивним», назвавши фільм натхненням для власних робіт[59]. У рецензії у тій самій газеті «Голову-гумку» порівнювали з творами ірландського драматурга Семюеля Бекета, називаючи хаотичною пародією на сімейне життя[60]. Манола Даргіс, яка пише для The New York Times, називала фільм «не стільки прямолінійною історією, скільки сюрреалістичним асамбляжем», та порівнювала образність фільму із картинами Френсіса Бекона та документальним фільмом Жоржа Франжю 1949 року «Кров звірів» (англ. Blood of the Beasts)[25]. Філ Холл з онлайн-видання Film Threat вважав «Голову-гумку» найкращим фільмом Лінча, стверджуючи, що наступні роботи режисера не піднялися до цього рівня[61]. Холл виділив саундтрек стрічки та «чаплінівську» комедійність Ненса як визначальні елементи фільму[61].

Домашнє відео

Фільм «Голова-гумка» був випущений на VHS 7 серпня 1982 року компанією Columbia Pictures[62]. Реліз на DVD та Blu-ray створила компанія Umbrella Entertainment; перший вийшов в Австралії 1 серпня 2009 року[63], а другий — 9 травня 2012 року[64]. Релізи Umbrella Entertainment окрім самого фільму включають 85-хвилинне відео про його створення[63][64]. Серед інших релізів фільму: на DVD від Universal Pictures у 2001 році, Subversive Entertainment у 2006 році, Scanbox Entertainment у 2008 році[47]; реліз на DVD та Blu-ray від Criterion Collection у вересні 2014 року[12]. Загальні продажі касет та дисків з фільмом у форматі домашнього відео перевищили 2 млн доларів[45].

Значення

Лінч знову співпрацював з більшістю акторів та знімальної групи фільму «Голова-гумка» у своїх пізніших проєктах. Фредерік Елмс був оператором-постановником у фільмах «Синій оксамит»[65], «Ковбой і француз» та «Дикі серцем»[66]. Алан Сплет забезпечив звуковий дизайн для фільмів «Людина-слон», «Дюна» та «Синій оксамит»[67]. Джек Фіск зняв епізоди телесеріалу Лінча 1992 року «В прямому ефірі» [68] та працював художником-постановником у фільмах «Проста історія» та «Малголланд Драйв».[69] Коулсон і Ненс з'явилися у серіалі «Твін Пікс»[70], а також у фільмах «Дюна»[71], «Синій оксамит»[65], «Дикі серцем»[72] та «Загублене шосе»[73].

Після виходу фільму «Голова-гумка» Лінч спробував знайти фінансування для свого наступного проєкту «Ронні Рокет», фільму «про електрику та рудоволосого хлопця один метр заввишки»[74]. У цей час Лінч познайомився з кінопродюсером Стюартом Корнфельдом, якому сподобалася «Голова-гумка», і той був зацікавлений у продюсуванні «Ронні Рокет». На той час Корнфельд працював на Мела Брукса та Brooksfilms, і коли вони зрозуміли, що «Ронні Рокет» навряд чи отримає фінансування, Лінч попросив показати йому кілька вже написаних сценаріїв, щоб розглянути їх для свого наступного проєкту. Корнфельд знайшов чотири сценарії, які, на його думку, зацікавили б Лінча. Почувши назву «Людина-слон», режисер вирішив зняти про це свій другий фільм[75].

Під час роботи над фільмом «Людина-слон» Лінч познайомився з американським режисером Стенлі Кубриком, який зізнався Лінчу, що «Голова-гумка» — його улюблений фільм[76]. «Голова-гумка» також вплинула на фільм Кубрика 1980 року «Сяйво»; відомо, що Кубрик показав фільм акторам та знімальній групі, аби «створити в них той настрій», якого він хотів досягти у фільмі[12]. «Голові-гумці» також приписують вплив на японський кіберпанк-фільм 1989 року «Тецуо — залізна людина», експериментальний фільм жахів 1989 року «Народжений» та режисерський дебют Даррена Аронофскі 1998 року «Пі»[77][12][13]. Швейцарський художник Г. Р. Гігер назвав «Голову-гумку» «одним із найкращих фільмів, які він коли-небудь бачив»[12], і зауважив, що Лінч краще втілив бачення Гігера, ніж він сам у власних фільмах[12]. За словами Гігера, Лінч відмовився співпрацювати з ним над «Дюною», оскільки вважав, що Гігер «вкрав його ідеї»[12].

У 2004 році фільм «Голова-гумка» був обраний Бібліотекою Конгресу США для збереження в Національному реєстрі фільмів. Відбір до Реєстру означав, що фільм було визнано «культурно, історично чи естетично значущим»[78]. «Голова-гумка» розглядається у документальному фільмі 2005 року «Опівнічні фільми: від маргінальності до мейнстріму» (англ. Midnight Movies: From the Margin to the Mainstream), який відображав зростання феномену опівнічного кіно наприкінці 1960-х та 1970-х років. Стрічка охоплює шість фільмів, які сприяли створенню та популяризації цього жанру; окрім «Голови-гумки» ними стали «Ніч живих мерців», «Крот», «Рожеві фламінго», «Тернистий шлях» та «Шоу жахів Роккі Хоррора»[79]. У 2010 році Товариство онлайн-кінокритиків склало список 100 найкращих режисерських дебютів, в якому «Голова-гумка» посіла друге місце, поступившись фільму Орсона Веллса «Громадянин Кейн» 1941 року; Антон Бітел описав фільм Лінча, як «красивий, дратівливий, кумедний, дратуючий і відразливий, але завжди сповнений нервової енергії»[80].

Джерела

Примітки

  1. ↑ а б в г Online-Filmdatenbank
  2. ↑ а б в FilmAffinity — 2002.
  3. ↑ а б в г д http://www.imdb.com/title/tt0074486/fullcredits
  4. ↑ а б ČSFD — 2001.
  5. ↑ The Numbers — 1997.
  6. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 192—6.
  7. ↑ а б Odell та Le Blanc, 2007, с. 27.
  8. ↑ а б в г д Woodward, Richard B. (14 січня 1990). A Dark Lens on America. The New York Times (англ.). Архів оригіналу за 14 січня 2025. Процитовано 22 серпня 2012.
  9. ↑ Olson, 2008, с. 56—59.
  10. ↑ Olson, 2008, с. 59—60.
  11. ↑ Olson, 2008, с. 54.
  12. ↑ а б в г д е ж и к л м н Faulkner, Jason (31 жовтня 2017). 25 body horror movies that made our bones hurt. SYFY WIRE. Syfy. Архів оригіналу за 18 вересня 2021. Процитовано 23 квітня 2023.
  13. ↑ а б в David Lean Lecture: David Lynch. British Academy of Film and Television Arts. 27 жовтня 2007. Процитовано 26 лютого 2017.
  14. ↑ а б Olson, 2008, с. 87.
  15. ↑ а б Olson, 2008, с. 51.
  16. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 27—28.
  17. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 28.
  18. ↑ Rodley та Lynch, 2005, с. 67.
  19. ↑ Rodley та Lynch, 2005, с. 60.
  20. ↑ а б Odell та Le Blanc, 2007, с. 28—29.
  21. ↑ Rodley та Lynch, 2005, с. 55.
  22. ↑ Hoberman та Rosenbaum, 1991, с. 242—243.
  23. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 35—36.
  24. ↑ Rodley та Lynch, 2005, с. 54.
  25. ↑ а б Dargis, Manohla (7 грудня 2007). Distorted, Distorting and All-Too Human. The New York Times. Процитовано 23 серпня 2012.
  26. ↑ Rodley та Lynch, 2005, с. 165—167.
  27. ↑ Olson, 2008, с. 72.
  28. ↑ Hoberman та Rosenbaum, 1991, с. 234.
  29. ↑ Hoberman та Rosenbaum, 1991, с. 234—235.
  30. ↑ Hoberman та Rosenbaum, 1991, с. 235.
  31. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 34.
  32. ↑ Carlson, Dean. Listen to Eraserhead by Original Soundtrack – Album Reviews, Credits, and Awards. AllMusic. Процитовано 19 березня 2016.
  33. ↑ Eraserhead: Original Soundtrack Recording. Sacred Bones Records. Процитовано 23 серпня 2012.
  34. ↑ Larson, Jeremy D (6 липня 2012). David Lynch's Eraserhead soundtrack to receive deluxe reissue on Sacred Bones Records. Consequence of Sound. Процитовано 23 серпня 2012.
  35. ↑ Richardson, Mark (9 серпня 2012). David Lynch / Alan Splet: Eraserhead | Album Reviews. Pitchfork Media. Процитовано 23 серпня 2012.
  36. ↑ а б D'Angelo, Mike (14 травня 2012). David Lynch shows how audio can be creepier than any image in Eraserhead. The A.V. Club. The Onion. Процитовано 22 серпня 2012.
  37. ↑ а б Wierzbicki, 2012, с. 182.
  38. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 32.
  39. ↑ а б Skal, 2001, с. 298.
  40. ↑ Stewart, 2007, с. 7.
  41. ↑ Olson, 2008, с. 62.
  42. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 33.
  43. ↑ Hoberman та Rosenbaum, 1991, с. 215.
  44. ↑ Hoberman та Rosenbaum, 1991, с. 220.
  45. ↑ а б Eraserhead (1977). www.the-numbers.com. Процитовано 17 січня 2026.
  46. ↑ BFI | Film & TV Database | 22nd. British Film Institute. Архів оригіналу за 13 грудня 2013. Процитовано 23 серпня 2012.
  47. ↑ а б в Ankeny, Jason. Eraserhead – Review. AllMovie. AllRovi. Архів оригіналу за 11 січня 2012. Процитовано 22 серпня 2012.
  48. ↑ а б Variety Reviews – Eraserhead – Film Reviews – – Review by Variety Staff. Variety. 1977. Процитовано 22 серпня 2012.
  49. ↑ Tom, Buckley (17 жовтня 1980). The Screen: 'Eraserhead'. The New York Times. с. C15.
  50. ↑ а б Rose, Lloyd (1 жовтня 1984). Tumoresque: the films of David Lynch. The Atlantic. Atlantic Media Company. Архів оригіналу за 13 травня 2013. Процитовано 22 серпня 2012. (необхідна підписка)
  51. ↑ Wilmington, Michael (19 листопада 1993). Eraserhead Makes Its Mark As A Monument To Alienation. Chicago Tribune. Процитовано 23 серпня 2012.
  52. ↑ Rosenbaum, 1995, с. 23.
  53. ↑ Simon, 2005, с. 123.
  54. ↑ Eraserhead. Rotten Tomatoes. Процитовано 23 січня 2025.
  55. ↑ Beard, Steve. Empire's Eraserhead Movie Review. Empire. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 22 серпня 2012.
  56. ↑ а б Haflidason, Almar (16 січня 2001). BBC – Films – review – Eraserhead. BBC. Процитовано 22 серпня 2012.
  57. ↑ а б Lee, Nathan (9 січня 2007). David Lynch Made a Man Out of Me. The Village Voice. Village Voice Media. Архів оригіналу за 25 липня 2008. Процитовано 24 серпня 2012.
  58. ↑ а б Bradshaw, Peter (12 вересня 2008). Film review: Eraserhead | Film. TheGuardian.com. Процитовано 22 серпня 2012.
  59. ↑ Evans, Marc; Monahan, Mark (5 жовтня 2002). Film makers on film: Marc Evans. The Daily Telegraph. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 22 серпня 2012.
  60. ↑ Cheal, David (22 жовтня 2008). DVD reviews: Charley Varrick, Iron Man, Eraserhead, The Short Films of David Lynch, Festen 10th Anniversary Edition. The Daily Telegraph. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 31 серпня 2012.
  61. ↑ а б Hall, Phil (10 лютого 2006). Film Threat – Eraserhead (DVD). Film Threat. Архів оригіналу за 8 лютого 2012. Процитовано 24 серпня 2012.
  62. ↑ New Video Releases. Billboard. Т. 94, № 31. 7 серпня 1982. с. 34. ISSN 0006-2510. Процитовано 22 серпня 2012.
  63. ↑ а б Umbrella Entertainment – Eraserhead (DVD). Umbrella Entertainment. Архів оригіналу за 14 травня 2013. Процитовано 23 серпня 2012.
  64. ↑ а б Umbrella Entertainment – Eraserhead (Blu-Ray). Umbrella Entertainment. Архів оригіналу за 25 червня 2012. Процитовано 23 серпня 2012.
  65. ↑ а б Odell та Le Blanc, 2007, с. 53.
  66. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 62—63.
  67. ↑ Alan Splet – Move and Film Biography and Filmography. AllMovie. AllRovi. Архів оригіналу за 17 січня 2013. Процитовано 22 серпня 2012.
  68. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 87.
  69. ↑ Jack Fisk – Move and Film Biography and Filmography. AllMovie. AllRovi. Архів оригіналу за 17 січня 2013. Процитовано 22 серпня 2012.
  70. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 69.
  71. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 46.
  72. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 63.
  73. ↑ Odell та Le Blanc, 2007, с. 95.
  74. ↑ Rodley та Lynch, 2005, с. 91.
  75. ↑ Rodley та Lynch, 2005, с. 92.
  76. ↑ Lynch, 2006, p. 89.
  77. ↑ Harper, 2007, p. 140.
  78. ↑ Films Added to National Film Registry for 2004 (Пресреліз). Library of Congress. 28 грудня 2004. Процитовано 22 серпня 2012.
  79. ↑ Southern, Nathan. Midnight Movies: From the Margin to the Mainstream – Cast, Reviews, Summary, and Awards. AllMovie. AllRovi. Архів оригіналу за 8 грудня 2011. Процитовано 22 серпня 2012.
  80. ↑ Online critics post top 100 directorial debuts of all-time. The Independent. 6 жовтня 2010. Процитовано 23 серпня 2012.

Література

Посилання

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).